hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Архівні документи
Центральна Рада, УНР (1917-1918 рр.)


Протокол засідання Малої Ради

(28 квітня 1918 р.)


_______________________


Протокол засідання
Малої Ради


28 квітня 1918 р. – Протокол засідання Малої Ради

28 квітня 1918 р.    

Перед цим засіданням, як і напередодні, провадились фракційні наради, так що засіданян замість 12 почалось тільки о 1-й з половиною годині дня. Засідання відбувалось у більшій залі на третьому поверсі і через те публіки було значно більше, ніж на попередніх засіданнях, що відбувались у меншій залі.

Члени Малої Ради майже всі присутні, крім представників Польського централу.

Членів правительства також досить багато: Жуковський, Любинський, Прокопович, Христюк, Шелухін, Клименко [помилка: правильно – Климович – П.Г.-Н.] та кілька товаришів міністрів.

В президіумі М.Грушевський та С.Веселовський.

На порядку денному дебати з приводу заяви В.Голубовича про приказ Ейхгорна.

З першою великою промовою виступає соціал-демократ М.Порш.

Промова М.Порша

Для нас особа генерала Ейхгорна, який видав приказ про заведення на Україні німецьких військових судів, не так сама по собі важна, бо за ним стоїть усе тутешнє німецьке командування. Для нас важніше ясно визначити своє відношення до цього приказу. Будучи авангардом демократії, ми не повинні заховувати тих причин, які викликали цей приказ. Одною з таких причин, у першу чергу, є той розвал і безсилля державної власті, які у нас запанували останніми часами. З другого боку, до такого поступовання німецького командування спричинились ті імперіалістичні тенденції, які направляють усю політику Німеччини. І слабість нашої організації, слабість української власті, правительства українського ще збільшила цей потяг німецького командування на Україні. Слабість організованості нашого правительства найкраще видно хоча би з того, що у Кабінета досі не було реальної програми, яка в цей момент найбільш потрібна Куди б ми не глянули, то в кожному відомстві, в кожному міністерстві ми відчуваємо дужий вплив браку програми.

В цей самий момент, коли ми маємо приступити до виконання підписаного з осередніми державами мирного договору, від виконання якого залежить успіх їхньої боротьби на Західному фронті, ті держави не можуть бути байдужими до тих наслідків, які викличе розпорядження Ейхгорна. Але дужий імперіалістичний вплив німецького юнкерства відбився й на поводженні німецького офіцерства на Україні. Сьогодні одержано ще два свіжих прикази, якими німецьке командування оповіщає, що професійні робітничі спілки й навіть Міністерство внутрішніх справ повинні просити у німців дозволу на святкування першого травня та зібрання. Цим чашу нашого терпіння вже переповнено. Ми мусимо рішуче протестувати проти цього і протестувати таким способом, щоб у пана Ейхгорна відпала охота розпоряджатись надалі нашим внутрішнім життям.

Оскільки в нашому народі не буде панувати думка, що німці прийшли до нас не для того, щоб відновити старі соціальні й національні відносини та повернути старий земельний лад, остільки зможе наше правительство виконувати заключені договори. Ті німецькі провідні кола, про котрі кажуть, що вони «мудрі німці», в даному разі є сліпі, бо вони самі йдуть такою своєю політикою до пропасті й ведуть туди ті народи, які зв’язані з ними. Сліпі німецькі генерали звикли у себе прислухатись до голосу власницьких кіл і думають, що й тут можна стати на цей шлях єднання великих власників і буржуазії проти робочої верстви. Ми мусимо наперед сказати, що коли таким чином праці правительства будуть робитись перешкоди, то підписаний з Німеччиною торговельний договір не може бути виконаний. Через те ці генерали є ворогами не тільки нашого, а і всього робітництва, в тому числі й німецького, яке вже 4 роки проливає свою кров.

Ми всі повинні злучитися в рішучому протестові й повинні домагатись, щоби Берлін і Відень звернули увагу на те, як псуються тут відносини, що може привести до невиконання договорів і тим пошкодити осереднім державам у війні. Ми повинні домагатись усунення з України теперішніх полководців. Але, разом із тим, повинні ми дивитися в корінь і скріпляти наше правительство, щоби не траплялось одночасно, так як тепер, в одному відомстві людей, що тримаються зовсім різних поглядів. Тепер настав час рішучої боротьби. Ми до цієї боротьби змушені й ми її поведем! (дужі оплески на лавах депутатів і серед публіки).

Другу велику промову сказав також соціал-демократ Б.Мартос

Промова Б.Мартоса

До чого може призвести приказ Ейхгорна? – запитує промовець. Під час панування на Україні більшовиків я був на селі і як раз у тім місці, де все вже було підготовлено до того, щоб заарештувати місцевих більшовиків. Але тут надійшла звістка, що проти більшовиків іде німецьке військо, яке несе з собою старий лад. Коли я, не маючи ще певних відомостей, став говорити селянам, що то може й не німецьке військо, то вони послали туди своїх розвідувачів і ті наочно переконались, що то за військо. Тоді селяни вже стали рішуче казати: «Ми всі поляжемо, але землій свободи не віддамо й не попустимо повернення старого ладу. Коли ми піддамося німцям і дамо завести старий лад, то тоді ми зовсім загинемо, бо німці заберуть нас у військо й пошлють на французький фронт».

Очевидно, село досить вірно оцінює німецьку небезпеку, але воно ще спокійне, доки має силу Центральна Рада. Селяни готові хоч і зараз заплатити податі, дати німцям хліба, худоби і всього, що треба, але тільки доти, доки буде правити Центральна Рада. Коли ж починає розпоряджатись Ейхгорн, то селяни кажуть: «Це Корнілов. Пани й буржуї знюхалися з німцями й заводять старий режим». І з цього поняття зроблено буде належні практичні висновки.

Зрозуміло, що німцям важно, щоб наші поля було засіяно, але коли після того, як засів уже кінчився, Ейхгорн видав приказа про те, як повинен переводитись засів, то це вже щось інше. Очевидно, що Ейхгорн робить такі вчинки на свій риск і в інтересах своєї верстви, а не в інтересах німецької держави та німецького народу.

Тут мало буде домагатися від німецького правительства негайного усунення Ейхгорна, а треба домагатись, щоби було видано приказ усьому німецькому військовому командуванню не втручатись у наші внутрішні справи. Коли ж цього не буде зроблено, то нехай генерал Ейхгорн знає, що йому прийдеться тут держати не 300 тис, а 3 млн війська, так щоб у кожному селі була залога й на кожних 20 кроків залізниці варта, бо нехай не забуває, що тут жиє 30 млн народу. Може тоді не буде Центральної Ради, може навіть нас не буде, але для нас важніше, й ми навіть бажаємо, щоби краще її зовсім не було, ніж вона має стати тим, чим став бессарабський «Сфатул Церій».

До всього цього призвела політика нашого Міністерства закордонних справ, яке не подбало про те, щоби заключити з німецьким правительством докладні умови про права й обов’язки німецького війська на Україні. У тій телеграмі німецького канцлера, на яку посилався вчора наш міністр закордонних справ, навіть не зазначено ясно, в яких відносинах із нашими властями має бути німецьке командування. Так далі не повинно бути. Треба домагатись ясного офіціального визначення стосунків між німецьким військом і нашими властями. Коли ж німецьке правительство на це не згодиться, то краще нам бути Бельгією, ніж приєднаною до Румунії Бессарабією. Може ми не готові тепер до збройної боротьби, але нехай німці не забувають того, що коли щось трошки зміниться в психології народу, то тоді найбільш легкодухі стають самими одважними людьми. Отже, нехай вони добре розважають про те, чи краще їм прислухатись до чийогось голосу, чи до нашого, який є голосом народу українського (оплески).

Далі виступає представник фракції московських соціалістів-революціонерів М.Зарубін, який говорив дуже мало про приказ Ейхгорна та про відношення до нього, а все про осоружних йому українських міністрів та їхню політику в дуже далеких від Ейхгорнового приказу сферах.

Промова М.Зарубіна

Треба поставити всі точки над «і» й вияснити собі добре, що заводить у нас приказ Ейхгорна, – починає промовець. – Він заводить німецькі військові суди по всій Україні й відновлює тут смертну кару. Спирати тут усього на самого Ейхгорна не треба, бо у німців нічого не робиться нерозважно. Можна з певністю сказати, що приказ Ейхгорна було обмірковано й затверджено попереду в політичному відділі Генерального штабу в Берліні. До кого ж тепер звертатись нам? Тут треба звернути увагу на ті дебати, які ведуться тепер у берлінському Рейхстазі Очевидно там зрозуміли, що залізний чобіт німецького війська вже й на Україні придушив вільний рух. Там, видно, про нас турбуються і туди ми повинні тепер звернутись за допомогою. Але наше правительство в цей бік, здається, не дивиться».

Тут промовець сідає на свого коника й починає з особливою своєю уїдливістю і злістю в голосі картати правительство, у якого знаходить цілу купу гріхів – і закон про українське підданство, і залізнична політика, і «бажання анексувати», як каже промовець, з кількох повітів Білорусії і ще багато дечого, що заважає неукраїнській демократії з’єднатися з українською, до чого її закликали попередні промовці.

– Єднайтеся тоді з Ейхгорном, – зауважує з місця Б.Мартос.

У дальшій промові Зарубін ще далі відходить од теми – наказу Ейхгорна – так що голова зборів (у цей час С.Веселовський) спиняє його й запрошує говорити на тему. Закінчуючи після цього промову, Зарубін зазначає цілу низку тих умов, на яких неукраїнська демократія згодилась би на то єднання з демократією українською, до якого закликали М.Порш та Б.Мартос.

З коротеньким поясненням виступив міністр судових справ С.Шелухін, який спростував ті закиди, що зробив йому в своїй промові М.Зарубін відносно закону про українське підданство.

Не дуже велику промову сказав представник єврейської об’єднаної соціалістичної партії Шац, який доводив, що за Ейхгорном стоїть не тільки німецьке військо на Україні, а ще й об’єднана буржуазія всіх націй як німецька, так і московська, й українська, польська і єврейська, які разом інтригують і домагаються здійснення своїх бажань. Тут треба, на думку промовця, не ноти до Берліна писати, бо це ні до чого не приведе, а треба міцніше об’єднати ті демократичні групи всіх націй, інтереси яких спільні між собою. «Не треба було би правительству проводити тої політики, яка має на меті українізувати цю державу, що є по суті неукраїнською, – каже промовець (дужий протестуючий гамір серед публіки). – України не можна зробити національною українською державою – це утопія. Найближчою задачею українського правительства є тепер заключення демократичного миру з Московщиною. Треба конче також завести зв’язки з демократією Берліна й Відня, де вже почувається той рух, який може скоро знесе всяких Ейхгорнів. Ми закликаємо правительство допомогти нам утворити атмосферу психологічного й соціального, й національного єднання».

Найбільшу й певно найкращу в цьому засіданні промову сказав із властивим йому темпераментом і юмором бувший голова Ради народних міністрів В.Винниченко [помилка: В.Винниченко був головою Генерального секретаріату, – П.Г.-Н.], який оце вперше виступив після повернення до Києва, де він не був іще з січня.

Публіка зустріла промовця дужими щирими оплесками, які довго лунали в залі.

Промова В.Винниченка

Я хочу сказати кілька слів не про Ейхгорнове розпорядження, а про інші речі, бо й другі промовці говорили вже тут не на тему, – почав В.Винниченко. – Тут тов. Зарубін обвинувачував нас, українців, за те, що ми покликали німців. Але я на це скажу, що коли б ми їх не покликали, то у нас тепер був би той «соціалістичний рай», що у наших сусідів-більшовиків (голоси з публіки: «Правда!» Оплески). Я сам пробув у тому «раю» 2 місяці й бачив там багато злого, але дещо може й доброго. Коли я почув, що на допомогу нам ідуть німці, то мені було і сумно і страшно, бо по щирості ми не можемо сказати, що це сила соціально дружня нам.

Тут утворилась комісія двох ідей: соціально-політичної й національно-політичної, і в цьому вся трудність нашого становища. Інтелігенція наша пересвідчилась і твердо засвоїла собі переконання, що без національного відродження не може бути успішною боротьба робочого класу за соціальне визволення. Цього не розуміють і не відчувають ті, хто не був під таким національним гнітом, як ми, й не боровся так за національне визволення. Нам не можна в справі національного відродження покладатись ні на кого, ні на яку автономію в чужій державі чи що, і ми думаємо, що власна держава найкраще забезпечить національне відродження. Всякі таблиці, написи, канцелярське діловодство на українській мові – це не забавка, як дехто каже. Ми дивимось на багато років уперед і знаємо, що хоч тепер часом наш народ не розбере як слід котрогось українського напису, то українська школа зразу дасть багато [свідомих ?] національно й соціально робітників.

З початку революції ми наївно думали, що наш національний розвиток забезпечить автономія, та побачили згодом, що автономія, особливо та, що з Петербурга (сміх) нічого нам не забезпечить. Тоді ми стали на грунт федерації. Але чим більше поширювалась у нас ідея федерації, тим більшою ставала до нас ворожнеча неукраїнців, які всіма силами взялися боротись із федерацією. Через те ми мусили зреалізувати ті можливості, які давали нам обставини моменту, і взяти собі те, що мають усі європейські народи – власну державу. І в цьому немає жодного шовінізму й жодного націоналізму.

Будуючи свою державу, ми не можемо не звернути належної уваги на соціальні реформи, бо розуміли, що ми дуже ще молоді й нам треба збирати напочатку коло державного будівництва всі сили різних класів. У цьому може була наша помилка, але в цьому й наша трагедія. Ми триста років майже не жили як нація і раптом обставини склались так, що ми зразу здобули власну державу. До приходу більшовиків ми багато дечим жертвували в соціальному розумінні, і через те вони так легко нас спихнули, бо нам треба бути обачними, й ми не могли мати тої сміливості, я б сказав, того нахабства, яке було у більшовиків і яким вони приваблювали до себе трудові маси. Ми провадили державне будівництво й не могли підтримувати більшовиків у тих крайніх [засобах], які вони проголошували. Через те ми й зважились прикликати не однорідну з нами силу, яка б нам помогла визволитись із-під більшовицької навали.

Під час більшовицького панування в Києві одверто виявилась уся прихована до тої пори ворожнеча неукраїнської демократії до нас. Згадаймо тільки, як, може мимоволі, централістична неукраїнська демократія вітала більшовиків, коли вони сюди прийшли (голос з боку «меншостей»: «Нічево подобнаво». Серед публіки оплески). Згадаймо, як серед неукраїнського громадянства зразу виросли централістичні ідеї, як більшовики стали з ненавистю нищити все, що тільки побачили національно-українського, як вони почали топтати портрети Шевченка, виганяли із шкіл українок-учительок. Все українське їм здавалось контрреволюційним, бо їхня давня імперіалістична вдача не дозволяла їм дивитись інакше. Ще й тепер там на півночі, в Петербурзі, сподіваються, що Україна знов приєднається до Московищини, ще й досі думають, як і вторік, що «нікакой України нєт, всьо ето нємєцкая видумка» (оплески). Вони там не можуть уявити собі, що у нас може бути своя душа. Вони думають тільки про наш хліб, про наше вугілля, руду й наше добро, і досі ще не можуть згодитись, що ми маємо право одібрати у них те, що царі у нас награбували. Грабіжницькі імперіалістичні звички там і досі ще живі й дужі.

Так, товариші! Ми покликали німців. І ви нам тепер кажете: «Бачили очі, що купували – їжте, хоч повилазьте!». Ні ми не хочемо цього їсти. І думаємо, що коли станемо на правильну путь, то нам не прийдеться їсти. Я одверто, не боячись нічого, спитаю вас усіх, через що Ейхгорн дозволив собі тут такі вчинки? До цього повинні бути якісь підстави, що прикликана дружня сила починає поводитись, як сила ворожа. Тут ми повинні згодитись де з чим із того, що казали деякі попередні промовці. Іменно з тим, що німці не почувають тут якоїсь одної дужої відповідної сили. Очевидно, вони переконані в нашому безсиллі і в своїй всесильності й певні, що народ наш байдужно приймає все. Але це не так. Я думаю, що у нас тепер такі обставини, коли нам найдужче треба подбати про змінення становища.

На кого ж нам спертися? Коли ми будуємо державу, то треба спитати, що таке є наша нація. Це селянство й робітництво, бо буржуазія у нас переважно чужонаціональна – єврейська, польська, московська. Вся ця тутешня буржуазія має ворожі нашій державі імперіалістичні плани, які для одної частини зміщаються у польській «од моря до моря» державі, а для другої – в державі московській.

Через те, знаючи імперіалістичні прагнення буржуазії до сусідних держав, ми повинні в своєму державному будівництві спиратися на трудові верстви людності, хоч би ми мали загинути. Ми не повинні жертвувати нічим із здобутків революції. Наша держава повинна взяти на себе ведення народного господарства в головних його ділянках. Це є так званий державний капіталізм. І це зовсім не є утопією й кабінетними міркуваннями, як здається декому, а цілком практичними планами. Якраз тепер, коли наша промисловість зруйнована, то в інтересах селянсько-робітничої верстви її треба державно відновлювати. Коли ми проведем це, а в згоді з цим і земельну реформу, то здобудем собі велику прихильність селянства й робітництва, на яке й зможем опертися.

Тепер національне невдоволення навіть серед свідомих українських мас викликається незадовольняючою соціальною політикою, й тільки гармонізація соціальних інтересів з національними дасть ту непереможну силу, якої жодні німці не поборять. Ця гармонізація вже зарисовується, і тепер треба йти або назад, або вперед, бо коли й далі будемо стояти на одному місці, то це загрожуватиме нашому державному існуванню.

Зо мною, певне, й німці згодяться, що ті верстви нашого селянства й робітництва, на котрі спирається наша держава (в існуванні якої й самі німці заінтересовані), повинні бути забезпечені в своїх соціальних інтересах, бо інакше на нашій території візьмуть гору ті течії й ті кола, які ставляться прихильно до держав «Антанти», а не до Німеччини. Вони повинні згодитись, що коли віддадуть нас на поталу буржуазії московській, то цим самим зруйнують нашу державу, а тоді вже не матимуть звідси того хліба, який їм потрібен у боротьбі на заході. Наші селяни на Поділлі вже досить виразно показали, що вони вміють боронити свої інтереси. І так само зможе їх боронити народ у других місцях. Для цього сили ще є досить.

Я переконаний, що всі європейські держави виснажені і знесилені чотирма роками війни, і там, на заході, також повинен скоро початись революційний рух. Це показують багато признаків як у самій Німеччині, так і в Австро-Угорщині, в Італії, в Англії і в інших державах. І, користуючись цим, ми повинні держати відповідний тонус свого життя, щоб у відповідний момент прилучитись до тої боротьби за соціальне визволення, яке там скоро почнеться».

Після В.Винниченка виступив Гольдельман (Поалей Ціон). Цей промовець зазначував, що приказ Ейхгорна має не стільки соціальний, скільки політичний характер, бо він по всій Україні касує політичні свободи і права громадян. Видаючи такі прикази, німці, очевидно, мають тут, на Україні, підпору в буржуазних і землевласницьких групах.

Представник Селянської спілки Одинець називає німецьке командування на Україні поміщицьким командуванням. Про це свідчить хоч би те, що зараз за приходом німців почали гуртуватися всякі офіцери та панки в різні військові загони, котрі часом звуть себе гайдамаками. Невважаючи на прохання селян, цих загонів правительство не хотіло розформовувати, аж доки подекуди самі селяни їх не «розформували». Німці беруться полагоджувати земельну справу, а разом деякі міністри тут кажуть, що через соціалістів-революціонерів усе лихо – через них і дощ не йде. Але ж ми самі всю землю засіяли – якого ж ще треба «ділового» міністерства? – каже промовець. Де пани пробували силою втручатись у справу засіву, там селяни їх зброєю порозганяли. Так буде і з німцями. Вони не примусять селян полоти та сапати буряків. Нехай поміщики не сподіваються, що їм німці щось допоможуть. Коли щось можна буде зробити в Києві, то того не можна буде зробити в селі. Нехай пани не прикриваються німецькими приказами, бо як розкриється ця ширма, тб буде дуже й дуже погано (оплески).

Останню велику й гарячу промову сказав М.Рафес (Бунд). «У цьому морі слів, які тут було сказано, нас вертає до дійсного життя отсей новий документ, який сьогодні послало німецьке командування Міністерству внутрішніх справ (читає по-німецьки):

«З газетних звісток ми довідалися, що Міністерство внутрішніх справ Української Народної Республіки дозволило святкувати день першого травня, коли в різних краях міста мають одбутися віча й маніфестації, що буде порушенням німецького спокою й безпечності. Згідно з приказом од 15 квітня, в якому зазначено, що на всякі віча повинно бути взято дозвіл у командуючого арміями групи генерала Ейхгорна, і який приказ стосується також до святкування дня першого травня, повідомляємо міністра внутрішніх справ, що на святкування дня першого травня конче треба дістати дозвіл у штабі генерала Ейхгорна».

Копію цього листа, – каже далі промовець, – послано раді професійних спілок із припискою, що це посилається їм для повідомлення.

Це має дуже велику вагу, бо цим німецьке командування хоче показати робітництву, що Міністерство внутрішніх справ не має жодної ваги, що воно, мовляв, просто «Інститутська, 40», куди ми, німці, посилаємо отсі свої розпорядження».

Далі М.Рафес докладно спиняється на тому трудному становищі, в якому є неукраїнські фракції, опозиційні виступи котрих часто витлумачують і розуміють не так, як би вони того хотіли. Ці фракції критикують діяльність правительства для того, щоби звернути її з хибного, на їхню думку, шляху, а деякі кола, в тому числі може й німецьке командування, розуміють цю критику як ворожість неукраїнської демократії до Української держави й на цьому грунтують свої замахи на суверенітет цієї держави. В кінці промовець доводить, що робітництво всіх націй на Україні повинно спільними силами боронити суверенітет Української Республіки, бо коли її буде також придушено німецьким імперіалізмом, то для класової боротьби робітництва буде дуже мало можливостей.

Промова М.Рафеса була останньою в цьому засіданні, бо ледве він устиг скінчити, як в залу засідань увійшов «німецький імперіалізм» в образі озброєного війська і засідання було насильно скінчено.

Арешт Центральної Ради

Коло 31/2 години дня до будинку Центральної Ради підійшов відділ німецького війська з панцерним автомобілем та кільканадцятьма самострілками на возах. Панцерник став на Володимирській вулиці і проти Центральної Ради, а солдати тим часом обступили кругом будинок і ввірвались в середину, тягнучи за собою кілька самострілів. Всім служачим у Центральній Раді, робітникам та стороннім людям, що були в той час у сінях та в спідніх помешканнях, звеліли солдати тримати руки вгору, заступаючи разом усі ходи, виходи та кімнати. З першого поверху це військо вийшло на другий, а потім і на третій, де в той час провадилось засідання Малої Ради. Між моментом приходу війська до будинку Центральної Ради й тим моментом, коли це військо увірвалось в залу засідань, пройшло хвилин 15–20, і хоч солдати при тому дуже багато кричали та стукали, проте в залі засідань майже ніхто нічого не знав, аж доки не вийшов туди німецький офіцер із солдатами, що тримали напоготові револьвери й рушниці з насадженими на люфи багнетами.

Якраз перед цим скінчив свою промову М.Рафес, і не встиг ще голова дати слово черговому промовцеві, як німецький офіцер, ставши перед столом президіума, сказав, запинаючись і перекручуючи трохи слова, по-московськи:

«Именем германского правительства приказываю вам всем поднять руки вверх».

«Руки вверх!» – закричали й солдати, обступаючи залю під стінами.

«Я тут голова зборів і закликаю Вас до порядку», – промовив М.Грушевський до офіцера.

Офіцер обернувся до М.Грушевського і, з блідим лицем та тремтячим голосом, видимо дуже хвилюючись, став белькотати, намагаючись надати своєму голосові категоричного тону:

«Тєпєрь я распоряжаюсь, а нє ви. Поднімітє, пожалуйста, рукі вверх».

М.Грушевський остався спокійно сидіти, склавши на столі руки.

Тим часом усі інші присутні в залі попідіймали руки вгору. Один тільки М.Порш устав з місця, держучи ліву руку з капелюхом і газетами вниз, а праву з цигаркою нарівні з очима.

Разом із тим у залу входило все більше озброєних солдатів, які обступили кругом усіх, кричучи десь коло задніх рядів публіки: «Halt! Руки вверх!» і стукаючи в підлогу прикладами.

Увійшло ще зо два офіцери, один із них видно старший за того, що ввійшов першим.

Коли гамір та грюкіт трохи притих, то офіцер, що говорив по-московськи, сказав голосно:

«Ви все скоро разойдьотесь по домам. Нам нужно только арестовать господ – Ткаченко (міністр внутрішніх справ, с.-д.), Любинскаво (український міністр закордонних справ, с-p.), Жуковського (військовий міністр, с-p.), Гаевскаго (директор адміністративного департаменту Міністерства внутрішніх справ, с-р.) і Ковалєвскаво (міністр земельних справ, с-р.). Покажіте мнє їх, пожалуйста», – звернувся офіцер до М.Грушевського.

«Я тут їх не бачу», – одповів М.Грушевський.

Справді з них були в залі тільки Ю.Гаєвський та М.Любинський, які самі підійшли до офіцера й назвали себе. їх зараз же заарештували й повели з залі.

Жуковський також був на засіданні, але перед тим вийшов. Інших згаданих міністрів на засіданні не було.

Потім старший офіцер сказав по-німецьки молодшому одібрати у всіх присутніх револьвери, бо хто не віддасть, того буде розстріляно.

«У кого єсть револьвери, то отдайте сейчас, потому, что кто не отдаст, то будєт строго наказан», – переклав молодший по-московськи. – После у всех будет ревізія».

М.Грушевський: «Я протестую проти ревізії парламенту».

Офіцер: «Будьте спокойни, пожалуйста».

Два-три чоловіки вийшло й поклало свої револьвери на столі коло офіцера.

Після цього позволено було всім спустити руки.

Тоді німці стали випускати по одному присутніх, списуючи всіх членів Центральної Ради. У дверях, котрими присутні виходили з залі, стояли в два ряди солдати й кожного, хто виходив, навіть і жінок, обмацували – чи нема у кого зброї.

Всіх потрушених пускали в сусідню кімнату, «секретарську», відки в 5 з половиною годин випустили вільно на вулицю, де з обох боків стояли великі юрби народу, котрого німецькі солдати не пускали підійти близько.

В юрбі чути було з приводу події то сумні – між українцями, то радісні – між меншостями, особливо поляками – розмови.

Через кільканадцять хвилин повезли в закритому автомобілі М.Любинського та Ю.Гаєвського, а за ними поїхав верескучий панцерник.

Згодом повезли й самостріли, частини німецьких солдатів, які остались у будинку Центральної Ради, привезли походну кухню.





 
matrix-info БУЛАВА