hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Шановні друзі, наш сайт існує завдяки лише Вашій фінансовій підтримці. Не забутьте скласти благодійну пожертву на наш рахунок: ПриватБанк - 4149 6090 0384 6062
Dear friends, our website exists because of your financial support. Don’t forget to donate to this bank account: 4149 4993 8247 2718 (USD)

Павло Гай-Нижник

Тема 1

ФЕНОМЕН МІГРАЦІЇ. СУТНІСТЬ, ВИДИ, КЛАСИФІКАЦІЯ

Імміграція і транснаціоналізм: навчальний посібник

Download file, PDF

Опубліковано: Гай-Нижник П. Феномен міграції. Сутність, види, класифікація // Імміграція і транснаціоналізм: навчальний посібник / Анакіна Т.М., Гай-Нижник П.П. та ін.; за ред. П.В.Токаря. – Ужгород: ДВНЗ «УжНУ», 2023. – С.21–39.


План

1. Найбільш ранні міграційні процеси та географія переселень до Європи.

2. Причинно-наслідкові зв’язки міжнародної міграції і тенденцій глобального розвитку.

3. Поняття міграції, її сутність. Різновиди міграції та її класифікація.

4. Вплив міграції на соціально-етнічний склад населення та демографію.

5. Міграційні процеси на території Україні: історія і сучасний стан.

Існування людства як сукупності-спільноти не тільки фізичної суми індивідів, а й людини розумної (Homo sapiens), як вмістища власного «Я» серед собі подібних, його природи, розвитку і цивілізаційного поступу з давніх давен і до сучасності, поряд із усіма антропологічними процесами та етнорасовим різнобарв’ям, психоемоційним (семантичним) розквітом у контексті філогенетичної історії і соціально-культурних векторів самоусвідомлення, господарчо-економічною еволюцією та суспільно-політичними трансформаціями тощо, пов’язане також і з його міграційною минувшиною і сьогоденням.

Згідно із загальноприйнятою серед наукових кіл концепцією розвитку людства, його найбільш ранні міграції та розширення ареалу архаїчної та сучасної людини по різних континентах почалися 2 мільйони років тому розселенням з Африки Homo erectus. Після цього початкового переселення відбулися міграції інших архаїчних людей, включно з Homo heidelbergensis, які жили бл. 500 тис. років тому та, ймовірно, були предками і денисівської людини, і неандертальців. Вважається, що ранні гомініди перетинали суходольні мости, які пізніше були вкриті водою.

Своєю чергою Homo sapiens розселилися Африканським континентом невдовзі після виділення в окремий вид, бл. 300 тис. років тому. На основі дослідження мітохондріального ДНК вважається, що сучасна людина пройшла принаймні через одне генетичне пляшкове горло, коли була значно зменшена різноманітність геному. Г.Гарпендінг (Henry Harpending) припустив, що люди поширились з географічно обмеженої території бл. 100 тис. років тому, пройшли через генетичне пляшкове горло, а потім бл. 50 тис. років тому розпочалося різке зростання географічно розкиданих популяцій, починаючи з Африки і поширившись в інші місця. Відповідно до теорії африканського походження людини припускається, що анатомічно сучасні люди за межами Африки є нащадками популяції Homo sapiens, які мігрували зі Східної Африки десь 70 тис. років тому та поширилися вздовж південного берега Азії аж до Океанії раніше за 50 тис. років тому. Однак нещодавній огляд геномів підкреслює, що гіпотеза про один виток неафриканських популяцій менше узгоджується з аналізом стародавнього ДНК, ніж гіпотеза про багато джерел з генетичним змішуванням по Євразії.

Першими анатомічно сучасними людьми в Європі вважаються кроманьйонці; вони ввійшли у Євразію через гори Загрос (поблизу сучасного Ірану і східної Туреччини) бл. 50 тис. років тому. Одна їх група досить швидко заселила прибережні території довкола Індійського океану, а друга мігрувала на північ до степів Центральної Азії. Залишки сучасної людини, які датуються 45–43 тисячі років тому, були знайдені в Італії, а виявлені в європейській частині російської Арктики – 40 тис. років тому.

Європою ж сучасні люди поширились бл. 40 тис. років тому. Відомо, що мігруючі популяції сучасних людей змішувалися з місцевими різновидами архаїчних людей, тому сучасні нам людські групи незначною мірою є нащадками (менше 10% внеску) регіональних підвидів архаїчних людей. Зокрема неандертальці були присутні на Середньому Сході та в Європі. Ареали проживання популяцій неандертальців та сучасних людей на деяких територіях накладались один на одного (наприклад на Піренейському півострові та на Середньому Сході), і популяції сучасних людей, які переселялись (також відомих як кроманьйонці, або європейська рання сучасна людина) до певної міри схрещувалися з ними. Таке змішування може бути причиною генів неандертальців у мешканців Євразії та Океанії часів палеоліту та сучасності.

Оприлюднені 2014 р. результати аналізу геному залишків стародавніх людей дозволяють припустити, що сучасне корінне населення Європи значною мірою є нащадками трьох виокремлених родів: «західні мисливці-збирачі», які походять від кроманьйонців Європи, ранні європейські фермери, які прийшли в Європу з Близького Сходу під час неолітичної революції, та стародавні північні євразійці, які поширились Європою в рамках індоєвропейської міграції.

Після останнього льодовикового максимуму північно-євразійські популяції мігрували до обох Америк бл. 20 тис. років тому, а Північна Євразія була заселена не раніше 12 тис. років тому, на початку Голоцену. Інші терени планети, такі, як Арктична Канада та Гренландія, були заселені палеоескімосами бл. 4 тис. років тому й, зрештою, Полінезія – 2 тис. років тому, міграційною експансією австронезійців.

Тож не дивно, що серед вчених існує цілком обґрунтоване узагальнююче і напівжартівливе твердження, що майже усі люди на Землі є мігрантами. І стосується воно не лише тисячолітньої історії, а й сучасності, адже на сьогодні на планеті зафіксовано понад 270 мільйонів мігрантів по усьому світу, й тенденція до їхнього зростання у ХХІ ст. посилюватиметься. У сьогоднішньому глобалізованому світі люди переїздять чи не постійно, руйнуючи традиційні кордони між культурами, етнічними групами і мовами й розвиваючи різноманітність, культурні та економічні багатства.

Разом з цим міграція також сприймається багатьма як виклик або навіть як загроза – виклик механізмам захисту прав людей, які борються за повне дотримання прав усіх, у тому числі й мігрантів/мігранток, оскільки права мігрантів/ мігранток часто порушуються, загроза традиційним культурним і світоглядним цінностям певних спільнот чи народів, їхнім своєрідним та унікальним етнонаціональним особливостям тощо.

Тож цілком обумовлено і доречно, що проблеми міграції та імміграції в епоху глобалізації вийшли за межі суспільного спостереження та локальних чи загальних констатацій, а стали об’єктом наукового дослідження та аналізу, включно з виробленням науково обґрунтованих теорій і концепцій щодо їхніх закономірностей і тенденцій, якісних і кількісних характеристик, моделювання імовірного структурного і характерного розвитку тощо.

Ключові наукові розробки у сфері вивчення процесів міжнародної міграції людських ресурсів, а також сучасних проблем імміграції та транснаціоналізму, а також їхніх передумов (і наслідків) представлені працями таких вчених, як Г.С.Беккер (G.S.Becker), Д.Е.Блум (D.E.Bloom), Г. де Гаас (H.De Haas), П.П.Гай-Нижник, А.П.Гайдуцький, Ю.П.Гуменюк, К.Дастманн (C.Dustmann), Г.Р.Заремба, І.В.Івахнюк, Д.Каннінг (D.Canning), С.Кастелс (S.Castles), Е.С.Лі (E.S.Lee), Е.М.Лібанова, Д.С.Массей (D.S.Massey), Ж.М.Медеубаєва, Т.М.Мельник, Г.Месєжніков, К.Озден (Ç.Özden), М.Дж.Піоре (M.J.Piore), А.Портес (A.Portes), Д.Рата (D.Ratha), М.Д.Романюк, Е.Д.Рубінська, С.Е.Сардак, С.Сассен (S.Sassen), О.Старк (O.Stark), Я.М.Столярчук, М.Тодаро, П.В.Токар, А.Дж.Франк (A.G.Frank), О.У.Хомра, Р.Дж.Цебула (R.J.Cebula), М.Чайка (M.Czaika), Л.В.Шаульська та інших. Ними вироблено теоретичні положення та експериментальні результати причинно-наслідкових зв’язків міжнародної міграції і тенденцій глобального розвитку, встановлено закономірності зв’язків між процесами міжнародної міграції та потоками грошових переказів з макроекономічними показниками країн, тенденціями та перспективами їх розвитку, інтенсивністю зовнішньоторговельних та інвестиційних відносин, імміграцією і транснаціоналізмом тощо.

Проблемам міжнародного регулювання міграційних процесів та формуванню міграційної політики присвятили свої праці Р.Г.Адамс (R.H.Adams), Т.М.Анакіна, М.М.Відякіна, О.І.Головко-Гавришева, О.А.Малиновська, П.Качмарчик (P.Kaczmarczyk), М.Лешіньська (M.Lesińska), С.І.Пирожков, О.В.Позняк, І.М.Прибиткова, Н.Спатафора (N.Spatafora), Р.Д.Стаканов, К.В.Шиманська, П.Файнзильбер (P.Fajnzylber), Дж.А.Френкель (J.A.Frankel), Д.Янг (D.Yang) та інші вчені і дослідники.

Термін «міграція» походить від латинського слова migratio, що означає переміщення, переселення. Існує кілька формулювань, що його характеризують, а відтак можна дійти до його узагальненого визначення.

Міграція – це поняття, яке відображає соціально-економічні, демографічні та військово-політичні процеси, сукупність переміщень, тереново-географічний рух індивідів або груп осіб, тобто мобільність людей у вужчому (внутрішньому) або ширшому (зовнішньому) тереново-географічному просторі. Зокрема й перетин меж адміністративно-територіальної риски провінції, округу, муніципалітету чи краю в межах однієї країни (внутрішня); добровільний чи примусовий просторовий рух осіб чи груп осіб від місця (країни/держави) виїзду через державний кордон до місця (країни/держави) в’їзду за наявності або без неї законних підстав на певний період часу або назавжди, що може вести за собою зміну постійного місця проживання (зовнішня); цей рух включає в себе еміграцію та імміграцію.

Отже, міграція є просторовою – міжнародна (зовнішня), коли відбувається зміна країни звичного місця проживання на одну або більше інших держав із перетинанням одного і більше державних кордонів, та часовою – пересування, пов’язане з визначенням звичного місця проживання індивіда, для чого встановлюється тривалість та причини проживання у відповідному місці.

Оскільки міграція населення складається з міграційних потоків, то поняття міграції також застосовують і в множині – міграції. Вони включають у себе й ті чинники, які спонукають людей мігрувати (мотив остаточного переселення), а саме: соціально-економічні, суспільно-політичні, етнічні, релігійні, військово-політичні, пов’язані зі зміною на різні терміни місця проживання.

Міграційний рух включає у себе також розмаїтість типів і форм людської мобільності, які взаємопереплітаються й трансформуються одні в інші, включно й з тимчасовою (або, як її ще називають, сезонною, маятниковою або човниковою) міграцією та переміщення досить великої кількості людей, за винятком пересування військових частин (щодо їхньої передислокації на тривалий час в інший регіон або для довготривалого розташування і прожиття в іншій державі).

Міграція населення – складний суспільний процес, що впливає на різні сторони соціально-економічного життя людства. Людей, які вчиняють міграцію, називають мігрантами. Дати визначення терміна «мігрант» не так легко. За даними Європейського комітету з питань міграції, термін «мігранти» використовується для позначення, залежно від контексту, емігрантів, мігрантів, що повертаються назад у свою країну, іммігрантів, біженців, переселенців та осіб з числа іммігрантів і/або членів етнічної національної меншості, яка утворилася через імміграцію». Особи, які переселилися за межі країни, – емігранти, які переселилися в країну – іммігранти (термін «імміграція» походить від латинського слова «immigro» – «вселяюся», «в’їжджаю» й, відтак, означає в’їзд громадян інших держав у країну на довгострокове перебування або постійне проживання).

Різниця між кількістю іммігрантів та емігрантів становить міграційне сальдо (чиста міграція) – безпосередньо впливає на кількість населення країни. Сума кількості іммігрантів та емігрантів дає обсяг валової міграції. Кількість мігрантів по всьому світові 1910 р. дорівнювала 33 млн осіб, 1965 р. це число подвоїлось і сягнуло позначки 65 млн осіб, 1990 р. у світі було вже 120 млн, на початку XXI ст. – 175 млн, а у 2020-ті роки сягнула позначки у понад 230 млн мігрантів.

Міграції мають різні різновиди: зовнішня (міжконтинентальна та континентальна) і внутрішня, організована та неорганізована, добровільна та примусова (міграція працівників і спеціалістів та міграція біженців), зворотна та незворотна (передбачає зміну постійного місця проживання).

У ширшому ж розумінні:

• маятникова (до одного місяця – щоденні або щотижневі поїздки від місць проживання до місць роботи і назад, що розмішені в різних населених пунктах);

• сезонна (від місяця до року – переміщення переважно працездатного населення до місця тимчасової роботи і проживання на певний термін зі збереженням можливості повернення в місця постійного проживання);

• довготермінова (понад рік) та постійна (не передбачає повернення на батьківщину), епізодична (ділові, рекреаційні та інші поїздки, що відбуваються не тільки нереґулярно в часі, але й не обов’язково в одних і тих же напрямках).

За тривалістю міграції бувають: короткотермінові (менше двох років), середньотермінові (від двох до десяти років), довготермінові (більше десяти років) та постійні (понад двадцять років).

Міжнародних мігрантів можна кваліфікувати таким чином:

- постійні переселенці;

- тимчасові робітники-контрактники;

- тимчасові працівники-професіонали;

- нелеґальні працівники;

- особи, що шукають притулку;

- біженці;

- транзитні міґранти.

Існує і такий поділ міжнародних міграцій, як:

- міграції економічні добровільні (трудові мігранти);

- міграції політичні добровільні (наприклад, міграція євреїв до Ізраїлю);

- міграції політичні вимушені (потоки класичних «біженців»);

- міграції економічні вимушені (біженці з місць екологічних та інших видів катастроф).

Згідно з класифікацією міжнародної міграції ООН, визначається п’ять її основних різновидів:

1) іноземці, що приїжджають у країну для навчання;

2) мігранти, що приїжджають на роботу;

3) мігранти, що приїжджають для об’єднання або створення нових сімей;

4) мігранти, що приїжджають для постійного поселення;

5) іноземці, яких допускають у країну з гуманітарних міркувань (біженці, особи, що шукають притулку тощо).

З точки зору правового статусу можна виділити чотири категорії іммігрантів:

1) переселенці, що стали громадянами країни імміграції;

2) іноземці з постійним дозволом на проживання;

3) тимчасові мігранти, що мають візу і дозвіл на роботу;

4) нелеґальні іммігранти.

Етнопсихологи виокремлюють лише три категорії еміґрантів: 1) переселенці – назавжди залишають батьківщину; 2) візитери – довший час живуть у чужій країні (дипломати, студенти, бізнесмени); 3) туристи. Більшість дослідників визначають й такі критерії міграції: легальна, напівлегальна і нелегальна.

За способом реалізації міграції можна поділити на стихійну (вільна міграція однієї людини або цілої сім’ї в якесь обране ними місце), організовану (колективна міграція, санкціонована вищим державним або приватним органом) та ланцюгову (міграція, організована родичами або знайомими, що вже виїхали за кордон і сформували неформальні соціальні мережі для полегшення виїзду своїм краянам, надання їм інформації, фінансової допомоги та допомоги при пошуках житла і роботи на новому місці).

Міграції бувають також:

⦁ групова (переміщення груп людей, що походять з однієї місцевості (села чи міста) і спрямовуються в певне місце);

⦁ сімейна, або демографічна (переміщення на певний період чи назавжди за межі адміністративної одиниці цілих сімей);

⦁ осібна (індивідуальна міґрація неодружених людей або людей, які тимчасово розлучаються зі своїми сім’ями і мають намір рано чи пізно повернутися на батьківщину).

Міграції бувають одиничними, повторювальними та епізодичними.

Їхні види: міжконтинентальна, континентальна, регіональна.

Міграція може бути добровільна, примусова і вимушена.

Міграції можуть кваліфікуватися також і за критерієм причин і цілей, а саме:

1) міграція членів сімей – має на меті реалізацію права на возз’єднання сім’ї, тобто возз’єднання з особами, які вже міґрували раніше або для створення нової сім’ї;

2) репатріація (або рееміграція; репатріація раніше депортованих) як добровільне повернення на постійне проживання на батьківщину з етнічних, економічних, соціальних причин, причин особистого характеру чи інших причин після тривалого проживання в іншій країні (або адміністративно-територіальній одиниці цієї ж країни);

3) релігійна міграція – не має постійного характеру і пов’язана з відправленням релігійного культу (наприклад, прощі та паломництво мусульманського населення до Мекки);

4) етнічна – переселення з етнічних мотивів заради поліпшення умов проживання чи збереження життя за умов фізичної («етнічні чистки») чи етнокультурної загрози;

5) екологічна – переселення з районів екологічних катастроф і стихійного лиха внаслідок суттєвого погіршення умов проживання (екологічні біженці);

6) туристична – туристичні поїздки, які, як правило, не мають постійного характеру та відбуваються у різних напрямках;

7) освітня – переважно тимчасове переселення, що триває від кількох місяців до кількох років та має на меті навчання за межами адміністративно-територіальної одиниці чи держави постійного проживання;

8) політична – одиничні або масові переміщення населення, яке підтримує політичну опозицію та, відчуваючи загрозу своєму існуванню, змінює місце/країну постійного проживання (політичні біженці), а також міграція дипломатичного корпусу та військових або тривалі відрядження (приблизно 3–4 роки залежно від місця призначення) військовослужбовців, дипломатів, адміністративно-обслуговуючого персоналу дипломатичних установ та їх сімей;

9) економічна – перетин внутрішньодержавних та міжнародних кордонів у пошуках роботи, з метою придбання чи продажу товарів, інвестування та інших видів діяльності, що мають економічні цілі чи мотиви, т.зв. економічні біженці (люди, що виїжджають з місця постійного проживання через незадовільні економічні умови);

10) трудова – міґрація осіб, що внаслідок погіршення економічної ситуації переїжджають на певний час для того, щоб найнятись на роботу та висилати гроші сім’ї або робити заощадження для матеріального забезпечення свого існування після повернення додому.

Історично міграції частіше приводили до підвищення поліетнічності населення окремих регіонів, держав, окремих частин держав. Переміщення різних етносів зумовлюють зміни в розміщенні народів, змінюють соціальний та етнічний склад міст і сіл, розширюють міжетнічні контакти, збільшують кількість змішаних шлюбів. Мігранти приносять з собою елементи власних культур, мов, психології, світогляду, особливості побуту та ведення господарства, власні етичні та суспільно-поведінкові цінності та принципи життя тощо. Так, наприклад, в історії відмічено, що часто з великими переселеннями народів відбувалась зміна довкілля, коли нові народи перебудовували місцеві екосистеми під власні традиції природокористування, як погіршуючи стійкість екосистеми, так і покращуючи її.

Міграція як складний процес, особливо коли він неконтрольований, може мати й негативні наслідки. Відплив жителів може призвести до невідтворення населення, нестачі трудових ресурсів тощо. Натомість приплив мігрантів до густонаселених районів, у великі міста, веде до перенаселення, неможливості задовольнити більшість нагальних потреб людини, зіткнення культур і етнонаціональних груп тощо. Своєю чергою таке становище спричиняє розвиток ксенофобії, виникнення міжетнічних конфліктів на міжособовому і колективному рівні, що впливає на певну місцину, край, а за певних умов і на цілу країну.

Слід також зважати й на те, що будь-який міграційний акт відбувається під дією комплексу мотивів, які залежать як від суб’єктивних, так і від об’єктивних причин. При цьому варто пам’ятати, що міграція значною мірою впливає на формування, функціонування й розвиток ринку праці, що вона як чинник розвитку ринку виконує прискорювальну, розподільчу та селективну функції. Забезпечення певного рівня географічної мобільності робочої сили, змінність складу працеактивного населення регіону та збільшення місць проживання індивіда протягом життя є результатами здійснення прискорювальної функції.

Розподільча функція міграції виявляється у перерозподілі населення між регіонами, за рахунок чого досягається більша відповідність між попитом на робочу силу та її пропозицією. Селективна ж функція міграції полягає у зміні якісного складу населення і робочої сили регіонів унаслідок нерівномірної участі у міграційних процесах представників різних соціально-демографічних груп.

Українці є вагомим чинником імміграційного кластеру у матриці міграційних процесів ще з XVIII ст., коли на його початку представники вищих верств козацької старшини, прибічники гетьмана І.Мазепи після поразки шведської армії Карла XII у Полтавській битві 1709 р. (А.Войнаровський, Г.Герцик, І.Ломиковський, І.Мирович, Ф.Мирович, П.Орлик, Г.Орлик та ін.) змушені були оселитися у Польщі, Туреччині, Франції, Швеції.

У першій половині XVIII ст. відбулася й перша хвиля української трудової міграції, коли українці з південно-східної Пряшівщини та інших західноукраїнських земель переселилися на терени Австрійської держави між р.Тисою (притока Дунаю) та Дунаєм (нині територія Воєводини у складі Сербії). Невдовзі, у другій половині XVIII ст. – на початку ХІХ ст. українські трудові мігранти переселялися до Баната (нині у складі Румунії та Сербії), Срема та Славонії (сучасна Хорватія). В останній чверті XVIII ст., після знищення Нової Січі московитськими військами у 1775 р., запорозькі козаки з дозволу турецької влади (Османська імперія) переселилися і заснували в гирлі Дунаю Задунайську Січ, що існувала до 1828 р.

У 1870-х роках з українських земель, що були у складі Російської імперії, до Центральної і Західної Європи виїхала нечисленна група інтелігенції, у складі якої були, зокрема, Ф.Вовк, М.Драгоманов, М.Зібер, С.Подолинський та інші. Тоді ж (у 60–70-х рр. ХІХ ст.) з підросійської Наддніпрянщини українці переселялися на вільні землі Оренбурзької, Самарської, Саратовської, Уфимської та інших губерній європейської частини Російської імперії, а у 70–90-х рр. ХІХ ст. – на початку ХХ ст. спостерігався масовий, здебільшого стихійний переїзд українців, переважно з Катеринославщини, Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, Харківщини і Херсонщини, в межах Російської імперії до Середньої Азії та Сибіру. Найбільші переселенські хвилі українців до Азії та Сибіру були пов’язані з будівництвом Транссибірської магістралі (90-ті рр. ХІХ ст.) та у зв’язку зі столипінською аграрною реформою. За підрахунками вітчизняних істориків загальна кількість мігрантів-переселенців з українських земель наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. сягнула кількох мільйонів осіб. Усі вони компактно розселилися у Південно-Західному Сибіру (Білий Клин) та Північному Казахстані (Сірий Клин) і на Далекому Сході, зокрема в Приморському, Амурському і Хабаровському краях (Зелений Клин) та інших регіонах.

Українці з Галичини та Буковини у другій половині XVIII ст. переселялися до Боснії і Герцеговини, а також до Російської імперії. У 70-х рр. ХІХ – на початку ХХ ст. з українських земель у складі Австро-Угорщини (Галичина, Північна Буковина, Закарпатська Україна) відбувалася масова трансатлантична (заокеанська) еміграція до Північної Америки, зумовлена економічними причинами, яка сягнула найвищої інтенсивності напередодні Першої світової війни. Тож перші українські іммігранти з’явилися у США у 1860-х рр. (Коннектикут, Нью-Джерсі, Нью-Йорк, Огайо, Пенсильванія та ін.), а у Канаді – у 1890-х рр. (Альберта, Манітоба, Саскачеван та ін.). Одночасно в середині 1890-х рр. та у 1908–1910 рр. відбувалося спорадичне переселення підавстрійських українців до Латинської Америки, головним чином до Бразилії (Парана, Санта-Катарина, Ріу-Гранді-ду-Сул, Сан-Паулу) та Аргентини (Місьйонес та Буенос-Айрес). Тоді ж українські заробітчани зі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття прибули до Великої Британії, Данії, Німеччини, Португалії, Румунії, Франції, Швеції, Швейцарії та інших європейських країн.

На початку ХХ ст. чимало українських політичних і громадських діячів переїхали з Наддніпрянської України до Галичини, а згодом до Центральної та Західної Європи. Репресії царської влади й революція в Росії 1905–1907 рр. призвели до нової хвилі політичної еміграції до Центральної та Західної Європи. Перша ж світова війна (1914–1918 рр.) та поразка української революції й державотворення 1917– 1921 рр. (УНР, УД, ЗУНР) спричинили масову військову та політичну українську еміграцію, яку в науковій літературі часто називають першою хвилею, або міжвоєнною еміграцією. Зокрема, на територію Чехо-Словаччини були інтерновані вояки Української Галицької армії, а в Польщу та Румунію – військові частини Армії УНР. Міжвоєнні іммігранти-українці розселилися в країнах Центральної та Південної Європи (Австрія, Німеччина, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія), а пізніше – й Західної Європи (Бельгія, Франція). Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. відбулося поступове розпорошення центрально- та східноєвропейської української імміграції: одні повернулися до УРСР, а інші переїхали до Західної Європи і до країн Північної та Південної Америки. У цей час істотно зростає й заробітчанська (трудова) міграція з Галичини, Волині, Полісся та інших земель, що перебували в складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, до Канади, США, Аргентини, Парагваю, Уругваю, Перу, Франції, Німеччини, Бельгії та Латвії. Масового характеру вона набуває у другій половині 1920-х рр. і зростає аж до початку світової економічної кризи 1929–1933 рр., після чого помітно сповільнюється.

Значних масштабів набула міграція українців в межах СРСР упродовж 1920–1930-х рр., зокрема до Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії та на Кавказ, яка зумовлювалася низкою причин, у т.ч. колективізацією сільського господарства та голодомором 1932–1933 років в УРСР, втечею від репресій каральних органів, переїздом фахівців на новобудови п’ятирічок тощо. Крім того, значна кількість українців перебувала в концтаборах Сибіру та Далекого Сходу, а частина ув’язнених, побоюючись нових репресій, після звільнення залишалася та осідала у віддалених від України регіонах. У подальшому велику чисельність українців евакуювали під час німецько-радянської війни до Середньої Азії та Сибіру.

Нову хвилю міграції українців за кордон спричинила Друга світова війна та її наслідки, коли переселенцями стали переважно переміщені особи, які перебували у таборах для ДП у західних окупаційних зонах Німеччини, Австрії та в Італії. Наприкінці 1940-х – на початку 1950-х рр. українці, які перебували в тимчасових таборах, перебралися на постійне місце проживання до США, Канади, Австралії, Аргентини, Бельгії, Великої Британії, Венесуели, Нової Зеландії, Франції та інших країн. Водночас значна частина українців, репатрійованих до СРСР з Німеччини та Австрії, потрапила до концтаборів Сибіру та Далекого Сходу.

У повоєнний час в СРСР українці переселялися, зокрема, до Казахстану під час освоєння цілинних земель (1950–1960-ті рр.), виїжджали на зведення новобудов до Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії, Кавказу та інших регіонів СРСР (1950–1970-ті рр.). Поширеною була й сезонна міграція українців, які працювали вахтовими бригадами у віддалених місцях Сибіру й Далекого Сходу, оборонній промисловості, на розробці газових і нафтових родовищ тощо. Окрім того, українці становили певну частину політичних емігрантів з СРСР після встановлення «залізної завіси», багато їх не поверталися в СРСР, відмовилися від репатріації до СРСР або залишилися за кордоном під час тимчасового перебування тощо.

З відновленням державної незалежності України в першій половині 1990-х рр. розпочалася нова хвиля виїзду українців (переважно із західноукраїнських земель) на постійне місце мешкання до Канади, США, Австралії, Німеччини та інших країн. Протягом 1990–2000-х рр. унаслідок складного економічного становища, що склалося після розпаду СРСР, великих масштабів набула сезонна міграція з України до Греції, Іспанії, Італії, Німеччини, Польщі, Португалії, Словаччини, Угорщини, Чехії та інших країн, а також до РФ, Литви, Латвії, Естонії. За різними підрахунками, щорічна кількість сезонних мігрантів з України сягала кількох мільйонів осіб. Водночас збільшувалася й кількість трудових мігрантів, т.зв. білих та синіх комірців, у т.ч. науковців і висококваліфікованих спеціалістів (ця міграція відома в науковій літературі та публіцистиці як «відплив інтелекту»), на постійне мешкання до країн Західної й Центральної Європи та Північної Америки, а також до Австралії, деяких країн Південної Америки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І
РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Гай-Нижник П. Українознавство як комплекс знань про Україну та чинник сучасної гуманітарної політики і системи національної безпеки // Гілея. 2014. Вип.86 (№7). С.109–116.
2. Гай-Нижник П. Самовбивча руїна Європи: народжуваність і міграція як виклик // Matrix Divergent. 2020. 3 лютого.
3. Гай-Нижник П. Українська національна ідея: соборні чинники та визначальні засади // Трансформація української національної ідеї. К.: Наш формат, 2019. С.143–171.
4. Гай-Нижник П. П. Світ на переломі та Україна: глобальні виклики і національна безпека // Гілея. 2022. Вип.169–170 (№2–4). C.113–122.
5. Гай-Нижник П. Транснаціональні і міграційні процеси: виклики і можливості для ЄС та України // YouTube-channel: Павло Гай-Нижник: історія, політика, ідеологія, 2022, 16 червня. https://www.youtube.com/watch?v=gwXo275gkoA&t=67s
6. Українці в зарубіжному світі. К., 1991.
7. Винниченко І. І. Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис. Житомир, 1992.
8. Жахи радянських таборів: у cтолиці готують книгу про історію нескорених українців // Вечірній Київ. 2022. 14 жовтня.
9. Зберігаючи українську самобутність. К., 1992.
10. Наріжний С. Українська еміґрація: Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами. – Ч.1. Прага, 1942; Ч.2. К., 1999.
11. Марунчак М. Українці в Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі, Югославії. – Вінніпеґ, 1969.
12. Міграція населення // Політологічний енциклопедичний словник / За ред. М.П.Требіна. Х.: Право, 2015.
13. Трощинський В. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. К., 1994.
14. Історія української еміграції. К., 1997.
15. Пагиря В. Закарпатці у діаспорі: Нариси про закарпатських емігрантів. Ужгород, 1997.
16. Зубалій О. Д. та ін. Історія української діаспори. К., 1998.
17. The Refugee Exрerience: Ukrainian Displaced Persons after World War II. – Edmonton, 1992.
18. Litt, Th.; Richter, J.; Schäbitz, F. The Journey of Modern Humans from Africa to Europe. Stuttgart: Schweizerbart Science Publishers, 2021.
19. Rowlett, R. M. Did the use of fire for cooking lead to a diet change that resulted in the expansion of brain size in Homo erectus from that of Australopithecus africanus? // Science. 1999. Vol.283. P.2004–2005.
20. Noonan, J. P. Neanderthal genomics and the evolution of modern humans // Genome Research. 2010. Vol.20(5). P.547–453.
21. Callaway, E. Oldest ancient-human DNA details dawn of Neanderthals // Nature. 2016. Vol.531. P.286–296.
22. Out of Africa I: The First Hominin Colonization of Eurasia / Fleagle, J.G.; Shea, J.J.; Grine, F.E.; Baden, A.L.; Leakey, R.E. (Eds.). USA. 2010.
23. Garcia, T.; Féraud, G.; Falguères, C.; de Lumley, H.; Perrenoud, C.; Lordkipanidze, D. Earliest human remains in Eurasia: New 40Ar/39Ar dating of the Dmanisi hominid-bearing levels, Georgia // Quaternary Geochronology. 2010. Vol.5(4). P.443–451.
24. Lachance, J.; Vernot, B.; Elbers, C.C.; Ferwerda, B.; Froment, A.; Bodo, J.M. Evolutionary History and Adaptation from HighCoverage Whole-Genome Sequences of Diverse African Hunter-Gatherers // Cell. 2012. Vol.150(3). P.457–469.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ КОНТРОЛЮ

1. Охарактеризуйте найбільш ранні міграційні процеси та їх географічні потоки до Європи.
2. Назвіть причинно-наслідкові зв’язки міжнародної міграції та тенденції глобального їх розвитку.
3. Дайте визначення міграції та тлумачення її сутності.
4. Які є різновиди міграції? Обґрунтуйте її класифікацію.
5. Спробуйте довести, як позначається вплив міграції на соціально-етнічному складі населення та його демографії.
6. Що вам відомо про ранні міграційні процеси на території України, їх історичні етапи і сучасний стан?

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ

1. Ранні міграційні процеси та географія переселень до Європи.
2. Міжнародна міграція та тенденції її глобального розвитку.
3. Теорії міграції та її класифікація.
4. Міграція та її вплив на соціальну структуру населення та демографію.
5. Міграційні процеси на території України: історія і сучасний стан.




 
БУЛАВА Youtube Youtube