hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Міжнародні фінансові угоди України за Гетьманату П.Скоропадського 1918 року

Опубліковано: Гай-Нижник П. Міжнародні фінансові угоди України за Гетьманату П.Скоропадського 1918 року // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія: історія, економіка, філософія. – Вип.4. Український консерватизм і гетьманський рух: історія, ідеологія, політика. – К., 2000. – С.264–284.


1. Фінансові взаємини Гетьманату П.Скоропадського з Німеччиною та Австро-Угорщиною

Наявність у держави власної грошової одиниці, як правило, передбачає і встановлення її співвідношення з валютами інших країн, з якими вона має торгівельно-економічні стосунки. Для України, на терені якої перебувало німецьке та австро-угорське військо і для якої Центральні держави в силу військово-політичних обставин, стали головними торгівельними партнерами, необхідно було визначитися у ставленні й до грошових одиниць перш за все Німеччини та Австро-Угорщини. Свого часу Центральна рада, яка підписала у Бересті мирний договір (9 лютого 1918 р.) з країнами Четвертного блоку із заключенням торгівельно-економічної угоди з новими союзниками, зобов'язувалася поставити країнам коаліції велику кількість продуктів і сировини. Тоді ж у договорі тимчасово було зафіксовано курси (ідентичні курсам цих валют до революції): 1 марка = 46,2 коп., 1 крона = 39,382 коп. Втім, вже на той час було зрозуміло, що курс цей, у зв'язку із знеціненям російського рубля за час війни і революції, був далеким від реалій. Питання ж платежів при товарообміні вимагало встановлення нового розрахункового курсу валют між суб'єктами торгівлі. Невдовзі, 24 березня 1918 р., такі переговори розпочалися у Києві між членами фінансових комісій УНР, Німеччини та Австро-Угорщини.

На час приходу П.Скоропадського до влади Україною, Німеччиною та Австро-Угорщиною в результаті нелегкого переговорного процесу вже було встановлено еквівалентне співвідношення між валютами цих країн. У Циркулярі Народного Міністерства фінансів (№ 131) від 9 квітня 1918 р., якого Кредитова канцелярія 13 квітня надіслала Генеральному писареві УНР, Обіжником про курс грошей для негайної інформації всіх підляглих Міністерству інституцій (№ 251), з цього приводу вказувалося, що розрахунковий курс між маркою, кроною і рублем (а, отже, й карбованцем) терміном до 15 липня 1918 р. має бути встановлено співвідношення у 1 1/3 марки та 2 крони до одного рубля. У спадщину Гетьманат П. Скоропадського отримав не лише цей курс, а й визначення щодо його застосування. Тим же Обіжником № 251 вказувалося, що таке співвідношення є важливим:

«1) Для оплати (платіжа) війська центральних держав на Україні. 2) Для поштово-телеграфних і залізничних зносин. 3) Для безпосереднього обміну монопольними товарами між державами. 4)Для товарних сділок заключених за дозволом Правительства центральними організаціями відповідних держав, які є під правительственним контролем. 5) Для оплати (платіжів) на Україні умов з рештою товарами, які імпортуються і експортуються в означенній і раніше умовленій між правительством кількости і такими, які користуватимуться свободою вивозу і ввозу. 6)При цьому було встановлено, що цей росчотний курс не є обов'язковий ані для валютної ходотатности, ані для всіх тих сділок, які не перелічені в параграфах 1-5 крапка. У цих випадках установлення курсу дається робити по добрій волі".

1.1. Фінансова угода від 15 травня 1918 року.

Одночасно, з квітня 1918 р. тривали й переговори між визначенними з трьох сторін фінансовими комісіями про надання Україною Німеччині та Австро-Угорщині грошової позики, яка мала забезпечити Центральним Державам українську валюту для закупок в Україні. Представники України, серед яких були такі відомі економісти як Х.Барановський, Б.Тирмос, С.Тимошенко, В.Ігнатович, С.Василевський та інші, стали на принципову і обгрунтовану позицію щодо закріплення валютного курсу та умов надання позики. В цьому була й неабияка заслуга гетьманського міністра фінансів А.Ржепецького, який, за словами П.Скоропадського, "з німцями, що на нас насідали, ...сперечався і не здавався, а коли вже приходилося що-небудь поступитися, тому що ті ставали агресивними і погрожували йому якими-небудь новими бідами, потрібно було бачити, наскільки кожна поступка була йому неприємна". Як бачимо, провадити власну лінію у керівництві країною і, зокрема, у фінансових переговорах з Центральними державами, за умов розташування на її терені півмільйонного "союзницького" війська було справою не з легких. Показовими у цьому плані є також свідчення М. Могилянського, який згадував: "Даремно вибивався з сил, намагаючись відстояти свою фінансову незалежність, добросовісний і чесний А.К.Ржепецький. Німці, звичайно, залишалися maitres de la position (панами положення – П.Г.-Н.)...». Втім, незважаючи на фактор німецького багнета, українська делегація зайняла на переговорах обгрунтовано-фахову позицію. Безумовно і німці, яких повністю підтримували австрійці, відчуваючи за своїми спинами військову міць, не могли (і не зробили цього) дозволити собі погодитися на якесь вагоме відхилення на користь українців від співвідношення, встановленого з урядом УНР. Разом з тим, аналізуючи протоколи засідань фінансових комісій, можна зробити висновок, що саме делегація Центральної ради мала на початку переговорів реальні можливості для визнання більш вигідного для України курсу марки. Саме вона, не використавши їх, дала привід німецьким делегатам зайняти більш жорстку позицію щодо висоти встановлення розрахункового курсу між рублем (карбованцем) і маркою. Гетьманська делегація, таким чином, опинилася практично вже перед доконаним фактом.

У підсумку, 15 травня 1918 р., згідно з підписаною фінансовою угодою, обмінні курси валют було встановлено у співвідношенні: 1 австро-угорська крона до 1 гривні (або 2 крони за 1 карбованець) та 0,665 німецької марки до 1 гривні (або 1,33,1/3 марки за 1 карбованець). Німецька преса з цього приводу також зазначала, що "при фіксуванні розрахункового курсу досягнуто згоди було лише після довготривалих переговорів". Висвітлюючи хід переговорів "Frankfurter Zeitung" (від 19 червня 1918 р.) характеризувала їх результат, як поступку з боку німецьких фахівців, "недивлячись на те, що українські делегати наполягали першопочатково на значно вищому курсі, але й цей знижений курс ніяким чином не відповідає дійсній вартості рубля, яка значно нижче. Тим не менш представники Центральних Держав, йдучи назустріч побажанням України, погодилися на цей завищений курс рубля, щоб уникнути подальших втрат на валюті в країні".

Безсумнівно, хоча й думка німецької преси є дещо упередженою, але загалом вона відповідала дійсному станові речей, адже рубель і карбованець були прирівнені ще Центральною радою. Так чи інакше, підсумок цих переговорів можна вважати вдалим для України. Таким чином, українська грошова одиниця через рубель, який тягнув карбованець вниз, "прив'зувалася" до відносно стабільної на той момент європейської валюти (чи "кошика валют"). Це, певною мірою, страхувало її від можливої гіперінфляційної кризи, а також створювало фундамент для налагодження вітчизняної фінансової системи і поступового виводу країни з під впливу російського рубля, курс якого нестримно падав. Щоправда, в результаті військових невдач Центральних Держав та економічної кризи у ході світової війни (що пізніше і сталося), в перспективі існувала й небезпека обвалу марки з кроною, але при зміцненні української державності і за умов відновлення економічного організму розрив з цими валютами, право на який зберігала Українська Держава, не став би відчутним для валюти української.

Практика підтримки валютних курсів (adjustable pegs) була у той час, поряд із згаданим вище принципом міжнародного золотого стандарту, загальновживаною у західному світі. Вона застосовувалася і в рамках Бреттон-Вудської системи механізму впорядкування зміни курсів валют з метою уникнення систематичних змін пасивних або активних сальдо платіжних балансів. Відповідно до цієї системи, кожна країна оцінювала свою грошову одиницю у золоті або в доларах ("прив'язувала" до них), у короткотерміновий період зберігала сталість обмінного курсу своєї валюти, в довготривалий – змінювала (корегувала) його. Таким чином, ми можемо заключити, що в тогочасній Україні не було офіційно визнано гнучкого курсу валют (flexible exchange rate), коли співвідношення виявляється попитом і пропозицією на іноземні гроші і який може вільно підвищуватися або знижуватися, тобто ціна, за якою валюта однієї країни обмінюється на валюту іншої країни не була плаваючою (flooting exchange rate). Отже, як і у більшості країн тієї пори, за Гетьманату в Україні діяв твердий визначений грошовий курс (fixed exchange rate), який міг бути змінений за кращих, або гірших для держави обставин.

Крім того, згідно Договору Імператорського Німецького Уряду, Імператорського і Королівського об'єднаного Австро-Угорським Урядом, іменуємим надалі в цьому договорі Центральними Державами – з одного боку; і Урядом Української Держави, іменуємої в подальшому в цьому договорі Україною – з іншого боку (як він офіційно називався), гетьманський уряд, як зазначалося у §1 угоди, зобов'язувався надати вищевказаним країнам грошову позику у 400 млн. крб. (по 200 млн. крб. кожній з держав). Перш за все зазначимо, що умови (досить важкі умови) цієї позики були нав'язані Україні і що уряд Гетьмана змушений був піти на цей крок. Однак, попри все, для України здійснення цієї трасакції давало можливість вийти на центральноєвропейський фінансовий ринок і, в подальшому, закріпитися на ньому, в певній мірі вона підвищувала й міжнародний авторитет української грошової одиниці і, нарешті, давала кошти урядам Німеччини й Австро-Угорщини для закупівель в Українській Державі продовольства і сировини, які передбачалися Берестейською угодою. Центральні ж країни природнім шляхом не змогли самі зібрати необхідну для таких операцій валюту, через неспроможність зорієнтуватися на українському фінансовому ринку. Крім царських рублів, якими все ще користувалося населення, у нім перебували й так звані "гроші Керенського", бони, випущені міськими самоврядуваннями, до яких приєдналися ще й карбованці УНР тощо. Не дивлячись, однак, на наявність великої маси грошових знаків в Україні, їхня обіговість була невисокою. Внаслідок відсутності належного сполучення, загального стрімкого падіння виробництва, занепаду народного господарства й торгівлі, грошова маса затримувалась і накопичувалась, головним чином, у селян. Ось чому, як стверджує німецька "Frankfurter Zeitung" (від 19.VI.1918.), "Центральні Держави внаслідок того облишені були можливості заощадитися в країні необхідними для своїх закупівель рублями". Як вказує далі "Frankfurter Zeitung", німці, а за ними й австрійці, пішли шляхом перевіреним ними у Бельгії, Польщі та Румунії і взяли позику у місцевого уряду.

Отже, розглянемо умови і механізми надання української позики, які було зафіксовано у восьми параграфах вищезазначеного договору. Центральні держави позичали в України карбованці, проте вони могли не брати одразу по 200 млн. крб., а отримувати їх частково по мірі необхідності в Київському відділенні Держбанку через окремо уповноважених осіб (§2). Крім того, згідно угоди, таким правом контрагенти мали скористатися лише до 31 липня 1918 р., а отримавши їх, могли, згідно § 3, використати гроші "лише для розрахунків за покупки на Україні або для оплати грошових зобов'язань Українським Державним або приватним Закладам". Платежі були обов'язковими для прийому до всіх державних установ України і Державного Хлібного бюро та йому подібних закладів.

Найважливішими параграфами договору були §§5 та 6, які, власне, і вказували на умови і механізми використання позики. Позика приймалася за номінальною вартістю скарбових білетів України, з нарахуванням поточних відсотків за курсом 1,33,1/3 марки та 2 крони за карбованець. Механізм виплати в марках та кронах був таким: 50% (половина від займу кожної з країн) були кредитовані українському урядові марками у німецькому Рейхсбанку в Берліні та кронами в Австро-Угорському Держбанку у Відні та Будапешті. За решту 50% позики Українська Держава «отримує на 25% (двадцять п'ять відсотків) 4 1/2% дворічні Німецькі білети Державної Скарбниці (Reichsschatzcheinen) по бажанню України – іменні або вимогові по номінальній їхній вартості з розрахунком поточних відсотків і на 25% (двадцять п'ять відсотків) – 4 1/2% двох-річні за бажанням України іменні чи вимогові австрійські або угорські білети Державної Скарбниці (Schatzscheinen) по номінальній вартості з розрахунком поточних відсотків».

Усі фінансові операції, що переводилися згідно цього договору позбавлялися від гербового збору і податків. Україна, за §6, отримувала в своє розпорядження німецькі та австро-угорські білети Держскарбниці (відповідно: Reichsschatzscheinen та Schatzcheinen), що депоновані в Берліні, Відні та Будапешті, для розрахунків та власного розпорядження лише у торгівельно-економічних та міждержавно-інститутських операцій на терені Німеччини та Австро-Угорщини. Україна не мала, однак, права розпоряджатися закредитованими нею, відповідно §5, сумами (Guthaben) і переданими їй білетами Держскарбниці (Schatzscheinen) й, зокрема, "не має права відчужувати такі іншим особам та закладам до витоку одного року після заключення миру між Центральними Державами та всіма нині воюючими з ними великими Державами". Натомість, український уряд міг при бажанні, якщо не складе інших фінансових угод, перепродати отримані ним від Центральних держав скарбові білети їм же назад по номінальній вартості і з поточними (4,5%) відсотками, викупляти які, по першій його вимозі, вони зобов'язувалися. Суми ж у Рейхсбанкові та в Австро-Угорському банкові приносили Україні 4,5% річних без оподаткування.

Останні (§§7 та 8) пункти договору вказували, що письмові зносини та розрахунки за цією угодою провадяться через Український Державний банк, Рейхсбанк у Берліні й Австро-Угорський банк у Відні та їхніх уповноважених. Якщо ж Центральні держави використають своє право передачі виконання цього договору Консорціуму банків, то у такому випадку іменні зносини та розрахунки могли перейти до управління Консорціуму.

Вищевказані 4,5% зобов'язання німецької і австро-угорської Державних скарбниць, які Українська Держава отримувала на 100 млн. крб., являли собою ніщо інше, як облігації видані українському урядові в обмін за готівкові гроші. Серед недоліків угоди була, між інших, тимчасова відсутність права вільного розпорядження належними Україні сумами і використання внесків поза німецького та австро-угорського ринків. Таким чином, те, що Центральні держави зобов'язувалися використовувати отримані від гетьманського уряду суми лише на українському ринку, не можна вважати достатньою компенсацією (хоча з юридичного боку, то був прийнятний парітет) за ці незручності. Німеччина і Австро-Угорщина, закуповлюючи продукти в Україні, могли швидко використовувати надану їм українську валюту, тоді як Україна стикалася з виснаженим товарним ринком цих центрально-європейських держав, з забороною вивозу з них найбільш важливих і необхідних фабрикатів, а тому й не могла розраховувати на придбання великого обсягу потрібної їй продукції. Такий стан речей влучно (і досить іронічно) змалював голова Протофісу фон Дітмар у промові на банкеті у честь вюртемберзьких фабрикантів у Харкові. Він, зокрема, зазначав: "...А поки... ви будете нам привозити гудзики, мережева, буси, лінійки, чорнила, олівці, машини та інші матеріальні предмети, а від нас будете вивозити хліб, руди й харчові продукти... Дуже схоже на торгівлю в колоніях Південної Африки".

Втім, жорстке виконання умов угоди (тобто здійснення закупівель по твердому курсу виключно через Держбанк України) дозволило б уникнути надмірного напливу в країну крон та марок, а це зменшило б до мінімуму і розгул спекуляції іноземною валютою, що, в свою чергу, допомогло б урядові утримувати валютне співвідношення на визначеній межі. Але, з невідомих причин, статті, що забороняла б представникам Центральних держав провадити закупівлі для своїх військових частин в Україні і вивозу за її межі в угоду включено не було. Не було в ній занотовано й про зобов'язання Центральних держав закуповувати українську валюту лише виключно в національному Держбанку. Їхні уповноважені лише мали на це право. Отже, для них залишався фактично відкритим валютний ринок України для обміну валют по згоді з населенням, що, як правило, дозволяло занизити офіційний курс української грошової одиниці.

Україною, за договором 15 травня, для здійснення цукрових операцій було видано Німеччині й Австро-Угорщині 10 млн. крб. (по 5 млн. крб. кожній країні). В свою чергу у Берліні в імперському банку в рахунок цих видач було закредитовано 3 млн. 333 тис. 333,3 марки готівкою і стільки ж серіями та 5 млн. крон готівкою і 5 млн. крон серіями Держскарбниці у банку Австро-Угорщини. З першої (німецької) суми Україна використала лише 1 млн. 318 тис. 117,90 марки і не скористалася разом з серіями 5 млн. 348 тис. 548,76 марками. З австро-угорської суми готівкові крони було використано повністю, а недоторканими залишилися лише крони у серіях. Українська сторона також видала (14 липня) 30 млн. крб. міністру торгу і промисловості С.Гутнику для сплати Центральним державам за вугілля, а дещо пізніше ще 83 млн. крб. для сплати за придбане для цих країн продовольство.

Самі ж Німеччина та Австро-Угорщина, в рамках угоди, 25 липня подали прохання видачі їм 34 млн. 500 тис. крб. для сплати за монопольну надбавку за куплений ними цукор. Загалом же, на 15 серпня 1918 р. Центральні держави сплатили Україні 122 млн. 798 тис. крб., з яких: за хліб – 29.250 тис. крб., за яйця – 3 125 тис. крб., за худобу – 11.750 тис. крб. і за цукор – 78.673 тисяч карбованців. Крім того, через Центральну комісію по вивозу сировини німцями було закуплено на вільному ринку різноманітних товарів на суму у 130 млн. карбованців. З цього видно, що Центральні держави не сповну скористалися можливостями від угоди 15 травня, що означає про їхню активну діяльність на вільному українському ринку. Вищевказане підтверджується й наріканнями на такого роду їхні дії, що були висловлені керівниками краєвих контор Державного Хлібного бюро голові його правління Б.А.Беренговичу, з'їзд яких відбувся у Києві 12-13 червня 1918 року. Український уряд, за умов окупації терену країни німецькими й австро-угорськими військами, був безсилий якимось чином суттєво вплинути на ситуацію.

Тим часом з кінцем липня наближався до завершення термін дії фінансової угоди заключеної 15 травня 1918 р., яка мала для Української Держави свої певні задовільні і незадовільні боки, але, попри все, стала більше у пригоді економічному і фінансовому господарству країни, ніж навпаки. На порядок денний поставало питання продовження її дії, чи укладання нового фінансового договору.

1.2. Фінансова угода від 10 вересня 1918 року

Переговори про укладання нової фінансової угоди між Українською Державою та Німеччиною і Австро-Угорщиною розпочалися ще в липні (тоді ж закінчувався термін чинності угоди від 15 травня) і велися в рамках загальних переговорів по заключенню між цими країнами нового економічного договору. Їхній початок співпав і з початком докорінного перелому військово-політичної ситуації у Європі. Якщо під час переговорів з приводу попередніх економічного і фінансового договорів, в квітні 1918 р., німці успішно наступали на західному фронті, вони стояли майже під самим Парижом і вели обстріл столиці Франції, то в серпні стан їхніх військових і господарських справ почав швидко обертатися на гірше. У повітрі віяло поразкою Центральних держав у світовій війні, що залишалося лише питанням часу. Розуміли це і гетьманські урядовці, розумів це й сам П.Скоропадський.

Переговори тривали й у серпні. Здавалося б представники Центральних держав мали б у складних для їхніх країн обставинах полегшити умови фінансової угоди, та відбувалося все навпаки. Умови нової валютної угоди були надзвичайно важкими для України і представники Міністерства фінансів почали затягувати їх. Про це яскраво свідчить наступний меморандум німецької військової влади, який поступив до Міністерства фінансів на початку вересня, і фактично являв собою відвертий ультиматум українському урядові щодо питання встановлення умов фінансової угоди. У ньому, зокрема, зазначалося: "Переговори про економічну угоду, хоча й повільно, але посуваються, по питаннях же про фінансову угоду, очевидно, неможна буде домогтися одноголосності. Фінансові делегати Центральних держав при переговорах про фінансову угоду виходили з того міркування, що, якщо між Україною і Центральними державами буде заключено валютний договір на 10 місяців, то курс повинен бути обраний такий, котрий на весь цей період відповідав би відношенню валюти Центральних держав до української валюти. Належить прийняти до уваги, що Україна (за військову допомогу і т. д.) вже й тепер винна і в майбутньому буде винна Центральним державам надто більші суми, ніж ті, котрі можуть слідувати Україні навіть за блискучого стану вивозу з України в Центральні держави. Україна може випускати тільки непокриті паперові гроші [хоча, зауважимо, що Німеччина під час війни й сама випускала виключно такі ж гроші – П.Г.-Н.], а податкове господарство, яке утворює існуючу гарантію для цих грошей, в найближчому році не дасть можливості звести державний бюджет без дефіциту навіть у віддаленій ступені. З огляду на це фінансові делегати Центральних держав при переговорах виходили з курсу: марка дорівнює одному карбованцю і відповідного курсу для австро-угорської крони. При цьому делегати заявили, що вони сподіваються домогтися кращого курсу. Представники українського уряду, між тим, наполягають на збереженні курса – одна марка дорівнює 75 коп. і максимум 80 коп. На цьому грунті угода неможлива і, якщо міністерство фінансів буде вперто відстоювати свою позицію, то Центральним державам залишиться тільки надати собі свободу дій для отримання рубльової валюти, що, в свою чергу, повинно призвести не тільки до подальшого погіршення курса української валюти, але й до політичних непорозумінь, яких бажано було б уникнути". Як бачимо, переговори дійсно йшли надзвичайно важко і українські делегати зайняли на них стійку конкретну позицію. Аргументи німців в ситуації, коли західний фронт провалювався (у вересні переможно наступав маршал Фош), а українці за відсутності у них армії залишалися непоступливими, були чисто окупаційні і по колоніальному прості: ви нам винні за вигнання більшовиків і будете повік винні, ми завеземо на ваш терен безліч дешевих російських рублів і цим підірвемо вартість вашої валюти, ми надамо собі повну свободу дій, аж до відвертої загрози "політичними непорозуміннями". Не варто й уявляти, в яких складних обставинах опинилися Гетьман і його урядовці. До того ж, Україна прагнула, ще до остаточної поразки Центрального блоку у війні, домогтися від Німеччини поступок у питанні організації власної армії та прискорення передачі їй Чорноморського флоту (на що, як відомо, Гетьман отримав згодом згоду від Кайзера Вільгельма під час вересневих відвідин Німеччини), але для цього необхідно було поступитися й у фінансовій угоді. За таких умов українською делегацією було прийнято основні вимоги представників Центральних держав у фінансовому питанні, але й вдалося все ж відстояти і окремі свої позиції.

В підсумкові, 10 вересня 1918 р., було заключено Економічний договір межи Українською Державою з одної, а Німеччини і Австро-Угорщини з другої сторони на господарський 1918/1919 рік. Оригінал договору було написано німецькою мовою, копії – українською та російською, як і 21 додаток до нього. Економічний договір підписали голови представників держав-учасниць переговорів: України – міністр торгу і промисловості Сергій Гутник, Німеччини – цісарський надзвичайних завдань посол, дійсний таємний радник Альфонс барон Мумм фон-Шварценштейн, Автро-Угорщини – цісарський і королівський надзвичайний представник, уповноважений посол і тайний радник Іван граф Форгач фон Гімес і Гач. Юридично договір вважався в дії з 1 серпня 1918 р. до 30 червня 1919 р., причому для початку нових переговорів сторони передбачали зійтися в травні 1919 року. Угода про фінанси складала додаток ("прилогу") 6 до основної частини економічного договору.

Основні положення Угоди про фінанси, підписаної 10 вересня, були такими. Згідно її §1, "Центральні Держави придбають від України на суму 1.600.000.000 карбованців, випущених нею Державних Скарбових знаків та (або) кредитових білетів". За §2, здачу цієї суми вони мали право вимагати повністю, або частково, до 30 червня 1919 р., причому вона могла вимагатися сумами не менш від 10 мільйонів за умов, що загальна сума здачі, що просилася, мала не перевищувати цифри у 250 млн. крб. у вересні, жовтні, листопаді і грудні 1918 р. та 100 млн. крб. у решту місяців 1919 р. до кінцевого терміну дії угоди. Центральні держави зобов'язувалися до 20 числа кожного місяця повідомляти Україні, яку суму вони планують придбати протягом наступного місяця. Якщо у певний місяць Центральні держави недоотримають визначеної місячної долі позики, то вони зберігали за собою право збільшити на недовзяту суму у наступні місяці з пропорційним її поділом по них. Для здійснення видачі грошей Україна зобов'язувалася відкрити для осіб та установ, вказаних Центральними державами, у конторах Держбанку в Києві, Одесі і Харкові, поточні рахунки в карбованцях і кредитувати їх сумами, які будуть вказуватися цими державами. Відкриття рахунків в інших відділах Держбанку мало здійснюватися лише після попередньої згоди останнього. Україна гарантувала, що суми, які були б кредитовані по цим рахункам, будуть виплачуватися у будь-який момент, у випадку вимоги, готівкою. Однак Центральні держави мали прийняти всі міри, щоб сплати по цим рахункам за можливістю відбувалися чеками.

Україна заключала договір (виходячи з його §3) у передбаченні, що Центральні держави зроблять все від них залежне для допомоги Україні у переведені грошової реформи, а саме візьмуть на себе видрук кредитових білетів і доставку паперу та фарб. Державна типографія у Берліні зобов'язувалася збільшити до 1 січня 1919 р. прийняте нею раніш замовлення на друк білетів до загальної суми у 11.500 млн. грн., рівних 5.750 млн. крб. різної вартості. В той же час, Україна звільнювалася від зобов'язання надавати Центральним державам українську валюту, поскільки німецька державна типографія не достарчила їй обумовленої кількості кредитових білетів. Проте, якщо б ці держави не використали свого права придбати кошти за відомий період, то невиконання зобов'язань німецької держтипографії також не мало б прийматися до уваги на відповідну суму. У випадкові ж, якщо типографія пізнішими постачаннями нових білетів поповнить недостачу, то право Центральних держав збільшується за рахунок сум, від здачі яких Україна відмовилася у попередні місяці. За §4 угоди, Центральні держави могли використати отримані суми лише для покриття потреб своїх військ в Україні і цивільних організацій, що у ній розташовані, по закупівлі продуктів, а також для розплати по іншим своїм зобов'язанням у межах України. Україна також (згідно §5) зобов'язувалася постачати Німеччині й Австро-Угорщині грошові знаки, які мають необмежену платничу силу і однакові вартістю з карбованцем, що випускається на підставі закону 19 грудня 1917 р., а також гарантувала, що під час дії вказаного договору законна вага чистого золота у карбованцях буде не нижчою золотого вмісту двох австро-угорських крон.

Центральні держави (відповідно §6 угоди) могли придбати карбованці за наступних умов: Україна отримує готівкою загалом до 5 млн. марок й 5 млн. крон, пропорційно тій частині загальної суми (1 млрд. 600 млн. крб.), яка дійсно виявиться зданою цим державам. Розрахунок переводився за курсом 85 коп. за марку і 50 коп. за крону. Залишок вартості наданих Центральним державам карбованців сплачувався наполовину марками, наполовину кронами за вищевказаним співвідношенням таким чином: 50% загальної суми сплачується українському урядові кредитуванням поточного рахунку у Держбанку в Берліні для частини сплати у марках та Австро-Угорському банкові у Відні і Будапешті, для сплати у кронах. На решту 50% Україна отримує: на 25% двохрічні 3,5% німецькі державні скарбові зобов'язання за номінальною ціною з дорахуванням відсотків що наросли, і на 25% державні скарбові зобов'язання Австро-Угорщини за номинальною вартістю з дорахуванням до їхньої ціни відсотків, що набігли. Німецькі держзобов'язання були вартістю у 100 тис. марок, австро-угорські – у 100 тис. крон, або ж за бажанням України у вартості кратній 100 тисячам. Німецькі, австрійські та угорські зобов'язання мали бути здані до Державного банку у Києві. Втім, ці зобов'язання підлягали відновленню, через те, що Україна на той час (за §7 угоди) ще не могла вільно ними розпоряджатися.

Згідно §7 Угоди про фінанси, щодо вищевказаних кредитованих Україні поточних рахунків, а також сум, які передавалися їй Державними скарбницями і що були надані виключно для валютних потреб України, гетьманський уряд міг вільно ними розпоряджатися лише "не раніше одного року після заключення миру між Центральними Державами і всіма п'ятьма Великими Державами, що знаходяться з нею в дійсний час у стані війни". Зокрема, Україна протягом цього терміну не могла перепоступитися цими сумами, однак мала право, ще до витоку терміну, скористатися ними на наступних підставах: відкритими їй рахунками у Держбанках в Берліні, Відні та Будапешті та державними скарбовими зобов'язаннями цих держав Україна могла скористатися лише для придбання товарів у вказаних Центральних країнах, для сплати по боргам їхнім державним і приватним установам й особам для передачі їх на рахунки, що відкриваються українським урядом у банках та банківських домах цих держав, які є допущеними до валютних операцій. Таким чином, Україна навіть не могла сама розпоряджатися невикористаними сумами раніш ніж через рік після заключення загального миру. Реалізація скарбових зобов'язань (за умови, якщо між договірними країнами не буде підписано нової угоди) могла бути здійснена лише шляхом їхнього зворотнього продажу за номінальною вартістю тій державі, яка їх випустила, з нарахуванням відсотків, що набігли. З свого боку Центральні держави зобов'язувалися купувати в України ті зобов'язання (з відсотками, що набігли), які ними було випущено, за номінальною ціною, у відповідності з належним правом Україні розпорядження зазначеними зобов'язаннями. Для розрахунків з іншими країнами (тобто поза Німеччиною та Австро-Угорщиною) Україна могла скористатися своїм поточним рахунком в марках, у розмірі 1 % вартості зданих нею карбованців через Розрахунковий відділ у Берліні та подібним рахунком в кронах, також у розмірі 1% вартості зданих нею карбованців, через Розрахункові відділи у Відні та Будапешті. Поточні рахунки у німецькому Рейхсбанку та австро-угорському Держбанку сплачуються 3,5% річних, без вирахування державних податків.

Сплата за хліб, цукор і спирт Цетральними державами Україні здійснювалася відповідно фінансової угоди. У випадкові, якщо б економічний договір з якихось причин, було б припинено, то вказані країни "оплачуватимуть за хліб, цукор і спірт по половині в марках і коронах по курсах і постановах фінансового договору; вийняток становить хліб оскільки, що Україна до його добування не дає достаточних засобів. Право Центральних Держав платити за хліб, цукор і спирт в карбованцях не порушується. Оскільки Центральні держави ці карбованці одержуватимуть на підставі вивозів для приватних українських установ мають вони їх переважно вживати до оплати хліба". Крім того, як додається у Протоколі економічного договору від 10 вересня, "коли вивіз був доконаний для українських урядових установ, то заплата повинна відбуватися шляхом зарахування. Оскільки в прилогах до економічного договору означені є ціни в рублях, то вони рахуються яко постановлені в карбованцях; через те не порушується право Центральних держав остільки платити рублями, оскільки вони мають право ввоза рублів". Згідно угоди, Центральні держави мали право завезти в Україну не більш як 500 млн. російських рублевих грошових знаків. Проте ці держави обіцяли, керуючись бажанням сприяти Україні у проведені грошової реформи, вжити заходів до того, щоб це право, по можливості, не було повністю використано, а рублі будуть ввозитися виключно для потреб австро-німецьких військ в Україні. Що ж торкалося ввезення рублів військовими чинами і представниками закупівельних цивільних організацій та всіма іншими особами, то таке допускалося лише у розмірах, дозволеними українськими законами. Однак Центральні держави все ж зберігали за собою право на необмежене ввезення рублів за умов, якщо, через будь-які причини, до 1 січня 1919 р. Україна не проведе запланованої нею фінансової реформи, наприклад не встановить терміну обміну рублів на карбованці. В той же час, Центральні держави цього права не отримають, якщо імперська друкарня Німеччини не виконає своїх зобов'язань по видруку кредитових українських білетів, внаслідок чого, здійснення реформи стане неможливим. Цим правом Центральні держави могли б скористатися також і тоді, коли б протягом трьох тижнів після 1 січня 1919 р. курс карбованця у вільному обігові в Україні не був би, принаймні, на 10% вище середнього курсу рублів в купюрах у 1000, 250, 50 та 25 рублів.

Такими були основні положення договору від 10 вересня 1918 р. між Україною і Німеччиною з Австро-Угорщиною у фінансовій сфері. Умови його були вкрай обтяжливими для Української Держави і набагато важчими порівняно з попередньою фінансовою угодою, укладеною між цими країнами 15 травня того ж року. Перш за все, відсотки по облігаціям зменшувалися з 4,5% до 3,5%, тобто умови позики були гіршими за попередні. Залишалася в силі іммобілізація поточних рахунків України в імперському банкові у Берліні та австро-угорському банках у Відні та Будапешті. Обмовка про право України використати з них по 1% для сплати своїх зобов'язань поза Німеччиною та Австро-Угорщиною, у кращому випадкові, дозволила б їй скористатися досить незначною сумою у 10 млн. марок і 16 млн. крон, що не могло б задовольнити величезні потреби України, а тим паче компенсувати заблокування її рахунків до року після завершення світової війни. Разом з тим, гетьманським делегатам вдалося не допустити, по меншій мірі, прирівнення марки до карбованця, але все ж довелося поступитися у валютному співвідношенні до 85 коп. за марку, яке, попри все, залишалося досить вигідним для України.

З угоди також видно, що головний сенс її полягав для Гетьманату у найшвидшому створенні власної твердої валюти і фінансової системи, а також у перешкодженні напливу російських рублів, які знецінювали національну грошову одиницю. Що стосується поступок України, зокрема, у встановлені валютного паритету чи у зниженні відсоткових ставок по облігаціям німецької та австро-угорської скарбниць, то тут, серед причин чисто політичних і мілітарних, викликаних тиском Німеччини і раніше зазначеними нами інтересами України, як обгрунтовано зауважує Л.Нєманов, існували причини й фіскального характеру. Він пояснює, що, згідно з економічним договором, Центральні держави отримували право компенсувати недопоставлений їм хліб цукром з розрахунком 1 пуд цукру за 8 пудів хліба. При цьому австро-німці наполягали, щоб ціна цього цукру не перевищувала 100 крб. за пуд, український же уряд вимагав, щоб цей цукор продавався Центральним державам за цінами, що були встановлені для населення України, але не більшими як 120 крб. за пуд. Питання це обговорювалося у Раді міністрів (Журнал засідань Ради міністрів від 22.XI.1918. ), рішення якої було відображено у записці міністра фінансів А.Ржепецького до Кредитової канцелярії, у котрій, зокрема, зазначалося: "Рада міністрів одноголосно постановила визнати цілком недопустимим продаж Центральним державам цукру за цінами, більш низькими, ніж ті, за якими цукор продається населенню. Тому продаж цукру Центральним державам може бути здійснено лише за такими цінами: 2500 тис. пудів по 100 крб. пуд, решта 3 мільйони пудів за ціною, не вище 120 крб. за пуд. Лишок виробництва поверх 20 міл. пудів у розмірі 30% вступається Центральним державам за ціною не вище 120 крб. пуд. Представники Центральних держав спочатку переговорів запропонували наступні умови валютної угоди: ввезення Центральними державами 500 міл. рублів російських. За цих умов курс встановлюється у 85 коп. марка і 50 коп. крона і тільки, при обмеженні ввезення, ціна підвищується за кожні 50 мільйонів на 4,5%. Отже, ми і тоді могли вже встановити такий курс. В дійсний час ми прийняли першопочатковий курс і ще поступилися 1%, призначивши 3,5%. Це ми зробили тільки тому, що отримали згоду на ціну нашу на цукор". Таким чином, записка свідчить, що поступки України в питанні курсу марки і крони, а також у висоті відсоткової ставки по облігаціям були відповіддю на згоду Центральних держав щодо порівняно високої ціни на поставлений цукор.

Безсумнівним є, що згода ця була отримана Україною досить дорогою ціною, але, безумовним є й те, що така політика Міністерства фінансів була вірною. Адже продаж німцям й австрійцям цукру за більш меньшою ціною ніж населенню, не лише знизило б надходження до бюджету, але й викликало б справедливе обурення у різних верствах того ж таки населення, яке й так було невдоволене окупантами. Крім того, це значно похитнуло б і стан гетьманського режиму, який мав достатню кількість невдоволених як серед широких народних мас, так і серед різного роду політичних кіл.

Зрозуміло, що угода від 10 вересня не була виконана повністю через політичні обставини, в жовтні Німеччина й Австро-Угорщина капітулювали у війні з державами Антанти, а 14 грудня припинив своє існування й Гетьманат Павла Скоропадського. Втім, за свідченнями Кредитової канцелярії, згідно угоди, з 1600 млн. крб. Німеччині та Австро-Угорщині було надано 700 млн. крб. (по 350 млн. крб. кожній). Зі своїх 350 мільйонів Німеччиною було сплачено 411.764.700 марок, в тому числі 180 млн. 3,5% двохрічними серіями Дежавної скарбниці і 230.764.700 марок готівкою, що були занесені на поточний рахунок української Держскарбниці у Рейхсбанкові. З цієї суми 50 млн. марок було переведено на поточний рахунок до Deutche Bank, 50 млн. марок перераховано на поточний рахунок до Dresdener Bank, а також переведено в різні місця за розпорядженням українського уряду 70 млн. марок, що дало 60 млн. 900 тис. крб., які було віднесено на поточний рахунок Кредитової канцелярії.

На рахунку українського Держбанку, як вказано у його балансах, восени 1918 р. з'являються перші суми, отримані ним взамін карбованців, що були надані Центральним державам. Так, 23 вересня було внесено суму у 53 млн. 400 тис. крб., 1 листопада ця сума зросла до 415 млн. крб., а 23 листопада (в день останнього зведеного балансу Держбанку) вона становила 527 млн. 352 тис. карбованців. Видача української валюти Німеччині і Австрії здійснювалася таким чином. 8 жовтня Центральним державам було відкрито у Держбанку кредит на 50 млн. крб. У жовтні ж їм було запропоновано замість передбачених угодою 250 млн. крб. лише 218 мільйонів. Це було пов'язано з тим, що держтипографія у Берліні виготовила українських грошових знаків на 1 119 200 млн. крб. замість 1 289 млн. крб., тобто на 13% менше, ніж було умовлено. 9 листопада Центральні держави отримали право на придбання лише 159 250 тис. крб. (замість 250 млн. крб.), через те, що у жовтні берлінська друкарня виготовила замість 3 453 950 тис. крб. лише 2 199 335 тис. крб. (на 36,3% меньше). В цей час у Німеччині вирувала революція і німці вимагали видачі всієї суми, що й було задоволено Міністерством фінансів з умовою, що суму, якої невистачало, буде вираховано з наступних місяців. В листопаді Австро-Угорщиною було взято 19 млн. крб., у грудні нею було запрошено 62 млн. крб., але з якихось причин отримано не було. Німеччиною у листопаді було взято 156 млн. крб., у грудні 62 млн. крб., а на січень 1919 р. нею просилося 100 млн. карбованців. У грудні ж німецьке командування в Україні отримало від останньої 45 млн. крб. для охорони банків від повстанців, однак окупаційні війська відмовлялися виконувати це завдання (наприклад, було розграбовано полтавське відділення Держбанку). В зв'язку з цим, український уряд заявив верховному командуванню, що Україна вимушена буде відмовити йому у подальшій видачі грошей і, зокрема, буде припинено видачу вже обумовлених 180 млн. карбованців. Загалом же, якщо приймати всі зафіксовані суми, як надані, то можна зробити висновок, що Україна надала Центральним державам 730 млн. крб. Вона ж отримала лише 70 млн. марок і 180 млн. крон, а 341 млн. марок було іммобілізовано у німецьких банках в серіях та готівкою. Крім того, Центральні держави так і не повернули Україні борг у 200 млн. крб. за цукор та іммобілізованих 520 млн. крон у австро-німецьких банках.

14 грудня 1918 р. Гетьманат П.Скоропадського припинив своє існування. Втім, його міжнародні фінансові трансакції не залишилися безплідними. В архівах, зокрема, Рейхсбанку зберігся документ, який вказує на загальну суму українських авуарів, які у ньому було розміщено внаслідок фінансових угод Української Держави з Німеччиною від 15 травня та 10 вересня 1918 р., станом на 14 січня 1919 року. Їхня загальна сума становила 452.945.000 німецьких марок, яку Рейхсбанк округлив до 453 млн. марок. З них 2.065.000 марок складали 4,5 % активи, 3.340.000 – двохрічні 4,5% цінні папери, 239.802.000 – 3,5% активи, 187.200.000 – двохрічні 3,5 % цінні папери, 20.067.000 – 3,5% активи, 466 000 – рахунок Кредитової канцелярії українського Міністерства фінансів і 5.000 марок знаходилося на рахунку гетьманського посла у Берліні барона фон Штейнгеля.

Суми ці становлять фактично державний борг Німеччини Україні. На початку 1919 р. ці рахунки було заморожено Німеччиною всупереч нормам міжнародного права і, власне, німецького законодавства, факт чого міг бути оскарженим відповідно уповноваженими представниками Директорії УНР, як правонаступниці державної влади в Україні. Такого кроку урядом УНР з різних причин зроблено не було. Німецька ж влада відмовлялася від взятих на себе за Гетьманату зобов'язань, мотивуючи таку позицію відсутністю в Україні єдиної державної влади і існуванням в ній одразу кількох урядів. В свою чергу харківський радянський уряд на чолі з Х. Раковським з березня 1919 р. три роки висував власні претензії на українські авуари у Рейхсбанкові, допоки конференцією у Рапалло (незважаючи на вимоги делегації УСРР, яку проте не підтримала делегація РСФРР) не було зафіксовано відмову від взаємних домагань, внаслідок підписаного радянсько-німецького договору. Втім невдовзі Х.Раковський все ж домігся винесення питання українських авуарів за межі Рапаллького договору, але усунення цього діяча з посади голови українського радянського уряду і вступ України до СРСР в грудні 1922 р. надовго зняло його з порядку денного української політики.

15 жовтня 1920 р. П.Скоропадський в інтерв'ю швейцарській "Gazette de Lousanne" (№287) заявить, що наприкінці 1918 р. гетьманська Україна була забезпечена грошовою масою у більш як 4 мільярди у закордонній валюті, які можна кваліфікувати як офіційні міжнародні валютні запаси (official international monetary reserves) Української Держави, що були накопичені також і завдяки вищевказаним міжнародним фінансовим угодам. Ми ні в якій мірі не вважаємо, що зовнішньофінансові угоди гетьманського уряду було укладено успішно, як висловилися б древні "sine macula et ruga", але, визнаючи їхній вимушений характер для України і недосконалість, зауважуємо, що і серед цих кабальних умов були й такі, що принесли певну користь (або могли це зробити, за умов інших політичних наслідків для Гетьманату у розвиткові подій восени 1918 р.) для державної України.

В цьому контексті слід відмітити й невдалу спробу Німеччини примусити український уряд сплатити близько 800 млн. рублів, в тому числі і паперами українських залізниць на 229.400.601 марку, (за підрахунками української сторони – 611 млн. руб.) від загальноросійського боргу Німеччині, який, згідно §4 угоди більшовицької Росії з нею від 27 серпня 1918 р., становив 6 млрд. марок, з яких на Україну і Фінляндію припадало 1 млрд. рублів. Згідно з вищевказаним радянсько-німецьким договором, суму цю Українська Держава мала б сплатити у такій пропорції: 20% – золотом, 10% – кредитовими білетами, 20% – товарами і 50% – шестивідсотковою позикою. Кредитова канцелярія, натомість, запропонувала сплату 20% золотом, 10% – кредитовими білетами, 50% – марками та товарами і лише 20% шестивідсотковою позикою.

Тогочасний дослідник української фінансової політики Л.Нєманов вказує, що ще 19 липня 1918 р. Гетьман повідомив міністра іноземних справ Д.Дорошенка, про свою бесіду з німецьким послом А.Муммом, у перебігу якої останній повідомив П.Скоропадському про створення у Берліні комісії по розподіленню платежів загальноросійського боргу між Росією і Україною. Гетьман пропонував міністрові призначити представника у цю комісію, проти чого рішуче виступило Міністерство фінансів, яке доводило, що подібне питання не може вирішуватися у Берліні через те, що радянським урядом торгові зобов’язання Росії було анульовано. Відповідну інструкцію й було надіслано українському посланцеві в Німеччині барону фон Ф.Штейнгелю, після чого переговори було перенесено до Києва. На пропозицію німців добути українському урядові частину золотого фонду від більшовиків і передати його Берлінові як винагороду, яку Україна мала б сплатити Німеччині, була дана категорична відмова. Після цього німецька делегація відверто заявила, що якщо Україна укладе договір про відшкодування збитків, то їй буде передано Чорноморський флот (подібне "заохочення" фігурувало і за переговорів щодо фінансової угоди 10 вересня).

Не дивлячись, однак, на прагнення якомога швидше розв'язати на свою користь питання флоту, Рада міністрів не визнала принагідним не лише німецький проект, а й вищенаведені розрахунки Кредитової канцелярії. Уряд (спираючись на Берестейську угоду в якій збитки вважалися взаємокомпенсованими) погоджувався сплатити виключно за збитки, що було завдано консульським службовцям, або внаслідок розгрому консульських будівель, а також по паперам, виручка з яких пішла на громадські роботи в Україні, або на будову на її терені залізниць. Це звело німецькі претензії до 230 млн марок. Листування з цього приводу затягнулося, бо таке вирішення питання практично не давало вигоди Німеччині, а згодом і взагалі припинилося через відомі політичні причини осені 1918 року. Безсумнівно, в тому що подібну кабальну угоду не було нав'язано Україні, незважаючи на всебічний тиск з боку німецьких представників, є велика заслуга гетьманського уряду і Міністерства фінансів.

Крім того, ще 25 листопада 1918 р. урядом (Журнал засідань Ради міністрів від 25.XI.1918.) було ухвалено доповідь міністра фінансів про утворення для об'єднання і здійснення закордонних розрахунків, скарбових установлень, Міжвідомчого комітету при Міністерстві фінансів та Розрахункової палати при його Кредитовій канцелярії. Дещо раніше (Журнал засідань Ради міністрів від 22.XI.1918.) урядовцями було вирішено створити при Кредитовій канцелярії Міністерства фінансів особливе бюро для ліквідації розрахунків з Німеччиною та Австрією у зв'язку з чим товаришеві (заступникові) міністра К.Є.Заммену було доручено підготувати відповідний законопроект. Втім, у перебігу урядового засідання, було вирішено, щоб у цім бюро сконцентровувалися не лише розрахунки з названими країнами, а й зо всіма іншими державами, з якими в України існували розрахункові стосунки. Разом з тим урядом було постановлено "попередити всі відомства про те, що всі розрахунки з Німеччиною і Австрією повинні бути здійснені через установлене при Міністерстві Фінансів розрахункове бюро, і що з цього приводу до його установлення всі розрахунки з цими державами повинні бути призупинені". Переможне просування повстанських військ на чолі з Директорією і подальші політичні події, які призвели до падіння влади Павла Скоропадського, однак не відвели часу і можливості для здійснення цього задуму.

Щодо питання, чи було гетьманським урядом зроблено спроби до укладання фінансових угод (позик тощо) з нейтральними країнами, то тут проблема залишається відкритою. У 1919 р. Л.М.Нєманов знайшов у справах Кредитової канцелярії Гетьманату лише листа московського консула, який повідомляв міністру іноземних справ, що фірма "Ганекук" пропонує випустити для України позику у 200 млн. крб. в обмін на концесії, серед яких, зокрема, значилися й концесії на експлоатацію дніпровських порогів. Наслідків ця пропозиція не мала, однак наявність такого листа може побічно свідчити, що гетьманский уряд не залишав надії і нав'язати контакти (зокрема, й у фінансовій сфері) з нейтральними державами, які по закінченні світової війни могли б стати провідниками для України на європейський і світовий фінансовий ринок. Звичайно, що допоки Українська Держава перебувала під фактичною окупацією військ Центральних держав, спроби у цьому напрямку не могли бути активними, а, тим паче, плідними. По завершенні ж світової війни Гетьманатові не судилося втриматися внаслідок низки як внутрішніх, так і зовнішніх факторів, а отже й Українській Державі не довелося укладати в наступні роки подібних угод. З приходом на терен України у 1918 р. німецьких та австро-угорських військ на її ринок почали стихійно поступати марки та крони. За Гетьманату курс цих валют було встановлено згідно з відповідними угодами між Центральними державами і Україною, однак в листопаді 1918 р., коли виявилася остаточна воєнна поразка провідних країн Четверного блоку, курс їхніх валют почав падати.

В Міністерстві фінансів одразу ж зреагували на цей факт, розуміючи, що фіксований курс обігу марок та крон може виявитися досить збитковим не лише для населення, але й для держави. З метою запобігти цьому було вироблено закон, що мав захистити інтереси Держбанку України та тримачів німецької і австрійської валюти. Законопроект про умови обігу на території України германських та австрійських грошових знаків було представлено міністром фінансів на розгляд уряду 1 листопада (Журнал засідань Ради міністрів від 1.XI.1918.), який ним було ухвалено. Згідно законопроекту, марки і крони повинні були прийматися від німецьких та австро-угорських військових приватними особами, державними й приватними закладами лише в сумі до 250 марок і 400 крон для кожної окремої сплати за курсами, що оголосяться міністром фінансів, а прийняття цих валют від приватних осіб взагалі було необов'язковим. Прийняті приватними особами та закладами марки й крони могли бути обміняними на карбованці в установах Держбанку відповідно нововстановленому міністром фінансів курсу. Однак, з невідомих причин такі постанови проекту закону потім було відхилено Кабінетом С.Гербеля. Втім, все ж таки, 8 листопада було зроблено розпорядження про повне прининення обігу крони, яку, проте, Держбанк ще продовжував приймати за курсом 45 коп. за крону сумою, що не перевищувала 300 крон на одну особу. Що стосується ост-рублів, які частково оберталися на прикордонних з окупованими німцями областями, то вони ніколи не були в Україні законним платіжним засобом і ніякого законодавчого акту українських урядів, що визначав би їхній обіг чи співвідношення до українських грошових знаків, видано не було.


2. Фінансові взаємини Гетьманату з чсатинами колишньої Російської імперії

Серед головних наслідків Берестейської угоди для України, крім факту визволення її терену від більшовицької окупації і відновлення незалежності, були й факт визнання її Радянською Росією і початок мирових переговорів з українськими представниками, а також практична окупація краю військами нових «союзників» – Німеччини й Австро-Угорщини у комплексі з додатковими торгівельними зобов'язаннями України перед державами Четвертного блоку, які пообіцяла визволителям Центральна рада. Такий перебіг подій, безумовно, повинен був мати одним із своїх аспектів і фінансове питання.

Ми лише у загальних рисах торкнемося переговорів РСФРР з Українською Державою у фінансовому питанні. Причиною тому є їхня незавершеність і безплідність, які не дали жодних практичних результатів у своєму підсумкові, а отже й являють для нас лише побічну цікавість. Берестейський договір примусив Радянську Росію визнати УНР, як самостійну державу, звільнити її терен від своїх військ і сісти за стіл переговорів для заключення мирної угоди. Проте, 29 квітня 1918 р., владу Центральної ради було повалено внаслідок державного перевороту вчиненого генералом Павлом Скоропадським, і тому більшовицькі делегати приступили до переговорів вже з гетьманською делегацією, яка представляла новопосталу Українську Державу. Перш за все, вже 30 травня, у протоколі переговорів головами, делегацій (української – С.Шелухіним, радянської – Х.Раковським) та уповноваженими делегатами було підписано акт про взаємовизнання членів делегацій як представників "обох самостійних і ні од кого незалежних Держав". Робота делегацій відбувалася у комісіях. З української сторони фінансовим боком переговорів займалася (на чолі з директором Кредитової канцеляріїї Української Держави Г.Г.Лерхе) Комісія по розрахункам з Великоросією.

Українська сторона висунула на розгляд зокрема питання про розподіл державного боргу між Україною і рештою частинами колишньої Росії. Українська Держава погоджувалася прийняти на себе трохи більше за 5 млрд. рублів від загального боргу, а також, за умови повернення їй її частки золотого фонду імперії, яку було оцінено у 260 млн. рублів золотом, брала на себе зобов'язання виплати 4 млрд. руб. від загальної суми державного безвідсоткового паперово-грошового боргу колишньої Росії, що була зафіксованою на 7 листопада 1917 р. На розгляд комісій було також висунуто питання про розподіл державного майна, про долю приватних банків, відділи яких знаходилися на території України, про відсоткові папери, що були державними і гарантованими колишніми урядами, і які належали українським громадянам (вивезені більшовиками до Росії під час окупації України та ті, що зберігалися у російських банківських відділах), про обмеження ввезення російських рублів в Україну тощо. Розв'язання цих проблем було вже з самого початку переговорів проблематичним через те, що обидві державні формації сповідували не лише різні політичні ідеології, але й цілком протилежні напрямки економіко-фінансового будівництва. Так, якщо гетьманським урядом було взято курс на побудову капіталістичного господарства, визнання права приватної ініціативи і господарства, ведення політики "дорогих грошей", визнання приватної власності на землю, фабрики, заводи, капітал і необхідність сплачувати державні борги й по відсотковим паперам тощо, то радянський уряд приватної власності не визнавав, анулював державні борги і відсоткові приватні папери, націоналізував банки і підприємства, провадив політику необмеженої емісії грошових знаків... До того ж, у Петрограді просто не визнавали самостійність України, вважаючи ситуацію, що на тоді склалася, тимчасовою, а одже, з самого початку переговорів ні про які сутттєві домовленності з їхнього боку навіть і не планувалося. Більшовицькими делегатами, як згадував С.Шелухін, застосовувалась тактика демагогіїї, штучних причіпок, проволікань, крутійства. Вже в жовтні 1918 р. вони припинили переговорний процес, а згодом, як відомо, і взагалі демонтували Берестейський договір і розпочали інтервенцію проти України.

Що стосується контактів у сфері фінансів з урядами інших частин колишньої Російської імперії, то вони не встигли набути суттєвих обсягів і багатомірних міждержавних правових угод. Так, наприклад, 29 червня 1918 р. до Військового міністра Української Держави звернувся тимчасовий виконуючий обов'язки Комісара Грузії в Україні Н.Брегвадзе, який просив "ходатайствовати" перед Радою міністрів у можливості негайного надання в його розпорядження 50 тис. крб. в рахунок Грузинської Республіки для задоволення елементарних потреб громадян Грузії, колишніх вояків на українському фронті (малося на увазі російські фронти, що пролягали на терені України), величезна кількість яких скупчилася в Києві, Харкові і Ростові та для переправки їх на Батьківщину. Вже 15 липня до уваги уряду було подано відповідну доповідь українського міністра, який повідомляв про звернення до нього Комісара Грузії і просив підтримати "бувших військово-служачих на Українських фронтах і військово полонених та інвалідів, котрі, дьякуючи анархії, яка панує в Російській совітскій Республіці, не мають можливості вернутись до своєї батьківщини і терплять багато від матеріального незабезпечення", при цьому додаючи, що вони "брали участь у минулій війні на Українських фронтах і тим в своїм часі оказали Українській Державі не малу поміч". Український уряд пішов на зустріч проханню Комісара Грузії (Журнал засідань Малої Ради міністрів від 16 й 17 липня), а вже 20 липня П.Скоропадський затвердив ухвалену Радою міністрів Постанову "Про асигнування в розпорядження Військового міністра 50 000 карбованців для видачи їх в позику Комісарові Грузії", в якій також зазначалося, що позика ця надається "за рахунок Грузинської Республіки" в допомогу грузинським громадянам для повернення їх на Батьківщину. Постанову цю згодом було оприлюднено у "Державному вістникові" у звязку з чим його редакторові було надіслано (29.VII.1918.) відповідне розпорядження. Таким чином, Україною було офіційно надано грошову безвітсоткову і безстрокову позику Грузії, яка й досі нею їй не повернута.

Подібну позику на прохання Міністра фінансів у його доповіді 25 листопада гетьманський уряд ухвалив надати й Польщі, але вдвічі більшою сумою (Журнал засідань Ради міністрів від 25.XI.1918.). У розпорядження Міністра фінансів постановлялося відпустити 1 млн. крб. на видачу безвітсоткової позики надзвичайному посланцю на Україні для надання допомоги польським біженцям. Грошову позику сумою у 30 млн. крб. прохали в України у доповідній записці, переданій особисто П.Скоропадському, представники Астраханського Крайового Уряду. Гетьман передав її на розгляд українського уряду, який 16 листопада постановив: "Вирішення питання про задоволення прохання Астраханського Крайового Уряду відкласти до вияснення більш підробних даних, що стосуються сутності проблеми" (Журнал засідань Ради міністрів від 16.XI.1918.). Чи мало це прохання подальші наслідки встановити не вдалося, хоча, очевидно, більше до нього українська влада не поверталася.

Восени 1918 р., як відомо, намітилося зближення України з протибільшовицькими державними утвореннями, що виникли на південному сході європейської Росії, зокрема з Доном та Кубанню. Особливо тісними ставали контакти Гетьманату з Всевеликим Військом Донським, для потреб якого Україною надавалися не лише кошти, але й зброя, цукор та інші товари. Сам П.Скоропадський, з цього приводу зазначав: "В той час Краснов вів енергійну боротьбу з більшовиками, йому необхідні були гроші, а головним чином, спорядження, обладнання і озброєння набоями.

Я вважав, що наш борг і розумна українська політика вимагала від нас всіляко йти йому назустріч. Краснов вів боротьбу виключно з більшовиками, котрі являлися й нашими ворогами". 29 жовтня 1918 р. між цими державними утвореннями було заключено договір про постачання Донській Області 100 тис. пудів цукру кожного місяця і про постачання Доном Україні вугілля та мастил. Тоді ж для відновлення перевозочних операцій між Доном й Україною гетьманським урядом було відкрито кредит у 10 млн. крб., подібну угоду про відновлення перевозочних операцій було укладено і з Кубанню. Одночасно, Гетьманом докладалися зусилля (в тому рахункові і фінансові) для якнайшвидшого формування добровольчих Північної та Південної армій, які б спільно з донцями та денікінцями вели б бойові дії проти Червоної гвардії і, таким чином, стали б заслоном для гетьманської України до сформування нею власних збройних сил. "Україна широко розкривала двері всім нещасним, давала грошові субсидії всім, хто хтів допомогти у боротьбі з більшовизмом, коли Південна, Астраханська і Північна армії та Дон вимагали мільйони й мільйони і Україна нікому в них не відмовляла". Більшість з цих "субсидій" надавалися таємно, а тому й сьогодні досить важко встановити їхній дійсний обсяг.

Збереглися, однак, окремі таємні документи, які підтверджують спогади Гетьмана про широку фінансову підтримку його режимом вищевказаних армій. Так, 19 листопада уряд України таємно надає додаткову грошову допомогу для мобільнішого сформування у Пскові Північної армії "на захист Південно-Західної Росії" 3 млн. крб., до яких згодом додається ще стільки ж мільйонів. Одразу ж після випуску гетьманської "грамоти про федерацію", 15 листопада П.Скоропадський затверджує таємну урядову Постанову про асигнування 10.000.000 крб. на організацію та на утримання Південної армії. Ці кошти доручалися Міністрові фінансів "для передачи їх Урядові Всевеликого війська Донського". Взагалі, як видно з проекту держбюджету Української Держави, на сформування і утримання різних армій гетьманським урядом було витрачено 46 млн. крб. Павло Скоропадський пояснював такі кроки тим, що тоді він "усвідомлював, що для того, щоб Україна мала право на існування, щоб вона мала дійсно світове значення, недостатньо було намагатися захищатися в своїх межах", він прагнув проводити "більш широку політику". І хоча українські соціалістичні кола вважали такі його дії зрадою й були проти допомоги Дону, проти витіснення більшовиків, він залишався переконаним, що тоді "єдиним, що могло дійсно зацікавити всі країни ENTENTE-и до ідеї України, саме була б боротьба з Радянською Росією далеко за межами України. Тільки це й могло в очах світу і в очах великоросів змирити їх з новою, що народжувалася, українською державністю".

Наприкінці листопада 1918 р., коли ситуація для Гетьманату була вкрай загостреною, гетьманський уряд, прагнучи послабити тиск повстанців на Київ й наступ більшовиків за ними, а також виграти час для мобілізації власних сил, намагається спонукати до активних дій денікінців. Між іншим Павло Скоропадський, незважаючи на те, що, як він сам заявив на вигнанні, він весь час терпів від А. Дєнікіна "безобразную травлю" і що політична орієнтація Добровольчої армії йому зовсім не підходила через те, що "там проповідувалося повнійше заперечення України", вимушений був погодитися на надання цій армії фінансової допомоги. 27 листопада Міністр фінансів доповів на засіданні уряду (Журнал засідань Ради міністрів від 27.XI.1918.) про надходження від Добровольчої армії прохання про асигнування їй 10 млн. крб., на що урядом було постановлено "визнати, що 10.000.000 карбованців можуть бути асигнованими за відомих умов, що огородять інтереси України в її спільній з іншими Державами боротьбі проти більшовиків".

Крім того, визнавалося необхідним зібрання у Києві в другій половині грудня конференції держав, що федеративно об'єднуються з Росією, і установлення при Добровольчій, Південній та Донській арміях українських представництв для узгодження їхніх дій з українським військом проти Радянської Росії. 30 листопада П.Скоропадський затвердив відповідну урядову Постанову про асигнування в розпорядження Міністра фінансів 10 млн. крб. "для видачі їх Головному Командуванню Добровольчої армії на видатки цієї армії, як безвідсоткову позику". До нашого завдання не входить надання історико-політичної оцінки цих кроків Гетьмана та його уряду, як і контраверз з приводу полеміки навколо т.зв. питання "грамоти про федерацію", а тому (зважаючи на тему статті) зазначимо, що вищевказані (не виключено, що існували й інші) грошові суми були надані різним білогвардійським урядам (а, отже, небільшовицькій Росії) позичково.

14 грудня 1918 р. Українська Держава припинила своє існування, на зміну їй постала Українська Народна Республіка на чолі з Директорією. Змінилася і фінансова політика України, яка здійснювалась в рамках нової соціалістично-республіканської державної формації. За сім з половиною місяців Гетьманат П.Скоропадського заключив дві повноцінні двосторонні міжнародні фінансові угоди (з Німеччиною та Австро-Угорщиною) та прийняв низку однобічних позичкових розпорядчих правових актів з державними утвореннями, що постали на терені колишньої Російської імперії, які загалом складають досить значну грошову масу. Згідно міжнародного права, всі ці суми можна вважати зовнішньо-фінансовими кредитами, які Київ у 1918 році офіційно надав зокрема Німеччині, Австрії, Угорщині, Росії, Грузії, Польщі і вони фактично становлять державний борг цих країн Україні до теперішнього часу. Втім, як розглядати (і чи розглядати) вищенаведені історичні факти з минулого державної України у спектрі сучасних міжнародних відносин вирішувати належить юристам, дипломатам і політикам сьогодення.



 
matrix-info БУЛАВА

+