hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Робітничі профспілки, роботодавці і гетьманський уряд: історія трибічного конфлікту і досвід незавершеної розв’язки

Опубліковано: Гай-Нижник П. Робітничі профспілки, роботодавці і гетьманський уряд: історія трибічного конфлікту і досвід незавершеної розв’язки // Література та культура Полісся. – Вип.21. Забуті та воскреслі імена в історії та культурі України, спірні історичні питання. – Ніжин: Ніжинський державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя, 2002. – С.131–142.

Після державного перевороту 29 квітня 1918 р. і постання консервативної Української Держави перед Гетьманом П.Скоропадським та його урядом постала низка проблем політичного, економічно-фінансового та соціального характерів, які вимагали комплексного і негайного вирішення. Серед них і потреба в нагальному розв’язанні вузла негараздів у робітничому напрямі. Уряду новоствореної Української Держави, між інших, слід було визначитися, зокрема, й щодо становища, ролі та повноважень професійних спілок, оподаткування робітничого класу, розв’язання питання «робітник-роботодавець» тощо. І якщо такі питання, як виплата заборгованості по зарплатні, залишені у спадок Гетьманатові російським Тимчасовим урядом і Центральною Радою УНР, поліпшення умов праці та побуту робітництва, чи, скажімо, боротьба з безробіттям, які були занедбані ще за царату, потребували швидше фінансово-економічних зусиль держави, то попередньонаведені проблеми вимагали їх законодавчого визначення, регулювання та запровадження і належали, головно, до правової сфери.

Вже у першому своєму законодавчому актові Грамоті до всього Українського Народу від 29 квітня 1918 р. П.Скоропадський, проголошуючи в Українській Державі свободу підприємницької ініціативи і гарантію права на приватну власність, як основи добробуту і цивілізації, зазначає, що «рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на поліпшення правового становища і умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали своєї відповідальної праці».1 Тим часом тривав нелегкий процес формування Кабінету Міністрів держави. Незабаром новий уряд на чолі з Федором Лизогубом звернувся 10 травня 1918 р. до громадян із своєю Декларацією, у якій, зокрема, було сказано: «справедливі домагання робітників, не звернені на те, щоб підірвати рідний промисел, все стрінуть підтримку й поміч Правительства, а професійні союзи, наскільки вони займаються обороною професійних інтересів, користуються з боку Правительства повним признанням».2 Отже, уряд зайняв конструктивну і прихильну позицію щодо робітничих організацій, в основу якої було покладено, перш за все, загально-державні потреби. Разом з тим, стаючи на шлях побудови розвинутого буржазного ладу (так званого поміркованого, або соціального, капіталізму) перед урядовцями постала дилема розмежування взаємовідносин між такими категоріями, як «праця» і «капітал». З цією метою у складі Ради Міністрів було створено Міністерство праці на чолі якого став народний соціаліст, професор зоології 53-річний Ю.Вагнер,3 а його товаришем (заступником) було призначено шляхтича, професора з соціально-економічних питань В.Косинського.4 Згодом, 24 жовтня 1918 р. портфель міністра було передано соціалісту-федералісту правнику М.Славинському,5 якого з 14 листопада того ж року у новому Кабінеті С.Гербеля змінив на цій посаді його заступник В.Косинський. Між департаментами міністерства з травня під керівництвом С.В.Трухлого розпочав діяти й департамент взаємовідносин між працею і капіталом.6

У зв’язку ж з тим, що вироблення нової правової бази у цій галузі робітничого законодавства вимагало певного часу, а визначення урядового ставлення до неї вже перебувало на порядкові денному державного функціонування, міністром праці було прийнято рішення заповнити цю законодавчу прогалину шляхом тимчасового відновлення дії старих положень з цього питання, які були вироблені революційною демократією Росії і України після повалення царату. 18 травня 1918 р. Ю.Вагнером з цього приводу було видано Обіжник для комісарів Міністерства праці, старших фабричних інспекторів та крайових бірж праці, яким повідомлялося про залишення в силі всіх законів, обіжників та розпоряджень з робітничого питання, що були випущені Тимчасовим урядом та Українською Центральною Радою і не були скасовані урядом Української Держави.7 Таким чином, 19 комісарів Міністерства праці в губерніях гетьманської України мали обпиратися на основні постанови Тимчасового уряду від 11 липня 1917 р., а конфлікти між підприємцями та робітниками навесні-влітку 1918 р. розглядалися на підставі законів Тимчасового уряду від 5 серпня 1917 р. Про примирюючі інституції і від 22 червня 1917 р. Про порядок розвитку та прикладення діючих законів про охорону праці.8

Тим часом робітництво, об’єднане у профспілки, прагло визначити власне ставлення до факту державного перевороту вчиненого генералом П.Скоропадським. 21 травня 1918 р. розпочала свою роботу Перша Всеукраїнська конференція профспілок, яка за своїм представництвом набула рівня з’їзду. Організована з метою влаштування конференції комісія, ще 16 травня 1918 р. звернулася до всіх профспілок з закликом прибути на її роботу з метою вирішення питань, що стосувалися діяльності українського профспілкового руху. На з’їзд прибуло 539 представників (з яких 443 – делегати) від 311 профспілок організованих робітників зі 105 (лише!) населених пунктів українських губерній (в тому рахункові й приєднаних до Української Держави за Гетьманату частин Минської та Могилівської) та Війська Донського. Вони представляли 497.064 члени профспілок. Головну масу (з 441 делегатів) складали російські меншовики і бундівці (жиди) – 49,44%, 8,33% були більшовиками, 7,4% – есери, 6,3% – об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія, 3,9% – ліві есери і співчуваючі їм, 3,15% – Паолей-Ціон (жиди) і лише 3,5% були членами української соціал-демократії. 9 Наведений факт свідчить наскільки мізерний вплив мали українські соціалісти на пролетаріат взагалі і профспілковий рух зокрема. З’їзд висловився за демократичну республіку, незалежність профспілок від держави, за 8-ми годинний робочий день, діяльність фабзавкомів, право проведення страйку, як форми боротьби за права трудящих тощо. Одночасно, у ставленні до нової влади з’їзд постановив відмовитися від страйків і вирішив, що профспілки займуть нейтральну позицію відносно Гетьманату і соціально-економічної політики оголошеної урядом Ф.Лизогуба. Проти такої ухвали виступили лише більшовики. Втім, з подібного приводу їхній вождь В.Лєнін ще у 1917 р. категорично заявляв, що «ні про яку нейтральність профспілок не може бути й мови».10

Вже в травні 1918 р. більшовиками, незважаючи на постанову профспілкового з’їзду про нейтральність і відмову від страйку, було організовано кілька потужних страйків: 25 травня – на всіх махоркових фабриках Кременчука, 28 травня – страйкувало 1500 робітників 15-ти одеських шкіряних заводів, а 2 червня застрайкували друкарські робітники Херсона.11 Робітничий і профспілковий рух майже всією своєю масою був підданий впливу російських соціалістичних партій і особливо більшовизму ще й тому, що основною його фізичною складовою були робітники-росіяни, які свідомо і підсвідомо ставилися негативно взагалі до української державності. «Нові індустріальні центри, значення яких дедалі зростало на зламі віків, були більшою частиною населені приїзджими з півночі, як робітниками, так і управляючими… – зазначає Е.Карр. – Цей елемент у поєднанні з чиновниками та спеціалістами надав міській культурі України у цілому великоруського характеру».12 Подібне твердження не заперечували і українські соціалісти. Так, наприклад, І.Мазепа називав денаціоналізовані міста островами чужих політичних і культурних впливів серед українського моря.13 Факт цей підтверджують і цифри: близько 70% мешканців тодішнього Донбасу були переселенцями з Росії, росіяни Києва складали 54,5%, Одеси – 47%, Миколаєва – 66,3%, Харкова – 62,8%.14

Про вплив українських соціалістів на робітництво говорить й те, що, наприклад, у травні 1917 р. з ініціативи Центральної Ради було створено незалежне Товариство залізничників на Південно-Західній залізниці, до складу якої увійшло 5 тис. чоловік. Понад 80 тисяч же залізничників залишилися у профспілці, що керувалася всеросійським центром.15 5 жовтня 1917 р. у Харкові лише білшовики створили профспілку шахтарів, а вже 7 жовтня ними ж керована новостворена профспілка металургів Донбасу та Криворіжжя нараховувала 140 тис. членів.16 Отже, більшовизм протиставляв прагненню Гетьмана до соціального компромісу та взаємної співпраці між урядом і профспілками класову боротьбу й обперався в ній на російський елемент, який хвилею заволочував своєю масою нечисленний український пролетаріат. В середині травня 1918 р. Всеукраїнський територіальний робітничий з’їзд виступив з вимогами скликання Установчих зборів, повалення Гетьманату, свободи спілок, страйків, слова і друку, передачі землі селянам без викупу, запровадження держконтролю над продукцією за участю робітників.17

В свою чергу П.Скоропадський продовжував свою політику у напрямі цивілізованого капіталізму, розуміючи з досвіду попереднього (1917-го) року до яких руйнівних наслідків може призвести пролетарська сваволя і анархізований робітничий контроль для суспільно-політичного та економічного життя держави. Він обіцяв в Універсалі, що буде «твердо стояти на сторожі порядку і законності в Українській Державі, буду домагатися негайного виконання всіх державних розпоряджень і буду домагатися негайного виконання всіх державних розпоряджень і буду підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими самими крайніми мірами»,18 і ці міри почалися ним прийматися. Робітничий з’їзд було розігнано, а його президію заарештовано. «Робітничу газету» піддано цензурі. Заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій, віддані забороні земські комітети і критика уряду. В червні було заборонено страйки під загрозою застосування військової сили. У Харкові, наприклад, представник німецької окупаційної влади генерал Мендельбір учасникам страйків загрожував каторгою чи трирічним ув’язненням, а підштовхувачів до них стратою.19

Водночас із жорстокими заходами приймалися й конкретні дії щодо виплати грошей робітникам. Так, наприклад, 29 червня 1918 р. Гетьманом було затверджено Постанову Ради Міністрів про асигнування в розпорядження Міністерства торгу і промисловості 15 млн. крб. на виплату робітникам кам’яновугільних та антрацитових копалень Донбасу.20 Прагнучи законодавчо унормувати компетенцію професійних робітничих спілок і притягнути їх до співпраці з урядовими інституціями, щоби могти у більш спокійних обставинах конструктивної і ефективної співдії вирішувати проблеми відновлення промисловості країни, зайнятися приборканням інфляції і фінансовою реформою, турботою про зайнятість безробітніх та іншими державними, Міністерство праці того ж дня (29 червня 1918 р.) видає свій Обіжник №1 із заголовком «Про межі компетенції професійних робітничих організацій і власників підприємств».21 Д.Дорошенко з приводу позиції Міністерства праці зазначав, що представниками профспілок були інтелігенти, здебільшого адвокати, які у своїх діях керувалися не стільки інтересами робітників, скільки політичними амбіціями своїх партій і прагли опанувати фабричними комітетами. В свою чергу міністр праці Ю.Вагнер та його товариш (заступник) В.Косинський «твердо стояли на тому, що в справах фабричного законодавства й взаємин між робітниками й промисловцями правительство не може ставати на бік тих або других, а повинно вести справу в інтересах держави так, щоб підняти промисловість краю і в той же час по змозі задовольняти справедливі й оправдані домагання як робітників так і промисловців».22

Обіжником №1 передбачалося поставити профспілки у жорсткі рамки закону і примусити їхніх провідників, як і працедавців, до співпраці в ім’я відновлення господарчої потужності держави шляхом взаємних розумних поступок. У вступі до самого Обіжника міністром праці Ю.Вагнером зазначалося: «Руйнуюча війна і наступні ненормальні умови течії життя викликали повну руїну Державного господарства, наслідком чого виявилось скорочення виробу цінностей і ступневе огоління Держави. Необхідна уперта і довга праця по утворенню вкінець зруйнованого промислового апарату, для чого вимагається напруження всіх сил і засобів. Першою умовою для сього з’являється побільшення праці увсіх галузях, в однаковій мірі, як з боку робітництва, так і з боку адміністрації промислових підприємств».23 Далі, висловивши сподівання на розуміння господарчих проблем держави всіма працюючими, міністр запропонував до відома і «непохитного керівництва» наступні установи. Перш за все, наголошувалося, що «коло компетенції професійних робітничих організацій і заводських комітетів обмежується захистом професійних інтересів робітників і пеклуванням про устрій їх побуту», а отже й втручання робітників у розпорядчі права адміністрації (в тому числі і зміст її постанов), що торкаються наймання і звільнення робітників (якщо вони відповідають нормам ІІ, гл.1 Устава о промисловій праці), тобто у «фінансові, економічні і технічні заходи заводоуправління і, з окрема, самовільне установлення контролю над виробом, недопустимо».24 Цілком твереза й зрозуміла вимога навіть за теперішнього часу, наприкінці ХХ сторіччя. В той же час «заводоуправління аж до перегляду закону про робітничі комітети від 25 листопаду 1917 року не повинні ломати 9-ї ст. того Закону». Всі ж робітничі організації не професійного характеру не могли ніяким чином впливати на життя окремих промислових підприємств.

Другим пунктом наказувалося всім самопроголошеним робітничим організаціям, що свавільно захопили будь-яке майно підприємства негайно його повернути власникам з наданням відзвітування про своє самоуправління. В наступнім пункті говорилося, що власники підприємства не є зобов’язаними платити, а працюючі не можуть вимагати незазначених у порядку ст. 3 Закону від 25 листопада 1917 р. про робітничі комітети платні «за працю віддану не підприємству, а при виконанню тих, або инших обов’язків для своєї професійної організації», що на нашу думку є цілком справедливим. Четвертим пунктом закону за робітничими організаціями визнавалося право на вільні коаліції і стачки, за винятком підприємств державної ваги. До них зараховувалися державні установи, транспорт тощо. Заборонялися коаліції та страйки й працівникам муніципальних та громадських підприємств, що обслуговували щоденні потреби населення, як то: продовольчі підприємства, водопровід, електричні станції тощо. До цього додавалося, що «при здійсненні стачок і страйків ні в якім оазі недопустимі всякі насильні вчинки з боку робітників, як то: псування машин і майна підприємства, насильне усунення працюючих від праці, насильство над адміністрацією підприємств і инш».25 Так само, пунктом 5-м, не допускалося робітниче насильство над заводоуправлінням у випадкові, коли воно, зважаючи на умови виробництва, «визнає необхідним перехід від тимчасової платні на поштучну, отрядну, преміровану і инш. розцінку праці».26 Тут ще раз наголошувалося, що працівники повинні безумовно підлягати внутрішньому розпорядкові, який встановлено адміністрацією підприємства, в котрім вони працюють. У випадкові ж, згідно п.7, якщо претензії, що виникли, сварки (суперечки), неприємності не налагоджуються адміністративним порядком в зазначених законом межах або існуючих примирюючих установах, повинні розв’язуватися виключно лише через загальні судові установи. Як бачимо, ці вимоги є цивілізованими, а головне такими, що не допускають свавілля й самосудів. Останнім пунктом Обіжника зазначалося, що «обов’язковими повинні бути лише договори особистого найму, укладені двома рівноправними договорюючимися сторонами, з догляданням вимог закону».27 Отже, і за сучасними ознаками така вказівка залишається цілком прийнятною і справедливою з збереженням основного правила правової держави – верховенство закону. Інша річ обсяг і рівень законодавчих актів, але то вже стосується політичного боку державного функціонування. Останнім пунктом додатково наголошувалося на зауваженні, що раніше укладені колективні договори «не можуть лічитися безумовно обовязковими для сторін, до того часу, поки не буде оголошено відповідний закон, до розроблення якого Міністерством Праці робляться заходи».28 Міністром праці Ю.Вагнером наказувалося всім комісарам праці оголосити і вивісити цей наказ у всіх промислових підприємствах.

Щодо пункту про необов’язковість виконання колективних угод, то тут не слід однобоко негативно оцінювати цей факт. Цілком слушною є думка окремих істориків, що то «був серйозний удар по революційних завоюваннях трудящих, бо на протязі 1917-1918 рр. профспілкам вдалося укласти ряд колективних договорів, які були основними документами, що визначали взаємні зобов’язання профспілок і підприємців із найважливіших питань організації та регулювання її умов».29 Проте, існував й зворотній бік медалі, а саме досвід колективного диктату власних прагнень робітників власникам підприємств, коли повністю вичищалися з кас всі грошові накопичення і руйнувався налагоджений процес виробництва некомпетентними діями (диктатом) колективу, що призводило до чергового занепаду господарчого організму заводу чи фабрики. Не рахуючись з економічними законами (чи, швидше, взагалі не знаючи їх) у 1918 р. за більшовицької влади, як і при Центральній Раді УНР, робітники чи охорона (червоноармійці) самі встановлювали собі зарплатню і вимагали її виплати від адміністрації заводоуправління. Як це було, наприклад, на Торецькому заводі м.Дружківки у Донбасі. 23 березня 1918 р. Виконавчий комітет Ради робітничих, солдацьких і селянських депутатів надіслав подібну вимогу до заводського комітету. У випадкові ж відмови його членів виплатити самовстановлену зарплатню, зазначалося, що «збори вважають цих осіб саботажниками і таким, що підлягають арешту».* У березні 1918 р. директор Харківського паротягобудівельного заводу обурений тим, що заводська робітнича контрольна комісія самовільно видала грошові кошти усім категоріям робітників свого товариства, заявив: «Але ж вони бажають прямо таки управляти заводом, а не контролювати».** До того ж, не слід забувати, що терен Української Держави контролювався австро-угорськими і німецькими окупаційними військами, командування яких з свого боку також не прагло анархізованого робітничого контролю й мало неабиякі важелі впливу на загальний державний розвиток України у 1918 році. Тай сам Гетьман стояв на засадах збереження приватної власності, а соціальні потреби й вимоги робітництва прагнув вирішувати законодавчим шляхом через державні урядові і судові органи, аби забезпечити порядок у пролетарських районах країни і запобігти розвитку анархії та сваволі серед розбурханої революцією народної маси.

Отже, всі суб’єкти державного організму і класів суспільства, інтереси яких стикалися у даній сфері, опинилися свого роду заручниками історичних обставин тієї доби і зав’язли у безлічі потреб та взаємопротиріч ними викликаних, які водночас потребували і вирішення, і натикалися на крайнощі двох протилежних світоглядів, що зіткнулися внаслідок цілої низки все тих же історичних обставин. Подібну оцінку ситуації давав згодом і сам Гетьман. У спогадах з цього приводу П.Скоропадський писав, що за умов соціально-економічних потрясінь перетворення в Україні наштовхнулися на гостре протистояння двох світоглядів. Перше з цих угруповань сповідувало підхід до вирішення всіх проблем «зо всіма крайностями і утопіями соціалізму, друге – без всілякого політичного чуття необхідності деяких соціальних реформ».30

Влітку ж 1918 року гетьманську владу очікувало нове наростання страйкового руху. 15 липня під проводом більшовицьких агітаторів застрайкували працівники Коростенецького, Саненського і Здолбунівського залізничних вузлів, що невдовзі викликало загальноукраїнський страйк залізничників. Державу охопила масова страйкова хвиля. Робітники вимагали збільшення зарплатні, підписання колективних (трудових) угод, поліпшення санітарно-гігієнічних умов праці, виплати заборгованості у платні тощо, на що підприємці відповіли закриттям профспілок, локаутами, звільненнями. Ситуація ускладнилась до такої міри, що київський міський отаман доповідав міністрові внутрішніх справ, що хронічний стан страйків у столиці підриває основи державного й політичного життя.31 За таких умов, думається не без тиску окупаційної військової влади, Гетьманом 19 липня 1918 р. було прийнято рішення затвердити ухвалу Ради Міністрів про відновлення в Україні царського закону від 2 грудня 1905 р. про суворі покарання за участь у страйках.

Застосування крайніх мір дало свої певні результати. Проте урядом було вжито не лише силових заходів. Вже 15 липня 1918 р. при уряді Гетьмана було створено Комітет праці. У Становищі про Комітет праці вказувалося, що створювався він «для попереднього обговорення розробляємих в Міністерстві Праці законопроектів, які торкаються взаємовідносин проміж роботодавцями та робітниками».32 Своє бачення мети сформування такого міжвідомчого органу висловив 7 серпня на його першому засіданні і міністр праці Ю.Вагнер, який бачив її як «притягнення до роботи промислових і робітничих кіл, особливо в справі розглядання проектів законів, котрі мають встановлювати взаємовідносини між працею та капіталом».33 До складу Комітету входили по одному представникові від міністерств: Праці, Торгу і промисловості, Шляхів, Народного здоров’я й Внутрішніх справ, а також два професори – фахівці з економічних питань та 8 представників від промисловців і 8 представників від робітників.34 Промисловці і робітники мали представляти головні галузі промисловості, тобто цукрової, гірничої, металургійної, суходольно-суднобудівничої, сільськогосподарської, скляної, хімічної, шкіряної та інших. Крім того, делегати від робітників призначалися правліннями професійних робітничих організацій, по згоді цих організацій з Міністерством праці по одному, або більше, відповідно вищевказаних головних галузей промисловості. Засідання вважалися дійсними за присутності на них одної третини постійних членів Комітету, «незалежно від того, представники яких інституцій або організацій прибули на засідання».35 Члени Комітету отримували платню в розмірі по 15 крб. за кожний день засідання у якому вони брали участь. Очолив Комітет праці проф. В.А.Косинський.36

Державою було продовжено курс на відновлення і систематизацію структури податкових зборів. Підлягали їй і робітники України, а форму і суб’єктів оподаткування серед робітництва визначав Обіжник №2 міністра праці в справі подоходного податку від 8 серпня 1918 року. До відома робітників всієї України доводилося про скарги міністру праці від Міністерства фінансів, «що робітники того чи иншого району ухиляються від подачи до районних по подоходовому податкові Присутствій заяв про свої прибутки за 1917 р., гадаючи, що подоходовий податок встановлено виключно для заможньої кляси населення і що робітників він не торкається».37 Зазначаючи, що таке твердження є невірним, в Обіжникові вказувалося на те, «що зарібня плата є той же прибуток, який передбачає цей закон, пропоную усім робітникам, котрі заробляють більш 1000 карб. в рік, подавати заяви про свої прибутки у відповідні Присутствія по подоходовому податкові на місцях».38 При цьому зауважувалося, що невиконання цієї вимоги передбачає для робітників штрафування у розмірі до 300 крб., після чого наголошувалося що «податковий догляд обовязан правити невиплачений податок за пьять років, через що з часом такі особи будуть примушені виплатити одночасно значні суми і цим самим поставлять себе у скрутне становище».39 Такий податок мав не лише принести свою долю надходжень до бюджету країни, але й здисціплінувати саме робітництво.

Тим часом, як вже вказувалося вище, з 7 серпня 1918 р. розпочав свої засідання Комітет праці. Виступаючи на його першому засіданні Ю.Вагнер закликав присутніх негайно приступити до праці по розробці «тої галузі соціального законодавства, котра вже так широко розроблена на Заході і котрої ще зовсім нема у нас».40 Отже, у виробленні законодавчих справ, чим Комітет праці займався спільно з Департаментом взаємовідносин між працею та капіталом Міністерства праці і, зокрема, з його відділом конфліктів, за зразок було взято робітниче право країн Західної Європи. Весною-літом 1918 р. в Українській Державі конфлікти робітників і роботодавців розглядалися за законами Тимчасового уряду від 5 серпня 1917 р. про «Примирюючі інституції» і від 22 червня 1917 р. «Про порядок розвитку та прикладання діючих законів про охорону праці».41 На осінь 1918 р. в країні зусиллями Комітету праці з’явилися нові Правила про порядок розгляду справ між роботодавцями та робітниками у вигляді Обіжника №3 міністра праці від 7 вересня 1918 р.42 У вступі до Обіжника міністр Ю.Вагнер так обґрунтував потребу у його випуску:

7 вересня 1918 року. № 3.
До Комісарів Міністерства Праці.

Комісари Праці повідомляють Міністерство, що, розглядаючи на прохання сторін спірні справи між підприємцями та робітниками, вони не мають керуючих вказівок, котрі визначали б як треба поводитись комісарам праці при розгляданні справ та при відмові одної чи иншої сторони від участі в справі.

Маючи на увазі вищезазначені повідомлення, а також безпосередні звернення до Міністерства підприємців та робітників, я, керуючись законами Тимчасового уряду з 5-го серпня 1917 року про «Примирюючі інституції», і з 22-о червня 1917 року «Про розпорядок розвитку та прикладання діючих законів про охорону праці», доручаю Вам, при розгляданні спірних справ між підприємцями та робітниками, керуватись при цьому прикладаємими правилами.

Міністр Праці Ю.Вагнер.43

Правила складалися з трьох розділів: «А.Розділ загальний», «Б.Порядок розпочаття справи», «В.Порядок переведення справи», а також з додаткового розділу про «Порядок складання згодчої комісії». У загальному розділі, зокрема, у шести статтях говорилося, що «спори між роботодавцями і робітниками та служачими в приватних та громадських підприємствах торговельних, промислових та ремисничих, що є в зв’язку з договором найму або з умовами життя чи праці в даному підприємстві, може бути передано на розгляд участковому комісару праці».44 До цієї першої статті додавалося, що за відсутності у певній місцевості участкового комісара, його обов’язки мав виконувати комісар найближчого відділка. З чинності цих правил виключалися, згідно ст.2, справи про страхування робітників та про відшкодування потерпілих від нещасних випадків й переводилися у підпорядкування виданим до цього часу законам всеросійської влади (Тимчасового уряду), які не було скасовано в Українській Державі. У ст.3 зазначалося, що зазначені правила не скасовують діяльності існуючих примирюючих установ, які було започатковано за Тимчасового уряду або за згодою між профспілками робітників та роботодавцями. Статтею четвертою загального розділу зазначалося, що комісар праці має право приступити до розгляду спірної справи не лише з подання зацікавленої сторони, але й з власної ініціативи. Якщо ж скарга, що розглядалася комісаром праці, «вказує на собі на порушення або невиконання противною стороною не спірних адміністраційних вимог», то комісар праці, перевіривши вірність цієї вказівки, повинен був і без прохання подавця скарги повідомити про виявлені порушення або невиконання (за ст.5) належну урядову чи судову установу для притягнення винного до відповідальності. При чому, в цьому випадкові, обов’язки обвинувачення на суді виконував сам комісар праці. За ст.6 подавець скарги або особа, якій була внесена скарга, могла бути при ведені справи у комісара праці, представлена уповноваженою з цією метою особою. Таке уповноваження мало бути зроблено письмово або на словах у присутності комісара з занесенням до протоколу.

Розділом «Б» (ст.ст.7-10) визначався порядок розпочаття справи. Прохання про розгляд справи подавалося письмово або на словах. В останньому випадкові комісар праці записував прохання подавця скарги з його слів, котрий й підписує його власноручно. У проханні про розгляд справи повинні були міститися відомості про те, хто саме позиває, кого позивається та чого подавець скарги вимагає. За відсутності вказаного, скарга повертається подавцю поштою із зазначенням причин неприйняття, до внесення нового прохання. При невдоволенні з приводу неприйняття прохання відповідні скарги мали подаватися до районного комісара.

Розділ «В» (ст.ст.11-19) вказував на порядок переведення справи. По прийнятті скарги, комісар повинен був не пізніш як протягом трьох днів повідомити повісткою про це особу, на котру внесено скаргу. У повістці ним мало бути зазначено: а) хто викликається та за чиїм проханням, б) предмет скарги, в) місце, день та якщо це можливо година явки, г) наслідки неявки. Неявка ж в призначений термін подавця скарги чи обох сторін прирівнювалася до відмови від скарги, і справа припинялася. Якщо ж у комісара були відомості, що неявка подавця скарги спричинена з невбачних причин, то йому надавався новий термін для явки. Надалі відтягання засідання дозволялося лише за взаємною згодою обох сторін. Аналогічна процедура передбачалася й у випадкові неявки позваної сторони. В разі признання неявки позваної сторони невбачною, комісар праці починав перегляд та перевірку вірності скарги в присутності подавця скарги, користуючись його доказами. Розгляд спірної справи переводився на словах з занесенням його до протоколу, який підписувався комісаром праці і стороною. Покликана сторона мала право на притягнення свідків або висновків експертів. При визнанні ж комісаром обставини неважливою по суті самої справи, покази свідків або висновки експертів усувалися. Якщо ж за наявності доказів від подавця скарги справа не була з’ясованою, то комісарові надавалося право для з’ясування обставин суперечки вдатися до таких заходів, як наприклад: «а) обов’язувати сторони подати додаткові доводи, які по думці комісара, необхідні для з’ясування справи, б) додавати до справи відомости, які є у Комісара по аналогічних справах, в) провадити зносини з належними урядовими, громадськими і приватними установами, та особами за для подання йому необхідних відомостей, а також видавати сторонам свідоцтва на одержання цих відомостей, г) виїздити для з’ясування обставин спору на місця разом з сторонами, або самому, як сторони не з’явились на викликання».45 Встановивши дійсність і вагу обставин, викладених подавцем скарги або заяви, комісар праці мав застосувати заходи, що були передбачені ст. 6 цього статуту або на прохання подавця скарги, передати справу із всім справеденням до суду, дотримуючись при цьому правил «Устава громадського судопереведення» (б). Коли ж спірна справа по своїй суті не відповідала чинності вказаних правил, або ст.1-шу «Уст. гр. суд.» про підсудність, то комісар праці розглядав справу згідно ст.ст. 16-18 цих правил і беручи до уваги неявку позваної сторони про наслідки справи з своїми висновками про слушність або безпідставність суперечки, а також про ухилення позваної сторони від явки, оголошував у місцевій пресі (в).

В останньому розділі (ст.ст.20-28) Обіжника № 3 визначався порядок складання узгоджувальної комісії. Скласти для розгляду спірної між обома сторонами справи узгоджувальну комісію комісаром праці пропонувалося їм, якщо обидві сторони з’явилися у вказаний термін. Якщо ж сторони відмовлялися від створення згодчої комісії або подібне виявлялося з тих чи інших причин неможливим, то комісаром застосовувалися дії, згідно ст. 19 цих правил, тобто умов передання справи до суду. При згоді сторін на утворення узгоджувальної комісії, обидві вони обирають її членів з своїх представників в рівному числі, при тому не більше трьох від кожної. Головувати в комісії міг лише комісар праці або його заступник. Розгляд справи в згодчій комісії переводився згідно з ст.ст.16 й 18 цих правил. До обов’язків комісара праці входило під час розгляду заяв сторін схиляти їх до згоди, «вказуючи для цього на такі засоби розв’язання спору, які комісар вважає найліпшим для сторін і Держави».46 Постанови комісії повинні були бути одноголосними. Якщо ж таке рішення виявлялося неможливим, то він мав чинити свої заходи згідно ст.ст.5 та 19 цієї інструкції. За непогодження обох сторін до застосування в розгляді ст.19, розгляд справи передавався до Третейського суду. Постанови згодчої комісії визнавалися остаточними і не підлягаючими касації, але за зміни обставин перегляд постанови комісії допускався. У своїй постанові комісія могла також означити термін, до витіку якого вона не підлягала перегляду. Прийнята комісією постанова мала безумовно бути виконана стороною, що програла, в зазначений комісією термін добровільно. В противному випадкові постанова узгоджувальної комісії передавалася відповідній судовій установі для виконання «Устава громадського судопереведення».

Звичайно, всі складнощі, які існували в Українській Державі 1918 року за такий короткий час Гетьманату П.Скоропадського одразу вирішити не вдалося, в тому числі й у робітничому питанні, однак праця по його врегулюванню не припинялася і за нових міністрів праці. Наприкінці жовтня 1918 р. у Грамоті Гетьмана до всього Українського Народу П.Скоропадський повідомляв, що задля погодження робітничого законодавства скликається Особлива нарада, яка мала завданням розробити низку законів для розвитку промислового життя в Україні. «Це є, з одного боку, необхідним для того, – говорилося в Грамоті, – щоб забезпечити заробітком безземельні кляси населення, а з иншого, – для того, щоб дати тим значним грошовим сумам, які є результатом здійснення аграрної реформи, виробниче і прибуткове застосування в межах України».47 Одночасно, восени 1918 р. Департаментом законодавчих пропозицій було завершено розробку проекту Закону про профспілки й примирювальні камери.48 Крім того, тривала розробка законопроектів про промисловий суд, 8-годинний робочий день, виробничі кооперативи, свободу коаліцій, трудові договори та інші.49 Проте розпочату справу довершити не вдалося. В листопаді вибухнуло протигетьманське повстання, а вже 14 грудня 1918 р. Павло Скоропадський зрікається влади в обложеному повстанцями Києві. На зміну Українській Державі прийшла Українська Народна Республіка.

З приходом до влади у столиці Директорії, 23 грудня 1918 р. її голова Володимир Винниченко підписав наказ про скасування Обіжника № 1 гетьманського міністра праці від 29 червня 1918 року.50 Через два тижня після опанування Києвом, 26 грудня 1918 р., з’явилася Декларація Директорії УНР, в якій, зокрема, вказувалося: «Постановою 9 грудня Директорія одмінила всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики. Відновлено восьмигодинний робочий день, знову установлено колективні договори, право коаліцій і страйків, а також усю повноту прав робітничих фабричних комітетів».51 При Міністерстві праці УНР було створено Законодавчу комісію по перепису промислових підприємств на яку за зразком гетьманського Комітету праці покладалося попереднє обговорення законопроектів, що були підготовлені міністерством. Як і за Гетьманату до складу комісії входили представники від народних міністерств: Праці, Торгівлі і промисловості, Шляхів, Здоров’я, Внутрішніх справ, фахівці з економіки та делегати від промислових кіл, і профспілок. Втім, на практиці, було посилено адміністративний тиск на робітництво, діяльність профспілок не відновлено, заборонено з’їзди, збори, конференції профспілок. Щодо профспілок, то вже 20 грудня 1918 р. 15 вояків Директорії зробили безпідставний обшук у приміщенні союзу профспілкових робітничих організацій у Києві по вул. Трьохсвятительській, 19. Як повідомляла «Робітнича газета», після обшуку вояки вчинили «безглуздий розгром всього майна союзів і робітничих культурно-економічних організацій, які там містилися».52 В грубах було спалено книги, архіви, касові книги, реєстри тощо. У профспілковому будинкові було знайдено більшовицьку літературу. Згодом погроми у профспілковому центрі повторилися ще двічи. Ватажок Січових Стрільців Є.Коновалець обумовлював таке ставлення директоріальної влади до профспілок тим, що у більшості робітничих профспілкових організацій членами були більшовики і виправдовував обшуки профспілкових комітетів у Києві та у приміщенні Центрального бюро профспілок.53 А комендант Києва Кириєнко, приймаючи делегацію від профспілок заявив, «що всіх делегатів від профспілок треба розстріляти».54 На таку позицію нової соціалістичної влади Уцентрпроф відповів 15 січня 1919 р. публікацією «Звернення до Директорії» з вимогами свободи коаліцій, зборів, демонстрацій для всіх громадян в тому рахунку і державних службовців, про необхідність вільної реєстрації статутів товариств та спілок.55 І хоча 16 січня під тиском профспілкових організацій Міністерство праці УНР розпорядилося дозволити збори представникам профспілок,56 вони вже не змогли набути своєї перспективної ролі й ваги в державному житті України. Незабаром Київ було взято більшовиками, а вся Україна стала велетенським бойовищем всіх проти всіх, переможцями з якого вийшли російські більшовики-комуністи.


 
matrix-info БУЛАВА