hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

“Сірий кардинал” гетьмана П.Скоропадського (Нариси до політичного портрету О.О.Палтова)

Опубліковано: Гай-Нижник П. “Сірий кардинал” гетьмана П.Скоропадського (Нариси до політичного портрету О.О.Палтова) // Людина і політика. – 2004. – №3. – С.147–151.


Олександр Олександрович Палтов – особистість непересічна і таємнича в історії українського державотворення. Людина, що відігравала неабияку ролю у вищих офіційних сферах Української Держави та особливо поза їхніми лаштунками і мала чи не найбільший вплив на Павла Скоропадського від самого початку аж до кінця його гетьманування. Ким же був цей етнічний росіянин, який, за словами Гетьмана, “справді працював над створенням України не за страх, а за совість”?

Нажаль у вітчизняній та зарубіжній історіографії поки що не існує розвідок чи досліджень про життєвий шлях О.О.Палтова. Невідомими залишаються не лише дати народження і смерті цього діяча, а й етапи його свідомого (кар’єрного) сходження. Проте спогади практично жодного впливового державного діяча 1918 року не обходять більшою чи меншою мірою згадку про О.Палтова. Попри усі політичні перипетії національного державотворення за Гетьманату 1918 року, Олександр Олександрович завжди залишався за ширмою публічної політики, діючи в глибині її прихованих рушіїв, і саме тому, вочевидь, так і залишився не “популяризований” політиками від історії та істориками від політики.

Сухі відомості оповідають про те, що свого часу О.О.Палтов був камергером російського царя та директором канцелярії міністра шляхів сполучення Росії. Під час російської окупації Західної України працював юрисконсультом правління Галицько-Буковинських залізниць.

Його кар’єрний злет розпочався після знайомства з Павлом Скоропадським напередодні державного перевороту, який колишній командувач 1-м Українським корпусом і Отаман Вільного Козацтва готував зі своєю “Українською Народною Громадою”. Генерал П.Скоропадський познайомився з О.Палтовим 25 квітня 1918 року. Знайомство відбулося через члена організації М.Гіжицького, якому Скоропадський якось сказав, що збирається видати звернення до народу і йому з цією метою потрібен хтось з юристів. Саме Гіжицький й привів до голови “Української Народної Громади” Олександра Палтова.

П.Скоропадський усамітнився з новим знайомим в окремій кімнаті, де розповів йому про план майбутніх дій і цілі, які прагнув осягнути по встановленні Гетьманату. Генерал змалював Палтову основні думки, які хтів би висловити у зверненні. Олександр Олександрович начеркав дещо з мовленого генералом і попрямував до себе додому. Як свідчить Павло Петрович, через півтори години О.Палтов повернувся до нього з вже майже готовою основою його майбутньої “Грамоти”. Залишалося лише дещо згладити й замінити деякі вислови більш симпатичними. Саме тоді майбутнього Гетьмана вразили “ця ясність розуму і швидкість роботи [О.Палтова] у такому складному питанні”. Тоді ж П.Скоропадський й замислив призначити нового помічника своїм радником і заступником державного секретаря майбутньої гетьманської держави, вирішив приблизити його до себе. О.Палтов був радником П.Скоропадського практично до падіння Гетьманату.

Олександр Олександрович Палтов був автором проекту не лише гетьманської “Грамоти до всього Українського Народу”, а й “Законів про тимчасовий державний устрій України”, які з’явилися у Києві по державному перевороті і установленні Української Держави 29 квітня 1918 року. Початково О.Палтов підготував проект проголошення Української Держави у формі Князівства Київського і Королівства Галицького. Проте П.Скоропадський відкинув будь-які спроби абсолютизації влади. Його диктатура мала бути лише тимчасовою, до стабілізації політичного і фінансово-економічного становища в країні, після чого демократично обраний Сойм (парламент) повинен був би визначити державний устрій Української Держави і форми правління в ній. Втім О.Палтов, як переконаний монархіст, так і залишився ним й по встановленні Гетьманату і не змінив своїх переконань. Весь період існування Української Держави він не залишав надії на перетворення її на ту чи іншу форму монархії.

Після гетьманського перевороту О.Палтов став державним радником у гетьманському Кабінеті, довіреною особою П.Скоропадського і фактичним керівником його канцелярії. 3 травня 1918 року він був призначений товаришем міністра закордонних справ (з до відрядженням до Гетьмана) і до листопада того ж року перебував на службі Української Держави. Гетьманський уряд застав Міністерство закордонних справ лише у початковій стадії свого організування. Керівництву відомства довелося створювати його заново, формувати штати працівників, запросити відповідний персонал, а також встановити штати українських закордонних представництв і влаштувати у них посадовців тощо.

Тогочасний директор гетьманської Української Телеграфної Агенції (УТА) Д.Донцов свідчить, що О.Палтов був типовим виплодом “Юго-западного края”, розмовляв російською, польською, німецькою і поганою українською. З перших же днів існування Української Держави і гетьманського уряду особа О.Палтова, завдяки своєму особливому положенню і впливу при Гетьмані, осягнула величезного значення у державних позалаштункових та офіційних колах. Разом з тим, цей веселий, метушливий чоловік з округлим обличчям і з “цвікером” на носі мав на диво велику енергію. Характеризуючи його, Д.Донцов писав у щоденникові (запис від 29 травня 1918 року): “Палтов робить все: організує пресові бюра, призначає архієреїв, видумує новий однострій для армії. Крім того, безнастанно в розмовах з німцями”. Остання фраза засвідчує його неприховану німецьку орієнтацію, яка, очевидячки, навіть переходила поза межі дипломатичного тону. І це, з огляду на факт провідної ролі німецької військової влади серед окупаційного командування в Україні, також надавало цій людини додаткового впливу. “Коли в передпокою над сходами, де сидять Крига і Кочубей, гетьманські ад’ютанти, дзвонить телефон, дуже часто людина, з якою жадають розмови, є “ексцеленц фон Пальтов”, – помічає вже за місяць по переворотові Д.Донцов. Олександр Олександрович був свого роду барометром мілітарно-політичного стану Центральних держав. Інша урядова співробітниця, Н.Суровцева, яка була соціалісткою-революціонеркою і вороже ставилася до факту існування Гетьманату взагалі та його висуванців зокрема, тим не менш відзначала, що “Палтов був людиною дуже тертою, бувалою “у сферах” (чого бракувало всім нашим діячам переважно просвітянського типу)”.

П.Скоропадський безумовно довіряв своєму радникові. У спогадах Гетьман згадував, що йому частенько доводилося відчувати через О.Палтова певні незручності. Голові держави розповідали, що у його радника й за сумісництвом заступника міністра закордонних справ були в минулому грошові непорозуміння за старої влади і навіть що той перебував під судом. Павло Петрович на це вимагав доказів, які йому за тих умов, звісно, ніхто надати не міг. Крім того, П.Скоропадський зауважував, що у О.Палтова не було грошових накопичень й, не вірячи у намови заздрісників, навіть в еміграції був “переконаний, що за час Гетьманства ні в чому осудливому щодо цього він помічений не був”. Навіть на вигнанні П.Скоропадський впевнено стверджував про О.Палтова, що “це видатна за своїм розумом людина, за своєю широкою всебічною освіченністю, що він разюче працездатний, врівноважений, завжди на місці і що він відданий справі, котрій служив”, а тим самим, зазначає Гетьман, й особисто йому.

Саме О.Палтов (або начальник Штабу Пана Гетьмана), зазвичай, першим, коли П.Скоропадський ще перебував у спальній, відвідував керівника держави о восьмій-дев’ятій годині ранку. Спектр діяльності цієї всюди сущої людини був, здавалося, всебічним. Його робочий день тривав до часу ночі під час засідань Ради Міністрів, а о восьмій він з’являвся до Гетьмана з вже готовими паперами. Олександр Олександрович, втім, був не проти, як казали у той час, іноді “покутіть” і це не залишалося поза увагою Гетьмана, який дивувався, коли той встигає виконувати свою роботу. Однак П.Скоропадського, перш за все, цікавили ділові якості людини, а не пересуди про неї. А якостей цих, О.Палтову було не позичати. Він “брав питання завжди широко й сміливо, не комкав його і не боявся нового, якщо це було доцільно. У нього був широкий розмах, чого, на жаль, – згадував Гетьман, – у більшості наших міністрів не було”.

Щодо діяльності Міністерства закордонних справ та його керівника, то П.П.Скоропадський і після свого гетьманування не вважав Д.І.Дорошенка відповідною людиною на посаді міністра. Шкодуючи, що його на цій посаді ніким було замінити, Павло Петрович заспокоював себе тим, що саме О.О.Палтов був заступником міністра. Працівники міністерства й урядовці одразу ж помітили, що фактичним головою відомства закордонних зносин України був не Дмитро Іванович, а саме Олександр Олександрович. Так, зокрема, урядовка МЗС Н.Суровцева засвідчувала з цього приводу: “Йому, Дорошенкові, здавалося, що Палтов допомагав йому в роботі і скромно стояв осторонь. У мене, та й не одної мене, а всіх міністерських співробітників було якраз протилежне враження: керував роботою Палтов, а Дорошенко дуже скромно стояв осторонь”. Ця працівниця додає також, що “в основному він [Палтов – П.Г.Н.] перебував при гетьмані і звідти керував політичною лінією міністерства та його новими призначеннями”. Визнавав це й Гетьман, який згадував, що “майже весь час Гетьманства зовнішня політика знаходилася в моїх [Скоропадського – П.Г.-Н.] руках, руках Палтова і почасти Лизогуба”.

Про це свідчить і фактичний перебіг подій. Палтов перебував у центрі зовнішньополітичної діяльності українського уряду. Він був у складі делегації Української Держави у переговорах з Всевеликим військом Донським, які розпочалися в липні 1918 року. Поряд з Гетьманом, представниками німецького, австро-угорського та українського військового командування і дипломатів брав участь у оглядинах при прийнятті на службу Українській Державі 26 серпня 1918 року у Володимирі-Волинському так званої дивізії “синьожупанників”, що була сформована з колишніх українців-полонених російської армії тощо. В той же час О.Палтов з ентузіазмом сприйняв висунуту на тоді В.Липинським ідею створення союзу України, Німеччини, Польщі та Угорщини.

17 серпня 1918 р. разом з головою Ради Міністрів Ф.Лизогубом О.Палтов відбув до Німеччини (в якості секретаря при них був Кочубей), де в Берліні провів кілька зустрічей і обговорень економічно-торгівельних та політичних проблем з державним секретарем закордонних справ фон Гінце. На переговорах було заторкано питання ратифікації Берестейського миру, холмська, донська, кримська й бесарабські проблеми, а також окремі деталі фінансово-економічного характеру. З’явилися зрушення й у наболілому питанні армії та флоту. Візит мав надзвичайно успішні наслідки для України.

Проте Ф.Лизогуб і О.Палтов не змогли остаточно розв’язати проблему створення українського війська і передачі німцями Україні Чорноморського флоту. З цією метою 3 вересня 1918 р. з Києва до Берліна на запрошення Кайзера Вільгельма ІІ виїхав Гетьман П.Скоропадський. Разом з Гетьманом у подорож відбув й О.Палтов. 4 вересня спеціальний потяг Української Держави прибув до столиці Німеччини. Висока українська делегація зупинилася в готелі “Adlon”. Разом з Гетьманом та послом України в Німеччині бароном Ф.Штейнгелем 5 вересня 1918 року О.Палтов відвідав рейхсканцлера графа Гертлінга і заступника державного секретаря фон Буше. Увечері того ж дня рейхсканцлер дав обід українській делегації після якого відбулося велике прийняття, на якому були присутні члени дипломатичного корпусу, міністри й вищі військові та цивільні урядовці.

Того ж вечора, 5 вересня 1918 р., офіційна українська делегація вирушила до замку Вільгельмсгое у 6 км. від Касселя, де перебував Імператор Вільгельм ІІ. Після першої зустрічі сам на сам між Гетьманом та Імператором, під час якої П.Скоропадському був вручений великий хрест ордена Червоного Орла, Вільгельм запросив до свого кабінету О.Палтова і чинів гетьманського почту. О.Палтову та іншим також було вручено відзнаки різних німецьких орденів. Потім за сніданком Палтов і Зеленевський сиділи обабіч Імператора, а Гетьман навпроти Вільгельма. Цікаво, що після сніданку і загальної бесіди з П.Скоропадським Кайзер Вільгельм відійшов разом із ад’ютантом та Берхемом перемовитися особисто з О.Палтовим. Цей факт, з свого боку, також свідчить про ту вагомість, яку відігравав Олександр Олександрович за гетьманського режиму.

Про роль О.Палтова в українському офіційному політикумі засвідчує й те, що під час перебування Гетьмана в Німеччині, П.Скоропадський не взяв його із собою у поїздку до Кілля, Кельна й на оглядини заводів Круппа, а натомість спеціально залишив його у Берліні задля вияснення цілої низки питань. Серед таких були, зокрема, проблема Криму та питання внутрішньої ситуації в Німеччині і, в цьому контексті, знайомство із усіма соціалістичними провідниками країни... З останнім О.Палтов впорався “дуже погано”, очевидно, недооцінюючи значення і впливовість соціалістичних партій у тогочасній імператорській Німеччині.

В жовтні 1918 року, в часи перелому на фронтах світової війни, поразки Болгарії і розвалу Австро-Угорщини О.Палтов є одним з ідеологів русофільського напряму в урядовій політиці. Разом з тим, під час внутрішньополітичної кризи, коли перед П.Скоропадським постала дилема дозволу чи відміни ініційованого опозиційним Українським Національним Союзом скликання Національного Конгресу (його планувалося скликати на 17 листопада 1918 р.), О.Палтов був противником його заборони. Він натомість поділяв думку, що Гетьман мусив би перейняти ініціативу у соціалістичної опозиції, сам мав би скликати Конгрес, змінивши при цьому склад його делегатів шляхом доповнення до їх числа членів від несоціалістичних партій. Радник Гетьмана вважав цей крок доречним і гарним, хоча й ризикованим, а сам П.Скоропадський, як він висловився згодом, міг би таким чином змінити всі плановані В.Винниченком і Ко рішення й хоча й “обскубаний”, проте втриматися при владі. Як відомо, рішення було прийнято цілком протилежне, а загальний фарватер політичного спрямування державного корабля кардинально змінився.

13 листопада 1918 року П.Скоропадський розпустив Кабінет Міністрів Ф.Лизогуба і спільно з О.Палтовим виробив нове звернення до народу України, головною тезою якого було обмовлення необхідності стати на шлях зближення з “білою” Росією на федеративних підставах. 14 листопада 1918 р. Гетьман оголосив Грамоту про федерацію з майбутньою, небільшовицькою, Росією. Того ж дня він доручив С.Гербелю скласти новий Кабінет Міністрів, у якому не мало б бути германофілів й самостійників і який був би налаштований проросійськи та проантантськи. Цей уряд мав бути тимчасовим, до з’ясування відносин з Антантою. На початку листопада 1918 року на театрі світової війни і в міжнародній обстановці відбулися кардинальні зміни і, як свідчить Д.Дорошенко, Гетьман усунув О.Палтова, який мав репутацію відвертого германофіла, з поста товариша (заступника) міністра закордонних справ. Це стало першою ознакою майбутніх змін. Архівні документи, проте, свідчать, що О.Палтов (відомий своїм германофільством) сам подав прохання про відставку з посад заступника міністра закордонних справ, виконуючого обов’язки державного секретаря та з усіх посад і не на початку місяця, а лише 20 листопада 1918 року.

Невдовзі, внаслідок заколоту Директорії і розпаленого нею повстання, 14 грудня 1918 року Гетьманат П.Скоропадського було повалено. Як склалася подальша доля О.О.Палтова на разі невідомо. Вир революції і громадянської війни замутили, а іноді й зовсім стерли, сліди багатьох відомих та менш відомих наших співвітчизників. Втім, ніщо не зникає безслідно і постать Олександра Олександровича Палтова ще чекає на свого дослідника та біографа.

Ми ж згадаймо застереження П.Скоропадського, який, згадуючи О.Палтова, наголошував: “Він справді працював над створенням України не за страх, а за совість. [...] Я його оцінив з першого дня і думки своєї про нього не міняю, хоча знаю, що багато хто мене в цьому, може бути, дорікне. Я їм у відповідь на це скажу одне: якщо ви, панове, коли-небудь будете в тих умовах, в яких був я, бажаючи вам добра, раджу: бережіть розумних, освічених, спроможних до праці людей, в нас їх можна перелічити по пальцях”. Нам же-ж залишається берегти пам’ять про таких будівничих нашої держави, належно оцінюючи їхні здобутки й зважаючи на досвід помилок.


 
БУЛАВА