hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Податкова і митна політика
уряду Директорії УНР

Історія торгівлі, податків та мита: Збірник наукових праць.

Опубліковано: Гай-Нижник П.П. Податкова і митна політика уряду Директорії УНР // Історія торгівлі, податків та мита: Збірник наукових праць. - Дніпропетровськ: АМСУ, 2011. - Випуск 1. – С. 105–114.

В статті висвітлюється податкова і митна політика уряду Української Народної Республіки часів Директорії (1918–1920 рр.).

В статье анализируется налоговая и таможенная политика правительства Украинской Народной Республики времен Директории (1918–1920 гг.).

The article examines the tax and customs policy of the Government of the Ukrainian National Republic of the Directory (1918–1920).

Ключові слова: Українська Народна Республіка, Директорія, податкова політика, митна політика, оподаткування.


Вступ. 14 грудня 1918 р., під тиском Січових Стрільців і повстанських загонів, які обложили Київ, гетьман П.Скоропадський змушений був відмовитися від влади . Того ж дня гетьманський Кабінет міністрів С.Гербеля склав свої повноваження і передав усю повноту влади Директорії, яка стояла на чолі протигетьманського повстання . Таким чином Українська Держава у формі Гетьманату припинила своє існування і в країні було відновлено Українську Народну Республіку. Опанувавши столицю, члени Директорії (Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра (головний отаман), Федір Швець, Андрій Макаренко і Опанас Андрієвський)4 прагли знов повернути Україну на соціалістичний шлях розвитку.

Постановка завдання. Метою даної статті є аналіз податкової та митної політики уряду Директорії Української Народної Республіки, заходів на її втілення в життя, а також їх результатів.

Результати дослідження. Державна нарада, що відбулася 12–14 грудня 1918 р. у Вінниці, вирішила процес державотворення в УНР спрямувати по компромісному – “третьому шляху”: в основі його було прагнення побудувати державу радянського зразка з використанням деяких рис, притаманних західним демократіям. Фактично це було нежиттєздатне, еклектичне поєднання. Втілити ці наміри в життя мав би установлений 15 грудня 1918 р. новий уряд УНР – Рада комісарів народних міністерств (Рада народних комісарів ) на чолі з В.Чехівським . Становище нової влади було вкрай важким. Вороги оточили Україну з усіх боків. Становище уряду ускладнювалося й тим, що всередині його бракувало єдності, не було спільної лінії в політиці. 19 грудня 1918 р. в Київ урочисто в’їхала Директорія, а вже 24 грудня 1918 р. члени Директорії затвердили склад уряду В.Чехiвського . 26 грудня 1918 р. з’явилася Декларація Директорії УНР, в якій, зокрема, обіцялося, що на країну очікує новий етап розвитку соціальної революції та політичних реформ і що право управління й порядкування краєм повинно належати тільки тим класам, які суть основою громадського життя, які творять матеріальні та духовні цінності, а саме – “лише класам працюючим – робітництву й селянству” . Інші ж класи, як нетрудові й експлуататорські, не мали права голосу в порядкуванні державою.

З 19 грудня 1918 р. тимчасово виконуючим обов’язки народного міністра фінансів було призначено В.Мазуренка. Він обіймав цю посаду до 3 січня 1919 р. , коли на неї було запрошено Б.Мартоса . Товаришами (заступниками) міністра фінансів УНР стали Б.Матусевич, В.Мазуренко та Г.Курило .

Між тим, наявні в розпорядженні уряду кошти нестримно “з’їдала” інфляція, приборкати яку не вдавалося через відсутність сталих джерел поповнення державної скарбниці. Грошові емісії не встигали покривати дефіцит бюджету, а цукрова монополія давала недостатньо для цього прибутків через руйнацію відповідного виробництва та зростаючу анархію на місцях. Відтак з перших же днів встановлення республіканської влади уряд УНР розпочав пошук шляхів набуття коштів.

Уже на другий день після зречення П.Скоропадського (15 грудня 1918 р.) Рада народних комісарів УНР зібралася для “вирішення невідкладних питань політичного, економічного та організаційного характеру в Українській Народній Республіці” . Того ж дня урядом УНР було ухвалено Закон “Про державну і міську оплату українських культурно-просвітніх вистав”. Згідно з ним, усі видовищні заходи культурно-просвітнього характеру поділялися на три групи, приналежність до яких, відповідно, впливала й на рівень їх податкового обкладання.

Так, від оподаткування звільнялися: “а) всякого роду українські вистави […], б) сільські народні вистави, в) робітничі вистави, г) кінотеатральні вистави, в яких завжди демонструються фільми з українськими написами й театральні вистави – Українські концерти (ті, в котрих текст до виконання, афіші, програми на Українській мові), видовища, гулянки, улаштовані коштом і засобами Державних і громадських культурно-освітніх, мистецьких, чи наукових закладів, а не приватних підприємців” . 5% театрального збору встановлювалося для видовищ, які, як зазначалося, “мають культурно-освітнє й художнє значіння, а саме: а) оперні вистави, б) драматичні вистави по тих театрах, що становлять у вечір одну тільки виставу, в) симфонічні концерти і г) балетні вистави” . 20% податку мало сплачуватися з вистав, “що не мають культурно-освітнього значіння, а саме: а) всякі вистави, видовища й розваги, улаштовані по ресторанах, кафешантанах, кабаре і по всяких інших закладах ресторанного характеру, б) кінотеатральні вистави, в) мініатюри, г) фарси, д) опереточні (опереткові) вистави, е) літні садові гулянки з виставами характеру варієте” . Втім, невдовзі цей закон було скасовано через необхідність доопрацювання.

Усвідомивши, очевидно, що мистецькі побори, як найлегший шлях отримання грошей, не дадуть, до того ж в умовах громадянської війни, якихось би то істотних надходжень до скарбниці, 19 грудня 1918 р. Директорією було прийнято Закон “Про сплату податків”. В ньому, зокрема, вказувалося, що гетьманський закон про перегляд земельних кошторисів і виплату до цього перегляду земських податків і зборів за перше півріччя 1918 р. в розмірі повної ставки річного оподаткування 1917 р. відміняється, а натомість “земські податки і збори за біжучий 1918 р. вносяться згідно з затвердженими черговими Повітовими і Губернськими Народними Радами розкладок” . Сподіватися на наповнення державного бюджету за такого підходу не доводилося. Попри це, для Міністерства фінансів перш за все було виділено кошти для друку бланків про фіксацію різних податків на 1918 та 1919 роки, проте налагодити сам процес їхнього збору не вдалося .

Аби віднайти і негайно отримати будь-яку готівку уряд шукав не системних рішень, а ситуативних на кшталт боротьби з безквитковими проїздами на залізниці, що стало “найголовнішим завданням міністерства шляхів” , або ж збільшення податкового навантаження на заможні верстви населення. Цей крок було введено Законом “Про зміну порядку налічення пені за несвоєчасне внесення всіх видів податків”, що був затверджений головою Директорії В.Винниченком 26 січня 1919 р. і стосувався: поземельного податку з вже колишніх приватних землевласників; нерухомого майна в містах, посадах і містечках; промислового й подоходного податків на приріст прибутків. На зміну та доповнення відповідних законів новим законодавчим актом запроваджувалося наступне:

“1) За несвоєчасний внесок податків: поземельного з колишніх приватних землевласників, з нерухомого майна в містах, посадах і містечках, промислового, подоходового та на приріст прибутків, зарахованих в недоплату, з недбалих платників береться пеня на протязі першого місяця з дня зарахування податку в недоплату в розмірі одного відсотка в місяць, причому місяць рахується за повний. Починаючи з другого місяця пеня налічується в розмірі: 1% в день на суму недоплати до 500 гривень включно. 2% в день на суму недоплати більше 500 гривень до 2000 гривень включно. 3% в день на суму недоплати більше 2000 гривень до 10000 гривень включно. 4% в день на суму недоплати більше 10000 гривень.

При цьому: а) недоплата в 50 шагів і більше рахується за одну гривню, недоплата ж у розмірі менш 50 шагів в рахунок не приймається, і б) начислення пені припиняється при стягненні нею чотирьохкратного розміру недоплати.

2) На суми, зазначених в попередній (1) статті податків, зараховані в недоплату до переведення цього закону в життя, налічування пені в розмірі, зазначеному в ст. 1-й – від 1% до 4% в день, проводиться з 1 лютого 1919 р.

3) При правіжці як скарбовими, так і волосними зборчими недоплат, зазначених в ст. 1-й податків, днем поступлення до скарбу цих недоплат рахується день прийняття згаданими зборчими сум на погашення вказаних недоплат” . Закон вступав в дію по телеграфу. Втім, скористатися з нього урядові УНР також не судилося.

29 грудня 1918 р. Рада народних міністрів ухвалила пропозицію міністра фінансів щодо продовження дії Закону “Про податок і дохід державного скарбу на тоталізатор”, а також асигнувала Народному міністерству фінансів (по департаменту простих податків) 2 млн. 400 тис. крб. на витрати по придбанню паперу й виготовленню бланків для різних податків у 1918–1919 рр.

17 січня 1919 р. було видано Декрет про здачу населенням золота й срібла до Державного банку, а також постановлено конфіскувати в розпорядження Народного міністерства фінансів усі пам’ятники з фігурами російських царів, щоб набути металу на карбування українських монет . Щодо Декрету про здачу населенням золотих і срібних монет, то спершу було оголошено про прийом цих речей з оплатою по оцінці на вагу, але, разом з тим, було попереджено про можливість у майбутньому безоплатної конфіскації . Як наслідок почалася правова вакханалія, коли з магазинів Києва конфісковувались золоті та срібні речі “з метою створити золотий фонд для української валюти”, як зазначалося в офіційному повідомленні .

Важко збагнути, чи справді керівники фінансового відомства новопосталої УНР дійсно вважали, що такий легалізований державою грабунок магазинів та заможних мешканців столиці дав би можливість урядові створити якийсь суттєвий золотий фонд, який дозволив би забезпечити вартісне покриття кредитових білетів. Про специфічні засоби ж його здобуття, доцільність та моральний і правовий аспект акції годі й говорити. Наївність і безглуздість такого кроку пізніше визнав і сам її ініціатор Б.Мартос, але поспішив виправдати її політичною доцільністю Декрету, зазначаючи: “Правда, великого практичного висліду він не дав, але мав значення політичне. Річ у тому, що за часів гетьмана на Україну наїхало з Московщини багато заможних людей. Вони, особливо жінки, ходили по місті, прикрашені коштовними речами. Це давало матеріяли для большевицької пропаганди, ніби Директорія охороняє капіталістів, прихильників царського режиму. Цей декрет був добрим спростуванням ворожої пропаганди. А капіталісти приспішили свій від’їзд в Одесу, а звідти в Західну Европу” . Отже, окрім політичної демонстрації сили та класового залякування, такий захід не мав жодної раціональної мети і, звичайно ж, не приніс очікуваного результату, окрім, хіба-що, ще більше налаштував проти Директорії середній та заможній класи населення. Фактично ж зазначеним декретом було встановлено свого роду “репресивно-конфіскаційний податок” на окрему категорію населення України.

Проте, незважаючи на гостру нестачу грошової маси в розпорядженні уряду, Рада народних міністрів так і не скасувала закон, що звільняв кооперативні установи від оподаткування, а лише надала міністрові фінансів “право виключати від звільнення від оподаткування кооперативи по його погляду” . Не варто й згадувати, що ця міра не мала наслідків, позаяк у той час в уряді існувало впливове кооперативне лобі, очолюване самим же міністром фінансів Б.Мартосом. Так, наприклад, 23 січня 1919 р. він домігся від Ради народних міністрів ухвалення його пропозицій щодо надання дозволу усім кооперативним та споживчим товариствам здавати до Держскарбниці російські грошові знаки, що залишилися у них після вже завершення дії відповідних термінів обміну рублів за законом від 6 січня 1919 р., із знижкою у 10% від номінальної вартості, а також про видачу довгострокових позичок центральним кооперативним установам “на фінансування української промисловості” .

Попри невдачі на фронті 17 січня урядом було затверджено й державний розпис (бюджет) за 1918 рік. При цьому Рада народних міністрів доручила міністрові фінансів Б.Мартосу в терміновому порядку видрукувати цей бюджет по розділах і розіслати їх по окремих відомствах. Відповідним міністрам було доручено “вжити заходів до з’ясування тих видатків, які були зроблені за часи гетьманщини і які мали характер зловживань проти інтересів Української Народної Республіки, припинити ці видатки і представити відомості про такі суми міністрові фінансів” . Водночас, Б.Мартосу визначалося до 15 березня внести до Ради народних міністрів попередній розпис на 1919 р. Попри це, 23 січня уряд ухвалив розпис державних прибутків та видатків за 1918 р. , а вже 24 січня 1919 р. Директорією було затверджено бюджет України на 1919 р., котрий насправді являв собою бюджет гетьманської держави П.Скоропадського, працю над яким 30 грудня 1918 р. завершила Бюджетова комісія на чолі з Х.Лебідь-Юрчиком .

Тим часом державні монополії животіли. Цукрова промисловість, що мала б бути золотою жилою державного бюджету, була практично зруйнована. Дійшло до того, що уряд (ухвала від 23 січня 1919 р.) асигнував 22 млн. крб. на закупівлю цукру у німців і водночас запровадив збільшення граничної ціни на нього ж. Проте кошти в скарбниці держави витікали на різноманітні видатки, як вода крізь пальці, а нового притоку не було. Грошей не вистачало не те, що б фінансувати військові підрозділи чи інвестувати у відродження економіки (хоча водночас мільйони асигнувалися на т.зв. культурні цілі), а й на утримання держслужбовців центрального апарату. Так, 29 січня 1919 р. уряд, який вже переїхав до Вінниці, змушений був пропонувати всім міністрам надати Раді народних міністрів протягом тижня проекти скорочення на 2/3 штатів своїх відомств .

Власне, вся подальша політика уряду УНР у фінансовій області зводилася до емісійних заходів і кредитування державних установ, які пересувалися разом з Директорією з однієї місцевості країни в іншу в залежності від військово-політичної ситуації і корекції лінії фронту.

Між тим у керівних колах УНР сталися суттєві зміни. 31 січня 1919 р. змінився уряд. Директорія ухвалила наказ про відставку в повному складі Ради народних міністрів на чолі з головою В.Чехівським і доручила сформувати нову Раду народних міністрів С.Остапенку , проте старий уряд продовжував працювати ще два тижні й забезпечував евакуацію урядових структур з Києва. Фактично уряд В.Чехівського склав свої повноваження 13 лютого 1919 р. Того ж дня у Вінниці члени Директорії постановили: “Затвердити состав Кабінету Народних Міністрів”, в якому посаду міністра фінансів отримав Федак . Новий уряд вважався проантантським і поміркованим.

У Вінниці уряд спробував хоча б обрахувати свої фінансові можливості чи, скажімо так, грошові перспективи за умов війни та втрати Лівобережжя. 5 лютого 1919 р. Рада народних міністрів доручила міністрові фінансів в найкоротший термін виконати її постанову від 17 січня 1919 р. і скласти обмежений (“вкорочений”) державний кошторис на 1919 рік. Завдання це було нереальним не лише тому, що вже 6 березня 1919 р., уряд було евакуйовано з Вінниці до Проскурова, а й тому, що обчислити власні прибутки за тих умов міністерствам було вкрай проблематично, адже вся Україна палала у вогні війни, а вертикаль державної влади навіть на контрольованій військами Директорії території Поділля та Волині була практично відсутньою, як, власне, і сама піддержавна економіка в несталому та непередбачуваному запіллі.

Відтак у своїй фінансовій політиці урядом було зроблено ставку на грошову емісію й ситуативні асигнації коштів та спроби закупівлі необхідних для війська товарів за кордоном. Додамо, що ці закупівлі за кордоном мали здійснюватися знову ж таки через центральні кооперативні організації (на державні гроші), що в умовах війни та відсутності у них закордонної мережі закупівельних і торгових представництв, було практично неможливо здійснити. Отже, ця величезна сума фактично дарувалася наближеним до провідних урядовців (зокрема самого міністра фінансів Б. Матроса) колишнім кооперативним діячам. Залишається лише гадати чи то є злочинною (до того ж за умов війни) безгосподарністю, чи елементарною корупцією та банальним відмиванням державних коштів.

Українські ж гроші зазнали інфляційного удару, що власне в умовах постійних військових дій, доволі інтенсивної зміни фронту та відсутності фронтового запілля (а отже й можливості налагодити збір податків та реалізувати державні монополії) було неминучим явищем34. Вихід з ситуації знову таки було знайдено через надання міністрові фінансів нового емісійного права.

Протягом 1919-го року уряд УНР, а разом з ним і інституції Міністерства фінансів змінили кілька резиденцій. Керівництво країни змушене було через воєнні невдачі українського війська переїжджати з Вінниці у Кам’янець-Подільський, Рівне, Тернопіль і знову до Кам’янця-Подільського. Між тим державний кошторис все ще був невпорядкований, видатки здійснювались хаотично (як правило шляхом виділення коштів по окремих законах), а про прибутки й годі було казати. Доручення уряду міністрові фінансів про складання вкороченого бюджету, надане ще 5 лютого 1919 р., так і не було виконане, а отже уряд продовжував провадити ситуативну фінансову політику. В серпні 1919 р. нарешті було зроблено спробу виробити новий бюджет на поточний рік. 23 серпня 1919 р. до всіх міністерств та відомств УНР було надіслано лист про необхідність складання державного бюджету. В ньому голова Ради народних міністрів І.Мазепа, міністр фінансів Б.Мартос та державний контролер І.Кабачків зазначали, що усім центральним урядовим установам Республіки доручалося виробити і затвердити свої штати, а потім (не пізніше від 10 жовтня 1919 р.) надіслати їх і свої кошториси до Фінансової комісії при Народному міністерстві фінансів (у 4-х примірниках) та до Державного контролю (в 2-х примірниках). Проте сформувати бюджет через військово-політичні обставини знову не вдалося.

Збір податків також не вдалося налагодити. Міністр фінансів Б.Мартос (вже під час Кабінету І.Мазепи) згадував, що обговорював цю проблему з директором Департаменту простих податків і навіть скликав нараду податкових інспекторів, що перебували тоді у Кам’янці-Подільському. Втім справа залишилася незмінною: “Всі вони категорично заявили, що в умовах війни й революції, невпевненого становища влади й слабості поліції, вони не в стані організувати збирання податків. Рада Міністрів постановила організувати кінну поліцію, яка, між іншими обов’язками, могла б також бути помічною при збиранні податків. На жаль, – зазначає він, – Міністерство Внутрішніх Справ не встигло перевести в життя цю постанову через всілякі труднощі, наприклад, майже неможливість знайти потрібних коней на тій невеликій території в кілька повітів, що ми тоді займали. Тому кінну поліцію організувати не вдалося” .

Відтак уряд знов вдався до авантюрних заходів отримання грошей. Зокрема було ухвалено Закон “Про державний податок на деякі предмети розкоші”, тобто на шкіряні, золоті й хутряні вироби. Що саме і в якій мірі оподатковувалося, пояснював спеціальний додаток до закону. Так, оподаткуванню підлягали на: 30% – коштовне каміння, вироби з золота; 25% – вироби, вартістю більш як 200 грн., зокрема, срібло, бронза, нефрит, косметика, фарфор, кришталь, художні картини, килими, хутра; 15% – вироби, вартістю більш як 100 грн. (товари з лайки, лосини, шкіри тисненої, шкіряні валізи, саквояжі, мотоцикли, одяг з шовку) .

Не дивно, що такий закон одразу ж зазнав численної критики чи не з усіх політичних таборів УНР. В.Винниченко, який на той час вже вийшов зі складу Директорії, згодом гостро критикував діяльність народного міністра фінансів Б.Мартоса, зазначаючи, що спроби міністра виробити законодавчі акти у державному масштабі “викликали навіть у безграмотних отаманів глум і сміх” . “Так, наприклад, – окремо наголошує колишній голова Директорії, – знаменитий закон […] про налог на предмети розкоші, яким так хвалився в своїй декларації сам Міністр. Налог на предмети розкоші на цьому клаптику території [Кам’янець-Подільський і округа – П.Г.-Н.], де крім кількох задрипаних убогих містечок і нещасної облупленої столиці (мається на увазі Кам’янець) ні одного порядного міста не було, де не тільки предметів розкоші, але й найнеобхідніших предметів не було де купити” . Критика, безумовно, справедлива, проте з вуст В.Винниченка, який сам свого часу нічим надто плідним не відзначився на посаді голови уряду Центральної Ради і підписував не менш “дивні” закони, будучи головою Директорії, виглядають швидше як глум над колишніми соратниками, до того ж заднім числом, коли сам умив руки від політичної відповідальності у важкі для Батьківщини часи.

Щоправда окремі спроби отримати гроші з господарської діяльності все ж було зроблено, але через вищевказані обставини вони дали мало користі. Так, наприклад, 9 квітня 1919 р. було збільшено окремий збір з власників оцтових заводів на утримання акцизного догляду, зі спирту, який відпускався їм з дозволу управителів акцизними податками без сплати акцизу, з заводів, які переробляли до 10 тис. ступенів спирту на рік – 500 грн., зверх 10 тис. – по 500 грн. за кожні дозволені до відпуску їм 10 тис. ступенів. Крім того, одразу ж було встановлено і запроваджено в дію граничні ціни: на спирт, що склала 75 грн. за градус, на цукор-пісок – 520 грн. за пуд, а за цукор-рафінад – 600 грн. за пуд . Зазначимо, що на той час фунт цукру в Україні коштував 4 крб. (в Росії – 80 руб.), фунт хліба – 2 крб. – 2 крб. 50коп. (у Росії – 10–12 руб.).

18 липня 1919 р. Законом “Про одноразове оподаткування телефонів” було встановлено збір за телефонні апарати (за винятком безкоштовних службових), який коливався від 400 до 100 грн. 27 вересня 1919 р. було збільшено на користь державного скарбу збір з закордонних паспортів, який відтоді мав становити: за виготовлення (вартість паспортної книжки) – 50 грн.; за виданий паспорт – 350 грн.

Було також зроблено спробу здійснити реформу митного тарифу, що запроваджувалася законами від 26 червня і 31 липня 1919 р. Старий, ще царський митний тариф від 1903 р., що стосувався перевезення краму (як за кордон, так і з-за кордону в країну) і який не був змінений в Україні, було підвищено у 5 разів. Щоправда таке підвищення стосувалося тих тарифів, які діяли до 1914 р. Щодо інших товарів, то на них обкладання поділялося на 3 категорії: І категорію складали т.зв. предмети розкоші, тарифні ставки на які збільшувалися в 20 разів; ІІ категорію – предмети (як ввізні, так і вивізні), що не вважалися необхідними, – на них ставки зростали в 15 разів; ІІІ категорію склали предмети, що не є речами першої необхідності, із збільшенням тарифної ставки на них у 10 разів . Як видно, реформа митного тарифу обмежувалася тільки на мажоритації ставок російського дореволюційного тарифу, а за умов обмеженості зовнішнього товарообліку ця реформа майже не мала жодного впливу на збільшення надходжень митних прибутків . Нову спробу здійснити реформу митного тарифу було зроблено 31 липня 1919 р., проте й вона обмежилася, власне, мажоритацією ставок російського дореволюційного тарифу. На практиці ж ці закони так і не були втілені. Активізувати облік товарами намагалися за кордоном різні українські торгівельні місії, але їхня діяльність зводилася нанівець знову ж таки воєнними невдачами УНР .

27 серпня 1919 р. уряд Б.Мартоса пішов у відставку. 29 серпня 1919 р. відставка була прийнята, а Кабінет міністрів висловив “щиру йому подяку за вмілу та корисну, в ці важкі часи для Батьківщини, працю” і призначив головою Ради народних міністрів І.Мазепу, а її колишній очільник Б.Мартос посів крісло міністра фінансів . 13 вересня 1919 р. з ініціативи нового-старого міністра фінансів було збільшено податок на нерухоме майно до 10% середнього чистого прибутку нерухомого майна , але й такими заходами в умовах нової ескалації воєнних дій та обмеженості території, підконтрольної урядові УНР, населення якої на той час до того ж складало переважно розорене селянство, здобути істотних коштів до державної скарбниці не вдалося.

Діяльність Б.Мартоса на посаді міністра фінансів УНР (з 9 квітня по 29 серпня 1919 р. одночасно і голови Ради народних міністрів) зазнала в еміграції досить потужної критики з боку українських державних діячів. Зокрема, полковник Є.Коновалець вважав його чи не за головного винуватця невдач УНР у 1919 році . Проте, на захист міністра став його наступник на посаді прем’єра І.Мазепа, який з цього приводу зазначив: “Без сумніву Мартос працював щиро для добра українського народу і робив все те, що було в його силах. Не треба забувати, що фактично в 1919 р. ми не мали міністерства фінансів у нормальному значенні цього слова, бо за революційного хаосу та руїни ні про яке збирання податків не могло бути мови. Майже єдиним джерелом державних “прибутків” було друкування грошей. Але державна друкарня через свою технічну недосконалість виготовляла грошових знаків замало. В цих умовах міністр фінансів, фактично директор “експедиції для заготівлі державних паперів” не мав можливості задовольнити всі ті потреби, що їх висувало життя. Всякий інший мін[істер] фінансів в тих умовах напевно також не дав би ради” .

Листопадовою поразкою на фронті закінчився 1919 рік. Протягом нього єдиним джерелом державних прибутків для уряду УНР стає, поряд з воєнними реквізиціями, нічим необмежена емісія паперових грошей. Інтересам боротьби з більшовиками, денікінцями і поляками були підпорядковані всі інші інтереси держави, в тому числі й у фінансовій сфері.

25 травня 1920 р. Раду народних міністрів УНР очолив новий прем’єр В.Прокопович49, однак ситуація на фронті невдовзі знов змінилася не на користь українського війська під проводом головного отамана С.Петлюри. Влітку уряд Республіки знов змушений був разом з відступаючою армією повернути у західному напрямі. В цей час на посаду міністра фінансів було призначено Христофора Барановського (1874–1941), який свого часу у 1917 р. очолював подібне відомство в Генеральному секретаріаті Центральної Ради. Додаткову грошову масу уряд планував отримати через державні скарбниці, яким окремим розпорядженням наказувалося працювати тільки на приймання державних податків. Видача ж коштів мала здійснюватися винятково на вкрай невідкладні потреби. По вкладах з поточних рахунків могло видаватися не більш як 20 тис. гривень. В свою чергу Державний банк був зобов’язаний щоденно до 12 години подавати міністрові фінансів і голові Ради народних міністрів доповіді про стан готівки .

Знаходячись у постійних переїздах зі ставки у ставку, Міністерству фінансів залишалося лише намагатися визначати і контролювати грошовий обіг у певній на той чи інший час місцевості, яка знаходилася під контролем військ С.Петлюри та в залежності від поточних обставин. Влітку 1920 р. через невдачі на фронтах інституції і заклади Міністерства фінансів (на той час у складі Міністерства числилося 12 департаментів ) самі вже змушені були перебиратися за кордон УНР. Евакуація їх тривала практично безупинно. Наприкінці 1920 р. українські війська зазнали низки поразок на більшовицькому фронті, уряд УНР остаточно виїхав за кордон, а Українська Народна Республіка фактично перестала існувати як державний організм.

Висновки. З поваленням Гетьманату і відновленням УНР під проводом Директорії (а згодом під фактичним диктатом головного отамана С.Петлюри) до влади в країні знов прийшли сили соціалістичного вектору. Ті ж самі сили, які перебували при владі і за доби Центральної Ради. Уряд Директорії УНР не зумів налагодити фінансове господарство країни. Вже перші його кроки протягом київського періоду засвідчили про популістський характер дій уряду у фінансовій сфері, відсутність у керівництва Народного міністерства фінансів чіткого, продуманого, поетапного плану не лише здійснення грошової реформи, а й взагалі розвитку вітчизняного фінансового господарства, безвідповідального використання державних коштів (фактично проїдання валютно-грошового запасу) тощо. Директорія та її уряд не зуміли забезпечити не лише фінансову безпеку держави (втрата кліше в Одесі та знищення літографічного каміння в Києві), а й за максимально короткий час практично спорожнили грошові резерви, що дісталися УНР у спадок від попередньої влади. Дії Ради народних міністрів та керівництва Народного міністерства фінансів УНР зумовлювалися політичною кон’юнктурою та обставинами, які навіть не намагалися передбачити його фахівці, а не на підставі фінансово-економічних розрахунків з поправкою на непевність і особливість ситуації в умовах соціального протистояння і зовнішньої загрози.

Війни з більшовицькою та денікінською Росією, що почалися з початком 1919 р., були програні, а поляки опанували західними областями України. Війна принесла з собою економічну розруху, руйнування промисловості і сільського господарства, припинення зв’язку між містом і селом, обірвала торгівельні стосунки. Податки перестали надходити до державної скарбниці з кількох причин: це і часті зміни лінії фронту, і через відсутність в української влади організованого фінансового апарату й податково-адміністративної інспекції, і внаслідок повної деморалізації населення воєнними діями та потужної більшовицької агітації. Держава функціонувала за рахунок друкарського верстату, а урядова фінансова політика трималася на нічим необмеженій емісії паперових грошей. Питання податкової, митної та бюджетної політики, організації податково-митних органів чи удосконалення грошової системи не могли стояти на порядкові денному. За таких обставин головним завданням провідників фінансового відомства УНР було будь-яким можливим шляхом отримати виготовлені в Берліні чи Варшаві кредитові білети, організувати якомога більший за накладом друк паперових грошей у Кам’янці-Подільському і розумно розподілити їх на потреби армії та цивільних установ. Тим часом більшовики переможно опановували Україну, а на зміну УНР прийшла УСРР. Доба української державності закінчилася.


________________
1. Відродження. – 1918. – 15 грудня; Наш путь. – 1918. – 15 грудня; Мир. – 1918. – 15 грудня.
2. Іванис В. Симон Петлюра – президент України. – Торонто, 1952. – С. 82.
3. Щодо фінансової політики гетьманського режиму дивіться: Гай-Нижник П. Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 р.). – К., 2004. – 430 с.; його ж. Податкова політика Центральної Ради, урядів УНР, Української Держави, УСРР (1917–1930 рр.). – К.: Цифра-друк, 2006. – 303 с.; його ж. Український Державний банк: історія становлення (1917–1918 рр.). Документи і матеріали. – К.: Цифра-друк, 2007. – 340 с.
4. Після об’єднання з УНР Західно-Української Народної Республіки (Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 р.) до складу Директорії наприкінці березня 1919 р. увійшов за постановою Трудового Конгресу Євген Петрушевич як президент Української Національної Ради Західної області УНР.
5. Центральний державний архів вищих органів влади та Управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 15. – Арк. 1–3.
6. Там само. – Спр. 25. – Арк. 41.
7. Там само. – Спр. 14. – Арк. 8–8 зв.
8. Відродження. – 1918. – 26 (13) грудня.
9. Гнатишак М. Державні гроші України 1917–1920 років. – Клівленд, 1974. – С. 175
10. Мартос Б. Українська валюта 1917–1920 років // Мартос Б., Зозуля Я. Гроші Української Держави. – Мюнхен, 1972. – С. 16.
11. ЦДАВО України. – Ф. 1063. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 14 зв.
12. Там само. – Спр. 15. – Арк. 1–3.
13. Андріяшик М. Р. Структура керівних органів культури та мистецтва. 1917–1920. – К.: КДІТМ, 1999. – С. 63–64.
14. Там само.
15. Там само.
16. Державний вістник. – 1918. – № 47.
17. Вістник державних Законів для всіх земель УНР. – 1919. – № 1. – 18 січня.
18. Винниченко В. Відродження нації. – Київ – Відень, 1920.– Ч. ІІІ. – С. 355.
19. Вістник державних Законів для всіх земель УНР. – 1919. – 20 лютого.
20. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 – листопад 1920: Документи і матеріали. – К., 2006. – Т. 1. – С. 128–129.
21. Гнатишак М. Державні гроші України... – С. 175.
22. Мартос Б. Українська валюта... – С. 20.
23. Немановъ Л. М. Финансовая политика Украины (7 ноября 1917 – 4 февраля 1919 г.). - К., 1919. – С. 30.
24. Мартос Б. Українська валюта... – С. 20.
25. Директорія, Рада Народних Міністрів... – С. 192.
26. Там само. – С. 209.
27. Там само. – С. 190.
28. Там само. – С. 208.
29. Вістник Державних Законів УНР. – 1919. – Вип. VI. – Ч. 95; Лебідь-Юрчик Х. Бюджетове право. – Львів, 1927. – С. 142.
30. Директорія, Рада Народних Міністрів... – С. 209.
31. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 25. – Арк. 41 зв.
32. Там само. – Cпр. 14. – Арк. 87.
33. Там само. – Ф. 1092. – Оп. 6. – Спр. 2. – Арк. 10–11.
34. Обмінний курс української валюти у 1919 р. поступово знижувався. Втім, в цьому не було нічого дивного. За час Першої світової війни інфляція спіткала практично всі європейські валюти. Крім того, курс національної валюти знижувався й із втратою території УНР. Республіка вела війну на три фронти, Україна була відрізана від решти світу, торгівля і промисловість – паралізовані. За таких обставин про якусь стабільність карбованця чи гривні годі й було думати. 20 березня 1919 р. у Відні, наприклад, за 100 “думських” рублів (випущених Тимчасовим урядом у 1917 р.) платили 150 австрійських крон, а за 100 крб. – 160–170 крон. Восени 1919 р. за один карбованець УНР давали 4 російські рублі, а в Одесі один долар США відповідав 45–50 руб., а в українській валюті – 10–12 крб. Щодо золотого рубля, то курс карбованця протягом 1919 р. теж падав. У січні 1919 р. на чорному ринку за золотий рубль платилося 15 крб., а в липні, коли уряд УНР опинився в Кам’янці-Подільському, такий рубль коштував вже 60 крб. Коли ж в листопаді 1919 р. українське військо спіткали катастрофічні, невдачі ціна золотого рубля зросла до 120 крб. (240 грн.).
35. Мартос Б. Українська валюта... – С. 26.
36. Вістник Державних Законів УНР. – 1919. – 9 липня.
37. Винниченко В. Відродження нації. – К. – Відень, 1922. – Ч. ІІІ.– С. 355–356.
38. Там само.
39. ЦДАВО України. – Ф. 1509. – Оп. 5. – Спр. 9. – Арк. 7.
40. Там само. – Спр. 1. – Арк. 1.
41. Там само.
42. Там само.
43. Гловінський Є. Фінанси У.С.С.Р. – Варшава, 1938. – С. 23.
44. Добриловський М. З історії господарської політики незалежної України (1919–1920 рр.) // Збірник пам’яті Симона Петлюри. – Прага, 1930. – С. 149–165.
45. ЦДАВО України. – Ф. 1065. – Оп. 1. – Спр. 16. – Арк. 64.
46. Там само. – Ф. 1509. – Оп. 5. – Спр. 1. – Арк. 1.
47. Воля (Відень). – 1921. – Т. ІІІ. – Ч. 3–5.
48. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. – Берлін, 1951. – Ч. ІІ. –С. 52–53.
49. Новий уряд під керівництвом В.Прокоповича було затверджено 26 травня 1920 р. Новим міністром фінансів було призначено Х.Барановського, а керуючим міністерством став А.Маршинський, який за часів УНР Центральної Ради і Гетьманату у 1918 р. очолював Департамент простих податків.
50. ЦДАВО України. – Ф. 1509. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 56.
51. Україна в добі Директорії УНР. – Скрентон, 1966. – Т. 7. – С. 61.



 
matrix-info БУЛАВА