hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Головні банкіри незалежної України 1917–1921 рр. (До історії створення Українського Державного банку)

Опубліковано: Гай-Нижник П. Головні банкіри незалежної України 1917–1921 рр. (До історії створення Українського Державного банку) // Київська старовина. – 2005. – №5. – С.146–158.

Нинішнє покоління істориків, нажаль, мало знає про людей, які відігравали свого часу, у далеких 1917-1920-х роках, одну з основних ролей у створенні господарчих підвалин при розбудові незалежної української держави на початку ХХ століття взагалі та її фінансової системи зокрема. Проте державотворення, як відомо, то не лише політичні інтриги, війни, галасливі промови тощо, але й непоказна (часто невдячна) праця людей, які прагнуть покласти в основу молодої державності підвалини господарчої системи, що забезпечила б її громадянам добробут, а країні економічне процвітання. Серед таких будівничих кращого майбутнього для нашої Вітчизни у фінансовій сфері за часів її національно-державного відродження 1917-1920 рр. були, між багатьох інших, й очільники одного зі стовпів будь-якого сучасного державного організму – центрального національного банку.

В різних країнах центробанки мали і мають різні назви, проте головне їхнє завдання – стабільність національної грошово-банкової системи, як однієї з запорук державної безпеки та незалежності країни – залишається й до нині актуальним. В період відновлення української державності протягом 1917–1921 рр. вітчизняна подібна установа мала назву – Український Державний банк. Його роль в процесах становлення української державності початку ХХ століття, в умовах катастрофічної нестачі коштів і, водночас, воєнно- пореволюційної гіперінфляції рубля та інших валют, що загострювалася соціально-економічною кризою та чи не безперервними бойовими діями на всьому терені України, важко переоцінити.

Втім, за назвою “Український Державний банк” стоять живі люди, які, в буквальному розумінні, без сну й користі жертовно створювали цю важливу для державної долі їхньої нації установу. Їх було сотні – начальники відділів, бухгалтери, прості робітники тощо. Проте за тих умов воєнно-революційного буревію особливу роль відігравали керівники банку, що несли на своїх плечах не лише вагу державного завдання, але й тяжкість історичної відповідальності перед власним народом.

Впродовж 1917-1921 рр. Український Державний банк очолювали:

Кривецький М. – з 18 грудня 1917 р. по 9 березня 1918 р.;

Ігнатович В. – з 9 березня 1918 р. по квітень 1919 р.;

Яковенко – з квітня по листопад 1919 р.;

Клепачівський К. – з квітня 1919 р. по 1921 р. (але фактично до 1939 р. ніс відповідальність за збереження скринь та архівів банку).

Ким були ці люди і якою мірою прилучилися до створення головної банкової установи нашої країни в період українського національного відродження початку ХХ ст., а отже й до розбудови вітчизняної державності?

Кривецький Михайло Єремійович був широко знаним в російських та українських інтелігентських та фінансових колах економістом ще до революційних подій, що відбулися в імперії Романових 1917 р., а з утворенням Української Народної Республіки долучився до будівництва національної державності у грошовій та банковій галузях.

Як колишній працівник Міністерства фінансів Росії у Петрограді він мав певний досвід організації державних фінансів і тогочасні українські провідники справедливо сподівалися на плідну і корисну працю М.Кривецького у справі створення вітчизняної фінансово-банкової системи. Як і переважна більшість тогочасної української інтелигенції М.Кривецький розподіляв соціалістичні узріння. Він вступив до партії українських cоціалістів-федералістів, а потім пристав до соціалістів-самостійників.

З утворенням Центральної Ради і уряду України його обирають на члена ради генерального секретаря фінансів і керівника Кредитової канцелярії. Згодом він отримав важливі у державній системі посади директора відділу Державної скарбниці УНР та 18 грудня 1917 р. директора Державного банку УНР [1]. З його ім’ям пов’язано випуск перших українських банківських нот державного рівня. М.Кривецький сигнував (підписав) першу банкноту самостійної Української держави (УНР) – державний кредитовий білет вартістю 100 крб., яку було емітовано 5 січня 1918 р (в грудні 1917 р. за ст. ст.).

Він є автором досі невідомої фахівцям та дослідникам, але надзвичайно вагомої для розуміння економічної стратегії УНР на майбутні після 1917 р. роки, доповіді-досліду (допомогу в обрахунках йому надав професор економіки польського походження А.А.Вольський) “Экономико-финансовые перспективы Украинской Республики и ближайшие экономические, финансовые и политические задачи Генерального Секретариата. Краткие соображения М.И.Кривецкого” (від 29 грудня 1917 р. за ст. ст.). Рік 1917-й закінчувався початком україно-більшовицької війни. 1918-й обіцяв бути важким і непевним. Разом з тим київські можновладці (в контексті ескалації воєнних дій з більшовиками) мали визначитися у своєму ставленні до офіційного статусу федеративного перебування УНР у складі Росії взагалі. Урядові необхідно було зважати не лише на політичні, але й на господарські вигоди та недоліки як за умови перебування України у складі всеросійської федерації, так і за можливості самостійного державного існування УНР. Дану ситуацію проаналізував перший директор Державного банку і Державної скарбниці УНР М.Кривецький. Значний за обсягом і ґрунтовний за змістом документ під назвою “Економіко-фінансові перспективи Української Республіки і найближчі економічні, фінансові та політичні завдання Генерального Секретаріату. Короткі міркування М.І.Кривецького” було підготовлено 29 грудня 1917 р.

У документі ретельно розглядалося питання стосовно перебування українських земель у складі Російської імперії за останнє перед вибухом світової війни п’ятиріччя (1908-1912) і перспективи подальшого розвитку країни після завершення воєнних дій як за умови її перебування тепер вже у федерації всеросійській, так і поза нею. Безпосередньо про фінансову сферу йшлося у VII та VIII розділах (відповідно: VII. Державні фінанси; VIII. Кредит і гроші) доповідної. Головне питання розділів (що простежується протягом усього документу): чи в змозі УНР вести власні фінансові справи, створити (і на яких засадах) дієздатну національну грошову систему як самостійне державне утворення. Автором було здійснено детальний (по можливості) аналіз фінансового стану України як складової частини Російської імперії в останні передвоєнні роки. Перш за все, згідно з губернськими смітними надходженнями й витратами було визначено (окремо по губерніях) державні фінанси України у складі імперії Романових у період з 1908 по 1912 р.

Підсумовуючи дані по усіх дев’яти українських губерніях, М. Кривецький дійшов таких висновків:

“а) у п’ятиріччя, що розглядається, доходи України збільшилися на 107.296.000 руб. або із залишком на 31%, а витрати зросли на 64.236.000 руб. або майже на 21%.

б) Перевищення звичайних доходів України над її звичайними витратами з 1910 року [,] тобто з часу пожвавлення на Україні цукрової, залізничної та кам’яновугільної промисловості[,] різко підвищилося, склавши майже 18% відносно загальної суми валових доходів.

в) У складанні доходів України головну роль грав дохід від скарбової винної операції, що склав у 1912 році 170.389.000 рублів або майже 38 % відносно загальної суми звичайних доходів, а отже, назва “п’яного бюджету” повинна бути із усією справедливістю віднесена до царського бюджету України”. Не маючи у розпорядженні даних про чисті прибутки Государственного банку імперії від українських операцій, М. Кривецький визнає, що вони (такі прибутки) у будь-якому разі мали бути не нижчими за четверту частину від усього прибутку Государственного банку за 1912 р., який становив 33 млн. рублів. Відповідно до державного доходу України за цією статтею мало бути віднесено не менше 8 млн. 250 тис. рублів.

Були обчислені й фінанси трьох державних залізниць в Україні, які характеризувалися наступними величинами :

Залізниці.........Валовий дохід..Валові видатки....Чистий дохід
Тисячі рублів
Катерининська........68.736.......34.987.............33.749
Південна.............67.846.......37.165.............30.680
Південно-Західна.....83.301.......43.356.............39.945
Усього:.............219.883......115.509............104.374

Промисловий податок з України склав у 1912 р. приблизно 8 млн. 991 тис. рублів. При цьому автором зазначається, що якщо відкинути інші поправки, як наприклад, митні збори та акциз на чай і сірники, які поступали за рахунок України до інших місць, то й за таких обрахунків чисті доходи України за 1912 р., складаючись з перевищення звичайних прибутків над звичайними видатками та 3% чистого прибутку державного банку, українських залізниць і поправки на промисловий податок, склали значну суму у 201 млн. 815 тис. рублів.

З цієї суми слід вирахувати (пропорційно кількості українського населення) витрати по центральному управлінню імперії і по сплаті державних боргів. Загальна сума видатків по імперії, відповідно до вищевказаних статей, склала 460 млн. 928 тис. руб., тому 32/171 цієї суми дають Україні 80 млн. 407 тис. рублів. Таким чином, чистий дохід України за 1912 р. склав досить значну суму у 121 млн. 808 тис. руб., тобто Україна з власних коштів передавала цю суму на покриття видатків інших частин імперії, які не мали жодним чином її не стосувалися. При цьому М. Кривецький зазначає, що це і є “та контрибуція, котра була у 1912 році сплачена Україною за честь перебувати областю Імперії Романових” та наголошує на тому, що “контрибуція, котру Україна мала б сплачувати Російській Народній Республіці, побудованій на самодержавництві усіляких Лєніних, Бронштейнів, Розенфельдів, Іоффе та ін[ших] була б багато більшою контрибуції, що утримувалася царями”.

Приблизні розрахунки цієї (більшовицької) контрибуції викладаються автором у такому вигляді:

“На перше січня 1913 року державні борги Російської імперії склали 8.858.054.000 рублів. За час війни зроблено внутрішніх і зовнішніх боргів близько 27.000.027 мільярдів рублів, та випущено паперових рублів, не забезпечених ні золотом, ані виробленим народним багатством, близько 12 мільярдів. Паперово грошова інфляція привела Росію до надзвичайного падіння [вартості] рубля, який нині слід цінити лише [у] 15 коп. по відповідності із золотим запасом Государственного банку й лише у 7 золотих коп. щодо обійнятого шаленою спекуляцією товарного ринку. За падіння рубля мусить заплатити народ: це падіння рівносильне примусовій виїмці з російської народної кишені приблизно 12 мільярдів рублів. Таким чином у даний момент [мається на увазі кінець 1917 р. – П.Г.-Н.] на шиї народу в Росії, що потрапив у рабство темноти й експлуатується Лєніним і К-о[,] висить вже не менше 40 мільярдів рублів боргу”. За таких обставин автор прогнозує, що ліквідація воєнного стану і яке-не-яке відновлення більшовицької руйнації, якщо припустити, що Росія прийде до певної рівноваги вже через 3-4 роки, мусить обійтись її народам щонайменше у 25 млрд. руб. Виходячи з цього, Росія таким чином (через вказані 3-4 роки) була б обтяжена боргом щонайменше у 72 млрд. руб., з яких не менш 1/3 мало б випасти на Україну, як на найбільш багату частину держави. Одночасно відсотків по російському боргу Україна мусила б платити (рахуючи по 6% на рік) не менш 1 млрд. 440 млн. руб. Як логічний висновок, М.Кривецький зауважує, що “якщо Україна цілком від’єднається від Лєнінського Царства, вона уникає 8-мільярдної тяжкості державного боргу, та річного податку по сплаті цього боргу у 480.000.000 рублів”.

Вихід із стану з державними фінансами, що склався на грудень 1917 р., директор Державного банку і Державної скарбниці УНР вбачав у проголошенні самостійної соціалістичної України й у суцільній монополізації, націоналізації і соціалізації промисловості, цін, банків тощо.

Аналогічним було бачення М.Кривецьким й кредитно-грошової ситуації та шляхів її вирішення. За його підрахунками “до [Першої світової] війни на території України працювало 3.660 кредитових установи різного типу. В тому числі знаходилося 161 відділення Акціонерних Банків і Банківських Контор, та 316 товариств Взаємного Кредиту, а всього в межах України до війни малося 477 гнізд спекулятивного кредиту, бо переважна більшість товариств взаємного кредиту, – на думку автора документа, – є розсадником самої неприборканої спекуляції”. Після цього М.Кривецький, спираючись на аналіз стану державних фінансів країн-учасників світової війни, зокрема Франції (зроблений професором А.Вольським, який на той час мешкав у Києві), доводить невірність твердження про руйнацію уявлень тогочасних економістів про обов’язкову необхідність забезпечення грошових знаків золотом. З цього приводу автор, зокрема, зазначав:

“Золоті запаси емісійних банків усього світу складають нині не вище 30 мільярдів франків, а війна вже обійшлася воюючим державам [...], не менш 700 мільярдів франків, при чому короткотермінові зобов’язання народів, що стинаються, складають близько 45 мільярдів франків. Золотий запас французького банку складає близько 5 мільярдів франків, а випуск банкнотів досягає у Франції 21 мільярда франків. Якщо б цінність паперових грошей визначалася золотими запасами національних банків, французький паперовий франк коштував би близько 24 золотих сантинів [2], між тим французький паперовий франк розцінювався на Нью-Йоркській біржі у вересні 1917 року у 38 1/2 золотих сантина. Із співвідношень цих фактів витікає, що по[-]перше війна розвіяла упередження, в силу якого курс банкнотів визначався золотими запасами національного банку; по[-]друге, золоті запаси емісійних банків занадто мізерні для того, щоб покривати суми по воєнних витратах і по[-]третє більшість воюючих країн надто переповнені паперовими грішми для того, щоб ці країни могли повертатися шляхом колосальних жертв [до] золотої валюти, що не має ніякого практичного значення”.

Виходячи з вищевказаного, М.Кривецький зазначав, що по завершенні війни розраховувати на іноземні капітали для відновлення вітчизняної економіки і фінансів не доведеться, адже усі країни знаходяться у кризовому стані й ще приблизно 4-5 років інвестуватимуть кошти у власну економіку. Єдиний вихід пропонувався власними силами налагодити народне господарство, запровадити залізнично-кредитове страхування, сільськогосподарську, торгівельну і зовнішньо-торгівельну монополії, тимчасово дозволити існування промислово-приватних підприємств, ввести безмитний контроль тощо, аж до поступового примусового насадження соціалізму. З боку фінансів пропонувалося розпочати необмежений випуск Держбанком банкнот і обертати їх виключно на території своєї країни.

Для підняття курсу вітчизняних паперових грошових знаків пропонувалося “перш за все обмежити Україну від приливу російських грошей, курс яких буде, безсумнівно, падати. Україна не буде в силах зупинити падіння рубля” . Крім того, з цією метою необхідно було здійснити штемпелювання російських грошових знаків, що на той час вже перебували в українському обігу, а для ново запроваджених встановити новий курс. Такі рублі мають пройти через українські кредитові установи і поповнять нестачу грошової маси. Приватні ж банки і товариства взаємного кредиту слід беззаперечно націоналізувати. Взагалі ж українську економічно-фінансову сферу, на переконанням М.Кривецького, яке, до речі, співпадало з офіційною думкою влади УНР, необхідно буде піддати суцільній соціалізації.

Підсумовуючи свої міркування, директор Держбанку і Держскарбниці вбачав основні першочергові фінансові задачі Генерального Секретаріату УНР в такому:

а) проштемпелювати російські грошові знаки до 1 березня 1918 р.;
б) оголосити про те, що проштемпельовані рублі будуть замінені на українські карбованці до 1 січня 1919 р.;
в) оголосити, що після 1 травня 1918 р. рублі без штемпеля будуть не дійсними на території УНР, а проштемпельовані набудуть нового курсового співвідношення із карбованцем;
г) не розраховувати на податкові і акцизні збори, а відтак побудувати державні фінанси на засадах монополій.

Подальший, після проголошення IV Універсалом Центральної Ради самостійності УНР і заключення українською делегацією Берестейського договору 1918 р. з державами Четверного блоку, розвиток фінансової політики уряду України показав, що накреслені М.Кривецьким перспективи і напрямки, цілком сповідувалися і почали впроваджуватися у життя офіційним Києвом.

Після повернення Центральної Ради до столиці, 9 березня 1918 р. Рада Міністрів вирішує звільнити Михайла Єремійовича з посади директора Державного банку УНР. Натомість, поряд з такими визначними економістами як М.Гаврилів, І.Ганіцький, А.Вольський, В.Коваль, Х.Барановський, Ф.Королів, К.Мацієвич, П.Линниченко, І.Фещенко-Чопівський та В.Тимошенко, М. Кривецький бере участь у роботі україно-німецько-австро-угорської комісії, що виробляла проекти торгівельних договорів між УНР та Центральними державами. Створення такої комісії було передбачено ще Берестейською угодою, вона розпочала засідання в Києві з 25 березня 1918 р. (з українського боку уповноваженим був М.Порш, з німецького – посол барон Мум, з австро-угорського – посол граф Форгач) і виробила 5 основних торговельно-цінових угод, що лягли в основу економічної співпраці між УНР, Німеччиною та Австро-Угорщиною.

На короткий термін (з 29 квітня по 14 грудня 1918 р.) соціалістичний курс розвитку України частково було перервано існуванням Української Держави у формі Гетьманату П.Скоропадського, під час якого, однак, як і пропонував М. Кривецький керівництву УНР, було розпочато штемпелювання рублів, обмежено ввіз і заборонено обіг окремих рубльових номіналів з плануванням повного обміну всієї маси російських грошових знаків на українські і заборони їхнього функціонування в Україні. При цьому було збережено усі форми власності і свободу фінансово-економічної діяльності. З поваленням Гетьманату і відновленням УНР на чолі з Директорією українським урядом було остаточно заборонено обіг російських рублів на терені держави і відновлено курс на суцільну соціалізацію, націоналізацію і монополізацію вітчизняних економіки і фінансового ринку. Остаточному завершенню і реальному втіленню цих намірів перешкодила Друга україно-більшовицька війна, яка закінчилася поразкою для України, втратою державності і встановленням більшовицького “радянського” режиму.

З поваленням наприкінці 1918 р. буржуазної державності в Україні, яку прагнув створити Гетьман П.Скоропадський, й відновленням соціалістичної УНР на чолі з Директорією, М.Є.Кривецький знов повертається до державотворчої діяльності. В березні 1919 р., під час втечі Директорії з Києва і перебування уряду УНР у Вінниці, як представник партії соціалістів-самостійників, він отримує портфель виконуючого обов’язки народного міністра фінансів УНР у коаліційному Кабінеті проф. С.Остапенка . На цей час в керівництві УНР сталася парадоксальна ситуація, коли Директорія була роз’єднана, її члени знаходилися у різних місцевостях (частина членів Директорії на чолі з С.Петлюрою опинилися у Рівному, а Є.Петрушевич та О.Андрієвський майже цілком самостійно “урядували” в Станіславові). Подібна ситуація склалася і в уряді, який також розпався на кілька частин – одні перебували в Одесі, інші при головному отаманові С.Петлюрі. Після втрати військами УНР Жмеринки, М.Кривецький, разом зі своїм однопартійцем Д.Симонівим, попрямував до Є.Петрушевича в Галичину.

Михайло Єремійович не прибув до Рівного, де тимчасово зосередилися державні установи УНР, а тому на початку квітня 1919 р. членом Директорії А.Макаренком замість М. Кривецького обов’язки міністра фінансів було доручено виконувати Б.Мартосу. Справа в тім, що, як і більшість членів партії соціалістів-самостійників, М.Кривецький виступав за передачу головування в Директорії Є.Петрушевичу, а головнокомандувачем над військом призначити отамана Оскілка. Під час приїзду до Бродів представників американського уряду Бахмана та Рейслера для зустрічі з провідниками України, туди прибув і М.Кривецький (разом із делегацією своєї партії). В цей час він веде активну агітацію проти новоутвореного уряду Б.Мартоса і передбачав його швидке падіння. Врешті решт з розколом Директорії на два табори М. Кривецький стає на бік Є.Петрушевича та О.Андрієвського. Останній, на противагу решті членів Директорії і голові уряду УНР, навіть призначив собі у Станіславові окремого керуючого Міністерством фінансів, яким став саме М.Кривецький.

Востаннє Михайло Єремійович посів міністерську посаду в квітні 1920 р. під час реорганізації уряду заступником його голови А.Лівицьким в Кам’янці-Подільському. Проте скоро, наприкінці травня 1920 р., попередній уряд подався до демісії і було сформовано нову Раду Міністрів з лівих партій. Невдовзі М.Кривецький емігрував до Австрії і зупинився у Відні. Згодом він перебрався до Франції, де й помер 1929 року.

Ігнатович Володимир Вікторович народився у 1883 році. Він вже до революції був відомим громадським і банківським діячем України. В.Ігнатович рано включився до українського національно-визвольного і культурницького руху. Ще у досить молодому віці, з кінця ХІХ ст., він був членом ”Старої громади” у Києві. З 1901 року працював у Київському відділенні Держбанку і залишався, одночасно, касиром “Старої громади” аж до її ліквідації. Є.Чикаленко характеризував його, як “фінансиста” і “щирого українця”. В бурхливі передреволюційні і пореволюційні часи серед освітчених кіл було прийнято брати участь у масонському рухові. За свідченням Д.Бєлінга В.Ігнатович належав до членів масонської ложі “Заря” у Києві, до якої також належали такі відомі вітчизняні громадські, державні і наукові діячі як барон Штейнгель, Корчак-Чепурківський, Вагнер, Чехович, Єфремов. У березні 1917 р. В. Ігнатовича було запрошено до праці у спеціальній підкомісії Шкільної комісії Міської ради Києва, яка мала розробити план запровадження української мови у школах міста.

1917 рік став роком розквіту українського політичного життя, роком народження Української Народної Республіки. В грудні того року В.Ігнатович став членом-засновником Української федеративно-демократичної партії, яка початково висловлювалася проти повної самостійності України і мала помірковану соціальну програму. Проте україно-більшовицька війна багатьом поміркованим у цьому питанні політичним діячам, серед яких були й провідники Центральної Ради, розплющила очі щодо питання обрання Україною шляху на державну незалежність. Керівництво федеративної до Росії УНР вже наприкінці 1917 р. взяло курс на економіко-фінансову самостійність України від Петрограду, а з виданням IV Універсалу Центральною Радою і на самостійність політичну. 22 грудня 1917 р. Центральна Рада було прийнято Закон про перетворення Київської контори Государственного банку Росії на Український Державний банк . Перейменування Київської контори імперського Держбанку в Український Державний банк, втім, ще не означало його реального заснування. Не було вироблено Статуту Держбанку, не створено ні основного, ані запасного фондів, не було запроваджено навіть центральної бухгалтерії, як і не налагоджено зв’язків з провінційними відділеннями, які існували автономно. В березні 1918 р., після повернення Центральної Ради до Києва саме цю важливу для незалежного існування країни фінансову установу й очолює Володимир Вікторович Ігнатович. 9 березня 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР звільняє з посади директора Держбанку М.Кривецького, “з огляду на його відсутність”, і постановляє, що “виконувати обов’язки директора Державного банку доручається Ігнатовичу”.

Після перевороту 29 квітня 1918 р. на чолі з П.Скоропадським та проголошення Української Держави у формі Гетьманату і одразу ж по створенні гетьманського уряду, міністр фінансів А.Ржепецький заявив газеті “Відродження”, що, крім інших завдань, намагатиметься обновити банківський апарат у формі Державного і приватних банків . За нової влади виконуючим обов’язки директора Українського Держбанку було залишено В.В.Ігнатовича (директором його було затверджено пізніше) і саме це завдання першочергово лягло на його плечі. Засновувати Український Державний банк довелося практично заново. Одночасно з працею у виробленні повномірного юридично-фінансового забезпечення головного банківського закладу країни, приймалися заходи й щодо відновлення зв’язку з конторами і відділеннями, налагодження центральної бухгалтерії, призначення службовців тощо. Підготовча праця тривала до початку серпня 1918 року. 6 серпня 1918 р. П.Скоропадським було затверджено Закон про встановлення роспису платні службовцям у конторах і відділах Державного банку, який юридично набирав чинності від 1 червня того ж року з метою, “щоб з того часу видачу добових та процентових додаткових грошей було припинено”.

Офіційно ж Український Державний банк було засновано 10 серпня 1918 р., коли Гетьманом було підписано Закон про затвердження Статуту Українського Державного банку і асигнування коштів до його основного капіталу . Призначення і завдання, покладені на Держбанк, визначав 1-й пункт розділу № І загальних постанов його Статуту, в якому, зокрема, вказувалося: “Державний Банк має на меті полекшення грошового обороту, допомогу шляхом короткострочного кредиту державному торгу і промисловости і сільському господарству на Україні, а також забезпеку грошової маси”.

Офіційно Держбанк підпорядковувався міністрові фінансів, а директор здійснював безпосереднє керівництво його діяльністю. Крім цього, він доручав провадження, за його вказівками, операцій з золотом та %%-ми паперами, а також окремих операцій за рахунок Держскарбниці чи різних відомств і установ. Загальне ж управління Держбанком доручалося Раді Банку та його директорові. При Раді Банку під безпосереднім проводом його директора існували: 1) виділ кредитових білетів, 2) виділ місцевих інституцій, 3) центральна бухгалтерія і 4) центральна канцелярія. Директор Банку був і головою його Ради, яка складалася з: дир. Кредитової канцелярії, члена від Держконтролю, члена від Міністерства торгу і промисловості та трьох представників від Міністерства фінансів, яких затверджував Гетьман по доповіді міністра фінансів, а також з члена від кооперації, члена від київського Біржового комітету, двох членів від Протофісу та одного від Краєвого Союзу хліборобів-землевласників. За розпорядженням міністра фінансів до Ради могли запрошуватися представники відповідних відомств, справи яких розглядалися. Голові Ради Держбанку дозволялося також на власний розсуд, при потребі, запросити необхідних осіб на засідання з правом дорадчого голосу.

В.Ігнатовичу, як директорові Держбанку належала виконавча влада також у справах, які не були доручені місцевим інституціям Банку, а розпорядча сягала повноважень, які не підлягали компетенції міністра і Ради Держбанку. Зокрема, до обов’язків директора належало: 1) загальні керівництво Банком і догляд за доладністю справоведення, за виконанням умов Статуту і наказу Банку, а також за цілісністю всіх його кас і коштовностей, 2) зносини і листування від імені Банку, 3) розпорядження, які торкаються особистого складу службовців, 4) призначення ревізій і відряджень службовців для службових справ, 5) розпорядження витратами з правом переміщувати кредити в межах, зазначених при затвердженні щорічного обрахунку, 6) складання і подача, куди належить, річного обрахунку і справоздання Банку, 7) управління, згідно з вказівками міністра фінансів, операціями, що доручаються Банкові за рахунок Держскарбниці, а також операціями з золотом і відсотковими паперами, які належать Банкові й ощадкасам і 8) завідування окремими операціями, які накладаються на обов’язки Банку, за дорученням міністра фінансів, з позиками, конверсіями тощо. Директора Держбанку призначав Гетьман на пропозицію міністра фінансів. Керівна частина Держбанку визначалася на посадові класифікації окремим Тимчасовим нормальним росписом окладів утримання і клас посад службовців у Центральному управлінні Українського Державного банку, який вказував ще й на рівень розрядів банківських працівників. Посада директора Держбанку, наприклад, відповідала IV класові і ІІ пенсійному розрядові, але розмір пенсійного утримання директора не був фіксованим, а призначався урядом.

За час свого директорства В.Ігнатович сигнував шість банкнотів незалежної України у гривневій вартості. Зробив значний внесок у заснування національного банку державної України, налагодження його плідної діяльності та в розбудову української банківської і фінансової системи. Держбанк був однією з двох державних установ (поряд з Державною скарбницею) за допомогою яких міністр фінансів керував грошовою системою країни. Державний банк дбав про забезпечення грошової системи через випуск кредитових білетів і був, відповідно, також й емісійним державним банком. За Гетьманату 1918 р. Держбанком, спільно з Міністерством фінансів, провадилася активна робота по формуванню в Україні власної національної фінансової системи і виходу її з російської рубльової зони. Через Державний банк, очолюваний В.Ігнатовичем, урядом Української Держави у 1918 р. було здійснено міжнародні фінансові трансакції (зокрема з Німеччиною та Австро-Угорщиною). Свої повномірні публічні операції Український Державний банк відкрив 2 вересня 1918 р. як центральний національний банк та депозитний банк банків.

З 11 жовтня 1918 р. Володимир Вікторович стає також членом комісії Ради Державного банку, якій було доручено у терміновому порядку виробити основні постанови щодо кредитування Держбанком кооперативних кредитових установ.

В.Ігнатович брав участь як член української делегації у мирових переговорах Української Держави з РСФРР та в заключені торгівельно-консулярного договору з урядом Кубані у 1918 році. Учасник вироблення “Згоди щодо поштово-телеграфних зносин” між Українською Державою і Кубанню. Член української державної фінансової комісії на переговорах з Німеччиною та Австро-Угорщиною та на мирових переговорах з РРФСР. Він також був учасником переговорів фінансових комісій України (як за УНР, так і за Гетьманату), Німеччини та Австро-Угорщини у переговорах щодо встановлення розрахункового курсу валют цих країн. З відновленням у грудні 1918 р. УНР В. Ігнатович до квітня 1919 р. залишався на своїй посаді і організував евакуацію Державного банку разом з урядом Директорії в січні 1919 р. з Києва на захід України від наступу більшовиків. Після закінчення україно-більшовицької і громадянської війн Володимир Ігнатович разом з дружиною (пані Хорунжинською, сестрою І.Франка) залишився в Україні. Він працював в Українській Академії наук у Києві, де й помер 1928 року.

З квітня 1919 р. в м.Станіславові (нині Івано-Франківськ) виконуючим обов’язки директора Українського Державного банку було призначено колишнього головного книговода одного з відділів російського Государственного банку Яковенко, про якого, нажаль, нам не вдалося віднайти суттєвих біографічних даних. Відомо лише, що перебував він на цій посаді до початку листопада 1919 року.

Клепачівський Костянтин Йосипович став останнім директором Українського Державного банку. Він народився 12 (25) жовтня 1887 року в с.Ново-Іванівка Хорольського повіту на Полтавщині в потомственній священицькій родині отця Йосипа та Євфросинії. Коли Костянтину виповнилося вісім років, перебрався з батьками до Лохвиці. Згодом навчався у Лубнах, Житомирі, Казані. Вивчив право у Петербурзі, після чого почав працювати аплікатором в столичному Окружному суді. Невдовзі, за сприяння професора М.Туган-Барановського, влаштувався на працю до інспекційного відділу Государственого банка Російської імперії.

З вибухом Лютневої (1917 р.) революції в Росії на Батьківщині К.Клепачівського провід національним революційним рухом перебрала на себе Українська Центральна Рада. Загальне зачарування тогочасної інтелигенції ідеями соціалізму не оминуло й Костянтина Йосиповича. Проте повернувся він в Україну лише після більшовицького перевороту в Петрограді. 7 (20) листопада 1917 року Центральна Рада ІІІ-м Універсалом оголошує, що “однині Україна стає Українською Народньою Республікою”. Універсалом було проголошено федеративний зв’язок України з Республікою Російською, ліквідацію приватної власності, соціалізацію землі, встановлення восьмигодинного робочого дня, касування смертної кари...

В цей час, під безпосереднім керівництвом генерального секретаря фінансових справ УНР М.Туган-Барановського було розроблено і 9 грудня 1917 року Малою Радою ухвалено низку законопроектів, які поклали перші реальні законодавчі засади щодо започаткування Україною створення власної фінансової системи. Побічно прискоренню їхньої появи сприяла і позиція більшовицької Росії щодо УНР, коли 4 грудня 1917 року Радою Народних Комісарів РСФРР було остаточно і офіційно припинено асигнацію українському урядові рубльової готівки. Тоді ж, на пропозицію товариша (заступника) генерального секретаря фінансів В.Мазуренка, між інших, було ухвалено й проект “Закону про Державний Банк”.

Фінансове відомство УНР потребувало кадрів, фахових і національно свідомих. В грудні 1917 року К.Клепачівський повертається в Україну. В Києві він стає одним з перших працівників щойно заснованого на базі Київської контори колишнього російського імперського Государственного банка Українського Державного банку і, фактично, одним з його організаторів. Разом з Державним банком Констянтин Йосифович пережив І-шу україно-більшовицьку війну 1917-1918 рр., пограбування Банку більшовицькими окупантами, повернення в столицю Центральної Ради та уряду вже самостійної УНР, гетьманський переворот (29.IV.1918), збройне повстання Директорії, яке закінчилося відновленням (14.ХІІ.1918) УНР і початок у 1919 році нової україно-більшовицької війни.

Минуло майже два роки з часу приходу К.Клепачівського на працю до Державного банку, коли на початку листопада 1919 року йому довелося очолити головну банківську установу країни. То був надзвичайно важкий період в історії вітчизняного державотворення. Україна вела виснажливу війну на три фронти, без тилу і союзників, без сталої території і ресурсів. Відбувся державний розвал об’єднаної УНР (з Директорії виходить і виїздить до Відня диктатор ЗО УНР Є.Петрушевич). На долю нового директора припала місія порятунку інвентарного, матеріального та коштовного майна Державного банку. Армія УНР в листопаді 1919 року зазнала одну з найбільших поразок в історії національно-визвольної боротьби і уряд Республіки разом з іншими державними установами зайняв кругову оборону навколо Кам’янця-Подільського. Того ж місяця під час облоги Кам’янця поляками працівників Державного банку на нетривалий час було вивезено до табору полонених у Ланцуті.

20 січня 1920 року у Кам’янці-Подільському директор Держбанку бере участь у засіданні Фінансової комісії на якому обговорюється стан національної валюти після евакуації державних установ з міста. 22 жовтня 1920 р. К.Клепачівський ставить свій підпис, поряд з підписом керуючого Міністерством фінансів УНР П.Видибідою під “Оповіщенням про гроші”, в якому до відома громадян вкотре доводилося, що “законними грошовими знаками на Україні являються тільки гроші, які були випущені Урядом У.Н.Р.” . У 1920 році після низки переїздів разом з майном Держбанку К.Клепачівський в липні змушений був організовувати евакуацію Банку за межі УНР. Майно Українського Державного банку (188 скринь з грішми і кілька з архівами) було перевезено до м.Ченстохова в Польщі. Там для переховування майна Держбанку К.Клепачівський винайняв і оплачував сплату з власного заробітку приміщення в місцевому Іпотечно-кредитовому товаристві. Невдовзі було одержано приміщення колишнього російського Государственного банку.

Втім уряд УНР (в Тарнові, Польща) ще сподівався на вдалу для себе зміну воєно-політичної ситуації і повернення державних інституцій в Україну. З огляду на це міністром фінансів УНР П.Видибідою було авторизовано емісію двох кредитових білетів вартістю 50 та 1000 гривень. Цю незакінчену емісію банкнотів УНР сигнував директор Держбанку К.Клепачівський та скарбник М.Язвинський, а гривні (проекти Г.Нарбута) мали бути надруковані в австрійській державній друкарні у Відні. Проте надії не справдилися і уряд УНР, а з ним і дирекція Державного банку залишися в екзилі.

В Ченстохові К.Клепачівський вів цілком типове еміграційне життя, не полишаючи працю в Українському Державному банкові. Праця ця була швидше номінальною, аніж притаманною подібним фінансово-емісійним закладам. В Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України нині зберігаються власноручно підписані розпорядження К.Клепачівського, в тому числі й окремі екзильні документи Державного банку УНР. 5 квітня 1921 р. в доповідному листі керуючому Міністерством фінансів УНР К.Клепачівський (як директор Кредитової канцелярії) подає відомості про зроблені ним обрахунки про випуск грошових знаків за весь час існування української державності від 1917 до 1921 року. Він, зокрема, вказував, що “на жаль ні в Кредитовій Канцелярії, ні в Державному Банкові, з причин евакуації, а з окрема Проскурівської катастрофи в листопаді 1919 року і залишення архивів в Київі, точних даних немає і зараз не можливо встановити точну суму емісії взагалі і точну суму випуска тих чи инших купюр грошових знаків з початку істнування української валюти”. Однак Констянтин Йосипович все ж не полишив своєї аналітичної праці. Йому вдалося налагодити листування з колишнім гетьманським директором Держбанку В.Ігнатовичем, який на той час перебував у Києві, і на основі отриманих від нього даних створити таки більш ясну детальну картину емісійного права і факту державної України.

У травні 1921 року до Держбанку з Варшавської філії ЕЗДП УНР було перевезено значну кількість українських грошових знаків, які виготовила польська друкарня Ласкауера. До осені 1921 р. К.Клепачівським було також проведено інвентаризацію майна Держбанку, після чого все воно було змаганизовано у трьох великих залах на третьому поверсі колишньої фабрики фіранок. У 1932 р. Констянтин Йосипович організовує перевезення майна екзильного Держбанку УНР до нового приміщення, розташованого по вул. Aleje Wolnosci, 68. У 1939 році Німеччина напала на Польщу і досить швидко опанувала належну їй за домовленістю з СРСР (пакт Молотова-Ріббентропа) територію, а 1941 року вибухнула радянсько-німецька війна. Весь цей час К.Клепачівський знаходився на сторожі майна та архіву Українського Державного банку, аж поки 16 серпня 1944 року німці не завантажили всі банківські скрині у автомобілі й не вивезли в невідомому напрямі.

Невдовзі, в січні 1945 року, К.Клепачівському довелося рятуватися перед небезпекою попасти у руки більшовиків і знов емігрувати вже до Німеччини. Там Констянтин Йосипович прожив чотири роки у Авсбурзі (Баварія). В жовтні 1949 року він переїздить до США у Філадельфію. З 1967 року К.Клепачівський жив у містечку Зайон поблизу Чікаго. Йому судилося увійти до історії українського державотворення і становлення фінансової системи як останньому директору Українського Державного банку.

Примітки:
1. Цю посаду (з утриманням платні до 2 тис. крб. на місяць) М.Є.Кривецький отримав на пропозицію товариша генерального секретаря фінансів В.Мазуренка.
2. Тут і далі М. Кривецький припускається помилки у назві грошової одиниці, правильно не “сантинів”, а “сантимів” – П.Г.-Н.


 
matrix-info БУЛАВА