hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Архівні документи
Центральна Рада, УНР (1917-1918 рр.)


Unsere Politik in der Ukraine
Наша політика в Україні
(Реферат австро-угорському урядові у Відень;
переклад Д.Дорошенка, 1930 р.)

(Березень 1918 р.)


___________________


Unsere Politik in der Ukraine
Наша політика в Україні

[Реферат австро-угорському урядові у Відень,
березень 1918 р.
]

Звістки, які приходять про становище на Україні, з кожним днем усе ясніше та ясніше переконують в тому, що ми примушені будемо вийти по-за межі дотеперішньої військової окупації: постачання й транспорту тої необхідної суми харчових продуктів, яка нам потрібна для продовження війни і уникнення катастрофічних явищ у нашому запіллю.

Досі ми обмежувалися військовою окупацією й прогнанням большевицьких військ, управління ж краєм принципіяльно залишали за Радою та її орґанами. Як же виглядає це управління? Чи теперішній режим – не торкаючись питання про його добру волю – є в стані постачати нам потрібні продукти або утворити такі умови, які б дали нам змогу добути ці продукти через закупки? Щоб Рада через свої власні орґани могла забезпечити доставку і транспорт продуктів, це річ зовсім виключена, бо вона зовсім не має правильної і певно працюючої орґанізації. І це не може швидко перемінитися, бо Рада не має ні грошей, ні справного виконавчого апарату (військо, жандармерія, суд, поліція) в своїм розпорядженні, і ми не можемо цеї недостачі заступити, як довго не закличемо сюди нових сил і взагалі не вийдемо за межи чисто-війської окупації.

Поперед усього Раді стоїть поперек дороги її власний проґрам. Провідна думка пануючої соціял-революційної партії – це скасування приватної власності, конфіскація всіх приватних маєтків на користь держави з одного боку і рівночасно претензії до держави з боку кожної окремої одиниці на рівне й виростаюче забезпечення – з другого боку. В результаті, натурально, повний застій всякої продукційної господарської діяльности. Ніхто не працює, бо ніхто не певен, що одержить плоди своєї роботи, і кожен сподівається від заґалу, що той подбає про його на випадок потреби. Селянин обробляє лиш стільки з новодобутої землі, скільки йому потрібно для себе й своєї родини. Він не знає, хто буде збірати врожай. Копальні, фабрики стоять, торговля завмерла, загальна непевність, котра є не тільки наслідком безсилля уряду, але також неминучою консеквенцією основного пункта їхнього проґраму, паралізує ціле господарське життя.

Військова сила центральних держав, навіть коли вона буде побільшена до потрібної велечини, сама не може створити рішучої переміни. Виконавчі орґани лиш тоді можуть покласти кінець хаосу й безладдю, коли вони являються знаряддям міцного, життєздатного законного уряду. Як довго ми ставимо нашому війську завдання служити бажанням і проґраму Центр. Ради, себ-то комунізму, так довго не може бути й мови про якесь поліпшення. Так довго ми не наблизимось, чи то за допомогою самої Ради, чи дорогою власних закупок до тої суми харчових продуктів, яка нам потрібна і яку на Україні добути можна. Для того, щоб добувати продукти просто силою, як на війні серед ворожого краю, ми не тільки занадто слабі мілітарно тепер, але це було б, не кажучи вже про тяжкі наслідки в області міжнародних відносин і в нашім власнім краю, – це було б неможливо й пізніше, коли увільняться наші війська, що були вислані проти Румунії.

Лінія, яку ми ведем тепер на Україні, лежить безумовно занадто далеко вліво. Ми піддержуємо не тільки мілітарно, але й фінансово з автоматично зростаючими витратами чисто комуністичний режим. Це веде за собою три тяжкі шкоди: 1. що її неминучий наслідок – непевність володіння й брак примусу до роботи дуже утруднює наше завдання – здобуття хлібних запасів, як що не унеможливлює його цілком; 2. що вся неудача комуністичного експерименту впаде на наш рахунок; 3. і що ми примушені будем цілком іґнорувати великі господарські інтереси та й ще попадемо в конфлікт з Польщею, чого ми повинні уникати з огляду на зовнішні й внутрішні політичні обставини.

Отже, лінія нашої політики на Україні мусіла б безумовно повернутись у – право. Цей поворот, одначе, мусить мати свої певні межі з огляду на те, що ми мусимо найти порозуміння з тими широкими кругами населення, чиї інтереси до де-якої міри звязані з сучасним режимом. Треба з увагою ставитись до цих інтересів, як що ми не хочемо наштовхнутися на гострий опір. Конкретно кажучи: селяне мають тепер все, усю одібрану від поміщиків землю і всі хлібні запаси. Вони складають величезну більшість народу. Відібрати від них здобуту землю є річчю неможливою. Так само, як не можливо силою примусити постачати нам хліб. Залишається один засіб: зацікавити селян з господарського погляду яко мога інтенсивнішим обробленням землі і продажем продуктів. Це може статись лиш тим способом, що їм буде законно забезпечено через признання індивідуальної власности й фактично – через мілітарну оборону проти грабунків і т.д. – володіння землею, прибуток від урожаю і прибуток від проданого хліба.

Всупереч соціялістичним теоріям, про який-небудь опір селян, певна річ, не може бути й мови. Вони стали через революцію власниками і не мають більше до комуністичних ідей ніякого нахилу, а навпаки – гарячий інтерес до того, щоби принцип приватної власности був відновлений. Поруч з цим кардинальним пунктом, аґрарною справою, всі инші питання відступають на задній план. Відновлення приватної власности зустріло би певні перешкоди, але не такі, щоб їх не можна було подолати.

Пропонована тут розвязак земельної справи наштовхується на дуже великі труднощі – мова про відшкодування колишніх власників. Тут виступають спеціяльно для нас важні два питання: інтереси поляків і наша власна потреба у великій сумі рублів для оплати хліба й для оплати тих видатків українського правительства, для піддержання цілої державної машини, в яких ми також зацікавлені (наприклад, справа транспорту).

З огляду на поляків, яким належить значна частина маєтків на Україні, треба, щоб ми виступили, коли не за відновлення колишнього стану, то, принаймні, за відповідне відшкодування. Ми ніяк не можемо бути причетні до чистої конфіскації, коли не хочемо собі нажити в поляках ворогів.

Не зовсім в такому стані знаходиться Німеччина, яка веде виразну українофільську політику, з виразно зазначеною метою утворити проти Польщі на сході яко мога сильнішу противвагу. Особливо праві й військові круги Німеччини дивляться на Польщу, як на майбутній ворожий фактор, і очевидячки в Німеччини нема нахилу поривати з Україною з огляду на Польщу. Такої політики ми не можемо поділяти з ріжних причин, пізніше може бути ми будемо примушені вибрати становище за Польщу проти України.

Другий пункт, це потреба у великій сумі рублів. Згідно одноголосним повідомленням папірові рублі, хоча їх випущено велику силу, як царським режимом, так іще більше революційними, зовсім обезцінились і на Україні майже зникли з ужитку. Величезні їх суми накопичились в руках у селян. Через те на Україні панує надзвичайний голод на грошові знаки; невільний виход з цього становища – виплати коронами й марками мав наслідком підвищення курсу рубля, що для нас, розуміється, не бажано. Постачання дуже значних сум, яких ми потрібуємо для наших власних цілей, (закупно хліба) і для українського правительства (наприклад, платня залізничникам) при таких обставинах дуже важка. Пропозиція установити примусовий курс для корони здається, помимо инших сумнівів що до обігу мілійонових сум корон на Україні, дуже сумнівним засобом, бо ще невідомо, чи згодяться селяни супроти примусового курсу на корони й марки продавати хліб.

З огляду на це, думка, яка панує, по донесенням ґрафа Форгача в кругах наших і німецьких фаховців у Київі, заслуговує особливої уваги: а саме, що земля, якою тепер володіють селяне, повинна бути за ними узаконена, але за певну відповідну виплату. Селянам повинно бути дано зрозуміти, що без такої виплати земля залишиться власністю держави, або буде повернута колишнім власникам. Такий спосіб дасть можливість відшкодувати польських власників і утворити потрібний фонд рублів. Ми можемо перейняти відшкодування польських власників на себе, що можна здійснити випуском цінних паперів у коронах...

Першою й необхідною передумовою для такої акції, як взагалі всякого оздоровлення відносин на Україні, єсть, одначе, що принцип націоналізації землі на Україні має бути скасований і приватна власність мусить бути відновлена. В цьому напрямку повинна провадитись акція, щоб примусити Раду, яка з кожного погляду залежить від нашої піддержки, прийняти цей штандпункт. Як що цього не вдасться досягти, то треба спробувати привести до влади неукраїнські елементи, настроєні не комуністично, – і такі елементи повинні знайтися не тільки серед інтеліґенції й заможніх класів, але й серед більшої частини селянства. Само собою розуміється, що неминучою передумовою такої акції має бути попереднє порозуміння і повна згода з Німеччиною.

переклад Д.Дорошенка, 1930 р.   






 
matrix-info БУЛАВА