Павло
Гай-Нижник

Архівні документи
Директорія, УНР (1918-1921 рр.)

Меморандум в справі відношення польських властей до військ і урядовців Української Народної Республіки, що перейшли на територію Польщі та в справі державного і приватного майна УНР, що привезене було на цю територію державними установами республіки і окремими урядовцями, а також в справі поводження польських військових властей на території України, занятій польським військом по пропозиції головного отамана України.

Військові обставини, викликані відомою зрадою в листопаді місяці галицьких українських військ під проводом генерала Тарнавського, – спричинилися до того, що Верховна Українська Влада і Вищий Уряд України змушені були опустити тимчасову столицю України, Кам'янець на Поділлі.

Не бажаючи допустити ворога України – добровольчу армію під проводом генерала Денікіна – до окупування як Кам'янця, так і інших міст на Поділлі, я мав честь звернутися до пана Начальника Панства з проханням зарядити заняття опускаємих українським військом місцевостей польськими військами.

Звертаючись з подібним проханням до пана Начальника Панства, я спирався на слідуючі підстави:

1) Поширення влади добровольчої російської армії, що має на меті відновлення «єдиної, неділимої Росії» в її довоєнних межах, небажане і суперечне не лише панствовим інтересам України, але і таким же інтересам Польщі, тим більш, що, опановуючи Поділля, спільний Україні й Польщі ворог – підходить безпосередньо до кордонів Панства Польського.

2) Я був і є прихильником щирого порозуміння і нав'язання тісних добросусідських стосунків між суміжними українським і польським народами на підставі їх співділання на ґрунті політичному і економічно-господарському, і

3) Українська Дипломатична Місія, вислана до Варшави, інформувала мене в тому, що в Високій особі Пана Начальника Панства, в Польському Уряді і кращих представниках польського народу – Українська Держава, український нарід і Український Уряд мають щирих прихильників самостійної, незалежної і дужої України.

Заряджуючи звільнення через Верховну Державну Владу і українське військо тимчасової столиці і інших міст Поділля, Український Уряд не мав сумніву в тому, що, вступаючи на територію України по запроханню, польські військові відділи і влада вступають, як заприязнені союзники, вступають не з метою окупації і використання тимчасового неладу в шерегах оборонців України, а з метою не допустити окупанта на посідаєму українською владою територію, з метою дати змогу українському військові і народові позбутися наслідків анархії, кинутої в їх шереги зрадою генерала Тарнавського.

Коли б Український Уряд, помимо авторитетних і з українських, і з польських джерел інформацій, припускав можливість іншого відношення до панствових, військових і громадських інтересів України з боку польського війська і польської влади, – то він не мав би жадної рації збільшувати критичне становище України під погрозою опанування її реставруємою Росією, ще й добровільно покликаною польською окупацією.

Урядові Української Народньої Республіки була відома та праця, яку якраз в листопаді місяці Українська Дипломатична Місія в Речі Посполитій Польській проробила спільно з делегацією, призначеною Польським Урядом для переговорів з Місією. Уряд Української Народньої Республіки був ознайомлений з тими засадами й жаданнями, які за спільною згодою Української Місії і польської делегації мали лягти в основу польсько-українських союзних порозумінь і дійсно лягли в основу деклярації Місії від 2 грудня 1919 року. Отже, – Уряд Український, порозуміваючись з Урядом Польським відносно заняття польським військом опущених військом українським місцевостей України, – був цілком певний тоді і зостається певен того і тепер, що обидві сторони в своїх стосунках мали і мають виходити, згідно вимогам міжнароднього права, не лише зі змісту, але і з духу поданої Українською Місією в імені свого Уряду, а прийнятої польською делегацією в імені її Уряду деклярації від 2 грудня, заповідаючої широкий союзний і приязний контакт між панствами польським і українським.

При такому напрямкові польсько-українських переговорів в Варшаві і особливо після подачі деклярації від 2 грудня 1919 р., – Український Уряд, по зрозумілих причинах, не знаходив потрібним детально і скрупульозно умовлятися з Польським Урядом відносно того, які стосунки мають бути між українською цивільною владою і владою польською в тих місцевостях, де дійде до співпраці цих влад, які мають бути права і обов'язки польської військової влади супроти громадян і мешканців території Української Народньої Республіки, супроти державних установ, законів, державного майна республіки і майна приватного. Українська державна влада призначила законним шляхом, в особі одного із членів Кабінету Міністрів, Міністра Освіти і Культів проф. Огієнка, – свого Головноуповноваженого на керування цивільними справами опущеної тією владою території, дала йому певні інструкції, ознайомила негайно зі змістом деклярації від 2 грудня м.р. і з тими заявами, які ця деклярація викликала з боку польської делегації, і була певна, що польська військова влада, яка приходить по запроханню української влади на територію України,– своєю чергою посідає відповідні, засновані у дусі деклярації 2 грудня м. р., інструкції і вказівки.

Тим часом від окремих урядовців і приватних осіб на ім'я Верховної Української Влади і Українського Уряду стали поступати заяви про ті надужиття, яких допускається Польське Військове Командування над державними установами, державним та громадським майном, над політичними правами населення і його приватним майном.

Українська Верховна Влада і Уряд – хотіли спочатку бачити в цьому прибільшення і узагальнення поодиноких небажаних і гідних жалю випадків, але число скарг, їх настойчивість і гострота обжалуваємих випадків щодалі збільшувались. Пізніше стали поступати заяви від вищих військових і цивільних урядовців, які, через не залежні від них причини, опинились на території Польського Панства, деякі самі по собі, а деякі і з державним майном.

Позволю собі тут згадати про ті випадки гострого відношення і ті поневіряння, яких зазнали від аґентів польської влади на пограничній території Польського Панства як цілі військові відділи, так і окремі військові і цивільні урядовці Української Народньої Республіки.

Шерег відділів і груп, які в Борщеві, Гусятині і Підволочиську, після попереднього порозуміння з приділеним для зв'язку з українською владою старшиною польського війська капітаном Чарнецьким, – перейшли на польську територію, щоби або одержати пропуск на Шепетівку і далі, як це було умовлено між дотичними представниками української і польської влади, або одержати від української влади інший маршрут, урядовці були оповіщені польськими властями почасти конфінованими, почасти інтернованими. На натуральне здивування старшин і козаків української армії, військових і цивільних урядовців української республіки і на протести та заяви їх, що вони прибули на територію заприязненої Україні держави за дозволом компетентного польського органу і зовсім не заслуговують на таке до себе вороже відношення, – польські власті відповідали, що їм рішуче нічого не відомо про наміри польського уряду, про заприязненість між Україною й Польщею і вони не мають жадних вказівок на те, як ставитися до українських військових і цивільних урядовців, а тому і ставляться так, як вважають за потрібне.

Після конфінування та інтернування – польські власті почали переводити одбирання майна, яке було при прибулих. Одбиралось державне майно, що вивезене було для технічних потреб війська, державних установ української республіки, а саме: скарбові гроші, телеграфні, телефонні апарати, авта, приладдя й часті до авт, канцелярські пишучі машини й інше. При одбиранні державного майна – не завше шанувалась і приватна власність, так що шерег урядовців залишився без грошей і потрібних до вжитку речей. Вимоги, аби при одбиранні майна складались акти про те, що і в якій кількості одібрано, – залишались без задоволення, бо аґенти польської влади відмовлялись або непотрібністю актів, або браком часу на їх складання.

Після переведення обеззброєння військових частин і вивлащення як військових, так і цивільних урядовців з державного, а почасти і з приватногомайна, військові частини і окремі урядовці були згодом за посередництвом Української Дипломатичної Місії в Варшаві направлені назад до Кам'янця-Подільського, а здебільшого розпорядженням польського уряду перевезені в Ланьцут, в лагер інтернованих.

Але ці всі, хоч як неприязні Україні, акти агентів польської влади – не мають майже значення супроти тих актів, яких допустились польські військові власті в Кам'янці-Подільському і інших містах Поділля.

Відносно цих актів Головноуповноваженим Українського Уряду Міністром Огієнком прислано на моїруки великий матеріял.

Ознайомившись з цим матеріялом, – я і уряд української республіки могли би впасти в зневіру, коли б великому грону українських політичних і громадських діячів та проводарів народу не була властива віра в те, що опріч тієї Польщі, яка не в відповідний спосіб представлена на Україні, є ще й інша, лицарська Польща, речником якої є в першій мірі Високодостойний Пан Начальник Польського Панства.

Тільки глибока віра в те, що ця остання Польща буде рішати врешті справу співділання суміжних Панств, України й Польщі, дає мені змогу і право предложити Панові Начальникові Панства цей меморандум на належне уз-гляднення і висновки.

З шерегу поданих п.Головноуповноваженим Української Народньої Республіки неправних вчинків і виступів аґентів польської влади на Поділлі – подаю лише головніші, не вважаючи потрібним при їх існуванні говорити про дрібніші.

В першу чергу зупиняюсь на вчинках, які не можуть бути інакше кваліфіковані, як поґвалтування, під оглядом розумінь міжнароднього права, самостійности і незалежности України, а саме:

В моє розпорядження представлені опубліковані: приказ «довудства» групи генерала Боиніна №7465. III – від 2 грудня м. р., на польській мові. Приказ №1-й коменданта повіту і пляцу капітана Оцеткевича на українській мові «Odezwa powiatu i placu w Kamienecu-Pod», підписана тим самим капітаном Оцеткевичем.

В приказі «довудства» групи генерала Бонніна в п.3:

«Всі міністри, урядовці і службовці України Наддніпрянської, що знайдуться за Збручем по обнятті заряду комісаром польським, будуть мати право позостатись в Кам'янці в характері осіб приватних; в п.5 приказу «довудство» «з інституцій українських зізволяє на функціонування в Кам'янці університету українського і школи юнкерів, яко інституцій приватних».

Отже, приказ «довудства»: а) касує українські уряди, які правомочно зоставлені Вищою Українською Владою на опущеній території України; б) позбавляє урядовців їх законних службових прав; і в) обертає Державний Український Університет і урядову школу юнкерів в «приватні інституції».

В приказі №1 комендант повіту і пляцу оповіщає, що «всі попередньо видані зарядження тратять силу обов'язуючого». В п.З «приказу» комендант вимагає, аби «всі матеріяли, які коли-небудь були власністю урядів: австрійського, німецького, російського і українського,– мали бути зложені найдальше до дня 15 січня 1920 року команді повіту і пляцу». В п.5 комендант вимагає, аби «всі подання і прохання до військових властей були редаговані в польській мові (з евентуальним переводом російським або українським) і були відповідно стемпльовані у касового старшини команди повіту і пляцу».

«Odezwa» в цілому представляє такий документ, який під оглядом порушення прав суверенності УНР, – не надається до цитування окремими абзацами, і, говорячи про ту «Odezwu», треба би було наводити всю її цілком. Досить сказати, що в «Odezwie» комендант повіту і пляцу вважає, що Кам'янець «co tak nierozerwalnie zlanczony z dola i niedola Rzeczypospolitej "po dlugich latach niewoliі, ucisku i udreki do dawnie wraca macierzy"». П. комендант сподівається, що місто Кам'янець стане за взірець для інших міст, очевидно, Поділля, під оглядом польськости і офірности.

Як бачимо, комендант пляцу і міста находить можливим говорити:

а) про відміну огульно «всіх» заряджень, які були видані до обняття комендантської влади п.Оцеткевичем.

б) вимагає передачі коменданту?! майна, належного Українській Народній Республіці, і то однаково, як власного майна республіки, так і майна, належного їй по праву наслідування його від первісних власників, що полишили це майно напризволяще на території України;

в) всупереч основним законам України заводить в стосунках з польською військовою владою обов'язковою урядовою мовою мову польську, допускаючи евентуальне мову українську, поруч з російською, тільки як мову паралельного перекладу, замість того, аби законно жадати подань на державній мові УНР, з перекладом польським;

г) оповіщає Кам'янець на Поділлі і його повіт прилученим до Польщі, хоч польський уряд і прийняв деклярацію Української Дипломатичної Місії в Речі Посполитій Польській з дня 2 грудня м.р., в якій деклярації кордон між Польщею й Україною з півдня і заходу зазначено по річці Збруч;

д) оповіщає про дальшу польську експансію в «kraj najblizszy», себто: на дальші українські простори на схід.

«Головноуповноважений Української Народньої Республіки Міністер Огієнко звернувся до п. коменданта м. Кам'янця і пляцу з протестом проти одбирання польською військовою владою на території Поділля, зайнятій польським військом, без жадного порозуміння з українською владою, державного, громадського і приватного майна без ваги, обчислення, обмірення, без опису і часто без розписок на мільярди карбованців. Головноуповноважений Міністер УНР справедливо і в формах якнайбільш коректних вказував, що подібне відношення до державної, громадської і приватної власности руйнує адміністративні апарати, руйнує земське життя, економічно-господарські, санітарні, просвітні і апровізаційні заходи української влади та спричиняється до зросту якнайбільше небажаного ворохобницького настрою у населення, що на подібне ж відношення до державної, громадської і приватної власности України з боку німецьких окупантів населення відповіло в свій час повстанням і кривавими бійками з окупантами.

Справедливий протест Головноуповноваженого Міністра УНР викликав телеграму – розказ Н.Д. фронту галіційського, в якій телеграмі «довудство» за підписом шефа штабу полковника Кеслера відповідає, що нібито розкази Н.Д. щодо українців, видані з моєї. Отамана Петлюри, відомости. Що зокрема до Головноуповноваженого і Міністра УНР, то на свій коректний і цілком зрозумілий протест в загальних інтересах і населення, і влади польської і влади української – дістав в вищезазначеній телеграмі обвинувачення в «протиділанні» польським властям і обіцянку, що проти нього Н.Д. вчинить належні кроки. Примушений запротестувати якнайрішучіше проти невідповідаючого дійсності покликування на мою згоду як з тими зарядженнями, так і вчинками, які польські власті провадять у відношенні і до населення, і до майна державного, народнього і приватного на території України, зайнятій польським військом на прохання української влади. Дотичні ж місця в телеграмі відносно Головноуповноваженого Міністра УНР – вважаю незаслуженою образою, скерованою не лише особисто супроти п. Огієнка, але і супроти влади УНР, членом якої є п.Огієнко і яка знаходиться формально, і бажано, аби знаходилась і по суті, в заприязнених дружніх відносинах з Польським Панством.

Слідом за вищими польськими військовими установами в напрямку неґації української влади йдуть і нижчі агенти. Так, наприклад, в листі від 19.XI м.р. на ім'я п. Огієнка, надісланім за згодою майора Борути, призначений польською владою головний лікар шпиталів українських (підпис нерозбірний) іменує п.Огієнка «Тимчасовим Міністром», мимо того, що п.Огієнко є повноправний член Кабінету Міністрів Уряду УНР, і опріч того вищезазначений урядовець польський заявляє, що всякі накази бувшої української влади «не мають значення».

Заходи Головноуповноваженого Міністра п.Огієнка І нав'язати правильні стосунки з Українською Дипломатичною Місією в Варшаві і тими членами уряду, які перебувають там, – не мали жадних скутків, бо телеграми п.Огієнка і листи його за призначенням не доходили, а посилаємі кур'єри завертались польськими властями назад або арештовувались, а пакети відбирались і розпечатувались.

Безоглядні реквізиції засобів апровізації, майна і мешкань, контрибуції (в с.с. Ісаковці, Ляшковці, Гавриловці, Вітковці та інших), арешти громадських, земських діячів – тероризують населення, і, як констатує в своїй записці Кам'янецька Повітова Земська Управа, – це все зробило неможливою працю органів земського самоврядування. Для країни, в якій, після довгої розрухи, щойно стало налагоджуватися економічно-господарське життя, – припинення діяльности таких великої ваги організацій, як земства, – загрожує щонайлихішими наслідками і анулюванням досягнених уже результатів щодо відродження краю і піднесення добробуту його населення.

Руїна державних установ УНР, що зостались за розпорядженням Уряду УНР на місці, довершається ще і в інший спосіб. Так, військове командування обеззброїло в м.Кам'янці міліцію, а 26 грудня м. р. навіть обеззброїло Експедицію Заготовки Державних Паперів, де відбувається виріб українських кредитових білетів на великі суми. Таке обеззброєння, натурально, перш за все впливає на умови праці персоналу Експедиції і зменшує продуктивність тієї праці, а по-друге – виставляє Експедицію на небезпеку перед злочинними елементами, з боку яких не виключена можливість грабіжницьких нападів на Експедицію.

Така великої ваги справа, як реорганізація розложеного зрадою ген.Тарнавського українського війська і поповнення його новими елементами, провадиться в атмосфері недоброзичливого відношення польських військових властей в Кам'янці, що знову впливає як на успішність реорганізації і поповнення армії, так і на настрій реорганізуємих частин та людського матеріалу, яким частини поповнюються.

Як на приклад, можна вказати на випадок, коли зформована в Кам'янці за розпорядженням польської команди і відправлена нею в супроводі підпоручника польської служби п.Неймана до Борщева, – партія була мало що не інтернована в Борщеві, і тільки після довгих переговорів старшин цієї партії з польською владою – старшинам удалося повернутися назад до Кам'янця.

Так само партія кількістю 65 чоловік старшин, направлена до Ланьцуту через Львів, у Львові була засаджена за ґрати і трактована як ворожі полонені, тільки після цілого шерегу клопотів партія ця добилася врешті того, що її до Ланьцуту направили як охотників до формуємої української армії, а не як полонених ворожої сторони.

Прикази польської влади про явку старшин української армії на зборні пункти для відпроваджеиня у місця, де по умові між мною і паном Начальником Польського Панства мають провадитись формування,– видаються в такій редакції, як начебто старшини ті підпадають інтернуванню в лагерях для полонених і неспокійних елементів ворожого панства (приклади: оголошення команди міста і повіту Кам'янець-Подільського від 1 грудня м.р.). Ті старшини, які з'являються все ж таки для отправки, залишаються без засобів до переїзду, бо часто підводи не заготовлені і не зроблено розпорядження про маршрут.

Такі ненормальні форми співділания польських військових властей на Україні в справі реорганізації української армії ведуть до дуже прикрих наслідків. Зменшується континґент бажаючих продовжувати боротьбу за самостійну Україну в шерегах при таких умовах реорганізуємо! армії, падає віра в можливість братерства по зброї української армії з армією польською, і навіть одержується, поки що ще остаточно не установлені, звістки про випадки, коли менш витримані старшини воліли підпасти під кулю польського жовніра, як підпадати трактуванню, гідному у відношенні до ворога польської влади.

Роблячи підсумок всьому вищезазначеному, я з якнайбільшою увагою поставився до представленого мені Головноуповноваженим Міністром УНР матеріалу.

Безпосередня моя участь на протязі двох останніх років в центрі українського політичного та державного життя, те знання української історії і душі українського народу, яке я міг придбати за попереднє своє життя, – цілком виразно дають мені змогу зробити консеквентні висновки з того становища, в яке поставились до місцевого населення українського Поділля представники польської військової влади і в яке вони поставили до себе те населення.

Ігнорування елементарних прав самостійности Української Держави, зневажування її законів, мови, урядових установ; непотрібне, нічим не викликаємо поневіряння військових і цивільних оборонців тієї держави, безоглядне забирання і привлащування державного майна на мільярди карбованців, – все це може викликати і викликає справедливе обурення та нарікання супроти тих чинників, які прислужилися до всього того.

Відповідно своєму розвиткові, своєму соціальному становищу, різні елементи українського суспільства по-різному реагують на те, про що вони чують і що вони бачать на території УНР, зайнятій військами дружньої і заприязненої нам держави – Польщі.

Але всі ці елементи об'єднуються в одному: росте хвиля незадоволення, як тією владою, яка, в щирому бажанні вивести Україну на широку дорогу щасливого вільного життя, запрохала на частину цієї України для дружньої співпраці польську військову владу, так і проти цієї запроханої влади.

В останній період української історії серед українського суспільства, як в вищих його і інтелігентніших колах, так і в колах нижчих, почав було ширитися і поглиблюватися настрій та рости свідомість про необхідність щирого і всебічного порозуміння з Польщею. Цей настрій і це пересвідчення уряд УНР взяв у свої руки і повів свою політику в напрямі зазначеного зближення. І саме тоді, коли здавалось можливим це зближення довести до жаданого кінця, коли можна було слова перетворити в діла, саме тоді з боку наших сусідів, з якими ми шукали і, здавалось, готові були знайти те зближення,– прийшли такі події, які вибивають із рук українського уряду можливість на те, щоб провадити справи того зближення далі, а навіть підкопують і ті здобутки, які вже осягнеш і знайшли своє зафіксування в деклярації Української Дипломатичної Місії від 2 грудня м.р.

Серед гарячих, навіть, прихильників продовження політики зближення України й Польщі чуються тепер нарікання на те, що зазначена деклярація зостається мертвим словом супроти суворої, далекої від того слова дійсности. Особи, які досі хотіли працювати і працювали в напрямку нав'язання тісних стосунків з Польщею, – зараз зрікаються покладених на них завдань і звертаються до верховної влади з проханням про звільнення їх від праці і обов'язків, в корисність яких для української справи у тих працівників відібрано віру.

Зостаючись все ж таки особисто глибоким прихильником щирого порозуміння Польщі і України і маючи пересвідчення, що таким же прихильником являєтесь і Ви, Пане Начальнику, я запропонував Українській Дипломатичній Місії в Польщі вчинити відповідні кроки перед польськими властями, а разом з цим – я позволю собі предложити високій увазі Пана Начальника цей меморандум в повній надії, що це ще не пізно поправити ті помилки, які досі зроблені польськими військовими властями на Поділлі і які, коли їх не усунути надалі, а наслідків від них тепер же негайно не ліквідувати,– матимуть фатальне значення для України і відбиватимуться негативно на спокої та ладу сусіднього Польського Панства.

Вчинки, яких допустилось польське командування на Поділлі, можуть тільки плодити анархію, живити денікінство, давати сік для росту большевизму, себто: робити все можливе для того, щоби ні Україна, ні Польща не мали тих нормальних умов, за яких тільки і можуть стати сильними ті два сусідні Панства.

Голова Директорії і Головний Отаман Петлюра

Міністер Закордонних Справ А.Лівицький

Дня 22-го січня 1920 р., м. Варшава.