«Вічність»
поезії
* * *
Вечоріло на душі і в небі. Зажурилась осінь… О́ре Місяць чорну вись із лампадкою на носі Й засіває в лан безмежжя срібне зе́рня-зоре У безкрайнє небезхмарне і глибинне поле. Десь у всесвітах куняє спокій прірв в хао́сі, А в призе́мленні все блудять думи безголосі, Наче при́пняті. І тихі. Мерехтять: ох, Доле, Таки втяла й щастя вкрала, а вернула горе. Оксамит в те́рнах стелила, а ті душі – босі! Серця́ ро́сами умила й кров’ю сліз в споло́сі І забулася небого. Марнота навколо… Боле, Чом жива ти? Сподівання, що давно вже кволе, Не дає сконати? Здохни! Врешті ж в тому льосі І забудь про Бога. Світ замовк вночі. В нім досі Ґвалт війни й любові. Віри! У раю! Де цвіту море Мало б квітнути безміри й де кохання – неозоре…
9 листопада 2022 р.