«Відчуття»
поезії

РОЗПАЧ

У Долі руки зв’язані за плечі
Й геть манівцями стулено вуста.
Немає правди й го́лоса малечі –
Крізь пустку Неба розпач пророста.

А ти така, у тіні від Любові,
Мля́виш довічно про зерно від Бога.
Його продали люди. Є в поло́ві
В кохання гра, довершено убога.

Ніц не зросте, окрім гріха Омани.
І я дістану ніж, аби збагнути
У лезі віддзеркалення, щоб мали
Ми спільну кров. І в прірву упірнути.

Мить запечеться в подиху безодні
Й забагряніють пристрастю серця
В цілунку цім, аж янголи Господні
Зомліють занімілі з дотику Вінця.

І там, можливо, я тебе узрію,
І так, напевно, врешті осягну,
Що все є блуд, і світ цей зрозумію,
Що мертві ми давно були вживу.