hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Павло Гай-Нижник

Грошова політика уряду Центральної ради і діяльність Х.Барановського на посаді генерального секретаря фінансів
(15 червня – 12 серпня 1917 р.)

Завантажити файл

Опубліковано: Гай-Нижник П.П. Грошова політика уряду Центральної Ради і діяльність Х.Барановського на посаді генерального секретаря фінансів (15 червня – 12 серпня 1917 р.) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – Т.ХІІ. – К.: Поліграфічний центр “Фоліант”, 2006. – С.301–318.

Логічний розвиток наслідків Лютневої (1917 р.) революції сприяв культурно-політичному відродженню українства і само собою висував нагальну потребу відчутних політичних та економічних реформ і перетворень. Центральна Рада спромоглася висунути лише гасло культурного відродження й автономії для України, хоча й саме на той час, як можливо ніколи, був слушний момент для успішного здобуття повносяжної державності українським народом. Нажаль, його провідники, чудово розуміючи це, залишилися у своїй переважній більшості старими драгоманівцями і малоросами соціалістичної забарвленості, відстаючи подекуди в національній еволюції від певних кіл простого вояцтва, робітництва і селянства.

А про те, що можливість усамостійнення України на часі була реалією, розуміли тоді всі, від Кєрєнського до Грушевського. Про це свідчать слова самого голови Центральної Ради, який о 20-й годині 19 травня 1917 р. у приміщенні Педагогічного музею (де розташовувалася Центральна Рада) заявив тому ж таки Кєрєнському: ”Ми мислимо Україну нероздільно з Федеративною Республікою Російською. Якщо б ми прагли до повної незалежности, то ми б зовсім означено так питання і поклали, тим більше, що обставини дозволяють так ставити питання...”.

М.Грушевський, власне, й раніше висловлював подібні капітулянтські й замирюючі думки. Так, наприклад, у своїй першій пореволюційній статті в “Новій Раді” (25 березня 1917 р.) під назвою “Велика хвиля” визнаний авторитет тогочасної української революційної демократії зазначав: “Нема нічого більше помилкового, як витягати тепер старі українські петиції й подавати їх наново Правительству як наші домагання... Те, чого ми добивалися п’ять, чотири, три, навіть рік тому, коли б дане було тоді, було б прийнято українським громадянством з щирою подякою..., але воно ніяк не може вважатися задоволенням українських потреб, “розв’язанням українського питання” для даного моменту! Українського питання вже нема. Є вільний, великий український народ, який будує свою долю в нових умовах свободи.. Потреби і домагання України розгортаються в усій широті”. Ним було виразно обмежено претензії України лише до рамок автономії.

Таку ж позицію голова лідер Центральної Ради висловив і на сторінках виданої 1917 р. в Києві своєї книжки “Звідки пішло українство і до чого воно йде”, де червоною ниткою крізь загальний текст читається: “Українці не мають заміру одривати Україну від Росії. Коли б вони мали такий замір, вони виступили б щиро і одверто з такими гаслами – бо тепер за се вони б нічим і не ріскували”. І далі: “Українці не мають наміру відділятися від російської республіки. Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язи з нею. [...] Українці не мають бажання від когось відділюватись, відмежовуватись”. Один з провідних діячів тогочасного українського політикуму С.Шелухін підтверджував ці антисамостійницькі погляди чи не усіх вождів Центральної Ради, згадуючи: “В 1917 році я перший виступав в Українській Центральній Раді з історико-правовим умотивуванням державної суверенності українського народу... з того моменту, як не стало царя, тобто з 28 февраля 1917 року. Я виступив проти Грушевського, Антоновича, Дорошенка, Шульгіна, Мартоса і ін., які були проти самостійності України і стояли за підпорядкування її московській владі”. Отже, самостійники залишалися в глибокій меншості і не могли вплинути на загальний автономісько-федералістський курс Центральної Ради.

Як підсумок таких переконань майже всіх діячів Центральної Ради, 10 червня 1917 року з’явився перший її Універсал, що проголошував автономію України у складі єдиної Росії. В Універсалі радівські керманичі відверто повідомили своєму народові, що причиною такого їхнього політичного демаршу стала невдала місія їхніх делегатів до уряду Львова: “Ми вислали до Петрограду своїх делегатів (послів), щоб вони представили Російському Тимчасовому Правительству наші домагання”. Серед найголовніших вказувалася й вимога, “щоб певна частина грошей, які збираються у Центральну Казну з нашого народу, була віддана нам, представникам сього народу, на національно-культурні потреби його”.

Не маючи засобів для керівництва країною і, водночас, відчуваючи хронічну нестачу коштів, Центральна Рада своїм Першим Універсалом агітує українців запровадити добровільне самооподаткування: “Треба дужих сміливих рук. Треба великої народньої праці. А для успіху тої праці насамперед потрібні великі кошти (гроши). До сього часу український народ всі кошти свої оддавав у Всеросійську Центральну Казну, а сам не мав, та немає й тепер від неї того, що повинен би мати за се.

І через те ми, Українська Центральна Рада, приписуємо всім організованним громадянам сел і городів, усім українським громадським управам і установам з 1-го числа місяця липня (июля) накласти на людність особливий податок на рідну справу і точно і негайно регулярно пересилати його в СКАРБНИЦЮ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ”. Проте, народ не поспішав сплачувати податків добровільно, ще й паралельно старої російської, новій (хоч і українській) владі, яка практично влади по Україні не мала. Розбещений революцією і примарними ідеями соціалізму, він вирував, мітингував, розподіляв і прагнув владарювати.

Тим часом, розуміючи непевність свого становища, але відчува¬ючи нагальну необхідність в організації апарату управління проголошеної автономної України, 15 червня 1917 року “Комітет Центральної Ради на останнім засіданні (15 іюня) ухвалив організувати Генеральний Секретаріят Української Центральної Ради, який має завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними і иншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються”. Новозаснований крайовий самоврядний уряд розташувався в Києві на вулиці Хрещатик у бідинкові за №38. Очолив Генеральний Секретаріат і Генеральне секретарство внутрішніх справ відомий письменник, соціал-демократ В.К.Винниченко, а генеральним секретарем фінансових справ було призначено не менш відомого кооперативного діяча Х.А.Барановського.

На В.Винниченка, як голову національного уряду, покладалися великі надії. Сучасники захоплювалися його колосальною енергією та організаторськими здібностями. Так, наприклад, А.Ніковський змальовував Є.Чикаленку чесноти голови Генерального Секретаріату з присмаком певної ейфорії: “Орієнтується швидко, енергія колосальна; рішучий і простий; єсть просто таки державна інтуїція і непохитний, правдивий, послідовний демократизм. Це велика радість бачити розмах цієї людини”.

Новоствореному урядові слід було негайно домогтися вирішення фінансової проблеми. Незважаючи на те, що уряд був сформований, як згадує директор Департаменту промислу І.Фещенко-Чопівський, “міністри не знали, з чого починати, директори департаментів тим менше”. Центральна Рада все більше і більше відчувала нестачу коштів, що примушувало її провідників більш рішуче взятися до розв’язання питання грошового забезпечення. Вирогідно, завдяки саме цим вищенаведеним упередженням, повільне поступове відмежування України від Петрограду почало передбачатися швидше через тиск ”голоду” коштів, аніж із свідомою метою започаткування власної грошової системи. Саме такий існуючий стан речей змушує Центральну Раду замислитися над підготовкою механізму свого фінансового самозабезпечення.

Невдовзі в Києві розпочала роботу V-та сесія Центральної Ради, що тривала з 20 червня по 1 липня 1917 року. 23 червня 1917 р. М.Грушевський оголосив обставини, які змусили сформувати Генеральний Секретаріат не дочекавшись початку сесії загального представницького органу. Генеральний Секретаріат став виконавчим органом Центральної Ради (фактично – урядом) і підмінив її Комітет. Його формування здійснювалося за принципом коаліційного розподілу посад між партіями, а Комітет Ради ставав з того часу “Малою Центрально Радою” (1), що мала виконувати “законодатні функції в промежутках між двома сесіями” Центральної Ради.

Cесія показала різне розуміння провідними діячами Ради поняття автономії. Протягом тривання сесії окремі члени Центральної Ради змушені бути активно переконували її учасників в необхідності осягнення Україною повносяжного змісту автономного управління не лише в культурно-національній сфері, але й в області фінансово-економічній. Так, наприклад, революційний демократ О.Шульгин (23 червня 1917 р.) вимагав твердо заявити лише, “що ми маємо власть крайову, котра має певні функції: саме підготовлять автономію, переводити українську власть, творити статут автономії; творити українську школу, ставити економічні завдання. У[країнська] Ц[ентральна] Р[ада] працювала в сьому напрямі і раніше, але не підіймала справ економічних. Тепер саме життя поставило на чергу сі питання. Соціаліст-революціонер Ковалевський (26 червня 1917 р.) при обговоренні проекту декларації Генерального Секретаріату, зазначаючи, що в ній лише намічено план роботи, наголошував: “Треба зазначити важніші пункти, зачеплені в декларації. Перше – се порушення фінансової політики, котра, як відомо, грає велику роль. Може, завдяки поганій фінансовій та економічній політиці український народ доведено до нинішнього його становища. Ми вважаємо, що Центральна рада і Генеральний секретаріат повинні закласти основи фінансової політики і привести до створення українського бюджету”.

Тим не менш, зачитуючи на V-й сесії Центральної Ради 26 червня 1917 р. “Декларацію” Генерального Секретаріату, його голова з приводу грошової політики уряду Центральної Ради виголосив: “Маючи на увазі, що той стан, який зайняла Центральна Рада, є стан будування нового політичного життя на Україні з усіма наслідками, які випливають з цього стану, Генеральний Секретаріят у фінансових справах уважає необхідним розробити основи фінансової політики на Україні.

Звісно, фінансові справи ми не можемо зразу ставити на цілком державний грунт, а повинні обходитись поки що засобами, які мають в своїй основі майже виключно моральну силу. Одначе разом з цим мається па думці вести підготовчу працю так, щоб Україна у фінансових справах могла стати на цілком державний грунт, тоді, коли їй прийдеться ці справи впорядковувати, яко автономній державі”. Що ж до слів, що уряд Центральної Ради на той час мав у своєму арсеналі ”виключно моральну силу”, то в цім з В.К.Винниченком погодитися цілком можливо.

Д.Дорошенко, згадуючи події 1917 року, цілком слушно вказав на досить суттєву прогалину у вітчизняному державотворенні тих часів, яка полягала в й в тому, що Україну вкрила сітка не національних організацій (чи державних структур), а партійних органів, які національну справу ставили як формальне гасло для проведення виключно соціальних завдань. Крім цього, ним було відмічено ще один, не менш важливий, чинник, що гальмував шлях до державного будівництва: “Виявився великий брак інтелигентних сил на провінції. Київ стягнув до себе значне число активніших українських діячів, і на місцях не було кому проводити директиви, що подавалися з центру. До того ж виявилося, що майже по всіх більших містах України провід захопила російська та зросійщена демократія, яка дуже противилася проведенню в життя українських домагань, особливо ж вороже ставилась вона до автономії України. Це все виразно можна побачити, коли поглянути, як розвивалося в перші місяці революції громадське життя в таких містах як Катеринослав, Одеса, Харків, Полтава, Чернігів, Житомир та інші значні міста на Україні”. Проте, саме тоді уряд Центральної Ради мав би (і міг би) реально розпочати розбудову апарату державного управління у мірилах всієї номінально підпорядкованої йому території України засобами мобілізації державотворчих і фахових елементів з маси організованого революційно-активного народу, яких винесли на політичну арену хвилі національного відродження. Нажаль і цього зроблено не було.

У ці ж дні, за час перебування представників петроградської влади у Києві 28-30 червня 1917 р., на основі угоди між Центральною Радою та Тимчасовим урядом, Україну було домовлено визнати останнім як окрему територіально-адміністративну одиницю Російської республіки зі своїм представницьким органом. Проте, то був окреслено певний крок відступу автономної України, політична поразка провідників Центральної Ради, зумовлена їхньою неспроможністю опанувати фінансово-економічною ситуацією на терені, що вона представляла, в поєднанні з автономістською хворобою відчуття неповноцінності державотворчих можливостей українства, а по суті справи, самих себе.

Так, приміром, на розгляді 27 черв¬ня 1917 р. доповідей генерального секретаря фінансів ”Про загальні основи найближчої роботи у фінансових справах” та “Про систему та норми оподаткування населення”, обговорюючи питання податкових зборів, Х.А.Барановський щодо техніки збору податків ситуацію, що склалася, характеризував риторичною фразою: ”Не маємо апарату для зібрання, а анархістами бути не хочемо”. Подібні думки висловлювали й інші виступаючі, але щодо пошуку шляху для вирішення проблеми кроків зроблено не було. Обговорювалися лише зміст і форма податків.

Тезово міркування генерального секретаря фінансів Х.Барановського щодо загальних основ найближчої роботи у фінансових справах виглядали наступним чином: “а) ніякий податок не може бути установлений без затвердження пленарним зібранням Ц[ентральної] ради; б) ніякі видатки та розходи не можуть бути виплачені без затвердження пленарним засіданням Центральної ради та Генерального секретаріату; в) Генеральному секретаріатові дозволяється робити грошові позички для задоволення потреб Ц[ентральної] ради, причому позички на строк більше одного року можуть бути зроблені тільки з дозволу пленар¬ного засідання Ц[ентральної] ради, а позички на строк не більше року – по постанові об’єднаного засідання Комітету Ради та Генерального секретаріату; г) Генеральний секретаріат має право погодитись з якоюсь банковою установою, щоб вона взяла на себе обов’язки обслуговування фінансової потреби Ц[ентральної] ради, і д) всі розходи і доходи контролюються ревізійною комісією, яка обирається загальними зборами Ц[ентральної] ради і про свої ревізії складає перед Ц[ентральною] радою справоздання”.

Що ж стосується податкової справи, то Х.А.Барановський рекомендував завести в Україні прогресивне подохідне оподаткування обпершись на норми подохідного оподаткування встановлені російським урядом, лише зменшивши його ставки в чотири рази. Проте, офіційно можливим його збирати пропонувалося з 1 серпня 1917 р., коли почнеться стягнення і загальноросійського податку в Україні. За умов же, що гроші уряду були потрібні вже одразу секретар фінансів пропонував стягувати ще по 3 руб. з кожної сім’ї ”з тим, що при введені подоходного податку, кожний, хто цей податок заплатив, матиме право відчислити з своєї норми цих 3 крб.” . Збирати податки, на думку доповідача, за пропозицією Генерального Секретаріяту, могли б кооперативи, земські установи, деякі банки та інші установи .

Доповідь, явно підготовлена напоспіх, викликала жваве обговорення і справеливу критику присутніх. Так, Любинський (націонал-революціонер) одразу ж заявив, що проектований посімейний податок є гіршим за той, про котрий говорилося в Універсалі, і зауважив, що за умови його (податку) прийняття доведеться скасовувати постанову Універсалу. Крім того, відмітив він, “посімейний налог ляже тягарем на селян переважно, бо сім’ї поміщика заплатити 3 крб. нетрудно”. Есер Рубас з цього приводу додав, що скасовувати податок, встановлений Універсалом не слід, але й податок на землю мусить залишитися. Що ж до посімейного податку, то він запропонував, що такий “повинен залишитись для тих, хто землі не має”.

В свою чергу Коваленко висловив не безпідставну думку, що Генеральний Секретаріат вніс вищевказаний проект через те, що не мав часу виробити кращої системи оподаткування. Стосовно, власне, протиріч проекту Х.Барановського виступаючий зауважив: “Обложити сім’ї неможливо. У нас давно не практикувалось. Та і сім’я буває різна, особливо тепер, під час війни, коли в одній сім’ї залишилась лише жінка або жінка і діти, а єсть, з другого боку, сім’ї, де єсть кілька жонатих. Бачимо нерівність. Для одних податок буде легким, а для других тяжким. Універсал уже розійшовся, зроблені заходи, щоб виповнити оподаткування, установлене ним, і скасування того податку викличе негарне враження. В останні часи у нас рідко практикувалась система подушного оподаткування, нарешті зовсім зникла, замінившись оподаткуванням землі, і повернення його викличе неприхильність населення. Крім того, генеральний секретар не сказав, чи сей податок добровільний чи обов’язковий. Ми бажали б, щоб не порушувати оподаткування, заведеного Універсалом; нехай Генеральний Секретаріат представить нам другу систему оподаткування замість спроектованого ним посімейного”.

Соціал-демократ Огородній, підтримуючи прагнення спертися в цій області на українізовані земства та кооперативи, категорично заявив: “Система ж оподаткування сім’ї не витримує критики, бо сім’ї неоднакові, зарібки їх також. Для потреб переведення автономії України треба багато грошей, але нехай той більше платить, хто більше має. Пропоную завести прогресивно-подоходний податок, податок, котрий мав би моральну силу”. Його підтримав Збаражський, який емоційно зауважив, що коли слухав проект посімейного оподаткування, то негайно “перенісся в ті бажані времена, коли Володимир Святий, а за ним Ярослав Мудрий збирали податки “від диму”. Але тоді не було соціялістів, і ніхто й не догадувався про прогресивно-подоходний налог, котрого тепер вимагають соціялісти і взагалі демократи”. Виступаючий підтримав вимогу запровадження прогресивно-подоходного податку і висловив протест проти податку “від диму” у будь-яких його варіаціях. Він пітримав той податок, який було установлено Універсалом, але з зауваженням, що “тільки треба зробити його також прогресивно-подоходним і установити його треба незалежно від загальнодержавного прогресивно-подоходного налогу” .

Надалі слово знов взяв Коваленко, який зауважив, що з огляду на вкрай нагальну потребу віднайти кошти, слід зупинитися на такій системі, яка якомога скоріше приведе генеральне секретарство фінансів до мети. Тому він запропонував погодитися на стягування по 3 руб. з сім’ї, але за умови, що така сім’я мала б прибутків завбільшки 1 тис. руб. на рік. З свого боку представник селянства Марцинюк заперечив: “Платіж від душі пригадує подушне, котре нам в’їлось в боки. Сім’ї неоднакові. Найкращим буде податок від десятини”.

Чи не єдиний, хто став на відносний захист податкового проекту генерального секретаря був Пугач, який спробував пояснити, що в основу офіційного податку планувалося покласти саме прогресивно-податковий механізм. Але, зауважував оратор, “для зібрання сього податку потрібен апарат, котрого ми не маємо, через се мається на увазі використати те, що з 1 серпня Тимчасовий уряд заводить по цілій Росії прогресивно-подоходний налог”. “Свою національну справу ми ведемо окремо. Загальнодержавні обов’язки, – наголосив він, – ми виконуємо і довго ще будемо виконувати, доки справа у нас не буде налажена. До прогресивно-подоходного налогу ми готуємся. Він буде з 1 серпня [1917 р.] Тоді ми прилучемо себе до апарату. Але до 1 серпня гроші нам також потрібні. Остається або покинути думку дістати гроші зараз, або якимсь чином взяти їх тепер же. В докладі т.Барановського сказано, що оподатковуються сім’ї, котрі можуть заплатити 3 крб., хто не може, ті не заплатять, бо такі і послі, після заведення прогресивно-подоходного налогу, платити не будуть. Тут нема жодної несправедливості. Зараз ми берем зі всіх однаково, але коли будемо збирати прогресивно-подоходний налог, то хто повинен буде платити більше, тоді з того більше і візьметься. Вбачаючи в проекті Генерального секретаріату ідею і початок прогресивно-подоходного налогу, пропоную затвердити його”.

Зі своїми аргументами до захисту урядового проекту долучився й генеральний секретар фінансів: “В докладі звернуто увагу на прогресивно-подоходний налог. А опріч нього заводиться ще і посімейний. Він являється податком тимчасовим. Опріч того, він заводиться перед прогресивно-подоходним. Щоб завести прогресивно-подоходний налог, треба багато часу. В Росії його заведено ще в 1916 р., але досі по ньому не прийнято ані одної копійки. Хоч заведення його остаточно призначено на 1 серпня [1917 р.], але великий сумнів, чи це вдасться зробити. Грошей більше зараз має той, хто працює: швець, скажімо, в селі має більше від селянина, котрий має 10 десятин. А городські землі, котрі коштують мільйони за десятину? Оподаткування по 10 коп. з десятини при сих умовах було б дуже нерівним. Приймаючи се на увагу, – продовжував захищати проект Х.Барановський, – Генеральний секретаріат вирішив установити посімейний податок, бо він тимчасовий, одноразовий і має статистичне значення, бо покаже, скільки у нас на Україні сімей, котрі “дозріли” до державного розуміння справ. Хоч 10 коп. з десятини заплатити легше, але зібрати їх трудно. Хоч при посімейному налогові поступленій буде менше, але сума буде більша” . Наприкінці промови генеральний секретар фінансів, змальовуючи техніку збору податку, вказує на фактично патову ситуацію, що склалася для Центральної Ради та її виконавчого органу: “Не маємо апарату для зібрання, а анархістами бути не хочемо”.

Проте доводи Х.Барановського, вочевидь, не переконали присутніх. Селянин Пиленко висловив думку, що “коли сказати нам в селі, що кожну сім’ю обложити на 3 крб., то се внесе велике незадоволення”. “Коли ж брати податок від десятини, – продовжив він, – то всі охоче згоджуються. А ті, що не мають землі, як от ремісники, ті нехай платять 1 крб., чи як?”. Інший селянин Касіка додав, що “неможна допустити таких, котрі мають млини, садок тощо. Ось таких потрібно обкласти непремінно”. Інший член Центральної Ради Томашевський зауважив, що прогресивно-подоходний податок можливо буде запровадити лише тоді, коли його буде введено по всій Росії, додаючи при цьому, що посімейнийний податок буде непопулярним. Разом з тим виступаючий вказав на необхідність винайдення нової системи, проте жодних пропозицій не запропонував.

Думку попередника про непопулярність посімейного податку підтримав й соціал-демократ Єреміїв, наголошуючи, що його запровадження є небезпечним і може призвести до втрати популярності й самої Центральної Ради. Крім того, він застеріг, що бажання скасувати добровільний податок, встановлений Універсалом, “може показати, що ті, хто видали Універсал, Центральна рада, самі стоять на [не]твердому грунті”. Есер Панченко запропонував скористатися для оподаткування тих, хто не має землі статистичними даними з земств, а есдек Касяненко, підтримавши думку про непопулярність посімейного (хоч і добровільного) податку, висловився дивитися на нього як на позику: “хто заплатить тепер 3 крб., той їх не заплатить при заведенні прогресивно-подоходного налогу” . При цьому він зауважив, що краще було б запровадити якусь пропорційність.

На непопулярність посімейного оподаткування, яке скрізь може викликати обурення та підірве авторитет Центральної Ради звернув увагу й виступаючий Ільченко. Він підтримав думку про запровадження подесятинного оподаткування, вказуючи, що після виходу Універсалу селяни селяни одразу ж почали втілювати його настанови в життя, а “ті ж, хто землі не має, а[ле] свідомі українці – ті самі обкладають себе 1% з свого місячного жалування”. Член партії есерів селянин Личко, вказуючи на потребу рахуватися зі звичками і психологією народу, також виступив за податок лише з десятини, який за його свідченням селяни вже запроваджують й самі. Він також висловив думку щодо видання Центральною Радою відозви до народу з закликом добровільно давати гроші “на рідну справу”, стверджуючи, що на нього люди відгукнуться.

Генеральний секретар фінансів Х.Барановський, податковий проект якого так і не знайшов прихильників серед учасників сесії, змушений був поступитися і не досить впевнено виправдовуючись запропонував взагалі не виносити рішення з цього питання: “Справа з оподаткуванням завше і скрізь викликала найбільше дебатів і непорозумінь. Так і у нас. Може Генеральний секретаріат невдало взяв назву “податок”, бо в дійсності се не податок, а “единовременный взнос”. Вводячи в інструкцію (2) до Універсалу 10 коп. з десятини, зробили помилку, бо дали селянам можливість думати, що, мовляв, коли настала Ц[ентральна] Р[ада], то і податки стали зовсім іншими. Це небезпечно, особливо маючи на увазі, що незабаром податки будуть збільшені в кілька разів у порівнянні з нинішнім. З огляду на це, пропоную не виносити жодної певної резолюції, а вибрати фінансову комісію для детального перегляду проекту”.

В результаті учасники зібрання ухвалили: “передати розгляд проекту до комісії, котра складається по 1 чоловіку з фракцій і груп з правом кооптації”. Тоді було визначено пропонований склад фінансової комісії: К.С.Калиненко (соціал-демократ), Пиленко (соціаліст-революціонер), О.К.Рубас (соціаліст-революціонер), Хотовицький (трудовик), Я.Г.Христич (позапартійний соціаліст) та Е.П.Томашевський (націонал-революціонер).

Доповідь генерального секретаря фінансів про оподаткування на українські справи обговорювались тимчасовою фінансовою комісією ввечері 27 червня і на ранок 28 червня 1917 р. до складу якої увійшли: Х.А.Барановський (голова), К.С.Калиненко (писар, УСДРП), Хидченко (УПСР), О.К.Рубас (УПСР), Е.П.Томашевський (УНРП) Я.Г.Христич (група позапартійних соціалістів), а також кооптовані особи: Т.Марценюк (УПРС), І.Діденко (УПРС), З.Філенко (УПРС) та В.Т.Шепель (позапартійний соціаліст). В зв’язку з тим, що ще на засіданні в Центральній Раді “ніяких суперечок з приводу загальних основ найближчої роботи фінансового секретаріату не виникло”, то комісією щодо цього аспекту було прийнято запропоновані попередньо такі пункти:

“1) ніякий податок не має вже бути установлений без затверд¬ження пленарним зібранням Центральної Української Ради;
2) ніякі видатки та розходи не можуть бути виплачені без затвердження бюджету пленарним зібранням Центральної Ради, або, з дозволу цього зібрання, об’єднаним засіданням Комітету Ради та Генерального Секретаріяту;
3) Генеральному Секретаріятові дозволяється робити грошові позички для задоволення потреб Ради, причому позички на строк більше одного року можуть бути зроблені тільки з дозволу пленарного зібрання Ради, а позички на реченець не більше року – по постанові об’єднаного Комітету та Генерального Секретаріяту;
4) Генеральний Секретаріят має право погодитись з якоюсь банковою установою, щоб вона взяла на себе обов’язки обслуговувати потреби Центр[альної] Ради;
5) всі прибутки і видатки контролюються ревізійною комісією, яка обирається загальним зібранням Центральної Ради і про свої ревізії дає Центральній Раді справоздання”.

Отже, Генеральному Секретаріатові було надано право брати для потреб Центральної Ради позики у приватних банківських установах.

Інша доповідь фінансового секретаря (щодо оподаткування), яка й викликала бурхливе обговорення в Раді, у комісії також була сприйнята неоднозначно. Обговорення відносно оподаткування населення українським подоходним податком та технічних питань його переведення, на відміну від проблеми податку поземельного, відчутних суперечок не викликало. Після довгих дискусій щодо поземельного оподаткування комісією було винесено такі рішення, які доповнювали п’ять попередньо прийнятих:

“1. Встановлюється на 1917 р. український прогресивно-подоходний налог в розмірі четвертини ставок загальноросійського подоходного налогу, і цей український налог платиться Центральній раді. Сей український подоходний налог має платити, незалежно від платні Російській державі, кожна особа, установа та підприємство, котрі обложені загальнодержавним подоходним налогом.
2. Встановлюється український поземельний налог, яким оподатковуються на 1917 р. по 10 коп. з десятини усякі землі: селянські, приватних власників, церковні, монастирські і ті казенні, котрі здаються в оренду; за казенні землі, які здаються в оренду, платять орендатори.
Примітка 1. Сільськими земельними власниками вважаються ті, що мають землі полевої, усадебної або лісової не менше як 1 десятину.
3. Встановлюється на 1917 р. разовий заробітний податок, і всі кола населення сільського, містечкового і городського, а також усі установи і підприємства, які не підлягають подоходному налогу, мають в якийсь певний день, призначений Генеральним секретаріатом, оддать в У[країнську] Ц[ентральну] Р[аду] четвертику свого денного заробітку.
Примітка [2]. Хто в призначений день не матиме грошового заробітку, той має віддати Центральній Раді четвертику грошового заробітку першого за призначеним Секретаріятом заробітного дня.
4. Позаяк вищенаведені податки призначаються на будування автономного ладу на Вкраїні, то податкам сим підлягає все населення України, а також ті українці, які живуть поза межами України”.

Документ підписали Х.Барановський, О.Рубас, Хидченко, Е.Томашевський, Я.Христич, Т.Марценюк, В.Шепель та писар К.Калиненко, а всі пункти було ухвалено Центральною Радою. Згодом у пресі з’явився ще один пункт, в якому зазначалося, що “платня поземельного податку починається негайно, а платня подоходного – з першого серпня, коли починається платня і державного подоходного податку. Розуміється, що податки на потреби Центральної ради морально-обов’язкові для населення”.

В те, що моральну обов’язковість платити Раді гроші (поряд з законним примусовим обов’язком сплачувати ще й Тимчасовому урядові) широкі кола населення виконувати очевидно не будуть передбачалося генеральним секретарем фінансів ще до прийняття законів. Як вже згадувалося вище, він вважав ”оподаткування по 10 коп. з десятини при сих умовах... нерівним”, а посімейний податок – як одноразовий, і що мав, за його словами, ”статистичне значення, бо покаже, скільки у нас на Україні сімей, котрі ”дозріли” до державного розуміння справ” . Як показала сувора дійсність не ”дозріли” майже всі. В тому ж числі й урядовці, які так і не встановили чітку систему механізму здійснення податкових зборів й виявили себе як талановиті самодіяльні диспутанти, а не практики-фахівці державотворення.

Тим часом, до Києва прибули представники Тимчасового уряду М.Терещенко та І.Церетелі. Владу в Петрограді непокоїла поведінка українців і для налаштування ситуації з намірами Київа у давню столицю прибули можновладці із столиці північної. Тимчасовий уряд зажадав від Центральної Ради поступок і домігся очікуваного. На спільному з російськими представниками засіданні Генерального Секретаріату, що відбулося зокрема 29 червня 1917 р., торкалися і фінансового питання. З українського боку у нараді взяли участь В.Винниченко, Х.Барановський, Б.Мартос, С.Петлюра, М.Стасюк, І.М.Стешенко, В.Садовський, С.Єфремов, П.Христюк та М.Грушевський. В перебігу перемовин виявилася вся грошова скрута, якій опинилася українська влада, коли Х.Барановський сам запропонував фактично ліквідацію навіть тих морально-зобов'язуючих українських податків, що, хоч і ефімірно засвідчували елементи фінансової автономії України. “Додаткове обкладнання навряд можна визнати доречним, – заявив він. – Центр всеросійськ[ий] повинен бути єдиним, але ми повинні отримати кошти не шляхом надбавки, а шляхом смітних асигнувань по бюджету, затвердж[еному] краєвим органом – Радою” . В цих словах виявилось оте testimonium paupertatis** України Центральної Ради.

Церетелі, відчувши тон вимовленного, одразу ж поставив умову, для вирішення, власне, якої вони з Терещенком і приїхали до Києва: “Якщо буде точно [з]формульовано, що це (тобто Генеральний Секретаріят - П.Г.Н.) буде орган Тимчас[ового] ур[яду], то кошти безумовно, будуть відпущені на видатки по управлінню краєм” . Уряд України, не маючи за собою реальної сили, пішов на поступки. У ці ж дні на основі угоди між Централь¬ною Радою та Тимчасовим урядом, Україну було визнано останнім, як окрему територіально-адміністративну одиницю Російської республіки із своїм представницьким органом. То був окреслено певний крок відступу автономної України, політична поразка провідників Центральної Ради, зумовлена їхньою неспроможністю опанувати фінансово-економічною ситуацією в поєднанні з автономіською хворобою відчуття неповноцінности державотворчих можливостей українства, а по суті справи, самих себе.

3 липня 1917 р. в своєму ІІ Універсалі Центральна Рада повідомляє народові: “В згоді з іншими національностями України і працюючи в справах державного Управління, як орган Временного Правительства Генеральний Секретаріят Центральної Ради твердо йтиме шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією... Визначаючи що доля всіх народів Росії міцно зв'язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання”.

Того ж дня (3 липня 1917 р.) Тимчасовий уряд своєю постановою офіційно затвердив Генеральний Секретаріат як підпорядкований йому крайовий виконавчий орган Центральної Ради в Україні: “Вислухавши повідомлення міністрів Керенського, Терещенка і Церетелі по українському питанню, Тимчасове Правительство вирішило: “Призначити як вищий орган для керування крайовими справами на Україні окремий орган – Генеральний Секретаріят, склад якого буде визначено правительством в згоді з Центральною Українською Радою, доповненою, на справедливих основах, представниками других народів, сущих на Україні, в особі їх демократичних організацій. Через згаданий орган будуть переводитись правительством міри і заходи в житті краю і його управлінні”.

Того ж дня (3 липня 1917 р.) в своєму Другому Універсалі Центральна Рада повідомила народові: ”В згоді з іншими національностями України і працюючи в справах державного Управління, як орган Временного Правительства Генеральний Секретаріят Центральної Ради твердо йтиме шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією... Визначаючи що доля всіх народів Росії міцно зв’язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання”.

Неможливість зорганізувати власне грошове господарство, що стало найбільш за все однією з причин національно-політичних поступок щодо Росії у період її найбільшого знесилення і, водночас, національного піднесення в Україні, свідчить, що українська молода державність, очолювана соціалістичними партіями мала в основному в наявності фахівців-урядовців не кращої імперської державної школи, над якими тяжів не менш хибний тип професійного, можливо й підсвідомого, малоросіянства, що у політичному вимірі виявився у пануючому па початковому і, можна сказати, вирішальному, етапові державного становлення України, духові автономо-федералізму.

Згідно вищевказаної домовленості з представниками Тимчасового уряду, 16 липня 1917 р. Центральна Рада затверджує ”Статут Вищого Управління Україною”, в якому відносно фінансового боку вказувалося, зокрема, що:

“§11. Генеральний Секретаріят передає на затвердження Тимчасового Правительства тимчасові обрахунки видатків на потреби України, які розглянула і ухвалила Центральна Рада.
§ 12. Такими коштами, які надходять на рахунок Центральної Ради, розпоряджується Генеральний Секретаріят по бюджету, ухваленому Центральною Радою”.

В нових обставинах український крайовий уряд заходився до вироблення власного бюджету. Генеральне Секретарство фінансів було одним з ключових у його складі, а тому структуризація його складу та визначення суми на утримання службовців стало на порядок денний досить гостро. 13 липня 1917 р. одним з питань, які розглядалися Генеральним Секретаріатом (присутні: В.Винниченко, В.Садовський, Х.Барановський, М.Стасюк, І.Стешенко, М.Полозов, П.Христюк, О.Шульгін та Б.Мартос), було визначення бюджету генеральних секретарств.

Урядом було ухвалено такий бюджет генерального секретарства в справах фінансових (до 1 серпня 1917 р.):

“1. Місячна платня генерального 750 [р.] 00 [к.]
секретаря в справах фінансових
з 15/V[I] по 1/VIII-1917 р. –
500 [р.] 00 [к.]

2. Його товариша: а) з 10/VII по 355 р. 00 [к.]
1/VIII-1917 р. – 500 р. 00 [к.]
б) Його ж як завідуючого бух- 231 р. 00 [к.]
галтерією – 325 р. 00 [к.]

3. Утворення і утримування фі- 500 р. 00 [к.]
нансової комісії із представни-
ків науки за липень

4. На розроблення питання про 500 р. 00 [к.]
цукроварну та тютюнову про-
мисловість

5. Місячна платня співробітників 4500 р. 00 [к.]
генерального секретаріату

6. На видатки на канцелярію, поч- 1164 р. 00 [к.]
ту, друки і різне

Всього 8000 [р.]” .

16 липня 1917 р. бюджет Генерального Секретаріату розглядала Мала Рада. При обговоренні виявилося, “що деяким товаришам секретарів визначається значно більша платня, ніж самим генеральним секретарям. Так, наприклад, – коли всі секретарі дістають по 500 крб. в місяць, то товариш секретаря фінансових справ має діставати 750 крб., а два товариші секретаря земельних справ – по 800 крб. місячно”. За деякими виправленнями, які видно з вищенаведених кошторисів, Малою Радою було затверджено бюджети лише трьох секретаріатів – земельних, судових та фінансових справ.

Однак, в дійсності обставини виявились набагато складнішими, аніж на папері. У липні 1917 р. в касі Центральної Ради було лише близько 90 тис. рублів , в той час як її видатки складали суми більші за прибутки. Так, видатки по бюджету (сміті) лише Генерального Секретаріату з 1 серпня по 1 вересня 1917 р., при складанні якого уряд “керувався даними з затвердженого бюджету за попередній місяць”, які було ухвалено 30 серпня 1917 р. на засіданні Малої Ради, складали 58 тисяч 255 руб. 83 коп. (з урахуванням покупки електричної арматури і меблів у готель ”Савой”). Загальна сума лише урядового бюджету за серпень 1917 р. складала 66 тис. 755 руб. 83 коп. З цієї суми на організацію праці Генерального Секретарства фінансів перед¬бачалося 4 тисячі рублів. Крім того, на платню генеральному секретарю – 500 руб., а його товаришам – 750 руб. Фінансувати більш розширені урядові інституції чи мережу адміністративних органів у губерніях та повітах Центральна Рада була неспроможною. Гроші ці знову ж передбачалося отримати від Тимчасового уряду.

З цією метою ще 14 липня 1917 р. Генеральним Секретаріатом для відповідних переговорів до Петрограда було вирішено відправити голову крайового уряду В.Винниченка та фінансового секретаря Х.Барановського . На час від’їзду Х.Барановського обов’язки генерального секретаря фінансових справ тимчасово було доручено виконувати В.Садовському. Тимчасовий уряд погодився асигнувати на потреби Генерального Секретаріату до смішного малу суму в 300 тисяч рублів, але й вона не була переведена урядові автономної України.

Ситуація всередині Центральної Ради загострилася настільки, що 6 серпня 1917 р. її голова М.Грушевський оголосив про вихід у відставку зі своєї посади. За таких скрутних обставин і повному урядовому безладі в серпні 1917 р. сталася урядова криза. 9 серпня 1917 р., оперуючи формальним приводом, до демісії подав урядовий склад. 10 серпня 1917 р. на порядку денному засідання Малої Ради розглядалося питання відставки Генерального Секретаріату. 12 серпня 1917 р. Центральний комітет партії соціалістів-революціонерів постановив “відкликати із складу Генерального секретаріату решту своїх членів – Барановського та Голубовича”. З цього дня Генеральне Секретарство фінансів опинилося без керівника. Наступного дня голова уряду В.Винниченко, зіткнувшись з бойкотом його кандидатури з боку фракції есерів, відмовився формувати Кабінет. Комітет Центральної Ради відставку уряду прийняв.

Сформувати новий уряд 14 серпня 1917 р. було доручено Д.Дорошенкові. Тоді ж, на пропозицію Ткаченка, секретарем фінансових справ передбачалося запросити Дрелінга або когось іншого. 17 серпня 1917 р., зачитуючи на засіданні Малої Ради претендентів на секретарські посади, Д.Дорошенко повідомив, що запропонував посаду генерального секретаря фінансів М.Туган-Барановському, який проте ще дав відповіді на цю пропозицію. Наступного дня Д.Дорошенко відмовляється формувати новий уряд і формування Генерального Секретаріату знов було доручено В.Винниченку, який між інших претендентів на секретарські посади назвав також професора М.Туган-Барановського. 21 серпня 1917 р. Малою Радою нарешті було ухвалено склад Генерального Секретаріату, а вже 28 серпня 1917 р. Центральна Рада надіслала телеграму про сформування і затвердження нового крайового уряду до голови Тимчасового уряду Кєрєнського та комісара при Тимчасовому уряді по справах України Стебницького.

Посаду генерального секретаря фінансів зайняв відомий не лише в Україні, а й поза її межами професор М.І.Туган-Барановський. Невдала робота першого складу Генерального Секретаріату, зокрема у фінансовій сфері, була зумовлена низкою як об’єктивних, та і суб’єктивних обставин. Про їхню кількість і значимість/вагомість можна сперечатися, проте очевидними є: автономістська (апріорі) спрямованість лідерів Центральної Ради щодо політичного курсу крайового розвитку України в чітко окресленими (обмеженими) культурно-освітніми рамками; загальна соціалістична риторика провідників уряду та Центральної Ради за повної відсутності практичних навичків адміністративно-господарчої діяльності; та, нарешті, непрофесійність кадрів в урядовому апараті (генеральний секретар фінансів не мав навіть середньої освіти; фахівці, що не сповідували соціалістичну ідеологію не допускалися до відповідальних посад тощо). Усе це, в поєднанні з зовнішніми обставинами та революційним безладом, поглибило фінансову розруху в підпорядкованих Центральній Раді губерніях, призвело до анархізації в провінції, прискорило відцентрові тенденції по всій Україні та, врешті, призвело до кризи в самому Генеральному Секретаріаті, і значна доля відповідальності за такий розвиток подій лягає на плечі безпореседньо генерального секретаря фінансових справ Х.Барановського та голову Генерального Секретаріату В.Винниченка.

Примітки:

Барановський Христофор Антонович (19 грудня 1874, с.Немирівці, Бердичівський повіт, Київщина – 7 травня 1941, м.Сан-Пабло, Бразилія) – громадський і державний діяч, один із лідерів українського кооперативного руху. Народився 1874 р. в селянській родині на Київщині. Незважаючи на відсутність середньої та вищої освіти, завдяки своїм здібностям висунувся як талановитий фінансист українського кооперативного руху. Вважався одним з кращих знавців кооперативної справи. 1907-1917 рр. – директор, голова правління (1911-1917 рр.) Союзбанку в Києві. Редактор журналу Союз банку “Комашня” (органу кредитових кооперативів). З березня 1917 р. – член Виконавчого губернського комітету Київщини. 1917 р. – голова управи Українського народного кооперативного банку (Українбанку).
17-28 березня 1917 р. – голова Першого губерніяльного кооперативного з’їзду Київщини, який перетворився в першу прилюдну українську маніфестацію. Делегований до Центральної Ради кооперативними організаціями України. Член Комітету (виконавчого органу) Центральної Ради, що пізніше отримав назву “Мала Рада”. У травні 1917 р. – член делегації на переговорах з Тимчасовим урядом Росії щодо автономії України. Член Виконавчого губернського комітету Київщини. У червні-серпні 1917 р. – генеральний секретар фінансів УНР. В липні 1917 р. разом з В.Винниченком та М.Рафесом представляв на переговорах з Тичасовим урядом у Петрограді вироблену Центральною Радою Конституцію автономного устрою України під назвою “Статут вищого управління України”. По від’їзді В.Винниченка та М.Рафеса скликав Нараду з комісарами українських губерній М.Суковкіним (Київщина), А.Вязловим (Волинь), А.Лівицьким (Полтавщина), М.Іскрицьким (Чернігівщина), М.Страдомського (місто Київ) та Д.Дорошенком (край Галичина та Буковина), яка подала до Центральної Ради пораду прийняти до виконання “Тимчасову Інструкцію для Генерального Секретаріату Тимчасового правительства на Україні”, вироблену 17 серпня 1917 р. З 25 березня 1918 р. – член спільної торговельно-економічної комісії (з української сторони) між УНР та Центральними державами, передбаченої умовинами Берестейського договору. Член україно-німецько-австрійської фінансової комісії про встановлення розрахункових валютних курсів між УНР і Німеччиною та Австро-Угорщиною (березень-квітень 1918 р.).

За Гетьманату П.Скоропадського у 1918 р. – член Фінансового комітету (з 10 травня 1918 р.); член фінансової комісії по виробленні фінансової угоди між Українською Державою, Німеччиною та Австро-Угорщиною, що була заключена 15 травня 1918 р.; член делегації Української Держави на мирових переговорах з РРФСР. Один з підписантів тексту Договору про пипинення ворожих дій і відновлення залізничної комунікації між Українською Державою та РРФСР від 12 червня 1918 року. 1919 р. – директор Українбанку, радник Центрального Українського сільськогосподарського союзу і Всеукраїнського кооперативного страхового союзу. 1920 р. – міністр фінансів УНР в уряді В.Прокоповича. Емігрував до Німеччини, а згодом до Бразилії, де й помер 5 травня 1941 р. у Сан-Пабло (Сан-Пауло).

1. Тогочасний директор Департаменту промисловості, а пізніше й міністр торгу і промисловості в уряді Директорії УНР, згадував з приводу утворення Малої Ради: “Внаслідок великого чисельного складу Українська Центральна Рада була “неповоротка” в своїх діях, коли перебіг подій вимагав швидких децизій. Для того утворено було Малу Раду числом в 40 членів. Однак і це ненадовго допомогло”.

2. Згадувану Х.Барановським інструкцію до Універсалу було роздано делегатам ІІ-го Всеукраїнського Військового з’їзду для роз’яснення на місцях значення автономії України та потреби створення і ролі самої Центральної Ради, а також змісту І Універсалу – П.Г.-Н.

Testimonium paupertatis – Свідчення власної слабості (лат.).


 
matrix-info БУЛАВА