hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Архівні документи
Українська еміграція


Липинський В. З приводу статті ґенерала Залесського

(1925 р.)


_____________________



В’ячеслав Липинський.   

З приводу статті ґенерала Залесського.

Для теоретичного освітленя ріжних практичних питаннь нашого майбутнього державного життя, рішили ми помістити на ці теми в «Хліборобській України» ряд дискусийних статтів. З проханням дати нам таку статтю звернулись ми до ґенерала Залєсського, одного з визначніших військових колишньої російської Армії, звістного своєю видатною боевою діяльностю і теоретичними працями.*) Ріжні труднощі видавничого характеру дозволили нам тільки в цій книжці надрукувати цінну працю Високошановного Автора.


_________________

*) Ґенерал П. І. Залесський родився 1867 р. в дворянській сімї, осілій з діда прадіда на козацькій Слобожанщині – пізніщій харківській губ. Скінчив Михайлівську Артилерійську Школу i Академію Генерального Штабу. Офіцером кінної артилерії став в 1888 р., ґенерального штабу в 1895 р. Світову війну провів всю на ґерманському фронті. З початку був командіром 4-го драгунського Єкатеринославського полку, потім начальником штабу корпусу, далі командіром кінної бригади, кінного отряду, начальником 6-ої кав. дивізії, і врешті командіром 7-го кавалєрійського корпусу. Як теоретик воєнного діла, звістний своїми досвідами. Зокрема українському громадянству імя ґенерала Залесського звістне тому, що за часів Гетьманства 1918 р., він займав в Українській Державі високу і відповідальну посаду Харківського Губернського Старости. Звістний також конфлікт, який вибух між ним і українською національно-свідомою інтелігенцією з приводу його ворожого відношеня до української мови. Ось про цей конфлікт, в звязку з поданою вище працею ґенерала Залесського, написаною ним для нашої «Хліборобської України» – вважаю потрібним сказати кілька слів.

(подривна служба конниці, служба телефонна, переправи кавалерії, конструкція офіцерського вюка і т.д.) і друкованими працями, які містив в «Русскомъ Инвалидъ», «Военномъ Сборникъ», «Въстникъ Русской Конницы», «Военномь Голосъ» і т.д. З цих праць важніщі: Орґанизація, обученіе и дЪятельность конници (1898 р); Кавалерія перед данными современной войны (1905); Насущныя нужды нашей Армій (1906); Что нужно нашей конницъ (1907); Подготовка команднаго элемента; Главнъйшіе виды дъятельности конницы (1909). Крім цього багато його праці вложено в такі офіціяльні видання, як «Уставъ кавалерійской службы изд. 1911 г., «останнє» Наставленіе для мобилизаціи» і «Конно-саперное дъло для конницы». Для будучих істориків того, що сотворено Українцями у всіх галузях людського знання, варто зазначити, що погляди ґен. Залесського на ролю кавалерії в сучасних арміях, сформуловані ним ще перед світовою війною, повторюються тепер західноєвропейськими військовими письменниками вже по досвіді війни.


______________________

З ґен. Петром Івановичем Залесським познайомився я 25 Липня (ст. ст.) 1914 р. В цей день, по тяжкій подорожі з мого хутора на Уманщині до глухих кутів північної погряничної частини ломжинської губернії, прибув я в 4-ий драгунський Єкатеринославський полк, яким він тоді командував, і до якого я, як офіцер резерви, був призначений по мобілізації. Ніколи не забуду цього простого і привітливого прийому, яким зустрів мене Командір полка, а за ним і полкове офіцерство. Він зумів зразу знайти такі нитки, що зближають, а не віддалюють людей. Наше спільне походженя з далекої тут, на цих мазурських пісках, України, яку Командір видко дуже любив, як свою Батьківщину, – далі згадки про спільних знайомих в 11-ій кавалерійській дивізії, розташованій в моїх рідних волинських місцях і в якій я в 1902–3 роках відбував свою військову службу – врешті висловлене мені признання за це, що, не зважаючи на таку далечінь, я точно в приписаний законом день явився в свою часть, – все це спричинилось до того, що я зразу став почувати себе в цім, досі мені зовсім незнанім, полку так, неначе-б я прослужив в ньому все життя. Бо «дух» в полку був добрий, а «дух» цей, як відомо, залежить завжди в найбільшій мірі від начальника.

Дальше моє перебування в полку ще більше скріпило мою повагу і симпатію для його Командіра. В тяжкому поході в Східну Пруссію (наша дивізія входила в склад VІ-го корпусу II-ої Армії ґен. Самсонова) я мав змогу пізнати велику особисту відвагу, глибоке знання свого діла і щиру дбалість про своїх підлеглих, нашого – всіми любленого – начальника. Буваючи дижурним по полку, я часто дивувався, як ця залізна людина, що потрібувала для спочинку ледве кілька годин і то перериваного сну, фанатично любить своє воєнне діло, як вона памятае про кожну навіть найменшу дрібницю, як вона вся живе військом і війною, і як цей складний орґанізм – Армія – єсть її природною стихією. Особливо тяжкі бої нашого полку під Бельцонценом, під Руммі при зайняттю Ортельсбурґа, при наступі на Пассенгайм; потім, при відвороті російських армій: під Мишинцем, під Ґрос-Спаліненом, в кінній атаці під Щучином і т.д. і т.д., – Витворили між начальником і підлеглими ту взаємну симпатію і довіря, які родяться тільки на війні, коли діла людські приймають якусь особливу виразність, і коли вартість людей міряється і оцінюється дуже скоро. Пiзніще ґен. Залєсський, призначений начальником штабу VI корпусу, покинув, на жаль, наш полк, але з того часу у мене залишились про нього найкращі спогади.

Отже велика це була для мене радість, коли вже у Відні, представляючи там наше Гетьманське Правительство, я почув, що ґенерал Залесський зайняв пост Харківського Губернського Старости. Я бачив тяжке становище нашої молодої Держави і розумів, як страшенно потрібує вона власне таких людей, як ґенерал Залесський. Знаючи його, я був певний, що він в наше діло державне, раз за нього візьметься, вложить всю свою душу, всю свою кипучу енергію, всі свої знання і весь свій досвід. Крім тоге, знаючи лицарський характер мого колишнього начальника, я був певний, що, зложивши присягу Гетьманові України, вiн буде служити Українській Державі, так само вірно, як служив Державі Російській. Врешті я знав, що генерал Залєсський консерватист, але не реакціонер і не революціонер: що гріхи своєї власної верстви він знає дуже добре, бо сам ціле своє життя з ними боровся, але разом з тим він не має в собі нічого з типу «кающихся дворян», і що в угоду юрбі він своєї верстви та самого себе не відречеться і червоного банту на себе не почепить. Тому я так щиро радів цій звістці і постановив при першій моїй поїздці на Україну проїхати конче у Харків, щоб побачитись з моїм колишнім Командором, засвідчити йому свою пошану і висловити радість, що доля знов звела нас на спільній службі – тим разом вже нашій рідній і власній Українській Державі.

Але доки я зміг виконати свій проект, наспіла, нова звістка, що ґенерал Залєсський подався до димісії. Причина, як вище сказано: непорозуміння з «національно-свідомими» українськими діячами ізза української мови. Факт, як знаємо з історії 1918 р., дуже на Україні типовий і в своїх наслідках для нашого державного і національного життя катастрофічний. Що лежить в його основі? Иншими словами: в чім лежить причина иншого відношеня до Українців типу ґен. Залесського, – тих Українців, які звуть себе «національно-свідомими», і нас, що теж не єсть »не-свідомі«, але що на першім місці ставимо державу.

Причина оцього відмінного відношеня в данім випадку (про инші прояви політичного життя тут не говорю) лежить в діяметрально протилежнім розумінню взаємовідносин між нацією і державою у тих Українців, що на першім місці ставлять справи і ознаки культурно-національні, і у нас – Українців державників — що на першому місці ставимо справи та ознаки політичні і територіяльні. Коротко цю ріжницю можна сформулувати так: вони хочуть дійти до держави через націю, а ми хочемо дій ти до нації через державу.

Вони кажуть: нація українська вже істнує і цею нацією єсьмо ми, свідомі Українці. Ознакою нашою, яка відріжняе нас від инших «не-українських» мешканців Української Землі, єсть те, що ми говоримо мовою, якою говорить народ, що ми цей народ репрезентуємо, і що ми хочемо, аби нам належала влада в українській державі тому власне, що ми говоримо по українськи і репрезентуємо народ. Отже держава українська буде лиш тоді, коли її збудуємо ми, свідомі Українці, тоб-то коли державу українську збудує українська нація. Всяку-ж окрему і суверенну державу на Українській Землі, збудовану не нами, тоб-то державу, в якій не ми будемо правити, ми будемо нищити, бо це буде для нас це українська держава.

Ми-ж кажемо: нації української ще нема і – доки не буде на Українській Землі окремої і суверенної держави – її не може бути. Ні одна нація в світі – нація, як факт реальний а не ідеологічний – не народилась перед державою: завжди зпочатку була держава, а потім була нація. Так само і українська нація не може почати родитись від кінця, бо такі «народженя» і «відродженя» істнують тільки в фантазіях белетристів. Ці – що сьогодня звуть себе «українською нацією» – це тільки частина місцевого українського громадянства, причім частина як раз до будови держави найменше здатна. Бо говорити українською мовою і репрезентувати народ – це замало для того, щоб збудувати державу. Щоб збудувати державу, треба мати державний інстинкт, досвід влади і потрібні фахові знання. Цього всього не мають ці, що себе звуть «національно-свідомими» Українцями. Не мають тому, бо вони всі виросли з революції, отже руйнування а не будування держави» – виросли з такої чи иншої боротьби з державою за свої культурно-національні ознаки. І вони не в силі вбудувати самі української держави, а значить і не в силі сотворити реальної української нації. Окрема держава на Українській Землі буде лиш тоді, коли до державного будівництва візьмуться місцеві державно-творчі елементи, тоб-то елементи як раз зпоза тих кругів, що «свідомість національну» і «націю українську» для себе монополізують. А щоб ця окрема держава на Українській Землі стала державою національною, треба, щоб будівничим цієї держави «національно-свідомі» Українці дали свою моральну піддержку. Тоді тільки, коли українська ідея національна допомагатиме, а не заважатиме будові держави, люде, які в хвилині кризису метропольних влад матимуть хотіння і дані будувати окрему державу на Українській Землі, будуть приймати, сприяючу і допомагаючу їм, українську ідею національну. В той спосіб місцеві «не-свідомі» державно-творчі елементи будуть українізуватись, будуть входити в склад української нації і в той спосіб буде творитись, буде народжуватись ця нація. В противному разі, державницькі елєменти на Україні будуть завжди будувати на Україні держави чужі і «нація українськая» останеться навіки в вузенькій сфері збунтованих проти держави «ізза української мови» – літераторів.

Звідци, розуміється, зовсім инше відношеня їх і наше до того державно-творчого типу на Україні, якого видатним представником єсть власне ґенерал Залєсський.

В чім виявляється українство цього типу?

Розуміється не в ознаках культурно-національних. Само лише «балаканя українською мовою» цим людям діла ані імпонує, ані їх не може захопити, їх українство носить характер територіяльний і політичний. Свою Батьківщину – Україну – вони люблять напевно не менше, ніж «свідомі Українці»; а в значно більшій мірі, ніж «свідомі Українцi», вони мають в своїй свідомости, в своїх інстинктах, в своїй крови українські політичні традиції. Командуючи наприклад 4-м драгунським Єкатеринославським полком, сформованим з тих Запорожців, що не виеміґрували по скасованю Січі до Туреччини, ґен. Залєсський мусів не тільки знати цю українську полкову традицію, але ще мав обовязок своїх підвладних навчити цю традицію шанувати і любити. Не міг також не знати він – знавець кінноти – що його предки – це ті слобідські українські козаки, з яких виріс пізніще цвіт російської кавалерії (полки: Ахтирський, Сумський, Ізгомский, Харківський, Чугуевськжй і инші). І власне во імя цієї, нашою попередньою історичного минувшиною сотвореної, такої а не иншої, реальної а не фантастичної, політичної традиції, він служив вірою і правдою державі Російській. Відреченя від престола династії, якій (династії, а не Москві!) предки Генерала Залєсського в Переяславі присягу складали, звільнило його від цієї, кожного державника, традиціоналіста і консерватиста, обовязуючої присяги. І тоді він пішов за голосом любови до своєї Землі. Замість остатись, як багато його товаришів по службі, в Москві в большовицькому ґенеральному штабі, де-б його прийняли з найбільшою радостю, він з великими труднощами пробрався на свою Батьківщину і став з цілою своєю енергією відбудовувати її зруйноване державне життя, став творити реальну, дійсну Українську Державу.

І ось в цей момент ділової, напруженої праці приходять до нього «свідомі Українці» і кажуть: «Ви не Українець, бо Ви не вмієте балакати українською мовою, бо Ви ґенерал а не представник народу, і тому Ви не маєте права будувати українську державу. Коли хочете це робити – признайте нашу владу, навчіться в два місяці говорити по українськи і покайтесь перед нами, народніми представниками, у всіх Ваших гріхах перед народом».

На це честна людина, творець держави, а не продажний і зрадливий кондотієр – людина, що не вміє брехати і принижувати себе для посади – може мати в наших українських умовах тільки два виходи. Бачучи повну державну нездатність і повну політичну нікчемність тих, що проти нього во імя гасел «національно-українських» виступають, він може або розпочати зі невідомими Українцями» боротьбу за Українську Державу, або зовсім од цілого того «українського державного будівництва» геть відійти. Ґенерал Залесський, на жаль, вибрав це друге.

Коли-б «свідома» українська інтеліґенція мала хоч трохи державного, політичного інстинкту, вона в данім випадку поступила-б зовсім инакше. Людям типу ґенерала Залесського вона-б сказала: «будуйте на Українській Землі окрему свою власну державу якою хочете мовою. Але будуйте її так, щоб це дійсно була держава і щоб дійсно була вона суверенна. Це значить, що в цій державі Ви самі, місцеві державні люде, без зовнішньої, метропольної, московської або польської допомоги, мусите правити, а для цього самі мусите бути сильні – самі між собою мусите бути залізно зорганізовані. І коли Ви – своєю організованою силою – будете на Українській Землі свою власну окрему державу будувати, то ми нашою українською мовою і нашою близькостю до народу будем Вас всіма силами піддержувати: будем всі Ваші державні розпорядки поясняти цією зрозумілою для нашого народу мовою так, щоб народ оцінив Вашу державну працю, щоб він знав, що вона йому для істнування необхідна, і щоб, за цю потрібну йому працю, він Владу Вашу державну шанував і її за свою Владу законну признав.*

Тоді напевно люде цього типу, при їх енергії і дiловитисти, дійсно в можливо найкоротний строк вивчили-б українську мову і прийняли-б українську ідею національну, яка-б владу їхню скріпляла, тоб-то в будові власної держави їм допомагала. І була-б тоді Українська Держава, а в ній виросла-б і дозріла, реальна а не літературна, Українська Нація…

Життя підтверджує власне наш державницький світогляд. Через димісії людей типу ґен. Залєсського і через хвилеву перемогу «національно-свідомих» Українців, ми загубили свою Державу і одночасно загнали назад в літературу й всю «українську націю». Більшість тих, що воювала з «не-українською» Гетьманською Державою під прапорами «української мови», прийняла або прийме большовицьку окупацію, з її єдиною всеросійською комуністичною правлячою верствою, з її повним знищеням окремої української правлячої верстви, а значить і з повним знищеням окремої української держави. За большовицьку, народом українським прокляту, «українізацію», – за дрібні під-комісарські посади, до яких вони пруться, не маючи для державних посад ніяких инших даних, крім свого знання «української мови», – ці люде занапастили державу, а з нею задержали в розвитку і націю.

Ґенерал Залєсський написав для нас по російськи оцю статтю, знаючи, що вона буде надрукована українською мовою, і що буде вона одною з тих цеглин, які ми, – беручи приклад з муравлів після великої бурі, – знов зносимо терпеливо під відбудову нашої зруйнованої Української Держави.

Вячеслав Липинський.

_________________________




 
matrix-info БУЛАВА