Павло Гай-Нижник

Податкова політика Центральної Ради та уряду УНР (січень - квітень 1918 р.)

Опубліковано: Гай-Нижник П.П. Податкова політика Центральної Ради та уряду УНР (січень - квітень 1918 р.) // Історія торгівлі, податків і мита: Збірник наукових праць. - Дніпропетровськ: АМСУ, 2009. - Випуск.2. - С.260-280.

Опубліковано: Гай-Нижник П.П. Податкова політика Центральної Ради та уряду УНР (січень - квітень 1918 р.) // Історія торгівлі, податків і мита: Збірник наукових праць. - Дніпропетровськ: АМСУ, 2010. - №1. - С.169-189.

У статті на основі детального аналізу законодавчих актів і раніше невідомих документів про практику стягнення податків у січні – квітні 1918 р. зроблено висновок про відсутність планової податкової політики Української Центральної Ради й уряду Української Народної Республіки.

В статье на основе детального анализа законодательных актов и ранее неизвестных документов о практике взимания налогов в январе – апреле 1918 г. сделан вывод об отсутствии плановой налоговой политики Украинской Центральной Рады и правительства Украинской Народной Республики.

On the basis of the detailed analysis of the legislative acts and earlier unknown documents about the duties collection in January – April of 1918 the author of the article came to the conclusion about the absence of the planned tax policy of the Ukrainian Central Rada and the government of the Ukrainian National Republic.

Ключові слова: Українська Центральна Рада, Українська Народна Республіка, податкова політика, Рада народних міністрів, Народне міністерство фінансів УНР.

Вступ. У 1918 р. Народне міністерство фінансів УНР, розташоване по вул. Олександрівській, 15 у Києві, набуло своїх основних структурних рис. У його складі, зокрема, податковою сферою опікувалися відділи (згодом департаменти) посередніх податків (вул. Золотоворітська, 6; директор – А. Гуменний) та прямих податків (Софійський майдан, Присутственні місця; директор – А. Маршинський) 1.[3]

© П. П. Гай-Нижник, 2010

Постановка завдання. Поклавши собі за мету дослідити податкову політику Центральної Ради та уряду УНР, вважаю за доцільне частково зупинитися на комплектації цих департаментів [4]. Департамент простих податків мав перейматися державними зборами: податки поземельні з нерухомого майна та податі, подоходний, промисловий податки, збір з прибутків від грошових капіталів, гербові збори тощо. Усього постійних штатних працівників у департаменті нараховувалося 55 осіб, утримання яких державі мало обійтися в 367 тис. 100 крб. [5] Їх посади, як і працівників інших державних установ на той час, підлягали класифікації та поділялися на пенсійні розряди, від чого безпосередньо залежала висота заробітної платні.

Так, наприклад, посада директора департаменту належала до IV класи і ІІ пенсійного розряду з утриманням в 10 тис. 800 крб., яке згодом було підвищено до 12 тисяч. Двом віце-директорам (V класа і ІІІ пенсійний розряд І ступеня) заробітну плату планувалося підвищити з 9 до 10 тис. крб. кожному, а завідуючим відділами (VІ класа і ІІІ пенсійний розряд ІІ ступеня) – із 7 тис. 200 крб. до 8 тисяч. Урядовці нижчого рангу, наприклад бухгалтери, належали до VІІ класи та ІV пенсійного розряду й отримували 5 тис. 400 крб., але оплату їхньої праці проектувалося підвищити до 6 тисяч. Загалом на постійній основі в Департаменті простих податків працювали: директор, два віце-директори, три ревізори, два урядовця для доручень VI класи і такий же урядовець VII класи, правитель канцелярії, сім завідуючих відділом, два старших діловоди, дев’ять діловодів, скарбник-екзекутор, вісім бухгалтерів, архіваріус, вісім помічників діловодів, регістратор та вісім помічників бухгалтерів. Департамент також наймав на роботу канцелярських урядовців першого та другого ряду (посада Х класи) з оплатою, відповідно, в 3 тис. 600 крб. (у перспективі передбачалося підвищення плати до 4 тис. 200 крб.) та 3 тис. крб. (у перспективі – 3 тис. 900 крб.). Водночас “на утримання канцелярських урядовців вноситься в сміту кожний рік потрібна сума”, а їх чисельність визначалася “у зв’язку з необхідністю” [6]. Для роботи в департаменті залучалися також і практиканти, яким пропонувалася заробітна плата розміром в 1 тис. 800 крб. [7] З часом, уже за гетьманату, штатний склад працівників Департаменту простих податків сягне 120 осіб [8].

Подібне штатне комплектування було й у Департаменті посередніх податків, який опікувався надходженнями з державних монополій, акцизними зборами тощо. Крім того, при Департаменті посередніх податків діяла хімічна лабораторія, що розташовувалася в Одесі й у роботі якої були задіяні, крім завідуючого, старші й молодші лаборанти, помічник лаборанта, діловод та канцелярський урядовець [9]. Такі ж лабораторії існували при кожному губерніальному Акцизному управлінні, на обов’язок яких покладалося “досліджування якісти горілки, води, спирту, вугілля та инш. матеріялів для горільчаній монополії”, а також випробовування товарів, що були “оподатковані акцизом або виготовлені з таких матеріялів: пиво, квас, солодкі матеріяли й инш.” [10]

При Департаменті простих податків було засновано Гербову скарбницю, у складі якої працювало 25 осіб, а саме: управитель, його помічник, два скарбники та два їхніх помічники, два бухгалтери, стільки ж їхніх помічників і п’ятнадцять рахівників. Загальна сума утримання цього штату працівників становила 136 тис. крб. [11] Невдовзі, за гетьманату, кількість робітників буде збільшено до 46 осіб [12], а потім – до 51 працівника [13].

Результати дослідження. У сфері податкової політики 1918 р. влада УНР розпочала досить активно. 1 січня 1918 р. Центральна Рада підвищила поштові, телеграфні й телефонні тарифи, а також опублікувала раніше прийнятий Закон “Про дозвіл варіння та продажу пива” [14]. У його основу, вірогідно, було покладено вироблений російською Держдумою законопроект про боротьбу з пияцтвом, позаяк згідно із законом Центральної Ради і думським проектом міським самоврядуванням надавалося право визначати кількість місць продажу, видавати дозволи на пивні лавки та обов’язкові постанови про торгівлю пивом. Як торгівля пивом, так і його варіння обкладалися промисловим і акцизним збором. Акциз було встановлено в розмірі від 4 до 20 крб. з пуда солоду [15]. Уже 2 січня 1918 р. генеральний секретар М. Ткаченко представив Генеральному Секретаріатові проект Закону “Про порядок державних видатків в 1918 році, поки не буде складений і ухвалений державний бюджет”, проект Закону “Про порядок видатків на утримання державних інституцій УНР” та проект Закону “Про перейменування казенних палат на Фінансові палати” [16]. Як не дивно, але державні діячі тогочасної УНР потурбувалися лише про різноманітні видатки і аж ні словом не обмовилися про забезпечення та шляхи отримання прибутків до скарбниці. Тоді ж урядовці постановили встановити прожитковий мінімум в Україні не менше за 200 рублів. При цьому визначалося, що половину запланованої суми має сплачувати держава, а половину – власники підприємств [17].

Наступні кроки Ради народних міністрів зберегли тенденцію уряду до застосування у податковій сфері засобів щонайменших зусиль в отриманні коштів до держскарбниці, які, щоправда, відігравали чи не найменшу роль у процесі бюджетного накопичення. Так, 3 січня 1918 р. М. Ткаченко доповідав на засіданні уряду про незадовільний фінансовий стан в Україні [18], а вже 4 січня 1918 р. уряд після прийняття проекту Закону “Про порядок видатків на утримання Центральної Ради і Генерального Секретаріату з їх інституціями та на невідкладні заходи уряду” постановив винести на розгляд Центральної Ради законопроект про скасування крайніх норм за страховою операцією в ощадкасах [19]. 8 січня 1918 р. уряд затвердив проект Закону “Про зміну закону від 29 вересня 1917 р. про міські прибутки і видатки” [20], а 9 січня 1918 р. на розгляд Малої Ради було внесено і прийнято нею без дебатів законопроект про чергове тимчасове збільшення поштово-телеграфного тарифу [21]. Вищенаведене в черговий раз свідчить про поверховий, однобічний і багато в чому популістський та споживацький підхід соціалістичного уряду УНР не лише до податкової, але й до фінансової сфери загалом.

Того ж дня (9 січня) підписано IV Універсал Центральної Ради [22]. 11 січня 1918 р. М. Грушевський зачитав у Малій Раді текст IV Універсалу [23]. В Універсалі зазначалося, зокрема, що урядові ставилося завдання розробити, крім різного роду соціально-економічних законів, також законодавчі акти “про монополію заліза, угля, шкури, тютюну і инших продуктів і товарів, з яких найбільш бралося прибутків з робочих класів на користь не трудящих” [24].

Утім уже за кілька днів Центральна Рада та уряд УНР змушені будуть залишити столицю. 18 січня 1918 р. більшовики захопили київський Поділ і звідти почали підходити до будинку засідань Центральної Ради. На цей час якраз формувався новий уряд УНР під проводом есера В. Голубовича. Засідання Ради тривало під щільним обстрілом (кілька куль навіть влучили у скляне склепіння над великою залою будівлі). Того ж дня Центральною Радою було затверджено, крім інших, і тимчасовий Земельний закон [25], який мав суцільний популістський характер. Сфери оподаткування в ньому торкався лише один (12-й) пункт, який визначав, що “ніякої платні за користування землею не повинно бути” [26]. Щоправда у примітці додавалося, що “оподаткуванню підлягають тільки лишки землі поверх встановленої норми або надзвичайні доходи, які залежать від природних якостей участка, його близості до торговельних центрів і шляхів та инших соціяльно-економічних умов, незалежних від праці господарів цих хозяйств” [27]. 26 січня 1918 р. більшовицькі війська увійшли до Києва. Тим часом делегати УНР 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бересті уклали з представниками Центральних держав мирний, а згодом і додатковий договори [28].

Тим часом Рада народних міністрів перебралася зі столиці до Житомира. Там 29 січня 1918 р. виконуючим обов’язки міністра фінансів було призначено М. Ткаченка [29]. Цього і наступного дня урядовці заслухали доповідь завідуючого акцизними зборами на Волині і 30 січня 1918 р. ухвалили дозволити цукровим заводам, “по розверстці управляючого акцизними зборами Волині[,] вільний продаж 75 тис. пудів cахару в лютому місяці з правом[,] у випадку нерозпродажі цілої кількості в лютому[,] розпродати в марті” [30]. З вилученої суми мала бути виплачена заробітна плата робітникам цукрових заводів та сплачено за матеріали для нової (й неоплаченої старої) продукції. З цією метою управляючому акцизними зборами Волинської губернії надавалося право скасовувати наряди Центроцукру на лютий у разі такої потреби в міністра фінансів та міністра продовольства. Наведене рішення потребувало негайного виконання, позаяк уряд вкотре спіткала глибока грошова криза, і виконуючий обов’язки фінансового міністра М. Ткаченко наполегливо вимагав (8 лютого) “вжити всі заходи”, аби здобути гроші, в тому числі аж до продажу урядового майна, звільнення урядових співробітників, ліквідації державних інституцій [31]. 1 березня 1918 р. від більшовиків звільнено столицю України.

3 березня 1918 р. уряд, прагнучи віднайти для державного розпорядження грошову масу, вдається до суворих репресивних заходів силового характеру шляхом запровадження свого роду одноразового примусового податку. Так було узаконено здійснення всякого роду реквізицій, під час яких “повинні видаватися квитки одного типу, установленого Міністерством Фінансів в порозумінні з Міністерством Військових і Продовольчих справ, з начисленням 4 % з дня видачі квитка, з правом переуступки і з правом вносити квитки на срочні вклади в кредитні установи” [32]. Також установлено примусові одноразові помайнові податки на заможні й торгово-промислові класи низки міст України. Цю фактично контрибуцію мали виплатити, зокрема: Харків – 50 млн. крб., Одеса – 40, Київ – 35, Ростов (на Дону) – 25, Катеринослав – 20, Таганрог – 10, Миколаїв – 5, Суми – 3, Житомир, Лізаветград, Маріуполь, Кременчук, Черкаси, Феодосія – всі по 2 млн., Бахмут – 1 млн. 500 тис., Умань, Біла Церква, Куп’янськ, Верхньодніпровськ, Полтава, Херсон, Луганськ, Вінниця, Ромни, Олександрівськ, Прилуки, Сімферополь, Севастополь, Ялта, Мелітополь, Бердянськ – усі по 1 млн., Кам’янець-Подільський – 500 тис., Чернігів, Рівне – по 350 тис., Слов’янськ – 100, Ізюм – 50 тис. карбованців.

Крім того, гроші мали сплатити всі повітові міста і пункти з населенням більше 15 тисяч мешканців: Катеринославщини та Полтавщини – по 100 тис. крб., Херсонщини та Київщини – по 75, Таврії – по 60, Поділля, Чернігівщини, Харківщини та Волині (крім ще окупованих Новограда-Волинського й Овруча) – по 50 тисяч карбованців. Виконання збору цього примусового податку доручалося міністрові військових справ. Військовим також було доручено реквізувати мідь по всіх містах і поселеннях України [33]. 6 березня 1918 р. Рада народних міністрів постановила протягом двох тижнів стягнути з населення всі недоїмки і податки, а також внести на розгляд Центральної Ради Закон “Про одноразовий податок”. При цьому до часу прийняття зазначеного Закону уряд знову вдався до примусових класових поборів, а саме – надав сам собі право здійснити “примусову позику в міських, торговельно-промислових і фінансових колах з правом зачота позиченої суми в одноразовий податок” [34].

10 березня 1918 р. народний міністр судових справ М. Ткаченко, який одночасно був і виконуючим обов’язки фінансового міністра, позбувається останньої посади, а на зміну йому виконуючим обов’язки призначається В. Мазуренко [35]. Через три дні (13 березня 1918 р.) уряд ухвалив внесений В. Мазуренком проект Закону “Про скасування посад молодших помічників податкових інспекторів” і розглянув проект Закону “Про збільшення акцизу на тютюн і дріжджі”. Питання про підвищення акцизу на дріжджі було відхилено. Що ж до тютюну, то М. Порш заявив, що таке підвищення є ніщо інше, “як недемократичний податок на маси”, і висловився проти нього “з огляду на майбутню тютюнову монополію” [36]. Разом з тим він зауважив, якщо з огляду на фінансове становище держави цей Закон таки необхідно прийняти, то слід “змінити шкалу акцизу, наложивши більший акциз на вищі сорти тютюну, а зменшити на нижчі”, а сам акциз запровадити лише на певний термін. Так, власне, й ухвалили – акциз збільшили, проте доручили Міністерству фінансів змінити його шкалу, і встановили терміном на півроку з правом поновлення [37]. 17 березня 1918 р. В. Мазуренко повернувся до цієї теми з відповідним законопроектом. Уряд погодився встановити акциз на жовтий тютюн за шкалою № 1, на махорку – за шкалою № 2 (до 1 січня 1919 р.) і доручив міністрові внести проект закону на затвердження до Центральної Ради [38].

Тим часом державне життя потребувало значних коштів. Ціни ж у прифронтовій смузі та у великих містах зросли на 125 % (Поділля, Волинь, Одеса, Харків, Київ), а в інших місцевостях – на 100 % [39]. Ситуація вкотре наближалася до катастрофічної. Не лише трудящі, але й держслужбовці по кілька місяців не отримували зарплатні. Так, наприклад, Міністерство земельних справ 14 березня 1918 р. повідомляло Раду народних міністрів, що “Губерніяльні, Повітові та Волосні Земельні Комітети України[,] починаючи з декабря[,] ось уже четвертий місяць як не получають жалування і инших коштів на своє утримання” [40]. Негайно і позачергово для “органів[,] на плечі котрих спирається грандіознійша із світових реформ”, необхідно було знайти немало-небагато 15 млн. 408 тис. 327 крб. і 30 копійок [41]. Подібна ситуація склалася і в інших галузях народного господарства країни.

Ще більш розхитаною виявилась ситуація у податковій системі, яка була вкрай дезорганізованою. Населення відвикло сплачувати податкові збори. Часто податки (після українсько-більшовицької війни) вже ні з чого було збирати – зруйноване народне господарство потребувало не оподаткування, а капіталовкладень і відновлення. Революція і війна знищили не лише почуття обов’язку в народі, але й об’єкти оподаткування. Прибутків же економіка України, розхитана до того ж соціалістичними експериментами, практично не давала. Відносну вагу державних прибутків, які ще тією чи іншою мірою збереглися, зменшувало, з іншого боку, падіння купівельної сили грошей, при чому ставки оподаткування за нових умов залишалися старими.

Прагнучи переломити ситуацію, уряд вкотре намагається налагодити систему податкових зборів. 16 березня 1917 р. Рада народних міністрів ухвалила: “1) пропонувать Міністерству Фінансів негайно виробити ряд конкретних мір по збору всіх податків – поземельних, промислових, подоходних та ін., і представити ці міри на розгляд Ради Міністрів не пізніше понеділка; 2) випустити відозву до людности про уплату податків від Ради Народніх Міністрів; 3) доручити Міністерству Внутрішніх справ циркулярно запропонувати Губерніяльним і Повітовим комісарам звернутися до людности з вимогою платити податки – державні, земські і міські, вживаючи законних мір, примусового збору податків. Вивісити оповістки скрізь по городах, селах, волостях, видавши наказ всій міліції негайно приступити до виконання своїх обов’язків по збору податків; 4) пропонувати Міністерству Внутрішніх Справ негайно наказати всім органам місцевого самоврядування негайно приступити до розсилки окладних листів і збору податків; 5) пропонувати Міністерству Фінансів вжити всіх заходів, аби Губерніяльні, Повітові Казначейства періодично надсилали певні справоздання і відомости про рух грошових сум” [42]. Вже наступного дня (17 березня 1918 р.) міністр фінансів В. Мазуренко вніс на затвердження уряду проект Закону “Про організацію податкової міліції”. Проте міністри ухвалили “вирішення цього питання по формальних причинах одсунути”, запропонувавши міністрові фінансів розмножити цей законопроект і розіслати його по міністерствах, а вже після цього внести на обговорення найближчого засідання уряду [43].

Через день (18 березня 1918 р.) В. Мазуренко знов доповідав Раді народних міністрів про фінансові справи в країні. Цього разу уряд ухвалив неналежне, проте більш-менш дійове рішення: “видати відозву од імені Ради Народніх Міністрів до людности широко державного значення, скласти таку відозву доручити М. Поршу; 2) доручити Міністру Фінансів представити на розгляд в Раду Міністрів коректуру оповіщення до населення в справі негайного внесення податків; 3) дозволити податковим інспекторам по згоді з повітовими земськими управами призначити волосних зборщиків податей. У крайніх випадках дозволити інспекторам призначити зборщиків самим; 4) Військове Міністерство по вимогах Міністерства Фінансів дає військову допомогу для взискування недоїмків; 5) щодо закону про прикордонну охорону, то доручається Міністру Фінансів представити такий законопроект на розгляд Ради Міністрів і кандидатів на посаду начальника кордонної стражі на затвердження” [44].

Тим часом загальна економічна і фінансова кризи призвели до кризи урядової. У Кабінеті В. Голубовича (станом на 19 березня 1918 р.) відсутні міністри шляхів, пошт і телеграфів, фінансів, освіти, торгу і промисловості, морських справ та державний контролер [45]. Виконувати обов’язки міністра фінансів залишається В. Мазуренко. 20 березня 1918 р. він представив урядові свою відозву до населення у справі сплати податків. Урядники ухвалили її зміст і доручили Міністерству фінансів після відповідної обробки відозву видати. На тому ж засіданні Рада народних міністрів вирішила “зарахувати ті гроші, що були накладені на м. Житомир як одноразовий податок на заможні і торгові кляси, в рахунок недоїмків і податків, з тим, щоб вони були внесені негайно” [46]. Фактично ж уряд вкотре узаконив примусове вилучення коштів (реквізицію) не лише у мешканців певного, окремо взятого міста, але у певної групи (класу) його населення. Годі й говорити, що такі заходи не мали нічого спільного не лише з податковою політикою, але і з моральним авторитетом тогочасної української влади.

Фінансово-економічна криза в країні, соціалістичний уряд і парламент якої так і не усвідомили згубності політики максималізму в усіх сферах державотворення, поступово викликала незадоволення не лише серед широких мас населення та приватно-комерційних і заможних верств суспільства, а вже й серед споріднених йому за соціалістичним світоглядом політичних кіл. Про це яскраво свідчить промова представника партії соціалістів-федералістів М. Кушніра 20 березня 1918 р. у Малій Раді на її урочистому засіданні, в перші роковини Центральної Ради. Газета “Нова Рада” навіть назвала промову есефа “дуже характерною для переживаємого моменту” [47]. М. Кушнір, указуючи на невдачі національного державотворення за Центральної Ради, наголосив, що таким чином “вона платила дань максималізму не тільки в національній, але і в соціальній частині своєї праці” [48]. Промовець закликав керівників держави зберегти здобутки революції шляхом класового і соціального компромісу. Він відверто звернув увагу соціалістів-можновладців на те, чого вони вперто намагалися не помічати (не хотіли чи боялися бачити): “На Україні виростає нова сила. Ця сила – капіталізм, який несе поступ і розвій. Ми мусимо визнати, що ні одна країна не може розвиватися без торгу і промисловости, без буржуазії. Час уже зрозуміти, що відштовхнути буржуазію від керування життям України неможливо. І Українська Центральна Рада, цей наш Парламент, мусить бути так реорганізований, щоб у ньому взяли участь всі міста, земство, буржуазія, селянство, робітництво, соціялістичні партії – всі повинні спільно керувати життям. Я бажаю і вірю, – кінчає промовець, – що Центральна Рада стане на такий ґрунт, на шлях тверезої політики” [49].

Сподівання виявилися марними. Уже 21 березня 1918 р. уряд доручив міністру фінансів внести законопроект про сумнозвісну реквізицію на розгляд і затвердження до Центральної Ради [50]. Не відбулося зрушень і в інших напрямах та галузях розбудови держави. У цьому ж дусі 23 березня 1918 р. міністри доручили В. Мазуренку підготувати проект обов’язкової постанови про збирання податків у м. Києві в три дні, з карною відповідальністю за невиконання цієї постанови [51]. Отже, виконавча влада країни продовжувала діяти непланомірно, вибірково і досить сумнівними методами щодо способу отримання коштів зі свого ж населення, не маючи жодної концепції збирання податків і належної мережі відповідних служб.

Своєрідним було рішення влади УНР і щодо тих осіб, які безпосередньо мали опікуватися збирання податків, зокрема у провінції. Після прийняття урядом 13 березня 1918 р. внесеного В. Мазуренком проекту Закону “Про скасування посад молодших помічників податкових інспекторів” [52] уже 24 березня 1918 р. Мала Рада [53] його затвердила [54]. Законом визначалося: “1) Посади молодших помічників податкових інспекторів касуються і особи, котрі займали ці посади лишаються поза штатом на загальних підставах, коли не будуть призначені на які инші урядові посади. 2) Старші помічники податкових інспекторів перейменовуються в помічників податкових інспекторів” [55]. В. Мазуренко у пояснювальній записці, доданій до законопроекту, мотивував свою ініціативу так: “Законом 3 липня 1914 р. Російським Міністерством Фінансів були встановлені посади старших та молодших помічників податкових інспекторів з ріжним окладом утримання. Обовъязки як тих так і других розділені не були. З часом і в звязку з ускладнанням праці органів податкової інспекції треба було збільшити склад канцелярій податкових інспекторів, але все-ж велику частину канцелярської роботи взяли на себе помічники податкових інспекторів. Вважаючи на се, що як старші так і молодші помічники мали однакові обовъязки, Російське Міністерство Фінансів 3 жовтня 1917 р. представило Тимчасовому Правительству законопроект про скасування посад молодших помічників податкових інспекторів і про переіменовання старших помічників податкових інспекторів на помічників податкових інспекторів” [56]. Отже, у зв’язку з тим, що, як вважав В. Мазуренко, Тимчасовий уряд не встиг затвердити зазначений законопроект до більшовицького перевороту, міністр фінансів УНР і подав його на ухвалення Центральної Ради [57]. Дивним тут виглядає не стільки прагнення скопіювати російський республіканський законопроект (хоч і не ухвалений Тимчасовим урядом), а те, що в державі (УНР), в якій податки в прямому розумінні нікому було збирати, посаду молодшого податкового інспектора скасовували, ще й в умовах кадрового фахового дефіциту.

Зі змінами, зумовленими цим Законом, штатний склад Податкової інспекції набував такого вигляду: податковий інспектор, його помічник, діловод, помічник діловода, писар, бухгалтер і контролер. На той час заробітна плата, наприклад, податкового інспектора номінально становила 4 тис. 718 крб. – 5 тис. 526 крб. на рік залежно від класу місцевості, в якій він служив [58], додавання так званих “роз’їздних”, які у повітах становили – 1 тис. 200 крб., а в містах – 600 крб. Зарплата помічника податкового інспектора становила від 2 тис. 676 крб. до 3 тис. 195 крб., а діловода – від 2 тис. 330 крб. до 2 тис. 919 крб. (також відповідно до класи місцевості служби). Ці суми, з огляду на швидке знецінення грошових знаків і зростання дорожнечі в умовах соціально-економічної кризи, були досить незначними. Щоправда службовцям податкових інспекцій планувалося в перспективі підвищити заробітну плату майже вдвічі. Передбачалося, що податковий інспектор зароблятиме: 7 тис. 500 крб., якщо служить у місцевості І класи; 7 тис. крб. – у місцевості ІІ класи; 6 тис. 600 крб. – у місцевості ІІІ класи. Решта службовців мали б отримувати відповідно до класи місцевості: помічник податкового інспектора – 5 тис. 400 крб., 5 тис. 100 крб., 4 тис. 800 крб.; діловод – 4 тис. 800 крб., 4 тис. 500 крб., 4 тис. 200 крб.; помічник діловода – 3 тис. крб., 2 тис. 800 крб., 2 тис. 600 крб.; писар – 2 тис. 400 крб., 2 тис. 200 крб., 2 тис. крб.; бухгалтер – 4 тис. 200 крб., 3 тис. 900 крб.; контролер – 4 тис. 900 крб. у місцевості І класи і 3 тис. 900 крб. у місцевості, що належала до ІІ класи [59]. Проте на практиці це так і не було втілено спочатку через брак коштів у держави, а згодом – через падіння існуючої влади.

Того ж дня, 24 березня 1918 р., Мала Рада ухвалила і згадуваний нами вище проект Закону “Про збільшення акцизу на тютюн та вироби з нього” [60]. Згідно з цим Законом акциз на жовтий тютюн і махорку, а також на продукцію, виготовлену з них, установлювався терміном до 1 січня 1919 р., а міністрові фінансів доручалося визначити спосіб запровадження закону і строкові умови до його виконання [61]. Тариф акцизу і найвищих продажних цін на вироби з тютюну було визначено в такому розмірі:

• на жовтий тютюн: вищого ґатунку “а” – 22 крб. за фунт із вільною граничною продажною ціною; вищого ґатунку “б” – 17 крб. 60 коп. за фунт з граничною продажною ціною за 1 фунт у 34 крб. 80 коп., ? фунта – 17 крб. 40 коп., ? фунта – 8 крб. 70 коп., 1/8 фунта – 4 крб. 35 коп.; вищого ґатунку “в” – 14 крб. 40 коп. за фунт з граничною продажною ціною у 30 крб. за 1 фунт, за ? фунта – 15, ? фунта – 7 крб. 50 коп., 1/8 фунта – 3 крб. 75 коп.; І ґатунку – 10 крб. 80 коп. за фунт з граничною продажною ціною за нього не вище 24 крб. та за ? фунта – 12, ? фунта – 6, 1/8 фунта – 3; ІІ ґатунку – 6 крб. 80 коп. за фунт з граничною продажною ціною за ? фунта – 8 крб., ? фунта – 4, 1/8 фунта – 2; ІІІ ґатунку “а” – 3 крб. 70 коп. за фунт з граничною продажною ціною за ? фунта – 2 крб. 50 коп. і за 1/8 фунта – 1 крб. 25 коп.; ІІІ ґатунку “б” – 2 крб. 50 коп. за фунт з граничною продажною ціною за ? фунта – 2 і за 1/8 фунта – 1 крб. [62];

• на нюхальний тютюн – 6 крб. 40 коп. за фунт із вільною граничною продажною ціною [63];

• на папіроси: вищого ґатунку “а” – 36 крб. на тисячу штук з вільною граничною продажною ціною; вищого ґатунку “б” – 22 крб. на тисячу штук з граничною ціною не вище: 13 крб. 50 коп. – на 250 штук, 5 крб. 40 коп. – на 100,

1 крб. 34 коп. – на 25, 1 крб. 08 коп. – на 20, 54 коп. – на 10, 27 коп. – на 5 штук; І ґатунку – 20 крб. на тисячу штук з граничною ціною не вище: 11 крб. – на 250 штук, 4 крб. 40 коп. – на 100, 1 крб. 10 коп. – на 25, 88 коп. – на 20, 44 коп. – на 10, 22 коп. – на 5 штук; ІІ ґатунку – 16 крб. 50 коп. на тисячу штук з граничною ціною не вище: 3 крб. 80 коп. – на 100 штук, 76 коп. – на 20, 38 коп. – на 10 штук; ІІІ ґатунку “а” – 9 крб. 60 коп. на тисячу штук з граничною ціною не вище: 2 крб. 50 коп. – на 100 штук, 50 коп. – на 20, 25 коп. – на 10 штук; ІІІ ґатунку “б” – 6 крб. 20 коп. на тисячу штук з граничною ціною не вище: 40 коп. – на 20 штук [64];

• на махорку для курива і нюхання – 1 крб. 60 коп. на один фунт з граничною продажною ціною не вище: 84 коп. – за ? фунта, 42 – за 1/8 фунта, 21 коп. – за 1/16 фунта [65];

• на махоркові папіроси – 2 крб. 80 коп. на тисячу штук з граничною продажною ціною не вище: 64 коп. – на 100 штук, 32 – на 25, 16 коп. – на 10 штук [66].

Загалом же Державною скарбницею від цього акцизу очікувалося отримати 140 млн крб. [67]

На цьому ж засіданні 24 березня 1918 р. голова Ради народних міністрів В. Голубович подав на затвердження Малої Ради остаточний склад свого Кабінету. Портфель народного міністра фінансів здобув есер С. Перепелиця [68]. Виступаючи від імені уряду з декларацією, його голова подав і стислу програму майбутньої праці нового уряду. Серед іншого В. Голубович висловив і таке: “У сфері фінансів у нас теж усе зруйноване, і все треба робити заново. Будуть заведені основні грошові знаки і поволі переводитиметься заміна знаків російських українськими. Мається на увазі урегулювання емісійного права, контроль над банками. Операціям ощадних кас буде надано більшої еластичності” [69]. Ось це і все щодо грошової політики з промови голови уряду держави, яка однією ногою вже стояла у фінансовій прірві.

Як один із засобів отримання коштів уряд вбачав дозвіл на продаж коньяку і вина, виробленого з фруктів та ягід. Вільний продаж цих напоїв було заборонено ще царським урядом з початком світової війни, виняток становив лише їх збут за рецептами у вигляді ліків. 5 квітня 1918 р. виконуючий обов’язки народного міністра фінансів В. Мазуренко та виконуючий обов’язки директора Департаменту посередніх податків А. Маршинський подали до Ради народних міністрів доповідь, в якій, зокрема, зазначалося, що “нині, коли війна уже скінчена й життя переходить на мирне становище, утиснення в спродажу кон[ь]яку, який в багатьох випадках вживається як лікарство, являється не потрібним, а тим самим слід-би було дозволити вільний спродаж його” [70]. Справа в тому, що, дозволивши такий вільний продаж цих алкогольних напоїв, держава могла б отримувати зиск шляхом стягування акцизних зборів з продавців не лише вітчизняних виробів, але і з привезених з-за кордону. Такий досвід існував раніше в Російській імперії [71] і український Департамент посередніх податків прагнув його використати. Доповідачі вважали, що “позаяк кон[ь]як спродують по цінам далеко вищим від тих, за котрі одержана комісійна заплата, то треба було-б стягнути комісійну заплату з продавців за ріжницю в цінах”, але одразу ж самі відкидали такий крок через неспроможність тримати ситуацію під контролем, адже “зараз неможливо слідкувати за вірною виплатою спродавцями цьої заплати” [72].

За таких обставин пропонувалося: для вітчизняного коньяку призначити регульовану комісійну плату в 3 крб.; для закордонного – встановити, крім митного податку, ставки якого запозичувалися зі старих російських (з коньяку в бочках – по 25 крб., з коньяку в пляшках – по 30 крб. з пуда брутто), стягнення також у 3 крб. з пляшки в 1/20 відра, “щоб не поставити його в привілейоване становище відносно місцевого (руського) коньяку” [73]. При цьому із запасів коньяку, з котрого одержано 10 % комісійної плати, передбачалося “одержати тільки ріжницю між призначеною новою й уже оплаченою, а належні за це гроші повинні бути внесені до Державної Скарбниці не пізніш 1-го червня 1918 р.” [74] Без оплати такої різниці продаж коньяку заборонявся б. Автори доповідної записки також нагадали урядовцям, що Постановою Генерального секретаріату ще від 22 грудня 1917 р. було дозволено продаж лише виноградного вина і не згадано про вина, вироблені із фруктів і ягід. У зв’язку з цим Міністерство фінансів пропонувало дозволити продаж і таких алкогольних напоїв, а задля підтримки “цього галузу виробу як молодого і зв’язаного з тим садівництва” акциз на вино із фруктів і ягід мав би бути такого ж розміру, як і в Російській імперії, а саме: 4 крб. 80 коп. з відра (або 30 коп. з пляшки в 1/16 відра) для тихих та 14 крб. 40 коп. з відра (або 96 коп. з пляшки в 1/30 відра) для ігристих вин [75].

В. Мазуренко виніс зазначені пропозиції щодо дозволу продажу коньяку і вина, виготовлених із фруктів і ягід, на порядок денний засідання уряду 13 квітня 1918 р. [76], але лише 17 квітня 1918 р. Рада народних міністрів прийняла рішення дозволити продаж коньяку і вина із фруктів і ягід на умовах, запропонованих Міністерством фінансів [77]. В остаточному вигляді умови Міністерства фінансів було сформульовано у відповідній Постанові Ради народних міністрів, а саме: “1. Дозволяється спродаж кон[ь]яку тільки на винос з реньскових погребів. 2. За спродаж кон[ь]яку місцевого (руського) виробу стягувати комісійну заплату в прибуток Державної Скарбниці по три карбованці за пляшку в 1/20 відра. 3. За спродаж кон[ь]яку закордонного, опріч належних митних податків, теж стягувати комісійну заплату в прибуток Державної Скарбниці по три карбованці за пляшку в 1/20 відра. 4. Доручити Управителям Акцизними податками визначити негайно справжні запаси як готового розливу, так і в бочках кон[ь]яку і начислити комісійну заплату, в розмірі трьох карбованців за пляшку в 1/20 відра, дозволивши спродаж тільки того кон[ь]яку, який оплачений комісійною заплатою. Всі дійсні запаси кон[ь]яку в пляшках повинні бути оплачені комісійною заплатою до 1-го червня 1918 р., а в бочках – по мірі розливу. 5. Розлитий в пляшки кон[ь]як, за який одержано уже комісійну заплату в меншім розмірі, оплачується додатково ріжницею меж призначеною новою і уже оплаченою. 6. Дозволяється виріб і спродаж вина з фруктів та ягід на умовах постанови Генерального Секретаріяту України від 22 грудня 1917 р. 7. Акциз на вино з ягід та фруктів призначити: а) з тихих вин по 4 карб. 80 коп. з відра, або 30 коп. з пляшки в 1/16 відра і б) ігристих по 14 карб. 40 коп. з відра, або по 96 коп. з пляшки в 1/15 відра” [78].

Після запровадження податку на коньяк та виноградні вина передбачалося також відновлення скарбової винокурної монополії. Уряд планував установити продажну ціну відра 40-градусного вина в 120 крб. (6 крб. – пляшка). З цієї суми 10 % мало б відраховуватися на користь міста. Сучасник тієї епохи і дослідник вітчизняної фінансової системи Л. Нєманов оригінально зазначав з цього приводу: “Слід сказати, що з точки зору фіскальної відновлення винної монополії було мірою досить розумною. Винна монополія обіцяла вірний і крупний дохід. Ми не торкаємося при цьому точки зору громадської моралі, боротьби з алкоголізмом, тобто тих підвалин, внаслідок котрих на початку війни винну монополію було припинено й було заборонено продаж всіх напоїв, що містили алкоголь. Було, звичайно, дивно, що винна монополія, знищена архібуржуазним та реакційним царським урядом під тиском громадської думки, відновлювалася ультра-соціалістичним урядом, [урядом] Центральної Ради. Проте уряд знав одне: грошей на покриття державних потреб не було, гроші ці треба було дістати, а монополія давала готовий і легкий спосіб їх отримати. Невільно всі соціалістичні принципи довелося відкласти на сторону, тим паче, що з боку навіть соціалістично налаштованих верств селян і робітників відновлення продажу горілки викликало б найширше схвалення” [79]. Тим не менш, проти такого законопроекту виступили окремі урядовці та самоврядування, зокрема Київська міська дума, і його не було втілено в життя.

Утім, крім того, що слід було докласти неабияких зусиль для втілення в життя цього та інших урядових рішень, виникало питання, а чи спроможні були на ці зусилля керівники країни. Австрійська дипломатія та військове керівництво, наприклад, були переконаними, що ні [80]. Між іншим у Києві 5 квітня 1918 р. на посаду керуючого Народним міністерством фінансів призначається П. Климович [81], якого, однак, навіть не було в столиці [82]. 6 квітня 1918 р. чергове засідання Малої Ради розглядало внесене С. Веселовським питання про утворення парламентської бюджетової комісії. Комісія мала складатися з 25 чоловік і працювати над укладанням майбутнього сталого розпису прибутків і видатків УНР, переглядати проекти нових податків і взагалі займатися всіма справами, що стосувалися державних фінансів. Голова Центральної Ради і доповідач зайняли позицію, відповідно до якої члени комісії мали обиратися не за фракційно-партійним критерієм і квотами, а персонально, “для того, щоб у Комісію попали фахові люди, які добре розуміються на фінансових справах” [83]. Утім більшість Малої Ради проголосувала за обрання членів за фракційним принципом. Такий підхід до комплектування фахових комісій не зі спеціалістів певної галузі господарства, а за партійним принципом дедалі більше шкодив розвиткові держави, а надто у фінансово-економічній сфері. Не маючи ані бюджету, ані тимчасового порядку державних видатків у 1918 р., уряд вкотре намагався “вижити” за рахунок емісійного права, проте коштів катастрофічно не вистачало.

Через хронічну нестачу коштів і відсутність чітко налагодженої системи і служби зі збирання податків Народне міністерство внутрішніх справ навіть на початку квітня 1918 р. вимушено було нагадувати своїм губерніальним і повітовим комісарам про їхні обов’язки у справі державних податків і пропонувати: “1) приймати всі залежні заходи, аби допомогти всім урядовим і громадським установам щодо правіжки ними державних податків; 2) наказати міліції, аби вона виявила найпильнішу енергію і виконувала всі свої обов’язки в цій справі неухитно” [84]. Запаси хліба і фуражу вичерпувались, а водночас передбачалося виконання поставок до Центральних держав та обов’язків з утримання їхніх військ в Україні, для чого губерніальним і повітовим комісарам пропонувалося давати допомогу з реквізування в населення продуктових лишків “включно до збройної сили” [85]. Такі заходи щодо селянства спиралися на рішення Ради народних міністрів від 13 квітня 1918 р. про прискорення реквізицій [86]. Цей факт виразно підкреслює спостереження про байдужість, а інколи й саботаж населенням інтересів своєї держави і ще раз змальовує всю складність обставин, які охопили Україну навесні 1918 р. – від безвідповідальності державних службовців до невміння центральної влади зупинити хаотизацію країни та повного краху фінансової системи.

11 квітня 1918 р. Мала Рада прийняла “на увагу”, але не затвердила низку вкрай важливих фінансових законопроектів, серед яких, зокрема, слід було негайно передати до Бюджето-фінансової комісії закони про реквізиційні квитанції та про скарбових зборчих (збирачів) [87].

Через день (13 квітня 1918 р.) уряд, розглядаючи внесення В. Голубовича про потребу негайного складання бюджету міністерств, постановив, що кожне міністерство повинно до 12 травня 1918 р. подати Міністерству фінансів проекти бюджету на 1918 р. [88] За відсутності тимчасової нової законодавчої бази юридичною основою при укладанні бюджету УНР усе ж таки стало бюджетне право Російської імперії. Воно, у свою чергу, складалося із загальних кошторисних правил від 22 травня 1862 р. та правил від 8 березня 1906 р. про порядок розгляду державного розпису прибутків і видатків і про асигнування зі скарбу видатків, розписом непередбачених [89]. Так, наприклад, кошторис Кредитової канцелярії на 1918 р., завізований її директором Г. Лерхе і виконуючим обов’язки міністра фінансів С. Перепелицею, було виконано згідно з правилами від 22 травня 1862 р. з повним збереженням попередньої кошторисної класифікації. Отже, судячи зі складеного за таким зразком кошторису на 1918 р., Кредитова канцелярія очікувала прибутків на суму в 3 млн 150 тис. крб. [90], але при цьому до її розрахунків було вписано, наприклад, прибутки з позичок, які були видані колишнім російським урядом заводам, що працювали на оборону, з позик, наданих містам чи евакуйованим заводам, тощо. Усе це вписувалося до переліку майбутніх прибутків без жодної надії на їх отримання. Про це свідчить, зокрема, примітка в самому кошторисі, в якій зазначалося, що “деяка сума ціх позичок мусила б поступити по Україні, але в зв’язку з загальним та економічним безладдям минулого року, поступлення по позичкам в біжучому році мабуть не буде зовсім” [91]. Видатків же, згідно з кошторисом Кредитової канцелярії, передбачалося зробити на 274 млн. 242 тис. 785 карбованців [92].

За таких обставин урядові Центральної Ради так і не вдалося скласти Державний бюджет УНР на 1918 р. Підрахувати загальну суму прибутків, які дійсно отримала скарбниця УНР у 1918 р., практично неможливо. Проте, ми можемо встановити величину надходжень до Державної скарбниці від акцизних зборів за чотири місяці існування Центральної Ради у 1918 р. (за січень, лютий, березень і квітень), позаяк стягувати їх для податкових служб було найлегше, а отже, було що занотовувати до відповідної документації. Згідно з даними Фінансових палат, ми підрахували, що за ці чотири місяці 1918 р. держава отримала від: загального акцизу зі спирту і вина – 45 тис. 345 крб. 33 коп.; зниженого акцизу зі спирту, який відпускався на лакові заводи, – 26 тис. 950 крб. 12 коп.; додаткового акцизу з горілчаних виробів – 00 крб.; акцизу зі спирту, який викурюється з винограду і фруктів, – 119 крб. 32 коп.; акцизу з пивоваріння і медоваріння – 225 тис. 995 крб. 50 коп.; акцизу з дріжджів – 830 тис. 350 крб.; акцизу з виноградних, фруктових, ягідних та родзинкових вин – 1 млн. 388 тис. 359 крб. 65 коп.; патентного збору – 16 тис. 996 крб. 95 коп.; грошових покарань за порушення постанов про збір з напоїв – 8 тис. 812 крб. 46 коп.; грошових покарань за знищення або псування контрольних апаратів автоматичних ваг тощо – 1 крб. 28 коп.; збору за утримання акцизного огляду з оцтових та інших заводів, які користувалися акцизним спиртом, – 4 тис. 545 коп.; акцизу з тютюну – 38 млн 544 тис. 280 крб. 38 коп.; сплати за патенти та інші документи у тютюново-акцизній справі – 288 тис. 272 крб. 27 коп.; додаткового збору з патентів на помешкальну повинність – 29 тис. 649 крб. 15 коп.; грошових покарань за порушення постанов про тютюновий збір – 4 тис. 612 крб. 47 коп.; акцизу з цигаркових гільз та розрізаного цигаркового паперу – 909 тис. 174 крб. 14 коп.; патентного збору – 3 тис. 901 крб. 90 коп.; грошових покарань за порушення постанов про акциз із цигаркового паперу і гільз та за знищення чи псування гільзових лічильників – 923 крб. 38 коп.; акцизу з цукру – 2 млн. 260 тис. 691 крб. 70 коп.; патентного збору з цукру – 4 тис. 603 крб. 33 коп.; грошових покарань за порушення постанов про акциз із цукру та правил про виробництво і продаж штучних солодких продуктів – 584 крб. 60 коп.; акцизу з чаю – 329 тис. 849 крб. 02 коп.; акцизу з нафтових продуктів – 42 тис. 677 крб. 60 коп.; зборів з нафтових промисловців за здавання нафтових продуктів під охорону акцизного огляду – 00 крб.; грошових покарань за порушення постанов про акциз із нафтових продуктів – 00 крб.; акцизу із сірників – 937 тис. 653 крб. 03 коп.; патентного збору із сірників – 150 крб.; грошових покарань за порушення постанов про акциз із сірників – 233 крб.; чиншових статей і скарбових будинків – 11 тис. 232 крб. 24 коп.; грошових покарань за рядами, поставами та іншими умовами – 829 крб. 18 коп.; випадкових надходжень – 138 крб. 90 коп. [93] Усього ж, за нашими підрахунками, надходжень від акцизів за перші чотири місяці 1918 р. держава отримала сумарно 45 млн 916 тис. 931 крб. 90 копійок. Сума, як на ті кризові часи, невелика, тим більше в процесі творення нової держави в умовах фінансово-економічних, воєнних та соціально-політичних потрясінь.

Водночас економічна політика Центральної Ради, що продовжувалась у напрямку безоглядної соціалізації, все більше дезорганізувала народне господарство країни. Термінове внесення законопроекту про збільшення поштових і телеграфних тарифів (на 100 %), ухваленого урядом 17 квітня 1918 р. [94], не могло суттєво вплинути на фінансово-економічний стан країни, як і чергове рішення (20 квітня 1918 р.) Малої Ради про додаткову грошову емісію в сумі 500 млн крб. (1 млрд грн.) [95]. Не давали користі для бюджету і проголошені різноманітні монополії. Так, наприклад, прихильник монополізму міністр торгу і промисловості УНР І. Фещенко-Чопівський 25 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради відверто заявив, “що не всі роди монополії дадуть здійснитися при сучасному економічному становищі – так, хлібова монополія проявила свою неспроможність” [96]. Таке твердження засвідчується й даними австрійського воєнного командування і розвідки в Україні. Австрійський секційний радник спільної українсько-німецько-австро-угорської Комісії з товарообміну Енеді доповідав голові цієї комісії з австрійської сторони О. Прагенау та послу Австро-Угорщини в УНР графу Й. Форгачу про політичні та економічні труднощі Центральної Ради і незадоволення української громадськості її політикою. Посол Й. Форгач, у свою чергу, 26 березня 1918 р. надіслав цю “Доповідь про політичний та економічний стан України” своєму міністрові іноземних справ О. Черніну до Відня, в якій щодо хлібної монополії говорилося: “Приблизно з серпня минулого року (1917 р. – П. Г.-Н.) тут (в Україні. – П. Г.-Н.) існує встановлена ще Керенським державна монополія на зерно, в зв’язку з чим лишки зерна повинні бути здані винятково державі, а саме, наприклад, в Київській губернії різноманітні сорти за цінами, що коливаються в межах від 6 крб. до 6,80 крб. за пуд (16,38 кг), хоча в торговельній мережі пуд зерна важить лише 16,25 кг. Порівняно з чвертю 16 1/2 кг. Однак ця примусова здача зерна здійснюється тільки за рахунок крупних землеволодінь, селяни не залучені до цього процесу” [97]. Але якщо хлібна монополія, що в аграрній Україні мала б стати чи не головним джерелом державних прибутків, за такої організації влади виявилася “неспроможною”, то що тоді залишалося говорити про інші монополії.

Зубожіла й інша “золота жила” українського бюджету – цукрова промисловість [98], яка потребувала фінансування в розмірі 210 млн крб. [99] Дійшло до того, що міністр праці Л. Михайлов на засіданні уряду (24 квітня 1918 р.) попередив колег щодо “незалежних причин”, від яких може загинути культура буряків, “після чого цукрозаводчики не несуть відповідальности; не може бути зарахований страйк робітників” [100]. У вже згадуваній доповіді Енеді–Форгача від 26 березня 1918 р. із цього приводу доводилося до відома віденського керівництва, що “українські державні каси повністю пусті, службовці вже більше місяця не отримували жалування, а міністерство добуває собі гроші, реквізуючи попри всього іншого цукор на цукрових заводах, а взамін грошей видає документи, що підтверджують його отримання” [101]. Ситуація ускладнювалася ще й хвилюваннями робітництва (залізничники, наприклад, вже 4 місяці не отримували зарплати). Як повідомляв 20 квітня 1918 р. Малій Раді есдек Скнар, дійшло до того, “що німецькі солдати радять робітникам звернутись до німецького коменданта і він їм зараз же виплатить гроші” [102]. Міністри ж перекладали провину на різноманітних комендантів і комісарів, котрі не слухають владу, а роблять по-своєму. Влада поступово, але безповоротно вислизала з рук уряду Центральної Ради.

Свої поради щодо виправлення становища намагалися дати українським урядовцям і німецькі та австро-угорські фахівці. Так, 2 квітня 1918 р. їх представники зі спільної українсько-німецько-австро-угорської Комісії з товарообміну заявили, що, на їхню думку, єдиний дійовий засіб вирішення фінансової кризи – продаж землі селянам. Частина сплат за землю могла б бути проведеною у вигляді податку та витраченою на поточні потреби, інша частина – використаною для валютних операцій з Центральними державами з метою створення емісійного банку. Поміщикам пропонувалося видати довготермінові зобов’язання. На це виконуючий обов’язки міністра фінансів УНР В. Мазуренко пообіцяв повідомити про пропозиції свій уряд. 8 квітня 1918 р. німецькі фахівці зазначеної комісії знов повторили свої пропозиції [103].

Підняте питання, в контексті загального фінансового стану, нарешті, було винесено на обговорення скликаного 21 квітня 1918 р. спеціального засідання Фінансової комісії. В. Мазуренко, змальовуючи ситуацію, зазначив, що виправити її буде досить важко шляхом товарообміну з Центральними державами, позаяк реального результату він дати не може через кризу товарів у Німеччині та Австро-Угорщині. Не допоможе і друк кредитових білетів, через відсутність в УНР належних технічних можливостей та загрозу гіперінфляції. Прибуток від продажу цукру та від акцизу на тютюн зменшився, позаяк цукор розграбовано більшовиками. Залишалося продати землю селянам. Доповідач визнав, що фінансовий стан країни залежав від розв’язання земельного питання. Під час обговорення було зазначено, що: а) скласти бюджет неможливо, позаяк населення не сплачує податків (Г. Юдченко); б) люди не несуть гроші в банки, бо не вірять у можливість їх повернення (В. Ігнатович); в) витрати зростають, натомість прибутки скарбниці падають, бюджет скласти неможливо, у фінансах же – повний безлад (Кауфман). Г. Юрченко та А. Степаненко пропонували знов запровадити горілчану монополію, проте велика кількість доповідачів говорила про необхідність продати землю селянам. Проти цього виступили, крім інших, В. Винниченко та директор Держбанку В. Ігнатович, зауваживши, що стоять при цьому за її високе податкове обкладання.

У підсумку Комісія постановила: 1) укласти бюджет так, щоб поточні витрати покривалися поточними прибутками; 2) земля, котра переходить у будь-чиє користування, на підставі нового земельного закону оплачується державі тим, хто її отримує; 3) запровадити горілчану монополію; 4) вжити заходів, щоб державні підприємства не давали збитків. Утім, такі рішення легше було проектувати, ніж втілити в життя. Центральна Рада, та й уряд, що складалися переважно з соціалістів, ніколи не погодилися б не те що на продаж землі, а й на її високе податкове обкладання. Що ж до підприємств, то це завдання теж виглядало доволі складним, позаяк для того, щоб вони припинили бути збитковими, слід було змінити весь залізничний лад, який склався за час революції, запровадити робочу дисципліну (а значить і ліквідувати або обмежити робітничий контроль), підвищити продуктивність праці, виплачувати трудящим зарплату тощо. Сучасник на таке цілком мав право висловити свій скепсис: “Це все були заходи вкрай непопулярні, а Рада та її уряд найбільше боялися втратити й ту, що з приходом німців стала незначною, дозу популярності, якою вони ще користувалися. Та й попри це, для проведення таких радикальних заходів потрібно було, щоб при владі стояв сильний уряд, що володіє добре налагодженим адміністративним апаратом, уряд же [Центральної] Ради не можна було вважати ані сильним, ані особливо діловим” [104].

Тим часом загальний стан у державі погіршувався. Щоб якось вплинути на загальний курс побудови держави буржуазні кола почали створювати власні організації. Ще 9 березня 1918 р. представники бізнесу, фінансів і сільського господарства закидали урядові у бездіяльності, вказуючи у своєму зверненні, зокрема, на параліч фінансового життя країни, на те, що податки не сплачуються, а помайнове обкладання перетворилося на фікцію. 25 квітня 1918 р. від імені об’єднаних організацій промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства України вони виробили “Декларацію урядові Української Народної Республіки”, де вказали на своє бачення фінансово-економічного розвитку країни [105]. Утім, дослухатися до поданих порад, які, слід зазначити, мали досить узагальнюючий характер і не містили конкретних пропозицій щодо шляхів виходу з фінансової кризи і механізму налагодження податкової системи, а тим більше скористатися ними, урядовці УНР уже не встигли. Уже за три дні владу Центральної Ради було повалено [106].

Висновки. У ході аналізу фінансово-податкової діяльності уряду УНР складається небезпідставне переконання в тому, що протягом чи не всього періоду існування Республіки влада країни перебувала у стані перманентного пошуку грошей, а держава жила за рахунок добровільних внесків, позичок, одноразових примусових податків та силових реквізицій переважно сумнівного юридичного походження. Держскарбниця наповнювалася в основному шляхом акцизних зборів, які було найлегше стягнути, але які приносили і найменше доходів. Державні монополії (хлібна, цукрова тощо) не діяли. Політика реквізицій і разових зборів не могла забезпечити суттєвих фінансових надходжень, проте надто шкодила репутації Центральної Ради. Держава жила за рахунок постійних емісій грошових знаків. Дослідження показало, що уряд Центральної Ради у сфері державних податків керувався принципом найменшого опору у визначенні та збиранні податків і, застосовуючи примітивні способи їх одержання, елементарно вів політику “одного дня”, без будь-якого виваженого плану на перспективу.

________________________________________

1 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). – Ф. 1063. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 19 зв.; Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. – К. : Темпора, 2002. – Т. І. – С. 185–186.

[4] Про митну політику України у 1917–1918 рр. дивіться: Гай-Нижник П. П. Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана П. Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.). – К., 2004; його ж. Податкова політика Центральної Ради, урядів УНР, Української Держави, УСРР (1917–1930 рр.). – К. : Цифра-друк, 2006; його ж. Створення митної кордонної служби України у 1918 р. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика : зб. ст. – К. : Інститут історії України НАН України, 2004. – Вип. 7. – С. 234–244; його ж. Створення митної служби України (1918 р.) // Київська старовина. – 2006. – № 1. – С. 135–143; його ж. Створення митної служби і митної кордонної охорони УНР та Української Держави (Гетьманату) в 1918 р. // Митна політика в Україні. Історичні та правові аспекти проблеми : зб. наук. пр. пам’яті проф. Й. Л. Рисіча. – Дніпропетровськ : АМСУ, 2004. – С. 136–149; його ж. Зародження митної справи в УНР (1917–1918 рр.): організація служби, основи діяльності, правові засади // Історія торгівлі, податків та мита : зб. наук. пр. – Дніпропетровськ : АМСУ, 2007. – С. 146–156.

[5] ЦДАВО України. – Ф. 2199. – Оп. 3. – Спр. 11. – Арк. 1.

[6] Там само.

[7] Там само.

[8] Там само. – Ф. 1434. – Оп. 2. – Спр. 34. – Арк. 71.

[9] Там само. – Арк. 45.

[10] Там само.

[11] Там само. – Ф. 2199. – Оп. 3. – Спр. 11. – Арк. 2.

[12] Там само. – Ф. 1434. – Оп. 2. – Спр. 34. – Арк. 74.

[13] Там само. – Арк. 75.

[14] Там само. – Ф. 1063. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 31.

[15] Немановъ Л. М. Финансовая политика Украины (7 ноября 1917 – 4 февраля 1919 г.). – К., 1919. – С. 157.

[16] ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 89–90; ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 46–47.

[17] Там само.

[18] Там само. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 91; ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 54.

[19] Там само. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 93–93 зв.; ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 56–56 зв.

[20] Там само. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 96; ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 59.

[21] Робітнича газета. – 1918. – 11 січня.

[22] Нова Рада. – 1918. – 13 січня; Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. – 13 січня; ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 2–6.

[23] ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 2.

[24] Нова Рада. – 1918. – 13 січня; Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. – 13 січня.

[25] Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. – 30 січня; ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 185–187 зв.

[26] ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 186.

[27] Там само.

[28] Робітнича газета. – 1918. – 15 березня; там само. – 16 березня; Нова Рада. – 1918. – 22 лютого; там само. – 24 лютого.

[29] ЦДАВО України. – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 7.

[30] Там само. – Арк. 13 зв.

[31] Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. – К. : Наук. думка, 1997. – Т. 2. – С. 158.

[32] ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 8.

[33] Там само. – Ф. 1063. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 8–9 зв.

[34] Там само. – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 47 зв.

[35] Там само. – Арк. 24.

[36] Там само. – Арк. 16.

[37] Там само.

[38] Там само. – Ф. 1064. – Оп. 2. – Спр. 17. – Арк. 15.

[39] Там само. – Оп. 1. – Спр. 32. – Арк. 2 зв.

[40] Там само. – Арк. 2.

[41] Там само. – Арк. 2 зв.

[42] Там само. – Оп. 2. – Спр. 18. – Арк. 14 зв.

[43] Там само. – Спр. 17. – Арк. 15.

[44] Там само.

[45] Нова Рада. – 1918. – 20 березня.

[46] ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 2. – Спр. 18. – Арк. 1.

[47] Нова Рада. – 1918. – 22 березня.

[48] Там само.

[49] Там само.

[50] ЦДАВО України. – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 40 зв.

[51] Там само. – Арк. 50 зв.

[52] Там само. – Арк. 16.

[53] 20 березня 1918 р. законопроект було надіслано до Центральної Ради і вже наступного дня отримано її канцелярією (ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 150), 23 березня – зареєстровано у Комісії законодавчих внесень Центральної Ради (ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 13).

[54] ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 29. – Арк. 151–151 зв.

[55] Там само.

[56] Там само. – Арк. 151.

[57] Там само. – Арк. 151 зв.

[58] Класифікація місцевості виглядала так: до І класи належали міста Київ, Харків та Одеса; до ІІ класи – губерніальні та рівні їм повітові міста; до ІІІ класи – решта міст країни (ЦДАВО України. – Ф. 2199. – Оп. 3. – Спр. 11. – Арк. 26).

[59] ЦДАВО України. – Ф. 2199. – Оп. 3. – Спр. 11. – Арк. 26.

[60] Робітнича газета. – 1918. – 26 березня.

[61] ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 45.

[62] Там само. – Арк. 45–45 зв.

[63] Там само. – Арк. 45 зв.

[64] Там само. – Арк. 45 зв. – 46.

[65] Там само. – Арк. 46.

[66] Там само.

[67] Робітнича газета. – 1918. – 26 березня.

[68] Там само; Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergunde. – Band I. – Philadelphia : Ferdinand Berger & Sohne, OHG, Horn, N.O., 1966. – S. 376.

[69] Робітнича газета. – 1918. – 26 березня.

[70] ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 2. – Спр. 5. – Арк. 7.

[71] В Російській імперії, окрім акцизу на алкоголь, який міститься у коньяку, стягувалося ще й 10 % комісійних з його продажної вартості. З пляшки розміром в 1/20 відра отримувалося від 10 до 50 коп., а із закордонного коньяку (згідно з тарифом митних зборів) близько 1 руб. 60 коп. з такої ж пляшки (з коньяку в бочках – по 25 руб., з коньяку в пляшках – по 30 руб. з пуда брутто) (ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 2. – Спр. 5. – Арк. 7).

[72] ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 2. – Спр. 5. – Арк. 7.

[73] Там само. – Арк. 7–7 зв.

[74] Там само. – Арк. 7 зв.

[75] Там само.

[76] Там само. – Арк. 1 зв.

[77] Там само. – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 75 зв.

[78] Там само. – Ф. 1064. – Оп. 2. – Спр. 5. – Арк. 8.

[79] Немановъ Л. М. Финансовая политика Украины... – С. 157–158.

[80] Ereignisse in der Ukraine... – S. 347–349.

[81] Вістник Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. – 16 квітня.

[82] ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 63–63 зв.

[83] Народня воля. – 1918. – 7 квітня.

[84] Вістник Ради Народних Міністрів Української Народньої Республіки. – 1918. – 24 квітня.

[85] Там само.

[86] ЦДАВО України. – Ф. 1064. – Оп. 2. – Спр. 5. – Арк. 1 зв.

[87] Робітнича газета. – 1918. – 13 квітня.

[88] ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 8.

[89] Гай-Нижник П. Податкова політика Центральної Ради, урядів УНР, Української Держави, УСРР (1917–1930 рр.). – С. 13.

[90] ЦДАВО України. – Ф. 1434. – Оп. 2. – Спр. 38. – Арк. 2–3.

[91] Там само. – Арк. 3.

[92] Там само. – Арк. 6–8.

[93] Там само. – Спр. 34. – Арк. 18–24 зв.

[94] Там само. – Ф. 3690. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 75–77.

[95] Робітнича газета. – 1918. – 23 квітня.

[96] Там само. – 27 квітня.

[97] Ereignisse in der Ukraine...– S. 335.

[98] На 1 січня 1918 р. на заводах України залишалося 32 млн 450 тис. 329 пудів цукру (ЦДАВО України. – Ф. 1434. – Оп. 2. – Спр. 34. – Арк. 12).

[99] Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 303–309.

[100] Там само.

[101] Ereignisse in der Ukraine... – Band I. – S. 336.

[102] Народня воля. – 1918. – 23 квітня.

[103] Немановъ Л. М. Финансовая политика Украины... – С. 16–17.

[104] Там само. – С. 18.

[105] Известія Союза промышленности, торговли, финансовъ и сельскаго хозяйства Украины. – 1918. – 28 (15) квітня. – С. 3–4.

[106] Утім, останнього дня своєї роботи Центральна Рада встигла прийняти один з найважливіших документів у своїй і вітчизняній історії. 29 квітня 1918 р. нею затверджено проект Конституції УНР (“Статут про Державний устрій, права і вільності УНР”) (Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 330–335). В її IV розділі фінансово-податкової сфери стосувалися три параграфи, в яких зазначалося: “44. Без ухвали Всенародніх Зборів не можуть побиратись ніякі податки. 45. Без постанови Всенародніх Зборів не можуть бути зроблені на рахунок УНР ніякі позики, а ні взагалі якісь обложенця державного майна. [...] 49. Всенародні Збори установлюють одиниці міри, ваги і монети УНР” (Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 333–334).