hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Архівні документи
Директорія, УНР (1918-1921 рр.)


Повідомлення Міністерства закордонних справ УНР військовому міністрові генералові Галкину про становище полонених та інтернованих українців на теренах країн Європи
(м.Тарнів)

(18 листопада 1920 р.)


__________________


м.Тарнів, 18 листопада 1920 р.

Згідно з законом від 11 серпня б.р. про скасування військово-санітарних місій в західних державах і про передачу справ тих же місій до МЗС і його закордонних установ, Міністерство, оцінюючи всю вагу перейнятих на себе завдань, зажадало відповідними обіжниками від своїх установ відомостей про стан військовополонених в тих державах.

На основі зібраних даних Міністерство повинно зазначити, що становище українських полонених завжди було і є дуже тяжке і оплакане. Були допущені великі помилки так зі сторони центральних урядових установ, як також і місій, які витратили значні кошти, не оказавши полоненим достаточної опіки і допомоги в поверненні їх на Батьківщину. В біжучому році, коли військово-санітарні місії майже припинили свою діяльність із-за браку фондів і перестали оказувати полоненим навіть моральну допомогу в роді: відвідин таборів, посилок газет і літератури, читання лекцій і т.ін., положення полонених стало ще більш прикрішим і, нарешті, втративши надію на допомогу з нашої сторони, вони приневолені були звернутись за допомогою до своїх національних ворогів.

Більшовики, витративши величезні кошти на агітацію, настроїли одну частину наших полонених вороже до всього українського, а другу – зробили байдужою і скептичною.

Німеччина. Найбільша кількість полонених українців знаходилась в осередніх державах, а зокрема – в Німеччині. Звідомлення нашого посольства в Берліні ось як представляє справу: чим дальше – місія все більше тратила авторитет серед полонених і нарешті справа зайшла так далеко, що представники місії останнім часом не наважувалися показуватися в таборах полонених.

Почасти це, може, має причиною брак коштів українських організацій, але фактично число полонених, які вважали себе українцями, на протязі останніх місяців зменшується з вражаючою швидкістю. Так, після останньої анкети, проведеної військово-санітарною місією на перше травня 1920 р., полонених українців було в 34 таборах 40.184 душі, а на перше червня б[іжучого] р[оку], себто через місяць, у 30 таборах було зареєстровано тільки 26.747 українських полонених. Зараз становище українських полонених в Німеччині є приблизно таке:

Члени таборових рад, громад, кооперативів, шкіл та театрів змушені були залишити свою культурну працю й йти на роботу до селян або на фабрикита шахти. 5-го травня була підписана, а 26-го травня ратифікована умова між Совітським та Німецьким урядами про взаємну виміну полонених. 29-го того ж травня вже поїхав перший транспорт з табору Зальцведель на Штеттін до Нарви. Евакуація з того часу іде без перерви, причім щодня перевозиться по дві тисячі душ. Совітський представник КОПП переводить евакуацію таким способом: що в першу чергу вивозяться українці, а те робиться для того, щоби дискредитувати українські установи, котрі уже на протязі кількох років обіцяють вивезти полонених на Батьківщину, а ще досі нікого не вивезли. Крім цього агітаційного знаряддя, більшовики вживають ще багато ін[ших] і провадять більшовицьку пропаганду серед українських полонених всіма способами: відозвами, часописами, брошурами, як українською, так і російською мовами (часопис „Красный набат”).

Наслідком цієї пропаганди явилась постанова українських табірних громад не підтримувати ніяких зносин з військово-санітарною місією, посольством чи якою-небудь іншою українською „буржуазною” інституцією в Німеччині. Для ілюстрації ворожого відношення українських полонених до цих інституцій можна навести слідуючі факти: Українська республіканська капела, яка влаштувала концерти в таборі Зальцведель, була прийнята дуже вороже; її проводжали вигуками: „провокатори”, „петлюрівці” і т.ін. Другий факт. Капела призначила прибуток з одного концерту в Берліні на користь полонених і передала його таборовим культурно-просвітнім установам сумами по 200–400 марок; більшість тих грошей була звернена.

Німецька Австрія. Другою державою по кількості перебуваючих там полонених українців була Австро-Угорщина, котра, крім того, лежить на перехрестку всіх шляхів поворотців і тим відігравала дуже значну ролю. У свій час в Австрії були закладені на головних шляхах українські збірні станиці, а саме: в Відні, Ісбруку, Марх-Ґренку, Бадвілях, Лебринґу, Будапешті і Празі, із котрих на цей час залишились лише в Відні і Будапешті. Для характеристики діяльності збірних станиць подаємо деякі статистичні дані.

За час від 1-го червня 1919 р. до 30 квітня 1920 р. перейшло через станиці 53.320 українських полонених, за той час видано відділом військово-санітарної місії харчових пайків – 40.5604; сорочек – 1.843; підштанів – 1.685, плащів – 1.668; слюз – 743; сподень – 859; черевиків – 1 399.

В приюті хорих за той час видано пайків 6 635. У Відні лікувалося в шпиталях 830 хворих, а до кінця липня 1920 р. – 249. Наразі в цілій Австрії залишилась лише одна переходова станиця у Відні, котра має від 300 до 400 полонених денно.

Угорщина. В Угорщині зараз перебуває коло 11.000 залишившихся полонених, котрі знаходяться на роботах переважно у хліборобів, частина також на фабриках і приватних інституціях. Багато із бувших полонених поженилось і вже зовсім акліматизувалось, одначе більшість хоче вертати на Україну та жде лише догідної хвилі, бо поки що стримує їх тут тяжка ситуація на Україні і трудності переїзду. В Будапешті функціонує ще дотепер перехідна станиця під зарядом відділу Червоного Хреста, котра відправляє транспорти по 30–40 чол[овік] тижнево. На станиці мають поворотці приміщення до найближчого транспорту, одержують харч, одяг, білизну, тютюн, книжки і часописи з існуючої при станиці бібліотеки. Крім того, видаються грошові допомоги на дорогу транспортам і поодиноким поворотцям, котрі такої помочі потребують.

Болгарія. В Болгарії в травні і червні б[іжучого] р[оку] було до 2.000 бувших полонених українців та втікачів з Одеси. В червні місяці посол Мацієвич повідомив нашого посла в Софії, що румунський уряд згодився пропустити через свою територію 300 українських поворотців, але тимчасом як дотепер офіціально такого дозволу не одержано. В той спосіб всі очікуючі відправлення на Україну опинилися в дуже тяжкому положенні. При такому стані речей українським поворотцям лишалося тільки або шукати оборони в іншої держави, або їхати до армії генерала Вранґеля. Посольство вжило всіх заходів, щоби хоч частина українців могла залишитись в Болгарії з тим, щоби, проживши тут літо на роботах, восени вернутися на Батьківщину. Зараз якраз літні роботи закінчилися і заробітків більше немає, а через те всі поворотці знову звертаються до посольства з проханням відправити їх на Україну. Тим часом посольство цілком безрадне, бо немає ані жодних фондів, щоби їм допомогати, ані можливості виробити для них перепустку на проїзд через Румунію.

Туреччина. В Царгороді, завдяки евакуаціям з Одеси, Криму і Кубані, перебувало багато старшин і жовнірів, котрі або попали в полон до Денікіна, або були мобілізовані сюди. Крім того, зібралось велика сила втікачів, котрі всякими шляхами тікають з Криму, аби добитися своїх. Посольство не раз зверталося до військової місії в Румунії в справі переправки і допомоги, але одержано негативну відповідь. Багато перешкод ставить румунський уряд, котрий дав наказ своєму представникові в Царгороді нікого не перепускати через територію Румунії без спеціального дозволу з Букарешта. Деякі старшини мали гроші на подорож, але не могли виїхати, тому що не можна було дістати візи до Румунії раніш як за два місяці. За браком коштів Посольство безсильне допомагати нашим поворотцям і примушене лише констатувати ту недолю і голод, в яких перебувають українські втікачі з Криму та Одеси. Частина з них перебирається до Софії, частина іде пішки берегом моря до Румунії. По дорозі їх арештовують, повертають назад і врешті направляють назад до Криму.

Єгипет. Однакове положення в Єгипті, де в лагері Тель-ель-Кебір перебуває за дротом 300 наших старшин, евакуйованих переважно з Одеси. Деякі втікачі з Єгипту добивалися до Царгорода і оповідали про надзвичайно тяжкі умови життя у англійців. Посольство зверталося до наших представників в Лондоні і Парижі і, дякуючи заходам нашого представника в Парижі, британська військова місія дала згоду на поворот українських старшин до Української армії при виконанні таких умов:

1) Особиста заява офіцера про його бажання служити в Українській армії.

2) Пред’явлення каждим 80 єгип[етських] фунтів як забезпечення існування до від’їзду на Україну.

3) Перейняття Українським урядом на свій кошт вартості перевозу на Україну, рівно ж як і організація транспорту. У Тель-ель-Кебір з українських старшин склалася громада під головуванням хорунжого Андрієвського, з котрою посольство в Царгороді має сталі зносини.

Італія. З держав коаліції найбільшу кількість полонених українців мала Італія. Перебувало там коло 130.000, в тім числі 115.000 галичан. З-поміж галичан 32.000 осіб зголосилося до служби в війську УНР, але завдяки нещасливій політиці наших представництв, негативному відношенню італійського уряду, а головним чином і знову-таки цілковитій відсутності матеріальних засобів ми з того ніякої користі на мали. Найбільшу частину наших людей взяли поляки до свого війська, невелику кількість (10–12 тисяч) дістав Денікін, а решта за допомогою місії перебралась до Чехословаччини і там розбилась по цілому краю, а в переважній більшості зісталась на польових та військових роботах на Прикарпатській Україні. На біжучу хвилю в Італії залишилося наших людей лише кілька сотень.

Франція. У Франції ще дотепер перебувало українців до 4.000. Утримуються вони на кошт французького уряду, а умови існування нічим не ріжняться від життя в в’язницях. Головна маса полонених складається з дуже стомлених, змучених, негідних ніякої праці людей. Їм потрібний перш за усього відпочинок. Майже всі полонені настроєні вороже на французів і, через агітацію, рахують одинокими своїми оборонцями російських більшовиків.

Делегація раніше, коли ще мала гроші, надсилала полоненим українські книжки і часописи і видавала для них спеціальний бюлетень про всі біжучі новини. Тепер же, за браком коштів, вона не має можливості навіть це робити.

Данія. В Данії перебуває 250 українців, котрі перед тим були інтерновані в таборі Ґмінд в Австрії, а відтак в 1916 р. вивезені до Данії. Заробивши на дорогу трохи грошей, більша частина з них мала б охоту повернути додому, але наша дипломатична місія, не маючи відповідних розпоряджень, стримується від видачі їм паспортів або перепусток.

Норвегія. В Норвегії перебувало 13 старшин і кількадесят козаків, недобитків Архангельської армії. Не діждавшись жадної допомоги від українських установ, всі вони зголосилися до Вранґеля і виїхали до Криму.

З усього вищезазначеного видно, що МЗС і його закордонні установи отримали дуже тяжку спадщину і великі та відповідальні завдання. Виконати їх можна було б тілько при витраті більших грошових коштів, яких Міністерство в цей мент не має. Справа ліквідації військово-санітарних місій є розв’язана лише принципово, фактично ж персонал місій ще дотепер не може бути відпущений, бо нема засобів виплати ні залеглої платні, ні ліквідаційних грошей урядовцям місій. Так само Український Червоний Хрест не може перебрати під свій заряд станиць у Відні і Будапешті, доки не дістане грошей, позичених у нього військово-санітар- ною місією на рахунок Уряду УНР.

Постановою Ради Міністрів – МЗС було асигновано на ліквідацію військово-санітарних місій півтора м[і]л[ьйо]н[а] австрійських корон, але до цього часу, помимо всіх можливих заходів, роблених МЗС, Міністерство фінансів не виплатило цієї суми на протязі чотирьох місяців – чим збільшило ліквідаційні видатки майже в три рази.

Через брак грошових засобів Міністерство не має можливості розпочати якої-небудь діяльності в користь поліпшення становища українських полонених та допомогти поверненню їх на Батьківщину, як також зліквідувати військово-санітарну місію, про що маю честь Вас, Вельмишановний Пане Міністре, повідомити.

Міністр закордонних справ        [підпис нерозбірливий]








 
matrix-info БУЛАВА