Павло
Гай-Нижник

Архівні документи
Центральна Рада, УНР (1917-1918 рр.)

Протокол засідання Малої Ради

На протязі цілого дня 27 квітня йшли закриті засідання фракцій Ради, на яких обговорювали сучасний політичний момент.

Лише коло 9 год. вечора одкрилось публічне засідання Малої Ради.

Є всі депутати. Публіка цілком переповнила зал.

Беруть участь всі міністри з В.Голубовичем на чолі.

Головує М.Грушевський.

М.Рафес (Бунд) по відкритті засідання вносить таку пропозицію: «Ми мусили обговорювати законопроект про вибори в Українські Установчі Збори, але тому, що через події ми не можемо це зробити тепер, то я від імени фракцій Бунду й меншовиків пропоную прийняти постанови, щоб в Харківській та Одеській округах, де зовсім ще не було виборів, вибори було призначено на 1-е, 2-е й 1 іюня».

Пропозиція ця одноголосно приймається.

Арк. Степаненко (у.с.-р.) повідомляє, що в комісії закінчується розгляд проекту Конституції Української Народної Республіки й висловлює побажання, щоб законопроект якнайскорше обговорили в Раді.

М.Грушевський пропонує для розгляду законопроекту про Конституцію призначити екстрене засідання в понеділок, в 11 1/2 год. ранку. Пропозиція приймається.

Тов. міністра єврейських справ п.Хургин, заявляє, що Міністерство єврейських справ виготувало законопроект про єврейські національні Установчі Збори. Цей законопроект уже затверджено Єврейською Національною Радою. Міністр прохає передати законопроект на розгляд комісії по виробленню Конституції, з тим, щоб остання в спішному порядку подала його на розгляд Ради.

Рада затверджує цю пропозицію.

З аналогічною пропозицією звертається до Ради і міністр великоросійських справ п.Одинець. Міністерство великоросійських справ, говорить міністр, виробило законопроект про скликання великоруських Установчих Зборів. Зважаючи на сучасне тяжке становище, важливо, щоб законопроект цей скоріше став законом, та щоб його якнайскорше розглянули в тій самій конституційній комісії.

І ця пропозиція одноголосно приймається.

Голова Ради міністрів В.Голубович повідомляє, що міністр юстиції екстрено вніс законопроект про українське громадянство. Пан Голубович прохає розглянути законопроект в спішному порядку. Пропозиція приймається.

Від імені українських с.-р. пан Янко звертається з запитанням до військового міністра про роззброєння німцями дивізії, що сформірована була з полонених українців. При яких обставинах, запитує промовець, виникло це роззброєння, й яка з цього приводу була згода між Українським урядом та німецькою владою?

Військовий міністр п.Жуковський негайно виступає з поясненням в цьому питанні. Те тяжке становище, в якому опинилися наші бувші полонені, які після цілих років відсутності пориваються додому, викликало у мене думку розформувати їх. Я при цьому мав на увазі, що ті інтелігентні сили, які там зайняті, можуть бути таким чином визволені й використані більш корисно, чим для несення караульної служби.

Між нами і німецьким командуванням було вироблено умову, по якій всі ті, що входять у склад війська цих дивізій, розпускаються додому, а хто захоче залишитися на службі, поступає в інструктори для підготовки комендантів й осіб для заміщення других посад, які викликає потреба організованої військової діяльності. Мусила бути складена комісія з наших та німецьких представників.

Комісія ця повинна була встановити все майно, яке полонені одержали в Німеччині Спочатку мені запропонували заплатити по оцінці за все це майно. Я не згодився і, з свого боку, запропонував вивезти обоз, що дали полоненим, як нам непотрібний. Але сьогодні в 9 год. ранку до мене прийшли представники четвертого й першого полків дивізії полонених і заявили, що німці оточили вночі їх казарми й вимагали, щоб було здано зброю. Я послав начальника Генерального штабу з протестом з приводу порушення відбувшоїся між нами умови й з пропозицією, щоб було знято німецьку варту, а козакам я звелів передати, щоб вони не хвилювалися. Німецький воєнний аташе Штольценберг передав нам, що виникло непорозуміння, що вжиті заходи мали на меті не зробити образу, а виключно зберегти своє військове майно.

Слово бере міністр-прем’єр Голубович:

«Товариші члени Малої Ради, – каже В.Голубович, – я вважаю своїм обов’язком виступити в справі того оповіщення наказу, генерал-фельдмаршала Ейхгорна, яке було розвішено в Києві 26 квітня і яке датовано днем 25 квітня. Я вважаю потрібним по змозі вияснити всі ті обставини, які привели до цього наказу, і зробити всі ті висновки, які можна з нього зробити. У свій час, коли Україні була велика небезпека від наступу більшовицького, коли все руйнувалось, коли руйнувались, на наш погляд, не тільки наші національні здобутки, а й соціальні, були змушені через свою мирову делегацію звернутись до народу німецького з закликом нам допомогти. Німецьке правительство тоді ж зробило відповідні розпорядження, щоби їхнє військо допомогло нам установити лад і порядок на Україні.

І з того часу завше підкреслювалось як з боку німецького, так і з боку нашого правительства, що їхнє військо не повинно втручатись у наші внутрішні справи. Це було зафіксовано відповідними документами і відповідними заявами, наприклад, у телеграмі рейхсканцлера Гертлінга в відповідь на мою телеграму, де я, сповіщаючи про те, що Київ увільнено від більшовиків, дякував за допомогу, яку вони нам дали. Увесь час підкреслювалось всіма відповідальними людьми й колами, що це військо прийшло як дружнє, союзне, прийшло допомогти нам установити лад і порядок. Разом із цією заявою неоднократно посвідчувалось це заявами, які казали, що ні німецьке правительство, ні німецьке військо та його команда не мають на думці мішатися в наші внутрішні справи і в наше внутрішнє життя, не мають на увазі торкатись тих соціальних реформ, які проводяться нами в життя і на підвалинах яких будується наша держава. Це коротенько ті тези, на підставі яких ми до цієї пори дружно і мирно працювали в справі увільнення української території від більшовиків, в справі встановлення ладу, і на яких малось на увазі працювати дальше.

Але появився приказ перший генерал-фельдмаршала Ейхгорна, відомий Вам, з приводу якого були прийняті певні резолюції в Центральній Раді і було доручено урядові, і не тільки доручено, але предписано довести ці резолюції до відома німецького уряду. Вони були доведені. Минув час і появився другий наказ-оповіщення, той наказ, про який я Вас сповіщав. Той наказ, так само як перший, указує, що представники військової німецької власті, які находяться зараз в Києві, не зуміли зорієнтуватись в обставинах як сучасного моменту, так не зуміли зорієнтуватись в умовинах нашого життя. Не зуміли стати на нашу точку погляду і не зуміли дати можливість перевести лад і спокій на Україні. Прислухуючись до голосу різних організацій, різних делегацій, часто інсценізірованих, які появлялись до них в справі аграрного питання, вони й в той же момент не зуміли прислухатися до справжнього голосу народу, до голосу цього народу, на якому ми базуємся і грунтуємся в творенні держави української, і як нерозуміння цієї нашої ситуації, як нерозуміння того, що всякі накази, як це було неоднократно між нами умовлено, і як це підкреслювалось неоднократно в нотах, що всякі накази і з боку німецької власті в Києві мусять піти після обопільного порозуміння і за обопільною згодою. В результаті відсутності того появилось оповіщення 25 квітня – я не знаю, чи треба перечитувати його і треба ще раз установлювати точний зміст його. Здається, що в даному випадку цього не треба. Коли відносно першого наказу появились сумніви, що той наказ і ті дебати, які були в Центральній Раді, є результат неправильного перекладу цього наказу, то в данім випадку цього нема. Наказ цей був звірений, неоднократно перевірений і було установлено, що являється цілком точним з тим німецьким текстом, який в свій час був розклеєний на вулицях города Києва.

Не торкаючись абсолютно того, чи порушує цей наказ, чи не порушує з юридичного боку наші порядки, наші установи, я хочу коротенько спинитися на тому, чим визваний цей наказ. Можна було б думати, що цей наказ такої величезної ваги повинен був визваний якими-небудь відповідальними і також великої ваги тими чи іншими обставинами життя. І от поруч з цим оповіщенням у газетах появилось офіціальне інтерв’ю, івоно появилось іменно з підкресленням, що його зміст офіціальний. Це інтерв’ю підкреслює, розшифровує розпорядження в наказі генерал-фельдмаршала Ейхгорна, в якому говориться, що повинні вони, військові власті, прийняти міри для того, що Український уряд не зумів подбати про охорону города Києва, появились якісь таємні організації, які провадять свої справи таємно і безконтрольно, і уряд в цьому напрямку абсолютно нічого не може зробити.

В цьому офіціальному інтерв’ю указано, що основною і головною причиною цього наказу являється похищення пана Доброго. Не кажучи уже про те, хоч і ворушаться якісь таємні організації, це ще не значить, що уряд так чи інакше може викрити ті організації. Не упоминаючи про те, що такі організації є і по інших державах, де лад організовувався не в один місяць, я спинюсь на цьому факті офіціального звідомлення. Що таке є власне пан Добрий? Він, може, є підданець німецької держави? Ні, він ні сват, ні кум, він зовсім постороння людина. І от із-за того, що було похищено цю посторонню людину, яка юридично нічим не зв’язана з Німеччиною, яка не дає ніяких поводів до того, щоби зробити такої колосальної ваги приказ, приказ був виданий.

Це лишнє підкреслення певної неорієнтації і неуміння, а може, навіть, небажання розібратись в наших справах і з боку цих, мабуть, не дуже відповідальних властей Німецької держави, які находяться на Україні. Я підкреслював й далі мушу підкреслити, що [йдеться про] іменно цих – не дуже і відповідальних військових властей німецького уряду, які находяться в городі Києві. Бо політика німецького уряду, бо відношення німецького уряду, оскільки маєм змогу судити до цього дня, є інакша, дружня і прихильна. Політика німецького уряду і його тенденція – є тенденція невмішування в наші справи, щоб уникнути всяких непорозумінь, і цієї тенденції ці люди не могли зрозуміти, і що ті тенденції є інакші, ніж тенденції тих окремих людей, які провадять тут, мабуть, якусь неурядову політику Германії, але якусь свою окрему. Це видно хоч би із тих дебатів, які 24 і 25 з приводу першого наказу Ейхгорна провадились в Рейхстазі . Я дозволю собі тут прочитати видержку із одної офіціальної телеграми, яка повідомляє, в якому напрямку саме ведуться ці дебати (читає). «Позавчора і вчора 24 і 25 у Берлінському Рейхстазі почались острі дебати в справі наказу Ейхгорна і взагалі німецького поступовання на Україні. В обороні позиції Українського правительства виступили: Ерцберг і Ференбах від Центра, Шейдеман і Носке від соціал-демократів, Ледебур од незалежних соціал-демократів, Греффе від консерваторів і Гаткин від поступовців».

Як бачите із цієї телеграми, власне кажучи, більшість парламенту виступала проти тієї політики, яка ведеться тут цими, мабуть, маловідповідальними людьми тут у нас на Україні. Що це є так, що, очевидно, є цілковите непорозуміння справ, небажання зрозуміти цю справу, це можна ясно побачити з того, що це случилось іменно в той момент, коли ми строїмо державу і коли порядок і спокій на Україні все-таки почав заводитися, коли, з одного боку, не дивлячись на те, що ще ми ратифікаціонними грамотами не обмінялись, уже торговельні зносини начались, уже більш 3 млн [пудів] хліба ми мали змогу дати Німецькій і Австро-Угорській державі. Це случилось в той момент, коли власть постепенно почала кріпнути, коли наші реформи почали переводитись в життя, коли, одним словом, почався заводитись лад в Українській державі. І коли раніше була розмова про те, що ми не зможем перевести засів нив, тепер це відпало і це підкреслює якраз відповідальний момент, до якого треба було б віднестися надто уважно, і що це є нерозуміння справ, то це підкреслюється тим, що це вийшло в той момент, коли ми власне і бажаєм і строїмо державу на тому, щоб ввести нашу державу в концепцію західноєвропейських держав.

І не розуміючи іменно цього нашого основного завдання, і цієї нашої основної роботи, вони в цей момент зробили те, що зробили. Після того, як це зроблено, перед нами стає питання, як нам бути далі і що мусимо робити. Уже із тих слів, які я тут вказав, і з того коротенького докладу, який я зробив, можна зробити ті висновки, які мусять бути положені в основу нашої дальшої роботи відносно цього діла. Ясно, що наш уряд мусить покласти своїм обов’язком довести до відома дружного нам уряду Німецької держави всю невідповідальність за вчинки тих людей, які може на свій страх і риск ведуть свою окрему політику, займають свою окрему позицію щодо нашого життя тут на Україні. Чому окрему – я уже показав. Невідповідальну тому, що вони розходяться не тільки з нашими поглядами, з нашим розумінням справи, не тільки з переведенням в життя тих законів, не тільки з утворенням держави на повних підвалинах, але також і тому, що вони своєю роботою скріпляють ті позиції, які були б небажані німецькому урядові, в той момент, я підкреслюю ще раз, коли ми творимо державу і стараємся ввести концепцію західноєвропейських держав, а не інших. Ясно, ми мусимо звернутися до уряду німецького з відповідною нотою, в якій, виклавши все те приблизно, що я сказав, ми мусимо вимагати, щоби цих людей, невідповідних ні нашим завданням, ні нашій роботі, невідповідних і тенденціям, і завданням німецького уряду, звідси було відкликано».

Після промови пана Голубовича від імені українських соціалістів-революціонерів Янко вносить пропозицію через пізній час перевести обговорення заслуханої заяви Голови Ради міністрів на друге засідання.