Павло
Гай-Нижник

Архівні документи
Українська еміграція

Шемет С. Микола Міхновський (Посмертна згадка)

Давно це було. Тридцята, а може й більше весна приходила і минала. З дивовижною виразкостю згадується цей травневий ранок, повний сонця, світла, тепла і пахощів. Ніби в що хвилину відчуваєш ніжний аромат яблуневого цвіту і бузку, і бачиш, що нігде на світі немає такої чарівної весни, не пахнуть так сильно квіти, як у нас на Україні. Студентом ще приїхав я одного разу на вакації на батьківський хутір, на Полтавщині. Знахожу там ціле юнацьке товариство: брата студента і його двох гостей, Гаврила та Миколу Міхновських. Найбільше молодечого запалу, вогню і радости було у цього чарівного хлопця – Миколи! Замерзший після петербургських холодів і студій над технікою і математикою, я відогрівав себе в палких проміннях українського сонця, повними грудьми вбірав в себе і ці пахощі полтавської весни, і цю радість життя, і цю дивну, ніжну мрію свіжо пробудженого українського патріотизму, яку розпалював у всіх нас цей милий, чарівний юнак. Він всіх нас зачарував: і моїх старих, і всю молодь, що зліталась з околиць до нашого хутора на зов української пісні і українського слова, котрі бреніли, як відроджена надія нації. З того часу це зачарування залишилося на все життя у мене і цілої нашої родини.

Він був сином священника на Прилуччині. Виріс, як і ми, на селі, але відчував і любив село і селян якось инакше ніж ми – так, як ми з свого становища дідичів не могли села відчувати, бо не могли так наблизитись до його внутрішнього, інтимного життя. Він був тим, що допоміг мені, моїм близьким і товаришам пізнати «красу і силу» селянської України, відчути нашу національну гордість і усвідомити бажання України національно могутної, незалежної.

Микола Міхновський студіював тоді право в Київськім Університеті, Він знався зо всіма «старшими» і «молодими» тогочасними представниками українського руху в Київі. В ті часи старі громадяне мали на молодь вплив і багатьох повернули на шлях чисто культурної, аполітичної праці. Цією культурною працею на початку займався й Міхновський. Це було для нього закінченям національного усвідомленя і завершеним загальної освіти. Він користався при цим поміччю і порадами особливо Олександра Кониського, що тоді багато сил і часу уділяв виховуваню молоді. Швидко, одначе, Міхновський переріс свого наставника. Він хотів поглибити українську, ідею, з літературної зробити її політичною, і од наукових студій перейти до реальної політичної акції. Він шукає нових шляхів, хоче українську політичну думку звільнити від чужих впливів і намагається самостійно знайти розвязаня українського проблєму. Він обурюється вічним українським мавпувашіям московських взірців, хоче найти рішеня чергових завданнь українського національного руху на підставі оцінки потреб і обставин самої України і силами самих Українців. Він хоче обняти цілий український проблєм, додумати його до кінця, піднятися до найвищого пункту національної свідомости. І він мав смілість, одинокий тоді, до того найвищого пункту піднятися, кінцеву мету – «Самостійну Україну» – побачити і про неї тодішньому українському свідомому громадянству сказати.

За ним пішла і його підтримала невелика ґрупка молоді, найблизчих його товаришів, що в «Братство Тарасовців» була зорґанізувалася. Їх було чоловік 6. Я знав чотирьох з них. Це була завязь українського самостійництва. Провідником був Микола Міхновський. їх світогляд був такий. Своя самостійна Українська Держава. Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися. Настав час почати боротьбу за оцю свою національну державність. Не досить культурницької праці старших поколіннь. Треба перейти до праці активної політичної. Треба готуватися до оружної боротьби. Ціль наша – визволеня цілої нації з московської неволі, сотвореня Самостійної Української Держави. Наші методи і засоби боротьби повинні відповідати поставленій цілі. Методи і засоби революцийних російських партій для нас Українців – непридатні. Наші умови і наші цілі инші. Вже тепер, в перших фазах боротьби, ми – Українці – не можемо йти разом з московськими революціонерами, бо московські революціонери, не менше ніж московські оборонці істнуючого режиму, хотять нашого національного поневоленя, хотять українські інтереси підпорядкувати інтересам московським. Україна для Українців. Отже всякий, хто хоче її визискувати, є наш ворог. Українська нація тільки тоді стане вільною, коли ми – українська інтеліґенція – звільнимо насамперед свою думку зпід впливу чужинців-експлуататорів нашої нації. Тоді ми зможемо знайти вірні шляхи і способи для визволеня своєї нації. Наше покоління мусить сотворити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволеня нації і для сотвореня своєї держави. Отже ні проекти московських лібералів, ні соціялістичні програми московських революцийних партій не можуть бути нами прийняті як наші проекти, як наші програми. Хай ця висока московська культура не приваблює і не дурить нас. Будемо жити своїм розумом, хоч-би він був і неотесаний, мужичий, бо инакше ми своєї нації ніколи не визволимо. В протилежність московському революцийному інтернаціоналізму і соціялізму, наш шлях іде по лінії індивідуалізму і революційного націоналізму.

Такі думки роїлись тоді в головах «Тарасовців». Проти них було все: і старе – культурницьке, і молоде – соціялістичне українство.

Справа «Тарасовців» здавалася зовсім безнадійною.

Опріч як на свої сили, ні на кого і ні на що було рахувати. А своїх сил всього кілька чоловік. І всетаки Микола Міхновський «дерзнув», зважився. Спіраючись на невелику ґрупку «Тарасовців», він кинувся зо всією силою свого темпераменту в боротьбу за поширеня своєї віри, проти всіх і проти всього, що було проти неї. Перше всього він проголосив війну «старим» – «українофілам» – що були тільки за культурну працю, що ні про яку національну реіволюцію не хотіли думати і виступали проти дiяльности революційної, яка, мовляв, накличе урядові репресії на всякий прояв українського національного руху, в тім числі і на чисто культурну працю лояльних елєментів. Його різкі виступи декого налякали і багатьох образили. Він був різкий в дебатах і в писанні. Його різких статей в галицькій пресі «старі» ніколи йому не вибачили. Ще різче нападав він на молодь за її захопленя московськими соціялістичними ідеологіями. Виступи маленького гуртка «Тарасовців» на велелюдних сходинах ріжноплеменного київського студентства робили вражіння якогось донкихотства. Це були виступи людей якогось иншого світогляду, зовсім тоді не модного і масою студентства не визнаного. Загально визнані були ідеї всесвітнього соціялізму і всеросійської революції, які мали автоматично визволити і Україну. А тут раптом якийсь нечуваний сепаратизм, чудернацьке якесь «самостійництво», – і ще більше чудне недовіря до загальноросiйської революції і всесвітнього соціялізму! Багатьом здавалося це все просто «желаніемъ пооригинальничать». Хіба можна про такі річі «серіозно говорити»? Словом випростати українську інтеліґентську думку зпід впливу інтернаціональних ілюзій було ділом не легким, настільки не легким, що навіть страшна катастрофа наших днів далеко не всіх ще зпід цих старих ілюзій випростала.

Пропаґанда «Тарасовців» не мала замітного успіху. Гурт «Таросовців» майже не збільшався, а як покінчали науку основоположники гуртка і розійшлись по світу, то й сама організація перестала істнувати.

Кілька років по закінченю науки прийшлося Махновському віддати своїм особистим справам, тяжкій боротьбі за істнування. Він пробує робити адвокатську карієру в тому-ж таки Київі, а незадовго потім переїздить до Харкова. Тут він швидко придбав собі добру репутацію в ділових кругах, здобув широку адвокатську практику і міцно осів на все життя, поки всесвітня військова завірюха не одірвала його од праці.

В Харкові Міхновський не довго залишався без громадської, політичної роботи. Улаштувавши свої особисті справи, відновлює він зносини з молодю і продовжує далі пропаганду самостійницьких ідей. В Харкові під ті часи гурт свідомих Українців старшого віку був ще зовсім малий, та й ті, здається, не були організовані і ніякої української пропаганда не вели. Це до певної міри сприяє самостійницькій пропаґанді Міхновського, бо принаймні позбавляє його опозиції старих – «культурників». Число студентів-націоналістів було ще невелике і національна думка не була ще викристалізована. Але успіх пропаґанди серед молоді був очевидний. Після визнання конечної мети – якою мала бути самостійність України – думка молоді, природно, стала шукати шляхів для її осягненя. Цей шлях – революція. Так народилася «Революцийна Українська Партія», або в скороченю: «Ерупе». Міхновський пише для неї програмову статтю і її окремою брошурою «Р.У.П.» видає у Львові як першу свою публікацію (Видання Р.У.П. – ч.І. «Самостійна Україна» – Промова. Львів, 1900. Видає Е.Косевич). В цій промові-брошурі була вперше публично заявлена ціль українських національних змаганнь: «одна, єдина, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказські». Тому саме годиться тут довше на ній зупинитися і переказати її зміст.

Міхновський починає з думки, що кінець ХIХ-го віку єсть добою визволеня націй. Державна самостійність єсть головна умова істнування нацiї, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері міжнаціональних відносин. Для нашої нації момент визволеня ще не прийшов, пятий акт драми ще не настав. Після злуки з Московщиною нація наша знесилюється, гине, завмірає, але потім знову відроджується. Зпід попілу загоряється ідея нової України, ідея, що має перетворитися в плоть і кров, прибрати конкретні форми. Далі автор досліджує правну природу злуки України з Московщиною, каже, що Україна злучилася з Москвою, як рівний з рівним і юридично опреділяє цю злуку, як реальну унію. Автор полемізує з тими, котрі твердять, що ідея української державности не має під собою історичних підстав і доводить, що ці підстави істнують. Він каже: «...через увесь час свого історичного істнування нація наша з найбільшим зусиллям пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної. Коли навіть поминути удільні часи, де окремі галузи нашої нації складали окремі держави, то перед нами виникає Литовсько-Руське Князівство, де ґеній нашого народу був культурним фактором, і найголовніще Галицько-Руське Королівство, спробунок злучити до купи всі галузи, всі гілки нашого народу в одній суцільній державі, спробунок, повторений далеко пiзніще Богданом Хмельницьким і ще раз – Іваном Мазепою.»

Змалювавши темними фарбами картину бездержавного істнування України, автор далі каже: «Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації!.... І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися в одну сімю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народню душу і, хай навпаки логiці подій, ми виписали на рвону прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказські.»

Далі Міхновський зупиняється на тих арґументах, які виставляються, звичайно, проти ідеї самостійної Української Держави. Закид, ніби, ми не маємо державно-історичних традицій він одкидає, покликаючись на історичні факти, вище наведені, і додає, що: «...хоч-би й не було у нас державно-історичної традиції, то це не може мати значіння для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористатись своїм правом-силою...» Закид, що ми некультурні, безсилі і інертні, Міхновський готовий, навіть, прийняти, як справедливий, але в цьому він знаходить тільки: «найліпший, наймогутніщий, найінтензивніщий арґумент і підставу того, щоб політичне визволеня нашої нації поставити своїм ідеалом!» – «Бо хіба можливий для нашої нації поступ і освіта доти, доки нація не матиме права розпоряжатись собою і доки темрява єсть спосіб держати нашу націю у неволі!?» «Розплющити очі у рабів» – «сю задачу мусить узяти на себе національна наша інтеліґенція. Се її право і обовязок.»

Переходючи до оцінки історичної ролі нашої інтеліґенції, Міхновський стверджує, що »в історії української нації інтелігенція її раз-у-раз грала ганебну й соромицьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтриґувала, але ніколи не служила свому народові, «ніколи не утотожнювала своїх інтересів з інтересами цілої нації. Далі Міхновський зупиняється на такому факті, як одного разу в історії України культурний керуючий верх одірвався од народньої основи і пішов до Польщи, як по раз другий відновлений культурний керуючий верх покинув народні низи і »прийняв російську національність.» – «Се були такі страти, що годі знайти їм рівні в історії якої небудь иншої нації. Але український народ здобув у собі досить сили, щоби навіть посеред найгірших обставин... витворити собі нову третю інтеліґенцію.» Міхновський хоче вiрити, що ця третя ґенерація інтеліґенції буде здібна стерно національного корабля в своїх руках тримати. Але його турбує те, що ця третя ґенерація вождів досі ще не виконує свого завдання, не веде націю до активної визвольної боротьби; він обурюється цією пасивностю і кличе до активности. Він каже: «коли Шевченко своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українського народу, то поблизькі до нього покоління з так званого українофільського табору на своїм прапорі написали: «Робім так, щоб ніхто, нігде не бачив нашої роботи!» Сі покоління «білих горлиць» своїм псевдо-патріотизмом деморалізували ціле українське суспільство в протязі півстоліття. Налякані стражданнями Шевченка, а почасти й прикростями, яких зазнали його товариші, сі покоління виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу реліґію лояльности; сі покоління своїм нечуваним сервілізмом, своєю безідейностю, своєю незвичайною інертностю, відіпхнули від себе молодіж, що стояла на українсько-національному ґрунті. Сі покоління зробили український рух чимсь ганебним, чимсь смішним, чимсь обскурантним! Сі покоління надали українофільству характер недоношеної розумом етноґрафічної теорії ...Тактика і політика українофілів довела до того, що ціла Україна з відразою від них одсахнулася… Таким чином українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та Короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною й українофілами немає ніяких звязків – крім однієї страшної і фатальної звязі своєю кровю заплатити за помилки попередників.»

«Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтеліґенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби крівавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обовязок. Вона виписує на свому прапорі сі слова: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ.» Міхновський твердить, що настав вже час для такої боротьби. «Потреба боротьби випливає з факту нашого національного істнування. Нехай наша історія сумна і невідрадна, нехай ми некультурні, нехай наші маси темні, подурені, ми все-ж істнуємо і хочемо далі істнувати. І не тільки істнувати як живі істоти, ми хочемо жити як люде, як громадяне, як члени вільної нації. Нас багато – цілих 30 міліонів. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 1/30 частина усієї людськости, ціла велика нація могла зникнути, могла бути здушеною.»

Захоплений величавим образом самостійної України, розогрітий і воодушевленийі фактом заснування першої активної української орґанізації, автор починає далі надмірно ідеалізувати тих, хто, як йому тоді здавалося, має дати нації провід і кого він називав «цвітом нації», «третьою ґенерацією інтелігенції.» «Наша нація у свойому історичному життю часто була несолідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ. Нині всі ми солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас і Берестечки і Полтави.»

Надії ідеаліста-самостійника на цю третю генерацію української інтеліґенції, як ми всі вже тепер знаємо, не справдилися; видко це не цвіт нації був, а пустоцвіт. Революцийна Українська Партія в своїй більшости не пішла за Міхновським. Вона була спровокована і розложена соціалістичними впливами російськими, які, оперуючи гаслами всесвітнього пролетарського обєднаня і соціяльної перебудови цілого світу, відтягнули увагу кількох українських поколіннь від питаннь національно-державних і цим способом підготовили банкротство українських державних змаганнь на початку великої революції. Розходженя «Р.У.П.» з Міхновським було настільки велике, що й тепер ще деякі старі «ерупісти» твердять, ніби Міхновський до «Р.У.П.» ніколи не належав. Хай буде так, хоч в умовах повної конспірації факт приналежности до орґанізації документально доведений чи спростований не може бути. Але факт остається фактом, що «Р.У.П.» почала організовуватись во імя гасла «Самостійної України», проголошеного під впливом власне Мiхновського, і що в цей принаймні підготовчий її період всі ми – тодішні самостійники разом з Міхновським – вважали себе «ерупістами». Правда цей період єднання всіх, можна сказати, молодих сил України під своїм державним гаслом продовжувався дуже недовго і сліду по собі залишив він хіба тільки одну цю промову-брошуру. Про дальший розвиток ідеології «ерупе» бувший ерупіст Ол.Скоропис-Йолтуховський каже в передмові до другого видання «Самостійної України» (Видання Союза Визволеня України. Вецляр. 1917 р.) так: «Р.У.П., почавши свою видавничу діяльність оцією брошурою «Самостійна Україна», в усіх своїх дальших численних виданнях ні одним словом не згадує про своє основне гасло… Ціле видавництво Р.У.П. носить пізніше вже цілком соціял-демократичний характер.» Коли нагадаємо собі, що й старе, так зване «українофільське» громадянство, зустріло гасло «Самостійної України» як щось фантастичне, ефімерне, майже божевільне, то стане ясним наскільки самотними залишалися на Україні Міхновський з невеликим гуртком своїх однодумців.

Одворот Революцийної Української Партії од національно-державної ідеології і засвоєня нею інтернаціонального соціалістичного світогляду були для Міхновського більше ніж тяжким моральним ударом. Це була повна катастрофа, бо він побачив, що це молоде покоління для українського державного діла пропало. Він побачив, що сили, придатні для національної революції на Україні, всі пішли на службу соціялістичному iнтернаціоналові в його всеросійській національній формі. А в те, щоб загальноросійська соціялістична революція визволила Україну, він ніколи повірити не міг. Я думаю, що ця катастрофа повернула ціле життя Міхновського в инший бік, з шляху активного революціонера-самостійника на шлях полулєґальної, полуреволюцийної національно-громадської дiяльности. Думаю я так тому, що спостерігав не раз, як він, не жаліючи себе, кидався з головою в активну боротьбу кожний раз, як тільки обставини давали надію на розвій подій в бажаному напрямкові. Так було підчас першого революцийного вибуху в 1905-м році, так було і на початку останньої революції в 1917-м році. Хто знає, які форми прийняла-б його діяльність, як-би Революційна Українська Партія пішла за ним...

Але обставини склалися инакше. Міхновський з невеликим гуртком однодумців і з своїми національно-державними планами залишився поза Революційною Українською Партією, тоб-то поза головною масою активного молодого українства. Одначе він не складав зброї. Разом з Олександром Макаренком він засновує нову орґанізацію: «Українську Народню Партію». Головний пункт програми: Самостійна Українська Національна Держава. Але позаяк це є нова спроба залучити в свої ряди ці самі українські інтеліґентські елєменти, то тепер робляться деякі уступки так популярному серед цієї інтеліґенції соціялізмові. Ця гра в соціялізм була досить несеріозною демаґоґією, якою Міхновський, доведений до страшної розпуки невдалими спробами захопити українською національна-самостійницькою ідеєю ширші кола активної молоді, намагається своєї мети під покришкою соцiялізму таки осягнути. Ця соціялістична демаґоґія виявилась і в першому числі журналу «Самостійна Україна», що на передодні революції 1905 р. було видане у Львові моїм покійним братом Миколою (псевдонім Михайленко). Текст на три чверті був написаний Міхновським, при чім були намальовані там такі соціялістичні проєкти перебудови світу, до яких бувші «ерупісти», тоді вже «есдеки», і до самої останньої революції ще не додумались. Але ці найрадикальніщі соцiялістичні реформи – це була – так-би мовити – тільки окладинка, а весь зміст був в націоналізмі і самостійництві. Треба зазначити, що сам Міхновський такою демаґогією грішив тільки в часи глибокої громадської лєтаргії, коли всякі надії на політичні переміни вяли і засихали. Ця демаґоґія бувала у нього ознакою повного одчаю душі. Коли-ж громадська лєтаргія минала, починався рух, розцвітали надії, зявлялася можливість реальної праці, тоді кінчалось й всяке загравання з соціялізмом.

Основну свою націоналістично-самостійницьку тенденцію Міхновський ще з більшим завзяттям проводить і через «У.Н.П.». Яскравим виразником цієї тенденції були «Десять Заповідів», написаних Міхновським і виданих у Львові «Українською Народньою Партією» десь біля 1903 р.

Коли вибухла перша російська революція Міхновський з братом моїм Миколою рішають перенести свою видавничу діяльність з закордону на саму Україну. В падолисті 1905 р. починає виходити в Лубнях на Полтавщині, перший на наддніпрянській Україні українською мовою писаний, часопис »Хлібороб« при діяльній співпраці Міхновського. Тут уже ні про які загравання з соціялізмом мови нема. Часопис не кличе до поглиблюваня революції, до анархії. Він хоче організувати українські сили, закріпити за українською нацією здобуті позиції. З сторінок цього першого українського часопису Наддніпрянщини віє духом політичної весни, свіжостю пробудженого в масах національного почуття, бажанням скерувати розбурхану стихію в русло творчої діяльности, утримати її од руйнування. За пятим числом видання «Хлібороба» в Лубнях прийшлось припинити. Міхновський і мій брат Микола за поміччю українського патріота Володимира Хрєннікова переносять видання до Катеринослава. Там, під офіціяльною відповідальностю професора Еварницького, починає виходити «Запоріжжя», припинене губернатором на першому-ж числі. Тоді робиться спроба почати видавати щоденний часопис в Харкові під редаґуванням Міхновського. Це був уже березень 1906-го р. Надрукувавши одне пробне число, рішили одначе од видання одмовитись через фінансові труднощі. Пізніще Міхновський при фінансовій допомозі покійного Михайла Біленького довший час видавав в Харкові тижневик «Сніп».

В квітні того-ж року Міхновський бере діяльну участь в виборах до першої Російської Державної Думи і головним чином завдяки його впливові на селян-виборців в Полтаві, удається провести від Полтавщини національно настроєних депутатів, які потім в Державній Думі були ядром української посольської фракції.

Наслідком революції і погромів 1905-го року було велике число судових розправ. Міхновський виступає оборонцем в ряді голосних процесів, особливо в таких, в котрих уряд, порушуючи основи права і справедливости, користувався судом, як знаряддям помсти. Це була одна з великих хиб російського уряду надуживати совість суддів і зловживати залежностю судових установ од уряду. Це, так само як і використовуваня церкви в поліцийних цілях, руйнувало авторитет і суда і церкви, виховувало в народі неповагу до того і другого, і в значній мірі було причиною передреволюцийного упадку авторитету державности в масах. Міхновський був горячим оборонцем принципів права і незалежности судів. Він любив особливо брати участь в політичних процесах селян і цим придбав собі велику серед них прихильність. В цих процесах Міхновський завжди підкреслював українські національні моменти, як тільки обставини давали до того привід. Допити свідків на суді вів він звичайно тією мовою, якою балакав свідок, тоб-то здебільшого українською.

Характерним для Міхновського було, що він робив те, що вважав добрим, хоч-би громадська опінія вважала це поганим. Так наприклад, після 1905 р. було багато судових процесів проти тих, що громили жидів. Серед російської адвокатури вважалось невідповідним гідности адвоката виступати на суді оборонцем жидівських погромщиків, і навпаки, кожен, особливо ліберальний адвокат, вважав за честь виступати оборонцем всіх инших погромщиків, а найбільше тих, що громили панські маєтки. Міхновський не був сам дідичем, він мав всього батьківської землі 17 десятин,але він обурювався такими тенденціями адвокатури. Всупереч цим тенденціям, які підтримувала вся преса, Міхновський радо йшов боронити також тих, що громили жидівські крамниці, як і тих, що громили панські маєтки, доводячи на суді, що ті і другі однаково суть жертви темноти і лихого виховуваня народніх мас. Він не боявся освітлювати на процесі випадки, коли жадність до наживи і аморальні вчинки жидівських крамарів давали привід до особливої до них зненависти нежидівського населеня. Це обурювало адвокатів-жидів і кадетствуючих, бо вони мали тенденцію представляти жидівські погроми, як виключно наслідок злосливої агітації уряду. Це дало теж привід обвинувачувати Міхновського в юдофобстві, але це обвинувачуваня було цілком несправедливе. Він не проповідував зненависти ні до кого, він тільки хотів, щоби всі неґативні сторони українського життя були ясно усвідомлені і навіть неприємні декому речі були названі своїм власним імям. Ці бажання, так законні і зрозумілі, реалізувати в наших дореволюцийних обставинах можна було, тільки ризикуючи своєю репутацією серед ліберальствуючого суспільства. З глибокою вдячностю згадую я також велику працю вложену Міхновським в оборону на військовім суді моїх двох братів в так званому «Лубенському процесі». Місяці безкористної, нервовонапруженої праці віддав він обороні своїх найблизчих приятелів і однодумців. Судова розправа ця відбувалася в військовому суді двічі, кожен раз протягом цілого місяця.

Я вже згадав вище, що після революції 1905 р. настав період великих політичних процесів, при чім караюча десниця юстиції, керована міністром Іваном Щегловітовим, тягла до відповідальности не тільки революцийно-анархічні елементи, але й такі, що вже санкціоновані свободи, як нову правну норму, прийняли і до життя прикласти намагалися. Оці вічні хитання політичного курсу в старій царській Росії і недодержуваня правительством царського слова страшно руйнували авторитет самодержавної монархії і анархiзували населеня. І тут юстиція змішала до купи в однім процесі і есерів, що палили панські маєтки, і есдеків, що тільки займалися класовою організацією робітників, і панів, що до орґанізації місцевого «земського» життя на Україні хотіли приступити. Ця робота щегловітовських аґентів обурила проти себе не тільки ліві і ліберальні кола, але також і такі в політичному розумінню лояльні елєменти, як лубенський повітовий маршалок І.М.Леонтович і прокурор лубенського суду І.Ф.Калінін. Обидва вони одверто виступали в оборону справедливости. Останній, як залежний по службі од Щегловітова, заплатив за честне виконаня свого обовязку своєю карієрою. Два роки працював Міхновський над процесом, поки вдалося йому перемогти всі труднощі і провокацийну роботу поліцийних аґентів та довести діло до повного виправданя військовим судом його клієнтів.

Останні пять-шість років перед всесвітньою війною Міхновський присвятив пропаґанді української національно-самостійницької ідеї серед тих кол, які доти цею пропаґандою зовсім не були зачеплені, особливо в такій помосковленій частині України, як північний схід її – Слобожанщина і Донецький басейн. Кола ці були хліборобські і промислові. В цей період Міхновський вже став усвідомлювати собі думку, що держави будуються не інтеліґенцією тільки – а в першій мірі продукуючими класами і тими, хто в даній країні продукцію орґанізує. Він сам переймається творчими інстинктами цих класів, старається зароблене адвокатською працею вкладати в продукцію, в те чи инше предприємство. Разом з Михайлом Біленьким купують вони маєток, а спільно з промисловцем Ілєнком приймає Міхновський участь в орґанізації соляного промислу в славянському районі. Під впливом Міхновського обидва спільники його становляться національно свідомими і починають брати активну участь в українській політичній праці. Так само наближається він до родини відомого орґанізатора вугляної промисловости в Донецькому басейні Алчевського, і син та донька Алчевського під його впливом починають брати участь в національному русі, остання стає навіть одною з видатніщих українських поеток.

Почалась всесвітня війна. Покликаний до служби Міхновський служить зпочатку в північній армії, а на передодні революції дістає, як юрист, призначеня до Київського Військового Суду. Коли вибухла революція, то тут в Київі, з почину Міхновського зароджується український національний рух в російських арміях. Доводилося Міхновському починати національно-усвідомлюючу роботу в армії самотужки без підготованої здавна орґанізації. Орґанізацийний військовий комітет, далі військовий клюб імени Гетьмана Полуботка, врешті орїанізацийна комісія для скликаня «Першого Всеукраїнського Військового Зїзду» – всі ці орґанізації повстали пізніще. Почин приходилось робити самому. І він цей почин робив. Ішов до казарм і там проповідував не бунт, не порушеня дисципліни, не самовільство, а потребу творити дисципліновану військову силу тільки в новій, національній формі. Він кликав служити своїй національній державі, і служити краще, з більшим завзяттям, з більшою відданостю і при більш суворій дисципліні, якій, во імя свого національного і державного обовязку, кожен повинен добровільно себе підпорядкувати. І тепер здається декому, що така пропаганда тоді серед солдатської маси була неможлива, бо все штовхало цю масу до непослуху, до анархії. Одначе Міхновський йшов проти загальної течії і, дивна річ, на початку він перемагав. Українська солдатська маса в перших часах йшла за ним, а не за тими, що нищили авторитет офіцерства, нищили дисципліну, кликали робити все, що кому подобається.

Його тодішня діяльність розпадається на два періоди: перший – це національно-усвідомлююча пропаганда серед військової маси; другий – це спроба з національно вже розагітованої військової маси організувати реґулярні військові частини. Вже по кількох тижнях національної пропаґанди Махновський міг сконстатувати, що солдатська маса жваво переймається національною ідеєю, що його авторитет росте, а з другого боку показалося, що серед офіцерства місцевого походженя український національний рух постільки має успіх, поскільки він виявляє не анархічні, а державно-творчі тенденції. І Міхновський прикладає всіх зусилль, щоби революцийний порив української солдатської маси і довіря офіцерства до українського руху для української державности використати. Він розуміє, що революція повернулася в повну катастрофу для Російської Держави і що перед вождями українського народу стають вже завдання державно-організацийного, а не тільки бунтарсько-революцийного характеру. Орґанізувати свою українську реґулярну армію, проголосити вслід за тим самостійність Української Держави, зробити сепаратний мир з Центральними Державами – ось була програма Міхновського вже в першій добі революції. Для наших не-державників соціялістів і такої-ж не-державницької націоналістичної інтелігенції ця програма здавалась чимсь абсурдним, як абсурдною і досі єсть для них українська державницька ідеологія. В той час як Міхновський з купкою молоденьких прапорщиків веде тисячні товпи українського жовнірства проти «Кіевскаго Совъта Робочихъ и Солдатскихъ Депутатовъ», який тоді репрезентував на Україні державну всеросійську владу, Винниченко орґанізує на Дніпрі прогульки з лідерами всеросійських соціялістичних партій, щоби спільний всеросійський соціялістично-демократичний фронт зміцнити і вірність української демократії цьому всеросійському фронту доказати.

Що мілітаристичні плани Міхновського зустріли сильний спротив з боку російських і жидівських революційних партій, з яких складався «Кіевскій Совъть Робочихъ и Солдатскихь Депутатовъ», в цьому немає нічого дивного: – їхній спротив був логічним і зрозумілим. Але справжньою нашою національною траґедією було те, що діячі Центральної Ради, в руках котрих під ту пору опинився провід нацією, зовсім не хотіли відродженя української військової сили, боялися його і всіми своїми силами цьому відродженю противилися. Це було наслідком і доказом того, що цілий український національний рух, Центральною Радою репрезентований, був рухом недержавним. В колах Центральної Рада панували такі думки, що Міхновський має партийні «реакцийні замисли», що взагалі реґулярні армії непотрібні, бо революція проголосила принцип «самоозначеня націй», що на крайній випадок сам народ збіратиметься в «народню міліцію», яка боронитиме край і т.д. …Тепер подібні думки і самій нашій соціялістичній демократії видаються наївними, але тоді, в березні–квітні 1917-го року, все це проголошувалось урочисто з катедри Центральної Ради і ці «дурні дотепи» були основними принципами політичної акції найбільш впливових українських партій.

Підозрюваня Міхновського з боку діячів Центральної Ради в партийних цілях ні на чім не були оперті. Партийних цілей він не міг мати просто через те, що у нього тоді ще не було партії. Як вище було зазначено, він належав до невеликого гуртка самостійників, який ніяк не міг стати справжньою партією, хоч після невдачі з оснуванням Революцийної Української Партії Міхновський ціле життя робив спроби нову нацiонально-революцийну партію закласти. Не маючи роками підготовленої політичної сили, Міхновський задовольнився тим, що революція застала його при війську і він хотів зробити все, що тільки був в силі зробити, з свого становища військової, а не партийної людини. Він щиро хотів вжити твориму ним військову силу тільки для того, щоби нею підперти державно-творчу роботу тих, до рук котрих революція передала весь політичний вплив і провід. Він хотів вірита, що хто-б там не був на чолі Центральної Ради, що до якої-б партії не приписався старий професор Михайло Грушевський (як відомо, професор довго вагався і одверто не заявляв про свою приналежність до есерів), що яка-б з українських партій не взяла провід, діло самостійної Української Держави цими руками ліпше, чи гірше робитиметься. І він робить ряд спроб порозумітися з лідерами пануючих в Центральній Раді соціялістичних партій, бо він зо всією своєю військовою організацією мав одну тільки ціль: служити Українській Державі, боронити її при всяких обставинах і при всякій владі. Але спроби такого порозуміння нідочого не приводили. Навпаки, недовіря проти Міхновського росло вмісті з розвоєм початого ним військового діла, а особливо в міру того, як до українського руху у військах приставало все більше і більше офіцерства. «І на якого лиха цей Міхновський орґанізує військо», балакали тоді в колах Центральної Рада. «Він до того доорґанiується, що якогось ґенерала над нами поставить. Ми вже, мовляв, з французської революції знаємо, до чого цей мілітаризм в часах революції доводить. Ми до цього ніколи не допустимо.» І чуючи навкруги це шипіння і недовіря, усвідомлюючи собі всю малосильність невеличкого гуртка самостійників-державників серед бездонного моря політичної глупоти і дичі, він боїться незручним кроком, або тактичною помилкою зруйнувати хисткі початки державної будови. Тому він не хоче ставати на якийсь відповідальний пост, свідомо залишає себе в тіні, при чорній орґанізацийній роботі, а для всяких командних постів при війську старається вишукати і закликати кращих фахових старшин, в надії, що до цих фахових, аполітичних людей соціялістична українська демократія поставиться без підозріннь і не буде зі страху за фіктивну свою владу руйнувати розкладовою агітацією головну реальну підпору деракавности.

При таких тяжких обставинах кладе Міхновський початок відбудові української збройної сили. Кульмінацийною точкою національної пропаґанди і переходом вже до військово-орґанізацийної праці було уряджене Товариством Полуботківців в послідніх днях квітня «Свято білої квітки». На величезному військовому полі біля Святошина під Київом зібралось з київського ґарнізону з десяток тисяч українського вояцтва. Свято відбувалося при великому підвищеню національного настрою. Організатори свята, члени Полуботківського Товариства, користуються з цього підвищенного настрою солдатської маси, щоби за її допомогою зломати опір «Кіевскаго Совъта Робочихъ и Солдатскихъ Депутатовъ». Цей «Совъть» впливав на військові власти старої російської армії в тому напрямі, щоби Орґанізацийний Військовий Комітет Полуботківців не одержав леґальних умов для формування Першого Українського Полку імени Гетьмана Богдана Хмельницького. Полуботківці стройними лавами ведуть всю масу учасників свята до царського палацу, в котрому засідає «Совътъ». Натовп демонстрантів облягає зо всіх боків палац. В «Совъті» переляк. Там не знають дійсних намірів Міхновського, носиться чутка, що солдати озброєні і що вони збіраються розігнати «Совъть». Останній кличе собі на допомогу представників військової влади, запевняючи їх, що опір в справі організації окремих українських частин він робить тільки в інтересах збереженя боєвої здатности армії на фронті. До палацу входить делєґація на чолі з Міхновським. Міхновський намагається перетягти на свій бік командуючого військовою округою ґенерала Ходоровича. Він умовляє ґенерала вийти до демонстрантів і привітати їх по українськи, запевняючи, що це вплине на натовп заспокоююче. Генерал приймає пораду, виходить на балкон і кількома короткими фразами в українській мові вітає вояків-Українців. Командуючому дружно й сердечно відповідають. Старий ґенерал вже одвик підчас революції од такого дружнього солдатського привітання і він ним до глибини душі зворушений. В «Совът'і» обуреня проти генерала, який, мовляв, братається з Українцями і таким чином «підтримує бунт в армії». На нього зо всіх боків накидаються депутати з докорами, але він вже на них не зважає, бо відчуває, що ця, хоч і підбунтована Українцями, але щира в своїх національних почуттях, солдатська маса для нього миліща ніж брехлива зграя депутатів, що робить особисту карієру на народньому нещасті. Так був зломаний активний спротив орґанізацийним планам Полуботківського Орґанізацийного Комітету з боку військової влади. Комітет побачив, що хоч формального дозволу на формування окремого українського полку він швидко не одержить, але й активної перешкоди з боку військової влади вже не зустріне.

Тепер повстало питання, де взяти жовнірів для нового полку. Воно розвязано було так: на київському етапному пункті завжди перебувало по кілька тисяч жовнірів, що з відпусків, або з госпіталів після лікування, повертались на фронт. Полуботківцям не трудно було підбити частину цих жовнірів, аби вони заявили начальству, що підуть на фронт тільки під тією умовою, коли з них буде зроблено окремий український полк. Так, при більшій, чи меншій пасивности з боку військової влади, і під шум грізних резолюцій з боку ворожого до української військової акції київського «Совът'у», почав Комітет Полуботківців орґанізувати в Київі перший український полк.

Те, що робилося в Київі, мало всеукраїнське значіння, бо всі погляди звернені були на Київ і всюди, де-б не був активний український елемент, він переймав методи акції і тактику з Київа. Таким чином утворилась деяка однородність українського військового руху і конкретних його форм на всій території України і навіть в Росії, де були розкидані українські мобілізовані вояки. Цей процес розвитку українського руху як на фронтах, так і в тилах, відбувався по прикладу Київа ще до скликаня «Першого Всеукраїнського Військового Зїзду». При цьому, як зазначив в своїх спогадах Юрко Тютюнник, люде в провінції страшенно ідеалізували те, що робилось на верхах українського життя, в Київі, придумуючи ріжні мудрі причини для поясненя того, що здавалося їм там незрозумілим, або хибним. Так на провінцію доходили чутки про дивне поводженя лідерів Центральної Ради в справі орґанізації українського війська, – про те, що Центральна Рада виступає проти такої організації – але в серіозність цих виступів і в самоубийчу політику української соціялістичної демократії на провінції не вірили. Давали таке хитре поясненя: Міхновський веде організацію війська на підставі таємної умови з лідерами Центральної Ради, але ці, щоби приспати увагу петербургського правительства, удають ніби між ними і Міхновським незгода.

Згідно виробленій тоді революцийній практиці, український військовий рух мав виявитись в обєднуючім цілий цей рух «Всеукраїнськім Військовім З'їзді». З'їзд цей мав служити також для поборюваня ворожих до української військової акції впливів як київського «Совъта» так і центрального Тимчасового Всеросійського Правительства, Мiхновський заздалегоди усвідомлював небезпеку такого з'їзду, що мав відбутись під проводом діячів Центральної Ради. Бо це значило ставити організацію державної української мілітарної сили в залежність від демаґоґії недержавницьких, керуючих Центральною Радою, елєментів. Але иншого виходу не було. Організація українського військового руху – за вийнятком I-го Українського корпусу, зорґанізованого лєґально його тодішнім начальником, ґенералом Павлом Скоропадським – відбувалась революцийним шляхом, тоб-то шляхом обєднуваня збунтованих військових елєментів на ґрунті непослуху лєґальній військовій владі. Організовані при таких умовах українські військові частини не можна було вважати за регулярне, дисципліноване військо, і щоб з них таке військо зробити, треба було як найшвидче витворити авторитетний орґанізацийний центр. Це примусило Полуботківців скликати на початок травня «Перший Всеукраїнський Військовий З'їзд».

Зїзд цей відбувся дуже імпозантно. Його аґітацийне значіння для національного українського руху було величезне. Він також підняв в очах всеросійського петербургського правительства значіння і удільну вагу української Центральної Ради. Але сама Центральна Рада цього значіння української військової сили не хотіла бачити. її зусилля і далі були скеровані в напрямі гальмування і розкладання української мілітарної акції. Хоч з'їзд в ряді резолюцій визнав заслуги Міхновського і Полуботківців, але, вибіраючи новий вищий орґан для дальшої організації українського війська, він, під впливом соціялістичних агітаторів з Центральної Ради, покликав в більшости до цього орґану власне цих агітаторів з Петлюрою на чолі. І хоч до «Всеукраїнського Військового Комітету» був вибраний також Мiхновський і ще кілька Полуботківців, але вони були в меншосте і при тім в меншости, весь час цькованій і очернюванiй більшостю. Ця меншість завзято боронила ідею сильної, дисциплінованої Української Армії, але не могла встояти проти напору демагогічної більшости, яка мала сильну піддержку ще й зовні: в зростаючій анархії, в недержавницькім характері цілого українського руху і в діяльній підтримці проти «українських реакціонерів» з боку московської, польської і жидівської демократії. Два найгорячіщі і найбільше важні місяці революцийної доби проходять для Міхновського в безплодній боротьбі з соціялістично – демаґоґічною більшостю Українського Військового Комітету, з народженою тоді в лоні цього комітету «Петлюрівщиною». Махновський пробує знайти для себе опору в орґанізації «Союзу Української Державности», але в цій добі розцвіту української демократії така орґанізація поважного впливу мати не могла.

Тим часом Орґанізацийний Військовий Комітет при Товаристві Полуботківців продовжував формування Богданівського полку, призначав йому офіцерів, навіть командіра полку, і взагалі зараджував цілою тією справою. Фролівський жіночий монастир вишив чудовий прапор для Богданівців: шовкове полотнище з одного боку малинового коліру, з другого темно-зеленого, на ньому вишитий шовками портрет Великого Богдана і вишитий золотом напис: «Перший імени Гетьмана Богдана Хмельницького Козацький Полк».

У Міхновського вже в червні 17-го року повстає план проголосити державну самостійність України, спіраючись на сили Бовданівського полку. При тодішнім безвластї ця думка не була фантастичною. Було вирішено повезти полк пароплавами на Шевченкову могилу і там, на цій святій для всякого свідомого Українця землі, проголосити самостійність Української Держави. Для цього треба було мати надійного командіра полку. Думка призначити самого Міхновського командіром Богданівців була залишена, бо Полуботківці дивилися на цей акт проголошеня самостійности і на Богданівський полк тільки, як на початок великої роботи і боялися залишитись без головного свого керовника.

За порадою Клима Павлюка був викликаний з Сімбірську кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав, на всіх Полуботківців зробив добре вражіння. Втаємничений в самостійницькі плани Полуботківців, Капкан на всі їхні пропозиції пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні і на виконаня цілого того плану проголошеня самостійносте. Але Капкан, увійшовши в той-же самий час в зносини з головою обібраного Військовим Зїздом Військового Комітету Симоном Петлюрою і з петлюрівською соціялістичною більшостю цього комітету, присягу свою зломав. План проголошеня державної самостійности України таким чином упав. Верх взяв Петлюра, який вів політику піддержуваня Тимчасового Всеросійського Правительства і виконуваня всіх наказів Керенського. Такою політикою він змарнував весь український національний порив в військах, пропустив найзручніщий момент для сформування Української Армії і в той спосіб підготовив всі будучі катастрофи наших державних змаганнь.

Кінчається діяльність Мiхновського в цій добі на тому, що, завдяки закулісним заходам петлюрівсько – соціялістичної більшости Українського Військового Комітету, з наказу всеросійського військового міністра Керенського, Міхновського зсилають на румунський фронт. Там, при штабі якоїсь армії, перебуває він до розвалу фронту і в глибоку осінню пору повертає на Полтавщину. Довший час перебуває він моїм дорогим гостем в Лубнях, а тяжкі місяці першого большовицького наскоку на Україну переживає в своїм ріднім селі на Прилуччині. З великим інтересом ставиться він до нової класової Партії Хліборобів-Демократів, в заснуванню якої я приймав участь. Мiхновський тоді стояв поза всякою партією, бо та «Українська Народня Партія», ініціятором якої він колись був і яка до революції майже нічим себе не проявляла, підчас революції хоч і ожила, і числом дуже збільшилась, але, на думку Міхновського, вона не подавала надій на серіозний розвиток тому, що по характеру свойому могла черпати сили тільки з тоненької і хисткої верстви української націоналістичної інтеліґенції. До того, на думку Міхновського, після зруйнування революцією старих форм державних, які звязували розвиток української нації, настав вже час для позитивної, будуючої і творчої а не руйнуючої праці і тому в виборі гасел треба берігтись демаґоґії і бути щирим та обережним. Він вважав недопустимим грати на тимчасовім захопленю. вульгарним соціялізмом політично несвідомих і неграмотних мас і на цій підставі на початку революції цілком розійшовся з своїми колишніми однопартийниками, що почали вже тепер звати себе «соціялістами-самостійниками» і почали прикидатися ніби вони теж вірять в соціялістичні ідеали. Класова і консервативна ідеологія хліборобської партії була тим, що найбільш відповідало тодішньому державницькому світоглядові Міхновського і він починає працювати в цій партії. Після звільненя Київа від большовиків я, Міхновський, Липинський і инші учасники орґанізованого хліборобського руху, зїздимось до Київа, радимось над новою політичною ситуацією і однодушно приймаємо тоді за основу дальшої політичної праці нашої, пропоновані Липинським від самого початку революції: – класовий принцип в організації громадській і принцип монархічний в орґанізації державній. Через третіх осіб робиться розвідка для виясненя намірів Німців і їхнього відношеня до нашого монархічного напрямку.

Виявилось, що Німці не знають, що їм робити з Центральною Радою і самі ще шукають способу вийти з тяжкого становища, яке виникло з несеріозного управління державою правительством української соціялістичної демократії. Можна було тільки з певностю передбачати що довго такого уряду Німці не потерплять і будуть шукати якихсь нових політичних комбінацій. Ясно було також, що життєві інтереси привели цілу німецьку армію на українську територію і що Німці, коли не знайдуть на Україні таких організованих ґруп, які були-б здатні опанувати анархію і сотворити серіозну українську владу, то просто підпорядкують своїй військовій владі управління цілого краю, на основах звичайної окупації. Щоби запобігти такому сумному і катастрофічному кінцю української державности, було на нашій нараді вирішено: всім розїхатись негайно по провінції і відновити як найшвидче – припинену большовицьким наскоком – діяльність місцевих орґанізацій Хліборобсько-Демократичної Партії. Найшвидче вдалося відновити нашу орґанізацію в Лубнях.

Зорганізована в Лубнях при кінці березня численна хліборобська делєґація – своїм демонстративним появленям в Київі, своїм протестом проти соціялістичних ексцесів правительства Центральної Ради, і своєю виразно підкресленою вірностю державно-національним українським змаганням – показала і своїм і чужим, що на Україні єсть сили, які хочуть України, але для яких Україна не єсть синонімом анархії, розбишацтва, або безвідповідальної гри в ріжні соціяльно-революцийні експерименти. В той спосіб ця делєґація відограла також велику ролю в ділі національного відродженя і політичної організації місцевих консервативних елементів.

Частина консервативних елементів, яка обєднувалась біля будучого Гетьмана Павла Скоропадського і яка шукала виходу з руїни України не в поваленю української державности, а в реорганізації її форми в дусі української історичної традиції і в напрямі зміцненя самої Української Держави – знайшла піддержку для своїх планів власне в державницькій і протианархічній акції тих, що здавна національний український рух репрезентували. Більшість імущих і досі правлячих на Україні консервативних класів до всяких українських змаганнь ставилась вороже, бо вона в цих змаганнях бачила саму тільки анархію і руїну. Тому становище тієї частини цих класів, яка хотіла українські власно-державницькі змагання в їх консервативній формі піддержати, було незвичайно тяжке. Приклад лубенської делєґації, складеної з дійсних людей землі – переважно козаків і селян землевласників, яких не можна було запідозрити в соціальній революцийности, але які разом з тим себе гарячими прихильниками української державно-національної ідеї заявляли, – зміцнив становище цієї українсько-державницької частини серед загальної маси місцевих консервативних елементів, збільшив її віру в свої сили і дав їй останній імпульс та рішучість для активної участи в будові Української Держави і для здобуття в ній влади.

В історичних днях київських хліборобських з'їздів, коли відроджена була традицийна Гетьманська Влада, Міхновського в Київi не було. Він саме тоді перебував в ріднім селі на Прилуччині, прикований до ліжка тяжким приступом ревматизму. Але зараз по проголошеню Гетьманства політичні приятелі привезли автомобілем ще хорого Міхновського до Київа. Хлібороби-Демократи вели переговори з Гетьманом про передачу до рук Мiхновського Міністерства Внутрішніх Справ. Проти кандидатури Міхновського гостро виступили, як представники національно-свідомих українських кол, запевняючи Гетьмана, що при своїй різкій вдачі Махновський розжене все Міністерство, так і представники «Союзу Землевласників», які в Міхновськім бачили людину, персонально звязану з багатьма діячами українського революційного руху, і тому, на їх думку, невдатну виявити суворости, необхідної, аби покласти кінець розкладовій революцийній роботі. При таких з ріжних боків ідучих протестах, Гетьман не зважився віддати до рук Міхновського (якого персонально зовсім до того часу не знав) внутрішньої політики в Державі. Натомість Гетьман запропонував Міхновському пост Бунчужного Товариша, тоб-то становище свого постійного особистого радника. Довго Гетьман умовляв Міхновського прийняти цю пропозицію. Міхновський вагався і просив дати строку для обдуманя. Він радився в цій справі зі мною і я дав настільки рішучу, наскільки і фатально помилкову пораду: одмовитись. В своє оправдання можу тільки сказати одне: я так дуже любив і цінив Миколу Міхновського, що не міг погодитись з такою пасивно-дорадчою, а не активно-творчою, як я думав, ролею і не міг зважитись наразити його – з одного боку на неминучі конфлікти з міністрами – а з другого на ще більші конфлікти з т.зв. свідомим українським громадянством, яке за всі помилки міністрів робило-б тоді відповідальним Міхновського.

Таким чином Міхновський і цілий провід Хліборобсько-Демократичної Партії (за вийнятком Липинського, що з дозволу партії зайняв пост посла Української Держави і дуже докоряв за опозиційну тактику мені і Міхновському), опинився в опозиції до першого Гетьманського кабінету Лизогуба. Перу Міхновського належить меморандум, критикуючий перші кроки кабінету Лизогуба і поданий Гетьману спільно чотирма опозицийними українськими політичними ґрупами.

В літі того року Міхновський бере діяльну участь в життю Хліборобсько-Демократичної Партії і в дальшім теоретичнім розвитку основ партії, який йшов в напрямку наближеня до тієї ідеолоґії, що остаточно вже викристалізувалася на еміґрації, як ідеологія Хліборобів-Державників. В осені 1918-го року бере Міхновський жваву участь у Всеукраїнській конференції партії в Київі. Як делєґат од партийної конференції він кілька разів одвідує Гетьмана і Гетьман знов висловлює бажання покликати Міхновського до державної праці. Мені довелося передати Пану Гетьману постанову нашої партії, що ми – політичні однодумці Міхновського – цього дуже бажаємо, але при умові введеня Міхновського в склад Правительства. Тоді Гетьман запропонував нам осягнути порозуміння між нашою партією і головою кабінету, і, щоб такому зближеню допомогти, взяв на себе ініціятиву в справі прийому головою кабінету делєґації від нашої партії. Але практичних наслідків од цього вже не могло бути. Наступали критичні осінні дні.

До Київа на заклик «Національного Союзу» зїздилися члени Всеукраїнського Національного Конгресу. Хоч Хліборобсько-Демократична партія до «Національного Союзу» не належала і до його соціяльно-революцийної політики ставилась вороже, але в скликаному ним конґресі ми рішили взяти участь. Тому в делєґаціях з провінції були і члени місцевих відділів нашої партії. Ми ще не передбачали тоді неминучої катастрофи і сподівалися удержати конґрес в рямках лєґальної співпраці з Гетьманською Владою. Про порозуміння Винниченка і инших верховодів «Національного Союзу» з большовиками ми, розуміється, не знали. Але знав про це Гетьманський Уряд. У відповідь на революцийну тактику проводирів «Національного Союзу» появився акт про федерацію. Зібрання конґресу рішучо заборонено. Ми, Хлібороби-Демократи, опиняємось між вибухом споконвічної української анархії і вибухом такого-ж споконвічного її наслідку: шукання порятунку у сусідів. Разом зо всіма українськими державницькими елєментами, в тім числі і з самим Паном Гетьманом, ми в цій боротьбі українських необузданних стихій губимо ґрунт під ногами. Разом з Українською Державою перестає істнувати і найбільше державницька Хліборобсько-Демократична Партія. Своїх відносин до дальших подій вона вже не в стані була, як орґанізація, вирішити. Деякі члени партії на власну відповідальність взяли участь в повстанню; инші навпаки, цю участь в повстанню як найгостріще осудили. Але оці розходженя були тільки на верхах, бо загал партії – козаки і селяне хлібороби – в повстанню проти Влади Гетьманської участи не брав.

Міхновський і я належали до тих, що дали себе захопити подражненим національним почуванням. Нація одвернула в цей мент наші думки од Держави. І ми піддались тому самообману, в якому десятиліттями виховувалась національно свідома частина нашої інтеліґенції: ніби тільки ця невеличка частинка інтеліґенцiї і єсть ціла українська нація. Цей міраж не дав нам бачити реальної дійсности. Він заслонив перед нашими очима грізне майбутнє і не дозволив нам хоч-би так вірно оцінити політичну ситуацію, як оцінили її сини наших козаків і селян хліборобів, що в сердюцьких полках стали до боротьби за Гетьмана, як за Голову і як за Символ Української Держави.

Нашвидко зібрана нарада перебуваючих тоді в Київі членів партії посилає мене і Любарського-Письменного до Одеси, аби протиділати там ворожим до України впливам на представників антанта. Міхновський з першим потягом виїздить до Харкова, до Запорожського корпусу, який мав стати головним центром цілого повстання. Там він тісно сходиться з командуваням цього корпусу і свій вплив використовує для того, щоб вирівняти тертя між конкретно життєвими тенденціями військового командуваня і революцийною легковажностю та загонистостю представників тріумфуючої української соціялістичної демократії. Залишаючи себе навмисне в тіні, Міхновський допомагає виплисти на гору кращим елєментам зпосеред повстанців. Мабуть не без його впливу, вже в розгарі повстання, командуваня Запорожським корпусом, щоб рятувати Державу од розвалу, робить спробу примиреня повстанців з Гетьманською Владою. Але в щирість цих заходів в Київі вже не могли повірити і сама ця спроба була якась нерішуча, несміла.

Тим часом швидким кроком насувалась катастрофа. До Київа вступила Директорія. її нездарність правити державою виявляється швидче, ніж можна було сподіватися. Замість використати залишений Гетьманом і вже налагоджений державний апарат, почалось безумне руйнування його. Большовики, які тільки цього і ждали, почали швидко просуватися на Україну. В послідню хвилину перед віддачею Харкова большовикам, Міхновський виїхав до Київа. Я повернув тоді з Одеси і ми зустрілись з ним в Київі вже при Директорії. Не хотілося вірити, що все загублено. Міхновський набірає ґрупу старшин ґенерального штабу і з ними виїздить до Кременчуга, аби допомогти полковнику Болбочану. Він не міг бути пасивним глядачем загибелі України. Приїздить до Кременчуга Міхновський на день перед зробленим з наказу Петлюри арештом командуючого фронтом полковника Болбочана. Цей арешт остаточно дезорґанізує оборону фронта. Війська Директорії починають розбігатися. Запорожський корпус відходить в глибокий тил на правобережну Україну. Міхновський занедужує на плямистий тиф, його кладуть в лікарню. Большовики захоплюють місто і Міхновський попадає до вязниці. Заходами місцевої адвокатури і національно настроєної місцевої української ґрупи большовивиків Міхновському вдається визволитись з вязниці. Його інтернують на приватному помешканю під доглядом чеки. Наближається рання весна 1919-го року. Григорієв захоплює на кілька днів Кременчуг і це дає Міхновському можливість виїхати зпід догляду чеки на село, на Херсонщину. В той час в загонах Григорієва служило кілька старшин з кременчугських хліборобів, які особисто знали Міхновського. Ці старшини намовляють Григорієва закликати Міхновського до участи в орґанізації його штабу і Григорієв робить таку пропозицію Міхновському через сотника Прудкого. Міхновський цю пропозицію одхилив, хоч, здається, він де в чому допомагав штабу Григорієва. Принаймні випущені в той час Григорієвим відозви до населеня – по своїй гарній, сочній українській мові і по закликам до бідніщих і багатших обєднатися для оборони України – нагадували нам своїм стилем і духом Міхновського.

Про дальші чотирі роки життя Міхновського я мав тільки уривочні, розріжнені відомости. В часи евакуації Дєнікіна він був в Новоросійську, хотів виїхати за кордон, але не міг одержати потрібних віз від добровольчої влади і залишився на Кубані знову під большовиками. Потім доходили чутки, що він дуже бідував, служив один час в кооперації, і довший час працював як учитель, чи завідуючий школою в якійсь козачій станиці. На початку 1924 року Міхновський повернув до Київа з наміром виїхати за кордон. Він почував себе вкрай перетомленим і хотів тільки відпочинку. В лютім місяці 1924-го року я одержав од нього коротеньку записку з Київа. Він писав: «Ви цікавитесь становищем української церкви. Я був на службі Божій у Софії. Це чудово! Можу тільки сказати, як ті посли Володимирові, повернувшись з Царгороду: я не знав, де я, чи на землі, чи на небі. В цих журливо-побожних співах, можна сказати, виявляється душа цілої нації. Українська церква само-святна, в цім її слабість. Хто зна, що з неї вийде.» Далі він писав, що хоче виїхати за кордон і потрiбуватиме там заробітку. «Я хоч і старий, шуткував він, а їсти хочу.» Він просив допомогти йому порадою і подати інформації про життя на еміґрації. Я поспішив вислати дозвіл на візу, подав свою думку про те, як можна було-б за кордоном улаштуватися, а що до становища еміґрації взагалі, то описав його так, як сам собі уявляв. Це була моя помилка. Картина життя еміґрації вийшла досить похмура. Його надії на закордон впали, сили його покинули. В останній коротенькій записці він писав мені: «Ваш лист – цінний по свому основному мотиву. Не брешіть в ньому надія на краще. Оттак і в мене. І сюди круть і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання усім, хто мене памятае. Ваш Микола.» Я старався в дальших листах оживити надію на краще, але цього осягнути мені не вдалося. Він остаточно вже загубив віру в життя, в свої сили… Третього травня 1924 року його не стало. Він позбавив себе життя...

Це було велике серце, В ньому палав такий вогонь любови до України, що в другій країні він запалив би міліони сердець бажанням патріотичного подвигу, а в безкислородній атмосфері нашої інтелігенції запалилися цим вогнем тільки одиниці… О, як мусіло заболіти серце тих Українців, які святий вогонь любови до своєї Батьківщини в собі мають, після звістки, що життя його згасло… І згадуються мені останні хвилини, коли ми були разом. Це було на початку січня 1919 р. в Київі. Він похапки збірався їхати з десятком старшин, рятувати фронт під Кременчугом. Бадьорий, енергійний, з виразом активної турботи за долю України в очах. Він поспішав, прощався і твердою, швидкою стопою, з жовнірським клунком на плечах вийшов з дому. Я кинувся до вікна, щоби ще раз поглянути на його милу постать. Падав густий, лапатий сніг, він швидко скрив його обрис на обрію і замів його сліди на подвірю…

Для оцінки праці Міхновського не настав ще час. І ці мої рядки, складені на могилу Найдорожчого Друга, такою оцінкою не мають бути. Але вже сьогодня, в цій ще близькій перспективі, зарисовуються виразно і великі заслуги і – неминучі в кожній праці – помилки Покійного.

Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуванням. Малесеньку любов до пісень, вишивок і соціялістичних брошурок він розпалив серед Українців в полумя любови до Великої, Вільної, Самостійної України. Оце захопленя національних почуваннь великим, достойним великої нації, ідеалом – забезпечило Миколі Мiхновському почесне місце в історії України навіки.

Але життя його увірвалося раніще, ніж він встиг показати шлях для здійсненя оцього, його великим серцем породженого, національного ідеалу. Питання політичної тактики остались у нього нерозроблені і в ціх питаннях були у нього помилки і хитання. Одначе і в ціх помилках і хитаннях намічався вже виразний шлях, по якому його розум йшов до здiйсненя заповітів його серця.

Від соціяльно-революцийної націоналістичної демаґоґії з часів молодости, Міхновський все більше схиляється до ідеології державницької в другій половині свого життя. Разом з тим він вчиться цінити більше, ніж «міцну своїми потугами» сліпої руйнуючої стихії «чернь дніпровую» – і більше ніж «плодну матку» української емоціональної революційної анархії — консервативні, здержуючі і орґанізуючі сили нації. Він все ясніще усвідомлює собі, що як в життю одиниці, так і в життю громади-нації, нінащо не здасться найбільший порив серця, коли його не взяти під міцне керовництво волі і розуму. Питання організації здержуючих, консервативних українських сил починає особливо інтересувати Міхновського в часах революції, по упадку Петербургської Держави. Бо тоді стає ясно видко, що самими лише національними почуваннями не можна збудувати своєї власної нової Української Держави на місці упавшої держави старої метропольної. Відтоді Держава в його світогляді починає переважати над пануючою над ним досі неподільно Нацією. І хоч хвилинами його чуттєва революцийна вдача бере ще верх над наукою досвіду, і хоч хвилинами націоналіст переборює ще в нім державника, але основний напрям шляху, по якому він йде, остається незмінним. І на нас, його приятелях, коли ми хочемо його память на Українi зберiгти, лежить обовязок цей тернистий український державницький шлях далi своєю працею продовжувати.

Берлiн. Квiтень 1925 року.