hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Становлення українського театрального мистецтва і питання його оподаткування за Гетьманату 1918 року

Опубліковано: Гай-Нижник П. Становлення українського театрального мистецтва і питання його оподаткування за Гетьманату 1918 року // Український театр. – 2003. – №5–6. – С.10–12.


У періоди національного відродження і становлення державностей завжди важливого значення набуває питання розвитку культурно-освітнього і духовного життя суспільства. Не була винятком із цієї закономірності й Україна 1917-1921 рр. під час національно-визвольних змагань нашого народу. Особливих здобутків у цьому плані було досягнуто у 1918 р. під час нетривкого існування (з 29 квітня по 14 грудня) Української Держави у формі Гетьманату П.Скоропадського. На фоні вражаючих поступів гетьманської держави у розвитку української культури помітне місце посідають заходи уряду та творчої інтелігенції щодо відродження в країні як національного мистецтва взагалі, так і театральної справи зокрема. Новостворений гетьманський уряд на чолі з Ф.Лизогубом приділяв особливу увагу розвиткові національної культури, охоплюючи всі сфери її багатогранної складової. Головна праця у цьому напрямі проводилася Міністерством народної освіти та мистецтва, яке протягом існування Гетьманату очолювали відомі культурно-громадські діячі М.Василенко, П.Стебницький та В.Науменко. П.Скоропадський згадував, що в основі урядової «діяльності в обсязі культурному ми керувалися принципом: прямуючи невпинно до створення нашої зовсім самостійної української культури, прямуючи до цілковитої українізації всього народнього виховання, робити це з найменшою шкодою для усяких культурних цінностей» [16].

Безпосередньо цією сферою державної політики опікувалося створене в червні 1918 р. Головне управління у справах мистецтв та національної культури України при Міністерстві народної освіти і мистецтва. 15 липня 1918 р. головноуповноваженим Управління було призначено відомого громадського і культурного діяча П.Я.Дорошенка [6]. Головне управління мистецтв функціонувало як самостійна інституція зі своїм власним бюджетом, завдяки чому дістало змогу реально впливати на розвиток української культури. Управління, за визначенням Гетьмана, було «аполітичним, позапартійним і у своїй діяльності проникнутим лише національною ідеєю». Сам П.Дорошенко розглядав проблему відродження національних культурних надбань українського народу не лише у контексті розвитку культури України, а й політики держави в цій сфері суспільного життя. Визначаючи роль і місце Головного управління мистецтв, він зазначав, що «відомство, на чолі якого я стою, переслідує завдання виключно загальнокультурного характеру… Ми стоїмо на національному ґрунті. У противному випадку, все наше існування не мало б ніякого смислу і значення» [3]. Не випадково основні досягнення національно-культурної розбудови в Україні за часів Гетьманату дослідники пов’язують саме з діяльністю цієї установи.

Плідній роботі Управління сприяло й прихильне ставлення Ради міністрів Української Держави і самого Гетьмана до культурної розбудови. Урядом регулярно виділялися немалі асигнування як у розпорядження Міністерства народної освіти і мистецтва взагалі, так і Головного управління у справах мистецтв та національної культури зокрема [21]. П.Скоропадський з цього приводу засвідчував, що «який не був скупий, щодо витрат, покійний Ржепецький – міністр фінансів, – і скільки мені не доводилося боронити який-небудь видаток, коли справа торкалася інших ділянок, одначе, коли розглядав кошториса якогось культурного чи наукового українського почину, я ніколи не чув застережень з його боку» [15].

9 червня 1918 р. у Києві діячі українського мистецтва зібралися на з’їзд, що тривав до 16 червня. Зібрання було скликано з ініціативи однойменного товариства і відбувалося на високому державному рівні. В роботі з’їзду взяли участь Гетьман П.Скоропадський, міністр народної освіти та мистецтва М.Василенко і міністр ісповідань В.Зіньківський. На цьому форумі творчої інтелігенції України, між інших питань, обговорювались різні аспекти та проблеми театрального і музичного мистецтва. Перебіг з’їзду широко вісвітлювався вітчизняною пресою [4]. На своїх шпальтах газетами було опубліковано, зокрема, тези доповіді відомої акторки і театральної діячки Висоцької на тему «Сучасне становище театру», а також виступи з приводу її доповіді Є.Кузьміна, Мокульського, Станкевича, М.Прахова [4]. На з’їзді в контексті обговорення проблем театрального і музичного мистецтва не залишилися без уваги й питання художньо-естетичного виховання українського народу. З цього приводу з доповідями виступили А.Сафонов («Що може загальнопросвітня школа для художньо-естетичного розвитку дітей»), Четвериков («Мистецтво в школі»), Ф.Красицький («Про художню освіту на Україні», «Про Київське художнє життя і художню освіту»), С.Гілярова («Потреби вищої художньої наукової освіти», «Інститут історії мистецтва у Києві») та інші.

У підсумковій постанові з’їзду, що була широко оприлюднена в пресі, йшлося про основні завдання у сфері культури і мистецтва України, зокрема передбачалося заснування у Києві Інституту історії мистецтва, Академії мистецтв, а також кафедри історії і теорії мистецтва при загальноосвітніх вищих навчальних закладах гуманітарного спрямування. Саме такі заклади мали стати головними осередками дослідження історико-мистецької спадщини нашої країни, визначати нові форми і методи усіх різновидів і жанрів театрального та музичного мистецтва. Таким чином, резолюція з’їзду фактично стала свого роду програмою культурологічних заходів, що необхідно було здійснити в державі. Аналізуючи подальші кроки Ради міністрів в царині культурної розбудови за Гетьманату, в тому числі і в театральній сфері, можна цілком погодитися з твердженням Г.Рудого, що «саме з цих позицій слід оцінювати конкретні заходи уряду і громадськості щодо розвитку театру і музики, логічним вбачається збільшення кількості матеріалів про процес українізації в драматургії, коли за короткий період репертуар українських театрів помітно збагатився україномовними п’єсами» [14].

З початку свого існування гетьманська адміністрація зайняла послідовну і конкретну позицію на ниві культурної розбудови, про що свідчить й Постанова Ради міністрів про мобілізацію літературних, наукових, артистичних і технічних сил України [18]. Повною мірою такий підхід стосувався театрального життя країни, процес розвитку якого знаходився у віданні театрального відділу (під головуванням М.Старицької) Головного управління у справах мистецтв та національної культури. 1918 рік був роком піднесення театрального життя й формування нового українського театру. Яскравим свідченням опіки держави справами національного театру стала урядова Постанова «Про допомогу українським театрам», що була опублікована в офіційному «Державному Вістнику» 22 червня 1918 р.

У сезоні 1918–1919 рр. у Києві існував Український Національний театр, який за Гетьманату отримав державного статусу і містився у Троїцькому Народному Домі. Керівництво театром здійснював метр національного мистецтва М.Саксаганський, а серед його акторів були знамениті М. Заньковецька та Л.Ліницька. Відповідно до вищевказаної постанови на потреби Українського Національного театру урядом з фондів Державної скарбниці було виділено 165 тис. крб. «на поповнення дефіциту та на провадження діяльности» [19]. Не дивно, що театр П.Саксаганського вів насичену творчу діяльність і мав виразно національний характер. В його репертуарі чільне місце зайняли твори М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого, М.Старицького, Л.Черняхівської, а сузір’я таких акторів, як М.Заньковецька, М.Садовська, Л.Ліницька, Якубовська, П.Саксаганський, Б.Романицький, Шевченко, Остерський, Сосницький і Зининко гарантували йому успіх у глядачів [8].

У процесі становлення українського національного театру склалося чимало талановитих художніх колективів. Оригінальним явищем був «Молодий театр», заснований 1916 р. під накрою «Студія» на чолі з Л.Курбасом. До акторського складу, крім режисера Л.Курбаса, входили актори С.Боднарчук, О.Ватуля, Ф.Лопатинський та ін. У 1918 р. основу репертуару театру, що сформувався переважно з молодих митців, складали твори української і світової класики. Глядач міг насолоджуватися п’єсами «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В.Винниченка, «Драматичні етюди» О.Олеся, а також п’єсами західноєвропейських акторів: «Молодість» М.Гальбе, «Горе брехунові» Ф.Грільпарцера, «Доктор Штокман» Г.Ібсена [2]. Отримав державні асигнування і «Молодий театр», на потреби якого було виділено кошти на суму 10 тисяч карбованців [5].

Керівник театру Л.Курбас спільно з іншим театральним діячем М.Терещенком, поетами Я.Савченком, П.Савченком, К.Поліщуком, П.Тичиною, О.Слісаренком, В.Кобилянською, М.Семенком та художником А.Петрицьким стали у 1918 р. засновниками осередку символістів «Біла студія» у Києві. Цією ж групою у видавництві товариства «Грунт» було випущено «Літературно-критичний альманах» (редактор Я.Савченко), в якому Л.Курбас опублікував свій «Театральний лист» – своєрідну програму діяльності Молодого театру [13].
За Гетьманату 1918 р. у Києві було засновано й Державний Драматичний театр на чолі з режисерами Б. Кривеньким та О. Загаровим. Колектив було укомплектовано найкращими тогочасними українським акторами, серед яких були Г.Борисоглібська, І.Замичковський, Ф.Левицький та ін. Актори отримали статус державних службовців і були зараховані на державне утримання, а театрові було надано право одержувати з-за кордону без мита книги, всі необхідні матеріали та інвентар. Крім того, на допомогу Державному Драматичному театрові урядовою постановою було надано 327 тис. 400 крб. [5].

Крім столиці театральне життя відроджувалося й у провінції, причому не лише на рівні професійних колективів, але й самодіяльних колективів як у містечках? так і селах. Тогочасні театральні критики на сторінках періодичних видань регулярно висвітлювали перебіг театрального життя в країні (як театрів професійних, так і аматорських). Примітно, що у газетах містилася не лише констатація окремих фактів, приміром, розвитку театральної справи в провінції, а й зауваження, пропозиції щодо покращання якості та змісту репертуару театрів.

Так, наприклад, поряд із схвальними відгуками на вистави полтавського Українського театру «Просвіта» можна побачити й критику на виступи Харківського Національного театру. В арсеналі Українського театру «Просвіта» з Полтави були історичні, західноєвропейські, побутово-сучасні, а також вистави спеціально для учнів. Схвальні відгуки критиків отримали спектаклі за п’єсами М.Гоголя «Тарас Бульба» і В.Винниченка «Повстання Мари». Разом з тим низка колективів отримувала й несхвальну пресу. Зокрема, критичний відгук було надано на гастролі у м.Богодухові Харківського Національного театру, в якому зазначалося, що «громадянство сподівалося побачити вперше на місцевій сцені щось нове і гарне з рідного театрального мистецтва, а воно, на жаль, весь час п’єси йдуть старі, безідейні, в яких домінуючу роль відіграють танці і співи, йдуть п’єси, які в добрих трупах викинуті зовсім з репертуару («Жидівка-вихристка», «Хмари», «Нещасне кохання» і т.и.)» [17]. Численну пресу отримували самодіяльні українські театри Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Херсонської губерній.

Разом з тим держава опікувалася підготовкою і підвищенням кваліфікації молодих талантів. Так, влітку 1918 р. Гетьманом було затверджено ухвалений урядом Закон про заснування Державної Драматичної школи у Києві. Того ж року Музично-драматичну школу імені М.Лисенка у Києві було перетворено на Державний Музично-драматичний інститут імені М.Лисенка [20]. На той час це була єдина музично-драматична школа в Центральній і Східній Україні, яка дала світові багато визначних діячів вітчизняної музичної та театральної культури.

У 1918 р. на базі гуртка драматичної секції Українського художнього товариства імені М.Заньковецької в Одесі було засновано першу в місті і другу в державі українську драматичну школу, запросивши «в якості викладача, натхненника і керівника художньої частини школи, першого, почесного члена товариства велику актрису М.Заньковецьку». Організатори одеської драмшколи мали глибоке переконання, що «значення такої школи для українського театру було б дуже великим, вона відразу б підняла його рівень, залучила видатних корифеїв рідного мистецтва, котрі досі масово йшли на російську сцену, покидаючи рідний театр. М.К.Заньковецька давно мріяла про створення такої школи саме в Одесі, де вона вперше здобула популярність і де стільки викликала захоплення до останнього часу» [11]. Надії засновників школи виправдалися, вони отримали згоду визначної землячки прилучитися до втілення в життя їхнього задуму.

Роки відновлення української державності стали періодом рішучих заходів щодо становлення національного музично-драматичного життя. За Гетьманату тривала активна праця по заснуванню національної опери і підготовці відкриття сезону. Директор театру роздав відомим письменникам Л.Старицькій-Черняхівській, О.Олесю, С.Черкасенкові та іншим перекладати оперні лібрето українською мовою. Вже у серпні 1918 р. були перекладені українською мовою опери: «Галька», «Фауст», «Травіата», «Черевички», «Казки Гофмана», «Богема», «Продана наречена», «Русалка», «Сільська честь», «Жидівка», «Мадам Батерфляй» [22]. Восени 1918 р. у Києві було створено Національну оперу – Український державний театр драми та опери. Вітчизняна преса із захопленням писала, що українська державна опера має всі підстави і потенціал стати одним із кращих театрів свого часу. «І сили для цього є», – стверджував А.Ніковський у «Новій Раді». Такими силами він небезпідставно вважав визначного європейського драматичного тенора Менцінського, уславленого виконавця вагнерівського репертуару, одного із світових басів, щирого українця Адама Дидура і славнозвісну оперну співачку, освітчену і палку українську патріотку Соломію Крушельницьку [12]. Разом з цим тогочасні мистецтвознавці застерігали, що «українська державна опера не повинна повторити історію петроградських державних театрів, котрі давали чужу людності й громадянству культуру...» [1] Ними наголошувалося, що слід «організувати справу опери художньо сильної, національної і культурної» [1].

Вінцем культурно-мистецьких здобутків 1918-го року стало створення 5 листопада Української Державної Академії мистецтв, ректором якої став Ф.Кричевський [13; 9].

Період Гетьманату П.Скоропадського відзначений в історії української культури грандіозними здобутками, у тому числі й у становленні національного театрального мистецтва. Плідний грунт загальнодержавного відродження та сприятливі умови, створені на вищому державному рівні, стимулювали зростання творчої активності нової генерації українських митців і масштабним розквітом таланту діячів старшого покоління. У цей час відбувалася українізація культурних закладів, періодична преса постійно не лише відбивала на своїх шпальтах культурні процеси, а й здійснила помітний внесок у справу залучення до самодіяльного театрального і музичного мистецтва широких кіл громадськості. У 1918 р. в країні було створено десятки аматорських драматичних і музичних театрів та молодіжних колективів. Утверджувалася українська театральна і музична критика.

Національне мистецтво перебувало у постійному творчому пошукові свого розвитку, нових форм і видів театральної та музичної культури. У галузі музичного мистецтва успішно розвивалися такі напрямки, як обробка композиторами народних пісень, українська масова пісня, кобзарське мистецтво. Гетьманський уряд через залучення до розбудови театральної справи кращих сил української інтелігенції прагнув інтегруватися у світовий культурний процес через створення належних умов і державних дотацій для розвитку української опери, інших видів музичного мистецтва і театру. В Україні набули розвитку всі види театрального мистецтва. За сім з половиною місяців існування Української Держави на чолі з Гетьманом П.Скоропадським було засновано Державний Драматичний театр, Національну оперу, Українську Державну капелу, Державний симфонічний оркестр, Перший і Другий Національні хори, Кобзарську школу, Першу капелу бандуристів, Національну галерею образів, Музично-драматичний інститут імені М.Лисенка, Українську Державну Академію мистецтв, українізовано вже існуючі культурні заклади і кінематограф [9; 10]. То був час повномірного, багатогранного становлення та розквіту українського театрального, музичного, образотворчого мистецтва і національної культури в цілому.


 
matrix-info БУЛАВА