hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


ВИСТУПИ В ЗМІ


Консерватизм в Україні: минуле, сучасне, майбутнє (Матеріали круглого столу)

Опубліковано: Консерватизм в Україні: минуле, сучасне, майбутнє (Матеріали круглого столу) Науково-методологічний круглий стіл, м. Київ, 24 квітня 2003 року // Економічний часопис-ХХІ. – 2003. - №4. – С.48-49.

Науково-методологічний круглий стіл, м.Київ, 24 квітня 2003 року

Організатори заходу:

Інститут трансформації суспільства

Київський національний лінгвістичний університет

Союз гетьманців-державників

Цілі заходу: • Проаналізувати витоки і процес становлення консервативної парадигми на теренах України. • Дослідити генезу українського консерватизму сучасного типу (кінець ХІХ-ХХ ст.). • Розглянути діяльність українських консервативних організацій та партій в Україні та еміграції в період 1917-1991 рр. • Висвітлити практику консервативної ідеології та руху в Україні за період від відновлення незалежності в 1991 р. до сьогодні. • З‘ясувати перспективи консервативної ідеології в Україні.

Було розглянуто такі основні питання: • Консерватизм українців: історична випадковість чи природна ознака менталітету? • Формування українського політичного консерватизму сучасного зразка. Ретроспектива (ХІХ-ХХ ст.). • Політичний консерватизм в Україні та еміграції: причини успіхів і невдач. • Консервативна ідеологія за 10 років незалежності: здобутки та втрати. • Сьогоднішній стан консервативної ідеї в Україні: практика і перспективи.

Учасники науково-методологічного круглого столу:

Олег Соскін (директор Інституту трансформації суспільства, доктор економіки),

Юрій Терещенко (завідувач кафедри Історії України Національного лінгвістичного університету, доктор історичних наук, професор),

Олександр Коцюба (декан юридичного факультету Муніципальної академії України, доктор юридичних наук, професор),

Володимир Ілянич (професор Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут»), Ігор Срібняк (доцент Національного лінгвістичного університету, доктор історичних наук),

Олександр Шморгун (старший науковий співробітник Інституту світової економіки, кандидат економічних наук),

Тетяна Осташко (старший науковий співробітник Інституту історії України Національної академії наук України, кандидат історичних наук),

Павло Гай-Нижник (науковий співробітник Інституту трансформації суспільства, кандидат історичних наук),

Кирило Галушко (старший науковий співробітник Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат історичних наук),

Дмитро Гринь (науковий співробітник Чернігівського державного педагогічного університету, кандидат історичних наук),

Володимир Горєлов (полковник Збройних сил України, кандидат історичних наук),

Валеріан Кравцевич-Рожнецький (військовий історик),

Галина Ярова (директор Музею Гетьманства, м. Київ),

Тетяна Ралдугіна (завідувач відділу Музею історії міста Києва),

Валентин Пилипчук (голова Ради громадських, офіцерських і патріотичних організацій України),

Віталій Педько (представник Козацтва України).

Дискусію відкрив організатор заходу – директор Інституту трансформації суспільства (ІТС), голова Української Національної Консервативної партії (УНКП), доктор економіки Олег Соскін. Він наголосив на надзвичайній актуальності обраної для обговорення на круглому столі теми, зокрема зазначивши, що «в Україні були дуже серйозні традиції консерватизму, однак останні майже 80 років комуністично-радянського поневолення справили руйнівний вплив на формування України не лише як консервативної та національної, а й, одночасно, як європейської держави». Директор ІТС відзначив, що сьогодні інтелектуали і методологи, практики і теоретики повинні об‘єднати свої зусилля та зробити новий поштовх для розвитку консерватизму.

О.Соскін ознайомив присутніх з історією створення та діяльності УНКП (її було зареєстровано 1992 року), яка нині є єдиною в Україні консервативною партією, а також Інституту трансформації суспільства, що досліджує консервативну парадигму в економічній, геополітичній та геоекономічній царинах. О.Соскін відмітив, що сьогодні можна назвати тільки три цілісних самостійних ідеології: соціал-демократичну, ліберальну і консервативну. Решта – це «мікси», які утворюються на межах цих ідеологій. Є також два «тупикові» напрями ідеології – фашистський й комуністично-більшовицький. Україні, на думку О. Соскіна , «органічно й ментально притаманна консервативна ідеологія, оскільки соціал-демократична ідеологія – поняття досить нове, що містить у собі ряд штучних елементів, а лібералізм не відповідає українській ментальності». Першоосновою консерватизму є вільна особистість, людина, що має духовний стрижень і відповідний зв‘язок із Богом через віру. Для української нації такою вірою є православне християнство, на якому одвічно будувалась Україна, але, на жаль, і досі не вдалось реалізувати величезний потенціал, що несе ця спорідненість.

Доповідач відмітив також, що важливими підвалинами розвитку українського консерватизму є структуроване суспільство та сформована національна еліта, яка уособлює дух нації, її зв‘язок з Богом і українською землею. Окрім духовної еліти, Україні вкрай необхідна національна буржуазія. Тому сьогодні одним із головних завдань є формування інституції приватної власності, особливо її дрібної форми у вигляді сімейних підприємств, позаяк основа консерватизму – це здорова сім‘я з національними традиціями. Українська сім‘я, яка споріднена із Богом, землею, і є основним елементом функціонування українського суспільства.

Далі О.Соскін зауважив, що державу слід розглядати не як деміурга, а як інструмент, за допомогою якого організовується життя української громади і захищаються права окремої особи.

Не торкаючись історичних традицій, зокрема питання монархізму, О.Соскін наголосив про потребу для України національного лідерства першої особи, сильної президентської влади, влади духовного поводиря, який уособлював би в собі найкращі риси, притаманні українській нації, українській землі і українській духовності. Керівник держави має бути вождем нації, який формує й дає відповідний імпульс для розвитку всього українського ареалу. Необхідно в цьому плані говорити про примат української мови, без чого неможливо рухатися далі шляхом формування української духовності. Потрібно розвивати українську культуру, в основі якої має лежати українська традиція.

Потрібно говорити, що нині ми живемо в добу, коли сформована остання українська держава – спадкоємиця трьох попередніх українських держав: Київської Русі, держави Богдана Хмельницького і Української держави початку 20-го століття, що розвивалася в кількох політично-організаційних формах, найбільш вдалою з яких був Гетьманат. Україна – це «країна на краю», на краю двох світів, двох цивілізацій. Вісь «Захід-Схід» є непродуктивною для нашої країни, на відміну від осі «Північ-Південь» (шлях «із варяг у греки»), що в нових геополітичних умовах набуває особливо важливого значення. Тому найбільш перспективним для України є формування Балто-Чорноморського економічного альянсу, що може змінити геоекономічну сутність світового простору.

У підсумку О.Соскін зауважив, що консервативна ідеологія – це найбільш здоровий стрижень розвитку української нації. Тож сьогодні завданням усіх інтелектуальних сил, які стоять на національному ґрунті, є надати потужний імпульс поширенню консерватизму в нашому суспільстві.

Ю.Терещенко (д.і. н., професор) зазначив, що сьогоднішня дискусія – це «перший крок до подальшого спілкування адептів консерватизму, тих, хто розуміє значення цієї проблеми для України та її майбутнього». Він, зокрема, відзначив, що нині Україна вже вкотре переживає процес деелітизації. Формально, еліта у нас нібито є – еліта керівна, управлінська. Вона представлена широким бюрократичним апаратом, який став набагато більшим, ніж за часів радянської влади, і поводить себе, напевно, не менш брутально, ніж тоді, а, можливо, й ще цинічніше. Через деелітизацію суспільства ми маємо нехіть до власної історичної традиції, до власних інститутів консерватизму, які вироблялися протягом віків і необхідні для повноцінного існування будь-якої нації.

У ХІХ – на початку ХХ ст. в Україні існували носії українського консерватизму – дворянство, шляхта, селянство. Переважно говорять про шляхту як про носія консерватизму, але не варто забувати про надзвичайно великий духовний потенціал українського селянства, яке трималося суто на традиціях. Ці два носії консерватизму фактично були незайманими соціально. На жаль, відзначив Ю.Терещенко , дворянство назовні певною мірою було зрусифіковано чи сполонізовано, але органічно ще дотримувалося давніх традицій, було тісно пов‘язано із селом. Але українське дворянство хворіло на одну надзвичайно сильну хворобу, яку міцно прищепила й українській інтелігенції в цілому, – це автономізм і федералізм у стосунках між Україною і Росією. Бракувало чіткого усвідомлення необхідності побудови самостійної держави.

Ю.Терещенко нагадав, що чи не єдиним з українських діячів (не беручи до уваги одинокого М.Міхновського), котрий уголос заговорив про необхідність самостійної української держави, був В.Липинський. Він ясно заявив про це в 1911 р. у Львові на таємних нарадах низки політичних діячів. Однак тогочасна українська еліта у своїй більшості перейняла автономістсько-федералістську концепцію створення держави й увійшла з нею в 1917 рік – добу визвольних змагань. Усі Універсали Центральної Ради позначені цією ідеєю. Навіть IV Універсал, проголошуючи самостійну Українську державу, залишив шпаринку, щоб відновити Федерацію. Власне, ця ситуація, на превеликий жаль, повторилася і в 1991 р. В.Липинський колись дуже слушно висловився, що відсутність консерватизму в організованому українському русі – це смертельна небезпека для нації. Сьогодні в Україні немає організованого консерватизму, що вкрай негативно позначається на всьому суспільному житті.

Ю.Терещенко також проінформував учасників круглого столу, що група ентузіастів створила громадську організацію «Союз гетьманців-державників», яка ставить своїм завданням поширення в суспільстві українського консерватизму як духовного явища та ідейно-політичної ідеології. При цьому він зауважив, що українські громадяни здебільшого не розуміють суті консерватизму і його духовних цінностей. Він наголосив, що науковцям слід більше говорити про те, що таке власне український консерватизм, як він себе виявляв і які були здобутки. Надзвичайно значущим практичним здобутком консерватизму є Гетьманат П.Скоропадського, хоч він і проіснував лише сім із половиною місяців. І чимало з того, що було напрацьовано тоді, просто проситься до застосування в нинішньому суспільно-політичному житті. Не кажучи вже про теоретичні розробки Вячеслава Липинського.

О.Коцюба (д.ю. н., професор) зазначив, що в декількох козацьких Радах дуже гостро ставиться питання про об‘єднавчу функцію і знаходження в ній тих елементів традиційного консерватизму, які властиві кожному народові, будь-якій національній еліті. На його думку, невірно визначати період існування СРСР як «радянський режим», пропонуючи називати його тоталітарно-більшовицьким, або комуно-більшовицьким режимом. При цьому, виходячи з нашої історії, О.Коцюба нагадує, що в Україні ради існували здавна – скажімо, козацькі ради, князівські ради, які завжди були історично притаманні українській нації. Він заперечує існування «радянської доби» в період існування СРСР, позаяк у той час країною насправді керували не ради, а комуністична партія.

Іншою основною тезою виступу О.Коцюби була проблема визначення Дня незалежності України 24 серпня 1991 р. Адже тоді виникає цілком логічне питання: а як бути з тими договорами, які ми уклали від 16 липня 1990 р. до 24 серпня 1991 р. Як бути із законами, які прийняла Верховна Рада, скажімо закони «Про економічну самостійність» (ухвалений одразу після проголошення Декларації про державний суверенітет), «Про місцеве самоврядування», Земельним Кодексом 1990-го року? 17 листопада 1990 р. Україна підписала договір з Росією, який було ратифіковано, і здійснено обмін грамотами. На завершення О.Коцюба підкреслив, що саме від 16 липня 1990 р. слід починати відлік новітньої незалежності України.

В.Кравцевич-Рожнецький (військовий історик) висловив думку, що консерватизм означає, перш за все, «збереження». Він, зокрема, зауважив: «Якщо не буде можливості консервувати, то ми не зможемо зберегти продукт. Стосовно суспільства, ця теза звучатиме так: якщо ми не законсервуємо частину здобутих суспільством певних позицій, то не збережемо його». Далі В.Кравцевич-Рожнецький розглянув питання про сутність національної ідеї України з позицій консерватизму. Він наголосив, що український національний консерватизм слід пропагувати не лише українською мовою, а й російською, і навіть у самій Росії. Таким чином будуть розвіюватися міфи як про український рух, так і про видатних його діячів консервативного напряму, зокрема про Гетьмана Павла Скоропадського. Виступаючий також торкнувся теми сучасного українського козацтва. Зазначаючи, що козацтво споконвічно було захисником українського православ‘я, В.Кравцевич-Рожнецький з подивом констатував, що сьогодні козацтво захищає язичницьку Рунвіру, форпостом якої є м.Кам‘янець-Подільський.

П.Гай-Нижник (к.і.н.) у своєму виступі торкнувся проблеми церкви в контексті консерватизму. Свого часу В.Липинський говорив, що «Релігія і Церква єсть основою держави. Віра, оперта на Церкві, єсть наймогутнішим знаряддям будови ладу і порядку держави». Консерватизм не означає відсталість від реалій сьогодення, ізоляцію від поступу суспільного та загалом цивілізаційного розвитку світу. На жаль, зокрема щодо церкви, ця позиція не відображається повною мірою ані державними колами, ані консервативними політиками. Наприклад, в Українській державі Православна церква Московського патріархату фактично почуває себе господарем і має чимале покровительство офіційних владних кіл.

Водночас, зазначив П.Гай-Нижник , дивує небажання сучасних консервативних політиків усвідомити доконані історичні закономірності розвитку національної Церкви в Україні і сьогоднішні реалії. Йдеться про ставлення до Греко-Католицької Церкви, яку сповідує п‘ята частина українців. Не слід забувати, що ця Церква національна, має досить давні коріння в Україні, є невід‘ємною частиною її духовного світу та єства.

П.Гай-Нижник також відзначив, що консервативні політики в еміграції ще в середині минулого століття усвідомили важливість обох українських Церков для держави, що офіційно було заявлено, зокрема, Союзом гетьманців-державників на чолі з Гетьманичем Данилом Скоропадським. Такі засади Гетьманського руху свідчать, що від часів існування Гетьманату 1918 р. на чолі з П.Скоропадським і протягом усього повоєнного часу провідники гетьманської ідеї залишилися щодо справ віри на сповідуваних ними консервативних позиціях: невід‘єдність Церкви від держави, автокефальність УПЦ, традиціоналізм у визнанні провідної віри. Разом з тим, відзначив П.Гай-Нижник, відбулася еволюція до глибших і міцніших національно-державницьких позицій у церковному питанні: визнання провідною не лише православної, як за Гетьманату 1918 р., а й греко-католицької віри, підтримання ідеї їхнього воз‘єднання в майбутньому та взаємопошани у сьогоденні як засіб і шлях об‘єднання нації, соборності держави та інше. Консерватори стали у своїх поглядах більш орієнтованими не на політичну кон‘юктуру, а на погляди віруючих (прагнення донести ідею воз‘єднання УПЦ й УГКЦ до українського народу). Їхній підхід до Церкви став практичнішим – у розумінні того, що релігійний розкол розхитує не лише Церкву, а й українську громаду, прагнення поставити під державний контроль діяльність релігійних сект, узяти дійову участь у відродженні Церкви.

Завершуючи виступ, П.Гай-Нижник наголосив на необхідності враховувати досвід розвитку українського консерватизму, який уже набула ця ідеологія за минулі часи (і не лише в релігійних питаннях). Разом із тим не можна доводити консерватизм до примітивізму «шароварщини», пам‘ятаючи про проблеми сьогодення і завдання, які стоять перед державою та нашим народом.

О.Шморгун (к.е.н.) звернув увагу присутніх на факти перекручення історії, що мають місце на вищому законодавчому рівні. Зокрема, народний депутат Г.Омельченко, а услід за ним А.Матвієнко , висловили тезу, що парламентська республіка на основі пропорційно-партійної виборчої системи відповідає демократичним, культурним та історичним традиціям українців. Відзначаючи помилковість такого безапеляційного твердження, виступаючий зазначив: «Реалізація подібних тез, тобто ототожнення демократії з парламентаризмом, і зокрема, пропорційною системою, особливо в контексті того, що це є відтворенням української культурної традиції, приведе нас до остаточної катастрофи». У цьому плані, на погляд науковця, адзвичайно цікавим є досвід традицій консерватизму і парламентських систем у країнах, що зазнали гострого кризового стану.

Далі О.Шморгун означив роль деяких видатних постатей, які втілювали консервативну традицію. Він зауважив, що досі науковцями належним чином не осмислений творчий потенціал В.Липинського як соціолога. Куліш говорив: несплюндроване органічне село протистоїть механічному, мертвому місту, яке роз‘єднує людей. Свого часу і А.Гітлер у «Майн Кампф» повторював цю ідею, запозичивши її з європейської консервативної традиції. Сьогоднішня мета, як і раніше, полягає у формуванні й пошуку не лише нової еліти, а творчого ядра нації, яке підносило б консерватизм на рівень не просто політичної сили, а самоорганізації суспільства як сталої системи, здатної конструктивно відтворювати себе.

Консерватизм, на думку О.Шморгуна , є майбутнім не лише України. Протягом ХХ століття відбулося декілька циклів глобальної лібералізації, глобального відкриття країн, які закінчувалися світовими катаклізмами. І тоді постало питання про консерватизм як системне бачення сучасної геоекономіки та геополітики, яке дозволить уникнути світової катастрофи.

Г.Ярова (директор Музею Гетьманства) на прикладі діяльності Гетьманів Б.Хмельницького, І.Самойловича, І.Мазепи, П.Скоропадського висвітлила консервативні тенденції монархічного спрямування в історії вітчизняного державотворення. Широка експозиція про цих державних діячів, до речі, представлена у київському Музеї Гетьманства (існує з 1993 р.). Особливу зацікавленість викликає особа Гетьмана Павла Скоропадського та ідеолога новітнього українського консерватизму В.Липинського. Г.Ярова від імені Музея Гетьманства привітала Українську Національну Консервативну партію і висловила надію, що ця партія зростатиме чисельно, а ідеї, які вона несе, потрібні Україні, як і кожній нормальній державі.

В.Горєлов (к.і.н.) відмітив позитивність того, що у програмі УНКП окремий пункт приділено Збройним силам України, а також символічність того, що у 2003 р. відзначається 85 річниця Української Держави Гетьмана Скоропадського і 130 річниця від дня його народження. Було висловлено занепокоєння тим, що до України в перспективі можуть бути висунені територіальні претензії з боку Польщі, Румунії, Туреччини. Це пов‘язано з певними історичними подіями в минулому. В нинішніх умовах Україні потрібні Збройні сили, спроможні виконати нові завдання з урахуванням складної світової політики. Відомо, що в перспективі заплановано вступ України до НАТО. У нас є всі можливості – економічні, технологічні, інтелектуальні – для створення сучасних Збройних сил за світовим зразком воєнного мистецтва. Водночас, згідно з вимогами НАТО, для того щоб Збройні сили нормально існували, потрібно фінансування на рівні 2% ВВП. А у нас сьогодні на Збройні сили виділяється тільки 0,7% ВВП. Цього вистачає, на жаль, лише для грошового забезпечення особового складу. Тому в Україні падають літаки, як у Скнилові, і збивають російські літаки над Чорним морем. Це результат ненормального ставлення державного керівництва до Збройних сил України.

В.Пилипчук (полковник Збройних сил України у відставці) зазначив, що підгрунтям патріотичного руху в Україні є історична спадщина, а вона має консервативну основу. У цьому контексті надзвичайно корисним є досвід державно-політичної діяльності Павла Скоропадського. Наприкінці свого виступу В.Пилипчук наголосив, що справжня духовність і реальна праця на ниві українського державотворення можуть реалізуватися, лише спираючись на історичні та національні традиції.

І.Срібняк (д.і.н.) розпочав свій виступ із звернення до історичного досвіду, зокрема до постаті Б. Хмельницького – Гетьмана, який зміг консолідувати суспільство і побудувати сильну Українську Козацьку Державу. Богдан Хмельницький уособлював у собі те найкраще, що було притаманно Українській державі. Але Богдан Хмельницький при всій своїй величі не зумів сформувати династію і не мав правонаступника, який відповідав би рівню завдань, що постали в той час перед Українською Козацькою Державою. Аналізуючи нинішню ситуацію в Україні, І. Срібняк зазначив, що сьогодні Україною керує сильний, але неатрактивний лідер, який, зрештою, використовуючи владні повноваження, міг би розвернути суспільство до консервативної ідеї, консервативних цінностей. Проте проблема полягає в тому, що сьогоднішній гарант Конституції не сповідує жодної ідеології, а відтак марно очікувати від нього кроків у цьому напрямі. Виходячи з цього, доповідач задається риторичним питанням: чи сприймає консервативні цінності сучасна політична еліта? І відповідає на нього: так, але лише до тієї міри, до якої цього бажає нині чинний Президент України. І.Срібняк також зауважив, що чимало сучасних політиків під час виборів просто використовують консервативні ідеї (наприклад п.Хорошковський із своїм «Озимим поколінням»), а насправді вони є прикладом псевдоконсерватизму. Такі «консерватори» лише експлуатують консервативні цінності для кар‘єрного росту.

Торкаючись питання спорідненості консерватизму та націоналізму, І.Срібняк відзначив, що вони є «свого роду парасолькові поняття, поняття-хамелеони». Багато інших політичних партій навіть з інших, ворожих таборів, використовують цінності та надбання як консерватизму, так і націоналізму. І все ж таки, на думку виступаючого, спробу поєднати консервативне начало з національним та націоналістичним слід підтримувати. Потрібно усвідомлювати і робити консерватизм національним. Проте для того, щоб консерватизм став більш привабливим і атрактивним для загалу, варто працювати в цьому напрямі й далі.

К.Галушко (к.і.н.) у своєму виступі акцентував на декількох моментах. Звичайно, консерватизм має певні перспективи в Україні, оскільки він обов‘язково з‘являється у той момент, коли комусь щось треба зберегти, тобто, коли є що втрачати. Можна розуміти це як збереження культурних традицій, або в банально-матеріалістичному сенсі: людина, що досягла принаймні якогось добробуту, хоче щонайменше стабільності і певних гарантій на майбутнє. Отже, консерватизм виступає за стабілізацію суспільства, надійний ґрунт під ногами і впевненість у тому, що ряд надійних, справжніх, конструктивних речей збережеться й далі.

Аналогічні проблеми були і в міжвоєнну добу, коли В‘ячеслав Липинський гуртував Український Союз Хліборобів Державників (УСХД). Тоді дискутувалися такі питання: елітарність, організація чи пропаганда. В.Липинський виступав за принцип суворого добору та елітарну будову УСХД. І це зрозуміло, оскільки суспільством, будь-яким рухом у будь-якому разі керує еліта. Проте її наявність ще не є гарантією тривалого існування консервативного руху і його успіху, тобто потрібна певна масовість.

Проблема консерватизму в тому, наголошує К.Галушко , що «він не є суто науковою ідеологією. Науковий соціалізм може бути, а науковий консерватизм – навряд чи, з тієї точки зору, що це світоглядна настанова, яка, скажімо так, усвідомлюється людиною в процесі свого життя. Наприклад, молода людина навряд чи може бути консерватором за своєю природою, якщо вона не історик, не фахівець, який у сконцентрованому вигляді перетравлює історичний досвід своєї країни. Людина стає консерватором, коли у неї з‘являються власні діти. І тому консерватизм треба якимось чином пропагувати як певну ідеологію добробуту, але його не можна вивчити у школі, як радянське суспільствознавство. Оскільки консерватизм не виріс на прогресистській науці ХІХ століття, як лібералізм чи соціал-демократія, то в нього мають бути інші, специфічні форми масової політичної самореалізації».

Торкаючись сьогодення, К.Галушко зазначив, що в нашої еліти бракує консервативного ставлення до світу, натомість має місце інфантилізм, як за часів Центральної Ради. Реалізація консервативного політичного проекту може відбутися лише тоді, коли є ідейно-творчі групи, науковці, що розробляють консервативну модель у політичній, соціальній, економічній сферах, та масовий політичний рух, який би забезпечував охоплення мас цією ідеєю, не створюючи при цьому орденської організації. Будь-яка політична діяльність зорієнтована на оволодіння владою, що в демократичному, чи нашому квазідемократичному, суспільстві може відбуватися лише через охоплення мас певними ідеями.

Наостанок К.Галушко висловив власну думку й щодо монархізму – чи то гетьманського, чи то вождиського типу. Тлумачень авторитарної влади та її форм є дуже багато. Формально політичний устрій країн може бути і не авторитарним – все залежить від певних політичних реалій. Але злет будь-якої нації у будь-яку епоху завжди відбувався за наявності в потрібний момент лідера загальнонаціонального масштабу, який володів би харизмою і заряджав маси своєю енергією. Історичний досвід минулого у нас зазвичай пов‘язується з якимись особистостями. Тобто в будь-якому разі країна потребує сильного лідера, який, можливо, насправді і не є надто сильним, але суспільство повинно його таким сприймати.

Підбиваючи підсумки науково-методологічного круглого столу, директор Інституту трансформації суспільства, голова УНКП Олег Соскін відзначив, що дискусія щодо поставленої проблеми виявилася дуже плідною. Вона засвідчила, що «консерватизм – це креативна ідеологія, яка ментально притаманна українській нації. Саме консерватизм є єдиною ідеологічною парадигмою в сучасних умовах, на якій мусить будуватися Українська держава, що стане конкурентоздатною у світовому середовищі і зможе відповідати новітнім викликам глобалізації та інформаційно-технологічної революції, з якими зіткнулася нині світова спільнота».


 
matrix-info БУЛАВА