Павло
Гай-Нижник

Архівні документи
Центральна Рада, УНР (1917-1918 рр.)

Український з’їзд у Чернігові (стенограма)

Засідання 8 червня. Одкрив збори І.Шраг вітанням, в якому зазначує, що тілько завдяки російській революції наші мрії про вільне життя здійснюються. Тепер ми можемо, не ховаючись, зійтися обговорить свої справи. Я певен, що ці справи дорогі нам всім, і ми прикладемо всі сили, щоб закласти міцні підвалини нового життя. Життя це мусить мати такі форми, щоб задовольнити всіх людей на Вкраїні. Наш рух демократичний, – має на меті задовольнити нарід працюючий – селян і робітників. Українська справа звернула увагу всіх. Проти неї повстає багацько ворогів. Щоб утворити своє життя, треба закликати всіх до розумної, розважної, організованої праці для України. В нашому русі не має місця анархії. Закликаючи до спокою і розважности, я зазначаю, що ми мусимо ставити свої домагання спокійно, але твердо. Нам потрібні єднання і организація. Тоді, коли ми були у кайданах, ми примушені були працювати кождий окремо. Тепер нам треба познайомитися, взнати, як стоїть справа по всіх кутках Чернигівщини. Тілько зорганизувавшися, ми можемо прикласти свої сили до праці. Але повторюю, коли б не було російської революції, ми б не придбали зараз того, що маємо.

Тому пошануємо тих, хто присвятив свої сили і головами поляг за здобуття волі. Ми мусимо до них поставитись з побожною пошаною. Я не можу не поставити у нас у першу чергу Тараса Шевченка, не тілько, як сприявшого відродженню України, не тілько як поета, але як великого громадянина, великого апостола української ідеї. Завдяки йому, ми знаємо, хто ми і до чого нам треба йти. Тому вшануємо пам’ять всіх борців за волю і пам’ять незабутнього, великого Тараса Шевченка вставанням.

Всі встали, і хор проспівав «Заповіт», а потім – «Ще не вмерла Україна».

Після цього перейшли до виборів презідії з’їзду. За голову обрано І.Шрага. За товаришів: Осадчого, Коновала, Одинця. За писарів: Устименка, Ведмідя, Марковича.

Далі йдуть привітання.

Од Центральної Української Ради вітає Є.Онацький. На мою долю, каже він, випало велике щастя вітати найкращих людей Чернигівської землі од Центральн[ої] Ради, нашого першого українського парламенту. Центр[альна] Рада заклалася після першого всеукр[аїнського] нац[іонального] конгресу, який одбувся на Великодні. З ріжних сторін України, од ріжних українських организацій на Україні і поза її межами надходять до неї привітання, в яких ви- словлюється довір’я, яко єдиній представниці всього українського народу. Нац[іональний] Конгрес доручив їй закласти підвалини нового ладу, вести український народ до автономії і федерації. Виразна антиукраїнська політика тутешніх представників Тимчасового уряду заставила Центральну Раду послати до Тимчасового уряду делегатів з докладною запискою. В цій докладній записці було докладно висловлено всі потреби українського народу. Центральна Рада не вимагала, щоб Уряд зараз же об’явив автономію, вона тілько просила Уряд висловитися, як він відноситься до домагань українців, і взагалі – до українського руху. Але він одповів, що не може задовольнити побажаня Ради. Він не зрозумів, або не хотів зрозуміти наших домагань. Чи будемо ждати поки він зрозуміє? Ні, ми ждати не можемо. Історія твориться не роками, а хвилинами. Треба іти вперед, вперед до широкої національно-теріторіяльної автономії.

Од губерніяльного виконавчого комітету Тимчасового уряду вітає Бакулин. Він нагадує, що боротьба ще вся спереду. Щоб бути міцними, нам треба єднатися, нам треба міркувати, але холодним розумом. Там, де палений розум – нема діла. Як будем обмірковувати справи холодним розумом, тоді ми переможемо в боротьбі.

Од Центральної Ради Всеукраїнської Селянської Спілки вітає з’їзд Осадчий. Я, каже він, цілком живу ще життям селянського Всеукраїнського з’їзду. Се був з’їзд найкращих сил нашої землі. Ми витворили на йому таку інституцію – Всеукраїнську Селянську Спілку. Земля і селянство – основа життя. Ми поклали добру підвалину организації селянства і поклали міцний ґрунт автономного ладу на Україні. На з’їзді у нас ні одного слова не було не обміркованого. Ми перш за все з’ясували собі, який автономний лад мусить бути. Тепер централістичний лад назавше зник. Тепер настало народовластя, – коли сам народ порядкує своїм життям. З народовластя ми і мусимо почати. І тому ми маємо право, якого ніхто одібрати у нас не сміє, се право –утворити такий лад, який для нас буде найкращий. Що пошкодить иншим націям, коли український народ творитиме своє життя? Наша автономія нікому не пошкодить; а ми розвинемо свої сили, повернемо свої права. З якого боку не подивися, то ми маємо на се право, і випрошувати нам його не треба. Але провадити автономію у життя нам треба обережно, щоб не пошкодить другим народам. Ми ніколи нікому не шкодили, ми бажаємо рівности і братства, ми будем добувати для всіх прав, волі – для всіх народів.

Головне питання на з’їзді було – земельне. Земля се – багатство; але до сього часу найкращою і багатійшою землею користувалися поміщики; тільки вони жирують, беруть з землі мілійони, одвозять у Париж, чи що, і там програвають. А селянин несе хрест тяжкий цілий вік, невтомно працюючи, – працюючи він і гине. І тепер нам не можна складати организаційної зброї, доки вся земля наша не перейде у руки робочого українського народу Вона мусить цілком перейти до народу без викупів. Сам народ мусить видавати собі закони; на таких з’їздах, як от наш з’їзд, народ буде будувати великий будинок будуччини, і кожний працюючий громадянин має право приймати участь в цьoмv будуванню. Після війни нам треба буде допомогти відбудувати господарства Галичини і Волині. Ми мусимо потурбуватися про те, щоб та понищена людність була забезпечена на державні кошти.

А тепер головне – покладені підвалини организації селянства. При міцній организації нам нічого боятися, ніяких контрреволюцій і анархій.

Вітає з’їзд представник Черн[ігівського] «совета крестьянского союза» Кулябко-Корецький (по російському). Він висловлює надію, що рішення сього зібрання покладуть основи нового життя і що ті рішення будуть обмірковані холодним розумом.

Представник губ[ернської] земської управи Адаменко, привітаючи перший укр[аїнський] з’їзд на Чернігівщині, каже, що губ[ернське] земство в свойому новому складі звертає увагу на господарські справи губернії і дбатиме про освіту на українській мові. Але для того потрібні кошти. Селянство, як давало, так і повинно давати податки. (Чути запитання селян: «чи всі школи будуть українські»).

Тепер земство дбає про те, щоб не тільки початкові школи були українізовані, але щоб були і укр[аїнські] гімназії, університети, навіть научна академія, – всі вони будуть криницями, з котрих укр[аїнський] народ буде черпати освіту і знання. Земство має улаштовати курси лекторів, які мають роз’їжджати по губернії і научати всіх дорослих; буде звернена увага на те, щоб скрізь одкривалися просвітні гуртки. Такими засобами український народ може одержати освіту, догнати вищих народів і стати поруч з ними.

Дорошенко вітає з’їзд од губерніяльного союзу учителів.

Він зазначає, що учительство має тверду надію на те, що всі українські организації з’єднаються для того, щоб вкупі здобувати автономію Україні.

Учительство протягує руку вільному українському народові, бо бачить, що український народ може збудувати життя не тільки своє власне, а й инших націй; нехай Україна буде родиною і для людности инших націй, що живуть на її землі.

Городський голова Чернигіва вітає з’їзд од стародавнього міста Чернигіва.

Далі йде привітання представника укр[аїнської] партії соц[іалістів]-рев[олюціонерів] Миколи Шрага. Від партії, котра боронить народні інтереси, на прапорі якої написані гасла: «Земля і воля » і «Борітеся – поборете» – низько вклоняюся вам, найкращі люде Чернигівщини. Ми боремось і будем боротись. Нам кажуть, що ми йдемо не до будування, а до руйновання. Але се не так. Ми боремось, і поборемо. Ми хочемо збудувати щось нове, те нове буде засноване на волі всіх народів. Ми ідем до будівництва, і шлях наш є боротьба. Вона вся ще попереду. З’єднайтеся і зрозумійте наше гасло «борітеся – поборете». Тоді ми здобудемо волю, збудуємо міцний будинок автономії і федерації, в якому всім народам всього світу буде вільно, і всі будуть браття. Але спочатку здобудемо своє право, свою волю.

Вітає з’їзд представник Чернигівської козацької сотні атаман Павленко. Настав час, каже він, народної волі, коли сам народ повинен собою правити. В сей мент всі народи рівні, але тільки не ми, українці. Не забороняється збіратись з’їздам литовським, польским, а нам міністр Керенскій каже: «несвоевременно».

Ми повинні боронити права, які зазначені договором Б.Хмельницького з домом Романових 250 років тому і які були порушені тими царями. Тепер тих царів нема, і наші права належать нам. Нам кажуть: ми вам автономію дамо. А ми скажем теж: ми вам дамо, бо ми маєм право сами взяти свою автономію. Хто зараз господар в нашій хаті, на нашій землі? У нас тут порядкують вороги українства, вони лізуть з своїми уставами в чужий манастир. Не будемо чекати, поки нам хтось дасть наше право.

Нам кажуть, що не час формувати своє військо. Але ж тоді не буде вільної Вкраїни. Чи потрібно нам наше військо? (Бучні оплески). Про українське військо кажуть, що то є дезертири. Ні, брати мої, се борці за волю укр[аїнського] народу. Хиба можна назвати тих дезертирами, хто хоче йти під українським прапором на боротьбу, на смерть.

Промовець хоче розповісти про те, як зорганизувався укр[аїнський] полк у Чернигові і про озброєний виступ «Ворон[ежской] дружини» проти козаків 28 травня.

Голова Шраг зазначає, що зараз ідуть тільки привітання, а оповідання про Чернигівський полк і про події 28 травня будуть мати своє місце при докладі про військову справу на Україні. (Селяне просять, щоб се було докладено тепер.) Тоді в коротких рисах атаман оповідає про организацію полку і про напад озброєних салдат «дружини» на неозброєних козаків. (Вигуки обурення).

Скажіть на селах, закінчує Павленко, що козаки Чернигівського полку не дезертири, а борці за волю, які життя покладуть за вас.

Представник Чернигівської «Просвіти» Стаднюк привітає з’їзд і бажає найбільшого успіху і активности в праці. Т[оварист]во «Просвіта» звертається до вас, каже він, з проханням боронити культуру і інтереси всіх пригнічених народів, особливо народів, які живуть на Україні. Боронити інтереси свої й инших народів проти одного ворога – великоросійського централизму, який всіх призвів до рабського поневолення. Тепер, хай розцвіте пишними квітами життя всіх тих народів Росії і з ними наш великий народ. Він не втеряв своєї гідности до будовання свого власного жигтя, тепер він воскрес і, оновлений, почне своє вільне життя, в союзі з иншими вільними народами Росії.

Зебницький, губерніяльний інструктор на Чернигівщині від Центр[альної] Ради, вітає з’їзд і каже: Центральна Рада посилає нас допомогти организації, яка є тепер у нас єдиною зброєю; я звертаюся до селян допомогти нам в праці і приложити і свої сили.

Маркович од укр[аїнського] гуртка гор[ода] Коропа привітає з’їзд і каже, що Кролевецький повіт належить до північної частини губернії, на яку вороги наши вказують, як на цілком змосковщену. «Це вам не Полтавщина», кажуть. Але Коропський укр[аїнський] гурток через свого представника заявляє, що Кролевецький повіт є цілком український і коропці ділом докажуть, що вони українці і що ті, хто називав їх москалями, дуже помиляються. Мені дуже приємно бачить на цьому з’їзді так багато делегатів. Се єсть доказом того, що Чернигівщина є українська країна.

Голова Конотопської земської управи Ганжа [треба – Ганжара]. Вітаю вільний український народ. Один хитроумний міністр старого уряду сказав: України не було, нема – і не буде. За ним повторювали це й другі люде – або несвідомі, або вороги українців. Але се – брехня. Ми бачимо, що українці були, і будуть і нехай живуть довічно.

Коломійченко вітає з’їзд від с.Прохорів. Вів зазначив, що село Прохори цілими десятилітями боролось за укр[аїнську] ідею.

Ведмідь, кадров[ий] інструк[тор] Ц[ентральної] Р[ади]. Низько кланяюсь вам. Я хочу сказати вам, що Укр[аїнська] Ц[ентральна] Р[ада], бачучи, що ще не всі розуміють національне питання, послала нас допомогти вам. Брати селяне! перед вами страшенно багацько праці, не лякайтесь її, беріться щиро до праці, до організації, бо нам ніхто не збудує нашого житя – ні поляки, ні литвини, ні росіяне, а самі повинні творити свою долю; нехай кожний зрозуміє, що воскресла Україна, і хай кожний несе свої сили на її відновлення. Всю силу свого тіла, розуму ми не будем жаліти, щоб помогти вам. Для організації нам тілько потрібна праця, праця і праця!

Представник одної з селянських «Просвіт», закликає селян организувати скризь по селах «Просвіти», які будуть користні і старому, і малому, допоможуть розвинутися, зробитися більш освіченими.

Кириєвський од Оглавського виконавчого комітету розповідає про заснування української «Просвіти» і про успіх її серед людности, тоді як російський просвітний гурток, що теж там заклався, з перших же кроків загинув.

Потім ішли привітання від укр[аїнської] организації в Кронштадті, од Остерського волостного комітету і від инших організацій.

Одинець розповідає про свої вражіння від подорожі, яко делегата від Центральної Ради, в Петроград до Тимчасового правительства. Промовець каже, що він був проти поїздки на поклін до Тимчас[ового]. уряду, але мусив виконати волю свого народу, бо Центр[альна] Рада єсть, дійсно, виразниця волі укр[аїнського] народу через те, що була обрана на Всеукраїнськім конгресі, на якім було більш восьми тисяч українських делегатів.

Він розповідає, як ходила делегація до міністрів, до ради солдатських депутатів, але певної відповіді не добилася. Їм пообіцяли подумати, випитали все, що і як робиться на Україні. Львов дуже добре привітався, але до укр[аїнської] ідеї поставився нещиро. Мануйлов, міністр освіти, – теж. Керенський рішуче стояв проти того, щоб український окремий представник був на мирній конференції, як будуть заключати мир. Найкраще поводився Чернов, він навіть пообіцяв всіма силами підтримувати в міністерстві українські домагання. На Всеросійському селянському з’їзді, який під той час одбувався в Петрограді, теж великоросійські селяне дуже вороже поставилися до вимагань українців, але після промов делегатів відношення змінилося і діло скінчилося тим, що визнали права українців.

Промовець завважує, що після тої подорожі він впевнився, що про наші інтереси в Петрограді дбати нікому, що нам, українцям, треба самим собі допомогти, самим взятися до будування свого життя. Єдиний засоб – це организація. Організуйтеся, і ми здобудемо вільне життя без погроз, без штиків – организованою культурною силою.

Петач розповідає про українське життя у м.Шостці, Глух[івського] п[овіту]. Коли заклався гурток, каже він, то думали буде чоловік 20, а потім записалося 700. 29 квітня утворився український клюб і «Просвіта». Отсвяткували маніфестацію, після якої записалося ще 350 членів до гуртка. Закладені у них і ясла-приюти для дітей селян під час полевих робот, і учителька безплатно вчить їх. При клюбі єсть читальня, читаються лєкції на політичні теми. Пан-отець у них ворог українства, а як побачив той великий рух, то під час маніфестації вітав всіх. Начальник порохового заводу висловив побажання, щоб завод був прилучений до Київа, а не до Петрограду через те, що до Петрограду далеко звертатись за всякими потребами і багато йде на се часу. Зібрано було на нац[іональний] фонд 350–200 карбов[анців].

Представник од українських повітів Курщини повідомляє, що обмосковлення мало великий вплив на народні маси, і поки що там организується інтелігенція українська для національної самоосвіти. Взагалі, щодо національного питання, то становище українських повітів Курщини гірше, ніж стан Чернигівщини.

Голова Шраг пропонує з’їзду запросити Курські українські повіти приєднатися до Чернигівщини і висловлює надію, що вони в своїй політичній праці підуть поруч з Чернигівщиною. Тоді зникнуть наслідки обмосковлення. (Пропозіція приймається гучними оплесками.)

9 червня. Засідання почалося о 9 годині ранку. Осадчий заявляє, що на з’їзді є дорогий гость товариш Шульгин, член Центральної Ради, і пропонує запросити його до презідіуму. З’їзд підтримує пропозіцію.

Стаднюк читає доклад – «про нац[онально]-терітор[іальну] автономію України і федеративно-демократичну республику у Росії».

Читання докладу переривається співами козаків Чернигівської сотні, які з прапором і співом, укр[аїнського] гімна увійшли в залю засідання. З’їзд вітає козаків, довго лунає: «слава війську українському». Прапор ставлять на чільнім місці і коло нього 2 козаків вартових.

Доклад продовжується, після якого ідуть промови.

Шульгин. Справа з автономією се найголовніша наша справа. З автономією зв’язана справа земельна і просвітня; про автономію народня маса нічого не чула перше, бо навіть не знала, хто ми, що таке український народ, чого йому треба; тільки тепер ми знаєм, що мова наша не «мужичья», а українська, яка має таке саме культурне для нас значіння, як для инших народів їх мова.

Ми прокинулись для нового життя. Але се декому не сподобалося. Перше – не сподобалось панам, що звикли панувати, що сами по походженню українці, але зрадили свому народові; друге – не сподобалося неукраїнцям, росіянам, які дорікають, що ми хочемо руйнувать Російську державу, що ми хочемо відділятися. Правда, єсть у нас гарячі голови самостійники. Але їх мало. На всеукр[аїнському] Селянському з’їзді із 2 з половиною тисяч підтримали їх тілько 19. Ми хочемо такого ладу, щоб не тільки нам, українцям, краще жилося, а і всім народам Росії. Перш за все, ми хочемо, щоб Росія була республика, а не монархія, яку ми на своїй шкурі зазнали.

За часів козаччини у нас була республика. На чолі укр[аїнської] держави стояв виборний гетьман, виборна старшина. Після прилучення до Москви нами стали порядкувати чужі царі; крім кривди, ми од них нічого не мали.

Нам тепер потрібна тільки республика (бучні оплески). Республика мусить бути демократична, себто народня, а не панська, як колись було у Польщі. Демократична республика забезпечує права народові, який сам мусить писати собі закони. Чи добре буде нам в такій республиці, коли всі закони, всі роспорядки будуть йти з одного центра – з Петрограду, коли по кожній справі треба звертатись туди?

Така централістична республика – Франція, але вона меньша багацько за Росію. Росія занадто велика, щоб управлятися з одного центра. Хіба Петроград може зрозуміти і знати, чого кому треба. Хіба встигне центр видати всі закони – і головні, і місцеві – щоб задовольнити всіх. А скільки часу пройде, поки який-небудь край діждеться вирішення закону з центру.

Крім того, велика частина грошей, які дає народ, задержується в центрі, тільки решта повертається народам. В центрі хай вирішуються справи, які торкаються всіх народів (для того мусить бути представник од кожного народу). Але як ми будемо вирішувать наші краєві справи і з тими, кому вони чужі. Коли кожний народ у Росії матиме автономію, і всі вони матимуть спільну державну Думу, то се буде федеративна республика, як Сполучені Штати Північної Америки. Українці всі визнають необхідність автономії, серед росіян теж єсть люде, які стоять за федерацію, бо розуміють, що з Петрограду свободи не збережуть. Для того, щоб утримати всі народи в одних руках, то треба знов взяти в руки палку самодержавія. А коли кожний народ, як рівний до рівного, простягне руку і скаже: будемо братами, – тоді тільки вони триматимуться вкупі. Коли хто каже, що українці хочуть руйнувати державу, скажіть: ми хочемо збудувати міцну державу, а не таку, що сьогодня є, а завтра нема. (Оплески).

І.Коновал. Що може бути краще, як порядкувати самим своїм життям, – на цьому грунті ми всі стоїмо. Але ми чуємо ворожі голоси, часто від російської демократії, яка обвинувачує нас в шовінизмі, дорікає нам, що ми руйнуєм, що се кучка інтелігенції вигадала якусь автономію і федерацію, що цього зовсім і не потрібно народові і т.п. Але всі з’їзди українські, всі збори, всі організації – об’єднані одною думкою – здобути автономію. Як же до тих вимагань українців відносяться росіяне? На всеросийському сеянському з’їзді як прийняли інших делегатів великороси-селяне? Вони зразу і слухать їх не хотіли, а тільки тоді, як наши делегати загрозили повернутись у Київ і самим вирішити своі справи, – то тоді вони і вислухали, і сказали, що вкупі будем робити.

Російські соц[іалісти] рев[олюціонери] «самоопределение» народов визнають, а що до землі, то вони вороги тому, щоб українська земля пішла в український земельний фонд.

Російські соц[оціал]-дем[ократи] – ярі сторонники централізму і автономії не признають. Подивимось, як віднісся з’їзд духовенства у Чернигові до інтересів укр[аїнського] народу? На сьому з’їзді і слова не було сказано ні про автономію, ні про українізацію церкви. З’їзд вчителів Чернигівщини хоч і висловився за федеративну республіку, але чого се стоїло! Коли починали говорити по українському, то учителі кричали: не треба укр[аїнської] мови, «не понімаєм». Діячка укр[аїнська]

Русова заплакала навіть, коли учителі української людности на Чернигівщині їй стали кричати: «не понімаєм», «читайте по-руски». Товариші, де вони служать? кому потрібні такі вчителі? (Бучні оплески).

Тепер подивіться ж, чи можемо ми надіятись на таку демократію. Ми сами собі мусимо помогти. Буде предвиборча агітація до Установчих зборів, буде боротьба за державний лад. Коли ми не зорганизуємось – не добудемо того, чого нам треба.

В деяких місцях, як в Борзенщині, люде ставляться несвідомо. Кажуть: нам би тільки земельки. Але ту земельку можна тільки через волю здобути, а воля буде тоді, коли буде автономія, коли ми сами: будем порядкувати своїм хазяйством. Организуйтеся, готуйтеся до Установчих зборів, щоб обрати тих, хто обстоює автономію і федерацію. Не вірте тим, хто стоїть тільки за демократичну республику, а посилайте тих, хто свідомо добивається автономії України і федерації Росії.

Т.Осадчий. Поки що в українських справах на всеукраїнськім з’їзді постановлені тільки віхи.

Нам треба стати на певний ґрунт – провадити автономію у життя, щоб установчі збори порахувалися з фактом автономії і затвердили її остаточно.

Як же ми повинні витворювати у себе автономний лад? А ми мусимо його провадити і зверху, і знизу. Наверху у нас стоїть Центральна Рада. Центральна Рада не признавалась досі Тимчасовим урядом правомочною тільки тому, що не обрана на основі демократичної четирехвостки. Але тепер вона поповнилася Радою Селянських Депутатів, і у всіх своїх домаганнях опирається на народ.

Всі укр[аїнські] нац[іональні] інстітуції мають прямувати до автономії. Треба скористувати земства – земства волостні – звичайно, будуть українськими, бо складатимуться з української людности. Повітове земство теж мусить бути українізоване – це фундамент автономії. Вибирати треба людей чесних, а не дукарів-багатіїв. У кожній губ[ернії] мусить бути губ[ернська] Рада, яка керуватиме всім укр[аїнським] життям губернії. А Центральна Рада буде керувати вже всіма губерніями через губерніяльні Ради. Центральна Рада клопочеться перед Тимчас[овим] Правительством, щоб воно затвердило організацію українських центральних комітетів продовольчих і земельних.

Як уряд не затвердить, – то такі комітети все одно будуть – бо вони дуже потрібні нам, без них не буде порядка у нашому хазяйстві.

Ви маєте працювати на місцях, по селах, повітах і губерніях і своєю працею будете піддержувать центри, які будуть утворювати автономний лад з вашою допомогою. Це так буде, це так мусить бути.

Бржеський. Попередні промовці казали про автономію. Автономія це умова, яку дасть нам Учредительне Зібрання. Але Україна, як знаєте, багато закладала умов з Москвою, яка їх не додержувала, і довела нас до найгіршого занепаду. Хто тепер поручиться за додержання української автономії. Автономія України не йде на користь російської буржуазії. І не тільки буржуазія йде проти укр[аїнської] автономії, – рос[ійські] демократичні партії настроєні проти нас і ідуть в розріз з нами. Коли автономія і буде проведена, то її можуть згодом одняти. Звичайно, як в Росії остаточно запанує соціялизм, тоді життя може бути сусідське, братське. А зараз у Росії все таки сильна буржуазія і вона не випустить України з рук.

Зараз ми не можемо мати самостійности – тільки автономію, але коли нам будуть силкуватися одібрати автономію і повернути Україну в минулий стан, то ми не мусимо боятися самостійности. Така велика, багата країна, теріторією не менш Германії, може бути самостійною. Її інтереси – економичні не зв’язані тісно з Москвою.

Тільки самостійна держава забезпечує всі права. Будучи самостійною, Україна зможе увійти в союз з Росією, але як рівний з рівним. Москвинам на теріторії України права мусять бути забезпечені, – ми нікого не хочемо поневолювати, але не хочемо, щоб і московська нога нас давила.

Полуботок (свящ[еник]). «Ще не вмерла Україна і щастя, і воля, ще нам, браття молодії, усьміхнеться доля». Ці слова були колись заборонені, тепер вони для всіх повинні бути особливо ясні і близькі, мусять глубоко западати у серце. Тепер, коли настала для всіх воля, нам кажуть – «не время» для автономії, і кажуть не тільки чужі нам люде, а і свої обмосковлені українці.

Онацький. Багато говорилося про автономію і федерацію, і не багато зосталося мені додати. Через що нам, крім автономії, потрібна і Російська федеративна республіка. Коли ми будем самостійними, то ми довго не продержимось, – нас можуть роздавити, занищити. Подивіться на маленькі держави: Руминія, Сербія и Чорногорія – зараз вони майже знищені.

Так буде і з самостійною Україною. Щоб бути сильними, треба держатися разом, треба подати братерську руку всім народам, іти в союзі з демократією всіх народів Росії – інакше ми не продержимось. Російська демократія нас не розуміє – се правда, але що нам треба тому від неї одділятися – се не правда. Російська демократія не розуміє через те, що їй мало говорилося за часів царизма про нас. Треба думати, що як розкажуть їй добре, то і вона зрозуміє і піде з нами, бо трудящому люду по дорозі з трудящим. І ми повинні іти проти і російських, і українських шовиністів. Нам боляче, що нас не розуміють; але щоб розуміти – є розум. Не треба піддаватися вигукам, треба розважно поставитись до цієї справи, – бо се єсть справа цілого народу. Коли окремий чоловік, устроюючи своє хазяйство, голову добре поламає, то, будуючи автономний лад, треба теж дуже добре подумати. От тут матрос із Кронштадта кричав: «дайте». Кричати не штука, а ти скажи, як взяти. Коли взяти насильством, то сьогодня я взяв, а завтра таким же чином другий візьме – і буде тільки розбій. Для того, щоб взяти своє, єсть инші шляхи. Соц[іалісти]-революц[іонери] кажуть – земля без викупу мусить перейти до народу. Щоб здобути землю – треба организуватися міцно і в Установчих Зборах сказати своє слово про землю твердо. А коли, кожне окреме село почне брати землю свавільно, палити, руйновати, як було в 1905 році, то нічого ми не здобудемо. – Центральна Рада говорить про автономію з забезпеченням прав меншостей. Коли раптом чую тут на з’їзді в одному привітанню говорять: як смієш говорити своєю мовою? Це виступ неорганизований. Шовінистів нам не треба. Ще говорять: коли буде автономія України, то не можна буде переселятись на сибірські землі. Але ж в Сибіри мало земель, гідних для українських хліборобів. В Сибір одсилали раніш всяких злочинців, – доволі нам Сибіру. У нас є своя ві- льна автономна Україна, і Сибірі нам не треба. (Оплески).

Адаменко. На учительскому з’їзді з 1156 учителів тілько 3 руки піднялося проти автономії України. Хиба ж можна сказати, що проти автономії? Що до доклада Русової, то не згодились слухать по українському – це правда. Вона запитала і коли почула, що не розуміють по українському, то стала читать по російському. І учителі говорили, що було б жаль, коли б учителі північних повітів не зрозуміли. З 4 днів учительського з’їзду, перші 2 дні були присвячені питанню про українизацію школи. Біда в тім, що учителі української мови не знають. Їх так вчили і вони так вчать – се не їх вина. А учительство хоче іти з народом. Коли народ хоче, то буде українська школа. Інтелігенція українська теж хоче рідної школи. Але єсть такі несвідомі селяне, які не хочуть школи з українською мовою, бо деякі пани намовляють, що вас, мовляв, будуть навчати «мужицькою» мовою. Кажуть: бережіться – вас хочуть мужиками оставити. Зрозумійте ж, – коли ми матимем свою школу, то будемо попереду всіх народів. (Оплески).

Коломийченко. Тут говорилося про автономію і самостійність. Говорилось, що після автономії мусить бути самостійність. Що Україна має право на це. Але ми не знаєм, що буде далі. Може через рік вся Європа стане федерацією народів. Самостійники хочуть, щоб тоді Україна була рівна з другими народами. На українськім конгресі говорилося про широку автономію на федеративних началах. Ми бачили, що у Вкраїни одібрано було автономію, значить автономія не є щось певне. От тому ми хочемо якнайширшої автономії, яка б забезпечила волю народню.

Російська демократія відноситься до нас погано. З нею можна миритися, – але поки що будем рішати свої справи сами по собі. Будемо сами організувати своє життя, кувати щастя, і дбати про те, щоб ніхто не приходив до нас робити непорядки. Хай живе вільна Україна на федеративних умовинах.

Одинець. Село – сила. На неї опиралися і царі, на неї опирається і революція. Селяне часто не розуміють – де правда. Я розумію так – що проповідувати самостійництво – се мутити воду, щоб рибку ловить. Боротися за самостійність – треба будувати постійне військо, строїти кріпости, озброюватися – все те для того, щоб боронити свою державу. Люди повинні культурним шляхом іти до здобуття своїх прав і щасливого життя.

Самостійности нам не потрібно, бо будуть знов гетьмани та королі, а сього нам не треба.

І.Шраг читає доклад – «Історія українського руху».

Ідея автономії проходить ниткою через всю історію України, після її прилучення до Москви. Перші кроки після прилучення розчарували Богдана Хмельницького. Він кинувся до шведського короля, але скоро вмер. Гетьман Виговський, людина освічена і свідома, пійшов ще на більш рішучий шлях. Він порвав з Москвою і зробив з Польщею Гадяцьку умову, користну для України. По цій умові вона мала свою скарбницю і волю друку книжок. Але старшина не розуміла, що тільки в згоді з народом можна захистити автономію. Виникли суперечки меж старшиною і народом. Цю ворожнечу використувала Москва. Почалось безладдя. Україна поділилася на Лівобережну і Правобережну. Гетьман Дорошенко увійшов в згоду з татарами, щоб одділитися од Москви. Гетьман Мазепа теж з запомогою шведського короля хтів порвати з Москвою. Але народ не пішов за ним, і справа не мала успіху. І після Ів[ана] Мазепи Україна опинилася в ще більш важкому стані. Цар Петро одібрав все, що можна було одібрати. Наказний гетьман Павло Полуботок ще обстоював автономію і за те скі - нчив життя своє в Петербурзі у Петропавловській в’язниці. Петро знищив зовсім автономію України. Після гетьмана Розумовського, якого цариця Катерина примусила зректися гетьманства, – гетьманів уже не було. Катерина стала роздавати українську землю московським панам і завела кріпацтво і «дворянськія учрежденія», як було у всій Росії. Але національні традіції ще жили в народі. Так, Капнист звернувся до пруського уряду з запитанням, чи піддержить він повстання проти Москви. З Котляревського, Шевченка починається відродження української літератури. Засновується Кирило-Мефодієвське братство. І з того часу не припиняється рух на користь української культури. 3 боку Петербур[зького] уряду починаються утиски. З Олександра ІІ виникли найбільші заборони україн[ської] літератури. 1904 рік приніс на деякий час волю. Одразу відродилася українська преса. Але потім знов почалася реакція. Як тілько проголошена була теперішня війна, то всі укр[аїнські] книжки були заборонені, часописі припинені. Опозіціонні елементи російськ[ого] громадянства з’єдналися з урядом під гаслом: «за правду и освобождение народов». «Освобождение» Галиції вони почали з того, що знищили українські школи, заборонили літературу, заарештували Грушевського, ІІІептицького, висилали галичан у Сибір. Ніколи організовані українці не були рабами царя, тоді як російська опозіція, з’єднавшись з урядом, співала: «Боже, царя храни».

Автономія потрібна багатьом народам Росії. Автономисти-федералисти всіх тих народів з’єдналися а одну фракцію. Були тяжкі часи. Треба було мати велику віру, щоб працювати на користь народові. Тепер перед нами факт відродження України. Нема другого такого факта в історії. Україна зразу після революції прокинулася. Укр[аїнська] ідея поширилася. Український народ воскрес, живе і нема сили, я к а б могла спинити той рух. Коли український народ пережив важкі часи своєї історії, то тепер з певністю можна сказати, що він досягне щастя і собі, і иншим народам, які живуть на Україні.

Матрос з Кронштадту запрошує товаришів прислухатись і розбиратись, хто на їх користь каже, а хто проти. Висловлює різко своє особисте незадоволення презідіумом, і обвинувачує презідіум в тім, що він, користуючись своєю владою, не дав слова салдатам. (Голоси: доволі).

Шраг пояснює, що слово мають делегати з білими картками, і він, не дозволяючи неделегатам промовляти – виконує свій обов’язок голови, якого обрав з’їзд. Якщо з’їзд не довіряє презідіуму – то він може скласти свої обов’язки. Але презідіум буде додержувать порядок і просить тов[ариша] матроса коротко висловлюватись по особистій справі, а не знімати балачок – бо се не мітінг. Матрос хоче говорити. (Голоси: геть, доволі).

Павленко закликає до спокою і каже: як з’їзд визнає, що військо потрібне, то ніякого бешкету не буде. Тут один промовець сказав, що війська не треба.

Шраг вносить поправку, що тов[ариш] Одинець, говорячи про військо, мав на увазі майбутній федеративний устрій, а не отрицав, що треба тепер військо, під час війни.
Одинець підтвержує цю поправку.

Салдат Корнієльський. Ми представники од українців – ми чули од одного чоловіка незадоволення презідіумом, який ніби щось хоче не так зробити. Але, що ми мусимо робити – чи слухати голоса одного чоловіка, чи обраних нами? Ми рішаєм сами за себе, а не один за нас всіх. (Оплески).

Непорозуміння вияснюється, засідання кінчається і призначаються перерва до 7 год[ини] веч[ора].

Шульгин пропонує резолюції, по докладу Стаднюка – «про автономію і федерацію», – які одноголосно приймаються:

Вважаючи на те, що тілько широка національно-теріторіяльна автономія України може забезпечити права Українського народу, а разом з тим і права инших народів, які живуть на землі Українській, і шо автономний лад України може бути забезпечений тілько в федеративній демократичній республиці Росії, – з’їзд постановляє: якнайшвидче підготувати Україну до заведення автономного ладу. А для того необхідно:

1) щоб усі організації по селах, волостях, повітах і губерніях на Україні (селянські комітети, спілки, а також земство, повітові і губерніяльні комітети та инші) складалися з людей свідомих і прихильних до української справи;

2) щоб українська людність підтримувала усима засобами Центральну Українську Раду, яко дійсну виразницю волі українського народу, та инші Центральні Українські організації в Києві, як то: Раду Селянських Депутатів, Комітет Селянської Спілки, Центральний Український земельний і продовольчий комітети, а також Краєвий Кооперативний (народній) Банк.

Далі читає доклад – І.Коновал про организацію українців на Чернигівщині. Після довгих обговорень цього доклада приймаються резолюції:

1) Организація українців на Чернигівщині має своїм завданням обороняти національно-політичні права української людности; керувати її політично-революційною роботою; здійснювати у житті автономний лад; виконувати постанови Центральної Ради і инших центральних українських інституцій.

2) Задля цього организація має об’єднати всю українську людність губернії, з якою метою складаються в українській частині губернії –селянські, волостні, мійські, повітові і губерніяльна українські ради.

3) Платформою для организації українців на Чернигівшині є –домагання широкої національно-теріторіяльної автономії України і федеративно-демократичної республіки у Росії.

4) В кожному селі повинна бути заснована українська сільська рада, (не меньше, як з 5 душ – чоловіків і жінок) яку, при одповідних умовах, можна злучити чи то з селянською спілкою, чи з просвітним товариством, чи з виконавчим комітетом, чи з якою иншою громадянською организацією.

5) Волостні українські ради складаються з представників сільських рад, обраних по одному на 200 душ дорослих, не молодше 20 років, чоловіків і жінок, але не меньше одного од кожного села.

6) Повітові українські ради складаються з представників волостних українських рад по 2, від просвітних, економичних та професійних повітових організацій – по 2, і партій та політичних организацій, які працюють у повіті.

7) Губернська рада складається з представників від кожної повітової ради – по 2, з 5 чоловік, обраних на першому губерніяльному українському з’їзді, і одного представника від чернигівського українського полку.

8) Міста губернії засновують мійські українські ради, обрані, як і сільські ради, – один на 200 чоловіків і жінок. Мійські ради вибірають по 2 представники у повітову українську раду.

9) Губернська, повітові, волостні, мійські і сільські ради, для переведення біжучих справ у життя, вибірають виконавчі комітети (бюро), кількість членів яких установлюють сами ради.

Вибори представників до губерніяльної Ради і до Центральної відкладаються до другого дня за браком часу.

Після перерви читає доклад О. Карпинський «про земельне питання на Україні».

З давен давна земельна справа грала найбільшу ролю в житті українського народу. Тепер прийшла пора вирішити земельне питання якнайкраще для нас – українців; вирішити так, як хоче український народ, і не зовсім так, якби може бажалося довговічним опекунам України. Яку велику вагу має земля для українців, видно з того, що 87% всіх українців живляться, зобуваються й одягаються виключно з землі.

Земля, на якій живуть українці, багата, родюча, переважно чорна, майже всюду надається до культури тютюну й винограду.

В землі цій, в її нетрях – сила всякого багацтва: є й кам’яна сіль (Карпати) і звичайна, є й нафта (гас – Галичина, Кубань), гірський віск, гипс, залізняк, кам’яний найкращий вугіль, величезна сила залізної руди, живого серебра (ртуті), цинку й олова, мармору (подільського) і т.и.

От же, як могло статись, що такий великий числом і багатий духовно народ український, маючи в руках таку велик у й всіма дарами природи обдаровану землю, ледві животіє, терпить великі злидні, а почасти тікає світ за очи на якісь Зелені Клини, на Сибір, а то й до Америки?

Далі докладчик, для пояснення того гіркого стану україн[ського] селянства, наводить історичні згадки, зазначивши, що се лихе становище, злидні українського народу через ось які причини:

Досі українська інтелігенція в більшій своїй частині йшла не тільки не з селянством проти ворогів українського народу, а навпаки, дуже часто проти народу щодо земельної справи, а з другого боку – трудящий український люд не піддержував своєї старшини, своєї інтелігенції, а навіть ішов проти неї тоді, коли вона, тая інтелігенція, під проводом кращих синів України здіймала прапор революції проти одвічних гнобителів українського народу – польської шляхти й московського уряду.

Докладчик розповідає про добробут українськ[ого] народу за часів великого князівства, потім за часів татарської неволі, коли сільське хазяйство було зовсім зруйноване, а землю захопили бояре та багатії.

Потім стан під Литвою покращав; але з часу влади ІІольщи – селянство стало знов терпіти біду. Бо тоді взяли велику силу пани – і свої, і польські, які повертали селян українських у кріпацтво. Нарешті, таке гірке становище укр[аїнського] народу скінчилося повстанням селянства і козаків України проти панування Польщи, на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким. Після того Україна стала вільною, незалежною державою, і се зараз добре одбилося на земельній справі на Україні. Так, один сирійський архидіякон, переїздивший в той час через Україну, писав: «всі там зробилися козаками, опанували край, поділили землі поміж собою, рубають ліси й випалюють коріння й засівають землю; де стояли дикі ліси – повставали села, поля; бувші перед тим у неволі й пониженню, – живуть тепер раді й веселі, свободні; набудовали церков; дуже пильно займаються вони наукою, читанням і співом церковним. Письменних особливо побільшало від часів Богдана Хмельницького». Та не довго тривало щастя. Нещастя прийшло з півночи.

Бажаючи забезпечити долю України від нападів Польщи, яка не могла заспокоїтись і погодитись з тим, що втеряла Україну, Богдан Хмельницький прилучив цілу Україну до Московського царства. Як відомо, московські царі знищили всі права укр[аїнського] народу, повернули його в кріпацтво, а кращі землі були роздані і своїм, і чужим панам.

Заходами великих людей було в Росії скасовано кріпацтво, але становище народу не покращало. Селянам землю дали гіршу, та й мало, роскидану по ріжних місцях, та й то треба було платити за неї.

Додавши до того брак у нашого селянина доброї освіти на рідній мові, брак кооперації й кредиту, погані шляхи водні й ґрунтові, обмаль залізних доріг, заведення на залізних дорогах такого тарифу, щоб обслуговувати и збагачувати чужі балтийські порти, Петроград і Москву і разом зменшувати рух на українських залізницях і в українських портах Чорного моря; додавши ще до всього того слабий розвиток промислу й фабрик на Україні, – зрозумієм, чому наш селянин і після скасування кріпацтва мусив кидати свої наділи й тікати з багатої України кудись на переселення.

В такому становищі застала нас революція.

Настав час, коли земля має знову вернутись до рук трудящого народу, який і оброблятиме її.

Далі докладчик вказує, як думають вирішити земельне питання ріжні демократичні укр[аїнські] партії: 1) укр[аїнські] соц[іалісти]-револ[юціонери], 2) укр[аїнські] соц[іал]-демокр[ати], 3) укр[аїнська] соц[іал]-демокр[атична] робіт[нича] пар[тія], 4) укр[аїнська] радик[ально]-демократична. Ці партії мають спільні гасла в земельному питанню: «земля трудящим, без викупу; приватна власність касується».

Потім, всі укр[аїнські] демокр[атичні] партії визнають, що вся українська земля мусить складати національний земельний фонд, яким би порядкував сам народ через Сойм.

Але, хоч землю буде поділено, передано до рук трудящого народу, то це ще не забезпечить нам на Україні доброго земельного ладу на довгий час. І ось через що саме: людність населення щороку зростає, збільшується приблизно на 2% – на Україні; значить, в недовгім часі почнеться на Україні, як і по инших країнах Росії, земельна тіснота. Щоб усунути її, треба збільшити урожай землі.

А для того треба дбати: а) щоб культура її, обробіток були кращі, щоб на ділі прикладалося все те, що знає земельна наука – агрономія, б) щоб хлібороб получав відповідну добру науку на рідній мові, в) щоб щорічно впорядковувались по селах короткострочні хліборобські курси для дорослих. Дбати треба про розвиток городництва, садків, пасіки, годівлю худоби, птахівництво, сіяння лікарственних трав та рослин, що йдуть тепер переважно з-за кордону (великий дохід). Щоб усюди були гарні шляхи як грунтові, так і водні й залізні дороги.

Щоб організовано було, – найкраще через хліборобські товариства (кооперативи), об’єднані в центральний український союз в Київі, – збут без посередників сільсько-господарських продуктів на місцеві й міжнародні ринки й закладання такими-ж товариствами фабрик для перероблювання продуктів.

Закладати на Україні фабрики сільсько-господарських машин і т.п. Завести дешевий народній кредит. Треба буде закладати на Україні велике число фабрик, заводів, щоб добувати вугіль, залізну руду й инші підземні багацтва й обробляти їх.

А як прийде час соціялизації – то щоб ці фабрики й заводи перейшли до рук тих самих чорнорабочих-українців.

Отже, треба подбати про те, щоб це велике поле для праці опинилося в українських руках, щоб тих робітників давав український народ, щоб всі, кому не стане землі, або хто не може, або не вміє, або не схоче її обробляти, мав змогу знайти собі працю й гарний заробіток на заводі, на фабриці, в торговлі, в реместві.

Добрий земельний лад забезпечить українському народові національно-теріторіяльна автономія. Тоді всі землі належали б до окремого українського земельного фонду і тим фондом, разом з лісами й водами, й підземними багацтвами, порядкував би Сойм, або громади з його доручення на таких правах, які встановив би сам народ на українських установчих зборах.

Коли не буде автономії, то центральний, навіть демократичний республіканський уряд постарається виробити й видати закон такий, щоб всі підземні багацтва на Україні (вугіль, залізо, мідь) належали не до українського фонду, а до загального державного, постарається, наприклад, забирати з України кам’яний вугіль для великороссійських фабрик і тим не допустити до розвитку фабрик українських, які неодмінно цілою низкою повинні вкрити околиці тих місць, де добувають у нас вугіль і таке инше.

Значить, як бачите, товариши, земельна справа на Україні міцно зв’язана з автономією України.

Се життя, або смерть укр[аїнського] народу.

Добуваймо ж автономію!

Обговорення земельного питання відкладається до другого дня, за пізним часом.

Наприкінці д. Коновал читає одмовлення совіта єпархіальної дівочої школи дати помешкання для делегатів укр[аїнського] з’їзду. (Вигуки обурення і незадоволення).

10 червня. О[тець] Полуботок вносить пропозіцію, яка одноголосно приймається: висловити совіту єпархіяльної дівочої школи ганьбу за те, що він відмовився дати помешканє для ночліга делегатам з’їзда.

Осадчий пропонує прийняти таку резолюцію:

Твердо стоїмо на тому, щоб духовенство було виборним мирянами. Резолюція одноголосно приймається.

Далі обговорюється земельна справа.

Онацький пропонує резолюцію конференції соц[іалістів]- революціонерів: земля спільна, громадська; приватна власність знищується; користується землею той, хто може її обробляти; норма не менше споживчої і не більш трудової; норма не скрізь однакова, а залежно від якости землі; земля іде в місцевий національний фонд; земельні багацтва в нетрах землі – теж належать до національного фонду; монополія цукру, угілля і т.и. належить місцевому центру.

Гурба розповів про Всеросійський селянський з’їзд і прочитав резолюції того з’їзду.

Одинець говорить, про те, як треба володіти землею.

Землю не можна ділити подушно. Треба, щоб вся земля була народною власністю. Всею земельною справою повинен заправляти Український Центральний Земельний комітет. Треба, щоб земельні комітети тепер же засновувались по всіх повітах, волостях, селах, збірали б всі потрібні відомости про землю і підготовлялись до земельних реформ. Треба тепер заборонити продаж землі і вирубку ліса, не дожидаючись Установчих Зборів. Як же будуть комітети володіти землею? Повітові комітети будуть об’єднані в губерніяльний комітет. Губерніяльні комітети будуть входити в зносини один з другим. І всі вони будуть об’єднані в один центральний комітет у Київі.

Не треба журитися тим, шо землі буде мало на кожного. Небагато землі можна добре обробляти і мати хороше хазяйство. Крім того, з часом розвинеться промисловість, буде більше заводів. Зараз одбирати землю не можна. Розпреділяти землю між селами, повітами і губерніями мусять земельні комітети. Усадьби не будуть одбиратися. Великі культурні хазяйства не користно буде ділити. Земельні комітети і громади, яким достанеться таке велике культурне хазяйство, повинні будуть їх підтримувати для своєї ж користи.

Осадчий. На Чернигівщині земельне питання трудніше розв’язати, ніж в других губерніях, де єсть великі панські маєтки. В Чернигівщині більш пісок і глина, і тільки 1/3 частина належить поміщикам. У кого мало землі, приходиться переселятися. Автономія тут має велику вагу, бо при автономії, як де мало землі, люди будуть іти не в Сибір, а в свої ж губернії.

У першій государственній Думі пройшла кадетська програма – «проект отчуждения с выкупом». Але тепер вже викуп не пройде. Вся земля повинна пійти до народнього фонду. В деяких випадках треба буде видавати пенсії за одібрані землі. Деякі хазяїни не захочуть віддавати землі, говорять, що будуть боронити свою землю сокирою Це справа земельних комітетів – підготовити все так, щоб все обійшлося без сокири і бешкету. Земельні Комітети будуть володіти землею, але не кожний по своєму, а по закону, якому мусять підлягати всі комітети. На Україні мусить бути Центральний земельний комітет у Київі.

Треба звернути увагу на заводчиків, яки загрожують кинути промисли. Треба, щоб держава забрала їх до своїх рук. Треба дбати також про збільшення урожаю: лучче обробляти землю, заводить агрономичні школи.

Треба віднестись до земельної справи спокійно, розміркувати. В 1905 році били, палили, – а землі все-таки ніхто не получив.

Коломийченко. Що ми повинні зараз робити в селах? Ми повинні сами собою управляти. Визнаючи Тимчасовий уряд, земельну справу ми повинні проводити сами, через свої комітети, щоб до Установчих Зборів рішення земельного питання було у нас готове.

Ми маємо звістки про те, що наших переселенців виганяють із Саратовської губ[ернії], – треба їм дати змогу оселитися на Україні.

Кириєвський. В його селі поміщик сказав, що тепер не дасть нічого селянам, бо землю все одно одберуть. Він найняв австрійців, які всі в руках поміщика, і не хочуть нічого робить для селян. Пропонує прийняти резолюцію: одібрати воєнноплінних у поміщиків, а землю обробляти всею громадою. Хоч у нас в Чернигівшині і мало поміщицької землі, але ж вона найкраща. Треба тепер же не дозволяти рубати ліси.

Капран говорить про те, що трудову землю треба викупать.

Матрос з Кронштадту говорить, що всі землі без викупу повинні перейти народу. Також всі фабрики, заводи, банки мусять перейти в руки трудящих.

В залю входять козаки з прапором.

Шумейко. Переход всіх підприємств в руки народа – питання гостре. Земельні комітети повинні тепер же братися за земельну справу.

Кудлай читає постанови по земельній справі Всеукраїнського селянського з’їзду і пропонує приєднатись до них і твердо рішити земельне питання до Установчих Зборів.

Білоус говорить, що треба прийняти міри, щоб не вирубали ліси.

Горбач звертає увагу селян на те, щоб хліб убрали в свій час. Це теж повинні взяти під надзор Земельні Комітети.

Один промовець пропонує в постановах Всеукр[аїнського] селянського з’їзду зробити поправку, щоб в порядкуванню землею приймала участь сільська громада.

Шульгин. Земельна справа дуже складна. Багато учених пишуть про неї книжки. Треба цю справу добре обмірковувати. Земля безперечно повинна перейти до трудящого народу. Як же буде з землями, що заложені в банку? Банк дає за них гроши: американські, німецькі, французькі. А тепер війна. Коли вони заберуть свої гроши, то це пошкодить нашій промисловости і народньому хазяйству.

Тут вже треба одбирати землю з викупом, тільки зробити так, щоб гроши платили не селяне, а капиталисти. Чого ж боятися викупу, – гроши возьмуть не з вас, і ми збережемо народне хазяйство.

Одинець, каже, що викупу не треба. Хоч з того буде убиток казні, за те в землі у нас великі багацтва.

Онацький. Соціялизм може провадитись не зразу. Тепер на з’їздах постанови тільки про соціялизацію землі, не торкаючись фабрик, заводів і инших підприємств, – це справа не нашої компетенції, і вона поки що одкладається. А в принціпі всі соціялисти кажуть, що фабрики і заводи повинні перейти до рук трудящих. Так само про землю: ми, соціялисти, признаємо принціп, що земля повинна перейти без викупу, не обмірковуючи, як це буде провадитись на ділі.

Після всіх тих обговорень з’їзд приймає такі резолюції по земельній справі:

Визнаючи, що тілько здійснення соціялистичного ідеалу, до якого прямує Україна, як і всі иньші народи, може задовольнити бажання трудового селянства та пролетаріяту, – перший Черниг[івський] губ[ернський] укр[аїнський] з’їзд постановив:

1) Приватна власність на землю має бути скасована.

2) Вся земля на Україні без викупу поступає в Український земельний фонд, яким порядкує сам народ через Український сойм і волостні та повітові земельні комітети, вибрані на демократичних основах; Всеросійські Установчі Збори повинні це затвердити.

3) З цього фонду мають користуватися землею тільки ті, хто буде її обробляти своїми руками.

4) Для справедливого користування землею треба установити земельну норму; ця норма повинна бути не меньше потребительної і не більше трудової; в преділах цеї норми всі хлібороби можуть зоставатися в своїх хазяйствах.

5) Позаяк ведення хазяйства гуртом зберігає робочу силу, потрібує меньше інвентаря, дає змогу завести найкращі машини і взагалі піднімає земельну культуру, – бажано великі зразкові хазяйства передавати до рук хліборобських товариств, яко очагів майбутнього соціялистичного господарювання.

6) Ліси, води, шахти і инші земельні нетра в межах України признаються власністю всього народу; Український Сойм задовольнятиме усі потреби трудового народу.

7) Видатки по земельній реформі виплачує держава.

8) Для правильного вирішення земельної справи, трудовий народ повинен взяти участь в земельних комітетах і заснувати Центральний Український Земельний Комітет.

9) Переселенська справа в межах Украіни має бути поставлена в Ц[ентральному] зем[емельному] комітеті і народному Українському Соймові на першу чергу.

10) Засоби для життя всім нездатним до праці, які будуть нуждатись, мають бути забезпечені народнім страхованням або пенсіями.

11) Всі косвенні податки і инші налоги однімаються і натомісць заводиться єдиний прямо подоходний прогресивний налог.

12) Український Сойм повинен буде домагатись соціялизації землі і для иньших народів держави.

Про негайні заходи у земельній справі:

1) Вимагати від Тимчасового уряду негайної организації Центрального Українського земельного комитету, який повинен об’єднати діяльність всіх земельних комитетів на Україні.

2) Видати негайно закон – про передачу земельних справ та непорозумінь у земельні комітети і центральний український земельний комітет.

3) Пильнувати за тим, щоб не було продажу, закладу, довгострочної, або чиншової аренди і роздроблення землі. Признати всі земельні акти «зділки» після першого марта не дійсними.

4) Вимагати, щоб Тимчасовий уряд улаштував через вибрані на демократичних основах земельні волостні , повітові та иньші комитети, пильний догляд над казенними та приватними лісами і негайно зовсім заборонив вирубування строєвого та матеріяльного лісу без згоди земельних комитетів, а також негайно одмінив дозволи на вирубку такого лісу, видані «лісохранним комитетом» за часів старого уряду.

5) Организувати постачання хліборобських машин і знаряддя державним заходом.

6) Зважаючи на те, що земельним фондом на Україні має порядкувати Український Народний Сойм, з’їзд висловлюється проти монополизації Донецького басейну в межах України Російським Тимчасовим урядом і визнає, що користування цим басейном Російським Тимчасовим урядом можливе тілько за згодою Центрального Українського зем[ельного] комитету.

7) Довідавшись, що нашим людям у Пензенській, Орловській та Саратовській губерніях чинять утиски і навіть загрожують вигнати зовсім, і маючи на увазі, що наших переселенців поза межами України велика сила, з’їзд звертає увагу Тимчасового уряду на це прикре з’явище і заявляє свій протест, тим більш, що ми на Україні зуміли фактично забезпечити право національних меншостей.

8) Маючи на увазі, що в зв’язку з майбутньою автономією України велика сила переселенців-українців бажає повернутись до рідного краю, з’їзд визнає, що розрішення цього питання повинно бути зроблено Українським Народним Соймом у порозумінні з соймами иньших країн Росії.

9) Підтримувати всіма силами і допомогати закордонним братам галичанам і буковинцям (Угорським українцям).

10) Звернути увагу на забезпечення салдаток.

11) Зважаючи на те, що поміщики користуються роботою воєнноплінних (бранців) за дуже невисоку плату, з’їзд виніс резолюцію – одібрати воєнноплінних (бранців) у поміщиків і віддати селянам.

12) Рекомендувати поміщикам брати робітників із «командъ выздоравливающихь».

13) Подбати через Земельні Комітети, щоб всі землі були засіяні: коли землевласники одмовляться засіяти, – засіяти громадським коштом.

14) З’їзд звертає увагу Земельних Комітетів, щоб вони на першу чергу поставили питання про арендні договори. Справа арендова має вирішитися в інтересах народу.

Перед перервою оголошується список кандідатів до Центральної Украінської Ради.

Представник од північних повітів Чернигівщини заявляє, що народ доручив йому докласти на українському з’їзді, що і північні повіти хочуть приєднатися до автономної України, хоч їм не посилали запрошення на з’їзд.

Шраг пояснює, що оповісток про з’їзд не було розіслано через те, що не було відомостей про українські организації в тих повітах.

З’їзд щиро вітає представників Стародубщини, Суражського, Новозибковського і Мглинського повітів і виносить таку резолюцію:

Зважаючи на те, що на з’їзд з’явились представники північних повітів Чернигівщини і в своїх привітаннях зазначили, що вони не хочуть при майбутньому будуванню автономної України терять історичного зв’язку з рідною землею, і прохають од імени пославших їх селян прилучити ті повіти до краєвої організації – Центральної Ради, – з’їзд постановив уважати Суражський, Стародубський, Мглинський, Новозибковський і Новгород-Сіверський повіти за українські.

Представник української партії соц[іалістів]-рев[олюціонерів] у Москві вітає з’їзд од своєї организації.

Вступає пропозіція обрати 4 представників до Центральної Ради, замість 3, маючи на увазі, що приєдналися 4 повіти.

Пропозіція одкидається, позаяк ті 4 повіти ще не зорганизувалися.

Після перерви, провадяться вибори представників до Укр[аїнської] Центр[альної] Ради.

Обрані: І.Шраг (151 голос), Одинець (129 гол[осів]), Онацкий (91 гол[ос]), і кандидатами: Кириєвський, Юрченко і Стаднюк.

Представник соц[іал]-дем[ократичної] партії Журавель протестує проти того, що представників вибирали не од партій.

Після того оголошується список кандідатів од Чернигіва до Губерніяльної Ради, із яких треба обрати 5.

Вноситься пропозіція, щоб в Раду увійшов представник од війська.

Приймається пропозіція, що представник од війська, обраний козаками, входить, як 6-й член од Чернигіва в Губерніяльну Раду.

Базилевич читає доклад про військову справу.

Після докладу Шраг просить промовців висловлюватись коротко, позаяк часу лишилося дуже мало.

З місць пропонують вислухати доклад д. Павленка про військо.

Павленко. Війну почав не нарід, а царки та панки – буржуазія, щоб ослабити нарід, та правити їм. Сталося инакше. Народ сам тепер роспоряжається своїм життям. Ми підтримуєм декларацію російського совіту салдацьких і робітничих депутатів: мир без анексій і контрибуцій з повним самоозначенням народів. Ми не хочемо других грабувати (оплески). Буржуазія каже: війна до «победного конца». Але нехай вони сами ідуть в окопи воювати, а не сидіти тут і кричать: «война до победнаго конца».

Але поки не почуємо од германців, що вони теж хочуть мира без анексій і контрибуцій, – ми повинні стояти на сторожі зі зброєю в руках (оплески).

Так, щоб тепер мати волю, треба формувати українські війська: як не буде війська – не буде і волі на Україні.

Військо мусить боронити права народу, з якого воно вийшло. Військо з’єднається з народом, і вони разом підуть до вільного, кращого життя. Тоді ніщо не зведе народ з його шляху. – Формування військ мусить іти негайно, але так, щоб не пошкодити на фронті. З тилових частей виділяти укр[аїнський] елемент в окремі гуртки і з’єднювати їх до купи. Щодо фронта, то робити це настільки, наскільки б це не пошкодило справі війни. Всі війська українські мусять бути на теріторії України.

Після війни військо стане народньою міліцією, щоб стояти на сторожі інтересів народа, а не пануючих класів. На місцях мусять теж формуватися полки з добровольців і тилових частин. Ці полки, зорганизувавшися, повинні одправляти маршові роти на фронт для поповнення укр[аїнських] корпусів. На місцях же залишаються запасні частини; ця частина набирає нове військо, наповняє його українським духом.

Так зорганизувався полк і у Чернигові – полк імени гетьмана Петра Дорошенка. Сей полк в єднанні з вами буде кувати долю України. Ви повинні піддержати тих, хто піде за вас вмирати (оплески). Коли вороги українців взнали про формування полку у Чернигові, вони шукали всіх заходів, щоб полку тут не було; називали козаків грабіжниками, дезертирами, завдяки провокації, рознеслася чутка, що вони будуть робити в городі погром. Нам говорили: ви непрошені гості, ви прийшли нас об’їдати.

Кілька день салдати були без їжи й спали під небом.

Потім нам дали помешкання і харчи. Але провокація і ворожнеча до нас не зникала. Хто що ні зробить поганого, то все складали на українців.

28 травня, як ви знаєте, «дружинники» зробили озброєний напад на козаків, били прикладами...

Далі Д.Павленко пропонує, щоб «дружина» була роззброєна і одправлена з теріторії України, а гарнизонна служба була доручена укр[аїнській] сотні.

Елланський зазначає, що поки йде війна, поки всі народи озброєні, – нам теж треба мати військо. Пропонує винести постанову, щоб просити Генеральний Військовий Укр[аїнський] Комітет розслідувати діло з «воронежською дружиною», і коли вона винна, то просити Генеральний комітет забрати її з Чернигіва, залишивши українську частину.

Онацький. Справа дуже важна, її тут дуже загострюють. Військо потрібне, але не для того, щоб воювати з російською демократією. Інакше можуть говорити люде, котрі хочуть чомусь загострити відносини. Нам потрібне організоване свідоме військо для того, щоб народ получив з того користь: коли будуть Установчі Збори, то Росія вся буде поділена на округи і од кожної округи буде вибиратися делегат. Так само буде і у війську. Воно буде все поділено на частини, ну, наприклад, по три тисячи у кожній частині. Коли українці будуть розпорошені по ріжних полках і частинах, то їх голоси розіб’ються і пропадуть, і вони не зможуть піддержати своїми голосами домагань України.

На першому Військовому З’їзді був обраний Генеральний Комітет представниками од двух з половиною мілліонів українського зорганизованого війська. Хто не буде коритись Генеральному Комітетові – той зрадник України.

Вояки чернигівські мусять звертатись не до мене, не до вас, а до Генерального комітету. (Шум, оплески, крики).

Шраг звонить, закликає до порядку.

Онацький завважає, що шум підіймають не делегати, а стороння публика. Звертається до козаків підтримати порядок.

Потім він читає резолюцію у військовій справі, яка приймається більшостю голосів:

«Зважаючи на потребу для проведення національно-теріторіяльної автономії України в «Учредительное Собрание» і на потребу проведення демобілізації можливо менш шкодливо для України, – Український Губернський з’їзд визнає потрібним якомога скоріше 1) организувати українське військо, 2) справу переведення всієї организації Українського війська повиинен взяти на себе тілько Український Генеральний Військовий Комітет».

Шраг проголошує обраних членів до Губерніяльної Ради від города Чернигова: Коновал І.О. (91 гол[ос]), Стаднюк Г.В. (90 гол[осів]), Осадчий Т.І.(79 г[олосів]), Плющ (66 г[олосів]), Базилєвич В.О. (63 гол[оси]).

Од повітів обрані: від Кролевецького повіту – Андрієвський і Гурба Павло; від Чернигівського – Курдюк Іван і Макаренко; від Конотопського – Григорій Полуботко і Довгий І.Г.; від Глухівського – Петач Микита і ІІІумський Василь; Борзенського – Коломийченко Хведір, Зебницький Юрій; Ніженського – Проценко Володимир і Демиденко Юхим; Сосницького – Виноградський Андрій і Олещенко Мирон; Остерського – Кирієвський Іван і Довгодько Кузьма; Городнянського – Гандиш Степан, Кривцов Олекса; Козелецького – Нагорний X. і Буряк Петро.

Всіх обраних у Губерніяльну Раду Шраг запрошує до помешкання «Просвіти» на Збори Ради, і оголошує збори закритими.