hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Ігор Кістяковський – “злий геній і дух” Гетьмана Скоропадського

Опубліковано: Гай-Нижник Павло Павлович. Ігор Кістяковський – “злий геній і дух” Гетьмана Скоропадського // Київська старовина. – 2005. – №1. – С.161–172.

Відомий в російських та українських дореволюційних колах адвокат, московський присяжний повірений і громадський, а з проголошенням 29 квітня 1918 р. Української Держави у формі Гетьманату ще й державний діяч, Ігор Олександрович Кістяковський (1876-1940) по праву вважається однією з найосвітченіших особистостей свого часу. На превеликий жаль в сучасній історіографії життя та діяльність І.О.Кістяковського, який, за словами колишнього Гетьмана, “керував країною в, так би мовити, міжцарствії”, є абсолютно недослідженою. Сподіватимемось – поки-що; позаяк без аналізу позиції, ролі та дій цієї людини у перебігу національного державотворення 1918 р. неможливо скласти повносяжного уявлення про політичні процеси та державне будівництво в Україні в період існування Гетьманату П.Скоропадського від 29 квітня по 14 грудня 1918 року.

Становище Ігоря Олександровича у гетьманській владній вертикалі 1918 р. важко переоцінити. Ім’я І.Кістяковського, державного секретаря і міністра внутрішніх справ Української Держави, свого часу не сходило як зі шпальтів газет, так і з вуст знаних політиків і пересічних громадян. Як згадував один з тогочасних громадсько-політичних діячів, “Ігор Кістяковський і під час, і після гетьмана був у нас притчею во язицех. Його звинувачували у всеможливих пороках й називали “злим генієм” Скоропадського”. Він відігравав провідну ролю в Раді Міністрів країни і мав неабиякі важелі впливу на Гетьмана, а Павло Скоропадський називав його своїм “злим духом”.

Народився І.О.Кістяковський 1876 р. у Києві в сім’ї відомого українського вченого і громадського діяча, професора Київського університету Олександра Федоровича Кістяковського (1829-1884) та сестри відомого українського діяча П.П.Чубинського. У дитячі та юнацькі роки ріс під впливами таких славетних українських діячів, як В.Антонович (що також доводився йому родичем), В.Науменко, П.Житецький та ін. Закінчив юридичний факультет Київського університету з золотою медаллю за роботу з історії римського права. По закінченні університету виїхав до Німеччини і провів там три роки, вивчаючи у різних німецьких університетах цивільне та римське право.

Після повернення до Росії став доцентом Київського університету по кафедрі римського права. В 1903 р. виїхав з Києва до Москви, де зайнявся адвокатурою, став присяжним повіреним. Одночасно, як приват-доцент, викладав в місцевому університеті цивільний кодекс. Залишив університет у 1910 р. на знак протесту проти втручання в університетське самоврядування з боку міністра освіти Кассо; разом з тим продовжував читати лекції в Московському комерційному інституті. В якості адвоката придбав собі широку популярність у Москві. Мешкаючи у Москві, жваво цікавився українським національним рухом і матеріально підтримував видання “Украинской Жизни”. Як зазначає Д.Дорошенко, “на його світогляд багато вплинули свого часу писання Драгоманова, з яким знайомив його старший брат, відомий український вчений і завзятий драгомановець Богдан Ол. Кістяковський”. Сам І.Кістяковський часто полюбляв розповідати, що його предки брали участь у битві під Полтавою, після якої залишився в живих лише один Кістяковський, від якого і пішов його рід. Цілком очевидно, що Ігор Олександрович до революції був далекий від великої політики, як і від українського революційного руху, хоча й приймав участь у національному культурно-просвітньому житті. Він був яскравим представником так званої національної “буржуазної” (консервативної) інтелигенції з гострою антипатією до соціалістичних ідей, плодом російського імперського організму та української духовної культури і генетичної природи. Саме тому, коли в квітні 1918 р.

Після попередніх спроб створити уряд Української Держави М.Устимовичем та М.Василенком, 10 травня 1918 р. остаточний склад Ради Міністрів було сформовано Ф.Лизогубом. Ігор Кістяковський увійшов до його складу. В Кабінеті Ф.Лизогуба він належав до групи міністрів, яка зорганізовувалася приватно для підтримки і твердого проведення національного курсу (Б.Бутенко, Д.Дорошенко, І.Кістяковський, Ю.Любинський і О.Рогоза). Щодо його української позиції, Д.Донцов свідчив у щоденнику що, якось І.Кістяковський зауважив щодо єдино можливої альтернативної розв’язки українсько-московського протистояння: “або українець буде чистити чоботи москалеві, або москаль українцеві”. Сам він, зазначав при цьому Д.Донцов, волів чистити чоботи москалеві. Проте не слід досить серйозно сприймати кілкі коментарі Д.Донцова, позаяк відомо, що останній у 1918 р., працюючи директором Українського телеграфного агенства (УТА), був підлеглим І.Кістяковського, а їхні особисті та професійні взаємини були, м’яко кажучи, антипатійними та вкрай загостреними.

В уряді Ф.Лизогуба І.Кістяковський спочатку, в травні 1918 р., отримав портфеля державного секретаря. Державний секретаріат вів технічну частину протоколювань засідань Ради Міністрів, редагував і, згодом, публікував її рішення; був інституцією, що мала редагувати й публікувати закони, різного роду доклади, проекти, статути, офіційні записки тощо; крім того працівники цього відомства, добре обізнані на українській мові, дбали про її чистоту і неодноразово виступали (в тому числі й офіційно) як оборонці її державного статусу [1].

В цьому контексті важливого значення набуло питання преси. На перших порах існування Гетьманату вирішення питань, пов’язаних з пресою, було зосереджено в Міністерстві внутрішніх справ під опікуванням товариша міністра О.Вишневського та директора Прес-бюро Д.Донцова. Врешті, питання це переросло в проблему, яку навіть у Раді Міністрів не могли спрямувати у плідне русло. При цьому, однак, новий державний секретар І.Кістяковський, що не мав щодно відношення до цієї справи, як згадував Гетьман, “судячи з його заяв, питання преси розумів і надавав йому великого значення”. Він (І.Кістяковський) постійно цікавився проблемами преси, вказував шлях їх налагодження і, головне, мав струнку систему, яка подобалася П.Скоропадському. Саме тому Гетьман й вирішив передати питання преси у відання державного секретаря.

“Кістяковський р’яно взявся за справу. Було між іншим вирішено, – згадував П.Скоропадський, – крім правильної постановки з кожноденною пресою, створити ще осібне українське видавництво, де б друкувалася лише одна гарна українська література для народу. Були в Кістяковського засідання з цілою низкою осіб. Всі наполягали на придбанні дуже великого будинку, котрий явився би палацом преси. Замашки були дуже широкі. Інформацію мало було бути вірно поставлено, крім преси, тут мав бути зосереджений весь відділ пропаганди, і кінематограф, і плакати тощо. Почалося з того, що дім купили й звільнили його. Потім не було ротаційних машин. Нарешті й це дістали...”. А далі І.Кістяковського було призначено міністром внутрішніх справ і до успішного вирішення проблеми не дійшло.

Співробітники Державного секретаріату (за винятком його голови) покидали засідання уряду лише при обговореннні ним таємних питань. І.Кістяковському довелося налагоджувати роботу і фактично створювати Державний секретаріат (до нього держсекретарем короткий час був М.Гижицький). В результаті Державний секретаріат при Раді Міністрів Української Держави набув завершеного структурного вигляду у складі департаментів: законодавчих справ Державної канцелярії (директор М.Володковський), загальних справ Державної канцелярії (С.Гаєвський), державної друкарні (Г.Іовенко), редакції “Державного Вістника” (редактор І.Ющишин), Термінологічної комісії (проф. А.Кримський) та секретаря Ради Міністрів В.Дитятина. На посаді державного секретаря Ігор Олександрович працював до початку липня 1918 р., коли йому було запропоновано посісти крісло міністра внутрішніх справ.

Одночасно з травня 1918 р., з часу початку мирних переговорів між Українською Державою та РРФСР, І.Кістяковський (до 10 серпня 1918 р.) – заступник голови української мирової делегації. Разом з головою делегації С.Шелухіним підписав прелімінарний мир і 12 червня 1918 р. текст договору про припинення ворожих дій та відновлення залізничної комунікації. При делегації діяло 8 комісій: політична, військово-морська, фінансова, комунікаційна, культурна, економічна і юридично-редакційна, а у певних моментах також і культурна комісія Міністерства Ісповідань.

З серпня 1918 р., вже будучи міністром, він – сенатор Загального зібрання Державного Сенату Української Держави.

На початку липня 1918 р. Ігоря Кістяковського, що справляв враження дуже вольової людини, хоч і з деяким цинізмом, а головне, що прагла безперестанку працювати, було призначено міністром внутрішніх справ Української Держави. Новому міністрові довелося займатися цілою низкою складних і суперечливих питань, які само собою є нелегкими у розв’язанні на державному рівні, а тим паче у тих пореволюційних умовах державної розбудови України. Адміністративно-територіальний устрій Української Держави складався з губерній на чолі з губерніяльними старостами. Переважна більшість губерніяльних і повітових старост були місцевими земельними власниками, найчастіше земськими діячами, суддями, частина з них – військовими, але також людьми місцевого походження; лише надто мала доля приходилася на адміністраторів старого царського режиму (власне, кілька осіб). Проте деякі губерніальні старости, призначені на початку Гетьманату, були доволі одіозними фігурами для свідомого українського громадянства. Такими, наприклад, стали київський губерніяльний староста І.Чарторижський (колишній губернатор окупованої російським військом Тернопільщини) чи, скажімо, губерніяльний староста Харківщини П.Заліський (прибічик визнання в Україні російської мови державною).

З приходом на посаду міністра внутрішніх справ І.Кістяковського ці особи були одразу ж звільнені з зазначених посад і замінені іншими людьми (П.Заліського було звільнено 2 липня, а І.Чарторижського – 30 серпня 1918 р.). Невдовзі таку “чистку” було проведено й серед повітових старост. Проте у цій, здавалося б, розпорядчій справі виявились чималі складнощі. Їх наглядно можна простежити на прикладі заміни губерніяльного старости Київщини. Коли було скинуто з посади І.Чарторижського І.Кістяковським було запроповано посісти її членам українських національно-соціалістичних партій, але на цю пропозицію не відгукнувся ніхто, навіть колишні губерніальні комісари Центральної Ради. Так само як відмовилися соціалісти вступити й до міністерства (в тому числі на посади членів ради міністра внутрішніх справ від яких залежали призначення на адміністративні посади на місцях). Довелося призначати людей не з огляду на відношення до української національної справи, а з огляду на фахові здібності окремих кандидатів. В МВС почалися й чітко означені українізаційні процеси. Опозиція ж захлиналася від критиканства. Соціалістів, як писав один із провідних діячів Центральної Ради та жидівський громадсько-політичний діяч, “коли нас стали українізовувати Скоропадський та Ігор Кістяковський, то це суто ображало і коробило...”.

Досить широку характеристику І.Кістяковського як людини, міністра внутрішніх справ і його адміністративним зусиллям, надав в еміграції колишній товариш державного секретаря Української Держави М.Могилянський. Він, зокрема, так згадував ситуацію літа 1918 р.: “Міністром внутрішніх справ був вже не безвольний Ф.А.Лизогуб, І.О.Кістяковський, найбільш яскрава фігура в усьому міністерстві гетьмана, розумна, талановита й надзвичайної працездатності людина. Він з сил вибивався, намагаючись зміцнити владу, що частково, особливо в провінції, йому й вдавалося, але об’єднати кабінет [міністрів – П.Г.-Н.] на єдино рятівній в той момент політиці твердої влади було неможливо, і такі впливові міністри, як, наприклад М.П.Василенко, діловий С.М.Гутник, симпатичний та гуманний В.В.Зінківський, йшли означено проти Кістяковського, захоплюючи за собою рівно половину Ради міністрів. Повторювалася трагедія влади Тимчасового уряду в Петрограді, і незважаючи на попереджувальний, яскравий досвід історії, люди вперто трималися шляху політичної маніловщини та незворушливого прекраснодушшя.

Проте досить зрозуміло, що за умов, що склалися, робота міністерства не була й не могла бути продуктивною.

В самому початкові своєї діяльності на бойовому посту міністра внутрішніх справ Кістяковський всі свої зусилля вживав на притягнення до практичної, спільнуючої діяльності місцевих національних українських діячів. Але,на жаль, на цьому шляху він зазнав майже повну невдачу, позаяк все це були в переважній більшості своїй люди, що звикли до необгрунтованої опозиції, і вони, за досить рідкими винятками, виявилися нездатними до простої, ділової роботи. ...Особливо важко було налагодити апарат місцевої влади: з фатальною неуникливістю доводилося повертати до влади і вербувати для кадрів нової влади людей досвіду старого часу, забуваючи, що змінилася не лише обстановка, в якій доводилося працювати, але й, найголовніше, побутовська психіка”.

Міністрові довелося зіткнутися й з низкою інших проблем. Крім звичайного злодійства та спекуляції, слід було вгамувати карні еспедиції землевлаників, які здійснювалися за допомогою німецьких й австрійських військ ще з періоду правління Центральної Ради, і підбурювані радикалами-соціалістами та більшовицькими агентами локальні страйки та збройні виступи селян; ліквідувати терористичні організації більшовиків і есерів та, водночас, приборкати антидержавні й антиукраїнські білогвардійські організації тощо. Крім того, боротьба з терором стала чи не головною біллю міністра (вибухи на збройних сховища в Києві на Звіринцеві й Подолі, в Святошині, в Одесі, добре керовані організації саботажників, замах на фельдмаршала Айнгорна, невдалі спроби вбивства Гетьмана П.Скоропадського і здійснення державного перевороту тощо), як і шпигунські мережі “білих”, “червоних”, “антантів” та й навіть “союзницьких” Німеччини та Австро-Угорщини.

В ці буремні часи становлення нової державності Міністерство внутрішніх справ логічно було на чолі адміністрації країни, а І.Кістяковський, як міністр внутрішніх справ, став чи не центровою фігурою в уряді й набув найбільшого впливу. На думку багатьох сучасників, в тому числі й його політичних супротивників, “він був найтолковішим і активним членом гетьманських кабінетів”, “безсумнівно розумною людиною”. В рамках міністерства, за таких умов, через відповідні відомства було сконцентровано контроль не лише за правопорядком в країні, але й над управлінням пошт і телеграфів, біженецьким департаментом, Українським Телеграфним Агенством й Державним Бюро Преси (які згодом будудь об’єднані в єдину установу на чолі з Д.Донцовим), міською й повітовою міліцією, яка влітку 1918 р. буде реорганізова в широку поліційно-контррозвідувальну структуру – Державну Варту (статут затверджено 9 серпня 1918 р.), для служби і оборони від диверсій на залізницях створено окремий корпус залізничної Варти.

Свою посадову і громадянську позицію щодо процесу державної розбудови в Україні І.Кістяківський висвітлив 19 вересня 1918 р. у промові, виголошеній на з’їзді губерніяльних старост та їхніх помічників у Києві. Міністр виступив з твердою впевненістю в життєдайнійсть української ідеї і закликав підтримати існуючу владу: “Україна вступила на широкий шлях свого державного самостійного існування. Зріст та розквіт України можливі тільки на твердих національних підставах. Могутній рух селян-хліборобів, перейнятий здоровими ідеями державності, підняв історичний прапор української самостійності – Гетьманство. Під цим прапором йде глибокий національний рух, і наше завдання – підтримати його всіма засобами й всіма силами. Культурна, просвітня та взагалі національна праця як в центрі, так і на місцях в напрямку відновлення української державності повинна зустрічати повну нашу піддержку і допомогу. До цієї праці конче треба притягати усі українські національні елементи, що бажають щиро і чесно працювати над утворенням Гетьманської України”.

Разом з тим І.Кістяковський висловив гостру критику деструктивних антидержавних елементів соціалістичної забарвленості, що прикриваючись демагогічними гаслами, провадять руйнівну діяльність в країні. Ним було встановлено принципову різницю між “еволюційним” та “революційним” соціалізмом і їхньої ролі у державній розбудові. З цього приводу, Ігор Олександрович, зокрема, зазначав: “Міністерство внутрішніх справ не виконало б свого національного завдання, коли б не звернуло серйозної уваги на ті злочинні елементи, котрі борються з нашою державністю. Представники крайніх лівих партій на підставі інтернаціоналізму провадять найінтенсивнішу працю, прямуючи нахабно обдурити нарід гаслом загальної класової боротьби. Практичною ідеологією цих елементів являються гасла революції й захоплення влади. Особи, котрі захоплювали владу при допомозі різного роду “совітів” і комітетів, що грабували та нищили мирну людність, не покинули ідеї грабунку та насильства. З цими ворогами суспільності Міністерство внутрішніх справ повинно провадити енергійну боротьбу, і до цієї боротьби я вас закликаю.

На великий жаль мушу сконстатувати, що й поміж українцями існують течії, котрі революційне захоплення влади і принцип соціяльного інтернаціоналізму ставлять на перше місце. На них треба дивитись, як на псевдонаціоналістів. Тут націоналізм тільки оборонча барва, котра не повинна вводити в блуд Міністерство внутрішніх справ. Протинаціональні та протидержавні елементи дістаються й до наших здорових інституцій держави, як професійних спілок, кооперативів, культурних і просвітніх товариств і т.д. Не може бути жадного сумніву, що без професійних спілок не може бути здорового робітничого руху, без кооперативів немислима організація нашого господарського життя – одначе, власне, в ім’я перш за все збереження й захисту цих державних інституцій, Міністерство внутрішніх справ повинно прикласти всіх зусиль для того, щоб ці інституції не були заслоною, за котрою ховаються люди, що мають зовсім інші цілі.

Теж саме треба сказати щодо окремих політичних партій. Українська Держава може йти по шляху свого національного розвитку тільки при умові широкої політичної толерантності. Окремим політичним партіям треба дати цілковиту волю боронити свої ідеї і погляди. В цьому питанні не може бути винятку й для партій соціялістичних, котрі стоять на підвалинах еволюційного розвитку соціялізму. Але революційний соціялізм – явище протидержавне, і приклад російської революції показав все безглуздя революційного соціялізму. Оскільки безглуздя не має права претендувати на соціяльне будівництво, настільки Держава повинна боротись з революційним соціялізмом. Перед Міністерством внутрішніх справ стоїть тяжке завдання впорядкування місцевого життя. Поза державною роботою місцевих людей, поза працею земських і міських самоврядувань місцеве життя неможливе, одначе досвід революції показав, що місцеве самоврядування, збудоване на протидержавнім виробничім законі, знижило місцеве господарство та повернуло здорове господарче життя земств і міст в боротьбу політичних програм”.

Ігор Кістяковський був прихильником жорстких дій щодо соціалістів та більшовиків. Над політичною пресою було встановлено цензуру. Репресій зазнали організації, що вели неприховану агітацію за повалення Української Держави, як наприклад, жидівський “Бунд” чи “Союз професійних спілок” у Києві. З приводу вибуху страйку друкарів, який був спровокований соціалістами, міністр мав намір (26 червня 1918 р.) садити страйкарів на півроку до в’язниці. За наказом І.Кістяковського 27 червня 1918 р. було заарештовано М.Порша, 28-го – В.Винниченка (але вже наступного дня через тиск німців звільнено з особистого наказу Гетьмана). 27 липня 1918 р. арештували С.Петлюру та інших крайніх лівих соціалістів, 17 серпня 1918 р. – одного з ліворадикальних провідників “Вільного козацтва” М.Ковенка та багатьох інших. Згодом, вже в еміграції, Гетьман згадував, що його міністр вважав за можливе припинити весь радикальний антиурядовий рух та настрої, які іноді й мали глибоке підгрунтя, лише арештами всіх опозиційних діячів, які хоча б трохи дозволяють собі вдаватися до неконституційних дій. Арешти продовжувалися й протягом подальших місяців. Втім, багатьох націонал-більшовиків і ультра лівих соціалістів, дуже скоро влада змушена була звільнити на вимогу німців. Так, зокрема, німецьке командування змусило П.Скоропадського видати розпорядження про звільнення з Лук’янівської в’язниці С.Петлюри, загрожуючи, що в противному разі звільнять його силою. Рада Міністрів неодноразово протестувала проти такої позиції окупаційної влади щодо антидержавних елементів, а сам І.Кістяковський на початку жовтня 1918 р. доповідав урядовцям, що німці не дають йому арештовувати “відомих своєю злочинною діяльністю небезпечних більшовиків” та радикальних соціалістів і вимагають звільнення інших. Міністр внутрішніх справ заявив, що за таких обставин він складає з себе відповідальність за безпеку та спокій Києва.

Тим часом, революційна преса одразу ж підняла галас про арешти людей за приналежність до українства. З цього приводу І.Кістяковський одразу ж видав обіжник, в якому зазначалося: “В Міністерству Внутрішніх Справ надходять скарги, буцімто чиняться арешти осіб за приналежність до українства. Скаргам не вірю. Одначе ще раз підкреслюю дані під час з’їзду вказівки про необхідність найобережнішого відношення до наших національних організацій і до наших громадських діячів. Необережні арешти національних діячів недопустимі”. В інтерв’ю газеті “Відродження” 3 вересня 1918 р. міністр І.Кістяковський заперечив реакційність політики уряду і зауважив, що заарештовувалися особи не за партійною приналежністю, а за антидержавну та терористичну діяльність і зазначив: “Причиною переслідування окремих революційних соціялістів є те, що по зробленим спостереженням вияснено запис в помірковані соціялістичні партії таких осіб, котрі весь час знаходилися на крайньому лівому крилі і тепер через щось несподівано поправіли. Спостерігалось таке явище: при арешті означеної особи, про котру мались більш ніж достатні відомості про її активну революційну діяльність, вияснялось, що ця особа належить до партії меншовиків, бундовців, або просто являється учасником якого-небудь професійного союзу і представляє відповідні офіціяльні докази. Утворюється така картина: досить тепер бувшому большевикові, який продовжує свою шкідливу роботу, перейти до меншовиків, щоб партія брала його під своє покровительство і його арешт розглядала як боротьбу проти поміркованих соціялістичних партій... Державна влада не може стати на ту точку погляду, щоб формальна нинішня належність до поміркованих партій давала б повну безкарність і можливість покривати таким чином свої колишні проступки. Маються факти, що особи, винні в масових убивствах, були під захистом поміркованих соціялістичних партій, котрі доказували повну лояльність цих осіб...”.

Арештам були піддані не лише ультраліві соціалісти, але й радикальні праві діячі. В червні-липні 1918 р. було затримано низку апологетів “білого” руху. 7 липня 1918 р. влада розігнала монархічну маніфестацію в Києві. На Софійський майдан було стягнуто гетьманську державну варту і німецький відділ. Велику чисельність російських білих офіцерів заарештували й під військовим ескортом припроваджено до в’язниць. Одним з перших розпорядчих актів І.Кістяківського, як нового міністра внутрішніх справ, було офіційне оголошення від 31 липня 1918 р. про заборону в Українській Державі агітувати за єдину нєдєліму Росію. Майже через місяць, 29 серпня 1918 р., ним та директором канцелярії МВС Брашевським було видано Циркуляр Міністерства внутрішніх справ губерніяльним старостам і міським отаманам України, в якому І.Кістяковським вказувалося:

“До Міністерства Внутрішніх Справ поступають донесення, що в ресторанах улаштовуються систематичні демонстрації, котрі мають напрямок проти державного строю України.

По замові відвідувачів находячієся в ресторанах оркестри грають монархічні російські пісні, як на приклад, “Слався ти Славйон”, при тім присутні вислуховуючи навстоячки оддають честь і випроваджують іноді скінчення відповідними менту вигуками. Наказую: 1. Учасників подібних демонстрацій затримувати і відправляти в Росію, щоб вони там з честю могли на ділі, а не в ресторанах, гульбищах виявляти свою преданість дорогим для них політичним ідеям.

2. Господарів ресторанів і орудувачів притягати до відповідальности за участь в демонстраціях проти держави”.

Сучасники тих часів згадували, що “не будучи реакціонером, І.О.Кістяковський швидко створив собі репутацію крайнього реакціонера, чим настановив проти себе як російські ліберальні елементи, так і українських націоналістів”. Багато в чому цьому сприяли, власне не стільки безпосередньо справи, скільки часті різкі вислови з різних приводів гетьманського гетьманського міністра. Так, наприклад, якось після його промови в Одесі на запитання когось з присутніх “Що ж це, – повернення до часів Плеве?” Ігор Олександрович необачно відповів: “Переді мною і Плеве, і Сіпягін скоро опиняться хлопчаками”. Д.Донцов з цього приводу зауважував, що І.Кістяковський уявляв себе “українським Стамбуліним” [2]. Вочевидь, саме такі необачні вислови міністра мав на увазі й колишній Гетьман П.Скоропадський, коли, згадуючи про І.Кістяковського та обох підлеглих йому начальників поліції “були поганими політиками й не розбиралися у ній, особливо в українських питаннях” [3]. Втім, а чи повинні державні посадовці такого специфічного спрямування взагалі займатися політикою і якою мірою? Ось, власне, з цього приводу думка Гетьмана: “Однією рукою виявляти тверду владу, не зупиняючися перед найсуворішими мірами, але іншою рукою давати. На обов’язки міністра внутрішніх справ саме й полягає вести внутрішню політику, що полягає в тому, щоб, вияснивши вказане, підвести шляхом проектованих ним суспільних реформ до того, що суспільство буде задоволене в своїх розумних вимогах”. І.Кістяковський в цьому плані цілковито не піддавався на поступки.

Окрім жорсткої позиції щодо внутрішніх антидержавних сил, міністр внутрішніх справ, незважаючи на тиск німців, застосовував прямо і неприховано відповідні дії й щодо зовнішніх дезорганізаторів стабільності в Україні. Осередком антиукраїнізма зовнішнього була в Києві більшовицька мирова делегація на чолі з Г.Х.Раковським. В жовтні 1918 р. з наказу І.Кістяковського були заарештовані члени двох викритих крупних більшовицьких організацій в Києві та Одесі. Допит затриманих, труси та обшуки в цих організаціях і навіть у самих делегатів, виявили тісний зв’язок між більшовицькою мирною делегацією Г.Раковського, українськими соціалістичними діячами та радикальними терористичними організаціями, а також посередництво між ними представників німецької влади. У розпорядженні Міністерства внутрішніх справ були неспростовні докази того, що члени більшовицької делегації ведуть посилену більшовицько-революційну агітацію в Україні, не шкодують мільйонів рублів на організацію залізничних страйків та на організацію збройного повстання тощо, але німці всіляко заважали приборканню цих дій та усіляко прикривали лєнінських агентів. Тим не менш І.Кістяковський без вагань арештував більшовиків Єгорова, Дибенко та інших, наказав здійснити трус в приміщенні мирової делегації РСФРР та більшовицького консульства. Під час обшуків і там було знайдено докази підривної діяльності більшовицьких делегатів, їхні таємні антидержавні зносини з українськими соціалістами та представниками німецького штабу. Віддав наказ арештувати більшовиків Г.Раковського та Д.Мануільського після зриву делегації РСФРР мирових переговорів з Україною.

Наслідком була вкрай різка вимога заступника німецького посла барона Мумма, радника Тіля, негайного звільнення арештованих, повернення вилучених при обшуці документів і відставки І.Кістяківського. Це призвело до урядової кризи, коли 19 жовтня 1918 р. 9 міністрів (Василенко, Ржепецький, Романов, Колокольцов, Гутник та ін.), вступившись за міністра внутрішніх справ, демонстративно подали у відставку. Вони ж закликали Гетьмана змінити зонішньополітичний курс держави, переорієнтувавши його на Антанту і “білу” Росію. Проти цієї заяви висловилася лише меншість з шістьох міністрів, серед яких був також й Кістяковський, а саме: Лизогуб, Кістяковський, Бутенко, Рогоза, Любинський і Дорошенко. Попри все, змінилися й зовнішньополітичні обставини і Гетьман змушений був ввести соціалістів до складу уряду Ф.Лизогуба і вивезти з нього І.Кістяковського.

Тим не менш і при зміні голови уряду (Ф.Лизогуба змінив С.Гербель) й формуванні нового складу Ради Міністрів із виходом 14 листопада 1918 р. так званої гетьманської “Грамоти про федерацію”, Ігор Олександрович знов отримав посаду міністра внутрішніх справ. 13 листопада 1918 р. Департаментом Державної Варти МВС було оголошено прикмети Г.Раковського, який “виїхав з Києва у Великоросію, має намір поїхати до Відня через Україну”. В цьому розпорядженні наказувалося: “Вживайте невідкладних заходів щодо недопущення проїзду і безумовного затримання його”. Наступного дня в Києві із застосуванням зброї було розігнано пробільшовицьку маніфестацію робітників і студентів, що вийшли на вулиці протидержавними гаслами та червоними прапорами.

Незважаючи на те, що аж “до останньої фази гетьманщини він проводив українську національну політику”, недоброзичники та вороги звинуватили І.Кістяковського в тому, що це “не завадило йому вступити 15 листопада 1918 року в новий кабінет [С.Гербеля – П.Г.-Н.], гаслом якого було відновлення єдиної й неподільної Росії...”. Звідси – й закиди у безпринципності, а дехто з тогочасних політиків (Д.Донцов) навіть ставили йому (І.Кістяковському) у провину випуск П.Скоропадським “федеративної” грамоти.

Як би там не було, але Ігор Олександрович до останнього дня залишався на державній службі. В його міністерстві було вироблено чимало законодавчих актів Української Держави (зокрема, закони про українське підданство, про обітницю тощо). Саме в надрах його відомства в цей короткий час (листопад-грудень 1918 р.) особливою комісією при міністерстві було розроблено правила виборів до Державного Сойму України (23 листопада на видатки цієї комісії урядом було виділено 20 тис. крб.). Згідно з цими правилами вся Україна поділялася на 251 виборчу округу, з яких 219 мали бути сільськими і 32 міськими. Кожна округа делегувала по одному депутату; Київ представляв 7 депутатів, Одеса – 6, Харків – 4, Катеринослав – 3, а кілька значних повітових міст виокремлювалися в самостійні виборчі округи.

Не обійшлося й без помилок. Однією з них було допущення появи гетьманської “грамоти про федерацію” хоч і з неіснуючого “білою” Росією. Як свідчить колишній гетьманський міністр закордонних справ Д.Дорошенко, саме І.Кістяковський з головою Ради Міністрів С.Гербелем, із вибухом протигетьманського заколоту Директорії, довгий час вмовляли П.Скоропадського призначити головним командантом усіх збройних сил Української Держави генерала графа Ф.Келлєра. Гетьман вагався між реакційними переконаннями генерала і його особистою хоробрістю та популярністю серед офіцерства, але все ж 18 листопада 1918 р. поступився на переконання урядоців. Проте Ф.Келлєр одразу ж взявся перебирати всю повноту влади й щодо політичного боку і невдовзі був замішаний у спробі очолити білогвардійський державний переворот проти Гетьмана й 27 листопада 1918 р. зміщений з посади П.Скоропадським. Надзвичайними повноваженнями ген. Ф.Келлєр позміщував багатьох призначених І.Кістяковським посадовців-гетьманців і міністрові внутрішніх справ разом з новим командувачем гетьманських військ генералом князем О.Долгоруким вже не вдалося налагодити справу в українському напрямкові.

14 грудня 1918 р. повстання, зумовлене збройним заколотом Січових Стрільців на чолі з Директорією, повалило владу П.Скоропадського. Українська Держава у формі Гетьманату припинила своє існування. Згодом Гетьман двояко відзивався про свого колишнього міністра, ставлячи йому у провину, передусім, відсутність політичної гнучкості у роботі. Цінуючи все зроблене І.Кістяковським в процесі національного державотворення, для налагодження нормального життя в країні, П.Скоропадський зазначав: “Та все ж своїми діями, своєю прямолінійністю в сенсі поліційного наведення порядку, Кістяковський приніс багато шкоди, в той час як якби він виконав свої обіцянки, тобто, створивши поліцію, одночасно вмовив би партії вести широку пропаганду наших ідей в своєму середовищі, залучаючи їх до роботи, він би пом’ягчив той настрій невдоволення, котрий, завдяки роботі людей зі вразливим самолюбством, все згущався в країні”. Але чи можливо було в ті буремні часи домогтися порозуміння між радикальними соціалістами-революціонерами, наприклад, і “буржуазною” владою, яку вони прагли повалити; або між українськими “націоналістичними” колами та російськими “єдінонєдєлімцами”, які й чути нічого не хтіли про будь-яку Україну? Врешті, Гетьман все ж розумів, що вимагав від свого міністра нездійсненного (за тих умов), адже одразу за критикою написав у спогадах: “Слід також сказати, що для міністра [Кістяковського] завдання було надзвичайно важким, і розраховувати, щоби країна могла заспокоїтися, коли поряд у Великоросії вирує крайній більшовизм, в нас на Україні, народонаселення якої пов’язане тисячами й тисячами ниток, прямо-таки було неможливо”. Ігору Олександровичу вдалося емігрувати. На вигнанні він був поодаль політичної діяльності, підтримував зв’язки з поміркованою частиною як російської, так і консервативної української еміграції. На чужині, у 1940 р., І.О.Кістяковського й застала смерть.

Примітки:

1. Так, наприклад, відомою є опублікована у жовтні 1918 р. записка працівників Державного секретаріату, пілписана його вищими чинами, до державного секретаря С.Завадського в оборону державності української мови з приводу нарікань окремих урядовців на нібито її “недорозвинутість і бідність” (Державний Вістник. – 1918. - №10).

2. Тогочасний болгарський політик “твердої руки”.

3. Так зване “українське питання” в тогочасній внутрішній політиці – це ні що інше, як позиція і ставлення щодо соціалістичних партій національного забарвлення (УПСР, УСДРП, УПСФ тощо) – П.Г.-Н.


 
matrix-info БУЛАВА