«Відчуття»
поезії

ПОШЕСТЬ         

Посеред зрячих, іноді, заці́джено сліпців, 
Або ж засліплених прозрінням надиба́єш
Й вжахаєшся від пошесті убогості людців,
Надщерблених зсере́дини, і наче застигаєш
Мов тінь між сонць й з коптіння каганців.
Б’ють сказом праведним і вже собі гадаєш:
Притомність де буття, а де театр ловців
За смертними? Себе і ґлузд втрачаєш. 

Де, часом, біль знайти, на дні яких рубців,
Коли із ним на сам чи стогнеш, чи волаєш
Поміж сумління й відчаю, між манівців?
Кришталики зі сліз рвуть душу і вже краєш
З вен візерунок ту́ги. В тро́мбах почуттів
Де ту́литься у пастці самота? Її, бува, шукаєш
Аби вдушити. Епіка любові й трагіка віків!
Її ти не сповідуєш! Не віриш! Не читаєш!

Чи ти – лиш блуд? О, так! Гра марень засвітів,
Чернетка непочатого роману. Геть не сяєш…
Мов долі вість. В руко́писах її є злагода рядків,
Єле́єм творена для серця, нею причащаєш
Життя від ґвалту бруду? Хтось бо плодить гнів,
Все штрикає ним рану. Й душу теж. Не знаєш?
Чи ти і є той хміль й питво́ п’янки́х трункі́в.
Без лірики дурман. Зцілю́сь. Благословляєш?