hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Отаманщина в період Директорії УНР: соціальна база, роль і місце в національно-визвольній боротьбі


Опубліковано: Гай-Нижник П. Отаманщина в період Директорії УНР: соціальна база, роль і місце в національно-визвольній боротьбі // Література та культура Полісся. - Вип.58: Проблеми філології, історії та культури ХХ століття у сучасних дослідженнях. - Ніжин: Вид-во НДПУ ім.М.Гоголя, 2010. - С.105-114.

Наприкінці 1918 - початку 1919 pp. в регіонах владу контролювали військові. Цьому процесові значною мірою сприяла й військово-політична ситуація, що склалася в України після успіху протигетьманського перевороту на чолі з Директорією та з Січовими стрільцями в авангарді, який чи не одразу переріс у всенародне і, чим далі, не контрольоване повстання. Максимальне ж посилення впливів військовиків почало спостерігатися від часу поглиблення війни з більшовиками. Роль армії, її головнокомандуючого - головного отамана С.Петлюри, невпинно зростала в 1919-1920 pp. Події з грудня 1918 р. вказують на те, що отамани ставали безпосередніми провідниками та інтерпретаторами ідеології Директорії, тобто намагалися поєднати військові та політико-ідеологічні функції, що мало цілий ряд негативних наслідків, насамперед створювало гостру опозицію новій владі в містах. На заклик Директорії в армію УНР вливалися сотні повстанських загонів зі слабкою дисципліною та небажанням виконувати накази командування. Мали місце непокора армійських командирів, спроби різних отаманських переворотів тощо. У війську поглиблювалася деморалізація та анархія.

За таких обставин зародилося явище, що отримало назву "отаманщина". Загалом історична наука дала отаманщині негативну оцінку, як деструктивній силі, що паралізовувала українську визвольну боротьбу, поглиблювала внутрішній фронт, підточувала провідні сили народу і послаблювала можливості протистояти перед зовнішнім фронтом, яким були передусім російські біла і червона армії. Глибока роз'єднаність та антагонізм, що панували між окремими загонами, та ворожнеча між отаманами завдавали великої шкоди. Координаційного центру для формування отаманських сил та керівництва не існувало. Тому територіальний принцип став основним при формуванні повстанських сил. Ідейно-організаційна структура отаманщини тяжіла до ліквідації сильної державної влади та постійної армії на користь створення своєрідної військово-адміністративної структури з мінімальними владними повноваженнями та до заміни регулярної армії загальним озброєнням українського народу. З цієї причини симпатії отаманів змінювалися у відповідності до зміцнення та росту активності існуючого режиму. Не зустрічаючи розуміння та бажання вирішити свої соціально-економічні проблеми, отаманські формування включалися у збройну боротьбу проти існуючої політичної системи. Територіальний принцип формування не давав змоги отаманам включитися у вирішення питання влади в загальноукраїнському масштабі, часто ставлячи їх в умови повної ізоляції.

Сільська "республіка" воювала з повітовим містом та іншими районами, відокремивши власну територію шанцями та засіками. Життя української провінції опинилося в руках сотен місцевих батьків-отаманів, які керували повстанськими добровольчими козацькими формуваннями. Вони захищали інтереси окремих сіл і містечок, інколи воювали між собою та проти міст де знаходилась ворожа селянам влада, від якої тільки й було користі отримувати накази та приймати каральні реквізиційні загони. Отаманщина охоплювала майже всю територію Південно-Східної і Центральної України. Різні дослідники та учасники тих подій називають різну чисельність отаманського руху. Так на серпень 1919 р. цифра коливається від 15 тис. (М.Капустянський) до 200 тис. (радянський свідок цих подій Б. Козельський)[ii]. Якою була загальна кількість повстанців у 1919-1920 рр. - невідомо. О.Удовиченко вважає, що їх кількість сягала 50 тис., інші автори обходять це питання у своїх працях. У спогадах І.Мазепи фігурують імена близько 60-ти таких повстанських отаманів, хоча О.Удовиченко вважає, що їх було набагато більше[iii]. Найвпливовішими серед них були Григор'єв (Херсонщина, Миколаївщина, Черкащина, частина Катеринославщини), Махно (Північна Таврія, Катеринославщина), Зелений (Київщина), Ангел (Чернігівщина), Божко (Катеринославщина).

Провідною верствою отаманщини стала українська інтелігенція. Більшість отаманів походили з інтелігенції. Наприклад, Д.Терпило (Зелений) був вчителем. З цієї ж професії вийшли О.Волинець, брати Чучупаки, Соколовські та багато інших. Із земської медицини походили І.Луценко, Михайло Малашко. Студентами були відомі отамани Микола Малашко, Гаврило Воробйов (Горобець). Значна кількість отаманів походила з кадрових військових - Ю.Тютюнник, П.Болбочан, М.Горобець. Отаманами ставали люди переважно з покоління 80-90-х років XІX століття. Ця генерація формувалась під впливом політизації українського національного руху. Переважаючою ідеологією руху був соціалізм. Соціалістичні погляди передбачали відмову від регулярного війська, народницький ідеал, романтизацію народних рухів (козацько-селянські повстання, гайдамацький рух). Тому вони не сприймали регулярного війська, вважали ідеальним обрання старшин козаками. Ці вихідці з української інтелігенції пройшли Першу світову війну, де здобули військову освіту. У них сформувалося враження, що всі питання можна вирішити шляхом насильства, військовими засобами, а війна виробила звичку до зброї, жорстокості. Поєднання соціалістичних поглядів, козацької романтики, намагання вирішити всі питання військовими заходами й породили той тип українського отамана, який і створив історичне явище - "отаманщину".

У більшості повстанських загонів в момент їх виникнення була відсутня національна спрямованість. Чітко окресленого політичного забарвлення отаманські формування не мали, але найбільш впливовими у їх середовищі були представники українських есерів, більшовиків та анархістів. Значна частина повстанських загонів знаходилась під впливом ліворадикальної опозиції, яка обстоювала радянські гасла, і це завадило Директорії опанувати повстанський рух. Слід зазначити, що появі отаманщини сприяла також слабкість державного місцевого адміністративного апарату й центральної влади. Бракувало людей з організаторськими здібностями, політичним і юридичним досвідом та знаннями, що відбивалося на будівництві нового державного життя. Кожне політичне угруповання намагалось мати свій вплив на військові частини. Отамани знаходили підтримку "зверху", в деяких високопоставлених чинників та партійних лідерів. Прагнення окремих воєначальників часто збігалися з намірами опозиційних до Директорії політичних сил. Загрозливим явищем ставали спроби шляхом отаманських заколотів з використанням військових формувань скинути Директорію та уряд УНР. Багато отаманських формувань вели партизанську боротьбу на територіях, зайнятих більшовиками, головним чином на Київщині, Черкащині, Єлисаветградщині і Херсонщині. Там діяли загони отаманів К.Блакитного, Степового, А.Волинця, І.Гонти, С.Гризла, А.ГулогоГуленка, І.Струка, П.Хмари, В.Чучупаки, Я.Шепеля, Г.Яковенка та інших[iv]. Вони переважно перебували під впливом есдеків-незалежників та лівих есерів. Для керівництва повстаннями українські соціал-демократи (незалежники) на початку квітня 1919 р. створили Всеукраїнський Революційний Комітет, який після поповнення його представниками УПСР та Селянської спілки перейменували в Центральний Повстанський Комітет. На початку травня 1919 р. був сформований Головний Повстанський Штаб на чолі з незалежником Ю.Мазуренком та есером З.Малолітком[v]. Ці революційні повстанські органи розташовувалися у м.Сквирі на Київщині і мали досить великий вплив на партизанські формування. Досить сказати, що командир одного з найбільших загонів (у травні 1919 р. до 12 тисяч осіб) отаман Зелений був "незалежником", а селянські ватажки Волинець, Гончар, Павловський та ін. були членами УПСР[vi].

Незалежницько-есерівські лідери висунули революційну платформу, яка, на їхній погляд, найкраще відображала прагнення трудових мас: встановлення справжньої радянської влади (без більшовиків) у незалежній Українській Соціалістичній Республіці. Але вони ставили своїм завданням не тільки вигнання з України більшовицьких "російських завойовників", але й боротьбу проти "внутрішньої реакції", а під це визначення підпадала й Директорія. У своїх відозвах та наказах вони вели відверту агітацію проти політики Директорії та уряду УНР[vii]. Така дезорієнтованість і розпорошеність повстанських сил дуже шкодила українській визвольній боротьбі. На жаль, уряд та командування армії УНР не змогли налагодити систематичного керівництва повстанськими формуваннями, не мали постійних зв'язків з ними, або принаймні сталої координації дій повстанців та армії УНР.

Серед військово-політичних причин, які зумовили розростання "отаманщини" слід також вказати і на позицію провідників УНР. Так, голова Директорії В.Винниченко намагався впровадити в українському війську класові засади політичних комісарів, призначити на старшинські посади унтер-офіцерів[viii]. Велику шкоду у розбудові війська завдала боротьба між членами Директорії, невизначена позиція С.Петлюри, який намагався поєднати принцип регулярного війська та революційного отаманства. Спроби Січових стрільців подолати "отаманію" і навести порядок не підтримували діячі Директорії[ix]. Є.Коновалець згадував, що "замість, звернути всю свою енергію та увагу на організування військової сили для оборони України перед зовнішніми ворогами - Команда Корпусу Січових Стрільців мусила розпочати боротьбу проти ворога, який був у власній армії"[x]. У своїх спогадах "З минулого" В.Андрієвський зазначає: "Взагалі сей спосіб, так сказати б, "ділання на клясові інстинкти" при організації армії наші соціялісти ввели ніби в систему"[xi]. Спираючись на бесіди із галицькими старшинами, що наступали на Київ, він зазначає, що серед багатьох повстанців панували грабіжницькі настрої, і лише через втручання Січових Стрільців "повстанці зі скреготом зубовним мусіли відмовитися від своєї "клясової" системи бодай у Київі"[xii]. Сам же командир Січових стрільців вважав помилковим кроком політику проведення Директорією загальної мобілізації, в основу якої було включення до війська цілих отаманських збройних формувань і збереження за ними отаманського провідництва та структурних принципів, а появу отаманщини вже в лавах Дієвої Армії УНР - головним негативним наслідком невдалої військової політики Директорії. До українського республіканського війська автономно було включено "армії" Григор'єва, І.Струка, Гулого-Гуленка, Холодноярську організацію, Олександрійську (Степову) дивізію К.Блакитного-Пестушка, 144-у Надбужанську повстанську дивізію І.Хмари-Годзиківського, Подільську повстанську групу Я.Орла-Гальчевського, загін Ю.Тютюнника та сотні - більших чи менших - загонів повстанських отаманів[xiii]. Кадрова політика Директорії з її недовірою до фахових військових і призначенням на посади "революційно свідомих" отаманів руйнували військо і сприяли в ньому "отаманщині". Були часи, коли головний отаман вже він не контролював ситуації у своїй армії.

Основну вину за розвал армії, поширення отаманщини В.Винниченко покладав на головного отамана С.Петлюру, забуваючи, що і сам довгий час не мав чіткої позиції щодо форми організації збройних сил УНР. "Отаманом міг стати всякий, хто хотів, - стверджував В.Винниченко. - Головним отаманом видавалось посвідчення, що такий-то має формувати "загін", йому давалось кілька мільйонів карбованців, і новий отаман починав свою діяльність. Ніякого, розуміється, ні відчиту, ні контролю, ні відповідальності за гроші й за "свою діяльність" ці "національні герої" за прикладом "головного національного героя" не визнавали"[xiv]. Розгул отаманщини В.Винниченко вважав невипадковим, він пояснював це явище боязню С.Петлюри отаманів, бажанням не втратити серед них свій авторитет. За кілька десятків років, у більш пізній праці "Заповіт борцям за визволення" (1949 р.), коли В.Винниченко фактично перейшов на прокомуністичні позиції, він вже змальовує отаманів людьми, що вийшли переважно з куркульських елементів та царських урядовців, а невиконання С.Петлюрою постанов Директорії про припинення "злочинств своїх малих отаманів супроти України" пояснює тим, що головний отаман був "ідейним прихильником тих поліцаїв, поміщиків, куркулів, погромників"[xv].

"Перша хвиля протибільшовицьких повстань на Україні, що почалася у березні 1919 р. і викликала величезне занепокоєння серед більшовиків, пройшла майже поза впливом українського проводу"[xvi], - констатував І.Мазепа. Сама ж УНР, не маючи регулярної армії, опинилась в травні 1919 р. на краю прірви, падіння до якої не відбулося лише завдяки могутньому повстанському руху, що продовжувався в запіллі у більшовиків. С.Петлюра, попри всі складності, намагався поширювати свій вплив і спиратися на сили повстанців. Так, у травні 1919 р. йому вдалося здобути підтримку таких повстанських отаманів, як Зелений, Гончар, Батрак, Кармелюк, Ангел, Струк та інших. О.Удовиченко, поділяючи повстанські відділи на дві категорії, вважав, що лише перша категорія повстанців, що мали високий рівень національної свідомості і боролись за ідею незалежності України, принесла значну користь Армії Директорії УНР у боротьбі з більшовиками та білогвардійцями. Друга ж категорія, "позбавлена жодної моральної й патріотичної бази", була деструктивним елементом, завдала значної шкоди українському національному рухові[xvii].

Відповідаючи на питання командира 3-ї Залізної дивізії О.Удовиченка про причини асигнування величезних державних коштів на формування озброєних загонів різним отаманам-авантюрникам, С.Петлюра відповідав досить дивно, як на провідника держави і головнокомандувача її армії: "Якщо бодай один із них виконає покладене на нього завдання, - казав він, - моя підтримка виправдана"[xviii]. Теоретично фінансування повстанських груп мало рацію, проте залишалося питанням чи потрапляли ті гроші до людей певних, надійних й прихильних ідеї української державності. Водночас слід зазначити, що С.Петлюра усвідомлював усі негативні сторони отаманщини. В листі до генерал-хорунжого М.Удовиченка він згадував: "В той момент, при певних історичних обставинах ці засоби, на мій погляд, були єдиними, за допомогою котрих можна було певну програму в життя переводити. Коли я бачив, що отаманщина свою службу відслужила, свою ролю виконала, я з легким серцем її нищив, як "пережиток", одрізав її, як відрізують сліпу кишку... але в умовинах моєї праці не було фізичної можливости паралізувати шкідливі наслідки в діяльності окремих підвладних"[xix].

Начальник контррозвідки Армії УНР полковник М.Чеботарів, на долю якого "випав обов'язок" знищити "отаманію", згадував, що, як правило, подібні накази С.Петлюра віддавав усно: "На превеликий жаль, наша влада не видавала загального наказу про ліквідацію загальної "отаманії", звичайно військової, а в кожному окремому випадкові я діставав наказ, у більшості словесно, про ліквідацію того чи іншого "отамана". Через це сама ліквідація не була ефективною, а з другого боку, загал вважав, що то тільки я, полковник Чеботарів, їх ліквідую... Через неправильну постановку боротьби з отаманією моє прізвище стало ненависне для "повстанчих" отаманів"[xx]. З цього видно, що підкилимно борячись з отаманщиною, головний отаман таки бажав залишатися в їхніх очах "своєю людиною", їхнім головним отаманом. В.Прохода згадував, що головний отаман Петлюра "довіряв різним отаманам та інформаторам типу авантюрника Біденка, що щось організували, інтригували, намагались, як те шумовиння, плавати на хвилях революційної анархії, підриваючи довір'я до регулярних частин - таких як запорожці або сірожупанники. Його (Петлюри) заступник отаман Осецький, із середовища тих отаманів, став на шлях інтриганства та модної псевдо-соціялістичної демагогії. Хоч він був офіцером російського генерального штабу, але дух авантюрництва гніздився в його вдачі"[xxi]. Так само дивувало всіх старшин Генерального штабу потурання з боку С.Петлюри отаманові О.Волоху, який впродовж двох років розвалював армію, а головний отаман продовжував підвищувати його у посадах.

Начальник оперативного відділу Штабу Дієвої Армії М.Капустянський згадуючи про складність налагодження взаємодії регулярної армії з повстанцями влітку 1919 р. писав, що характерною рисою отаманів було "небажання працювати вкупі і підлягати один одному"[xxii]. Так, зокрема, отаман Зелений в другій декаді червня 1919 р відмовився наступати на Христинівку спільно з Київською групою Дієвої Армії на чолі з отаманом Ю.Тютюнником.Зелений (Д.Терпило) самочинно вирішив рушити на північ у напрямку до міста Біла Церква, маючи на меті згодом почати наступ на Київ. Після ж захоплення 24 серпня 1919 р. Запорізькою групою Білої Церкви, її керівникові полковнику Сальському лише за допомогою різних хитрощів (урочиста вечеря, обіцянка поділитися майбутніми військовими трофеями) вдалось умовити отамана Зеленого взяти активну участь в обороні міста від червоноармійців і погодитися на тимчасове підлягання розпорядженням Штабу Запорізької групи. Після відсічі більшовицькому війську, свідчить М.Капустянський, "от[аман] Зелений отримав свою частку з військової здобичі, сердечно попрощався з Запорожцями й посунув далі на Канів"[xxiii].

Показовим прикладом непослуху, анархічної поведінки отаманів була і бойова діяльність керівника Другої дивізії Армії УНР (Запорізька Січ), отамана Ю.Божка, який хоч і відзначався неабиякою хоробрістю, залишався, за висловом М.Капустянського, "типовим отаманчиком і авантурником високої марки"[xxiv]. Сам же підполковник Ю.Божко говорив, що став "отаманчиком першої категорії" свідомо - коли переконався, що на чолі армії стоять "нефахові люди", які ще й репресують авторитетних воєначальників. Після арешту П.Болбочана, здійсненого О.Волохом з наказу С.Петлюри, Ю.Божко, для якого полковник П.Болбочан був у той час "єдиним авторитетом", зрозумів, що українські визвольні змагання приречені на поразку - бо на чолі українського руху стоять "нефахові люди типу Петлюри", а тому він, підполковник Божко, "робиться отаманчиком першої категорії, як і Петлюра зі своїм оточенням"[xxv]. За невиконання наказів Штабу Дієвої Армії, відмову підпорядковуватись під час проведення військових операцій отаману Ю.Тютюннику 5 серпня 1919 р. було прийняте рішення про розформування Запорізької Січі, чому Ю.Божко вчинив значний опір. Навіть після того, як було прийнято рішення не розформовувати дивізію, а лише призначити замість Ю.Божка нового командира - полковника Бондаренка, Ю.Божко не підкорився, погрожуючи "збройно оборонити свої права"[xxvi]. У відкритому листі вояків Другої дивізії до головного отамана від 11 серпня 1919 р., козаки вимагали від С.Петлюри втрутитись, заявляючи, що "ми, Запорожці ніколи не можемо згодитись на те, щоби нами командувала людина призначена, а не нами вибрана по Запоріжському звичаю"[xxvii]. Втім, Ю.Божка таки було усунено від командування 26 серпня 1919 р. у Жмеринці.

Влітку та восени 1919 р. Директорії так і не вдалося повністю подолати прояви отаманщини, через що Дієва Армія УНР нерідко опинялась в надзвичайно скрутних ситуаціях. Звісно, вина за розвал української армії лежить не тільки на фаворитах та оточенні С.Петлюри, а й на ньому самому.

Отамани часто виявляли багато геройства і самопосвяти в боротьбі з ворогами, але, виступаючи відокремлено, розпорошували національну енергію, занархізовували життя, деморалізовували національні сили. Сваволя і отаманія у війську часто зводили нанівець плани командування. Відтак на території, номінально підконтрольній урядові УНР, майже повністю занепав режим центральної та місцевої влади, коли владні функції перебрали на себе військові керівники, які практично нікому не підкорялись і своїм свавіллям дискредитували Директорію УНР. Наслідком цього стало виникнення окремих "отаманських республік" - Млієвська (отамана Голого), Летичевська (отамана Волинця) та ін. Влада над українським селом перейшла до отаманів, а Україна розпалась на мікродержави, кожна з яких була не більше повіту, але називалася "республікою", мала свою "політику", "армію" та "фронт". Наслідком був розпад України на приблизно 120 окремих республік[xxviii], що, попри інші чинники, сприяло поразки українських національно-визвольних змагань.

Павло Гай-Нижник. Отаманщина в період Директорії УНР: соціальна база, роль і місце в національно-визвольній боротьбі


Лисенко А.А. Отаманські формування на Лівобережній Україні в другій половині 1918-1919 рр. // Автореферат дис. на здоб. наук. ступеня канд. іст. наук за спец. 07.00.01 - Історія України. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2002. - 23 с.

[ii] Капустянський М. Похід український армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Ч. ІІІ. - Львів, 1922. - С. 91; Козельський Б.В. Шлях зрадництва й авантур (Петлюрівське повстанство). - Х., 1928. - С. 36

[iii] Удовиченко О. Україна у війні за державність. - К., 1955. - С. 117.

[iv] Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії. - К., 1919. - 616 с.; Героїзм і трагедія Холодного яру. Збірник. - К., 1996. - 316 с.

[v] Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. - Прага, 1927. - С.142.

[vi] Трудова громада. - 1919. - 29 липня.

[vii] Феденко П. Повстання Нації // Збірник памяти Симона Петлюри (1879-1926). - Прага, 1930. - С.92.

[viii] Михальчук В. Погроми в Україні і боротьба Симона Петлюри з ними //Літературна Україна. - 1994. - 9 червня

[ix] Коновалець Є. Причинки до історії української революції. - Прага, 1948.

[x] Там само. - С. 20

[xi] Андрієвський В. З минулого. - Т. 2. - Ч. 2. - Берлін, 1923. - С. 74

[xii] Там само. - С. 75

[xiii] Удовиченко О. Україна у війні за державність. - К., 1955. - С. 110; Капустянський М. Похід український армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Ч. І і ІІ. - Львів, 1921. - С. 35.

[xiv] Винниченко В. Відродження нації. - Ч. 3. - С. 351

[xv] Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991. - С. 38

[xvi] Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. - С. 234

[xvii] Удовиченко О. Україна у війні за державність. - К., 1955. - С. 51

[xviii] Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. - Детройт: Капітула відзнаки Хреста залізного стрільця, 1973. - с. 11

[xix] Петлюра С. Статті, листи, документи. - Т. 2. - Нью-Йорк: УВАН у США, Б-ка ім. С.Петлюри в Парижі, 1979. - С. 518.

[xx] Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва). - К.: Темпора, 2003. - с. 31.

[xxi] Прохода В. Записки Непокірливого: історія національного усвідомлення, життя і діяльності звичайного українця. - Кн 1. - Торонто: Пробоєм, 1967. - с. 305.

[xxii] Капустянський М. Похід український армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Ч. ІІІ. - Львів, 1922. - С. 103

[xxiii] Там само. - С. 111

[xxiv] Там само. - Ч. І і ІІ. - Львів, 1921. - С. 35.

[xxv] Лист сотника І. Барила до генерала Омеляновича-Павленка // Батьківщина (Торонто). -1971. - 29 травня. - Ч. 10.

[xxvi] Капустянський М. Похід український армій на Київ - Одесу в 1919 році. - Ч. ІІІ. - С. 126.

[xxvii] Там само.

[xxviii] Савченко В. Атаманы казачьего войска. - М.: Яуза, Эксмо, 2006. - С.14.


 
matrix-info БУЛАВА