hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Емісійна політика урядів України
1917–1918 рр.

Опубліковано: Гай-Нижник П. Емісійна політика урядів України 1917–1918 рр. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. – Вип.9. – К.: Інститут історії України НАН України, 2005. – С.100–125.

1. Емісійна політика Центральної Ради УНР (1917-1918 рр.).

Російська Лютнева (1917 р.) революція завдала остаточного і смертельного удару царській монархії Романових і, водночас, надала нових життєдайних сил та розвою національним культурно-політичним силам на величезному просторі від Карпат і Балтики до Далекого Сходу. В Україні національний революційний рух очолила Центральна Рада, створена в Києві на початку березня 1917 року. Цей загально представницький орган об’єднав у своїх лавах революційні партії і організації країни, переважно соціалістичного спрямування. Невдовзі Рада перебрала на себе державотворчі законодавчі функції, а її виконавчим органом (урядом) став Генеральний Секретаріат. Майже весь 1917 рік Центральна Рада у своїй фінансовій політиці перебувала у фарватері загальноросійської грошової системи та російського фінансового права. Лише після надзвичайного загострення грошової кризи та жовтневого (листопадового – за н.ст.) перевороту в Петрограді, внаслідок якого владу захопила більшовицька партія, Центральна Рада в Києві стала на шлях побудови елементів власної державності, проголосивши утворення Української Народної Республіки (УНР), залишаючися, однак, у федеративному зв’язку з Республікою Російською [1].

Ідея запровадження в Україні національних грошових знаків виникла у Генеральному Секретарстві фінансів в оточенні секретаря фінансів Михайла Туган-Барановського та його найближчих співробітників – товариша (заступника) генерального секретаря фінансів В.Мазуренка, директора Державної скарбниці М.Кривецького, інженера Є.Голіцінського та інших осіб. Б.Мартос свідчив, що подібний задум виник у колі названих людей ще перед тим, як це питання було винесено на обговорення Центральною Радою. За його словами, незважаючи на те, що таку ідею підтримали всі українські державні й політичні органи, ”це був дуже сміливий крок як з політичного, так і з економічного погляду, оскільки не було відомо, як широкі кола населення зустрінуть нові українські гроші”.

Щодо побоювань відносно економічних результатів запровадження Україною власної валютної системи, то, незважаючи на вкрай загострений економічний стан в країні, з огляду на пануючі тогочасні фінансово-теоретичні концепції світової економічної науки, найпоміркованіші представники якої переважали серед фахівців колишньої Російської імперії, вони, здавалося б, мали під собою певне підґрунтя. У ті роки більшість економістів вважали, що випуск паперових грошей можливий лише за умови забезпечення їхньої вартості достатньою кількістю золотого державного запасу. Навіть за умов, коли б ті паперові гроші не потребували на разі їхнього розміну на золото, що мало б зберігатися у склепах Державного банку, то, за логікою субстаціональної (металічної) теорії, якої дотримувалася і переважна більшість вітчизняних економістів, наявність такого золотого запасу в державі була необхідною.

Українська Центральна Рада, в даному випадкові представлена Державною скарбницею, мала в своєму розпорядженні надзвичайно мізерну масу золота, а, отже, фактично не володіла необхідним для подібної акції золотим запасом. Саме з цього приводу і розгорілася дискусія на державному рівні.

Думку скептиків і противників запровадження без золотого покриття української грошової одиниці висловлював, зокрема, відомий київський економіст і авторитетний ще за часів царизму фахівець професор Л.Яснопольський. Свого офіційного завершення суперечка набула під час тривання в грудні 1917 року в приміщенні Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада, з'їзду представників земельних комітетів. Взявши слово для доповіді, Л.Яснопольський доводив, що до того часу, поки Українська Народна Республіка не накопичить необхідного золотого запасу, запровадження нею власної грошової одиниці з економічного погляду є неможливим. Л.Яснопольський пропонував доволі абсурдний засіб нагромадження державою золотого скарбу через продаж конфіскованої у поміщиків землі селянам за золото. Проте загально відомо, що такої ціни українське селянство сплатити не могло. На з'їзд промова професора справила не найкраще враження.

Слово-відповідь виголошував голова з'їзду, генеральний секретар земельних справ Борис Мартос, що висловив тепер вже офіційну урядову позицію і рішення, прийняте Центральною Радою 19 грудня 1917 р., про карбування перших українських паперових грошових знаків номіналом у 100 карбованців, яке було вироблене на чолі з професором М.Туган-Барановським. Б.Мартос, як він сам згадував, опираючись на функціональну економічну теорію, заявив, ”що на погляд Української Центральної Ради паперові гроші можуть мати довір'я в населення, хоч би вони й не мали золотого забезпечення”. Вартісне ж забезпечення національних грошей мали підтримувати запаси цукру і борошна, що були в розпорядженні уряду України як наслідок заведеної на ці продукти монополії всеросійською владою.

Безумовно, рішення карбувати власні паперові гроші Українською Народною Республікою було єдиновірним і перспективним, та й іншого виходу на той час у Центральної Ради вже не було. В підсумку, 19 грудня 1917 р. Центральна Рада нарешті ухвалила Тимчасовий Закон "Про випуск державних кредитових білетів Української Народної Республіки". Згідно з цим законом:

“1. Кредитові білєти Української Народньої Республіки випускаються Державним Банком Української Народньої Республіки в розмірі строго обмеженому дійсними потребами грошового обміну під забезпечення тимчасове, до утворення золотого фонду, майном Республіки: нетрями, лісами, залізницями, прибутками Української Народньої Республіки від монополії, після одержання на відповідну суму зобов'язань Державної Скарбниці Республіки.

2. Розмір випуску кредитових білетів неповинен ні в якому разі перевисшати половини річної суми від монополій.

3. Випуски кредитових білетів можуть бути зроблені лише законодавчим шляхом.

4. Кредитові білєти Української Народньої Республіки випускаються в карбованцях, при чому один карбованець містить 17,424 долі щирого золота і ділиться на 200 шагів.

5. Українські Кредитові білєти ходять нарівні з золотою монетою, являються законним сплатним засобом і обовязково повинні прийматися при всіх оплатах.

6. Російські кредитові білєти ходять на попередніх підставах.

7. Розмір і обмін Українських Кредитових Білетів на російські і навпаки російських кредитових білетів на українські обовязковий для всіх осіб, місій і установ без якого будь комісіонного за розмір і обмін винагородження.

8. Обмін Українських кредитових білетів одної вартості на другу, а також ветхих [тобто старих – П.Г.-Н.] білетів на нові переводиться в установах Українського Державного Банку і Скарбницях.

9. Одночасно з випуском в народній обмін кредитових білетів належить оголошувати про прикмети їх неоплатності в разі їх попсовання.

10. За фальшування українських кредитових білетів винуваті караються позбавленням прав і каторгою.

11. Генеральному Секретарю Фінансів надається право виробити зразки кредитових білетів Української Народньої Республіки і їх оголосити до загальної відомости.

II.

Закон цей входить в силу з дня ухвали.

З оригіналом протоколу згідно:
Заступник Голови Української Центральної Ради Мик. ШРАГ.
Секретар Української Центральної Ради А.ПОСТОЛОВСЬКИЙ.
Ствердив: В.О. Генерального Писаря ЇВ. МІРНИЙ” .

Отже, юридично закон стосувався правової позиції українських карбованців і визначав їхню емісію. Відзначимо також, що легальність вільного обігу будь-яких російських цінних паперів в Україні не лише не зазнала змін, а й підтвердилася законом.

Того ж дня, 6 січня 1918 р. (за н. ст.). Мала Рада ухвалила закон про випуск Українським Державним банком кредитних білетів на суму 500 млн. карбованців. Проте карбованці на той час ще не являли собою скарбову валюту (вони стануть нею лише з 30 березня 1918 р.), а до того дійсно мали відігравати роль кредитних білетів. Окремі дослідники фінансової політики України доби національного відродження, як наприклад Л.Нєманов, зазначають їх як знаки Державної скарбниці, а Є.Гловінський взагалі не бажає зупинятися ”на контроверзах з приводу природи цих перших українських грошей, залишаючи це питання на боці”.

Перші українські паперові гроші – державні кредитні білети – спіткала дивна і невдячна доля ще з самого початку їхньої появи. Вартість першої національної купюри номінально дорівнювалася 100 крб. з розрахунком, що один карбованець містить 17,424 золотих долі. Неясним до цієї пори є той факт, що карбованець поділявся на двісті одиниць, а не на сто, як то зазвичай було прийнято майже у всіх державах. Інше питання, яке цікавить дослідників, стосувалося друку і випуску до обігу карбованця, здійснених банкнотою аж у 100 карбованців. Пояснення, що Україні потрібно було одразу отримати велику суму грошової маси через відсутність на ринку дрібних номіналів не витримує критики та й якість їх друку була занадто простою і не відрізнялася захисними властивостями. Цікавим фактом з історії стокарбованцевої купюри є й те, що з'явилася вона в обігові за день (5 січня 1918 р. за н.ст.) до виходу закону про запровадження карбованців як грошових знаків від 6 січня 1918 р. (19 грудня 1917 р. за ст.ст.). Крім того, 100 крб. було видруковано із зображенням тризуба на чільному боці (аверсі) за 54 дні до виходу Закону про державний герб УНР, що був ухвалений Центральною Радою лише 1 березня 1918 року. Таким чином, залишається тільки зарахувати подібні юридичні ”накладки” до виїмок молодої української держави та зважити на законотворчу недосвідченість її провідників, що запроваджували перші національні фінанси у поспіху через відомі економічні й політичні обставини.

Номінальна вартість карбованця в золотому еквіваленті дорівнювала російському рублю, що полегшувало перехід з рубля на карбованці для народних мас, позаяк у показниках ціни залишалися тими ж і це відкидало необхідність перерахунку курсу. Опирався ж карбованець виключно на державний авторитет (відома економічна теорія Кнаппа) та державне майно республіки: залізниці, пошту, державні монополії тощо (функціональна економічна теорія). Подібне мало місце й у Чехії (на початку її державності чеську крону було прирівняно до австрійської) та у Польщі, де було заведено марку. Такою ж концепцією забезпечення вартості валюти керувався, наприклад, при проведенні 1923 року фінансової реформи у Німеччині і її міністр Гільямар Шахт, створивши теорію, що основою стійкості валюти є ”праця” (Німеччина у ті роки не мала золотого запасу).

Законодавчо Державному банкові було надано право випуску білетів на суму не більше 500 млн. карбованців. Ці перші українські паперові гроші вартістю у 100 крб. (за даними Л.Нєманова) було видруковано на загальну суму в 53 млн. 250 тис. карбованців . Очевидно, то був обсяг першої партії випуску, бо пізніше дослідники доводять цей обсяг до 55 тис. купюр сумою в 5,5 млн. карбованців (серед них, зокрема, Д.Дорошенко, М.Гнатишак, С.Кікта, які визначають саме такий обсяг емісії 1917 р.).

Перші білети у 100 крб. друкувалися в Києві [2]. Складнощів у цьому виявилося чимало. Для друку державних цінних паперів необхідним є, як відомо, спеціальний папір та устаткування. До того ж вони мають бути захищені від фальшування чи підробки ще й своєрідними водяними знаками у формі геометричних фігур, портретів тощо. Для цього необхідною була державна фабрика з якісним устаткуванням, підлегла відповідному відомству з метою стеження за кількістю виробленого паперу і таке інше. Подібної фабрики на підконтрольній урядові Центральної Ради території не було. Лише одна приватна фабрика у місті Полонному, що на Волині (нині Хмельницької обл.), мала технічні можливості для друку грошових знаків. Реквізувати її для потреб державних фінансів уряд УНР не погодився, позаяк Полонне на той час знаходилося у прифронтовій смузі і Центральна Рада побоювалася, що друкарню можуть захопити збільшовичені загони, які поверталися з фронту додому. Тому пошук фабрики розпочався у Києві, де друкарню такого типу знайти було досить важко. До того ж, на окремих фабриках існувала цілком реальна небезпека саботажних дій з боку робітників-більшовиків шляхом псування паперу чи вже готових знаків, крадіжок, пожеж тощо. Пошуком друкарні займалася група призначених осіб на чолі з інженером Є.Голіцінським, яка зупинила свій вибір на київський друкарні В.Кульженка. Вона знаходилася по вул.Пушкінській,6 і раніше випускала часописи й книги.

Перші українські паперові гроші друкувалися на простій літографській машинці і звичайному папері, а тому й якість їхня була надзвичайно низькою. Технічне виконання стокарбованцевої купюри першої партії друку, попри її гарне художнє оформлення, також було далеким від досконалості. Через невдале розташування орнаменту цифра ”100” на окремих купюрах закривалася візерунками і чітко видно було лише ”00”. Не мали перші карбованці й захисних водяних знаків. Крім того, неможливо було виробити на банкнотах захисну гільйоширну сітку (guillocher – взаємно переплітати /фр./), чи хоча б помістити у кутках білету малюнок із переплетених між собою кривих рисок, як то зазвичай робилося на грошових знаках тієї пори. Для цього потрібен був досвідчений гравер і певний час для вироблення необхідного мідориту, а саме його (часу) Центральна Рада вже не мала. До того ж, досконалістю не вирізнявся і їхній літографічний друк – мали місце граматичні помилки, такі як, наприклад, ”кредітовий”, або те, що зворотний бік певних білетів було видруковано знизу вгору.

Отже, перші стокарбованцеві грошові знаки УНР, виготовлені поспішно і у простий літографський спосіб, не були захищеними від підробок і друковані на звичайному папері. Населення у своєму загалові лояльно сприйняло нові гроші, які почали ”ходити” нарівні з російськими так званими ”думськими” та ”керенками”, але дещо поступалися в розцінці крамарями старим довоєнним ”романівкам”. На нових грошах Центральною Радою було задекларовано й своє толерантне ставлення до національних меншин через напис ”сто карбованців” не лише українською, а й російською, польською та єврейською мовами. Проте, попри всі недоліки, стокарбованцеві грошові знаки відіграли свою історичну роль і стали однією з перших ознак державності України. За Гетьманату, згідно з липневою (1918 р.) постановою Ради Міністрів, 24 вересня 1918 року розпочалося їхнє вилучення з обігу. Таким чином, після того, як стокарбованцеві купюри були законодавчо видруковані і поступили в якості платничих засобів до обігу на вітчизняний господарчий простір, ми маємо всі підстави кваліфікувати ці банкноти як перші українські державні паперові гроші (рареr mоnеу) сучасного зразка.

Хоч із запізненням, питання запровадження національних грошових знаків все-таки було висунуто на порядок денний і необхідність такого кроку вже ні в кого з державних діячів Української Народної Республіки не викликала сумнівів.

Рік 1917-й закінчився початком україно-більшовицької війни. Запровадження національної фінансової системи стало можливим лише з її успішним для України завершенням. 11 січня 1918 року Мала Рада ухвалює IV Універсал, який проголошує самостійність УНР. Самостійний статус дав можливість Україні заключити Берестейську угоду з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. За військову допомогу німецьких та австро-угорських військ у визволенні України від більшовиків Центральна Рада зобов'язалася надати новим союзникам значну кількість продовольства та сировини. Проте вигнання з України більшовиків обернулося на німецько-австрійську окупацію, що невдовзі посприяло фатальному кінцю самої Центральної Ради і Української Народної Республіки.

1 березня 1918 року уряд УНР прибув до звільненого Києва. Більшовицька окупація остаточно зруйнувала основи фінансово-економічного життя в країні. Торгівля і промисловість завмерли. Під час більшовицького панування в Києві та інших містах буржуазію було обкладено контрибуцією (в Києві вона дорівнювала 10 млн. руб., з яких було внесено готівкою та чеками 5 млн. рублів). Банки не могли здійснювати будь-які операції. Натомість було відчинено сейфи, золото конфісковано, а віднайдені у склепах готівкові гроші перенесено на поточні рахунки. Залишаючи Київ, як заявив на нараді представників банків керуючий Державним банком В.Ігнатович, більшовики вивезли кредитовими білетами 20 млн. руб. і золотої монети за номінальною ціною 1 млн. 700 тис. рублів. “Комісари” вивезли з банків України близько 700 мільйонів відсоткових паперів і в Ростові-на-Дону було знищено на кілька сотень мільйонів рублів відсоткових паперів, які належали одеській конторі Держбанку й ощадним касам, що були розташовані в Україні . Крім того, український ринок було переповнено російськими грішми (майже виключно купюрами номіналами 1.000, 250, 40 та 20 руб.), а українські гроші (100 крб.) – анульовано.

Відступаючи з Києва, більшовики вивезли залишки білетів у 100 крб., каміння для виготовлення паперових грошових знаків, літографічні відбитки і продовжували їхній друк за межами УНР . Пізніше, влітку 1918 р., кредитна канцелярія Міністерства фінансів здійснила запит щодо вивезених більшовиками і тих, що малися у відділеннях Державного банку, державних відсоткових паперів. Свідчення були отримані від усіх кредитних установ. Таким чином з'ясувалося, що вивезено й знищено більшовиками відсоткових паперів на 686 млн. 549 тис. руб., а в наявності малося 686 млн. 332 тис. 899 руб. в окремих конторах і відділеннях.

Перед поверненням до Києва Мала Рада під головуванням М.Грушевського ухвалила 1 березня 1918 р. в Житомирі закон, який встановив в Україні нову грошову одиницю – гривню.

“ЗАКОН ПРО ГРОШОВУ ЄДИНИЦЮ, БИТЄ МОНЕТИ ТА ДРУК ДЕРЖАВНИХ КРЕДІТОВИХ БІЛЕТІВ

Центральна Рада 1 Березоля 1918 року у х в а л и л а:

І/ За основ[н]у грошову єдиницю прийняти гривню, що має містити 8,712 долі щирого золота; гривня ділиться на 100 шагів; 2 гривні відповідають 1-му карбованцеві емісії 1917 року.

2/Монету прийняти такої вартости:
а/ Золоту на 20 гривень;
б/ Срібну на 1 гривню;
в/ Иншого металю, який тимчасово встановить Міністр Фінансів [-] на 1 шаг, 2 шагі, 5 шагів, 20 шагів і 50 шагів.

З/Розмір і вагу монети має тимчасово встановити Міністр Фінансів.

На монеті з чільного боку мають бути написи:
І/ Назва монети, її/рік біття монети, II/ назва міста біття.
На водворотній стороні: І/ Українська Народня Республіка і II/ герб Республіки.

4/ Державні Кредитові білети прийняти такої вартости: на 2 гривні = 1 карбованцеві, 5 гривень, 10 гривень, 20 гривень, 100 гривень, 500 гривень, 1000 гривень.

5/ Кредитові білети мають бути типу виданих 100 карбованців з одміною рисунку і кольору для кожної вартости, але на відворотній стороні мають бути лише такі надписи:
А/ Державні Кредитові білети Української Народньої Республіки забезпечуються всім Державним майном Республіки;
Б/ Державні кредитові білети Української Народньої Республіки ходять нарівні з золотою монетою;
В/ За фальшування Державних кредитових білетів виновних карається позбавленням прав і тюрмою.

6/ Рисунки і кольори Державних кредитових білетів тимчасово має встановити Народній Міністр Фінансів.

З оригіналом протоколу згідно:
Заступник Голови У. Ц. Р. Степаненко
Секретарь У.Ц.Р. М. Чечель.

Згідно:
Старший Діловод Кредитової Канцелярії [підпис: Фурса]”.

За результатами двох законів про запровадження грошових одиниць УНР (від 19 грудня 1917 р. та від 1 березня 1918 р.) можна констатувати, що золота гривня вводилася як основна грошова одиниця Української Народної Республіки і містила в собі 8,712 долі щирого золота, що складало 0,387117 грамів золота або була 0,012446093 частиною тройської унції [3]. Грошові знаки мали бути двох типів: паперовими та металевими. Планувалося карбування монет із золота, срібла та інших металів, але на практиці за тогочасних умов до лиття монети приступити було неможливо. Крім того, відбулися й певні зміни в юридичному статусі грошових знаків України порівняно з попереднім законом. З купюр було усунено написи російською, польською та єврейською мовами; покарання за їхню підробку було (на тогочасний погляд) пом'якшено (каторга замінялася в'язницею (“тюрмою”), а також зникла деталізація майна, яким забезпечувалася вартість грошей: ліси, надра тощо заступалися фразою ”Всім Державним майном Республіки”.

Новостворювана грошова система країни мала керуватися і контролюватися державою заходами двох інституцій, а саме – Українського Державного банку та Державної скарбниці, які самі знаходилися ще на стадії формування. Заходи ці регулювалися Міністерством фінансів УНР. Державний банк повинен був опікуватися процесом забезпечення грошової системи і являв собою емісійний банк. Випущені ним кредитові білети вважалися банківськими грішми. Директора та урядовців Державного банку призначав міністр фінансів. Державна Скарбниця ж являла собою департамент Міністерства фінансів, яка через акумуляцію державних податків, різноманітних прибутків та кредитових операцій мала фінансувати бюджет країни. У випадку вилучення з обігу з тих чи інших причин грошових знаків (як це згодом сталося із знаками у 100, 50 та 25 крб.) з банкнот витиналися імена скарбника і директора Державного банку (чи Державної скарбниці).

Згідно із законом від 1 березня 1918 р., що являв собою і програму до випуску грошових знаків, за Центральної Ради було заплановано розпочати друк паперових грошей номіналом у 100 крб. (зразка 1917 року), 2 гривні, 10 гривень, 100 гривень, 500 гривень (знаки в 1.000 та 2.000 грн. було видруковано вже за Гетьманату П.Скоропадського). Проте не виготовлялися білети вартістю у 20 та 50 гривень. Кредитовий білет у 5 грн. з'явився набагато пізніше.

Купюри номіналом у 2, 10, 100, 500 гривень було одразу ж замовлено для друку в Берліні в німецькій державній друкарні ”Reichsdruckerei”, про що Центральна Рада домовилася з Німеччиною після заключення Берестейської угоди. До Берліну було відряджено спеціальну комісію від українського уряду, яка підписала з дирекцією німецької друкарні відповідну угоду, сплатила за друкарські машини, спеціальний папір з водяними знаками, фарби та інші необхідні й дефіцитні в Україні для такої справи речі. Комісія також мала стежити за виконанням замовлення з виготовлення українських цінних паперів. Очолив її інженер Є.Голіцинський, що одночасно був й радником Міністерства фінансів.

Українці сподівалися на швидкий видрук гривень, але німецькі партнери дещо затягнули з їх виготовленням, і нові гроші з'явилися в обігу восени 1918 р. вже за Гетьманату. Загалом ”Reichsdruckerei” доставила в Український Державний банк на жовтень 1918 р. 24 млн. 720 тис. Штук гривневих банкнот на суму в 3 млрд. 906 млн. 500 тис. гривень. Отже, урядові УНР довелося знов зіткнутися з надзвичайною нестачею коштів. Банки через нестачу грошей продовжували бути зачиненими. У зв'язку з цим, 5 березня 1918 р., було опубліковано постанову Ради Міністрів про обов'язкове прийняття російських кредитових білетів і серій російської державної скарбниці за курсом 1 рубль = 1 карбованцеві. Уряд розглянув також питання про проведення одноразових фінансових реквізицій (майновий податок на заможні та торгівельно-промислові каси) загальною сумою понад 200 млн. карбованців.

6 березня 1918 р. новий міністр фінансів М.Ткаченко скликав Нараду представників приватних банків для обговорення загального фінансового стану. Він гостро критикував банківських діячів за їхнє неспівчуття політиці Ради і звинуватив їх у прихильності до ідеї єдиної Росії. При цьому банкірів було звинувачено у загальній фінансовій руїні та небажанні банків допомогти державі вийти з фінансової кризи через надання необхідних коштів. Міністр зазначив також, що в такому разі уряд вирішив вдатися до примусового займу і запропонував присутнім негайно приступити до внесків на рахунок цієї позики. У відповідь на це банківські діячі вказали на нестачу грошей у банків, наголосивши що банківські установи самі потребують державної підтримки. Втім, все-таки на нараді було вирішено відкрити банки 8 березня 1918 р. для повернення грошей особам, які здали білети номіналом у 100 крб. за радянської окупації для обміну і розпочати видачі за поточними рахунками.

Своєрідною відповіддю на закиди міністра фінансів стала записка представників промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства України до Ради Міністрів 9 березня 1918 р. В ній, зокрема, зазначалося, що приватний кредит і банківський апарат знаходиться у стані, близькому до суцільного паралічу: повний підрив довіри до забезпечення приватної власності став причиною гострої і одночасно зростаючої грошової кризи. Швидко використавши усю касову готівку, банки змушені були підтримувати надзвичайно вузькі обмеження по видачах з поточних рахунків, що ще більш підривало довіру до них. Банківські активи, що складалися з векселів сільських господарств, торговців та промисловців за умов розрухи в промисловості, торгівлі і сільському господарстві загрожували перетворитися на нуль. Податки не сплачувалися. Помайнове обкладання перетворилося у фікцію. Все це створило надзвичайні складнощі у підтримці тривкості української грошової системи та її валюти. В записці також доводилося, що ”величезне порушення балансу економічного і фінансового життя України при паралічі нормальних фінансових джерел будуть змушувати до подальшого випуску і знецінювання паперових грошей”.

24 березня 1918 р. на засіданні Малої Ради уряд УНР було реорганізовано. Голова Ради Міністрів В.Голубович виступив з урядовою Декларацією, в якій щодо програми майбутньої праці нового Кабінету у фінансовій політиці, зокрема, зазначив: ”У сфері фінансів у нас теж усе зруйноване, і все треба робити заново. Будуть заведені основні грошові знаки і поволі переводитиметься заміна знаків російських українськими. Мається на увазі урегулювання емісійного права, контроль над банками. Операціям ощадних кас буде надано більшої еластичності” . Фінансове становище уряду України навесні 1918 р., втім продовжувало залишатися вкрай незадовільним. Виголошуючи перед Центральною Радою Декларацію оновленого уряду, голова Кабінету Міністрів УНР В.Голубович, між іншим, також заявив: ”По міністерству фінансів положення особливо важке. Тут все знищено і все потрібно створювати заново” . Подібну ж ситуацію змальовував 28 березня 1918 р. на спільному засіданні Комісії з товарообміну з Центральними державами й голова української делегації Порш, який у вступній промові вказав, що більшовики зруйнували весь фінансовий апарат України, вивезли мільйони рублів, розграбували провіантські запаси або вивезли до Росії. Пересувний склад залізниць було вигнано на північ, мости підірвано. Потрібно було закуповувати хліб за відсутності грошових знаків.

Потребу в коштах уряд намагався вирішити через випуск державних кредитних і скарбових білетів. Щодо випуску кредитних білетів і скарбової валюти на золотій основі, то тут з'явилися чергові негаразди та юридичні перешкоди. У законі від 6 січня 1918 р. (19 грудня 1917 р. за ст.ст.) у п.2 вказувалося, що ”розмір випуску кредитових білетів не повинен ні в якому разі перевисшати половини річної суми прибутків від монополій” . Тим часом розмір цих прибутків урядовці УНР могли визначити хіба що теоретично, позаяк ті прибутки, які отримувала Центральна Рада, насправді були надзвичайно мізерними. До того ж ситуацію ускладнювала руйнація народного господарства, ще більша, аніж 1917 р., спричинена не лише військовими діями з більшовиками, які ще тривали на сході країни, а й їхньою грабіжницькою політикою.

Вихід з грошової кризи було знайдено шляхом прийняття 30 березня 1918 р. закону, який дозволяв урядові УНР запровадити в Республіці скарбову валюту в карбованцях, але сумою не більшою, ніж 100 мільйонів (пізніше, за Гетьманату, її буде збільшено до одного мільярда) . Відтепер карбованець став знаком Державної скарбниці, якому забезпечувалося право обміну на кредитові білети у гривнях за співвідношенням: один карбованець дорівнює двом гривням. На таких карбованцях мав міститися напис, що підіймав їхню вагу з-посеред інших – ”ходить нарівні з кредитовими білетами”. Таким чином, роль карбованця, як грошової одиниці, значно зросла, хоча й являв він тепер певну форму валютного сурогату. У багатьох галузях державного функціонування він міг вживатися вже поряд з гривнею, в тому числі й у фінансуванні бюджету держави. Закон від 30 березня 1918 р. дозволяв урядові покривати надзвичайні державні видатки незважаючи на рівень прибутків, а це означало, що карбованець знову посідав провідне місце у державно-фінансовому житті країни, на відміну від гривні. Отже він стає важливим чинником вітчизняної грошової політики.

Разом з тим окремі пункти закону від 30 березня 1918 р. викликали у певної частини тогочасних фахівців з фінансової справи деяке нерозуміння. Так, наприклад, Л.Нєманов зазначав з цього приводу: ”Який сенс мають слова про обов'язкове погашення скарбових знаків до 1 березня 1919 р. Якщо б фінанси молодої республіки склалися так, що менше ніж через рік знаки ці можна було-би вилучити з обігу, то це завжди можна було б зробити шляхом випуску позики на відповідну суму або за рахунок перевищення доходів над розтратами по бюджету, але писати про це в законі, що встановлює ходіння скарбових знаків у якості паперових грошей, було, по меншій мірі, дивно. Як показує подальший перебіг подій, ця обіцянка була забута, і випуски у обіг нових скарбових знаків продовжувались”.

Емісія грошових знаків відбулася майже без зволікань. Одразу ж з виходом закону від 30 березня 1918 р. міністр фінансів УНР дав розпорядження виготовити грошові знаки вартістю 25 та 50 крб. емісійним лімітом у 100 мільйонів [4]. Вже 6 квітня 1918 р. купюра у 50 крб. з'явилася в обігу. Майже одночасно з нею було випущено на вітчизняний ринок купюру вартістю в 25 карбованців. Однак, певну кількість обох цих грошових знаків згодом довелося вилучити з обігу шляхом виміну в населення та уневажнення підпису директора Державної скарбниці через те, що виготовлені у поспіхові, вони не мали ані захисних якостей, ані належного технічного гатунку.

Законом від 30 березня 1918 р. було також дозволено розпочати виготовлення, крім знаків вартістю в 25 та 50 крб., купюр номіналом у 5 та 10 крб., які однак з'явилися в обігу протягом 1918 р. поза існуванням Центральної Ради.

Коли на початку квітня 1918 р. розпочиналася емісія скарбової валюти (в карбованцях), то урядом УНР вважалося, що суми в 100 мільйонів буде цілком достатньо на потреби держави. Однак продовження на сході України військових дій з більшовиками, розташування німецько-австрійського війська, яке вимагало більшого покриття видатків, та економічна криза змушували робити вагоміші витрати. Тому 12 квітня 1918 р. урядом УНР було дозволено Державній скарбниці розпочати випуск державних білетів 3,6% облігацій терміном на 4 роки по 50, 100, 200 та 1 тис. грн.., всього на суму в один мільярд гривень. Їхнє виготовлення Центральна Рада ухвалила ще 30 березня 1918 року. Друк здійснювався в німецькій імперській друкарні в Берліні . Втім, вказані облігації не поступили до обігу за Центральної Ради (їхню емісію було здійснено за Гетьманату П.Скоропадського), а тому ми не будемо зупинятися на цьому [5].

Формальне завершення формування структури системи українських грошових знаків відбулося 18 квітня 1818 р., коли Центральною Радою було прийнято Закон про надання Міністрові фінансів права випустити розмінних марок на суму не більш 60 тис. крб., які в обігу могли прирівнюватися до металевої (”дзвінкої”) монети . Отримали вони назву ”шаги”. Про них було згадано в законах від 19 грудня 1917 р. і 1 березня 1918 р. Розмінні марки запроваджувалися вартістю в 1, 2, 4, 6, 10, 20, 30, 40, та 50 шагів. Передбачалося, що марки-шаги розв'яжуть проблему дрібних грошей, яка досить гостро постала в Україні й ускладнювала приватні розрахунки. Практика заведення розмінних марок вже застосовувалася на українському терені (як складової загальноросійської території), коли законом від 6 грудня 1915 р. царський уряд запровадив власні розмінні марки до обігу по кошторису (сміті) Кредитової канцелярії на 1916 р. на зразок срібної монети, які приблизно на 50% забезпечувалися коштовним металом. Проте українські марки-шаги поступили до обігу, коли УНР вже не існувала, а саме після гетьманського перевороту, і їхнє регулювання здійснювалося вже іншим урядом.

Випуск марок (згідно із законом УНР від 18 квітня 1918 р.) планувався здійснюватися Держскарбницею, що, таким чином (з огляду, що вони паралельно запроваджувалися поряд як з кредитовими білетами, так і з скарбовими знаками), створювало ще один різновид грошових знаків невідомого походження. Такий незабезпечений покриттям випуск міг призвести лише до нового ускладнення в системі бюджетного законодавства і накопичення, а також у грошовому обігу. Лише за Гетьманату П.Скоропадського ці недоречності були усунені відповідним законодавчим актом про те, що ”розмінні марки, що до порядку їх забезпечення, прирівнюється до кредитових білетів, цеб то на всю суму розмінних марок, які випускаються Державною Скарбницею, видається Державному Банкові обов'язання на підставі закону Центральної Ради від 20 квітня цього року про випуск кредитових білетів”. Вищезгаданий Закон про випуск кредитових білетів від 20 квітня 1918 р. вказував на видачу Державною скарбницею Державному банкові зобов'язання для забезпечення грошових знаків, що випускаються в сумі 500 млн. карбованців.

У законі зокрема пропонувалося: ”Представити Міністрові Фінансів право підписати від імені Державної Скарбниці короткотермінове зобов'язання на суму 500 міліонів карбованців (1 мілр. гривень) і видати його Державному Банкові для забезпечення Кредитових білетів Української Народньої Республіки, випущених Державним Банком, згідно закону, затвердженому Центральною Радою 19 грудня 1917 р. про випуск кредитових білетів на суму 500 міл. карбованців. Строк цього зобов'язання не повинен перевищувати 12 місяців”.

Фактично цим законом було лише оформлено стан, який практично склався після випуску кредитних білетів Державним банком для потреб Державної скарбниці. Він же (цей закон) ще раз доводить, що емісійне право Державного банку за Центральної Ради в УНР було лише фікцією, яку, слід зауважити, невдовзі буде ліквідовано гетьманським урядом.

Отже, юридичне запровадження національних грошових одиниць України (не беручи до уваги численних бонів, чеків тощо, що були випущені місцевими самоврядуваннями) відбулося в першій половині 1918 р. у період існування УНР і діяльності Центральної Ради. Шлях до нього був нелегким як з огляду морально-психологічного, так і політико-господарського.

2. Емісійна політика Української Держави (Гетьманату) 1918 р.

З перебранням 29 квітня 1918 р. влади перед П.Скоропадським та його урядом постало нелегке питання: де взяти кошти на виплату заробітньої платні, на організацію державної структури, яка б забезпечила адміністративне функціонування країни і збір податків, де взяти гроші на кредитування промислових об'єктів, що були зруйновані економічною кризою та війною і які вимагали фінансових асигнувань та ін. Незважаючи на те, що на терені країни перебувала ”шалена” маса грошових знаків (від 8 до 12 млрд. російських рублів , 532 тис. 500 українських кредитових білетів номіналом у 100 крб. на суму в 53 млн. 250 тис. крб. , частина знаків Державної скарбниці вартістю в 25 та 50 крб. випущена до обігу в квітні 1918 р. , а також завезені з окупаційними військами німецькі марки і австрійські крони), уряд держави з перших же днів своєї діяльності відчув катастрофічну нестачу в грошах. Крім того, залишаючи в лютому 1918 р. Київ, більшовики, за словами керуючого Державним банком В.Ігнатовича на нараді банківських представників, вивезли кредитних білетів на суму в 20 млн. руб. та золотої монети за номінальною ціною в 1 млн. 700 тис. руб., а з українських банківських установ відсоткових паперів приблизно на 700 млн. рублів . Здавалося б, ці суми є порівняно невеликими, проте за становища, в якому перебувала українська влада, їхня вага значно зросла, коли б вони були у її розпорядженні.

”Параліч” в країні торгівельно-промислового життя, транспортного сполучення та збіднілість кредитних інституцій практично знищили грошовий обіг, що унеможливило відбудову зруйнованої економіки, яка вимагала широкого фінансового кредиту. Система податкових зборів була повністю дезорганізованою, а отже грошей до скарбниці держави за владарювання Центральної Ради надходило обмаль.

Гетьманський уряд застав країну та її господарське життя у повній руїні. На підприємствах, заводах і комунікаціях царювала суцільна заборгованість із зарплатні. Лише працівникам металургійних заводів на початок червня 1918 р. необхідно було негайно сплатити 65 млн. карбованців. Складність ситуації змальовує, наприклад, випадок із заборгованістю державної монополії палива (Монотоп) підприємствам Донбасу, яка вже на квітень 1918 р. (П.Скоропадський ще не був при владі) склала близько 192 млн. карбованців. Борг підприємствам з постачання, яке все ж відбулося до 1 квітня в несплачених рахунках склав 33 млн. крб., за квітень потреба в сплаті визначалася приблизно в 30 млн. крб., приплатня по кінцевому розрахунку за серпень 1917 р. – 22 млн. крб., за вересень-грудень 1917 р. – 52 млн. крб. та доплата за поставлене в січні-березні 1918 р. за знов виробленими авансовими цінами склала ще 55 млн. крб. У свою чергу Монотопу за постачання вугілля 99 млн. крб. були винні залізниці України та 44 млн. крб. – залізниці Росії; металургійні заводи заборгували цій установі близько 50 млн. крб., а також значні суми державні заводи тощо.

Тогочасний економічний оглядач з цього приводу зазначає: ”Такий стан справи з монополією палива призвів до того, що підприємства не лише не мають запасних обігових капіталів, але й протягом декількох місяців вже не можуть робити розрахунок з робітниками, не говорячи вже про інші негайні зобов'язання. Крім того, обіговий капітал зробився недостатнім і потребує поповнення. Сплата палива вироблялася за авансовими цінами, що встановлені вже давно і значно відстали від собівартості палива за останній час більш ніж у два рази. Вироблення нових авансових цін йшло повільно, а затвердження їх затримувалося настільки сильно, що на дійсний час функціонують ще авансові ціни, затверджені у листопаді минулого [тобто 1917-го – П.Г.-Н.] року”.

Подібна ситуація знайома і Україні кінця 80-х - початку 90-х рр. XX століття. Причини боргових негараздів у перехідних етапах в Україні у період формування її державності початку і кінця XX ст. є, на нашу думку, багато в чому схожими. В умовах втрати (або відмови) державою елементарного контролю над розвитком господарських відносин в країні ”сировинні монополісти, які звільнилися від державного регулювання, стали диктувати ціни виробникам товарів народного споживання, а роздрібні ціни опинилися під пресингом падаючого в умовах гіперінфляції попиту населення. В підсумку торгівля стала збитковою. В магазинах розпочалася масова ”вичистка” продуктів. Різко зменшилися замовлення торгівлі виробникам. Останні ж страждали від лишку вироблених товарів і тому легко пішли на постачання в борг. У всьому народному господарстві почала розповсюджуватися заборгованність”.

Зі свого боку представники об'єднаних організацій промисловців, торгівлі, фінансів та сільського господарства України ще за чотири дні до гетьманського перевороту (тобто 25 квітня 1918 р.) у складі об'єднаної делегації представили урядові УНР декларацію, в якій висунули вимоги зі своїм баченням вирішення проблеми господарської руїни в країні. До складу делегації, зокрема, входили: від ради Спілки гірничо-промисловців півдня Росії Н.Ф.фон Дітмар (голова), А.І.Фенін, М.Н.Базькевич, Б.Н.Соколов, А.В.Рутченко; від “Вуглесоюзу” – Я.Д.Прядкін, Н.Л.Свідерський та від “Горносоюзу” – В.С.Соколов і Г.Н.Гребень . Здавалося б у цих вимогах і гетьманський уряд міг би виявити корисні шляхи до вирішення, власне проблем, які існували в країні на час перевороту й у фінансовій сфері. Втім, у декларації було занотовано лише бажаний провідними промисловцями стан фінансового питання, а не механізми його досягнення. Так, зокрема, у цій ”ноті” зазначалося: ”Намагаючись відновити нормальний обмін між містом та селом шляхом відродження і подальшого розвитку торгівлі, промисловості, транспорту і сільського господарства, уряд зможе усунути накопичення в селі грошових знаків, що знаходяться в дійсний час поза торгівельного та фінансового обігу і що лише надзвичайно обтяжують державний кредит. При відновленні товарообміну стане можливим не лише усунути усіляких сурогатів грошових знаків та припинення подальшого випуску паперових грошей, але й вилучення з обігу значної долі паперово-грошового запасу, що неминуче призведе до падіння товарних цін і підвищення курсу монетної одиниці”. Яким чином досягнути цих результатів у декларації мовлено не було.

Подібну спробу цими колами було зроблено вже і за гетьманської влади на з'їзді Союзу промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства України (Протофісу), який було скликано 15-16 травня 1918 р. у Києві. В програмі, запропонованій делегатами з'їзду урядові, вказувалося, що для відновлення своєї роботи, наприклад, металургійним заводам необхідні між іншим: ”в) найшвидше постачання банків грошовими знаками, відновлення діяльності приватних кредитових установ і впорядкування діяльності грошового обігу в країні, г) регістрація урядом всіх грошових претензій металургійних підприємств до колишньої влади; найшвидше врегулювання цього питання в цілому, д) надання урядом тимчасового короткотермінового кредиту окремим потребуючим металургійним підприємствам для сплати робітникам за матеріали і на підготовку для відновлення робіт” . Як слушно зазначає сучасник тієї пори з цього приводу, ”вся ця резолюція може бути висловлена одним словом: “грошей”. Грошей у вигляді субсидій, кредиту, сплати по претензіям до старої влади тощо. Цей же вереск ”грошей” повторюється й в інших резолюціях”.

19 травня 1918 р. по закінченні з'їзду голова Ради Міністрів Ф.Лизогуб звернувся до делегатів з промовою, що була сповнена надії на успішну співпрацю уряду з представниками ділових кіл держави, яку він закінчив словами: ”Ми кличемо вас до об'єднання і творчої праці для утворення вільної, щасливої й міцної батьківщини – України”. В свою чергу міністр торгу і промисловості С.Гутник щодо фінансової політики уряду заявив, що вважає недопустимою державну благочинність промисловості, але знайде для неї кредит на комерційних основах, причому золото, яке мали дати кредитори, ”потече не в наші кишені, а оплодотворить життя всього українського народу”. Проте подальші реалії життя показали, що закордонної ”золотої” позичкової течії Україні в найближчий час не дочекатися (країни Почвірного блоку самі були у скрутному становищі, а держави Антанти взагалі відмовлялися співпрацювати з Україною, яка після підписання Берестейського договору де-юре стала союзницею їхніх ворогів). Державотворення ж вимагало коштів кожної доби. Альтернативи новій грошовій емісії не було.

Українське Міністерство фінансів прагнуло проводити у фінансовій сфері так звану політику ”дорогих грошей”, за якої обмежується велике чи надзвичайне зростання грошової маси в країні. Вона характеризувалася економістами тієї епохи як нормальна, ”коли кількість оборотних засобів внутрі країни відповідає дійсним вимогам її господарського обороту”. Українська ж економіка, як, власне і вся державна структура адміністративного апарату, вимагали фінансових ін'єкцій для свого відродження. Грошей вимагало й робітництво, яке потребувало капіталовкладень, а новостворювана фінансова система України – обігових коштів. Тому вже 9 травня 1918 р. А.Ржепецький домігся затвердження Закону "Про розширення закону УНР від 30 березня 1918 р. про випуск знаків Державної скарбниці понад 100 млн. крб. ще на 400 млн. крб.", довівши загальну суму емісійного права до 500 млн. крб. Дослідник українських фінансів Я.Зозуля згадував, що вихід цього закону став ”несподіваним для всіх” і обумовлює його прийняття вимогою німців . Ми, проте, вважаємо, що хоча й при підготовці перевороту 29 квітня генерал П.Скоропадський змушений був 24 квітня 1918 р. підписати у резиденції Начальника штабу німецьких військ в Україні генерала В.Гренера висунуті йому окупаційною владою вимоги, серед яких у §7, зокрема, вимагалося від майбутнього гетьманського уряду дотримання умови, що “фінанси й валютне питання мають регулюватися на основі взаємного порозуміння” , це ще не означало вимоги, а тим паче факту його повної маріонетковості. Доконаний факт присутності на терені України німецько-австро-угорських військ логічно ставив проблему окремих порозумінь з їхнім командуванням, у тому числі і з фінансового боку.

Що ж до права на розширення емісії знаків Держскарбниці ще на 400 млн. крб., дозволеного урядом від 9 травня 1918 р., то потребу в додатковому випуску грошових знаків вимагав безпосередньо стан вітчизняного державного та економічного організму. Про це свідчить і постійний фінансовий голод, що відчувала свого часу й Центральна Рада, яка ще 6 січня встановила ліміт карбованцевої емісії саме у 500 млн. і лише військово-політичні обставини стали їй на заваді здійснити цей крок. Так чи інакше втручання німців тут не лише не зафіксовано документально, а й було б недоречним з огляду на розуміння у Міністерстві фінансів потреб держави у грошовій готівці. До того ж в Україну вже було доставлено першу партію високоякісної, як на ті часи, готівки у 10, 100 та 500 гривень на суму 12 мільйонів, яку було видруковано у Берліні . З практичної точки зору Україні, в її скрутному фінансовому становищі, було не зовсім вигідно відмовлятися від таких грошей. В результаті ці гривні було випущено до обігу в жовтні 1918 року.

У травні 1918 р. Радою Міністрів було дозволено Міністерству фінансів здійснити ще одну емісію, але дещо іншого роду. 12 травня 1918 р. урядом було ухвалено випуск 4-х серій державних цінних паперів (вартістю 50, 100, 200 та 1000 грн.) як внутрішньої державної позики у громадян країни, що отримали офіційну назву ”3,6% білети Державної Скарбниці”. Ці ”серії” попередньо було законодавчо запроваджено ще Центральною Радою 30 березня 1918 р. із затвердженням до випуску сумою в 100 млн. крб., а їхнє виготовлення замовлено у Берліні в німецькій державній друкарні ”Rеісhsdrukегеі”. Правову і фінансову роль 3,6% білетів визначала й регулювала видрукована на їхньому зворотньому боці у двох шпальтах в 34 та 35 рядків Постанова "Про білети Державної скарбниці 1918 р.". Гетьманський уряд збільшив суму випуску цих білетів до 1 млрд. грн. (500 млн. крб.) і дозволив їх емісію від 31 травня 1918 р. на розсуд міністра фінансів у вищевказаному обсязі нумерованими серіями по 50 млн. грн. 3,6% білети Державної скарбниці не були власне паперовими грішми, а являли собою облігації внутрішньої державної позики.

За нормальних економічних умов влада шляхом кредитних операцій регулює стан грошового ринку. За умов, коли збільшується маса грошових знаків у обігу, виникає загроза падіння їхньої вартості. В такому разі завданням держави є зменшення кількості грошових знаків та утримання рівноваги між ними і товаром, які досягаються шляхом випуску продажу облігацій за гроші. При цьому відбувається виміна облігацій за паперові гроші, а облігації дають відсотки і після визначеного часу повинні бути викуплені. Грошові ж знаки, стягнені за облігації, затримуються в депозиті Державної скарбниці до того часу, коли вони знов стануть необхідними, або знищуються. В періоди ж економіко-господарських криз, війн, революцій тощо державна влада активно використовує кредитні операції у формі внутрішніх державних позик. Ними покриваються пов'язані з такими подіями надзвичайні видатки. Саме така ситуація склалася в Україні 1918 р., коли податкові надходження не могли покривати фінансових потреб держави.

Позика була короткотерміновою (на 3,5 року) – до 2 січня 1922 року. Після певного ж дня протягом 10 років громадяни і вірителі білетів мали одержати виплату за них капіталу. Держава зобов'язувалася викупити білети у населення до 2 січня 1933 року. Відзначимо також, що білети вільно оберталися по всій Україні і мали обмежене право на легальні розрахунки тільки з державними установами. У зв'язку ж з тим, що в Україні відчувалася нестача дрібних грошей, населення відрізало принагідні для сплати купони облігації і використовувало їх як платіжний засіб, а не обмінювало у Держбанку чи ощадних касах на готівку. Чи передбачалося подібне Міністерством фінансів? Цілком вірогідно. Державна скарбниця, як офіційний видавець, замовила їхній видрук у 4-х номіналах, 3 з яких (50, 100 і 200 грн.) були малими і лише один (1000 грн.) – великим. Отже, цей факт може вказувати на те, що випуском таких облігацій ставилося за мету не лише накопичення скарбових грошей для покриття надзвичайних видатків й фінансування бюджету, але й активне та доступне поширення їх серед народу для вживання у якості платіжних засобів, що, в свою чергу, зменшило б необхідність нової емісії в гривнях. Таким чином згодом в обігу облігації почали виконувати функції розмінних цінних паперів і набули якості певного сурогату паперових грошей. Наповнюючи ринок, вони (щоправда, вже за влади Директорії) певною мірою долучилися до вгамування потреби у дрібних грошей.

Малюнки всіх 4-х різновидів облігацій виконав Г.Нарбут. Виготовлено їх було на папері з водяними знаками та гільйоширною плетінкою. На білеті було розташовано по 8 купонів: 4 з лівого і 4 з правого боків . Різновидів купонів було 32. На них вказувалися дати виплати, порядковий номер, серія, шестизначне число, дата випуску та вгорі написи у два ряди: Купон білета Державної Скарбниці /Дійсний на протязі 10 літ з... Далі йшла дата і висота відсотків. На звороті, на тлі орнаменту було зображено тільки цифру номіналу білета. Дати виплати, як ми можемо побачити на самих білетах, були з 2 січня та 1 липня кожного року, з 1 серпня 1918 р. до 2 січня 1922 р., як то: купон 1 – 1 липня 1918 р., купон 2 – 2 січня 1919 р., купон 3 – 1 липня 1919 р., купон 4 – 2 січня 1920 р., купон 5 – 1 липня 1920 р., купон 6 – 2 січня 1921 р., купон 7 – 1 липня 1921 р., купон 8 – 2 січня 1922 року. Щопівроку один купон мав приносити у визначений термін прибуток в 3,6% залежності від номіналу облігіції, а, отже, у підсумку: від 50 грн. – 90 шагів, від 100 грн. – 1 грн. 80 коп., від 200 грн. – 3 грн. 60 коп., від 1000 грн. – 18 гривень. Облігації, залежно від свого номіналу, відрізнялися кольором паперу та фарбовим друком.

Тим часом у Києві завершував свою роботу з'їзд Протофісу, на якому уряду пропонували збільшити кредитування об'єктів народного господарства й промисловості і здійснити нову емісію державних паперових грошових знаків. Так, наприклад, проф. Білімович, тези доповіді якого підтримали делегати з'їзду, в розділі, присв'яченому темі про застосування мір із зменшення грошового голоду, з-поміж інших заходів, вважав, за необхідне також: ”в) продовжити термін ходіння облігацій Державних позик [малися на увазі російські державні позики – П.Г.-Н.] до 14 (1) Листопада, г) потрібно пришвидчити друкування і випуск невідкладно необхідних грошових знаків, а також свідоцтв Державної скарбниці (серій) з тимчасовим визнанням за останніми властивостей законного платничого засобу; прикладання всіх зусиль до скорочення нових випусків паперово-грошових знаків все ж, на думку З'їзду, не може усунути необхідності випуску в найближчий час відомої кількості нових знаків”.

У Міністерства фінансів, власне, не було іншого виходу, як піти подібним шляхом. Міністерські фахівці змушені були домогтися від уряду надання права на нову емісію. Чи було таке рішення вірним? По-перше, як вже зазначалося, цей крок був не лише вимушеним, але й необхідним. Візьмемо, наприклад, досвід ”жорсткої фінансової політики”, яка застосовувалася урядом новітньої України з метою придушити інфляцію, ”оздоровити” кредит і примусити підприємства до раціонального розпорядження грішми у 90-х роках XX століття. Насправді ж, затиск грошової емісії призвів до втрати державою грошових важелів регулювання економіки, різкого зниження інвестицій у народне господарство, кредитового затиску, зростання дефіциту державного і місцевих бюджетів, зниження матеріальної допомоги найбільш незахищеним верствам населення.

Яка ж ситуація склалася з державними фінансами в Україні 1918 року? В листі до Ради Міністрів міністр фінансів А.К.Ржепецький з цього приводу зазначав: ”Не вважаючи на вжиті заходи, поступлення Державних прибутків іде дуже поволі і в дуже малих розмірах. Видатки ж Української Держави, особливо видатки, зв'язані з ліквідацією безладного часу дуже великі і тимчасово перевисшують в значній мірі прибутки” . За таких обставин, зауважує доповідач, ”перевисшення видатків над прибутками необхідно покривати позичками. Долгочасній позики, ні внутрішній, ні закордонній в цей час заключити неможливо. Через це певнішним способом для тимчасового покриття перевисшення видатків являється випуск відсотенних паперів Державною скарбницею”. Цей витяг з доповідної записки міністра свідчить, в свою чергу, й про нездійсненність початкових сподівань уряду на придбання грошового кредиту, золото від якого, як заявляв 19 травня 1918 р. С.Гутник, мало ”оплодотворити” життя всього українського народу. У ситуації, що склалася, міністр фінансів пропонував урядові: ”По згаданим міркуванням прохаю дозволити випустити ще 20 серій білетів Державної скарбниці за №№ від 21 до 40 по 25 міліонів карбованців (50 міліонів гривень) в кожній серії, а всього на суму 500 міліонів карбованців (1 міліард гривень) на чотирьохрічний реченець з призначенням річного прибутку по цим білетам в 3,6% або по 1 шагу зо ста гривень в 1 день”. При цьому додавався відповідний проект закону. Міністерство прагнуло якомога швидше отримати від уряду схвалення своєї пропозиції, а тому вже 2 липня 1918 р. у записці від Кредитової канцелярії за № 856 до держсекретаря під грифом ”досить негайно” було висловлено прохання “не відмовити в належних розпорядженнях про негайне внесення цих законопроектів на найближче засідання Ради Міністрів”. У результаті 9 липня 1918 р. Гетьманом було затверджено Постанову "Про надання міністрові фінансів права нового випуску серій білетів Державної скарбниці", на основі проекту який пропонувався в доповідній запиці А.Ржепецьким з нарахуванням відсотків з 1 червня 1918 року.

Як відомо, одним з основних факторів, що впливають на відсоткові ставки прибутковості по облігаціям, є термін їхнього погашення. Другий випуск облігацій внутрішньої позики 1918 р. за своїми умовами в точності повторював умови першого. Враховуючи те, що випуск облігацій (по двадцять серій) було законодавчо здійснено двічі – їх мало б бути сорок номінальних серій. Проте зазначеної серії вищої за двадцяту не існувало, а це означає, що (згідно з законом від 9 липня 1918 р.) в Берліні було здійснено ще один видрук першої емісії 3,6% білетів, тобто зроблено повторний наклад. Другу партію державних облігацій дозволено було випустити до обігу з 5 серпня 1918 року. Втім, історики вітчизняних фінансів, зокрема Л.Нєманов, який у своїх дослідженнях 1919 р. використовував гетьманські урядові архіви і свідчення фахівця з Кредитової канцелярії, стверджують, що у 1918 р. емісії цих позик так і не було здійснено. Всі замовлені облігації було переправлено в Україну ще за влади П.Скоропадського. Офіційно таких облігацій мало бути випущено на 2 млрд. грн., але берлінська друкарня виробила їх на 9 млн. 300 тис. грн. більше від замовленої загальної суми . Отже, всього в розпорядженні українського уряду було облігацій внутрішньої державної позики (3,6% річних) на 2 млрд. 9 млн. 300 тис. грн. у сорока серіях (двічі по двадцять серій), які за Гетьманату так і не було емітовано до ринкового обігу країни.

У липні 1918 р. урядом було ухвалено здійснення ще одної грошової ін'єкції. Потреба в ній була викликана не лише кризою грошової маси в урядовому розпорядженні і потребою в інвестиціях у народне господарство, а й окремими зовнішньополітичними чинниками. 15 травня 1918 р. Україною було підписано фінансову угоду з Німеччиною та Австро-Угорщиною про переведення між ними грошової трансакції. Згідно з цією угодою гетьманський уряд надавав вказаним Центральним державам грошову позику у розмірі 400 млн. крб., що зменшувала український грошовий обіг на 40%, а грошей в урядовому розпорядженні і так було обмаль. 20 травня 1918 р. урядом було повторено засади випуску знаків Держскарбниці, встановлені Центральною Радою, з підтвердженням того, що ці знаки мають бути погашені не пізніше 1 березня 1919 р. Цим було створено правову базу для здійснення нової емісії.

На 30 червня 1918 р. до обігу в країні вже було випущено 350 млн. крб. першої гетьманської емісії, що здійснювалося відповідно до закону від 9 травня 1918 р., ”а між тим, – відзначав у записці (за № 854) до Ради Міністрів А.Ржепецький, – всеж-таки почувається велика потреба в грошових знаках”. При цьому, він вважав “надзвичайно необхідним побільшити випуск знаків Державної Скарбниці ще на суму 500.000.000 карбованців”. До записки додавався й відповідний проект закону, затвердження якого й просив фінансовий міністр України. Уряд підтримав пропозицію А.Ржепецького і 9 липня 1918 р. Гетьманом було затверджено Закон "Про додатковий випуск знаків Державної скарбниці на 500 млн. крб.", в якому, зокрема, зазначалося: ”В поширення законів 30 Березня і 9 Травня 1918 року про випуск знаків Державної Скарбниці на суму 500.000.000 карбованців надати Міністрові Фінансів право випустити поверх цієї суми ще на п'ятсот миліонів карбованців знаків Державної Скарбниці, на підставі закону 20 Травня 1918 року” . Таким чином емісійне право в Україні досягло 1,5 млрд. крб., а саме: 500 млн. крб. – кредитовими білетами, згідно із законом Центральної Ради від 19 грудня 1917 р. (за ст. ст.); 100 млн. крб. – знаками Держскарбниці за законом УНР від 30 березня 1918 р.; 400 млн. крб. – згідно з законом Української Держави від 9 травня 1918 р. та ще 500 млн. крб. – знаками Держскарбниці по закону від 9 липня 1918 року. Сума ця є порівняно невеликою. Додамо до цього ще й право випуску 3,6% білетів (облігацій) Держскарбниці на 1 млрд. крб. згідно із законами від 30 березня (на 100 млн. крб.), 12 травня (на 400 млн. крб.) та 9 липня (на 500 млн. крб.) 1918 року.

Восени гетьманським урядом було здійснено сім емісій державних кредитових білетів (банкнотів), з яких шість – у гривневій вартості і одна – карбованцями. В серпні-вересні 1918 р. в Україну надійшла перша партія національних грошових знаків, яку було замовлено для виготовлення в Берліні в державній друкарні ”Reichsdrukerei”, що й було зафіксовано на них абревіатурою ”RD”. Всі банкноти – гривневої вартості номіналами: 2 грн. (проект В.Кричевського), 10, 100, 500 грн. (проекти Г.Нарбута), 1000 і 2000 грн. (проекти І.Мозалевського) . То були кредитові білети, захищені водяними знаками і виготовлені на якісному папері. В першому числі ”Финансового журнала” за 1918 р. тогочасний оглядач так зреагував на цю подію: ”Цими днями одержана з Німеччини перша партія замовлених там грошей в кількості близько 75 млн. рублів [тобто карбованців - П.Г.-Н]. Гроші ці надруковані в новій валюті – в гривнях, які, мабуть, і створять остаточну фізіономію національної валюти. Як не своєчасне одержання цих грошей, більш захищених від підробок, ніж літографські шедеври Кульженка, все-таки важко не замислитися про те сум'яття, яке внесе в грошовий обіг введення нових знаків. На Україні, таким чином, будуть в обігу рублі, карбованці, марки, крони і гривні з усією їхньою переливчастою багатоманітністю у вигляді купонів, ”керенок”, російських та українських знаків державної скарбниці тощо. Такий багатий асортимент грошей вимагає хіба що техніки вельми досвідченого константинопольського міняйла; український же селянин, що застиг у своїй довірі до ”миколаївських” грошей, безсумнівно, зазнає серйозного душевного перелому раніше, ніж наважиться ввести до своєї валютної колекції ще один екземпляр. Треба сподіватися, що Державний Банк потурбується про широку популяризацію нового знака раніше, ніж введе його в обіг”.

Випуск до обігу всіх гривневих номіналів розпочався з 17 жовтня 1918 року. На цей час в країні продовжував відчуватися брак грошей на потреби народного господарства. Констатуючи цей факт, відомий вітчизняний економіст проф. М.Туган-Барановський зауважував, що незважаючи на те, що ”кількість грошей в межах бувшої Російської Імперії виросла в 25 разів – і щоденно випускається на ринок в межах Московщини скількасот міліонів карб. [частина яких поступала й на український простір - П.Г.-Н.], а українських грошей друкується в цей час по відомостям, які подані мені вповні компетентними особами, до 50 міліонів карбованців в день – не дивлячись на все це ринок почуває гостру недостачу в грошевих знаках”. Втім, колишній генеральний секретар фінансів УНР нічого надзвичайного тут не вбачав і пояснював це таким чином: ”У цьому нічого дивного немає. Грошевий поток, що все зростає і зростає, не в силах заповнити пустоту, котра з'являється у наслідку ще бистріщого росту потреби в грошах. Як не побільшувати кількости грошей, грошей все занадто мало для потреб обороту. І навіть можна сказати, що до певної міри чим більше випускається грошей, тим їх меньше, порівнюючи з потребою обороту. Пояснюється цей парадокс дуже просто: тим, що товарні ціни зростають ще більш швидким темпом. Торгова спекуляція, передбачаючи неминучий зріст товарних цін, обгоняє цей зріст і пустота, що утворюється на грошевому ринкові, не може бути заповнена ніякими випусками нових грошевих знаків, вартість котрих падає так хутко”.

Взагалі ж урядом Гетьмана замовлення на видрук гривень було доведено до 11,5 млрд. гривень. З цього числа Гетьманат встиг отримати 3 млрд. 905 млн. грн. (1 млрд. 953 крб.) кредитних білетів [6]. З них Держбанком було одержано: номіналом у 2 грн. – на суму 17,6 млн. грн., у 10 грн. – на 81, 9 млн., у 100 грн. – на 352 млн., у 500 грн. – на 1 млрд. 155 млн., у 1000 грн. – на 1 млрд. 500 млн., у 2000 грн. – на 800 млн. гривень. 7 листопада 1918 р. урядом було ухвалено доповідь міністра фінансів про асигнування 7 млн. крб. на розтрати з виготовлення кредитових білетів і білетів Державної скарбниці , а 13 листопада 1918 р. ним було розпочато й емісію знаків Державної скарбниці в карбованцевому номіналі вартістю 1000 крб., проект яких виконав Гр.Золотов, а видрук здійнено в Києві друкарнею В.Кульженка. Крім того, продовжувався друк й знаків Державної скарбниці номіналом у 25 та 50 карбованців.

У 1918 р. на український ринок було емітовано, крім грошових знаків карбованцевої та гривневої вартості, й іншу категорію паперових грошових знаків – так звані розмінні марки-шаги. Історія їхнього започаткування ведеться з 1917 року. Попередньо ”шаги” задумувалися лише як поштові марки. Проте ще під час владарювання Центральної Ради в країні відчувалася різка нестача дрібних розрахункових знаків, потреба в яких зростала з місяця в місяць. Як відомо, першими вітчизняними паперовими грішми законом УНР від 6 січня 1918 р. (за н.ст.) було затверджено кредитні білети, що отримали назву карбованців. Саме поряд з карбованцем ми вперше зустрічаємо і таку грошову категорію як ”шаги” [7].

З 1 березня 1918 р. із запровадженням в Україні нової грошової одиниці – гривні, підтверджувалася присутність у національній грошовій системі ”шагів” [8]. Майже через півтора місяця законодавчо було започатковано встановлення шагів, як платіжно-розрахунковий засіб. 18 квітня 1918 р. Народне Міністерство фінансів УНР отримало право випуску цього нового платіжного засобу у вигляді ”поштових розмінних марок”, що ”ходять нарівні з дзвінкою монетою”, на загальну суму 60 млн. крб. вартістю в 1, 2, 4, 6, 10, 20, 30, 40 та 50 шагів. Втім, під час існування Центральної Ради вони так і не з'явилися в обігу.

Опинившись перед фактом браку дрібної монети, гетьманський уряд також скористався подібною практикою. Застосування розмінних марок, як засобу платіжу замість дрібних монет, вже було використовувано на терені підросійської України за часів царату та Тимчасового уряду з метою вгамуваня нестачі у дрібних грошах. Для цього Радою Міністрів Української Держави було знайдено правову підставу в Законах УНР від 18 квітня 1918 р. про запровадження розмінних марок в Україні та Про випуск кредитових білетів від 20 квітня того ж року. Проте в проекті Закону про порядок забезпечення розмінних марок, гетьманське Міністерство фінансів пропонувало доповнити його тим, що ”розмінні марки, що до їх забезпечення, прирівнюються до кредитових білетів”.

У пояснювальній записці міністра фінансів від 4 липня 1918 р. до Ради Міністрів з цього приводу зазначалося, що у 1917 р. в Росії розмінні казначейські знаки вже не обчислювалися за прибутками по сміті Кредитної канцелярії. Це дало привід припустити, що вони, як і кредитні білети, були включені до балансу Держбанку. А.Ржепецьким пропонувалося: ”З огляду на те, що дозволені до випуску вище зазначеним законом Центральної Ради від 18 квітня ц/р розмінні марки прирівнені до срібної монети лише в розумінні ходіння нарівні з нею і у законі немає вказівок про порядок їх забезпечення, є настійливо необхідним доповнити цей закон положенням про їх забезпечення. Приймаючи ж до уваги, що розмінні марки за засадами їхнього випуску ближче за все підходять до кредитових білетів, явилося б на мою думку найбільш доцільним прирівняти ці марки в сенсі їхнього забезпечення до кредитових білетів, тобто включати всю суму вищевказаних марок до балансу Державного Банку і забезпечувати їх зобов'язаннями Державної Скарбниці, які виписуються на ім'я Державного Банку, на підставах, що встановлені законом про випуск кредитових білетів, затвердженого Центральною Радою 20 квітня сего року”. При записці міністр додавав проект відповідного закону і просив про його прийняття урядом.

Рада Міністрів схвалила пропозиції А.Ржепецького у вигляді своєї постанови, яку 8 липня 1918 р. затвердив П.Скоропадський. Вищевказаною постановою, зокрема, зазначалося: ”В доповнення закону Центральної Ради від 18-го Квітня цього року про надання Міністрові Фінансів права випустити розмінних марок на суму не більш шестидесяти тисяч (60.000) карбованців постановити: Розмінні марки, що до порядку їх забезпечення, прирівнюються до кредитових білетів, цеб то на всю суму розмінних марок, які випускаються Державною Скарбницею, видається Державному Банкові обо'язання на підставі закону Центральної Ради від 20 квітня цього року про випуск кредитових білетів”.

”Дзвінка розмінна монета” (марки-шаги) відповідала половині копійки і була виготовлена на грубому негумованому папері (картоні) білого або жовтуватого кольору без водяних знаків у п'яти вартостях, а саме: 10, 20, 30, 40 і 50 шагів. Проте не слід її плутати з поштовими марками-шагівками тих же номіналів, малюнку і розмірів. Шаги виготовлялися спочатку в київській друкарні В.Кульженка (що знаходилася на вул.Пушкінській,6), а згодом (до грудня 1919 р.) і в одеській друкарні Е.Фесенка (вул.Рішельєвська,47). Розмінні марки-шаги друкувалися на грубому папері і на їхньому зворотньому боці в рамці з тонкої та грубої рисок (на номіналах виконаних А.Середою) або лише з грубої риски (на номіналах виконаних Г.Нарбутом) було зображено тризуб під яким у чотири ряди розташовано напис: Ходить / нарівні / з дзвінкою / монетою. З'явилися розмінні марки (шаги) в обігу 18 липня в Києві, а згодом й по всій Україні.

За Гетьманату розмінних марок було випущено на суму 12 млн. 133 тис. 275 карбованців. Професор М.Гнатишак (США) зазначає, що за влади П.Скоропадського шагів оберталося 71,5 млн. одиниць, а загалом, щоправда без вказівки на джерело, було видруковано в чисельності 106 млн. 361 тис. 530 штук на суму в 37 млн. 656 тис. 685 гривень . Подібну суму подає й С.Шрамченко (38 млн. 556 тис. 685 грн. на 9 липня 1920 р., що складало 19 млн. 228 тис. 342,5 крб.), посилаючись на свідчення колишнього директора Державного банку УНР К.Клепачівського.

Аналізуючи функції, призначення та правове підґрунтя випуску і обігу українських державних розмінних марок (шагів), відзначимо, що випуск їх було зумовлено життєвою необхідністю держави. Законодавчий же додаток у постанові уряду від 8 липня 1918 р., про прирівнення шагів у забезпеченні та випуску до кредитних білетів, зняв з урядових плеч зайві юридично-фінансові непорозуміння, які могли б виникнути з цього приводу. Після падіння Гетьманату (14 грудня 1918 р.) випуском марок-шагів активно користувався уряд Директорії УНР.

За час існування Гетьманату 1918 р. кредитових білетів було випущено до обігу на 206 млн. 586 тис. крб., а надалі Директорією ще на 676 млн. 274 тис. крб.; з решти суми близько 200 млн. крб. пішло на утворення розмінного капіталу в місцевих установах Державного банку і близько 868 млн. крб. було вивезено директоріальною владою УНР. Загалом же за час владарювання П.Скоропадського до обігу було випущено: кредитових білетів – на 206 млн. 576 тис. крб., знаків Державної скарбниці – на 2 млрд. 457 млн. 474 тис. 100 крб. і розмінних марок – на 12 млн. 133 тис. 275 крб., що разом складало 2 млрд. 676 млн. 183 тис. 375 крб. Якщо ж відняти від цієї суми вилучені з обігу кредитові білети вартістю 100 крб. на суму в 22 млн. 694 тис. 100 крб., то отримаємо випущених до обігу 2 млрд. 653 млн. 499 тис. 375 карбованців . Сума ця, як на той час і фінансово-економічний стан держави, якщо врахувати ще й підготовку урядом до вилучення російських грошових знаків з обігу в Україні, була порівняно невелика.

Уряд Гетьмана за можливості намагався вести політику “дорогих грошей”, про що свідчить й колишній директор Державної скарбниці X.Лебідь-Юрчик, згадуючи, що за Гетьманату ”фінансове управління України знаходилось у досить міцних руках міністерства фінансів, яке не відмовляло кредитів на заспокоєння дійсних державних потреб, але енергійно охороняло державний скарб від замахів на марнотратство й надужиття. З цих причин наше фінансове господарство мало всі ознаки правильного державного господарювання”. Сучасники тих буремних років свідчать, що за Української Держави вітчизняна валюта була відносно сталою і мала доволі поважний обмінний курс. Перші потужні інфляційні удари, після майже річної стабілізації, національні грошові знаки відчули на собі з осінніми подіями 1918 року (поразка у світовій війні держав Почвірного союзу, розвал Австро-Угорщини, революція в Німеччині, початок збройного заколоту Січових Стрільців під проводом Директорії, який дуже швидко спричив вибух народного повстання, а також інтервенція більшовицьких військ тощо). Такою була емісійна політика урядів УНР та Української Держави у розбурхані соціально-політичними й воєнними катаклізмами, фінансовою кризою і економічною руїною 1917-1918 роки. Внаслідок усіх цих подій, невирішеності земельного питання й відсутності регулярної армії, 14 грудня 1918 р. Гетьманат П.Скоропадського було повалено.

Примітки:

1. Дивіться: Гай-Нижник П. П. Фінансові війни: Росія проти УНР (1917-1918 рр.) // Україна і Росія: досвід історичних зв’язків та перспективи співробітництва: Збірник наукових праць. – Кривий Ріг, 2004. – С.168-184; Його ж. Фінансова політика Української Центральної Ради (1917-1918) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – Т.3. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, 1999. – С.356-400.

2. Довідка: 100 карбованців УНР. Розмір кредитного білету номіналом у 100 крб. складав 168 на 103 мм., папір без водяних знаків, розфарбування жовтого кольору. Серії випусків зразка 1917 р. – А.Д.185. Одна стокарбованцева купюра номінально містила 76,6656 грамів золота. Малюнок виконав Георгій (Юрій) Нарбут. Підписали: директор Державного банку УНР М.Кривецький та скарбник В.Войнилов. Фальшувалися. Офіційно вилучені з обігу липневою постановою (1918 р.) за гетьманування П.Скоропадського. Народні назви: ”яєчня” (чільний бік надруковано жовтою і жовто-гарячою фарбами), ”Горпинка” (походження невідоме), ”жидівські гроші” (через напис на зворотному боці купюри номіналу єврейською мовою).

3. Одна доля складає 0,044434896 грама, 0,685775 тройського грана, 0,0014276 тройської унції або 0,2143 карати.

4. Знаки Державної скарбниці номіналом 25 крб. емісії 6 квітня 1918 р. Центральної Ради УНР було виготовлено у Києві в друкарні В.Кульженка з занотованою вартістю, що відповідала на одну купюру 19,1664 гр. золота (1 крб. містив 17,424 долі щирого золота (1 доля = 0,044 грама). Малюнок виконав О.Красовський. Сигнував директор Державної скарбниці X.Лебідь-Юрчик. Вартість дорівнювалася до кредитових білетів того ж номіналу. Папір без водяних знаків. Розмір купюри становив 128 на 73 мм. Загальний колір жовто-помаранчевий. Вільні краї через неточності друку пересуваються на 1, 2 та 3 мм. Виготовлялися під серією ”АК”. Були чисельні випуски взагалі без вказаних серій та чисел з помилками у друці, зокрема в словах ”діректор” (замість “директор”), “з кредитовим білетом” та “кредітовим білетом” (замість “кредитовим білетом”). Фальшувалися. Уневажнювалися через продіркування підпису директора Державної скарбниці чи його заплямування.

Знак Державної скарбниці вартістю в 50 крб. емісії 6 квітня 1918 року мав номінальну коштовну вагу 38,3328 гр. золота і друкувався в київській друкарні В.Кульженка та пізніше в Одесі у друкарні Є.Фесенка (вул. Рішельєвська, 47). Випуск Центральної Ради УНР. Малюнок виконав О.Красовський, тому ця купюра за оформленням була подібною до білету вартістю в 25 крб. Загальний колір зеленувато-синій (чільний бік) та зеленкувато-оливковий (зворотній бік). За вартістю купюра дорівнювалася аналогічним кредитним білетам. Видано не більше 10 серій по 1000 примірників на суму 500 тис. крб. Сигнував директор Державної скарбниці X.Лебідь-Юрчик. На певних серіях не було вказано серії та числа, існували відмінності в закінченні напису ”Ходить нарівні з кредитовими білетами”. Відомі: київського випуску під серією ”АК” розміром 132 на 78 мм, зокрема серії ”АК-І” з 3 мм. заввишки бічної смуги, ”АК-І” з 4 мм. висоти тієї ж смуги, а також без серії і числа та з помилкою ”...з кредитовим білетом” (замість ”...кредитовим білетом”), також без серії і числа; одеського випуску під серією ”АО” з числом від 210 на збільшення. Відома також купюра серії ”АК-ІІ 194” (4 мм.) з чистим, незадрукованим зворотнім боком. Папір без водяних знаків та гільйоширної сітки. Фальшувалися. Уневажнювалися за Гетьманату П.Скоропадського шляхом вирізання підпису директора Держскарбниці або його заплямуванням. Інколи вимінювалися на серії ”АК” за курсом 4 за 1. В одеському дійсному видруку голови людей на малюнкові в овалі надруковано темно-бронзовою фарбою. Народні назви ”лопатки” або ”денікінські лопатки” та ”берізка”.

5. Дивіться: Гай-Нижник П. П. Фінансові війни: Росія проти УНР (1917-1918 рр.) // Україна і Росія: досвід історичних зв’язків та перспективи співробітництва: Збірник наукових праць. – Кривий Ріг, 2004. – С.168-184; Його ж. Фінансова політика Української Центральної Ради (1917-1918) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – Т.3. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України, 1999. – С.356-400.

6. За іншими даними 3 млрд. 906 млн. 500 тис. грн. (тобто 1 млрд. 953 млн. 250 тис. крб.).

7. В одному з його пунктів з цього приводу, зокрема, зазначалося: ”4) Кредитові білети УНР випускаються в карбованцях, при чому один карбованець містить 17,424 долі щирого золота і ділиться на 200 шагів”.

8. Гривня становила половину карбованця і поділялася на 100 шагів. Цим же законом запроваджувалася золота й срібна гривня і монети ”иншого металю, який тимчасово встановить міністер фінансів – на 1 шаг, 2 шаги, 5 шагів, 10 шагів, 20 шагів і 50 шагів”.


 
БУЛАВА