hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Палац пана гетьмана – резиденція П.Скоропадського та його Головної Квартири: життя при Дворі


Гай-Нижник П. Палац пана гетьмана – резиденція П.Скоропадського та його Головної Квартири: життя при Дворі // Пам’ять століть. – 2011. – жовтень.

Державний переворот 29 квітня 1918 р., після здійснення якого було проголошено про створення Української Держави у формі Гетьманату П.Скоропадського, кардинально змінив не лише форму, але й суть української державної моделі. Гетьман здобув дикторські повноваження. Конституційними документами Української Держави стали гетьманська Грамота “До всього українського народу” та “Закони про тимчасовий державний устрій України”. Водночас П.Скоропадський відкинув будь-які спроби довічної абсолютизації влади. Його диктатура мала бути лише тимчасовою, до стабілізації політичного і фінансово-економічного становища в країні, після чого демократично обраний Сойм (парламент) повинен був би визначити державний устрій Української Держави і форми правління в ній. До скликання Сойму, законодавчі функції здійснювали фахівці міністерств, після чого закони ухвалювалися урядом і затверджувалися гетьманом. Виконавчу владу здійснювала Рада міністрів.

Українська Держава забезпечувала право приватної власності, влада взяла курс на побудову ліберального капіталізму (за економічною сутністю) із значною долею державних монополій та впливовим прошарком великої буржуазії. Це була унітарна держава диктаторського типу із тимчасовим обмеженням демократичних свобод. Разом з тим Гетьманат був державою українського територіального націоналізму сучасного зразка (соборницька політика, українцями вважалися усі громадяни Української Держави без різниці етнічного походження тощо), що базувався на основі українських консервативних традицій та ідеології. За час свого нетривалого існування гетьманський режим дістав визнання більш як 20-ти країн світу. Суверенітет Української Держави, як і владні повноваження самого гетьмана, де-юре були повносяжними, проте де-факто частково обмежувалися військово-політичною залежністю з боку окупаційного командування (головно – німецького), що дозволяє кваліфікувати Українську Державу як сателіта провідних Центральноєвропейських держав – Німеччини та Австро-Угорщини.

Номінально “добро” на переворот видав П.Скоропадському З’їзд хліборобів (переважно середніх і великих власників, спільно з Партією хліборобів-демократів та Союзом земельних власників), фактично – німецьке військове командування.

Диктатура гетьмана мала бути лише тимчасовою, до стабілізації політичного і фінансово-економічного становища в країні, після чого демократично обраний Сойм (парламент) повинен був би визначити державний устрій Української Держави і форми правління в ній. До цього де-юре на гетьманові стикалася як остаточна зконодавча, так і виконавча влади.

Адміністрація глави держави за владарювання П.Скоропадського мала назву “Головна Квартира Пана Гетьмана” , що включала у себе три основних складових: 1.“Штаб Пана Гетьмана”; 2. “Особи біля Гетьмана” (тобто його ад’ютанти); 3. “Власна Його Світлості Пана Гетьмана всієї України канцелярія”.

Структуру, повноваження, обов’язки та завдання гетьманської Квартири визначали Положення “Про Головну Квартиру Гетьмана”, що було ухвалене під грифом “таємно” Радою міністрів Української Держави 2 травня 1918 р., тобто вже на третій день після державного перевороту на чолі з П.Скоропадським. 3 серпня 1918 р., зазначене “Положення” набуло нової редакції. Більш детально структура Головної Квартири визначалася у Додатку до Положення “Про Головну Квартиру Гетьмана”, в якому зазначалося, що вона складається з вищезазначених трьох “Частин”. Фінансування “Головної Квартири гетьмана” відбувалося за окремим кошторисом (“Смітою Гетьманської Головної Квартири на 1918 р.”). На утримання всіх її інституцій державним бюджетом визначалася сума в 4 млн. 352 тис. 940 крб.

Штаб гетьмана складався з чотирьох відділів, що включали в себе шість підрозділів:

Відділ І: 1. Начальник Штабу гетьмана, 2. Гетьманська Похідна канцелярія (складалася з 4 відділів – загально-інспекторського, освідомчого, постачального, технічного та канцелярії прохань на ім’я гетьмана та архіву);

Відділ ІІ: 3. Гетьманський комендант (помічник коменданта, старшини для доручень, канцелярія, самохідний відділ, конвой гетьмана, особиста охоронна команда гетьмана, гетьманська стайня);

Відділ ІІІ: 4. Гетьманський господар (канцелярія гетьманського господаря, господарчий відділ, гетьманська церква);

Відділ ІV: 5. Загін осібного призначення, 6. Осібний (особливий) відділ.

При Головній Квартирі також перебували особи при гетьмані, особисті ад’ютанти та персональні (генеральні) секретарі П.Скоропадського, а також Власна канцелярія гетьмана, що складалася з особливого відділу, канцелярії, редакційного відділення, архіву, довідкового бюро, бібліотеки, господарського та реєстраційного відділення, креслярної, типографії та прес-бюро.

Штаб гетьмана був серцевиною Головної Квартири керівника держави і повноваження цієї частини були надзвичайно широкими. Гетьманський штаб займався питаннями призначень і звільнення зі служби, відпустками та відрядженнями усіх чинів Головної Квартири гетьмана, справами надання допомоги від самого П.Скоропадського тим особам, “які здійснили послуги Українській Державі”.

Крім того до компетенції Штабу гетьмана також входило: встановлення зв’язку між частинами, підлеглими начальникові гетьманського Штабу; увідомлення гетьмана за даними преси про політичний і економічний настрій населення; збереження справ і документів історичного значення; забезпечення утримання та інших видів задоволення особам Головної Квартири; загальний нагляд за безпекою резиденції і мандрівок гетьмана; влаштування гетьманських прийомів і зустрічей; “обслідування всіх сторін діяльності політичних партій, організацій і окремих осіб, які намагаються підірвати Гетьманську владу і встановлену форму Правління в Українській Державі, а також висвітлення різних політичних течій в суспільстві і народних масах”.

Начальник Штабу гетьмана з будь-якого приводу чи справи мав звітуватися лише перед гетьманом і отримувати вказівки та розпорядження також винятково від гетьмана, а тому “ніяке інше управління по справам, ввіреним його розпорядженню, вимагати вказівок по ним права не має”. Крім того, начальник гетьманського Штабу дорівнювався в правах з головноуправляючим, а в окремих випадках набував навіть прав міністра, тому й міг віддавати “всі розпорядження по міністерствам Гетьмана, його розміщенню, задоволенню та охороні”. Серед обов’язків начальника Штабу гетьмана було: командування частинами Штабу, нагляд за діловодством та ревізія справ Штабу, складання кошторисів видатків і прибутків по Штабу, а також передача гетьманських розпоряджень всім державним органам, цивільним установам і окремим особам для виконання зі словами: “Пан Гетьман наказав”. Серед осіб для виконання доручень при начальнику Штабу гетьмана були: старшини з правами командирів неокремих бригад, які за його вказівкою повинні були нести чергування в гетьманському палаці під час засідання Ради міністрів; осавули з правами командирів сотень, які під час свого чергування керували прийомом відвідувачів начальника Штабу і виконували окремі його доручення; і секретар з правами столоначальника, що виконував доручення начальника Штабу з цивільного управління і вів його особисте листування.

Усі папери, що надходили до начальника Штабу від П.Скоропадського, розподілялися по відділам управлінь і потім напрявлялися згідно резолюцій гетьмана чи до відповідного міністерства, або ж за ними укладалися особливі доповіді – конспекти для повторної їх передоповіді вже начальником Штаба.

Відповідно ж до своїх обов’язків начальник Штабу доповідав гетьманові зведення прохань, політичну інформацію, газетні вибірки, а також ті окремі питання, котрі доручалися йому гетьманом і які здебільшого потім слугували П.Скоропадському матеріалом для розмов з міністрами.

На свого начальника Штабу гетьман, як він сам говорив у той час, дивився як на свою дружину, а тому й між ними та його начальником Штабу мала бути повна довіра й жодних таємниць; якщо ж закрадалася розхожість у поглядах, то вони мусили б розійтись. В такому твердженні є певна логіка, адже начальник особистого Штабу через підпорядковані йому управління регулював усе внутрішнє життя гетьмана. З цього приводу один з його начальників Штабу Б.Стелецький згодом, вже в еміграції, дещо іронічно висловився, що “в сутності цю посаду було б більш правильно назвати Міністром Двору Гетьмана, але аби знову ж таки не створювати чуток про царський режим [ніби-то запроваджений П.Скоропадським - Г.-Н.], вирішено було назвати її більш скромно”, тобто – начальником власного Штабу пана гетьмана.

І дійсно, кожноденна присутність за сніданком та обідом, а також кожноденні доповіді у гетьмана, які здійснював начальник Штабу, фактично робили його членом гетьманської родини. Близькість до глави держави, що осягав диктаторські повноваження, підвищувала й політичну та адміністративну вагу начальника Штабу в масштабах усієї владної вертикалі, адже усі доповіді гетьману від міністрів поверталися їм через начальника його Штаба, який, відтак, був в курсі й усіх поточних справ з питань державного управління. Крім того, як відверто визнавав Б.Стеллецький, “Начальник Штабу не входив до складу Ради Міністрів, але його вплив був більше кожного окремого міністра, позаяк він був постійним доповідачем та радником гетьмана і мав у своєму розпорядженні Особливий відділ за посередництва котрого повною мірою був інформований як про окремі особи, так і про події, що давало йому можливість легко розбиратися у подіях”.

Начальником “Головної квартири гетьмана”, тобто головою гетьманської адміністрації, був начальник його Штабу, який таким чином поєднував ці дві посади. Протягом семи з половиною місяців існування Української Держави Штаб гетьмана, а відтак і його Головну Квартиру, очолювали:

• генерал-майор Владислав Дашкевич-Горбацький (29 квітня – 27 червня 1918 р.);

• полковник, генеральний хорунжий Борис Стеллецький (27 червня – 24 жовтня 1918 р.);

• генерал-лейтенант, генеральний значковий Олександр Аккерман (24 жовтня – 14 грудня 1918 р.).

“Головна Квартира гетьмана” являла собою центральну адміністрацію голови держави, яку було побудовано на військових засадах і що мала виняткові контролюючі повноваження щодо усіх силових структур країни та визначала основні напрямки охоронної діяльності в Українській Державі. В її обов’язок входило також безпосередньо оповіщати гетьмана про стан і потреби національної та його особистої безпеки тощо.

Правителі і керівники держав завжди мали (і мають) в своєму розпорядженні власну адміністрацію. У різні часи її склад, функції і повноваження були різного характеру (в залежності від державного ладу країни, суспільної організації, історичної традиції і навіть особистих переконань керманича державного утворення), проте завжди подібні установи функціонували під безпосереднім керівництвом та контролем свого патрона і перебували у самій сердцевині (часто утаємниченій для загалу) державної політики.

За таких умов і владних повноважень гетьмана особливої ролі та значення набувають довірені особи П.Скоропадського та члени його власної адміністрації – Головної Квартири гетьмана, що розташувалася гетьманському палаці (колишньому будинку київського генерал-губернатора).

З першого ж дня свого гетьманства П.Скоропадський оселився у будинку колишнього київського генерал-губернатора, який почали називати палацом пана гетьмана. П.Скоропадський відмовився оселитися в колишньому Царському (Маріїнському) палаці через те, що під час більшовицької окупації там відбувалися криваві екзекуції та страти, згадував його міністр закордонних справ Д.Дорошенко, а гетьманський начальник Штабу Б.Стеллецький додає, що особливо пригнічувало гетьмана та його оточення ще й те, що перед входом на підвір’ячко Маріїнського палацу знаходилася ще свіжа братська могила офіцерів, що були захоплені більшовками на київських Липках й страчені тут. Крім того гетьман не хтів оселятися в імператорському палаці, аби не наразитися на звинувачення у намаганні стати "царем".

Гетьманський палац являв собою великий кам’яний двоповерховий будинок, побудований в київському районі Липки у 1830-х роках по вулиці Інституцькій,40. Візуально він розташовувався на розі вулиць Інституцької та Левашівської; до будинку прилягав сад, що колись був складовою частиною Кловського парку. До 1917 р. він був резиденцією Київського, Волинського та Подільського генерал-губернатора. У ньому ж, до часу приведення до ладу Маріїнського палацу, зупинялися під час своїх відвідин Києва члени російської імператорської родини, зокрема у 40-х рр. ХІХ ст. в генерал-губернаторському будинку кілька разів мешкав імператор Ніколай І, а згодом у 1852, 1859 та 1869 рр. – імператор Алєксандр ІІІ. З 1864 р. у генерал-губернаторському будинку існувала домова церква в ім’я Св. Миколая, що була побудована за губернаторства Аннєнкова на кошти Міністерства внутрішніх справ.

Фасад генерал-губернаторського палацу мав такий вигляд: довжина його складала 35 метрів, праворуч долучалася тривіконна прибудова з чавунним ґанком на колонках – бічний вхід, а далі – чотиривіконна прибудова домової церкви Св. Миколая. Загальна довжина споруди по вул. Інститутській дорівнювала 55 м. Значну частину будівлі займала зала для офіційних прийомів (за Трепова її було облаштовано білими з позолотою меблями, а підлогу вкрито біло-рожевим килимом). Кабінет генерал-губернатора та помешкання його родини містилися на другому поверсі. Уся садиба складалася з трьох частин. Її більшу площу займав старий сад, який частково зберігся до нашого часу. На розі був кухонний флігель, з’єднаний з Палацом кам’яною галереєю, холодні служби (сараї для дров та льодовня). Окремо, воротами на Інститутську, розсташовувався господарський двір з великою стайнею, каретником, сараями, оранжереєю та кучерською. У грудні 1911 р. було добудовано “кам’яний сарай для автомобіля”. Обабіч чавунного ґанку стояли дерев’яні смугасті будки для варти.

Після революції в будинку генерал-губернатора мешкали губерніальний комісар Тимчасового уряду, а з осені 1917 р. в цьому будинку жив голова Генерального секретаріату Центральної Ради В.Винниченко, а після нього – голова Ради народних міністрів УНР В.Голубович.

Величезний генерал-губернаторський дім на Липках, як згодом бідкався начальник Штабу гетьмана, був розпланований вкрай незручно. Він безпосередньо прилягав до сусідніх садиб на Левашівській та Інститутській вулицях. Парк, що також притулявся до будинку, був огорожений напівзгнилим дерев’яним парканом, а з вікон сусідніх будинків зовсім вільно можна було спостерігати за усім, що діялося усередині парку. Все це створювало досить великі ускладнення для охорони гетьмана.

Приміщення генерал-губернаторського будинку хоча й не надто постраждало за минулі півтора року, проте в ньому абсолютно не було нічого необхідного для життя. Вже на другий день перевороту П.Скоропадський застав увесь штат гетьманського будинку сформованим і йому залишилося лише переглянути його і затвердити. Тим не менш перші ночі гетьманові довелося провести у своєму палаці “по бувачному”.

На другому поверсі три кімнати зайняв гетьман (спальня, їдальня та кабінет), одна кімната (колишня вітальня) була надана для засідань Ради міністрів і ще одна – під кабінет генерального писаря І.Полтавця-Остряниці. Вільними на верхньому поверсі на перших порах залишалися ще три спальних кімнати, одна (кутова) кімната-вітальня та велика зала. “Тут у великій залі на другому поверсі, – згадував міністр закордонних справ Української Держави Д.Дорошенко, – відбувалися прийоми делегацій й урочисті прийоми чужоземних послів; поруч цієї зали містився кабінет Гетьмана, де він працював, приймав міністрів та інших службових осіб, де він давав авдієнції. На тому ж самому поверсі в двох залах, одна поруч другої, засідала Рада Міністрів і Мала Рада Міністрів”. На першому поверсі три кінати було віддано під кабінети голови Ради міністрів Ф.Лизогуба (потім – С.Гербеля), персонального секретаря гетьмана й заступника міністра закордонних справ О.Палтова та коменданта палацу К.Прісовського, а решта - під караул. Усі кабінети в палаці були обладнані телефонними апаратами, що мали на той час тризначні та переважно чотиризначні номери.

Пізніше, коли в середині липня 1918 р. до Києва прибула сім’я гетьмана, мешканцям будинку довелося потіснитися. Дружина гетьмана Олександра Петрівна (в дівоцтві – Дурново), сини (Петро, Данило та Павло) та доньки (Марія та Єлізавета) оселилися у трьох невеликих кімнатах на верхньому поверсі, канцелярія ж гетьмана із її головою І.Полтавцем-Остряницею переселилися на нижній поверх. Відтак, здавалося б, великий генерал-губернаторський будинок виявився доволі затісним і скромним помешканням для гетьманського оточення й мало відповідав його урочистій назві – гетьманський палац, тож логічніше б його було назвати резиденцією.

Крім цього, нижній поверх палацу займав ще й німецький караул, який час від часу змінювався у своїй чисельності в залежності від політичної ситуації в місті, а також караул гетьманською конвою та чергування особливого відділу власного Штабу П.Скоропадського. При вході стояли парні вартові конвою гетьмана, а в останні місяці Гетьманату парні вартові стояли й у залі перед внутрішніми апартаментами П.Скоропадського. Німці несли караули з боку парку, а отже їх для сторонньої публіки (відвідувачів) гетьманського палацу видно не було. Вночі дрері спальної кімнати гетьмана охороняли спільно його конвой та вартові-німці, а в парку виставляли варту біля кулемета.

Попри таку посилену внутрішню та зовнішню охорону резиденції гетьмана, потрапити до палацу голови держави було відносно легко, позаяк будинок постійно відвідувало багато гостей і прохачів на прийоми не лише до самого гетьмана, але й до голови Ради міністсрів і гетьманського коменданта. Відтак майже на кожному кутку, за драпіровкою дверей стояла заряджена зброя, на випадок необхідної самооборони. До середини літа 1918 р. вхід до гетьманського палацу для урядовців був порівняно демократичним, але після вбивства німецького командувача в Україні фельдмаршала Г.Айхгорна, щоб дістатися до резиденції П.Скоропадського “потрібні всякі перепустки” через що урядові службовці почали називати його та навколишні околиці “Енгерес Крігсгебіт”. Не довіряючи німцям та ще більше власній охороні, гетьман мріяв оточити себе конвоєм з представників кавказьких народів. Проте усі спроби вмовити вояків з колишньої т.зв. Дикої дивізії, що поверталися до себе на Кавказ, залишитися на службі у П.Скоропадського не мали жодного успіху, незважаючи на пропозиції будь-якої оплати. Вирогідно хіба що один лише особистий охоронець-ад’ютант, що з’явився в оточенні гетьмана в останні часи Української Держави, – Абдул Західов – погодився на таку пропозицію.

Варто також додати немаловажну деталь щодо постійно присутніх у палаці осіб. З самого початку гетьманського правління при П.Скоропадському знаходився німецький граф Ф.-Й.Альвенслебен. Цей капітан німецької військової розвідки (Оберкомандо) ще 20 квітня 1918 р. (перед гетьманським переворотом) бував у П.Скоропадського, аби перевпевнитися чи не завагається він повалити Центральну Раду, а за день навіть пропонував П.Скоропадському тимчасово переїхати мешкати до нього, але той відмовився й зупинився у російськового монархіста, відставного генерала Ф.Безака, який, до слова, мав тісні зв’язки з німецьким штабом. Та й мешкав Ф.Безак у Києві по сусідстві з німецьким Оберкомандо. Вже тоді майбутній гетьман усвідомив, що Ф.-Й.Альвенслебен був визначений постійно відбувати при ньому (можна сказати й по-іншому, і це буде не далеким від істини, – спостерігати за ним). Такий стан речей продовжував тривати й вже за Гетьманату.

Фрідріх-Йоганн граф Альвенслебен (von Аlvensleben; 1836 – ?) походив з надзвичайно відомого пруського роду, був розвідником і відомим пруським дипломатом, у 1861 р. був призначений атташе у Брюссель, у 1872 р. – радником посольства у Санкт-Петербурзі, з 1882 по 1901 рр. перебував німецьким посланцема у Гаазі, Вашингтоні та Брюсселі, а з 1901 по 1905 рр. – був німецьким послом в Російській імперії. Його предки були масонами-тамплієрами (і навіть магістром ордену тамплієрів у Німеччині та Славонії, курфюстами та полководцями).

Відтак пиха цього німецького спостерігача за гетьманом була величезною. В палаці гетьмана він тримав себе зовсім незалежно від німецького командування й мав безпосередні зносини з імператором Вільгельмом ІІ. Він безцеремонно насміхався над укладом життя в гетьманському палаці, а власний конвой П.Скоропадського називав не інакше як пожежною командою. Тим не менш гетьманське оточення швидко зжилося з ним й у палаці гетьмана граф вважався своєю людиною, якій, за словами начальника Штабу П.Скоропадського, довірялися усі найближчі таємниці та сумніви. Веселий і безтурботний граф Ф.-Й.Альвенслебен не був позбавлений і комерційної жилки, а заступник міністра закордонних справ України й водночас довірений радник гетьмана О.Палтов залагоджував через нього усі тертя з німецьким командуванням.

Життя в гетьманському палаці тривало за чітко заведеним регламентом. Робочий день гетьмана був точно розписаний по годинах. При цьому П.Скоропадський особисто працював надзвичайно багато, від світання до смеркання. Прокидався він близько восьмої чи опів на дев’яту годину ранку й за петроградською звичкою довго приводив себе до ладу. Проте це не був усамітнений процес. Під час одягання гетьман приймав найдовіреніших осіб, зокрема кравця-єврея, свого полкового товариша та штатного помічника Ф.Безака, який повідомляв йому найсвіжіші новини, чи особистого радника й заступника міністра закордонних справ О.Палтова. Зазвичай о десятій ранку розпочинався прийом міністрів з доповідями. Кожний міністр міг мати таку аудієнцію один чи два рази на тиждень й доповідати протягом однієї години. Один раз на тиждень, вранці, замість доповіді міністрів влаштовувався прийом прохачів або депутацій. Для того, аби потрапити на такий прийом слід було за два дні записатися у Штабі гетьмана у гофмаршальській частині. Після внесення до списку й перевірки особи через Особливий відділ, прохач отримував увідомлення про прийом.

Такі прийоми обставлялися значною урочистістю. Усі гості вишикувалися за списком у залі й потім гетьман, у супроводі начальника Штабу, палацового коменданта, гофмаршала (гетьманського господаря) та чергового ад’ютанта, виходив зі свого кабінету. Декого з гостей П.Скоропадський запрошував до себе у кабінет й вислуховував окремо. Рівно о дванадцятій годині розпочинався сніданок. Запрошені заздалегідь збиралися у залі, виходив гетьман й усі прямували до їдальні. Як за сніданком, так і за обідом стіл завжди прикрашався квітами, а в особливо урочистих випадках на честь знатного гостя з квітів викладався або родинний герб, або ініціали запрошеної особи. Їжа була гарно приготованою й навіть вишуканою, проте не подавали ані горілки, ані вина (вино - лише в рідких урочистих випадках). Окрім запрошених до сніданку та обіду під час частування були присутніми: начальник Штабу, палацовий комендант, гетьманський господар (гофмаршал), його начальник господарчого відділу (метрдотель), генеральний писар, О.Палтов, Г.Зеленевський та черговий ад’ютант. За стіл всідалися суворо по чинам й, аби не виникло якихось інцидентів, перед кожним прибором клалася записка. Меню страв писалося українською та французькою мовами.

За день на кухні гетьманського палацу видавалося до 200 сніданків та обідів. Проте попри видиму пишність, їхня вартість була дешевшою (брався розрахунок у 10 крб. на день на людину), ніж короткий обід (набагато гіршої якості за гетьманський) у гарному київському ресторані (на той час він коштував близько 20–30 крб. на людину). Тим не менш, бували випадки, коли грошей не було навіть на придбання продуктів для столу й гетьманському господареві (гофмаршалові) М.Ханенку (небожеві Б.Ханенка) доводилося видавати гроші з коштів родинної контори Ханенків. При цьому необхідно врахувати й ту обставину, що майже кожного тижня влаштовувався хоча б один парадний обід, коли доводилося значно покращувати їжу як за якістю, так за кількістю. Втім, варто зауважити, що попри суцільну економію, гетьман неодноразово піднімав питання про ще більше скорочення витрат на харчування.

До речі, за встановленим етикетом, розмови гетьмана з представниками німців (чи то за обідом, чи то на прогулянці у парку) не прийнято було переривати.

По завершенні сніданку П.Скоропадський здійснював невеличку прогулянку по парку з одним із гостей, після чого прямував до свого кабінету де у нього знову розпочинався прийом міністрів, який тривав до шістнадцятої години дня. Від шістнадцятої до дев’ятнадцятої години час не був розписаним й у цю пору дня гетьман приймав у себе окремо викликаних на нараду осіб. Рівно о дев’ятнадцятій, за тими ж правилами та процедурою що й для сніданку, усі збиралися у залі й звідтіля прямували до обіденного столу. До опів на дев’яту вечора обід добігав кінця й П.Скоропадський приймав доповідь від начальника Штабу, а в іншій кімнаті одночасно відбувалося засідання Ради міністрів. Близько десятої вечора уряд здійснював перерву на пів години й усі виходили до зали; туди ж виходив і гетьман й тут відбувався обмін враженнями та думками. Після перерви П.Скоропадський із начальником Штабу поверталися до кабінету, де іноді до третьої–четвертої години ранку займалися розглядом поточного листування. Як засвідчував гетьманський начальник Штабу, дуже рідко бували дні, коли вдавалося закінчити роботу до одинадцятої чи дванадцятої ночі.

Б.Стеллецький (начальник Штабу) пояснював такий напружений графік роботи гетьмана кількома причинами. Усі міністри належали до різних соціальних станів, були різними людьми як за освітою, так і за вихованням. П.Скоропадський нікому з них не довіряв. Разом з тим він усвідомлював недостатність свого особистого державницького виховання, що спонукало до більш тривалого й обережного розгляду доповідей та ретельного вникання у суть справи. Гетьман знав, що більшість міністрів належали до згуртованого партійного середовища – партії кадетів. Водночас, будучи від природи людиною спостережливою та підозрілою, він помічав як, наприкад, О.Палтов готує його до прийому Б.Бутенка. Дехто з міністрів (О.Рогоза, М.Любинський та ін.) подавали йому не оброблені доповіді, а лише сирий матеріал, і П.Скоропадський, соромлячись їх повернути таким міністрам, доручав начальникові Штабу самому, або разом з ним, особисто розібрати деталі певного сирого матеріалу. Й, врешті, гетьман просто фізично не міг впоратися із тими горами різних записок, проектів та листів, що надходили на його ім’я. Бували дні, коли в гетьмана за день накопичувалася така кількість паперів, що для перенесення їх у Штаб потрібні були двоє чоловіків. Крім того, Рада міністрів була вкрай не ініціативною й не виявляла творчого підходу до праці в той час, “коли події явно вказували на необхідність проведення в життя, за умовами часу, тієї чи іншої імпровізації”. Відтак П.Скоропадському доводилося давати особистий імпульс й спрямовувати діяльність свого уряду, але при цьому він мусив вникати у кожну дрібницю поданих на його затвердженя паперів.

Лише після приїзду в середині липня 1918 р. до Києва сім’ї гетьмана, П.Скоропадський інколи дозволяв собі по обіді провести час із дружиною та її невеличким товариством у вітальні. Варто зазначити, що, за спостереженнями начальника Штабу гетьмана Б.Стеллецького, дружина П.Скоропадського була від природи дуже розумною жінкою, а її розуму і такту міг би з успіхом позаздрити будь-який з міністрів гетьмана. Не зайвим буде згадати й про те, що Олександра Петрівна “далеко не співчутливо ставилася до всієї авантюри свого чоловіка і не вірила в Україну”.

Такі її погляди мали право на існування й не заслуговували б тут на окрему згадку, коли б гетьманова Олександра не впливала б ними на рішення свого чоловіка – гетьмана України. Б.Стеллецький згадував, що коли в русофільської частини оточення П.Скоропадського, зокрема у самого Б.Стеллецького та О.Палтова, виникала необхідність схилити на проросійський бік гетьмана у суперечці з проукраїнською групою (Д.Дорошенко, І.Полтавець-Остряниця), то вони запрошували дружину гетьмана, яка “з’являлася ніби-то випадково і як жінка від природи розумна знаходила спосіб примирити сторони й переконати свого чоловіка”.

Гетьманський начальник Штабу згадував, що П.Скоропадський часто висловлював наближеним до нього людям свій погляд на Україну взагалі й зокрема на своє гетьманство. “Він абсолютно щиро усвідомлював, що в Петербурзі не була зрозумілою можливість від’єднання України (Малоросії) від Росії й хоча він поза усяким сумнівом природний малорос, але ні його серцю, ані його розуму Малоросія нічого не говорила.

Лише після зречення Государя, якого він дуже поважав й коли тимчасовий уряд і навіть окрема область мала вибрати собі правителя, він ближче познайомився зі своєю батьківщиною. І ось тут йому відкрилися зовсім нові, досі чужі відчуття, навіюванні ставленням далекого, солідного і чужого Петербурга до цієї багатої та колись самостійної окраїни, колиски усієї Держави Російської й безумовного джерела, що до останнього часу насичувало північ своєю високою культурою. Украйна дала Росії цілу низку вчених, письменників, поетів, музик. Її багатством жив й звеличувався Петербургзький режим та узамін всього цього, – писав Б.Стеллецький про роздуми гетьмана П.Скоропадського й ніби про свої власні, – невдячний чиновничий Петербург лише завдавав один за другим уколи національному почуттю українців. Заборонялися український друк, театр; освіта в школах на малоросійській мові й народний поет і борець Шевченко в поглядах Петроградського чиновництва був небезпечніше Пугачова та Стеньки Разіна.

Тепер тільки стало йому, Скоропадському, [стало] зрозуміло, яку штучну ворожнечу чиновництво надіслало між хохлами і москалями.

Але усе це, казав Скоропадський, навіть якби він це й знав раніше, як знає він тепер, не дало би йому права на проголошення гетьманства якщо би був в Росії Імператор. Тепер же, коли зник цей єдиний зв’язок, коли долею російських народів заволоділи якісь різночинці, він вважає себе більш ніж у праві, і за своїм становищем і за походженням, взяти участь у долі Батьківщини. Що буде далі передбачити важко, але одне він може сказати, що коли на чолі управління Росії залишуться ці сумнівні пройдисвіти, то він без боротьби своєю владою не поступиться. Він любить до цієї пори Росію, але Росію справедливу і сильну й завжди готовий надати їй свою допомогу.

На запитання, як він розуміє: чи повинна бути Україна самостійною чи увійти федеративно до складу Російської Імперії, Скоропадський відповідав що тепер ще нічого неможна передбачити, усе буде залежати від того, що буде являти [з себе] майбутня Росія, проте вірогідно припустити що Украйна увійде федеративно до складу нової Росії”.

Гетьман не знав своєї країни, свого народу, але прагнув їх пізнати. Це, зокрема, можна побачити у його прагненні створити свою “народну” партію, його мрією було створити кілька особистих потягів по Україні, аби він міг з одного боку познайомитися з країною, а з ішного боку - познайомити населення із собою.

Що ж до особи самого гетьмана, то його начальник Штабу змальовував П.Скоропадського як гарно складену, вище середнього зросту людину, з характерними рисами обличчя, які можна було назвати навіть гарними, проте мужніми. Водночас він характеризував його як жіночну, зніжену й взагалі добру людину, що мала середні розумові якості, а позаяк він майже нічого не читав, то йому важко було розбиратися у деяких питаннях, що вимагали розумової підготовки. Гетьман водночас був досить сентиментальним. Так, коли влітку 1918 р. начальник Штабу повідомив йому про страту більшовиками царя та його сім’ї, “то в перший момент обличчя його якось витягнулося, скривилося у гримасу і він заплакав як маленька дитина”. Усе відбулося на очах німецького посла в Україні А. фон Мумма. Потім, під час паніхіди у палацовій церкві, П.Скоропадський знову ридав, мов дитина. Крім усього цього, за спостереженнями Б.Стеллецького, П.Скоропадський достеменно не вмів розбиратися в людях й деякі особистості діяли на нього фатально.

Одну з таких фатальностей начальник Штабу, зокрема, вбачав й у смерті в липні 1918 р. вже в Києві маленького гетьманича Павла – найменшого сина Скоропадських і улюбленця сім’ї. Хлопчик захворів через недовгий час після приїзду родини до столиці України, але особистий гетьманський штабний лікар Лукашевич, як додає у своїх записах Б.Стеллецький, – особа дуже напівповажна і у медичному відношенні мало компетентна, ескулап, що втерся в довіру до П.Скоропадського, залікував дитину, яка померла від апендициту. Маленького гетьманича поховали на столичному цвинтарі церкви Святого Александра Нєвського.

З приїздом сім’ї П.Скоропадського, життя у гетьманському палаці пожвавішало. За столом у гетьмана з’явилося родове срібло та золото, а симпатичні обличчя молодих гетьманівен за сніданками та обідами надавали їм родинного затишку. Разом з тим будинок колишнього генерал-губернатора, що служив за гетьманський палац, виявився затісним.

Сам гетьман згадував, що будинок генерал-губернатора являв собою верх незручностей для життя навіть за найскромніших бажань; ані сім’ї, ані прислузі неможливо було якось мало-мальськи зносно влаштуватися. “Взагалі, життя моє особисте з сім’єю під час Гетьманства, – писав П.Скоропадський у спогадах, – нагадувало мені часто французьку говірку: “Le luxe et la misere”*. З одного боку, великі обіди й сніданки з великою кількістю людей, яких доводилося запрошувати з тієї чи іншої причини, що стосувалася їхньої служби, або політики, з іншої – життя приватне, наприклад, дітей у ванній кімнаті, позаяк іншого приміщення не було. Попри ці незручності й ці приміщення, наше життя, особливо їжа, коштували надто дорого скарбниці, яка за постановою ради міністрів усе оплачувала, відтак усілякі зміни в сенсі розміщення мене шаріли. Мені всі казали, що в цьому будинкові, пристосованому лише для життя генерал-губернатора дореформенного часу, тепер достеменно не можна вмістити усіх мешканців, подібно до частини конвою, ординарців і деяких інших посадових осіб, які за своїм родом служби повинні були теж розташовуватися у будинку. Крім того, необхідно було, я завжди цього дуже хотів, розмістити раду міністрів і мою особисту канцелярію, для цього мені завжди вказували на необхідність переїзду у палац, який я відвів тимчасово для розташування там міністерства внутрішніх справ. Я цього, особливо спочатку, не хтів, мені в цьому не хтілося уподібнитися Керенському, який, незважаючи на багаторічні демократичні запевнення, розпочав з того, що розмістився у Зимовому палаці. Восени ж, коли з’ясувалося, що люди, особливо конвойці, прямо таки задихаються в маленьких кімнатах, чого літом, звичайно, через відкриті настіж вікна не помічали, питання явилося у прибудові, але позаяк сміта показала, що все це влетить скарбниці у декілька сот тисяч й в підсумкові все ж буде погано, я запропонував раді міністрів обговорити питання про переїзд мій у палац, або ж про асигнування на перебудову, причому просив цю справу вирішити без моєї участі, зовсім не рахуючись з моїми особистими зручностями”.

* Le luxe et la misere - Блиск і злиденність

Відтак почалися пошуки нового приміщення.

Поряд була розлога садиба старовинної будови, зайнята великим садом та дуже просторим дерев’яним будинком, що виходив на Катерининську вулицю біля палацу генерал-губернатора, й розташовувалася по вулиці Інституцькій. Цей будинок у 30-х рр. ХІХ ст. належав фельдмаршалові графові Сакену, а згодом у ньому мешкав київський цивільний губернатор й розташовувався місцевий Інститут шляхетних панянок. Втім, він явно був непридатний для резиденції гетьмана.

Спочатку виник план перенести гетьманський палац у колишній дім командуючого військами Київської військової округи, що був побудований ще за генерала Драгомірова й відрізнявся своїм поміщицьким розташуванням. До цього будинку прилягав величезний парк, який обидвома сторонами виходив на пустельний Кловський узвіз. Проте виявилося, що для надійної охорони цього парку довелося б вдвічи збільшити чисельність конвою гетьмана. До того ж занепокоєння викликала близькість маєтку до заводу “Арсенал” з його постійно бунтуючою робітничою масою.

Тоді звернули увагу на Єлізаветінський палац (по Єлізаветінській вул.), в якому до Першої світової війни розташовувалося Єпархіальне училище. Палац відповідав усім вимогам до зручного розташування в ньому усіх необхідних служб Головної Квартири гетьмана та його сім’ї. Однак Рада міністрів відхилила асигнування 800 тис. карбованців на його ремонт. “Всесильний Гетьман України, – як із прикрістю зауважив його начальник Штабу, – з чуття вродженої делікатності й, не бажаючи через особисті зручності входити у суперечку з людьми без такту, не наполягав”.

Рада міністрів вирішила таки не переносити гетьманську резиденцію в інший будинок. Коли ж після цього постала потреба здіснити у гетьманському палаці полагодження груб, побілку стелі та коридорів, а також залатати іжравий дах, що протікав, то уряд почав шукати якісь формальні зачіпки, аби відмовити у виділенні коштів навіть на цей першочерговий ремонт. Обуренню начальника Штабу гетьмана не було меж.

Тим не менш, наприклад, в липні 1918 р. мала Рада міністрів (реєстр №5 від 2, 5, 8, 9 і 11 липня 1918 р.) ухвалила “скасувати в кошторисі 2.000 карбован[ців], котрі прохаються на купівлю крісел для палати засідань Малої Ради Міністрів і ухвалити відпуск кредіту в сумі 28.350 карбованців”. В середині серпня у відповідь на доповідь начальника Штабу гетьмана мала Рада міністрів (реєстр №9 від 12, 15 і 16 серпня 1918 р.) постановила “ухвалити одпуск в 1918 році щомісячно по 400 карб. на видатки по художественній частині Дворца Пана Гетьмана”. 24 жовтня 1918 р. мала Рада міністрів асигнувала 10 тис. 818 крб. “на придбання уніформи льокеям і швейцарам дворця П[ана] Гетьмана”, а також збільшила “асігнування по кошторису на освітлення будинку №40 по Інституцькій вул. до 16.000 карб. і на дрібний ремонт до 14.000 карбованців”.

Взагалі ж, на утримання палацу та всієї його обслуги відпускалося з коштів державної скарбниці приблизно 2 тис. крб. на день. Сам П.Скоропадський готівкою отримував зарплатню розміром у 10 тис. крб. на місяць, як він казав “на тютюн”. Проте якогось законодавчого акту, за яким визначалася б така зарплатня глави держави не існувало. В зв’язку з цим, 8 жовтня 1918 р. Рада міністрів визнала за необхідне розробити законопроект про надання гетьманові особистого утримання. Тоді ж урядом було ухвалено, “надалі до затвердження законопроекту відпускати на утримання Пана Гетьмана по 25.000 карб. щомісячно, починаючи з 29-го квітня ц/р.”. Усі ж кошти на утримання гетьманського оточення та палацу виділялися за окремою смітою (кошторисом) Головної Квартири гетьмана.

Суттєвим нюансом картини укладу життя в палаці гетьмана й огранізації у ньому вертикалі повноважень та обов’язків, як свого роду віддзеркаленням загального становища у владі Української Держави та пануючого у ній духу, є від’їзд з Києва П.Скоропадського до Німеччини для офіційної зустрічі з кайзером Вільгельмом ІІ. Перш за все, цікавим є те, що про плани гетьмана відвідати Німеччину ані в палаці, ані в уряді, ані у його ж особистому Штабі, ані серед охорони ніхто нічого не знав. Не знав ні начальник Штабу Б.Стеллецький, ні комендант гетьманського палацу К.Прісовський, ні начальник Особливого відділу Д.Бусло та інші.

Уся підготовка до поїздки була прихована непроникливою таємницею й здійснювалася винятково німецьким командуванням, а в гетьманському палаці – особистим представником німецького імператора графом Алвенслебеном. Начальник штабу гетьмана Б.Стеллецький дізнався про візит П.Скоропадського до Потсдаму лише у день його від’їзду близько другої–третьої години дня, та й і те, тільки після того, як гетман узяв з нього чесне слово про збереження таємниці. Відтак, коли дізнавшись, що від’їзд відбуватиметься у цілковитій таємниці та серед ночі, начальник Штабу гетьмана запитав, чи потрібно віддати розпорядження щодо потяга, гетьман відповів йому, що усе це вже зроблено німецьким штабом. Близько часу ночі до під’їзду гетьманського будинку було подано німецькі штабні автомобілі й гетьман у цивільному вбранні у супроводі свого ординарця А.Західова, графа Ф.-Й.Альвенслебена, ад’ютанта Г.Зеленевського та особистого радника і заступника міністра закордонних справ О.Палтова поїхали на вокзал.

Там їх вже очікував підготовлений Штабом німецьких військ в Україні потяг до якого був посаджений батальйон німецької ж піхоти з великою кількістю кулеметів. До хвоста потягу було причеплено два вагона-салона: передостанній – для українського гетьмана, а останній – для начальника залізниці. В самому салон-вагоні біля кожних дверей стояло по німецькому вартовому, а на майданчику вагона – кулемет.

Прибувши на вокзал, гетьман П.Скоропадський, маючи вкрай зконфужений вигляд, швидко увійшов до вагону. “Дійсно, – розмірковував з цієї картини очевидець, начальник гетьманського Штабу Б.Стеллецький, – цей від’їзд швидше нагадував відправку якогось злочинця, а не відбуття зі своєї резиденції голови держави“.

Про від’їзд гетьмана до Німеччини для зустрічі з німецьким імператором Київ дізнався з газет лише наступного дня. Начальник Штабу П.Скоропадського занотував, що несподіване зникнення гетьмана з палацу край вразило його службовців, а надто гетьманського коменданта К.Прісовського, який був неабияк ображений такою недовірою до його особи, для багатьох же заздрістників та прихованих недоброзичливців легше було перенести грім грому над головою, аніж дізнатися цю новину.

З’явився П.Скоропадський у своєму палаці так само несподівано, як і зник. Гетьман повернувся з Берліна надзвичайно задоволений візитом. Саме після цієї поїздки П.Скоропадського почали титулувати “Його Світлістю Ясновельможним”, як називав його в Німеччині кайзер Вільгельм. Відвідини кайзера дещо вплинули, принаймні ззовні, й на поведінку німецьких представників в Україні. Після того, як у Берліні німецькому послу А.Мумму в імператорській ложі театра було вказано сидіти за спиною гетьмана, його раніше зверхній тон змінився на лагідний. Негайно після повернення гетьмана сталася й інша небачена до цього часу річ: німецький командувач власною персоною з’явився аби дізнатися, коли П.Скоропадський зможе його прийняти. До цієї поїздки німецький командувач сам призначав гетьманові час зустрічі. І дійсно, наступного дня у призначений гетьманом час командувач німецькими військами в Україні Г.Кірбах та його начальник Штабу В.Гренер у парадній формі прибули на зустріч із П.Скоропадським й, за його ж словами, тримали себе мов підлеглі. Один лише Ф.-Й.Альвенслебен, як і раніше, зберігав свою незалежну та безтурботну поведінку.

Усі ці події сильно змінили й самого П.Скоропадского. В нього буквально голова пішла обертом, він почав менше працювати, поводився дедалі самовпевненіше, не помічаючи кардинальних і карколомних змін у суспільстві та країні, перестав відчувати пульс навколишнього життя.

Гетьман все більше уваги звертав на зовнішніх ознаках свого правління. Були замовлені його світлини, видано короткий нарис його бойової діяльності, піднято питання про значки, якими він хтів нагородити учасників перевороту, сформована комісія з істориків та вчених щодо встановлення гетьманської відзнаки, розпочато розробку орденів тощо, його постійно займали численні родичі, що прибули з радянської Росії, по неділям після сніданку гетьман із сім’єю катався на пароплаві по Дніпру й обідав на лоні природи.

В жовтні 1918 р. Б.Стеллецького на посалі начальника гетьманського Штабу було замінено на О.Аккермана, який геть не цікавився політичними аспектами навколо гетьмана та проблемами його безпеки, а цілковито зосередився на господарчих питаннях життя у палаці.

“Він [Скоропадський] ніби відчув грунт під ногами, він перестав бути тією простою і працюючою людиною, якою був до цих пір. Влада й шана стали йому крутити голову, він за всією вірогідністю почав вірити у свій розум і силу, а головне непогрішимість... – зазначав Б.Стеллецький. – Оточений лестощами, залякуємий друзями що владу в нього можуть відібрати, вбачаючи у всілякому розумному і сильному – суперника, правитель починає усю свою увагу [зосереджувати] на своїй владі й намагається оточити себе людьми не небезпечними для нього за розумом і даруваннями.

[…] Повернувшись “Світлістю” з поїздки в Берлін він перестав цікавитися з тією дошкульністю як це робив раніше поточними справами. [...] Цілі юрби підлабузників почали оточувати Скоропадського, на честь нього створювалися оди та вірші й він, утамований владою скоротив час прийому міністрів, почавши їх приймати тільки до сніданку, а решту часу почав присвячувати в новому напрямку.

Можливо гетьманство на Украйні загинуло б і без цього, проте у будь якому випадкові воно загинуло б іншим [шляхом?], а не так ганебно, як це сталося”.

Протягом існування Української Держави, поряд з утиском діяльності партій соціалістичного спрямування, гетьманська влада не квапилася скликати Сойм, вирішити земельне питання (хоча б в обсязі заявлених П.Скоропадським 25 десятин) тощо, а отже село залишалося без землі й чим далі нарощувало протестні сили. Через протидію Берліна та Відня П.Скоропадський не встиг організувати регулярну армію і коли ці країни зазнали революцій та поразки у світовій війні, влада гетьмана залишилася без надійного захисту. Прагнучи заручитися підтримкою Антанти, П.Скоропадський змушений був 14 листопада змінити українофільський уряд Ф.Лизогуба на русофільський на чолі з С.Гербелем. Прихильність Антанти до ідеї єдиної Росії, а також реальна небезпека більшовизму за умови відсутності боєздатного українського війська примусили гетьмана до активізації дій по створенні єдиного антибільшовицького фронту. Швидкоплинність й непередбачуваність подій вже не давала ані часу, ані змоги ні створити армію, ні організувати військовий блок України з Доном, кавказькими народами та прикавказькими козаками, який виношувався гетьманом раніше. Українські ж збройні формування були ненадійними і небезпідставно підозрювались гетьманськими спецслужбами у змові з радикальними соціалістами та плануванні перевороту тепер вже проти гетьмана П.Скоропадського.

Карколомність військово-політичної ситуації вимагала швидких, адекватних і рішучих дій. Виявилося, що ані П.Скоропадський, ані його оточення не були готові до таких різких і, головно, радикальних перемін у вкрай стислий час. Відтак колишній бойовий генерал П.Скоропадський фактично розгубився й підпав під вплив русофільської частини свого оточення, яке досить легко внушило йому віру в те, що за таких умов лише Антанта, а отже й “біла” Росія (читай – Добровольча армія та нашвидкоруч сколочені загони російських офіцерів у Києві), стануть гарантами існування Гетьманату. Проте задля цього слід було переглянути статус Української Держави. Як наслідок, 14 листопада П.Скоропадський підписав Грамоту про федерацію з “білою” Росією, що остаточно позбавило його будь-якої підтримки навіть з боку українських консервативних кіл. В підсумку Гетьманат було повалено 14 грудня 1918 р. внаслідок путчу Січових Стрільців на чолі з Директорією (що розпочався 14 листопада) та Української соціальної революції (народного повстання).

Цього дня, 14 грудня 1918 р., загони повстанців увійшли до Києва, а гетьман П.Скоропадський в останнє й назавжди покинув свій палац й у супроводі свого ад’ютанта, франкмасона Б.Даньковського намагався дістатися до головнокомандувача князя О.Долгорукова, аби остаточно з’ясувати становище на фронті з військами Директорії. На квартирі Б.Даньковського ж гетьман переховувався, так і не побачившись із О.Долгоруковим, і саме через цього ад’ютанта П.Скоропадський намагався встановити зв’язок з головнокомандуючим гетьманськими загонами, коли сам поїхав в готель “Паласт” до турецького посланця Ахмеда Мухтар-бея. До речі, саме Б.Даньковський остаточно переконав гетьмана в тому, що останній опір оборонців Києва зламано й столицю неможливо втримати, після чого П.Скоропадський в його присутності підписав своє зречення від влади:

“Усім, усім по установам України. Усім військовим частинам і установам.

Я, Гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців всі свої сили клав на те, щоб вивести країну з того важкого стану, в якому вона знаходилася. Бог не дав мені сили впоратися з цим завданням. Нині з огляду умов що склалися, керуючись винятково благом України, від влади відмовляюся”.

Згодом П.Скоропадський під виглядом пораненого німецького офіцера був евакуйований до Німеччини, де оселився у м.Ванзее неподалік Берліна.

Гетьманський палац (будинок колишнього генерал-губернатора) у столиці України не зберігся. Під час окупації Києва поляками (травень–червень 1920 р.) будинок було перетворено у пороховий склад, який вони підірвали під час відступу з міста, зруйнувавши таким чином палац дощенту. Руїни вже не підлягали відбудові, на їх місці радянською владою у 1925 р. було влаштовано сквер. У 1934 р. на його місці за проектом архітектора С.Григор’єва було побудовано дім для співробітників Ради народних комісарів УСРР, а вулиця мала назву 25 Жовтня (сьогодні – вул.Інститутська, 20/8).



 
БУЛАВА