"Україна періоду президенства В.Януковича - це квазідержава узаконеного злочину та свавілля" (Павло Гай-Нижник)


Павло Гай-Нижник - кандидат у депутати до Київради. Деснянський район. Округ №15

Доброчинні пожертви на підтримку сайту:
WebMoney:
U308640316311
Z383580647908
E259279858456
R849927585001
Номер карткового
рахунку ПриватБанк
(гривні по Україні)
5211 5373 2677 3723
отримувач: Гай-Нижник Павло Павлович


На сайте www.windows.shaden.ua мойка окон цена.

Павло Гай-Нижник

Створення митної кордонної служби України у 1918 р.



Опубліковано: Гай-Нижник П. Створення митної кордонної служби України у 1918 р. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. – Вип.7. – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – С.234-244.

Питання створення митної служби та кордонної охорони в УНР і за Гетьманату практично не висвітлені у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Проте від налагодження плідної діяльності і регулярного функціонування цих служб в немалій мірі залежить ступінь державної військово-політичної та економічної безпеки держави. Початок формування в новітній Україні цих важливих для будь-якого державного утворення структур припадає на 1918 рік. Перші спроби організувати митні пункти і загони кордонної охорони було зроблено в УНР вже після повернення у Київ Центральної Ради. Проте на справді державний рівень це завдання було покладено і втілювалось у життя наступною українською владою за іншої форми державності. З переворотом 29 квітня 1918 р. у Києві і приходом внаслідок цього до влади генерала Павла Скоропадського Українську Народну Республіку було повалено, а її законодавчий орган – Центральну Раду, яка складалася з партій соціалістичного спрямування, розпущено. На зміну УНР було проголошено про утворення Української Держави у вигляді Гетьманату П. Скоропадського, який обійняв в країні диктаторські повноваження. Із зміною влади змінився і курс державного розвитку України. Гетьман прагнув збудувати потужну капіталістичну державу з розвинутим господарством, сильним військом, високою культурою тощо.

Серед намагань П.Скоропадського було і прагнення об’єднати у складі своєї держави всі етнографічні українські землі від Сяну і Бугу на заході до Кубані і Дону на сході, від Дунаю і Прута на півдні до Лісної й Березини та Іпуті, Сейму й Осколу на півночі. В коло погляду української національної соборницької політики увійшли Бесарабія і Стародубщина, Гомельщина і Кубань, Берестейщина і Білгородщина, Холмщина і Крим, Підляшшя і Рильщина, Полісся і Буковина, Галичина і Донщина. Про далекоглядні плани щодо розширення кордонів України її керівництвом було офіційно заявлено вже 25 травня 1918 р., коли затвердженим Гетьманом і ухваленим Радою Міністрів Законом про тимчасове розповсюдження Української Державної Влади постановлялося: “1. У разі прилучення до Української Держави зі стратегічних або инших причин нових територій, на них негайно тимчасово розповсюджується чинність Української Державної Влади і всіх законів і постанов її”.

Згідно ст.2 Берестейського (Брестського) договору кордони України встановлювалися такими, “які існували між Австро-Угорською монархією і Росією перед вибухом війни”, а далі на північ “від Тарнограду [нині Польща – П. Г.-Н.] загально по лінії Білгорай – Щебрешин [нині Польща – П. Г.-Н.] – Красностав – Пугачів – Радин – Межирічче – Сарнаки – Мельник – Високо-Литовськ [нині Білорусь – П. Г.-Н.] – Каменець-Литовськ [нині Білорусь – П. Г.-Н.] – Пружани [нині Білорусь – П. Г.-Н.] – Вигоновське Озеро [нині Росія – П. Г.-Н.]”.

Кубанська Рада розглядала питання входження до складу України, але тимчасово змушена була відкласти цей акт на майбутнє. В свою чергу Павлом Скоропадським передбачалося відправити до Кубані навіть українські збройні підрозділи. Розглядалося й питання широкої автономії з Україною і Всевеликим Військом Донським. 8 серпня 1918 р. Українська Держава і Військо Донське уклали договір за яким кордон між ними проліг “колишньою адміністративною межею, яка ділила Україну від прежньої Області війська Донського, цеб-то межею цієї області й Катеринославської, Харківської і Воронезької губерній” колишньої Росії., права влаштування на них митниць і взаємопостачання. Дон відступив на користь України м.Маріуполь і його округу. В свою чергу Дон відмовився від претензій на певні частини Харківської та Луганської губерній. З огляду військової необхідності у протиборстві донських козаків з більшовиками і до остаточного забезпечення цілісності територій України і Дону від загрози з півночі донським військовим формуванням тимчасово дозволялося перебувати по українським залізничним смугам Чертково [нині Росія] – Ліски [нині Росія]– Поварино [нині Росія]. Україна, однак, з далекоглядних політичних міркувань, змушена була (не без тиску з боку Німеччини) відступити на той момент Донові м. Таганрог [нині Росія] з округою, що в більшості були заселені українцями.

З більшовицькою Росією було встановлено перемир’я, а з травня 1918 р. між Українською Державою і РСФРР розпочалися мирні переговори. Одним з питань переговорів було також розв’язання проблеми кордонів та митних взаємин держав. Тимчасово межі гетьманської України на півночі простяглися майже на всю етнічну українську територію, що й мали закріпити підсумки україно-більшовицьких переговорів. В поле юрисдикції Гетьманату увійшли Берестя, Гомель, Стародуб та інші історичні українські міста та місцевості, які нині належать до Білорусі та Російської Федерації. Як відомо, переговори не набули свого завершення через позицію більшовицької делегації, що перервала їхній перебіг, який так і не був відновлений.

З часу проголошення у 1918 р. самостійності Української Народної Республіки IV Універсалом Центральної Ради перед її урядами постала нагальна проблема організації кордонної охорони і обладнання митних пунктів по державній межі з Австро-Угорщиною, Білоруссю, Румунією і Росією. Особливої гостроти набуло питання створення і налагодження роботи митних закладів на кордонах з Австро-Угорською імперією і дезорганізованою революцією Росією. Через військові дії на терені України за Центральної Ради уряд довгий час був неспроможний приступити до виконання такого нагального завдання державної ваги. Лише навесні 1918 р. розпочалися заходи у цьому напрямкові.

26 березня 1918 р. згідно з постановою Ради Народніх Міністрів УНР за № 439 під опікуванням Міністерства торгу і промисловості Республіки “були утворені на головних кордонних пунктах Комісаріяти-Агентури, завданням котрих було як контролювання експортуємих і імпортуємих грузів і товарів, згідно з істнуючими законами Українського Уряду, господарськими умовами з Центральними Державами і окремими розпорядженнями Міністерства Торгу і Промисловости, так і регістрація кількости експортованих і імпортованих товарів”. Однак через місяць Центральну Раду було усунуто від влади внаслідок державного перевороту вчиненого консервативними колами 29 квітня 1918 року.

У нововстановленому Гетьманаті П.Скоропадського Комісари-агентури продовжили своє існування. Паралельно з ними урядом Української Держави приймалися заходи по створенню мережі митних пунктів і організації охорони державного кордону країни. Безпосередньо митними справами при Міністерстві фінансів займався Департамент митних зборів на чолі з директором П.Андреївим. Департамент одразу ж приступив до організації відновлення роботи старих і налагодження функціонування нових митниць. Виясненню підлягало й питання розв’язання кадрової проблеми, в тому числі і щодо колишніх митних службовців, які свого часу були мобілізовані до діючої армії. Сім’ям таких урядовців раніше надавалися визначені кошти на утримання або грошові допомоги. За нових умов це питання було піддано перегляду. 23 травня 1918 р. Рада при Департаменті митних зборів по організації митної служби на Україні на своєму засіданні, “обміркувавши питання що до терміну видачи сем’ям митних урядовців, покликаних до дійсної військової служби, удержання або допомоги, та розглянувши бувші що до цього питання правила та розпорядження, прийшла до висновку, що з точки погляду інтересів Держави було-б зовсім неправильним видавати ранговим урядовцям та сем’ям їх удержання, а також допомоги урядовцям по вільному найму в тих випадках, коли голови цих семей не ходять на службу, бо по згоді Військового Міністерства, викладеній в обіжникові Департаменту Митних Зборів від 30 квітня 1918 р. №130, армія демобілізована 10 лютого 1918 р. і в цей час в армії не має ні однієї людини з покликаних з запасу, які-б залишилися на військовій службі без свого на те особистого бажання та за особливу винагороду”.

10 червня 1918 р. П.Андреївим було випущено Обіжник “В справі питання що до терміну видачи сем’ям митних урядовців, покликаних до дійсної військової служби, удержання або допомоги”, в якому з огляду на вищевикладене говорилося, що тому “є зовсім справедливим та відповідним позбавити з 1 червня 1918 року в загальному порядку сем’ї всіх урядовців, котрі не явилися до цього часу з військової служби до своїх посад, належного їм удержання або допомоги”. Разом з тим грошові утримання та допомога зберігалися сім’ям тих урядовців митної служби, які (за підтвердженням відповідними державними органами) загинули в ході воєнних дій або знаходяться у полоні чи є без вісти пропавшою тощо. Таким чином митне відомство уникнуло даремного витрачання коштів на “мертві душі” своїх працівників і, одночасно, не залишило на одинці з життєвими проблемами родичів службовців, які з поважних причин не змогли з’явитися на службу або загинули у вирі війни.

Вже починаючи з третього і на подальших своїх засіданнях (Журнал Малої Ради Міністрів від 7, 10, 11, 14, 17, 19 липня 1918 р. Реєстр №3) Мала Рада Міністрів ухвалила відпустити “асігнування 250.000 карб. на улаштування митного нагляду на кордоні з Великоросією”. Невдовзі це питання було представлене до уваги Кабінету Міністрів. У пояснюючій записці до урядовців міністра фінансів А.К.Ржепецького з цього приводу, зокрема, зазначалося: “З заключенням перемиря України з Великоросією, необхідно організовати митний нагляд, окрім відновлюваних установ на кордоні з Австрією і новозакладаних на кордоні Бесарабії, теж на кордоні з Великоросією, а на улаштування того нагляду взагалі потрібно невідкладне додаткове, коли придержуватися вже прийнятих Радою Міністрів обрахунків [мається на увазі постанова Ради Народніх Міністрів УНР від 6 квітня 1918 р. (журнал №13, виписка з якого додавалася А.Ржепецьким на розгляд уряду), якою передбачалося виділити для подібної мети цю грошову суму – П.Г.-Н.], асигнування 250.000 карб.

Так як відкриття діяльности перепускних пунктів на кордоні з Великоросією повинно наслідувати в найблизчих днях, то прохається про асигновання потрібної для цього суми 250.000 карб. в екстренному порядкові”. До записки міністра додавався також “Перелік місцевостей на кордоні України з Великоросією, в районі яких передбачено у найближчі дні відкрити митні установи”. Згідно з ним на початок липня 1918 р. на україно-російському кордоні передбачалося відкриття митних пунктів у місцевостях в районі українських поселень і міст: Бугаз, Овідіопіль, Берестечко, Ганцевичі [нині Білорусь], Жлобин [нині Білорусь], Гомель [нині Білорусь], Торчин, Хутор Михайлівський, Ворожба, Конотоп, Валуйки [нині Росія], Каменська [нині Росія], Лиха, Сатанів, Тарноруда [нині Польща]. 29 червня 1918 р. Павло Скоропадський затвердив ухвалену Радою Міністрів Постанову “Про асігнування 250.000 карбованців на відкриття митних установ на кордоні України з Великоросією”, які передавалися в розпорядження міністра фінансів.

Раніше, як повідомляв урядові міністр фінансів А.К.Ржепецький, було створено низку митних пунктів на західному кордоні Української Держави. Свого часу Рада Народних Міністрів УНР (згідно з журнальною постановою уряду УНР від 6 квітня 1918 р. під №13) планувала витратити 150 тис. крб. на відкриття десяти таких пунктів. За Гетьманату цю суму було виділено Департаменту митних зборів “на відкриття митного догляду на кордоні України – з Австрією і Німеччиною… не в 10, як це було пропоновано, а в 12 місцях, а саме: в Ісаковцях, Гусятині, Волочиськах [мається на увазі містечка Волочиськ та Підволочиськ – П.Г.-Н.], Збаражі, Радивілові, Голобах, Маневичах, Лунинці [нині Білорусь – П.Г.-Н.], Ямполі, Рибниці [нині Молдова – П.Г.-Н.], Могилеві-Подільському і в Тирасполю [нині Молдова – П.Г.-Н.]”. На ремонт же раніше існувавших будинків митного відомства передбачалося виділити 164.000 крб. (Журнал засідань Малої Ради Міністрів від 2, 5, 8, 9, 11 липня 1918 р. Реєстр №5).

Готуючись до відкриття низки нових митних закладів виконуючий обов’язки директора Департаменту митних зборів Міністерства фінансів П.Андреєв за день до затвердження вищевказаної постанови (28 червня 1918 р.) випустив під №1672 Обіжник “В справі оповіщення місцевих влад і населення про відкриття діяльности митниць”, який призначався всім “митним установам на сухопуттю”. В Обіжникові, зокрема, зазначалося, що “для налагодження на місцях митної служби, зменшення випадків провин супроти митних законів, а також ухилення від усяких непорозумінь при виконанню митних обрядів, необхідно, щоби всі місцеві і повітові влади, а також людність прикордонної смуги були як можно ширше оповіщені про істнування ново-відкритих митних установ”. З огляду на це департамент пропонував митним установам “сповістити про своє істнування всі місцеві і повітові влади, а також населення, посліднє шляхом вивіски в публичних місцях об’яв і розсилки таких об’яв для оголошення через міліцію, волость і т. п.”. На початку липня міністр фінансів в розвиток розбудови митної мережі, на підставі ст.2 додатку до ст.3 примітки Митного Статуту (видання 1910 р. по продовженні 1912 р.), зробив розпорядження про переміну назви “Південно-західного” митного участку на “західний” участок з постійним перебуванням його канцелярії в м. Луцьк на Волині.

Завершального етапу формування кордонно-митної системи України мало набути восени-взимку 1918 р. Перш за все обладнання митниць вимагало значних коштів. В зв’язку з цим Мала Рада Міністрів в засіданнях 9-го та 12-го вересня 1918 р. постановила відпустити відповідному департаментові Міністерства фінансів 585.000 крб. Незабаром, 24 вересня 1918 р., Постанову “Про асигнування в розпорядження Департаменту митних зборів на різні потреби 585.000 карбованців” було ухвалено Радою Міністрів і затверджено Гетьманом.19 Постановою визначався і поділ коштів, а саме: на опалення скарбових будинків і найманих помешкань для митних установ в Україні – 250 тис. крб., на придбання для митних установ необхідних господарських та канцелярських предметів, меблів тощо – 150 тис. крб., на задоволення подорожніми грішми службовців у відрядженнях – 75 тис. крб., на закупівлю штампів і машинок для таврування крамів і крамничих місць – 100 тис. крб. і на видачу службовцям митного відомства допомог у різноманітних випадках – 10 тисяч карбованців.

На кінець вересня 1918 р. митниці було запроваджено майже по всіх пропускних пунктах вдовж кордону Української Держави. З цього приводу потреба у діяльності Комісаріатів-агентур, що були підлеглими Міністерству торгу і промисловості, цілковито відпала, в зв’язку з чим було прийнято рішення про їхню закриття. 28 вересня 1918 р. Обіжником “Про ліквідацію Комісаріятів-Агентур” директор Департаменту митних зборів Міністерства фінансів П.Андреєв, зокрема, повідомив, що “позаяк в сучасний мент майже по всьому кордоні Української Держави установлена Кордонна Охорона і розпочали свою діяльність Митні Установи, тому істнування згаданих Комісаріятів-Агентур Міністерство Торгу і Промисловости уважає за непотрібне”. Одночасно Міністерство торгу і промисловості видало циркулярне розпорядження, в якому всім Комісаріатам-агентурам наказувалося припинити свою діяльність, а всі затримані ними товари з усім відповідним справоведенням (діловодством) передати для подальшого вирішення до найближчих митниць. З свого боку Департамент митних зборів Міністерства фінансів доручив митним установам прийняти від комісарів-агентів Міністерства торгу і промисловості всі затримані ними товари з належним до них справозведенням для подальшого їхнього розв’язання і зобов’язав в надалі виконувати обов’язки по контролю і реєстрації товарообігу, які раніше належали вищевказаним комісарам.

Митна політика Української Держави мала в основі тимчасово загальноросійську правову базу, яка коректувалася поточними законами, постановами, обіжниками і розпорядженнями українських урядів, а також новими політико-економічними угодами державної України з іншими державами, які було укладено протягом 1918 року як представниками Центральної Ради УНР, так і Гетьманату П.Скоропадського.

Основними торгівельно-економічними партнерами Української Держави у 1918 р., в силу військово-політичних обставин, були країни Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина). Економічні відносини України з провідними державами цієї коаліції відбувалися на базі загального “Господарського договору” між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною від 23 квітня 1918 р. З переворотом 29 квітня 1918 р. і до укладення остаточної торгівельної угоди, економічний обмін гетьманської держави з Німеччиною, зі змінами за Берестейським (Брестським) договором, здійснювалися на основі Російсько-Німецького договору про торгівлю і мореплавство 1894-1904 рр., а з Австро-Угорщиною по договору цієї країни з Російською імперією від 12 лютого 1906 року. Берестейською угодою урядові УНР було нав’язано застосування певних пільг і привілеїв до товарів і підданих Центральних держав, визнати які вимушена була, як і взагалі умови цього договору, й гетьманська влада. Однак, договір з Центральними державами, як повідомляло Департамент митних зборів ще Народне Міністерство закордонних справ УНР листом за №1409 від 17 квітня 1918 р., мав набрати чинності лише з дня обміну ратифікаційних грамот, що мав відбутися у Відні. Наголошуючи на цьому, Рада при Департаменті митних зборів для розгляду питань по організації митних справ на Україні визнала застосування його митних домовленостей українськими службовцями до моменту ратифікації небажаним, невірним і незаконним. У Обіжникові “Про закони й розпорядження, якими повинні керуватись митні установи при виконанні своїх обов’язків” (№235 від 26 квітня 1918 р.), що направив їм виконуючий обов’язки директора Департаменту митних зборів П.Андреєв, з цього приводу наголошувалося: “митні установи повинні в точности керуватись при виконанні своїх обов’язків митним уставом вид.1910 р. і продов. 1912 року, загальним митним тарифом вид.1903 р., а також всіми виданими до 27 жовтня 1917 р. у розвиток і відміну зазначених законами й розпорядженнями, устави й тарифу, а також з окрема всіми виданими по обставинах воєнного часу законами й розпорядженнями”.

Одночасно, з метою вдосконалити і спростити митний прохід, Департамент Обіжником “Про догляд товарів на місцях в митницях” за № 347 від 11 травня 1918 р. доручив митницям на місцях, в пояснення §3б. протоколу Ради при Департаменті митних зборів від 21-23 березня 1918 р., за можливістю, іти на зустріч вимогам інституцій та приватних осіб й доглядати товари і приймати платню митних зборів за привезені товари – на місцях, а не відсилати їх для догляду до внутрішніх митниць. Догляд повинен був відбуватися у присутності експерта-техніка, який після відповідного оповіщення про його необхідність у департамент, мав негайно прибути до призначеної митниці, а охорона товарів і платня за перетримку вагонів при цьому, у випадкові відсутності на пункті митної охорони, накладалася на прохачів.

Щодо несплачених митом товарів, то, згідно з затвердженою 10 серпня 1918 р. П.Скоропадським і ухваленою Радою Міністрів Постановою “Про представлення в місячний строк в митні установи Української Держави закордонних чужоземних товарів, які не були вчасно оплачені митом”, Міністерством фінансів пропонувалося “всім особам і інституціям, які мають торговельну професію та торговельне посередництво і у яких перебувають де-які закордонні чужоземні товари, вчасно не оплачені митом, …на протязі місяця, з дня оголошення цієї постанови у “Державному Вістникові” [тобто з 15 серпня 1918 р.], представити ці товари до одної з митниць Української Держави для догляду, оплати митом, а в належних випадках, для таврування”. У випадкові ж невиконання цієї вимоги до чужоземних товарів, які були б знайдені в межах Української Держави, повною мірою застосовувалися всі карні постанови “Устава митного” (т. VI Своду законів Російської імперії видання 1910 р.) про пачкарство. Торгівля ж неоплаченими митом закордонними товарами безумовно заборонялася, а до всіх випадків продажу таких товарів застосовувалися “постанови про пачкарство” (згідно артикулу 1045 і далі “Устава митного” т.VI Своду законів Російської імперії вид. 1910 р.).

Розроблялися й двобічні митно-тарифні угоди, як наприклад, у зносинах з Німеччиною. Так, 27 травня 1918 р. у Києві в приміщенні Управління Південно-Західних залізниць розпочала роботу змішана німецько-українська комісія з питань залізнично-шляхової тарифної угоди. До складу комісії увійшли відомі фахівці: представники Німеччини: таємний урядовий радник Шольц від Міністерства залізниць, президент Гальке від Бромбергзької залізниці, урядовий радник д-р Борн від Бромберзької залізниці, таємн. урядовий радник Зерінг від Данцигзької залізниці, таємн. урядовий радник фон-Ризен від Кенігзберзької залізниці, урядовий радник Гінч від Варшавської воєнно-генеральної залізниці, урядовий радник д-р Мейснер від Українського залізничного поста, урядовий радник Фуке від Бромбергзької залізниці та інші; й представники Української Держави: від Південно-західної залізниці інженер Е.Радович, п.Ромишевський та М.Б.Лутцау, від Міністерства шляхів сполучення інж.А.А.Коркушко, від Міністерства торгу і промисловости п.Вишоватий та інж.К.Ротерт.

В рамках нового Економічного договору між Центральними державами і Україною, 10 вересня 1918 р. було укладено й “Угоду про мито”, яка являла собою додаток №10 до договору і була підписана у Києві вісімкою представників від всіх сторін, серед яких, зокрема, були такі відомі у той час особи як Відфельдт, Гоффінгер, Шіллер, Дюре, Матусевич, Ларочі та інші. Сторони домовилися на тому, що з 1 червня 1918 р. Центральні держави мали сплачувати лише договірні мита і оплати, а саме: “1) В зносинах між Німеччиною і Україною служуть за підставу постанови торгового і мореплавного договору від 10 Лютого /29 Січня/ 1894 р. включно до доданої до него частини кінцевого протоколу від 9 Лютого 1897 р. в зміненім додатковим договором і протоколом від 28 Липня /15 Липня/ 1904 р. виді, а також мировий договор від 9 Лютого 1918 р. заключений між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з одного, а Українською Народньою Республікою з другого боку. 2) В зносинах між Австро-Угорщиною і Україною служуть за підставу постанови торгового і мореплавного договору від 15 Лютого 1906 р., а також мирового договору між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з одної, а Українською Народньою Республікою з другої сторони. 3) В зносинах між Болгарією і Туреччиною з одної, а Україною з другої сторони служуть за підставу постанови мирового договору від 9 Лютого 1918 р. про права найбільше приязної нації, заключеного між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з одного, а Українською Народньою Республікою з другого боку”.

Ставки сплат, що були вищими за нововизначені “Угодою про мито” і які сплачували Центральні держави до 1 червня 1918 р. відповідно (згідно §2 угоди) поверненню не належали. За товари ж, які були ввезені до України до 1 червня і за які ще не було сплачено мито, слід було оплатити вищі ставки, згідно з постановами російських законів від 15 лютого та 18 березня 1915 р. Країни-учасники угоди зобов’язалися (§3) негайно приступити до спільних переговорів, щоби в інтересі товарообміну між всіма державами впровадити спрощення і полегшення українських митних формальностей. На цей аспект угоди (а саме на її §2-й) Обіжником “Про пристосування пільгового тарифу до товарів, які привозяться з Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини” за №6241 від 24 вересня 1918 р. особливо звертав увагу митних установ директор Департаменту митних зборів Міністерства фінансів П.Андреєв, наголошуючи, що “1) виплачені Центральними Державами після 1 червня ц. р. більш високі, в порівнянню з встановленими згодою, ставки не підлягають зверненню і 2) за товари ввезені до 1 червня ц.р., повинні бути виплачені ставки, згідно з законом 15 лютого і 18 березня 1915 року і, по скільки це не мало ще місця, ця виплата повинна бути зроблена додатково”.

З укладенням перемир’я між Україною та більшовицькою Росією і початком україно-російських переговорів, між інших питань двобічних відносин, було покладено початок розгляду й митно-тарифної проблеми. В рамках переговорного процесу при Міністерстві торгу і промисловості Української Держави було створено митно-тарифну підкомісію, яка з 28 червня 1918 р. розпочала перегляд митно-тарифного статуту 1903 р., який гетьманська сторона прагла покласти в основу при товарообміні України з Росією. Однак згодом більшовицька делегація перервала переговори з Україною і виїхала до Петрограду, які так і не було завершено.

У питанні про розподіл залізничного майна між Українською Державою і РСФРР, сторони дійшли згоди щодо застосовування при перевезеннях Бернської конвенції з укладенням окремого російсько-українського договору. Крім того, згідно з “Умовинами Мирної Делегації від Російської Совітської влади з одного боку і Української Держави з другого боку об безпересадкових пасажирських валкових зносинах на протязі обох названих Держав на підвалині §3 договора від 12/VI про припинення бойових подій між Українською Державою і Російською Совітською Федеративною Республікою” 4 липня 1918 р. переговорні сторони узгодилися, згідно §11 умов, що “на кордоні митний догляд багулля і ручних пакунків пасажирів виконується пристосовуючись до митного уставу і додатками до його і правилами виданими до 1-го жовтня 1917 року, а також з повним виконанням додатків по цьому питанню постанов договору про перемирья про меж Російською Совітською владою і Українською Державою”.

Пропуск же чужоземних громадян через українське порубіжжя визначав Обіжник “Про порядок пропуску через кордон пасажирів” (№633) директора Департамента митних зборів від 27 травня 1918 р., звернений до митних установ країни. Пропуск від’їзджаючих з України і прибуваючих до неї осіб відбувався, до часу видання з цього приводу окремих правил, на підставі ст.ст.700 і далі “Устава митного” від 1910 р. шляхом паспортної перевірки на митних установах. Крім того, пропуск за кордон і повернення в Україну всіх осіб, окрім співробітників митниць, міг бути допущений “тільки по виданих відповідними владами документах, на котрих будуть поміщені написи німецьких влад, котрі виїзд за кордон розрішають”, а пропуск іноземних громадян допускався лише за наявності документів, виданих відповідними зарубіжними владами. Департаментом митних зборів також наголошувалося, що “видавати дозволи на виїзд за кордон прикордонним мешканцям, окрім співробітників митниць, ніколи не було обов’язком Управителів митниць”, а тому й за української державності “Управителі митниць ні в якім разі не можуть видавати цих дозволів прикордонним мешканцям”. Обіжником також зазначалося, що митні установи не мають ніякого права і підстав вимагати і брати ніяких податків за перевірку паспортних документів від осіб, що перетинають кордон.

Гетьманській Україні довелося вести і дві відносно успішних для неї митних війни. Ще до гетьманського перевороту між Україною і Румунією в березні 1918 р. виник дипломатичний конфлікт, що розгорівся через анексію боярською Румунією українського історичного краю – Бессарабії. Центральна Рада не змогла вплинути на румунський уряд, війська якого незаконно захопили територію приналежної Україні Бессарабії, через політичні і воєнні прорахунки уряду УНР як у внутрішній, так і зовнішній політиці. Після перевороту 29 квітня 1918 р. уряд П.Скоропадського одразу ж зайняв з цього приводу жорстку і однозначну позицію з твердим наміром “настоювати на приналежності політико-автономної Бессарабії до Української Держави, до чого вона, Україна, має всі права”. Гетьманатом було розпочато політичний тиск і економічну війну з Румунією. 11 травня 1918 р. було заборонено вивозити товари до Румунії і Бессарабії. У відповідному наказі з цього приводу зокрема вказувалося: “Зважаючи на те, що Бессарабія анексована Румунією і, що умови політично-господарських відносин ще не встановлені, вивіз… всяких товарів в Румунію та Бессарабію, безумовно, забороняється”.

14 травня 1918 р. від виконання своїх обов’язків було звільнено колишнього посла УНР в Румунії, а 5 червня 1918 р. урядом Української Держави було надіслано ноту протесту до Бухаресту. Гетьманська Україна розпочала проти Румунії митну війну. Урядом Гетьмана було, крім того, видано розпорядження про закриття будівничих операцій товариства Бессарабських залізниць, припинено суходольне й водяне сполучення з агресором, румунське майно підлягало вивезенню з України, в українське з Румунії. Такі заходи Української Держави примусили Румунію вдатися до спроби налагодження переговорного процесу з гетьманським урядом. 7 серпня 1918 р. для пошуку примирення і компромісу до Києва прибула надзвичайна румунська місія на чолі з Повноважним міністром П.Концеску. Для стимулювання переговорів наприкінці липня Рада Міністрів тимчасово призупинила митну і економічну війну з Румунією. З гетьманського боку в Бухаресті дипломатичні зусилля розгорнув Надзвичайний дипломатичний місія Української Держави В.Дашкевич-Горбацький. Перший етап переговорів закінчився 13 жовтня 1918 р. підписанням Тимчасового торгівельного договору між Україною та Румунією, після чого сторони мали приступити до розгляду бессарабського питання. Проте україно-румунські відносини так і не було влаштовано, а бессарабське питання не набуло розв’язки, через осінні події 1918 р. (протигетьманське повстання в Україні, розвал Австро-Угорщини, революція у Німеччині, ануляція більшовицькою Росією брестських угод тощо), що дозволило Румунії наважитися ще й на окупацію в листопаді 1918 р. українських Хотинщини і Північної Буковини. Уряд відновленої УНР, яка змінила Гетьманат, не був у силі зайнятися вирішенням бессарабського питання через важкі і невдалі бойові дії проти росіян і поляків.

Іншу митну війну, шляхом застосування економічної блокади, гетьманською Україною було успішно проведено проти приналежного їй Кримського півострова, владу на якому ще за Центральної Ради УНР захопили російські сепаратисти на чолі з ген.Сулькевичем. З Кримом було припинено торгівлю, залізничний і морський зв’язок тощо, що невдовзі призвело до прелімінарного приєднання Криму до України на правах автономного краю. В листопаді 1918 р. коли митна війна принесла свої результати, Кабінет С.Гербеля, який після появи гетьманської Грамоти про федерацію з Росією повів до того ж відповідну зовнішню політику, вирішив припинити блокаду півострова. 15 листопада 1918 р. на урядовому засіданні під головуванням С.Гербеля розглядалася доповідь міністра фінансів А.Ржепецького “про зроблене ним у зв’язку з новим напрямком політики Кабінету по відношенню Росії розпорядженні про припинення митної війни з Кримом”. Урядовці (зокрема у засіданні взяли участь міністри А.Ржепецький, І.Кістяківський, Г.Афанас’єв, В.Шуцький, А.Покровський, В.Косинський, С.Мерінг, В.Науменко, В.Рейнбот, В.Любинський, М.Воронович, С.Петров, Є.Лансберг та державний секретар С.Завадський) ухвалили розпорядження А.К.Ржепецького припинити митну війну. Український уряд зосередив в своїх руках політико-адміністративні, воєнні та економічні важелі влади в Криму, зокрема фінансову, внутрішню і зовнішню, митну системи, керівництво використанням залізничного та водяного транспорту тощо.

Установи митного догляду запроваджувалися при кордонних пропускних пунктах. При всіх кордонних пропускних пунктах Української Держави від Міністерства внутрішніх справ призначалися комісари голови Ради Міністрів. Так, наприклад, комісаром голови Ради Міністрів на Ростовськім кордоннім пропускнім пункті (КПП) [нині Росія] наказом міністра внутрішніх справ Ф.Лизогуба за №173 від 8 липня 1918 р. було призначено урядовця особистих доручень VIII класу цього міністерства В.П.Родзянка, 23 липня 1918 р. на Гомельськім КПП [нині Білорусь] з 15 липня 1918 р. (наказ №212) – Є.П.Лашкевича, 26 липня 1918 р. на Жлобинському КПП [нині Білорусь] (наказ №221) – В.О.Лілов тощо.

Завдання контролювати безпеку українського державного помежжя з іншими державами мав Окремий Корпус кордонної охорони. Його формування тривало до листопада 1918 р. Наприкінець літа 1918 р. витрати на організацію і утримання українських прикордонних військ вже обійшлося державній скарбниці у досить значну на той час суму – 9 млн. 028 тис. 170 крб. Однак цих коштів виявилося замало для налаштування хоча б відносного стеження за величезним по довжині порубіжжям країни та на її численних кордонних пропускних пунктах. В зв’язку з цим в липні Малою Радою Міністрів (Журнал Малої Ради Міністрів від 16, 17 липня 1918 р. Реєстр №6) було вирішено запропонувати урядові додатково виділити на утримання прикордонників ще 5 млн. крб. З свого боку міністр фінансів А.Ржепецький у доповіді перед Радою Міністрів від 6/7 вересня 1918 р., зауважуючи що отримані раніше 9.028.170 крб. гроші майже всі витрачені, зазначав, що “виникає потреба в відпуску коштів на дальше істнування Корпусу”. Виходячи з вказаного, він просить в уряду “в як найскорійшім часі затвердити і видати в лік кошторису на ріжні потреби утримання Корпусу на Вересень місяць тим часом поки кошторис буде затверджений ще пять міліонів карбованців (5.000.000 карб.)”. Урядовці пішли на зустріч міністру, а вже 28 вересня 1918 р. П.Скоропадський затвердив ухвалений Радою Міністрів Закон “Про асігнування в розпорядження міністра фінансів 5.000.000 карбованців на утримання Окремого Корпусу кордонної охорони”, які виділялися з коштів Державної скарбниці в рахунок сміти 1918 року на місяць вересень. Того ж дня, 28 вересня 1918 р., Обіжником “Про ліквідацію Комісаріятів-Агентур” директор Департаменту митних зборів Міністерства фінансів П.Андреєв, між іншим, повідомив відповідні прикордонні служби країни, що “в сучасний мент майже по всьому кордоні Української Держави установлена Кордонна Охорона”.

Однак, восени 1918 р. перебіг формування прикордонних військ ще не було остаточно завершено. Про це свідчить й те, що ще 7 листопада міністром фінансів було представлено на розгляд уряду (Журнал Ради Міністрів №130 від 7 листопада 1918 р.) Законопроект про штати Окремого Корпусу кордонної охорони. Урядове засідання відбувалося на чолі з головою Кабінету Ф.Лизогубом, за участю міністрів: А.Ржепецький, О.Лотоцький, М.Славинський, П.Стебницький, Б.Бутенко, В.Любинський, С.Гербель, В.Рейнбот, А.Вязлов, В.Леонтович, С.Мерінг, С.Петров; заступники міністрів: О.Палтов, Ю.Корнієнко, державний секретар С.Завадський та спеціально запрошені К.Замен, генерал-хорунжий Савельєв, С.Варун-Секрет. Секретарствували В.Дітятін та І.Толлі. Учасники урядового засідання затвердили штати Корпусу, запровадивши їх чинність з 1 липня 1918 р., а також постановили присвоїти його чинам ставки у розмірі на 18 тис. 600 крб. більшому від тих, що пропонувалися асигнувати Бюджетовою комісією. Крім того, урядовці запропонували міністрові фінансів “у спішному порядкові представити на розгляд Ради Міністрів законопроект про нову систему призначення премій за поїмку контрабанди чинам Окремого Корпусу кордонної охорони, прийнявши до уваги побажання Ради Міністрів про прискорення видачі премій відзначившимся чинам та їх начальникам”. Тим часом, 20 листопада 1918 р. П.Скоропадський затвердив ухвалену Радою Міністрів Постанову “Про асигнування в розпорядження міністра фінансів 6.160.000 карбованців на канцелярські й господарські видатки й на улаштування людського й кінського комплекту Окремого Корпусу кордонної охорони”.

Втім, завершити формування прикордонних військ (Окремого Корпусу кордонної охорони) і мережі митних установ України, остаточно вкомплектувати їхні людські та пересувні склади, вивчити новачків цих служб, забезпечити побутову і господарські частини й взагалі відповідно обладнати кордонну мережу по всій її довжині та налагодити повноцінну роботу та варту за Гетьманату так і не вдалося. В листопаді 1918 р. розпочалося заколот корпусу Січових Стрільців на чолі з Директорією, який невдовзі переріс у масове повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського. У перебіг подій з території більшовицької Росії втрутилися ще й загони Червоної гвардії. В країні зацарював безлад і громадянська війна. В оточеному повстанцями Києві Павло Скоропадський, сподіваючись припинити кровопролиття і замирити націю від братовбивства, 14 грудня 1918 р. зрікся влади і очолювана ним сім з половиною місяців Українська Держава припинила своє існування.



Hai-Nyzhnyk@ukr.net

Посилання для сайта
HTML - зображення
hai-nyzhnyk.in.ua - Павло Гай-Нижник


bulava.info - Партія Булава


Павло Гай-Нижник

soroka2010.com.ua – Персональний сайт Анатолія Сороки

volynlife.com – Волинські новини




©1995-2014 П.П.Гай-Нижник. Матеріали, що розміщені на сайті, захищені законом про авторське право. Повне або часткове використання матеріалів та статей можливе тільки за умов зазначення посилання на джерело або на сайт.

Яндекс.Метрика