hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник

Шановні друзі, наш сайт існує завдяки лише Вашій фінансовій підтримці. Не забутьте скласти благодійну пожертву на наш рахунок: ПриватБанк - 4149 6090 0384 6062
Dear friends, our website exists because of your financial support. Don’t forget to donate to this bank account: 4149 4993 8247 2718 (USD)

Архівні документи
X - XIV ст.


Володимир Всеволодович Мономах (Великий князь Київський). Грамотка до Олега Святославича
[З «Повчання» (За Літописом Руським з Іпатіївського списку поч. XV ст.; За Лаврентіївским літописом 1377 р.)]

(1096 р.)


_____________________________________



Володимир Всеволодович Мономах
(Великий князь Київський)

(1053–1125, князь черніговський, переяславський,    
великий князь київський 1113–1125 рр.)    

1096 р. – Володимир Всеволодович Мономах (Великий князь Київський). Грамотка до Олега Святославича [З «Повчання» (За Літописом Руським з Іпатіївського списку поч. XV ст.; За Лаврентіївским літописом 1377 р.)] О многострастный... — З цих слів починається лист Володимира Мономаха своєму двоюрідному братові Олегу Святославичу («Гориславичу» з «Слова о полку Ігоревім») Лист Володимира Мономаха до Олега Святославича було написано наприкінці 1096 або на початку 1097 р. за таких обставин. У 1094 р. Олег утретє навів половців на Руську землю і захопив (законно) отчину свого батька – Чернігів, де тоді сидів (незаконно) Володимир. У 1096 р. Святополк Ізяславич та Володимир Мономах вигнали Олега з Чернігова, потім перемогли в битві під Стародубом, і він пішов до Мурома, де засів син Мономаха Ізяслав. У битві під Муромом 6 вересня 1096 р. Ізяслав загинув і перемогу здобув Олег, захопивши також Ростов і Суздаль. Мстислав, син Володимира, який сидів у Новгороді, пішов на Олега, вигнав його з Ростова і Суздаля, запропонувавши йому помиритися з Володимиром. У зв’язку з цим Мстислав написав лист своєму батькові, а батько написав оцього листа до Олега.


[ГРАМОТКА ДО ОЛЕГА СВЯТОСЛАВИЧА]

О многостраждальний і печальний я! Багато борешся ти, душе [моя, з] серцем, і одоліваєш ти серце моє. Тому що [всі] ми тлінні є, помишляю я: «Як [нам] стати перед страшним судією, нам, що покаяння і замирення не прийняли між собою?»

«Бо коли хто мовить: «Бога я люблю, а брата свойого не люблю,— [се] лжа єсть». І ще: «Якщо не одпустите ви прогрішень братові, то [й] вам не одпустить отець ваш небесний». Пророк [Давид] говорить: «Не наслідуй лиходіїв, не завидуй творящим беззаконня». «Що єсть ліпше і краще, [як жити] браттям | укупі».

А все [це сталося через] диявольське наущення! Адже ж були раті при розумних дідах наших, при добрих і при блаженних отцях наших, бо диявол не хоче добра роду людському, пересварює нас.

А се я тобі написав тому, що спонукав мене син мій, котрого ти хрестив єси і який сидить поблизу тебе [1]. Прислав він до мене мужа свойого і грамоту, кажучи: «Поладьмося і замирімся, а братцю моєму [Ізяславу Володимировичу] суд [божий] прийшов. Та ми оба не будемо за нього месниками, а покладемо [се] на бога,— адже стануть вони перед богом,— а Руської землі не погубим».

І побачив я смирення сина свойого, пожалкував і, бога устрашившись, сказав: «Він у юності своїй [2] і в нерозумі так смиряється, на бога [все] покладає, [а] я — чоловік грішний є, паче всіх людей».

Послухав я сина свойого, написав тобі грамоту. А чи приймеш ти її з добром, чи з поругою — се вже я побачу у твоїм писанні. Сими бо словами я попередив тебе, чого я чаяв од тебе, смиренням і покаянням прагнучи од бога [дістати] одпущення старих своїх гріхів. Господь бо наш не людина єсть, а бог усього всесвіту,— що він захоче, як оком змигнути, все сотворить,— але [й] сам він перетерпів хулу, і оплювання, і биття, і на смерть оддав себе, животтям володіючи і смертю [всіх]. А ми що єсмо? Люди грішнії, лихі, сьогодні жи’ві, а завтра мертві, сьогодні у славі і в почесті, а завтра в гробі і в непам’яті. Інші зібране нами розділять.

Глянь, брате, на отців наших. Що вони оба взяли [із собою]? Або нащо їм обом одіж? Адже тільки те [їхнє і єсть], що вчинили вони для душі своєї. Та сими словами було б [тобі], брате, пославши першим до мене, упередити мене. Коли ж убили дитя моє і твоє [3] перед тобою, то було [б] тобі, побачивши кров його і тіло, що зів’яло, як той цвіт новорозквітлий, як того агнеця заколеного, то було [б тобі] сказати, стоячи над ним [і] вникнувши [в] помисли душі своєї: «Горе мені! Що я скоїв? Виждавши [вчинок] його нерозуму, задля неправди світу сього суєтного знайшов я гріх собі, [а] отцю і матері [його] — сльози!»

І сказати було [б] по-Давидовому: «Я знаю, гріх мій завше єсть передо мною». Не через кровопролиття, [а коли] перелюбство вчинив, помазаник божий Давид посипав [попелом] голову свою і плакався гірко — [і] в той час одпустив йому | согрішення його бог. І [тобі] перед богом було [б] покаятися, а до мене [написати] було [б] грамоту утішливу, а невістку мою послати до мене,— бо нема в ній ні зла, ні добра,— щоби, обнявши [її], оплакав я мужа її і те весілля їхнє, замість пісень. Не бачив бо я їх першої радості, ні вінчання їх за гріхи свої. Тож, бога ради, пусти її до мене вборзі з першим послом. Нехай, з нею покінчивши сльози, дам я притулок [їй] у себе, і сяде вона, як та горлиця на сухім дереві, горюючи, а я втішусь у бозі.

По тій бо путі йшли діди і отці наші: суд од бога йому прийшов, а [не] од тебе. Коли б ти тоді свою волю вчинив і Муром добув, а Ростова б не займав, а послав до мене, [то] ми звідси [тобто з Києва і Переяславля] б [усе] владили. Адже ти сам розумій: чи мені б послати до тебе [першим] достойно, а чи тобі до мене? Коли б повелів ти єси дитяті: «Пошли до отця»,— я десять разів послав [би до тебе].

Хіба дивно, що муж ото помер на війні? [Так] ліпші померли в роду нашому. Не домагатися було б [йому] [Ізяславу Володимировичу] чужого [і] мене в сором, ні в печаль [не] ввести. Підучили бо його [на се] слуги, аби собі [користь] добути, та йому лиха добули.

Тож коли покаєшся ти перед богом і до мене станеш добрий серцем, пославши посла свого чи попа [4], то грамоту напиши правдиву,— тоді й волость візьмеш добром, і нас обох серця [тобто серця Володимира Мономаха і Святополка Ізяславича] прихилиш до себе, і ліпше ми будемо [жити], аніж колись. Я не є тобі ворог, ні месник.

Не хотів бо я крові твоєї бачити коло Стародуба [5], і не дай мені бог крові од рук твоїх бачити, ні од повеління твойого, ні од котрого брата. Якщо ж я мовлю неправду — нехай бог мене судить і хрест чесний! Коли ж ото я був гріх учинив, що на тебе пішов до Чернігова задля поганих,— то за се каюся. Адже про се я словами перед браттям жалкував і знову осе [тобі] сказав, тому що я людина є.

Якщо тобі добре,— то з сим [бувай здоров]. Хіба тобі зле, що ото сидить [у Суздалі] син твій хресний із малим братом своїм [тобто Мстислав і Юрій (Долгорукий) Володимировичі], хліб їдять дідівський [6], а ти сидиш у своїм [тобто в уділі Муромо-Рязанському]? Про нього ти і дбай. Якщо хочеш ти їх обох убити,— то осе вони тобі! Тому що не хочу я лиха, а добра хочу браттям і Руській землі.

А коли ти чого хочеш [добути] насильством,— так ми ж обидва, змилувавшись над тобою, давали [тобі] і коло Стародуба отчину твою. Адже бог тому свідок: з братом твоїм [Давидом] ми обидва рядилися, та він не може рядитися без тебе. І не вчинили ми оба [тобі] ніякого лиха, не сказали єсмо: «Посилай до брата доти, поки ми [не] владимось».

Якщо ж хто [з] вас не хоче добра, ні миру християнам, то хай не побачить він на тім світі од бога миру душі своїй.

Не з нужди я тобі [се] мовлю, ні од біди мені якоїсь, їй-богу,— сам ти узнаєш. А душа мені своя лучча од усього світу сього.

«На страшнім [суді] без обвинувачів сам себе звинувачую». Та інше.

1. Після вбивства Ізяслава Мстислав, вигнавши Олега до Рязані, деякий час, виходить, сидів у Суздалі.

2. У 1096 р. найстарший син Володимира Мстислав мав 20 років.

3. Отже, Олег Святославич був хрещеним батьком Ізяслава, як і Мстислава.

4. У Лавр. «ппа» із «с» чи «о» під титлом; читають «пископа», але зауважено, що, судячи зі змісту, тут ідеться про попа.

5. У 1096 р. Володимир і Святополк пішли на Олега тому, що він не виступив з ними разом проти половців, а поєднався з ними. Олег із Чернігова втік, був обложений у Стародубі, у битві зазнав поразки, але брати його помилували (див. ще «Поучення» Володимира Мономаха).

6. ...хлібъ ідучи дідень...— феодальний термін, що означає сидіти у своєму родовому уділі; в даному випадку останній — Ростово-Суздальська область, родовий уділ Мстислава.

ПОУЧЕНЬЕ
[За Лаврентіївским літописом
1377 р.
]
ПОВЧАННЯ
[Володимира Мономаха
за Лаврентіївським списком
]
[Грамотка
до Олега Святославича]
[Грамотка
до Олега Святославича]

О многострастный и печалны азъ! Много борешися сердцемь, и одолЂвши, душе, сердцю моему, зане, тлЂньнЂ сущи, помышляю, како стати пред страшным судьею, каянья и смЂренья не приимшим межю собою.

Молвить бо иже: «Бога люблю, а брата своего не люблю, ложь есть». И пакы: «Аще не отпустите прегрЂшений брату, ни вам отпустить отець вашь небесный». Пророкъ глаголеть: «Не ревнуй лукавнующим, ни завиди творящимъ безаконье». «Что есть добро и красно, но еже жити братья вкупЂ! Но все дьяволе наученье! то бо были рати при умных дЂдЂх наших, при добрых и при блаженыхъ отцихъ наших. Дьяволъ бо не хочет добра роду человЂчскому, сваживаеть кы. Да се ти написах, зане принуди мя сынъ мой, его же еси хрстилъ, иже то сЂдить близь тобе, прислалх ко мнЂ мужь свой и грамоту, река: «Ладимъся и смЂримся, а братцю моему судъ пришелъ. А †ему не буде†местника, но възложи†на бога, а стануть си пред богомъ; а Русьскы земли не погубим. И азъ видЂх смЂренье сына своего, схалихси, и бога устрашихся, рекох: онъ въ уности своей и в безумьи сице смЂряеться — на бога укладаеть; азъ человЂкъ грЂшенъ есмь паче всЂх человЂкъ.

«О многостраждальний і печальний я! Багато, душе, борешся з серцем, і перемагаєш серце моє, оскільки, тлінням будучи, роздумую, як постати перед страшним суддею, не покаявшися і не примирившися між собою. Бо коли хто каже: «Бога люблю, а брата свого не люблю, то лож». І йде: «Коли не відпустите гріхів братових, то і вам не відпустить Отець ваш небесний». Пророк каже: «Не змагайся з лукавими, не заздри творящим беззаконня». «Що добріше і прекрасніше, ніж жити братам у згоді!» А все від диявольського наущення, бо ж були війни і за розумних дідів наших, і за добрих і блаженних отців наших. Диявол-бо не хоче добра родові людському, сварить нас. Так оце я тобі написав, оскільки приневолив мене син мій, якого ти, [Боже], хрестив, і який ото сидить поблизу тебе. Прислав він до мене мужа свого із грамотою, кажучи: «Поладимося і помиримося, а братові моєму суд [Божий] прийшов. А ми з тобою не будемо месниками, а покладемо те на Бога, коли вони самі стануть перед Богом, а Руської землі не будемо губить». І я побачив смиренність сина свого, пом’якшав і, Бога устрашившись, сказав: «Він по молодості своїй і нерозумності такий смиренний, на Бога уповає, я ж чоловік грішний більше всіх людей».

Послушах сына своего, написах ти грамоту: аще ю. приимеши с добромь, ли с поруганьемь, свое же узрю на твоемь писаньи. Сими бо словесы варих тя переди, его же почаяхъ от тебе, смЂреньем и покаяньем, хотя от бога ветхыхъ своихъ грЂховъ оставления. Господь бо нашь не человЂкъ есть, но богъ всей вселенЂ, иже хощеть, в мегновеньи ока вся створити хощеть, то сам претерпЂ хуленье, и оплеванье, и ударенье, и на смерть вдася, животом владЂя и смертью. А мы что есмы, человЂци грЂшни и лиси? — днесь живи, а утро мертви, днесь в сла†и въ чти, а заутра в гробЂ и бес памяти, ини собранье наше раздЂлять.

Зри, брать, отца наю: что взяста, или чим има порты? но токмо оже еста створила души своей. Но да сими словесы, пославше бяше переди, брат, ко мнЂ варити мене. Егда же убиша дЂтя мое и твое пред тобою, и бяше тебЂ, узрЂвше кровь его и тЂло пред тобою, и бяше тебЂ, узрЂвше кровь его и тЂло увянувшю, яко цвЂту нову процветшю, яко же агньцю заколену, и рещи бяше, стояще над ним, вникнущи въ помыслы души своей: «Увы мнЂ! что створих? И пождавъ его безумья, свЂта сего мечетнаго кривости ради налЂзох грЂх собЂ, отцю и матери слезы».

Послухав я сина свого, написав тобі грамоту: «Чи приймеш її з добром, чи з хулою, побачу із твоєї відповіді. Адже цими словами я попередив тебе, чого надіюсь від тебе, смиренністю і покаянням, бажаючи в Бога старих гріхів своїх відпущення. Господь бо наш — не чоловік, але Бог всієї вселенної, і як захоче, то в одну мить створить все, що хоче, та сам перетерпів і хулу, і оплюзання, і биття, і на смерть віддав себе, над життям маючи владу і смертю. А що ми, люди грішні і злі? — сьогодні живі, а завтра мертві, сьогодні в славі і в пошані,; а завтра у гробу і в забутті. Інші надбане нами розділять.

Подивись, брате, на батьків наших: що взяли [з собою] чи на що їм [там] одяги? Але тільки [і взяли з собою те], що зробили вони душі своїй. Тобі першому, брате, належало послати до мене з цими словами. Коли ж убили дитя моє і твоє у тебе на очах, годилося б тобі, побачивши кров його і тіло, зів’яле подібно квітці, яка щойно розквітла, подібно ягняті заколеному, сказати, стоячи над ним, вникнувши в помисли душі своєї: «Горе мені! Що я зробив? Я, скориставшись його нерозумністю, ради неправди світу цього марнотного, взяв гріх на себе, а батькові й матері його дав сльози».

И рещи бяше Давыдскы: «Азъ знаю, грЂх мой предо мною есть воину». Не крове дЂля пролитья,— помазаникъ божий Давыдъ, прелюбодЂянье створивъ посыпа главу свою и плакася горко; во тъ час, отда ему согрЂшенья его богъ. А к богу бяше покаятися, а ко мнЂ, бяше грамоту утЂшеную, а сноху мою послати ко мне, зане нЂсть в ней ни зла, ни добра, да бых обуимъ оплакалъ мужа ея и оны сватбы ею, въ пЂсний мЂсто: не видЂхъ бо ею первЂе радости, ни вЂнчанья ею, за грЂхы своя! А бога дЂля пусту ю ко мнЂ вборзЂ с первым сломь, да с нею кончавъ слезы, посажю на мЂстЂ, и сядеть акы горлица на сусЂ дре†желЂючи, а язъ утЂшюся о бозЂ.

ТЂм бо путем шли дЂди и отци наши: судъ от бога ему пришелъ, а не от тебе. Аще бы тогда свою волю створилъ, и Муромъ налЂзлъ, а Ростова бы не заималъ, а послалъ ко мнЂ, отсюда ся быхом уладили. Но сам разумЂй, мнЂ ли бы послати к тебЂ достойно, ци ли тобЂ ко мнЂ? Да же еси велЂлъ дЂтяти: «Слися къ отцю», десятью я есмъ послалъ.

І сказати належало б [тобі], як сказав Давид: «Я знаю, гріх мій стоїть переді мною завжди». Не ради пролитої крові помазаник божий Давид, перелюб вчинивши, посипав голову свою [попелом] і плакав гірко. У той же час відпустив йому Бог гріхи його. А перед Богом треба було б [тобі] покаятися, а до мене написати листа утішливого, а сноху мою послати до мене, бо нема в ній ні зла, ні добра, хай би я обійняв її і оплакав мужа її і свайбу їхню, замість пісень, бо не бачив їхньої першої радості, ні вінчання їхнього через гріхи свої! Так, Бога ради, відпусти її до мене якнайшвидше з першим послом, хай я з нею закінчу сльози, посажу її на місці і сяде вона як горлиця на сухому дереві, жаліючи, а я утішуся в Бозі.

Тим-бо шляхом ішли діди і батьки наші: суд від Бога йому прийшов, а не від тебе. Якби ти тоді свою волю вволив і Муром добув, а Ростова б не займав і послав до мене, то ми тут би і домовилися. Але сам розсуди, чи мені посилати до тебе належало, а чи тобі до мене? Якби ти звелів дитяті: «Порадься з батьком», я б десять раз послав.

Дивно ли, оже мужь умерлъ в полку ти? ЛЂпше суть измерли и роди наши. Да не выискывати было чюжего,— ни мене в соромъ, ни в печаль ввести. Научиша бо и паропци, да быша собЂ налЂзли, но оному налЂзоша зло. Да еже нечнеши каятися богу, и мнЂ добро сердце створити, пославъ солъ свой, или пископа, и грамоту напиши с правдою, той волость възмешь с добромъ, и наю сердце обратиши к собЂ, и лЂпше будемъ яко и преже; нЂсмъ ти ворожбить, ни местьникъ. Не хотЂхъ бо крови твоея видЂти у Стародуба: но не дай ми богъ крови от руку твоею видЂти, ни от повелЂнья твоего, ни котораго же брата. Аще ли лжю, а богъ мя вЂдаеть и крест честный. Оли то буду грЂх створилъ, оже на тя шедъ к Чернигову, поганых дЂля, а того ся каю; да то языком братьи пожаловахъ, и пакы е повЂдах, зане человЂкъ есмъ.

Аще ти добро, да с тЂмь... али ти лихо е, да то ти сЂдить сынъ твой хрестьный с малым братомъ своимъ, хлЂбъ Ђдучи дЂдень, а ты сЂдиши в своемъ — и о се ся ради; али хочеши тою убити, а то ти еста, понеже не хочю я лиха, но добра хочю братьи и РусьскЂй земли. А его же то и хощеши насильем, тако †даяла и у Стародуба и милосердуюча по тебЂ, очину твою. Али богъ послух тому, с братом твоимъ рядилися есвЂ, а не поможеть радятися бес тебе. И не створила ес†лиха ничтоже, ни рекла есвЂ: сли к брату, дондеже уладимся. Оже ли кто вас не хочеть добра, ни мира хрестьяном, а не буди ему от бога мира узрЂти на оном свЂтЂ души его!

Не по нужи ти молвлю, ни бЂда ми которая по бозЂ, сам услышишь; нодуша ми своя лутши всего свЂта сего.

На страшнЂй при бе — суперник обличаюся, и прочее.

Чи дивно, що муж поліг у поході? Так гинули ліпші із предків наших. Хай би не вишукував був чужого і мене у ганьбу і в печаль не вводив. Підговорили бо його парубки, хай би собі що-небудь добули [Самі], але йому здобули зло. І якщо почнеш каятися перед Богом, і до мене щиросердним будеш, пославши посла свого чи єпископа, і листа напишеш із запевненням [миру], то й волость візьмеш добром, і наше серце прихилиш до себе, і ліпше будемо, ніж раніше: я тобі не ворог і не месник. Не хотіз-бо крові твоєї вйдіти у Стародубі, але не дай мені. Бог кров від руки твоєї видіти, чи від повеління твого, чи котрогось із братів. Якщо ж я брешу, хай Бог мене судить і хрест чесний. Чи в тому гріх сотворив, що на тебе ішов у Чернігів, ради поганих, у тому каюся, про те я братам висловив жаль і знову повідав, бо я — людина.

Якщо тобі добре, хай з тим, якщо тобі лихо, то от у тебе сидить син твій хрещений із малим братом своїм, Хліб їдять дідівський, а ти сидиш на своєму [хлібі],— на цьому і домовляйся. Якщо ж хочеш їх убить, то вони у тебе, оскільки не хочу я лиха, але добра хочу братії 5 Руській землі. А те, що хочеш взяти насильно, давали тоді у Стародубі як вотчину твою, милосердуючи до тебе. Сам Бог свідок тому, що ми з братом твоїм радилися! на випадок, якщо він не зможе домовитися без тебе. І ми не зробили ніякого лиха, навіть не сказали: «Домовляйся з братом, доки не домовитесь». Якщо котрийсь із вас не хоче добра, ні миру християнам, то не дасть йому Бог узріти миру душі його на тому світі!

Не з потреби говорю тобі чи біди моєї, посланої Богом, сам почуєш. Але душа мені своя лучча всього світа цього. На страшному суді без оскаржувача сам на себе виказуватиму і інше.





 
БУЛАВА Youtube Youtube