hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Створення Демократичної партії України та її позиція щодо путчу ГКЧП (1990–1991 рр.)


Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П. Створення Демократичної партії України та її позиція щодо путчу ГКЧП (1990-1991 рр.) // Партійна система сучасної України: еволюція, тенденції та перспективи розвитку (Матеріали міжнародної науково-практичної конференції). - К.: ІПіЕНД ім.І.Ф.Кураса НАН України, 2012. - С.539-551.

В статті висвітлюється процес заснування Демократичної партії України (ДемПУ) у 1990 р., її основні тогочасні ідеологічні засади та позиція партії щодо спроби державного перевороту ДКНС (ГКЧП) у 1991 р.

Ключові слова: Демократична партія України, ДемПУ, ДКНС, ГКЧП, політичні партії України

Політика «перебудови» в СРСР у другій половині 1980-х рр. призвела до швидкого поширення демократичних процесів у радянському суспільстві й, водночас, послаблення тотального контролю над політичною ситуаціїю Комуністичною партією Радянського Союзу. Поступово в країні почали утворюватися, а деякі й легалізовуватися, різного роду політичні групи, організації, а згодом й формуватися політичні партії. Так, з 1987 р. по 1989 р. в УРСР утворилося понад 125 громадсько-політичних клубів, груп та об’єднань [1]. 1989–1990 рр. породили в Україні близько 20 українських опозиційних до КПРС політичних партій та близько 10 парторганізацій, керівні органи яких знаходилися поза межами України. Найчисельнішого і найвпливовішою політичною силою серед них став Народний Рух України, який, однак у той час ще не являв собою політичну партію. Згодом НРУ став тим джерелом, з якого почалися витоки багатьох українських політичних партій, в тому числі й Демократична партія України (ДемПУ).

Народний Рух України за перебудову (такою була його назва до ІІ Великих Зборів НРУ, які відбулися у жовтні 1990 р.), який на той час об’єднав у своїх лавах не лише громадян різного віку та фаху, але й численні новоутворювані організації, групи та партії, які протиставляли себе диктатурі КПРС. 16 лютого 1989 р. в газеті «Літературна Україна» був опублікований проект Програми Народного Руху України за перебудову (НРУ), який набув великого резонансу у суспільно-політичному житті Республіки. Організаційно НРУ оформився на Установчому з’їзді у Києві 7–10 вересня 1989 р.1, на якому було обговорено усі спектри політичного, соціально-економічного, міжетнічного життя в Республіці, розглянуто знакові для українського народу події історичного минулого та перспективи майбутнього державотворчого життя, ухвалено Програму і Статут, а також обрано керівні органи НРУ (головою організації було обрано І.Драча) [3]. У Статуті головною метою своєї діяльності НРУ визначав «побудову в Україні демократичного й гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнього народовладдя, добробуту народу і умов для гідного життя людини, відродження та всебічного розвитку української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки і перетворення республіки у дійсно суверенну Українську державу» [4; 5]. Досить в скорому часі НРУ став найпотужнішою політичною опозиційною силою в УРСР і вже 9 лютого 1990 р. його Статут було зареєстровано Постановою Ради міністрів УРСР [4].

_______________________

1 Витоки організаційної праці щодо створення НРУ сягають жовтня 1988 р., коли на екологічному семінарі у Спілці письменників України, письменник Ф.Бурлачка у своєму виступі вкотре висловив думку щодо створення Народного фронту України на зразок аналогічних неформальних об’єднань, які виникли в Прибалтиці та інших регіонах СРСР [2]. Невдовзі при партійному комітеті (КПРС) Спілки письменників України сформувалася ініціативна група сприяння перебудові. Водночас подібна група виникла й в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР, і незабаром на партійних зборах в цьому Інституті було прийнято рішення про об’єднання обох груп та розробку документів по створенню Народного фронту України. Організаційну роботу очолили І. Драч та В. Брюховецький. Згодом була досягнута домовленість про те, що нове громадське об’єднання буде мати назву Народний рух України (НРУ) [6, с.4].

Цьому сприяв не лише тиск з боку українського громадянства, але й загальні події в Радянському Союзі. В СРСР розпочинаються відцентрові процеси, які в багатьох союзних республіках супроводжуються насиллям і кровопролиттям2. За таких умов й під тиском демократичної громадськості на лютневому 1990 р. Пленумі ЦК КПРС компартійне керівництво було змушене виключити 6-ту статтю з тексту Конституції СРСР про керівну роль КПРС3, а вже у вересні 1990 р. Президія Верховної Ради УРСР ухвалила Постанову «Про порядок реєстрації громадських об’єднань», що створило відповідну юридичну базу для існування багатопартійності в Республіці.

В цей же час після березневих виборів 1990 р. до Верховної Ради УРСР в її складі утворилася опозиція національно-демократичних і державницьких сил у формі Народної Ради на чолі з І.Юхновським. Прокомуністична ж більшість народних депутатів об’єдналася в депутатську групу «За Радянську Україну» або так звану «групу 239» (за кількістю депутатів). Тоді ж, виборчий процес загострив протиріччя як у націонал-демократичному таборі взагалі, так і у лавах НРУ зокрема, які почали простежуватися вже наприкінці 1989 – початку 1990 рр. у поглядах не лише на тактику і стратегію політичної боротьби, а й на ідеологічному та концептуальному грунті державного будівництва [9].

_______________________

2 У листопаді 1988 р. в столиці Азербайджану Баку, на фоні міжнаціональних зіткнень у Карабаху, проходить 700-тисячний мітинг, Естонія приймає Декларацію про суверенітет і проголошує верховенство республіканських законів над союзними, у грузинському Тбілісі біля Будинку уряду починають голодування студенти. 9 квітня 1989 р. в Тбілісі, радянський ОМОН саперними лопатками розганяє демонстрацію і вбиває при цьому 20 безневинних людей. 21 травня у Москві, в Лужниках, проходить мітинг за участi приблизно 200 тис. людей. 27 травня 1989 р. подібний мітинг відбувається у Ленінграді. На початку червня розпочинаються міжнаціональні сутички в Узбекистані, в яких гинуть більше 100 турків-месхетинців. У липні 1989 р. в Абхазії відбуваються збройні сутички між грузинами та абхазцями, а в листопаді в Кишиневі (Молдавія) демонстрації перетворюються на масові безлади. 19 січня 1990 р. під час введення військ у Баку гинуть 125 осіб. У відповідь на проголошення 11 березня парламентом Литви незалежності республіки 23 березня у Вільнюс було введено радянські війська і танки, Москва розпочала економічну блокаду республіки. 12 червня Верховна Рада РРСФР також проголошує суверенітет Росії, після чого починається «парад суверенітетів» інших республік [7].

36-ту статтю з тексту Конституції СРСР було внесено до неї у 1977 р. (а невдовзі – й до Конституції УРСР). В ній наголошувалося, що “керівною і направляючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і суспільних організацій є Комуністична партія Радянського Союзу” [8]. Остаточно ж рішення про скасування 6-ї статті Конституції СРСР ухвалив III позачерговий з’їзд народних депутатів СРСР (11–15 березня 1990 р.).

Так, зокрема, 8 березня 1990 р., у проміжку між першим та другим турами виборів до Верховної Ради УРСР, на шпальтах «Літературної України» з’явилася заява «До членів Руху та до всіх громадян України» (відома також як «звернення 23-х»). Заяву підписали І.Драч, Д.Павличко, В.Яворівський, П.Кислий, С.Головатий, В.Дончик, С.Конєв, Л.Скорик, Л.Лук'яненко та М.Горинь. Автори звернення закликали “негайно провести позачерговий з'їзд НРУ, на якому виробити концепцію Руху та його діяльності як політичної партії” [10]. Однак, вже наприкінці березня IV сесія Великої Ради Руху, що відбулася у Хусті, відхилила ідею перетворення НРУ у партію. У відповідь І.Драч і Д.Павличко заявили про намір створити Демократичну партію України [11, с.89].

З того часу фактично розпочався тривалий процес дроблення Народного Руху України. В практичній площині він почав втілюватися вже за місяць, коли на Установчому з’їзді в Києві 29–30 квітня 1990 р. було створено Українську республіканську партію (УРП) на чолі з Л.Лук’яненком (була зареєстрована Міністерством юстиції УРСР 5 листопада 1990 р.) [12; 13], хоча й основу партії склали члени Української Гельсінської Спілки (УГС).

Практично паралельно з оформленням УРП відбувалася організація й Демократичної партії України, основу якої склали рухівці. 14 травня 1990 р. в Києві відбулося засідання ініціативної ґрупи зі створення ДемПУ, де було схвалено, доповнено і допрацьовано текст «Маніфесту Демократичної партії України», який був написаний Ю.Бадзьом, і під яким підписалося 86 осіб (з них 31 народний депутат Верховних Рад УРСР і СРСР). 31 травня 1990 р. «Маніфест Демократичної партії України» з’явився в «Літературній Україні» [14]. У документі детально обґрунтовувалася необхідність незалежності України і він майже одночасно був надрукований в еміграційній пресі [15, С.140–160]. У Маніфесті проголошувалося, що головною метою ДПУ є побудова незалежної «Самостійної Соборної Української Держави», будь-яка форма федеративного устрою в рамках СРСР відкидалася. Автором «Маніфесту» був В. Бадзьо, якого 22 вересня 1990 р. на спільному засіданні підготовчого комітету і уповноважених від областей у Теребовлі (Тернопільська обл.) було обрано головою Демократичної партії України. Тоді ж було ухвалено й проект Статуту партії, а цю дату було оголошено днем заснування ДемПУ.

Один з тогочасних лідерів ДемПУ Д.Павличко виначав мету та завдання новоствореної партії так: «Ми хочемо поставити за ідеологічну основу нової партії бажання Тараса Шевченка та його колег створити партію в формі Кирило-Мефодіївського братства, ми хочемо взяти на озброєння радикалізм Івана Франка і соціал-демократизм Лесі Українки. Ми хочемо взяти у свою програму і своє національне мислення, державні програми Михайла Драгоманова і Михайла Павлика, Володимира Винниченка і Михайла Грушевського... Ми будемо шукати в діяльності кожної партії, у тому числі і Комуністичної партії України, добрих намірів і добрих мотивів» [16].

Партія готувалася до скликання установчого з’їзду. Оргкомітет (його очолював Д.Павличко, а згодом Ю.Бадзьо) складався з осіб, що належали до національно поміркованої частини Народного руху України й Спілки письменників України (І.Драч, Д.Павличко, В.Яворівський, В.Дончик, Ю.Цеков, М.Швайка) [17, c.267]. Провідним теоретиком партії став дисидент Ю.Бадзьо, який був відомий ще й тим, що у 1989 р. склав проект програми Української партії демократичного соціалізму та державної незалежності.

Установчий з'їзд українських демократів відбувся у Києві 15–16 грудня 1990 р. На той час в партії налічувалося 2,7 тис. членів, у Верховній Раді УРСР вона мала 25 народних депутатів. З'їзд затвердив Програмові принципи і Статут партії, обрав керівні органи4. В статуті зазначалося, що у своїй діяльності партія виходить з пріоритету прав людини, виступає за необхідність формування правової держави, поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Ідеологією було проголошено «соціальну демократію»: «Побудову економіки вільного підприємництва партія пов'язує з проблемами соціального становища та національно-державного самоутвердження українського народу, тому вона виступає за соціальну ринкову економіку й грунтує свою економічну політику на теоретичних засадах сучасної соціальної демократії, яка намагається узгодити інтереси праці та капіталу й у низці країн утворила систему, що успішно поєднує стимулюючу роль приватної власностй й підприємництва з доцільним державним регулюванням розподілу результатів виробництва та з соціальною захищеністю населення від негативних проявів вільного ринку» [17, c.267].

_______________________

4 Центральні статутні органи ДемПУ: З’їзд, Національна рада та Президія Національної ради, Секретаріат, Скарбнича комісія, Ревізійна комісія, Контрольно-апеляційна комісія. Керівні особи – голова партії, перший заступник голови партії по Національній раді, заступники голови партії.

ДепПУ також прагла домогтися відродження і вільного розвитку культури українського народу, всіх національностей та етнічних груп, які мешкають на території України. Особливо наголошувалося, що здійснення цих завдань можливе лише в умовах державної незалежності України. Партія виступила за повну незалежність України й висловилася категорично проти підписання нового Союзного договору (він оцінювався як крок назад навіть порівняно з договором 1922 р.). На з’їзді було виголошено вимогу щодо виходу КПУ зі складу КПРС і таким чином вона мала б позбутися тоталітаризму в ідеології та практиці, майно ж КПУ повинно б підпасти під націоналізаці. Головою Національної Ради ДепПУ було затверджено Ю.Бадзя [11; 18]. 28 червня 1991 р. ДемПУ була зареєстрована Міністерством юстиції УРСР. На момент реєстрації партія налічувала 3015 членів [19].

Згодом вже було вироблено символіку партії. Емблема: еліпсоподібна земна куля зі схематичним зображенням паралелей та меридіанів, на фоні якої стоїть лелека зі складеними крилами, одна його нога стоїть на обрисі сучасних зовнішніх меж суходільної території України, друга – зігнута в коліні, дзьоб лелеки нахилений донизу. Зверху надпис: «Демократична партія України», знизу скорочений надпис: ДемПУ. Відмітний знак: лелека біло-чорного кольору зі складеними крилами, одна нога стоїть на обрисі сучасних зовнішніх меж території України, друга – зігнута в коліні. Прапор: дві рівновеликі діагональні смуги синього і жовтого кольорів. У лівому верхньому куті прапора зображено емблему партії. Нагрудний знак: синьо-жовтий прапор з відмітним знаком партії у лівому верхньому куті, внизу на білій стрічці напис: «ДемПУ». Головні партійні гасла того періоду: «За вільну людину, за незалежну Україну!» (прийняте на І з’їзді партії), «Ні, союзному договору!».

Тим часом наближався час проведення референдуму щодо збереження СРСР. Зміст питання, що виносилося на голосування 17 березня 1991 р. І яке було затверджене Верховною Радою СРСР 16 січня 1991 р., було таким: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуються права та свободи людини будь-якої національності?»5 [20, с.3].

При цьому виникло питання про законність проведення всесоюзного референдуму в Республіці після того як Україною було прийнято Декларацію про державний суверенітет (16 липня 1990 р.). Зокрема наголошувалося на тому, що він є зверненням до народу поза участю верховних органів влади Республіки, до того ж в УРСР не було закону про референдум. Критики зазнавала також і двозначність питання у бюлетені, зокрема відсутність юридичного змісту у таких формулюваннях, як «оновлена федерація», «повною мірою» тощо [22, с. 40–41]. Втім, прокомуністична більшість у Верховній Раді УРСР цілковито підтримала проведення всесоюзного референдуму. Одначе були й пропозиції взагалі відмовитися від його проведення або ж провести власний референдум з приводу утворення незалежної Української держави (Д.Павличко – ДемПУ, М.Горинь – УРП) чи провести паралельно із всесоюзним республіканське опитування (Л.Лук’яненко – УРП) [22, с.40]. В.Яворівський (ДемПУ) пропонував включити у бюлетень третє питання – про «суверенну, вільну, незалежну демократичну Україну» [23, с.2.]. Проте усі ці думки не знайшли істотної підтримки у Верховній Раді УРСР.

_______________________

5 На ІV з’їзді народних депутатів СРСР М.Горбачовв виступив з ініціативою прийняття постанови про проведення референдуму щодо майбутнього СРСР. 24 грудня 1990 р. З’їзд прийняв дві постанови про проведення референдуму СРСР: перша передбачала проведення референдуму про приватну власність на землю; друга – про проведення загальносоюзного референдуму з питання збереження оновленого СРСР як федерації рівноправних суверенних соціалістичних республік, оскільки «збереження єдності союзних держав становить важливу проблему державного життя, що зачіпає інтереси кожної людини, всього суспільства Радянського Союзу» [20, с.3]. 27 грудня 1990 р. з’їздом народних депутатів СРСР було прийнято Закон СРСР «Про всенародне голосування (Референдум СРСР)» [21, с.10]. При цьому Закон забороняв виносити на референдум питання щодо кордонів СРСР та кордонів республік, зміни статусу та територіальної цілісності республік, автономних областей та автономних округів (ст. 4). Статтею 8-ю передбачалися республіканські та місцеві референдуми, порядок проведення яких визначався законами СРСР та законами республік. Вища юридична сила законів СРСР щодо республіканських, належність права призначення референдуму СРСР з’їзду народних депутатів СРСР та Верховній Раді СРСР, попри закріплення за вищими органами державної влади республік права на ініціативу проведення всесоюзного референдуму (ст.9), ставила перепону для здобуття державного суверенітету республіками, позаяк вони вступали в суперечність із «законом про невихід» (ст.2). Водночас Громадянам СРСР надавалося («в необхідних випадках» (ст.3) право започаткування референдума на окремій території (ст.9).

В свою чергу УМА закликала бойкотувати референдум. Демократична партія України, в коаліції з більшістю опозиційних політичних сил (Народна Рада, НРУ, ДемПУ, ПДВУ та ін.) створила спеціальний комітет «Референдум – суверенна Україна» [24, с.142]. Вони агітували громадян висловитися на підтримку республіканського бюлетеня та дати негативну відповідь на запитання союзного6.

Тим часом 1 квітня 1991 р. було розпущено Варшавський договір – військовий союз соціалістичних країн, на всьому ж терені СРСР економічне становище дедалі погіршувалося, а соціально-політична ситуація чим далі загострювалася. Країну захлинули демострації, страйки, злочинність та злидні. В цей час, 21 квітня 1991 р., комуністична група народних депутатів СРСР «Союз» висунула вимогу запровадження на всій території Радянського Союзу надзвичайного стану терміном на півроку. На цьому фоні 23 квітня Президент СРСР М.Горбачов провів у своїй заміській резиденції в Ново-Огарьово зустріч з головами дев'яти союзних республік7. Проект Союзного договору був готовий вже 17 червня 1991 р., в серпні його було опубліковано у пресі8, а підписання було призначено на 20 серпня 1991 р.

Втім, до підписання нового Союзного догору й, відповідно, утворення оновленого СРСР справа так і не дійшла. У переддень до призначеної дати, 19 серпня 1991 р., у Москві зчинилася спроба державного перевороту – так званий путч ГКЧП. Того дня, ізолювавши М.Горбачова в Криму, заколотники заявили, що владу в державі перебирає на себе створений ними державний комітет по надзвичайному стану (ДКНС; рос. – ГКЧП)9.

_______________________

6 У визначений для референдуму день (17 березня 1991 р.) на території України участь у голосуванні взяли 83,5% тих, хто був внесений до списків. На питання всесоюзного референдуму відповіли «так» 70,2%, «ні» – 28% [25]. Питання республіканського бюлетеня в Україні підтримали 80,2%, 18% громадян відповіли «ні» [25]. 88,3% мешканців трьох західних областей висловились на користь української незалежності.

Всі європейські (крім Білорусі й України) та закавказькі (крім Азербайджану) республіки відмовилися від референдуму. Парламент Литви вирішив замінити його опитуванням, а 9 лютого 1991 р. було проведено «виборчу консультацію», під час якої 90,4% учасників висловилися за незалежну демократичну республіку. Подібний захід у Латвії, що відбувся 3 березня, 1991 р. показав підтримку самостійності на рівні 73,6%. На організованому того ж таки дня референдумі в Естонії, участь у якому взяли тільки «правонаступні громадяни» (нащадки тих, хто мав естонський паспорт до моменту окупації Радянським Союзом), 78% також висловилися за цілковиту незалежність країни.

7У зустрічі не брали участь керівники Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії та Молдови На переговорах було досягнуто принципової згоди щодо розробки тексту Союзного договору, проте й виявилися суттєві розбіжності, зокрема, про співвідношення повноважень між республіками та центром. Подальша робота над текстом Союзного договору отримала назву «Ново-Огарьовський процес».

8Згідно з ним, союзні республіки ставали самостійними суб’єктами міжнародного права, їх повноваження були суттєво розширені, вони могли вільно входити і виходити зі складу СРСР, а центр у Москві перетворювався з керуючого в координуючий. Реально в руках союзного керівництва залишалися лише питання оборони, фінансової політики, внутрішніх справ, частково – податкової і соціальної політики. Нова назва об’єднання держав звучала як «Союз Радянських Суверенних Республік» (відтак абревіатура зберігала стару назву держави, при чому як російською (СССР), так і українською (СРСР) мовами.

9До складу ГКЧП увійшли 8 осіб: О.Бакланов – перший заступник голови Ради оборони СРСР, В.Крючков – голова КДБ СРСР, В.Павлов – прем'єр-міністр СРСР, Б.Пуго – міністр внутрішніх справ СРСР, В.Стародубцев – голова Селянської спілки СРСР, О.Тізяков – президент Асоціації державних підприємств і об'єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв'язку СРСР, Д.Язов – міністр оборони СРСР, Г.Янаєв – віце-президент СРСР.

З початком заколоту ГКЧП (українською – ДКНС)10 ДемПУ вже 19 серпня звернулася до Президії Верховної Ради УРСР з вимогою денонсувати Союзний договір 1922 р. Керівництво партії твердо визначило свою позицію щодо подій у Москві, називаючи ГКЧП самозванним органом, а його дії – антиконституційним актом і державним переворотом. Президія Національної Ради ДемПУ закликала Верховну Раду УРСР «рішуче відмежуватися від заколотників і вжити всіх заходів для захисту державного суверенітету України», додаючи, що «цинічна узурпація центральної влади в СРСР групою авантюристів дає підстави законно обраній Верховній Раді України денонсувати союзний договір 1922 року і проголосити повну державну незаежність України» [26]. Україна, говорилося в заяві, як член ООН повинна була звернутися до світового співтовариства за дипломатичною і політичною підтримкою. Крім того, ДемПУ вважала за необхідне, аби «Верховна Рада України оголосила нечинними на території України будь-які акти комітету з надзвичайного стану і встановила кримінальну відповідальність посадових осіб за виконання ними розпоряджень самозванного комітету путчистів» [26].

_______________________

10ГКЧП – Государственный комитет чрезвычайной ситуации (рос.); ДКНС – Державний комітет надзвичайного стану (укр.).

Обласні осередки ДемПУ виступили солідарно із керівництвом партії, як, власне, й єдиним фронтом з іншими демократичними партіями, проти заколотників із ГКЧП. Так, наприклад, голова Харківської обласної організації ДемПУ В. Щербина, спільно з місцевими очільниками інших національно-демократичних партій (НРУ, УРП, ПДВУ та ОСДПУ) також у перший же день путчу (19 серпня 1991 р.), від імені об’єднаних демократичних сил Харкова, звернулися до співвітчизників назвали путчистів державними злочинцями та злочинною хунтою, а сутність перевороту – спробою «провідних діячів партійної (КПРС – П.Г.-Н.) бюрократії, репресивного апарата, армійської верхівки та військово-промислового комплекса зберігти свою владу в країні» [27]. Громадян закликали підпорядковуватися лише розпорядженням законних органів влади України. «Усі посадові особи міста та області, включно з керівнцтвом гарнізона, КДБ і МВС, – наголошувалося у зверненні, – повинні розуміти, що підтримка ними путчистів законом кваліфікується як державна зрада із усіма витікаючими звідси наслідками» [27]. Співвітчизників закликалося дати рішучу відсіч усілякій спробі поширення діяльності ГКЧП «на територію суверенної України» аж до оголошення безстрокового всезагального страйку.

Путч було придушено протягом трьох днів, після чого контроль над усіма силовими структурами перейшов до Президента Росії Б.Єльцина, а Президент СРСР М.Горбачов фактично втратив верховну виконавчу владу. 24 серпня 1991 р. Україна проголосила себе незалежною самостійною державою, а Біловезькі домовленості від 8 грудня 1991 р. між Президентами Б.Єльциним (Росія), Л.Кравчуком (Україна) та С.Шушкевичем (Білорусія) юридично ліквідували СРСР11.

_______________________

11 Вже за два дні після розпаду СРСР, 10 грудня 1991 р. новобраний Президент України Л.Кравчук підписав угоду про створення Союзу Незалежних Держав (СНД), але в подальшому Україна так і не ратифікувала статут цієї організації, залишившись в статусі держави-спостерігача й лише беручи участь в зустрічах голів держав-членів СНД, керівників урядів та інших відомств.

Джерела і література

1. Білоус А. Політичні об’єднання України / А. Білоус. – К., 1993.

2. Центральний державний архів громадський об’єднань України (ЦДАГО України). – Ф. 1. – Оп. 32. – Спр. 2658. – Арк. 20–27.

3. Державний архів Чернігівської області (ДАЧО). – Ф. Р-8842. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 3–4.

4. ДАЧО. – Ф. Р-8842. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 1.

5. ЦДАГО України. – Ф. 270. – Оп. 1. – Спр. 85. – Арк. 48–48 зв.

6. Провісники свободи, державності і демократії: Документи і матеріали. До 20-ї річниці створення Народного Руху України / Національна академія наук України, Інститут історії України, Центральний державний архів громадських об’єднань України. – К.: Інститут історії України НАН України, 2009.

7. Одним із підмурівків незалежності України стала горбачовська «перестройка» // Україна молода. – 2005. – №75. – 23 квітня.

8. Кукушкин Ю. С., Чистяков О. И. Очерк истории Советской Конституции / Ю. С. Кукушкин. – М.: Политиздат, 1987.

9. Гарань О. В. Від створення Руху до багатопартійності / О. В. Гарань. – К., 1992.

10. Літературна Україна. – 1990. – 8 березня.

11. Гарань О. В. Убити Дракона (3 історії Руху та нових політичних партій України) / О. В. Гарань. – К., 1993.

12. Установчий з’їзд Української Республіканської Партії. – К.: Вид-во “РУХінформ”, 1990.

13. ЦДАГО України. – Ф. 271. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1.

14. (Юрій Бадзьо) Маніфест Демократичної партії України // Літературна Україна. – 1990. – 31 травня.

15. Бадзьо Ю. Маніфест Демократичної партії України / Ю. Бадзьо // Сучасність (Мюнхен). – 1990. – №7–8.

16. Вісник Руху. – 1990. – №4. – Част. 2.

17. Бадзьо Ю. Демократична партія України / Ю. Бадзьо // Політологічні читання. – 1994. – №1.

18. Базів В. А. Політичні партії в незалежній Україні: ґенеза і типологія / В. А. Базів. – Л.: Світ, 1999.

19. Політичний компас виборця 2002: Демократична партія України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://party.civicua.org/d0034439.htm.

20. Постановление Верховного Совета СССР «Об организации и мерах по обеспечению проведения референдума СССР по вопросу о сохранении СРСР» // Известия. – 1991. – 19 января.

21. Закон СССР «О всенародном голосовании (референдум СССР)» // Ведомости Съезда народных депутатов и Верховного Совета СССР. – 1990. – № 1.

22. Бойко О. Еволюція суспільних поглядів та процесів: від ідеї оновленого Союзу до проголошення незалежності України (січень-серпень 1991 р.) / О. Бойко // Людина і політика. – 2001. – № 4. – С. 41–44.

23. Вибір, але який? // Голос України. – 1991. – 21 лютого. – С. 2–3.

24. Діяк І. Україна – Росія (історія та сучасність) / І. Діяк. – К., 2001.

25. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). – Ф. 1. – Оп. 28. – Спр. 120. – Арк. 4.

26. ЦДАГО України. – Ф. 272. – Оп. 1. – Спр. 41. – Арк. 13.

27. ЦДАГО України. – Ф. 272. – Оп. 1. – Спр. 41. – Арк. 11.

Hai-Nyzhnyk Pavlo. Creation of the Democratic Party of Ukraine and its position on the coup GKCHP (1990–1991).

The article highlights the process of founding the Democratic Party of Ukraine (DemPU) in 1990, its basic ideological principles of the time and party positions on the attempted coup GKCHP in 1991

Keywords: Democratic Party of Ukraine, DemPU, GKCHP, political parties in Ukraine.


 
matrix-info БУЛАВА