«Вічність»
поезії
ТОСКНО
Дурма́ном помсти вихолощує дух лють: Ми злодії – крадем себе в любові-першороді. Глибинне зло все спра́вдить власну суть, А істина – гріх і падіння у чужій природі, І тоскний ранок порожнечі. Боги п’ють Нектар на кро́ві й долі десь на вході У ґанок до підсоння мрій людських і йдуть Геть у нікуди. Вони ж нізвідки, ма́ра у нагоді. Між ті́ней спить світанок. Промені несуть Мої думки зажурені. Між зорей в осолоді Все знуриться у прірву, в мить. Її б збагнуть! І те, що ми не просто перехожі в переході З вулиць життя до ям або вогню, що нас зітруть На гній чи попіл. Доконано. У вимушеній згоді. Чарі́вна квітка незворушно, в час як ї’ зірвуть, Мертво ковтне росу безплідну. В твоїй насолоді.
6 квітня 2021 р.