hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Архівні документи
Українська еміграція


Шемет С. Нація в поході. Програмові питання в гетьманській літературі (Берлін)

(1941 р.)


_____________________



НАЦІЯ В ПОХОДІ

ПРОГРАМОВІ ПИТАННЯ
В ГЕТЬМАНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ


Ідеологічний реферат, читаний бл. п. інж. Сергієм Шеметом
на зборах С.Г.Д. у Берліні, 1941 р.

Фотостатом, ВИДАННЯ ДРУГЕ
Нью-Йорк, 1960.

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ ВІЧНІЙ ПАМ’ЯТІ АВТОРА,
піонера й видатного діяча Гетьманського Руху в його основуючих
печатках.


ВИДАВНИЧА КОРПОРАЦІЯ "БУЛАВА"
BULAVA PUBLISHING CORP.
423 E 9th St., New York 9, N. Y.

ВІД ВИДАВНИЦТВА

Розглядаючи зміст політичних ідей, що поширювалися в Україні від часу революції, знаходимо дві основні тенденції в їх програмах: одна, що зв’язана зі збереженням минулих традицій, – друга, що зв’язана з потребою впровадження конечних змін.

Програми політичних груп, а особливо радикально-соціалістичних та комуністичних характеризуються запереченням та поборюванням наших минулих традицій. Нігде правду діти, що були й праві, нечисленні, політичні групи, що відкидали у своїх програмах всяку потребу впровадження конечних суспільно-економічних змін.

Одні і другі шкодили національним інтересам. Коли немає культу традиції, коли минуле не являється історичною реальністю – тоді політичні ідеї не поривають найширших кругів народу до бою і тим самим не служать історичному розвиткові нації. Тут й причина, що наші політичні партії так часто міняють свої програмові кличі, свої партійні плани та свої ідеологічні основи.

Є однак політичні ідеї, що для них історичне минуле та традиції пройдених поколінь являються джерелом розвитку; вони побудовані на незмінному, заєдно-життяздатному та ідейно-здоровому стрижневі.

Це ідея – Української Трудової Монархії.

Думки близької пам’яті С.Шемета являються коротким ядерним «resumе» політичного світогляду, глибоко опрацьованого батьком модерного українського монархізму сл. п. В.Липинським.

Деякі незначні завваги у викладі думок С.Шемета, що характеризували актуальні відносини перед 2-ю світовою війною, В-во пропустило.

Читач однак легко може зауважити, що всі програмові питання Гетьманського Руху обговорені автором ще 1941 р., являються й під сучасну пору робочим планом – гостро актуальним і практично-з’ясованим.

В-во «Булава» уважає, що українська нація є в поході і що нашому народові дадуться успіхи лише тоді, коли у всіх починах політичної роботи буде збережений повний респект духових та історичних традицій нашого минулого в ім’я майбутнього.

ВИДАВНИЦТВО   
С. Шемет

Програмові питання в гетьманській
літературі


ЗМІСТ:


Програма-схема, чи ідеологія-світогляд-плян? Причини нашої катастрофи. Три способи організації держави: охлократичний, демократичний і клясократичпий. Гетьманство – це єдина, традиційна форма, необхідна для кристалізації і визрівання Української Нації. Соціяльна база Гетьманства. Народ і влада в клясократичній Гетьманській Державі. Військо і державний апарат. Українська культура та Гетьманська Держава. Про організаторів нації – національну аристократію. Гетьманство – це ідея нового монархізму з коріннями в укр. традиції. Необхідність організованого ядра-четверобока. Про необхідність соціяльної реорганізації. Земельне питання. Робітниче питання в клясократичній Гетьманській Державі. Церква в Гетьманській Державі.

Програма-схема чи ідеологія-світогляд-плян?

Політичні партії подають свої цілі в вигляді схематичної програми. Такі програми дають конкретні відповіді на головні питання політики. Очевидно, ідо конкретна відповідь змусить відповідати існуючим в дану хвилю обставинам.

В наші дні, коли відбуваються такі глибокі й часті зміни всіх соціяльних і політичних відносин, було б треба постійно міняти й схеми-програми. Це вносило б плутанину в розуміння, надавало б програмам коньюнктурний характер і приводило б у решті-решт до того, що політична організація реалізувала б в життю не те, що написано в її програмі, бо ж зміна в програмах не встигала б іти в парі зо змінами в життю.

Тому Гетьманський Рух, замість схематизованої програми, опрацьовує ідеологію і світогляд, що випливає з неї. Примінення виробленого світогляду до певних питань при конкретних обставинах даного менту дає плян праці. Засвоївши собі певну ідеологію і світогляд, ознайомившись з накресленими плянами акції для певних конкретних відносин, кожен член організації С.Г.Д. зможе сам знайти відповідь на всі конкретні питання політики при всіх змінах у відносинах.

Примінення нашого світогляду до головних програмових питань знаходимо перш за все в основній праці В.Липинського «Листи до братів хліборобів» (Відень, 1919–1926). Далі – в «Бюлетенях Гетьманської Управи» (Берлін, 1929–1940), в неперіодичних збірниках «Плуг та Меч» (Буенос-Айрес, 1936–39), в книзі «За Україну», виданій в Едмонтоні-Канада, (1938), та в інших виданнях гетьманців.

Цей реферат дає в концентрованій формі огляд того головного, що надруковано в гетьманській літературі та в резолюціях з’їздів організованих гетьманців.

Починаємо з діягнози української політичної хвороби.

Причини нашої катастрофи.

Чому розселений на найкращих землях Европи український сорокамільйоновий народ у добу упадку своїх метропольних влад (Росія і Австрія) в 1917–18 рр. не зумів зорганізувати власної незалежної держави, коли інші менші народи такі держави зорганізували та менш-більш їх стабілізували?

«Тому, відповідає «ВІСТНИК» – орган гетьманської організації в б. Польщі, що кожний з чотирьох основних клясів цієї території належав до іншої нації: селяни – українці, духовенство – росіяни, землевласники – поляки чи росіяни і торговельний кляс – жиди.»

Поділ цей, звичайно, треба розуміти більше в значінню культурних і політичних впливів, бо, наприклад, 95 відсотків духовенства й земельних власників по крові були українцями.

«В книзі цій, писав В.Липинський у своїх «Листах до братів хліборобів», Нація утотожнюється з поняттям Держава. Нація для нас – це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави, а не «пролетаріят» і не мова, віра, племя. Ви, українські соціялісти, утотожнюєте поняття нація з пролетаріятом і партією. Для вас – не соціяліст – не українець. Ви ж українські націоналісти утотожнюєте поняття нації з мовою, вірою, племенем.» (стр. XIII).

«З Московщини темної і несвідомої, але гордої почуттям власної сили і власної «слави», персоніфікованої в особі єдиного дідичного Царя – витворюється свідома себе, єдина й неділима, міцна нація московська. А наша, усвідомлена в своїй демократичній козацькій республіці, нація українська, стративши почуття своєї сили, слави і єдности, персоніфікованої колись в особі єдиного Гетьмана, та, придбавши натомість багато усвідомителів, дійшла до того, що поділилася на москвофілів, полонофілів і українофілів і що треба тепер наново починати «усвідомлення народа».»

Українська демократія, щоб за собою повести народні маси звязувала українську національну ідею для одних з перспективою поділу «панських» земель, для других з надзвичайними революційними карєрами, для третіх просто з нелегальним збагаченням.

«Національний меркантилізм, пише далі В.Липинський, глибоко розклав і здеморалізував усю без винятку нашу націю.»

«..Тому Центральна Рада, братаючись з Керенським, видала свій знаменитий третій Універсал і пустила з димом усю цивілізаційну хліборобську працю на Україні. Тому «земельні собственники» раділи, коли німці .розігнали Центральну Раду. Тому послідній кабінет міністрів за Гетьманщини пішов на вудку провокаторів і проголосив федерацію. Тому Директорія, піднявши повстання проти Гетьмана, розвалила свою власну українську державу. Гетьманці вважають за винуватців руїни всяких українських соціялістичних демократів, авторів братання з Керенським, авторів третього Універсалу, провідників повстання. Демократи думають, що зло пішло від Гетьманців, що розігнали Центральну Раду. Українські большевики думають, що справу програли тому, що народові зрадили демократи, а демократи думають, що через здеморалізовання народу большевиками. Наддніпрянці всю вину складають на галичан за те, що передались до Денікіна, а галичани на наддніпринців за те, що ті передались до поляків.»

«Побили себе ми самі. Ідеї, віри, легенди про одну всіх обєднуючу Україну не створили.» («Листи», стр. 16).

Звертаючись до української соціялістичної і націоналістичної демократії, що, спекулюючи на радикалізмі, мріє радикалізмом перевищити большевиків, відтягти від них і до себе пригорнути симпатії пролетаріята та біднішої частини українського селянства, а тому з розуміння Українська Нація виключає всю непролетарську частину населення, В.Липинський пише:

«Або цілковита зміна соціяльного ладу на цілім світі, – знищення самої можливости нерівного поділу багацтва, або – якщо така соціяльна революція не можлива – міжклясовий компроміс во імя ідеї держави і нації, і жертва кожного клясу для спільної ідеї нації. Іншого виходу немае.»

«Соціяльна пролетарська революція для збудовання нового соціяльного ладу, або всенаціональна-всеклясова революція для збудовання спільної й усім клясам потрібної держави й нації. Все, що посередині, це політичне й економічно – грабіж, а ідеологічно – фарисейство й деморалізація. Тільки на ідейно ясних і морально чистих підставах може народитись нова творча національна віра.» («Листи до брат. хлібор.», стр. 17).

Замість руйнуючої нації і держави боротьби бідних з багатими, одного клясу за панування над іншими клясами, висувається Гетьманцями ідея гармонійного розвитку і співпраці усіх частин нації*.

* Це питання широко обговорено в «Позиції, перспективи й завдання Гетьм. Руху», III і IV, стор. 32-37, Аугсбург, 1951 р. (Прим. В-ва).

На сходинах «Дойтчер Фольксбунд» у Шікаґо в вересні 1937 року виступаючи з публічною промовою Гетьманич Данило казав:

«Одним з найбільших ворогів, що перегороджують наш шлях до вільного життя, є большевизм, що захопив більшу частину нашої Землі. Большевизм, як світогляд, …стоїть впоперек дороги до нашого національного і державного відродження. І тому ми його всіми силами поборюємо. Тому ми з великим інтересом і захопленням слідкуємо за боротьбою проти цієї світової небезпеки в інших краях і особливо в Німеччині.

Причина неуспіху Українського Народу в 1917–18 рр. походить від того, що в ті часи під впливом кличів російської революції активна частина українства більше захоплювалась інтернаціональними ідеями (марксизмом), на шкоду своїх національних цілей і ідеалів. І це було головною причиною наших тоді невдач і катастроф.» (Збірник «За Україну», Едмонгон-Канада, 1938).

В журналі «На відсіч», ч.8–9 (Берлін, 1940) знаходимо таку оцінку причин нашої катастрофи, зроблену Гетьманом Павлом Скоропадським: «Ми зуміли створити Державу, але не зуміли її утримати. Провідної верстви, що була б на висоті поставленого їй завдання – в Україні ще тоді не витворилось. І ось сьогодні в день 22 річниці повстання Української Гетьманської Держави, з повною вірою в правду моїх слів кажу: не дивлячись на те, що загальні умови здаються несприятливими,. ми всежтаки стоїмо тепер ближче до осягнення нашої мети, ніж то було в 18 році.

…Неминуче українська проблема так чи інакше на європейському політичному обрії повстане во всю широчінь і головне тому, що тепер державне думаючих українських людей значно більше, ніж то було в році 18. Рішення питання в наших руках... Головне, щоб державне думаючі люди, чесні і вільні духом зумілі б обєднатися біля єдиного Проводу...»

Три способи організації держави: охлократичний, демократичний і клясократичний.

В.Липинський поділяє всіх людей з погляду державного на три основні типи, беручи на увагу, як ознаки, їх войовничість та участь або неучасть у матеріяльній продукції:

• войовники-продуценти,

• войовники-непродуценти

• продуценти і непродуценти-невойовники.

«Створення Української Держави, себто, завойовання влади на українській території найсильнішою місцевою групою може відбутися, пише Липинський у своїй книзі «Листи до братів хліборобів» (Відень, 1919–1926), тільки під гаслом: «Українська Держава для всіх, що живуть на Україні» – гаслом, яке власне всякий диктаторський націоналізм виключає.»*

* Доповнююча цитата з Липинського, «Листи», стор. 129. (Прим. В-ва): Коли, бажаючи пізнати методи політичної організації державно-національних рухів, приглянемось до життя людських громад, то побачимо, що існування якогось колективу з певними ознаками окремішності, як відмінна розговірна мова, інший тип, характер, звичаї і т.д., ще не означає його національної індивідуальности. Ця індивідуальність, тоб-то національна а не етнографічна чи Провінціональна окремішність, це продукт історичного процесу соціяльного життя даного колективу – це твір, формація історії, як кажуть одноголосне всі дослідники національного питання». «І коли під поняттям нації розуміти зовсім окремий і індивідуальний, живий і життєздатний, з покоління в покоління переходячий твір людського співжиття, то нація єсть формацією не тільки взагалі історії, а історичного наростання і розвитку серед певного етнічно-відмінного людського колективу іменно конструктивних а не деструктивних, іменно організуючих а не руйнуючих політичних вартостей».

Завойовання влади на Українській Землі, пише В.Липинський, не може бути зроблене групою, яка складалася б з людей тільки одного громадського типу. «Памятаймо, що ні войовники-продуценти, ні войовники-непродуценти, ні продуценти і непродуценти-невойовники не на стільки сильні на Україні, щоб якась з цих груп сама без сторонньої допомоги могла інші групи завойувати і ними неподільно, самодержавне правити.. Україна може бути збудована тільки гармонійною співпрацею всіх цих трьох основних груп. Іншими словами: місцева найсильніша група мусить включити в себе провідні елементи всіх трьох типів. Тому ні демократія, яка є необмеженою владою невойовнкків, ні охлократія, яка є необмеженою владою войовників-непродуцентів над невойовниками і войовниками-продуцентами для будови Української Держави не надаються. Тільки клясократія, яка дає змогу гармонійної політичної співпраці всіх цих груп – є тим методом, при помочі котрого може бути збудована Українська Держава. Цим методом і будувалася досі Українська Держава в добах, коли вона дійсно існувала...»

Зачаток такого клясократичного устрою бачить В.Липинський у Гетьманський Державі 1918 року, коли влада Гетьмана спіралася на організацію трудових груп, у першу чергу на Всеукраїнський Союз Хліборобів, а з другого боку джерелом своїм мала державно-національну традицію.

Суть клясократії – на думку В.Липинського – лежить в існуванню серед даної нації настільки сильних і настільки здатних до самоорганізації матеріяльно продукуючих войовників і настільки добре зорганізованих і авторитетних їхніх духових провідників-інтелігентів, щоб вони могли придбати для своєї матеріяльно й політичне організуючої праці моральний авторитет серед мас. Тоді своєю матеріяльною та моральною силою вони в стані: з одного боку зрівноважити всенівелюючу силу вояків-непродуцентів, не допустивши їх до необмеженої охлократичної диктатури меча над продукцією і ідеологією; а з другого боку не допустити до необмеженної демократичної влади золота і спекулюючих ідеологій над мечем і неспекулянтською продукцією.

(«Листи до братів хліборобів», стр. 553).

В.Липинський надає велике значіння тій обставині, що «в трагічнім положенні нашім між охлократично-дикою Москвою і демократично-анархічною Польщею клясократичний метод відріжнятиме нас від найбільш небезпечних сусідів наших» самою системою нашої державної організації.

«Бюлетень Гетьманської Управи» ч.І (Берлін, 1929 р.) в статі Н.Кочубея дає таку характеристику трьох способів організації держави.

«...В залежности від взаємовідносин між владою і громадянством, опреділюється і форма державности і її характерні риси на даній території.

Охлократія – державна влада панує необмежене над громадянством і територією. Верховна влада намагається обєднати в собі владу світську і владу духовну і не допускає ніякої організації суспільства, яка могла б мати матеріяльну або моральну силу. Прерогативи влади вона переносить на відірвану від землі і продукції, залежну цілком від неї бюрократичну служилу касту, яка править при помочі грубої сили, во імя того чи іншого гіпнотизуючого і гальвани-зуючого маси лозунгу., Яскравим прикладом охлократії може бути колишня Російська Імперія і сучасний Радянський Союз.

«…В останні часи, читаємо далі в «Бюлетені Г.У.», серед української еміграції став поширюватись тип охлократизму, який найкраще означити як охлократизм демократичний або республіканський.. Під назвою націоналізму він починає завойовувати певні позиції серед української інтелігенції…

«…Походження цього націоналізму є те, що демократична інтелігенція, усвідомивши своє безсилля, намагається дійти до розрішення проблеми цього свого безсилля шляхом раціоналізації національного почуття в формі племінно-віроісповідного націоналізму. Цей останній виливається у творення націоналістичної української касти, відворотної копії з такої ж касти «общерусскої». Тим самим він є протилежний нашому націоналізмові, що у формах територіяльно-суспільного патріотизму охоплює всю територію і всіх мешканців, що люблять свою Батьківщину.»

Український охлократичний націоналіст – на думку Н.Кочубея – це «складний тип, що виникнув в демократично думаючих колах. Він засуджений на смерть тому, що він не зможе протистати охлократизмові панросійському в умінню правити і організувати бюрократичний апарат, умінню, що віками виковувалось у Московщині і без якого жадна охлократія існувати не може. Поза цим активне проявлення цього охлократичного націоналізму на Україні замість того, щоб вилікувати так зв. малоруські елементи від їх тенденцій до панросійського охлократизму, штовхне їх своєю безтрадиційністю і невмінням в обійми московського центру. А це являється загрозою для існування Української Держави.»

«…З цього бачимо, що охлократизм на Україні, навіть у формах українського націоналізму тягне за собою розвиток сил відосередніх в бік Москви, приголомшуючи сили доосередні так необхідні для кожної нації.»*

*) Доповнююча цитата з Липинського, «Листи», стор. 136, (Прим. В-ва): «І тому коли б якась група людей в нації, претендуючи стати національною аристократією, поставила свою націю в умови боротьби за існування гірші в порівнанні з іншими націями, то така група людей або згине разом зі своєю нацією, або буде усунена від проводу іншою, більше до проводу здатною групою серед нації, або-ж, коли вона одна тільки серед даного етнічно – відмінного колективу репрезентує національну ідеольогію, то її змете якась чужа національна аристократія, яка оцьому етнічно-відмінному колективові забезпечить необхідні кращі матеріяльні і моральні умови в боротьбі за існування і одночасно дасть йому свою національну ідеольогію, перетворить його на свою націю».

Наші націоналісти люблять називати себе українськими фашистами, або націонал-соціялістами. Це не відповідає усталеному значінню цих термінів, бо увага наших націоналістів скермована в бік формування озброєної терором групи, що має захопити владу над цілим народом. Реалізація такого пляну можлива лише тоді, коли народ являє собою неорганізовану юрбу (по грецьки «охлос»), яка не може мати організованого впливу на події.

Ні італійській фашизм, ні німецький націонал-соціялізм неможна назвати і «клясократією» в тім розумінню, яке цьому термінові надає В.Липинський. З клясократичним гетьманським рухом вони одначе мають те спільне, що всі три рухи повстали в своїх країнах, як вияв боротьби місцевих національних конструктивних сил проти панування інтелігентської демократії в спілці з плутократією.

Всі ці три рухи, звичайно, мають подібності, але мають і ґрунтовні ріжниці відповідно до ріжниць у характері країн, де вони повстали.

Демократія – громадянство панує необмежене над державною владою і територією. Верховна влада теоретично належить «суверенному народові», фактично зосереджується в руках політичних доктринерів і спекулянтів. В цих умовах на перший плян виступає боротьба ріжних ідеологій, з яких кожна стає обєктом спекуляції задля захоплення влади. Громадянство розпадається на все більшу кількість партій, що веде до роздріблення його світогляду і ослаблення держави.. В таких умовах всі консервативні сили, звязані працею і життям з землею і взагалі з матеріяльною продукцією, а також організуюча мораль Церков попадають природно в конфлікт з політичною системою, що формує державний провід. Єдиною організаційною силою в царині продукції і політики являється озброєна капіталом плутократія, бо вона стає при цій системі необхідною для інтелігентської демократичної національної аристократії, що сама позбавлена матеріяльної сили. Обидва спільники один без другого існувати не можуть.

(«Бюлетень Гет. Управи», ч. І, 1929).

Примінення демократичного методу організації держави в українських умовах інших наслідків як катастрофічних дати не може. Україна не володіє ніяким національним фінансовим капіталом і не має української плутократії, значить неминуче мусила б стати полем інтриг для чужих, ворожих плутократій, що рівнозначне катастрофі. Приклади управління Центральної Ради, Директорії і УНР яскраво це. стверджують.

Нарешті третій тип держави: державна влада обмежена правами організованого громадянства, а громадянство обмежено правами державної верховної влади во імя спільної свідомости інтересів території-Батьківщини – клясократія.

В таких умовах викристалізовується той тип національної аристократії, який ми називаємо клясократією. Функції правлячої верстви не бере на себе ані каста, ані деклясована інтелігенція, ані плутократія – лише верства організаторів, що персонально звязані з ріжними галузями праці і духа: думки, землі, варстату і обміну. Виділяється ця аристократія шляхом внутрішньої селекції з кожної професійної групи – клясу.

Ці виділені ріжними професійними групами організатори-провідники можуть обєднатися лише коло такого символу, який, завдяки своїй постійності і непорушності, стоятиме вище клясів, вище Нації і вище державної організації. Таким обєднуючим символом була, є і буде правова Монархія, в якій Монарх є першим слугою спільного ідеалу єдности.

Така клясократична аристократія не може гнобити суспільства, бо вона є органічною його частиною. Не може вона, як демократія, й анархізувати, і розпорошувати суспільства проповідю безмежної свободи. Вона не стремить до обєднання в одних руках влади світської і влади духовної, не хоче підпорядкувати владі матеріяльній моральну організацію громадянства – Церкву.

Складена з творчих, організуючих сил нації вона покликана не тільки правити, а й удосконалювати працю і організацію громадянства. Звязана зо всіми галузями праці, вона потребує постійного припливу свіжих, активно-творчих сил, що народжуються в громадянстві, що зберігає її від швидкого виродження.

Охлократичний метод придушення всякої громадської самодіяльности і демократичний метод «непротивлення злу» – уступають місце творчому змаганню під одним символом державности, під одним світоглядом, при скерованню всіх громадських сил в однім спільнім напрямку.

(«Бюлетень Гетьм. Управи», ч. І).

«Завести якийсь громадський лад самими «переконуваннями» і «агітацією», каже В.Липинський, неможна. Люде не можуть прийняти якогось ладу тому тільки, що він теоретично накращий. Щоб люди якийсь громадський лад прийняли, треба, щоб ті, що його своїми очима бачать і всіми фібрами своєї душі хотять, мали власну силу цей лад завести.

Тому для перемоги клясократії потрібно, щоб серед даної нації існував один основний найсильніший кляс, якого організаторські, войовничі елементи були б в силі не тільки свій кляс зорганізувати, а ще й не допустити власними силами до охлократичного захоплення влади войовниками-не-продуцентами, а з другого боку недопустити демократичну розгнузданість, оте інтелігентське «народо-репрезентативне» дурисвітство і свободолюбиву анархію.»

(«Листи до брат. хлібор.», 554).

Гетьманство – це єдина, традиційна форма, необхідна для кристалізації і
визрівання Української Нації.

«…Почуття національної індивідуальности, в містичному і психологічному розумінню цього слова, задержалось, завдяки нашій демократичній минувшині, тільки в неясному, примітивному стані серед нашого етнографічного колективу на нашій землі, пише В.Липинський у своїх «Листах до братів хліборобів».

«…Тими засобами і методами, що їх уживає сучасна демократія, немислимо національне усвідомити несвідомий народ.»

«…Ані німці, ані французи, ані москалі, ані поляки, ані жадна нація не ставали націями в дорозі демократичного плебісциту, демократичної, політичної і літературної агітації і демократичних установчих зборів. Всі вони перейшли через фазу персоніфікації вродженого їм містичного іраціонального почуття нації в образі так само містичного, так само іраціонального по свому походженню монархічного державного ладу…»

«…І наша нація, як що вона має стати нацією, мусить перейти через стадію персоніфікації свого містичного іраціонального, стихійного почуття національної індивідуяльности в особі репрезентуючого цю національну індивідуальность Голови своєї національної Держави…»

(«Листи до братів хліборобів», стр. 86).

«Кожний національний державний лад мусить відповідати степені стихійної національної свідомости нації, степені її культурного розвитку і її внутрішнім соціяльним взаємовідносинам – в противному разі.. вона не буде нацією…»

«І коли прояви нашого стихійного національного життя трактувати поважно, з любовю, так як своє власне життя., то обовязком кожного політика є старатись поважно зясувати собі і чесно усвідомити собі ці прояви…»

«Хлібороби малі, середні і великі, зібрані в Києві в квітні 1918 р. проголошують Гетьманом Всеї України нащадка старого гетьманського роду і тільки за Гетьмана існує фактично, а не в теорії, Українська Держава.. Хто бачив тоді в Києві цих пригноблених, але завзятих українських людей – що хотіли спасти свою працю і культуру своєї рідної землі від рук ідейних і кримінальних руїнників, той мусить задуматись над питанням: чому ці люде. в момент, коли важилась їх доля, проголошують українську форму державного ладу, проголошують Гетьманство, як найближчу і найбільше їм зрозумілу форму того ладу, і чому за того власне ладу твориться дійсна. Українська Держава, починає дійсно усвідомлюватись в своїх масах Українська Нація…» (стр. 87–88).

«Треба гадати – пише В.Липинський – що в квітні 1918 р. було не зібрання якоїсь банди, а зібрання представників великої частини Української Нації і що в цьому зібранні знайшла собі вираз ота сама стихійна національна свідомість, що являється основою існування кожної нації…» (стр. 88).

«Для нас, українських хліборобів, питання Українського Гетьманства це питання життя: або буде Українське Гетьманство і ми, яко українські хлібороби, будемо існувати, або Українського Гетьманства не буде і ми, яко українські хлібороби, перестанемо існувати. Ми, яко кляс, будемо тоді росіянами, поляками, китайцями, інтернаціоналістами, ким угодно, тільки не українськими хліборобами. Наша стихійна національна свідомість, не знайшовши собі усвідомлення в єдине відповідаючій їй формі національно-державного існування, умре і яко такі ми умремо разом із нею, так само, як уже раз в історії національне були вмерли наші предки.» («Листи до братів хліборобів», стр. 88).

«Тільки реальна, дійсна, нефальсифікована державно-національна традиція може стати основою для будови реальної, дійсної, а не «літературної» Української національної Держави. Ця реальна, дійсно державно-творча, а не державно-руйнуюча українська національна традиція звязана нерозривно з поняттям Українського Гетьманства. З упадками Гетьманства падала й Україна. Хто хоче воскресити, відродити Україну, той мусить реставрувати Гетьманство. Всякий ворог Гетьманства це свідомий або несвідомий ворог державного й незалежного існування Української Нації.»

(«Листи до братів хліборобів», стр. 93).

«…Всі хиби Гетьманства, всі його дотеперішні помилки, це борикання ідеї з життям, це опір хаосу, який він усе ставить творчій, активній ідеї, що хоче й може його по свому образу і подобію перетворити. Викликаний цими хибами та помилками упадок Гетьманства в XVII століттю і його упадок в 1918 році – це не агонія, а тільки спроба сил. Це тільки хвилева невдача, тільки помилковий крок того, хто може і хто хоче бути; того, хто бореться з хаосом життя, маючи вже дані на те, щоб його перебороти…»

«І тому навіть зо всіма своїми хибами, зо всіма своїми помилками, традиція Гетьманства, образ та ідея Гетьманщини, це поки-що єдина наша національна сила, здатна до життя і до національної творчости. По за нею, як підтверджує досвід, нема іншої сили, яка б могла відродити нашу Націю, яка б могла нам збудувати Державу. Кожний раз, як на поверхню життя виринатиме Україна – вирине неодмінно разом із Нею і Гетьманство. І так буде доти, доки воно не збудеться, доки не втілиться в життя та ідея, яку поставила перед собою в хвилині найбільшого національного екстазу, розбуджена Великим Гетьманом Богданом, Велика Українська Нація. Без реставрації і завершення Гетьманства не може і не буде існувати Україна. Тільки після здійснення, розвитку, апогея і натуральної смерти Гетьманщини може прийти якийсь інший український державний і соціяльний лад…»

«Нищити свою власну державно-національну традицію, тому, що в ній єсть хиби й помилки, це значить не будувати, а руйнувати націю.. Обережно відкидати з неї все, що в життю нації показало себе шкідливим і з любовю та, пієтизмом розвивати те, що виказало свою творчу силу і житєздатність – ось завданнє тих, хто будує...» (стр. 94).

«В нашій творчій, державно-національній традиції Гетьманства дві його прикмети показали себе в життю нації шкідливими: його виборність і його залежність від чужих державі якраз ці дві прикмети творець гетьманської ідеї Великий Гетьман Богдан Хмельницький під кінець свого життя всіми силами намагався усунути…»

«Коли вся сила Гетьманства, все його величне, творче, динамічне значіння для Нації лежить в творчій силі того образу нашої національної державної традиції, який воно собою для цілої Нації виражає, то носителем цієї традиції, Гетьманом України, може бути тільки той, хто на підставі традиційного дідичного права ту традицію персоніфікує. Гетьманом України може бути тільки нащадок гетьманського, звязаного з нашою державно-національною традицією роду.»

«Один єсть тільки сьогодня Рід Гетьманський, пише В.Липинський в передмові до своїх «Листів» (стр. XXXV), що вже в XVIII ст. гетьманував, що відновив в році 1918 своє Гетьманство, що виріс з нашої традиції державної, що минувшиною своєю репрезентує державну минувшину Української Землі, і що має тому законне право до Гетьманства – це Рід Гетьманський Скоропадських…»

Соціяльна база Гетьманства.

«…Войовників по вдачі з хистом до матеріяльної продукції, читаємо в статті А.Білопольського, селянського сина з Херсонщини (збірник «Плуг та Меч», ч.І), – найбільше серед хліборобів і робітників…

Хліборобський кляс по умовах свого життя був і остався українським і монархічним. Українські соціялізації (часів Центральної Ради і Директорії), большевицька «колхозна» панщина та десяткування і масове вигублення мільйонів українських селян на Соловках та «канальських» роботах, лише скристалізували в селянстві монархічну ідею та переконання, що тільки в монархії з повною незалежністю його клясової організації, та матеріяльною незалежністю від держави, опертою на приватнім володінню землею, хліборобський кляс може знайти оборону своїх справедливих інтересів…»

* Це питання ясно й переконливо подано Проф. В.Гришком в «Позиції, перспективи й завдання Гетьм. Руху», стор. 30, Аугсбург 1951 р. (Прим. В-ва).

«Гетьманська ідея. як ідея одноособового проводу, як ідея монархічна, є найбільш традиційна, своїм корінням виростаюча ще з доби Київської державності!. Ця ідея опирається на вікові традиції свого народу і тому е глибоко національна. Вона має найглибший грунт в минулому. Гетьманська ідея не є набутком чи приналежністю одної кляси. чи вузької суспільної верстви. Гетьманська ідея не партійна, а понадклясова, всенародня й загальнонаціональна, Персоніфікатором якої є Особа, що в силу факту самого походження е звязана з історією і традицією Українського народу і виноситься понад партії і кляси на чоло націі.

Ту ж саму думку формулює В.Липинский у своїй книзі «Листи до братів хліборобів», так:

«…Клясократичний світогляд українських гетьманців-державників випливає з осілого способу думання людей войовничої вдачі з економічно-творчими нахилами. Він протиставляє себе охлократії – войовників отаманів з їх нехіттю до господарства. Він також поборює демократію, пропаґовану інтелігенцією – носіями духовної творчости, нездібними ні до меча, ні до господарства, що намагаються відтягнути увагу мас від економічно-творчих поривів на моменти егалітарного поділу і використання набутих попередніми поколіннями вартостей…»

«Верстві, що вийшла тепер з ублагородненого мечем і боротьбою селянства – верстві, що в останніх роках творила всю матеріяльну українську державницьку силу і буде її творити особливо тоді, коли скоро минеться, як у цілім світі, так само в нас, спричинене війною і фізичним винищенням лицарського покоління, сучасне гидке панування золота і хама,.. цій новій, сильній, активній, хліборобській войовничій верстві, яку виділила із себе в процесі революції пасивна селянська маса, горстка дворянсько-шляхецько-козацьких нащадків старої України мусить передати ввесь одідичений історичний досвід. Треба уберегти оцю нашу нову провідну верству від української історичної демократичної зарази і від охлократичних «наполеоновських» фантазій. Треба навчити її, що не в угадуванню настроїв майбутніх «установчих зборів», не в глупій і смішній наполеономанії, не в напів розбишацькім, напів актьорськім блазенськім отаманстві, не в партійнім політиканстві і видумуванню «найкращих орієнтацій» а в обєднанню в один залізний, твердий і непохитний четверобок, біля одної твердої і непорушної влади дідичного українського Гетьмана-Монарха лежить вся будуччина Української Держави…»

«Після упадку большевизму долю Української Держави – а з нею і долю Української Нації – рішатиме двобій між соціяльно-консервативним хліборобом-войовником, природнім організатором хліборобського клясу і соціял-революційним демократичним та охлократичним інтелігентом».

«Щоб цей двобій не скінчився, пише В.Липинський, руїною України, мусить бути знайдений компроміс між силами рішаючими... Тільки клясократичне Гетьманство-Монархія своїми організаційними формами може такий компроміс цим силам дати.»

«Тільки тоді, коли ці сили одмовляться кожна од своєї необмеженої влади, коли всі вони будуть служити персоніфікованій в особі Гетьмана Монарха Українській Державі – Держава ця повстане...»

(«Листи до братія-хліборобів», стр. 565).

Народ і влада в клясократичній Гетьманській Державі.

«Ми розуміємо Гетьманство – пише А.Білопольський («Плуг та Меч», ч.І) – не як отаманство, поборююче всі інші прояви національної діяльности, а як національну інтеграцію.. Ми уявляємо собі Гетьманство, як установу безсторонню і тому справедливу не тільки до нас (хліборобів), але й до других українських національних організацій.»

«…Щоби уникнути отаманії і кандидатоманії, зачинаємо свою політичну працю з признання своїм верховним провідником ЯВП. ГЕТЬМАНА Павла Скоропадського та його Рід.

Він не є отаманом… бо здійснює своє предківське право на провід державою.. Колиб був отаманом, то винищив би всіх своїх конкурентів ще як був Гетьманом. Всі вони були у нього в руках, а деякі навіть присягали йому на вірність. Він не є представником диктатури якогось клясу чи стану. Він є представником вищих, понадклясових інтересів Нації. Трудовий Монарх має владу лише в царинах поза клясовими і іншими груповими інтересами, в першу чергу в зовнішній обороні території.

Що влада Трудового Монарха не може бути повернута на користь одного якогось клясу, служить тому забезпекою клясовий устрій держави і автономна організація кождого клясу…» Взаємовідносини між народом і владою в Гетьманській Державі В.Липинський змальовує так:

«Врятувати себе і свою націю консерватисти українські зможуть тільки такими політичними формами Гетьманства, в яких був би гармонійно зрівноважений консерватизм і поступ. Гетьманство не може бути абсолютистичною (охлократичною) монархією й диктатурою (охлократичною), що не допускає поступу і необхідної для нього політичної свободи… Політична суть Гетьманства власне в тому, щоб необхідна для руху боротьба між консерватизмом і поступом могла прнняти форми законні, національно-творчі…»

«Політичний устрій Гетьманства ми мислимо в формах правової клясократичної – тобто на співробітництві всіх самоорганізованих клясів і на їх повній політичній рівно-правности опертої – Трудової Монархії. І в виробленню цих форм ми готові на якнайширше співробітництво і на якнайширший обмін думок з нашими поступовцями.»

«Клясократичний метод організації, пише В.Липинський, у протилежність до охлократичного допускає ріжнородність організаційних форм…

«Диктатура однієї партії у нас була б можлива, коли б, як у комуністів (українських), за нею стояла якась чужа збройна сила, себто, коли б не було Української Держави…» («Листи до братів хліборобів», стр. 547).

Зрештою становище суспільства (народа) у відношенню до верховної влади в клясократичній гетьманській державі В.Липинський характеризує в таких словах: «клясократія – це служба нації, а не необмежене панування над нацією» (стр. 551). «Стоючи на чолі армії Гетьман буде авторитетом, котрий свободу українським громадянам гварантує, бо свобода без гварантії авторитета – це порожній звук нічого невартий…»

В «Бюлетені Гетьманської Управи», ч. І, стр. 18 (Берлін, 1929) находимо таке визначення взаємовідносин між державною владою і громадянством у Гетьманській Державі:

«Державна влада обмежена правами організованого громадянства, а громадянство обмежено правами верховної державної влади во імя спільної і владі і громадянству свідомости інтересів всієї території – Батьківщини. Це є клясократія. Територіяльна спільність і почуття цієї спільности обєднуе в гармонійному співвідношенні всі складники держави. В таких умовах викристалізовується той тип національної аристократії, який ми називаємо клясократією. Функції правлячої верстви бере на себе ані каста, ані деклясована інтелігенція, ані плутократія – лише верства організаторів, що персонально звязані з ріжними галузями праці і духа: думки, землі, варстату і обміну, які виділяються шляхом внутрішньої селекції з кожної суспільної продукуючої групи – клясу…»

«Клясократична національна аристократія покликана не лише правити, але крок за кроком розвивати і удосконалювати саму організацію суспільства і тому вона вимагає постійного притоку свіжих організаторських сил. Вона має стримувати прогресивні громадські сили і постійно втягати їх у свої ряди, скеровуючи їх на шлях творчости».

Військо і державний апарат.

Становище війська і державного апарату в клясократичній Гетьманській державі – і спосіб їх формування В.Липинський визначає в своїй книзі – «Листи до братів хліборобів», стр. 44-46).

Це становище і спосіб формування визначається структурою клясократії. Важніші характеристичні риси клясократії такі:

1. Нерозривний звязок, що постійно відновлюється між тими, хто править і ким правлять.

2. Постійна абсорбація з боку правлячої верстви тих активно-творчих елементів, що народжуються в народі.

«Завдяки такій структурі клясократії, – читаємо в статті Н.Кочубея «Українське державне військо» («Бюлетень Гетьм. Управи», ч.І, Берлін, 1929 р.) – взаємовідносини між національною правлячою верствою та командним кадром армії, а також між останнім і рядовим її складом – ґрунтовно різняться від тих, які панують в охлократичних і демократичих державах. Завдяки організації держави і громадянства, (на трудовім принципі побудованій) командна гієрархія тісно звязана не лише з правлячою верствою, але й з самим громадянством і рядовим армійським складом...»

Далі в тій самій статті находимо такі думки. Армія при трудовім (клясократичнім) принципі організації держави разом з цілою державою і народом являє собою один живий організм.

Звичайна річ, не може бути й мови про аполітичність армії. Демократичні течії намагаються довести, необхідність для України аполітичної армії. Українським військовим варто дуже уважно зупинитись над тим, чому власне це вимагається.

«…Клясократична армія є політичною, тобто вона має ясний політичний напрям, при чому політичне ділання кожного її члена належить йому через ту клясову (трудову) організацію, до якої він приналежний…»

«Така армія не може бути ані засобом для боротьби з громадянством, ані «необхідним злом», натомість вона є школою для войовничих елементів всіх клясів (трудових груп). Яко така, вона може зайняти почесне місце в державі і стати поважним чинником, що сприятиме зближенню і співробітництву ріжних груп і клясів і тим самим сприятиме розвиткові держави.

В бойовому відношенню така армія буде відзначатися непохитністю, її можна легко поповнювати, не міняючи її якости, аж до меж вичерпання всіх національних сил цілого громадянства. В цьому полягає її перевага над арміями іншого типу.

При клясократії армія є одним із відділів у клясовій, загальнонаціональній організації. Через клясові організації вона сама в собі обєднана з низу до гори і зо всім організованим народом…»

«…Можна сказати, що зо всіх типів армій, тільки армія в клясократичній державі тому, що вона спірається не тільки на державний апарат, а й на трудову організацію цілої нації, зможе виконати важке завдання, покладене на неї несприятливим політичним і географічним положенням України.

В клясократичній (на трудовому принципі організованій) державі немає місця для творення військової касти, одокремленої від народа. При клясократії ввесь нарід одержує досконалу військову підготовку, а військовий кадр – це військові виховники і організатори народа. Це дає можливість у мирний час зменшувати армію до невеликого кадру, який у часи війни можна розгортати в озброєну націю. Тим самим є змога не відривати в мирний час від праці велику кількість хліборобського населення, а в часи війни мати настільки численну армію, яка зможе оборонити незахищені природою кордони України.

Специфічні українські умови створюють ще такі труднощі, яких більшість інших націй не знає. Здавна Москва і Польща використовували внутрішні соціальні антагонізми для ослаблення України, створюючи внутрі Українського Народу орієнтації на Польщу і Москву. Організацією держави на трудовім (клясократичнім) принципі соціяльні антаґонізми коли не нищаться цілком, то зменшуються до мінімума. Щезає ґрунт для орієнтацій на зовнішні сили. Це дозволятиме включати в склад армії без якої будь шкоди для неї і ті елементи, що могли б тягти в бік Москви чи Польщі.»

При демократії формування збройних сил, читаємо в згаданій статті в Бюлетені Г.У., ч.І, має два небезпечних моменти: правляча верства знаходиться постійно під загрозою зростаючого авторитету .вождів армії, а з другого боку серед войовничих елементів краю поширюється «наполеономанія», те, що в Україні принято називати «ота манією», себто, на мексиканський зразок – анархія військових диктатур.

Трудовий (клясократичний) принцип організації цілого народу й держави в такій мірі охоплює й організацію армії, що політика армії чи її командного складу не може відокремитись від політики народа й держави. А визнання в Особі Гетьмана ненарушимого Символа державности в великій мірі обмежує можливості виявлення властивих для «отаманії» політиканства і авантурництва.

Головна особливість трудового (клясократичного) принципу організації держави та., що при такій організації держави до активної участи притягається войовнича, але осіла, матеріяльно продукуюча частина населення. В Україні це будуть головним чином хлібороби. Ці люди для своєї актив-пости знайдуть примінення в реєстровій, рядовій гієрархії, організуючи територіяльні полки. Таких людей в Україні знайдеться досить, Власне з таких людей повстала колись і козацька старшина.

(«Бюлетень Гетьм. Управи», ч. І).

Про організацію державного апарату в Гетьманській Державі В.Липинський висловлює в «Листах до братів хліборобів», (стр. 44–46) такі думки:

Для того, щоб зорганізувати державу, нація мусить виділити із себе найкращих, найздібніших організаторів.

«Найкращих організаторів знайти і до праці державної притягти не може навіть найкраща виборна влада, бо вона перш за все мусить числитись не з талантом, а з партійним цензом людини. Вона навіть заінтересована в тім, щоб ніхто дійсно здібний і талановитий при державній праці не опинився, бо виборна влада може від того стратити довіря своїх виборців, їх довіря переймуть на себе більш талантовиті…»

«Держави в нас немає, але села українські, хоч з великою бідою досі ще живуть, орють, сіють і якось там управляються. Народ навіть у тій страшній руїні поволі виділяє з себе найкращих організаторів – нову українську аристократію. І вона повстає там, де від початку світа кожна дійсна аристократія повставала: при праці, при війні, при обсіві ланів і при обороні села від бандитів і реквізіцій...»

Держави в нас своєї немає. Україна насьогодні – колонія Москви. Такий-сякий колоніяльний порядок визвольною боротьбою буде зруйнований. Де ж з цим хаосом і руїною упоратись політичним партіям, тим більше, що в умовах бездержавного хаосу мусять повстати не одна, а багато партій і ні одної серед них досить сильної, щоб усі інші перебороти враз, без затяжної, довгої, ще більш руйнуючої й дезорганізуючої боротьби. А до того крайня непевність зовнішнього положення, коли одна й друга метрополія, що від віків понували над нами, не будуть гаяти часу та вичікувати довго, поки Україна, переболівши анархію, набере поважної внутрішньої сили.

«Тільки той, хто стоїть понад всякими виборами й понад всякими партіями – той хто заінтересований у зрості і в скріпленню, а не використовуванню держави, хто несе за цю державу не часову, а постійну аж до смерти і по смерті перед своїми нащадками відповідальність – тільки Господар-Монарх захоче й зможе тих найкращих організаторів знайти, до діла державного поставити, а негодящих – що не менш важно – не вяжучись ніякими партіями, від партацької роботи усунути…»

«Всі великі європейські нації – пише В.Липинський – були монархіями. Чи можна без монархії помислити собі: Німеччину, Францію, Італію, або відродження менших націй, як Болгарія, Румунія, Сербія. Чому ми маємо бути винятком?»

«Тільки одна людина, один провід, одна воля, тільки він – Господар може створити підставу Держави – Армію. І тільки стоячи на чолі тієї армії він буде авторитетом, що свободу українським громадянам загварантує, бо свобода без гварантій авторитета – це пустий згук без ніякої вартости…»

«Діло Монарха – зорганізувати армію й державну адміністрацію; діло Народа – уладнати найкраще своє життя й свою працю в селах і містах, у полях і фабриках. Під таким. тільки гаслом може бути збудована Українська Держава». («Листи до братів хліборобів», стр. 46).

Українська культура та Гетьманська Держава.

Справу української культури В.Липинський у «Листах до братів хліборобів» змальовує так:

«Ми ще й досі не витворили одної всенаціональної культури. Наш «суто демократизм довів партійно-демагогічну боротьбу до того, що сотворив для партійних політичних потреб у лоні одної нації три літератури і три культури. Нація з трьома душами – це абсурд, це неґація самого поняття нації, що власне одну культурно духову спільність означає». Чи зникне в нашій республіці наше москвофільство й полонофільство, ставить питання В.Липинський. І відповідає на нього; «ні, не зникне». В республіці з правлінням української демократії й москвофільство й полонофільство заквітуть новим пишним квітом, стануть культурами «національних меншостей» і ними не тільки політичне, але й культурно й духово націю нашу розсадять...»

Тим менше може розвиватися і заіснувати українська культура при охлократично-диктаторськім, абсолютистичнім режимі, бо охлократія, за браком відповідних власних сил в соціяльній структурі хліборобської осілої України, муситиме спіратися на чужі сили, а це значить, що України не буде.

Тільки при українськім монархічнім ладу, .пише В.Липинський, що один у стані відділити культуру від політики, українське слово і література перестануть бути партійною зброєю демагогів і тільки тоді «діти в політиці», а великі люде в науці і штуці перестануть творами свого духа «збивати політичний капітал» для антикультурних політичних карєристів, як було в нас дотепер. І тільки тоді українська культура стане не партійним, як досі, а всенаціональним добром.

«В її піддержці найбільше буде заінтересований Великий Господар землі нашої, бо ця культура, це слава його нації, а тим самим і його власна слава. Тому Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний вписався зо всім Запорожським Військом до Київського Братства. Тому Гетьман Іван Виговський, виконуючи заповіт Великого Богдана, дві академії хотів у Козацькій Україні мати. Тому Гетьман Іван Мазепа Київську Академію возвеличив. Тому Гетьман Павло Скоропадський встиг навіть під час короткого гетьманування два українські університети і Українську Академію Наук заснувати. І тому нарешті наш будучий Господар українську культуру поставить на таку височінь, яка великості і силі сорокамільйонової нації буде відповідати…»

(«Листи до братів хліборобів», стр. 48).

Про організаторів нації – національну аристократію.

В.Липинський ставить питання: хто і як у данім етнічно відміннім колективі й на даній території, яку цей колектив займає, веде перед у процесі його організації і обєднання? Хто і як творить у нього вищі громадські національно-конструктивні вартості?

І відповідає на ці питання так:

«Що це робиться не автоматично, в силу якогось, обовязуючого всіх людей «наукового соціяльного закону», найкращим доказом служить те, що одні етнічно відмінні колективи, посідаючі свій окремий характер, тип, територію, окрему розговірну мову (наприклад – провансальці, бретонці, шотляндці, ріжні Германські племена, кашуби й т.д.), націями не стали, а інші такіж етнічно відмінні колективи в собі прикмети окремої індивідуальної нації розвинули. Значить не етнографічна маса, яко така, не тип, не характер, не мова, не окрема територія творять самі по собі, автоматично націю, а творить націю якась активна група людей серед цієї етнографічної маси, група, що веде серед неї перед у розвитку обєднуючих, організуючих, будуючих націю політичних вартостей…» («Листи до братів хліборобів», стр. 130).

Цю провідну групу В.Липинський називає національною аристократією. За ознаку матеріяльної сили кожної національної аристократії В.Липинський вважає володіння засобами продукції: землею, фабрикою, машинами, але не грішми. Грошеве багатство ослаблює й розкладає кожну національну аристократію, пише В.Липинський. Дегенерація лордів, юнкерів, патриціїв, самураїв – усе йшла в парі з їх непомірним грошевим збагаченням, бо грошеве збагачення звільняє від жертв, риску і праці…»

(«Листи до братів хліборобів», стр. 139).

«Державно-національпа організація України не може бути ділом тільки військового стану тому, що технічний і матеріяльний розвиток Української Нації переріс вже ті організаційні державно-національні форми, які може витворювати сам із себе оцей військовий лицарський стан. Тільки в рамках державно-національної організації, опертої на продукуючих клясах: хліборобах, промисловцях, робітниках – не змарнується той величезний і надзвичайно цінний запас стихійної національної енергії, який виділяє з себе наша нація в формі свого найкращого військового лицарського елементу: своїх повстанчих, воюючих (а не політикуючих) отаманів…»

«Тільки при міцно зорганізованих продукуючих класах, заінтересованих у збереженню національної матеріяльної продукції, од якої залежить само існування цих клясів, зможе наці лицарський стан із розпорошених войовничих банд перетворитись в організовану національну армію, захищаючу продукцію і матеріяльну працю нації. В противному разі лицарська енергія наших отаманів пропаде для нації безслідно так само, як вже раз у нашій історії надаремно пропала, як непустому перегоріла енергія лицарів старого Запоріжжя, що із своїми «киями» і нерозораними «широкими степами», але без власного плуга і без мушкетів – роблених на власних фабриках – встояти проти завойовників чужинців не могли…»

(«Листи до братів хліборобів», стр. 142).

«Коли нація, що стоїть на досить вже високім щаблі хліборобської та промислової техніки, не може управлятись і не може бути зорганізована виключно шаблями .войовничих отаманів, то ще менше можуть нею правити та її організувати філологи, поети, белетристи, професори, учителі, адвокати, бухгалтери, фельєтоністи й т.п. представники т.зв. свобідних – тобто не володіючих і не звязаних з засобами продукції і війни – інтелігентських професій...» («Листи до братів хліборобів», стр. 142).

«Страшний моральний упадок і руїна західньо-европейських націй у середніх віках ішли в парі з бажанням тодішньої інтелігенції, зорганізованої в релігійній організації католицької Церкви, захопити в свої руки світську владу і, усунувши здегенероване феодальне лицарство, стати скрізь на його місце правлячою національною аристократією. Але довга боротьба між Папами та Імператорами, хоч мала свої Каносси, всеж таки закінчилась перемогою Імператорів у світі реальному і великим моральним відродженням католицької Церкви та перемогою тодішньої інтелігенції в світі духовному.» («Листи до братів хліборобів», стр. 148).

«Чи інтелігентський демократично-республіканський метод організації нації дасть українському «куркулеві», дасть взагалі українському хліборобові ту реальну організовану силу, якою б він міг скинути реальну організовану силу большевицького кочевника? І ось тут у повній нездатності інтелігентської демократії до цього діла, за яке вона береться, ввесь її деморалізуючий вплив, вся велика небезпека від неї для українських хліборобів і для цілої Української Нації.»

«Балакаюче на іншій мові племя, пише В.Липинський, не перетвориться в націю і не створить своєї держави тоді, коли серед нього появляться володіючі тільки пером хоч би найзавзятіші «самостійники». Бо доки свою власну державу не схочуть своєю волею, своїм риском, своїми жертвами творити ті, що серед такого племені володіють землею, фабриками і зброєю, доти всяке «самостійництво» буде тільки словесною політичною спекуляцією, тільки книжним чи Газетним державно-політичним гаслом, пустопорожнім доти, доки в нього не віллється реальний зміст якоїсь реальної матеріяльної сили…»

(«Листи...», стр. 140).

«Все питання, на думку В.Липинського, в тому, чи основний і найсильніший на Україні хліборобський кляс потрафить виділити з себе настільки сильні, добре зорганізовані державно-творчі войовничі елементи, щоб вони своєю силою спромоглися зорганізувати свій кляс і стати в той спосіб опорою для Української Держави…»

«Залежить від того, яку матеріяльну і моральну силу уявлятимуть із себе в день упадку комуністичної влади природні організатори хліборобського класу: 1. нечисленні останки колишніх дворян землевласників, 2. ці нові активні, здатні до інтензифікації хліборобської культури і до політичного проводу елементи, що – завдяки своїй більшій активности і войовничости – вибились в останніх часах на верх зпосеред пасивної селянської маси.»

«Листи», стор. 555.

Сучасний український націоналізм, на думку В.Липинського, нищить територіяльно-політичну основу нашого окремого національного існування во ім‘я лозунгів культурно-віроісповідних. Під лозунгами мови і різних вір (соціялістичних, націоналістичних і релігійних) нищуть, як людей іншої мови й віри, свою місцеву провідну верству, в якій закладені одинокі початки власної окремої держави. Разом з тим наша інтелігенція не в силі своїми «брошурками й листівками» знищити тисячолітні впливи спільної і для Москви, і для України візантійської культури. Зрештою наш культурно-віроісповідний націоналізм, пише В.Липинський, звернений проти єдиного джерела місцевої влади і держави – проти провідних верхів продукуючих клясів, нищить у самих зародках українську націю.

Боротьбу України з Совєтами В.Липинський змальовує як: «смертельний український поєдинок між кочевником і хліборобом. Залізній організації кочевників, каже В.Липинський, треба протипоставити залізну організацію хліборобів…;

Масовим нальотам степової юрби, яку жене на хліборобів голод і жадоба здобичі; нальотам юрби, яку в залізних кліщах держить дротяна нагайка її фанатичних, спаяних страхом смерти в одно тіло провідників – треба протипоставити спаяну моральною, залізною дисципліною хліборобську фалангу, таку спартанську фаланґу, що повільно крок за кроком, людина при людині, невідступне і нещадно розторощує орду.. розбиває найстрашнішу зброю кочевників: масовий гіпноз, який веде юрбу до бою.»

Єдина можлива організація такої фаланґи в Україні – і на думку В.Липинського – це клясократична, значить оперта на трудових обєднаннях, на господарчих союзах, Трудова Монархія.

«Люде звязані, пише В.Липинський, однаковим способом праці і тому однаковим способом думання, люде володіючі однаковими засобами продукції, яким знищення цих засобів грозить неминучою смертю, мусять бути зорганізовані так, щоб ніхто не важився покинути братні ряди; щоб не було між ними зрадників; щоб ніхто на власну руку, навіть у найкращих намірах, не посмів вийти з рядів, бо на його місці робиться бреш, через яку може вскочити в середину бушуюча кругом ворожа кочева юрба. На лицарській честі, на послуху вождям і на відповідальності вождів; на обєднанню всіх в особі Одного, Того, хто цю єдність, цю нерозривність всіх персоніфікує – одно слово: на принципі монархічнім мусить спіратися клясократична організація хліборобського проводу…»

Чи зможе, ставить В.Липинський питання, дати. таку залізну організацію хліборобам українська декласована інтеліґенція, яка для своїх політичних цілей поділить хліборобів на мало-середньо- й велико-земельні партії. Яка буде ці партії одну на другу цькувати, яка поставить десятки «кандидатів» у верховні правителі і вибере не такого, який заведе дійсну дисципліну, примусить всіх себе поважати і слухати і, рівняючись на нього, якнайкраще і якнайбільше працювати, а такого, що буде найбільш «популярний», що всім все пообіцює, що за ціну патріотичної словесности позвільняє патріотичних балакунів од дійсної патріотичної роботи..? І відповідає – не інтелігенції повести хліборобів всіх – і великих, і середніх, і малих – в той страшний бій з кочевниками, од якого залежить їх власні смерть або життя, бо «інтелігенція творить власне найгіршій тип аристократії. Вона дає нації таких провідників, які всю відповідальність за свою нікчемність і безсилля переносять із себе на вибравший їх народ».

В.Липинський звертає нашу увагу на те, що велика криза національної аристократії, що переживає тепер ціла Европа, у нас в Україні придбала особливо гострі і складні форми тому, що прийшла на одну пору з процесом формування нації.

В.Липинський передбачає, що «по упадку большевизму в Україні вибухне приголомшена большевиками українська соціяльно-консерватиівна стихія. Коли ця стихія, пише він далі, не знайде в українстві зацькованої і запльованої до того часу його інтелігентськими репрезентантами, української соціяльно-консервативної монархічної організації та ідеології; коли без власної української монархічної точки опори, в особі законного і дідичного Українського Гетьмана, ця стихія розпорошиться і сама себе, по споконвічному звичаю українському, переріже; і коли врешті Москва по цьому самому споконвічному українському звичаю знов прийде в Україну заводити державний лад і порядок – то одвічальність за цю нову грядучу українську руїну хай спаде на головну виновницю цієї руїни: на «свідому» інтелігенцію українську, яка, замість піддержувати та скріпляти державно-творчі прояви духа своєї нації, ці прояви своєю духовою інтелігентською діяльністю поборює і убиває...»

«…Одним ударом, пророкує В.Липинський, звалить Москва оцю інтелігентську «свідому Україну». І буде тоді ця сама інтелігенція, що не хоче сьогодня визнати та піддержати свого Українського Гетьмана, прославляти «рідною українською мовою» всеросійського московського царя...»

«Але не тільки на саму інтелігенцію українську, каже В.Липинський, спаде вина за нову і вже остаточну руїну України. Якщо ця руїна настане, то винні в ній будуть і ці останки старої привідної української верстви – ці старі українські пани. за те, що через свою пасивність та надмірний індивідуалізм – через випливаючий звідци брак волі до організації, єдности та дисципліни – вони себе і українського діла державного, від руїнників не оборонили.»

(«Листи...», стр. 574–575).

«Трагедія України, пише В.Липинський, не в тім, що нею хочуть правити ці крикуни і разлагателі, які, не володіючи засобами продукції і війни, не мають власної матеріяльної сили на те, щоб правити. А трагедія її в тому, що нею не правлять ті, що, володіючи засобами продукції і маючи власну силу, могли б правити, коли б тільки хотіли і вміли правити. Перша Гетьманщина доказала, що таке хотіння є. А уміння здобувається навіть тими помилками, яких наробили ми самі за першої Гетьманщини (1918 р.)…»

(«Листи...», стр. 181–183).

Все це було написане В.Липинським 20 років назад. За цей час більша частина дореволюційної провідної верстви вимерла, або понищена терором ГПУ. Але думки В.Липинського не згубили свого практичного значіння: їх треба тепер мати на увазі також при оцінці того большевицького кадра організаторів господарства, адміністрування, війська,. що залишить по собі сучасний большевицький режим.

Ця большевицька аристократія культурою без сумніву далеко нижче стоїть, ніж дореволюційна, старорежимна. Але всі дані говорять за те, що ці большевицькі організатори господарства, адміністрації, війська мусять бути людьми великих здібностей і характерів, бо в надзвичайно складних, покручених, протиприродніх обставинах совєтського життя організовувати і кермувати всіми цими справами дуже тяжко. Крім того, серед цих большевицьких організаторів досі ще відограють видатну ролю представники дореволюційної провідної верстви. Наприклад, і зараз Начальником Головного Штабу Червоної Армії є бувший царський полковник Генерального Штабу Шапошников, та і багато інших подібних випадків маємо, що тільки підтверджує основну думку В.Липинського.

З повищого зовсім не слідує, що ні інтелігенція, ні зокрема укр. еміграція ніякого впливу на провід Українською Нацією мати не можуть. Навпаки – В.Липинський і всі автори-гетьманці постійно підкреслюють велику ролю і велику відповідальність інтелігенції і еміграції в майбутнім розвою життя України. Інтелігенція і еміграція можуть допомогти народові зрозуміти потреби державности і знайти правильні шляхи для їх задоволення, або штовхнути Український Нарід на шлях до нових катастроф і руїни.

Гетьманство – це ідея нового монархізму з коріннями в укр. традиції.

«Творча суть нашої державно-національної традиції – пише В.Липинський в своій книзі «Листи до братів хліборобів» – це традиційне змагання великої і дужої Української Нації до здобуття собі вільного та незалежного, організованого та розумного національного існування на своїй власній землі. Образ будуччини, який ця традиція минулого ставить перед нами, це образ Гетьманства, як єдино можливої форми такого існування: але Гетьманства дозрілого, розвиненого, визволеного з давніх помилок, Гетьманства завтрішнього, а не вчорашнього…»

(«Листи...», стр. 101–102).

«Творчий образ Гетьманщини – це не розпливчаті тіні мертвого минулого, які не можуть бути провідниками життя, а виростаючий з живої пульсуючої в крові нашого серця державно-національної традиції, реальний, живий і ясний дороговказ»...

«Він стоїть перед нами, а не за нами. Він стоїть над хаосом реального життя, що своїми важкими зломами завалило всі шляхи кругом нас. Контрастом між своїми ясними виразними формами і оточуючою нас хаотичною дійсністю він викликує непереможне бажання боротись за втілення в життя тих його форм…»

(«Листи...», стр. 102).

«Ідея Українського Гетьманства – це ідея нового монархізму і нового аристократизму.. Ми не хочемо повороту помершого монархічного ладу, ані відродження монархії в її минулих, виродившихся формах… Гетьманство – це символ єдности Української Нації і сили Української Держави, персоніфікований в особі традиційного, національного, дідичного Гетьмана. Воно стоїть понад всіми кастами, партіями, клясами, і до нікого в нації спеціяльно не належить так само, як не може до когось спеціяльно належати і чиїмсь монополем бути само традиційне поняття Української Нації... Гетьманство – це нова форма державного життя нашої Нації, яку ми для синів і нащадків своїх тяжкою працею, жертвами й посвятою ще повинні допіру створити…» (стр. 103).

«Нема іншого виходу з цієї нашої національної трагедії і цієї нашої споконвічної руїни, як тільки ідеологічне та організаційне відродження українського консерватизму і возстановленнй власними силами його точки опори Гетьманства...»

«Іншого консерватизму, не звязаного з возстановленням Гетьманства в його сильній монархічній формі, не може в Україні бути. Бо тільки Гетьманство є реально вже витвореною, традиційною формою нашої державно-національної влади. Бо власне в формах Гетьманства виявилось сучасне відродження українського консерватизму в 1918 р. Бо тільки в формі Гетьманства наша традиція державно-національна могла стати фактом, зреалізуватись, що для консерватизму має рішаюче значіння. Бо хотіння перетворити. Гетьманство з елекційної і досмертної – від Польщі запозиченої форми монархії – в монархію дідичну і не виборну, є від часів Богдана Хмельницького, Самойловича і Розумовського традиційним хотінням консерватизму національно-державного, тобто, такого консерватизму, що точки опори шукав і шукає у себе, а не у сусідів…»

«Возстановлення Гетьманства без його персоніфікації в реальнім Гетьманськім Роді неможливе. І коли мова про Гетьманство, як точку опори для відродження основи держави і нації, а не як про диктатуру, потрібну для реалізації якоїсь «найкращої революційної програми», то Гетьманом України може бути тільки нащадок Гетьманського, звязаного з нашою державно національною традицією Роду.»

«Щоб уникнути боротьби за «найкращих кандидатів», Гетьманці мусять обєднатися біля Роду, який вже був Гетьманським і якого представник став знов Гетьманом…

Тільки каш український легітимізм в тих формах, в яких він при нашій слабесенькій традиції державно-національній є можливий, дасть нам змогу цю слабесеньку нашу традицію державно-національну оживити, зміцнити і, самим здісциплінувавшись та зорганізувавшись, фундаменти під будову Держави Української положити…»

(«Листи…», стр. 519–520)

Необхідність організованого ядра-четверобока.

Довголітнє наше життя на еміґрації, заняття теорією, вічні думки про великі державні проблеми без можливости перевіряти їх на досвіді створили сприятливий ґрунт для мрійництва, для страти почуття реальности, для занедбання турбот про перші, реальні кроки, з яких мусить починатися кожне, живе реальне діло. На цім ґрунті в тягу розвитку Гетьманського Руху серед української еміґрації не раз повставали недоречності, непорозуміння і навіть кризи.

Принципи клясократичного устрою держави хотіли примінювати при створенню первісної ячейки, зароду Гетьманського Руху на еміґрації. На цім ґрунті довший час тривала боротьба за надання Гетьманській Управі – керуючому Центрові Гетьманського Руху, що перебуває поза межами Української території – характеру і конструкції верховного виконавчого державного органу в клясократичній державі. Висувалась вимога поставити Особу Гетьмана у відношенню до гетьманської організації на еміґрації в положення, подібне до того, яке Гетьман-Монарх мав би займати в своїй державі. Ці проекти, звичайно, не могли реалізуватися, бо на еміґрації бракує потрібних для того реальн'и обставин. Ці спроби реформувати існуюче в Гетьманськім Русі розподілення функцій і були, власно кажучи, суттю всіх непорозумінь, спорів і конфліктів.

Здається, одначе, мусить бути ясним, що знаходимося тільки в першій стадії творення політичного руху, що копіювати для нашої організації в дан'их умовах принципи державного устрою передчасно й неможливо.

Щоб хаос, що па.нує тепер в Україні і що очевидно побільшиться з упадком радянської влади, перетворити в порядок, треба, як висловлюється В.Липинський, в цей хаос опустити кристал – організоване тіло, міцне як кристал, щоб дати можливість державно-творчим силам у краю осісти довколо цього кристалу і таким чином створити міцне ядро майбутньої держави.

Ролю такого 'кристалу повинен відограти той ж'ивий «четверобок» навколо Гетьмана і Його Роду, що про нього в багатьох місцях своєї основної книги згадує В.Липинський.

Міцний, скований залізною дисципліною й безумовним послухом Гетьманові «четверобок» цей необхідний для початку державно-творчого діла Гетьмана. Без такого залізного живого «четверобока» навколо Гетьмана ніяка своя українська державність на Українській Землі но.встати не зможе. Відсутність такого заздалегоди підготованого ядра навколо Гетьмана в 1918 році була, очевидно, головною причиною катастрофи.

Завдання на еміграції ГЕТЬМАНА, Гетьманського Центру і Союзу Гетьманців-Державн'иків – це створити такий «четверобок», скувати' його залізною дисципліною і привчити його до безоглядного послуху, покори і вірности ГЕТЬМАНОВІ при всіх обставинах до смерти.

Про необхідність соціальної реорганізації

Наша націоналістична інтелігенція, захоплюючись однобічно мовою та літературою, легковажить реальні підстави існування нації і тому легкодумно викидає з свого розуміння нації як «неукраїнські» всі ті прошари суспільства, що у нас е головними, природними організаторами господарчої і політичної (передусім армії) величі нації. Перебрання цих найважніших справ у недосвідчені руки інтелігенції затримало б розвиток України щонайменше на ціле століття. Це один із найнебезп'ечніших абсурдів, з яким треба боротися, закликаючи інтелігентів до серйозного трактування цих справ. Подаємо короткий огляд думок, висловлених у цих справах у гетьманській літературі.*

* Це питання розроблено на З'їзді С.Г.Д. в Німеччині 17–18 грудня 1950 р. Див. «Позиції, перспективи й завдання Гетьм. Руху», стор. 27, Аугсбург 1951 р. (Прим. В-ва).

Залюдненість України в 1914 році ілюструють такі цифри:

Київщина 109 душ, Поділля 107 душ, Полтавщина 86 душ, по інших районах пересічно 80 душ на один квадратовий кілометр. В той час у державах з високорозвиненою індустрією маємо таку залюдненість: Франція 73 душі, Німеччина 120 душ на кв. кілометр.

Населення ж, що займається хліборобством, на квадратовий кілометр управленої землі приходиться: в Україні 160 душ, в той час як в Англії всього 79, в Німеччині 107 і у Франції 84 душі.

При такій залюдненості Україна мусила б мати настільки ж розвинену промисловість, як Франція і Німеччина. Але нічого того нема й не могло бути з уваги на економічну і земельну політику та культурний стан українського народу в бувш. Російській Імперії.

Дані ці беремо з праці інж. М.Байєра «Причини аграрної революції на Україні» (Київ, 1920 р.).

На думку інж. М.Байєра аграрне перенаселення України таке, що вимагало б переселення за межі України не менше як 40 відсотків селянської людпости навіть після парцеляції всіх більших маєтків до останнього.

Згідно з польськими статистичними д;шими ще більш невтішний стан земельної справи на Західніх Українських Землях, особливо в Галичині. Сучасних совєтських даних не маємо, опріч того вони стосуються до земельних відносин, що штучно примусово витворені. Одначе совєтські авторитети так само визнають факт аграрного перенаселення України. Це перенаселення веде до того, що при всіх п'юікливих земельних реформах, оскільки з села ке буде відтягнено великої частини робітничих рук, більша частина селянства залишилася б при карлуватих, для виживленггя селянської родини невистарчальних господарствах. Тим менше та'кі карлуваті господарства спроможні використати ввесь робочий час селянської родини, а значить тримати її на високім рівні заможности.

Значить – так чи інакше – але єдиним шляхом упорядкування соціальних і зокрема аграрних відносин в Україні залишається – створення нових господарчих точок приложення для значної частини народніх сил, які мусять бути звільнені від праці коло землі.

Потреба такої соціяльної розбудови, потреба створення нових нарстатів праці для відтягнення великої кількости зайвих робочих сил з села, реформування відносин між державою, працюючими і капіталом – все це не тільки не було поставлене на порядок денний, але не було навіть ясно усвідомлене ні старечою розкладеною охлократією петербурзькою, ні революційно-реформаторськи настановленою частиною суспільства в дореволюційній Російській Імперії. Це й було одною з головних причин, чому революція прийняла форми соціяльної революції, чому большевизм опанували і закріпився в величезній країні.

Та большевизм не зможе стабілізуватися на дуже довго, міряючи історичною міркою часу.

«Над большевиками, як і над старою царською охлократією, висить – пише В.Липипський – дамоклів меч охлократії – питання матеріяльної продукції. Бо неможна, здобувши собі моральний авторитет в очах «народу» винищенням продуцентів і своєю власною матеріяльною непродуктивністю, потім охлократичною поліцією примусити цей «народ» продукувати. При високій техніці матеріяльної продукції яка вимагає вже не стадного, а індивідуального напруження і не тільки фізичних, а й духових сил кожної одиниці, охлократична, хочби й комуністична нагайка тратить свою чудодійну силу…»

«Пасивні маси, зауважує В.Липинський, во всі віки втягалися до інтензивної праці або обманом хвилевих зисків (демократія), або захоплені персональним прикладом правлячої верстви, звязаної органічно з продукуючими клясами (клясократія)… Вони творили по тій внутрішній радості творення, з якої повстала і виросла вся сучасна техніка, штука й продукція…»

«Ліквідувати карлуваті господарства, пише А.Білопольський, не тяжко; значно трудніше дати звільненим від хліборобської праці рукам сталий заробіток у місті. Для вирішення цієї справи необхідно: широко закроєний плян соціяльної розбудови нації та індустріялізанія. В наслідок поневолення Україна не є гармонійно розвиненою нацією. Як кожна колонія, вона дотепер виробляє переважно сирівці, хоч має всі природні дані для розвитку індустрії. Треба витворити свій численний середній кляс – ремесників, купецтво, дрібних промисловців, інтелігенцію. Треба розбудувати власну індустрію. Плян соціяльної розбудови одначе є працею десятиліть...» («Плуг та Меч», Буенос-Айрес, ч.2).

Земельне питання.

Майже всі дотеперішні ідейні українські рухи відбувалися під знаком соціяльної справедливости. Засаду цієї справедливости зформулював колись в Україні дуже просто й зрозуміло один панотець: «у імущого взять і неімущому дать!»

Цю засаду радикально проводив у життя большевизм у перших роках свого панування. В результаті, як відомо, повстав в Україні .страшний голод і недостача найпотрібніших для життя річей. Люди вмірали тисячами, інтереси «неімущих» постраждали, чи не в більшому ступні, як «імущих». Большевицька «уравніловка» на практиці була скомпромітована. Врятував тоді стан большевиків Ленін, провівши в життя засади «нової економічної політики», так званий «НВП», що відкривав деякі можливості для приватної ініціятиви й збагачення здібніших і енергійніших людей. Продукція швидко почала зростати. Жити всім стало легше.

Знищенням потім засад «НЕПУ» і заведенням загальної колективізації викликано знову ще страшнішу голодову катастрофу Вже не тисячі, а мільйони й .мільйони людей падали жертвами цього нового большевицького божевілля. Облегшєння приніс знову новий «НЕП» з прирізкою присадибних участків землі для малесенького приватного господарства кожної селянської родини.

Таким чином досвід радянської держави показав, що, коли рівний поділ всієї землі («уравніловка») остільки знизив продукцію, що викликав голодову катастрофу, так само. як і загальна колективізація, то колективізація з додатком нового аграрного «НЕПУ» не в стані задовольнити повного запотребування продуктів та тримає країну в півголодовому, жебрацькому стані.

З другого боку ми бачимо, що матеріяльна й духова опіка над слабою й немаючою частиною населення найдалі простягається якраз у державах, які ніяких «уравніловок», ні колективізацій у себе не впроваджували і тому власне осягли доброї організації і матеріяльної сили, що створило здатність держави, аби запровадити дійсну державну опіку для слабшої частини населення.

Виходячи з такого досвіду українського й чужого життя, гетьманці осуджують і відкидають всякі есерівські земельні «уравніловки», як абсолютно шкідливі фантазії, що загрожували б Україні тільки новими голодовими катастрофами й дальшим виміранням населення. І коли в 1917–20 рр. цього не розуміли політичне темні маси молодої української інтелігенції, то насьогодні пропагувати есерівські земельні фантазії можуть тільки свідомі вороги українського народу або наймані провокатори.

Ніякі теоретичні засади, симпатії чи сантименти, на думку гетьманців, не можуть бути покладені в основу рішення таких важливих для життя нації справ, як справа земельна. Треба виходити з заложення, що в анархії кожний нарід вигибає, що в чужій державі живучи, нація розвиватися і задовольняти своїх потреб вповні не може, що тільки добре організована своя національна держава дає можливість для найліпших досягнень, і тому земельна справа, як одна з найважніших основ державности, мусить одержати своє розрішення відповідно до потреб, звязаних з виборенням і стабілізацією Української Держави. При всіх обставинах це без сумніву буде найвигіднініим вирішенням земельної справи і для інтересів «неімущих». Тільки таким способом засада українського панотця може одержати задовільне і дійсне, реальне, а не фантастичне здійснення.

В Україні, де не менше як 75% всього населення жиє з хліборобства і де большевицька політика принесла стільки дезорганізації і хаосу, особливо у відносини аграрні, земельна проблема має особливо велике значіння.

Освітлення цієї проблеми знаходимо не тільки в «Листах до братів хліборобів» – цій основній праці В.Лишинського, а й в багатьох інших працях гетьманців. Крім згаданої книги В.Липинського використовуємо такі матеріяли: а) «Лист Гетьманської Управи в аграрній справі до хліборобів на Великій Україні, апробований Першим З'їздом Гетьманців 19–20 липня 1930 р.; б) стаття А.Білопольского – «Земельна справа України» в збірнику «Плуг та Меч» ч.2.; в) стаття М.Базилевського – «Можливість організації хліборобського клясу в українській консервативній державі» – «Бюлетень Г.У.», чч.2, 3 і 4.

На думку В.Липинського, земельний кляс хліборобський є одинокою групою людей в Україні, яких будучність залежить від того чи буде, чи не буде Україна. Він сам – без помочі інтелігенції, військових, промисловців, робітників, купців і фінансистів – цієї держави не збудує. Щоб інші кляси стали йому в будові держави допомогати, .він їх мусить переконати пропагандою, якої наймогутаішим аргументом, мусить бути його власна сила...

«Упадок большевицької влади в реальній українській політичній мові, на думку В.Липинського, означає: возстановлення прав природніх організаторів хліборобського клясу. Як аграрна революція була необхідною передумовою знищення зародків Української Держави, так аграрна контр революція є передумовою для возстановлення цієї держави...» «Без аграрної контрреволюції не може бути Укр. Держави, але на аграрній контрреволюції можна збудувати в Україні і державу іншу не українську...»

(«Листи до брат.-хліборобів», стр. 556).

В цих останніх словах В.Липинського міститься грізна пересторога для сучасних українських політиків. Як після хмарних днів мусять прийти дні ясні, соняшні, так після революції мусить прийти до контрреволюції, яка і стабілізує положення на довший одрізок часу. А це значить, що, коли не знайдеться в українськім народі своїх контрреволюційних, консервативних сил, то й аграрна контрреволюція відбудеться під проводом не українських, а чужих сил, як відбулася вже большевицька революція. А при такім національно-чужім проводі й висліди контрреволюції не можуть бути українськими. Та ми думаємо, що так сумно наша справа не стоїть. 1918 рік наочно показав, що в українські. народі національні провідні консервативні сили існують.

«В обєднанню саме цих сил в один залізний, твердий четверобок біля непорушної влади Гетьмана-Монарха лежить вся будуччина цієї верстви, а з нею й Української Держави...» («Листи до братів хліборобів», стр. 564).

Лист Гетьманської Управи, апробований з'їздом Гетьманців, каже так:

«Земельна справа мусить вирішуватися самим організованим хліборобським клясом на місцях, на підставі приватної власности, в динаміці самоорганізації хліборобського клясу: і в інтересах цілого хліборобського клясу, який для своєї самоорганізації потребує мати в своїм середовищі культурно вищу й матеріяльно заможнішу верству провідників, і в інтересах Держави, що потребує високої продукції...»

«Розрішення земельного питання, читаємо далі в тім листі, мусить іти в напрямку злагодження антагонізмів внутрі хліборобського клясу; всі акти на місці основані на згоді зацікавлених сторін. Коли така згода не приходить, Держава бере в свої руки полагодження даного конкретного випадку...»

М.Базилевський («Бюлетень Г.У.», ч. 4) лише, що клясократичний метод в приміненню до аграрної проблеми – це не реформа, згори, не втручання держави, а вирішення питання розподілу землі і всіх антагонізмів самим хліборобським клясом, як внутрі-клясової проблеми...»

А.Білопольський («Плуг та Меч», ч.2) підкреслює, що упорядкований земельної справи є питанням організації провідної верстви. Лише після того, як витвориться в Україні політична сила, здібна відвоювати укр. територію від зовнішніх сил і побороти підсилюваний зовні український внутрішнім розгардіяш, можливо говорити про упорядкований земельної справи так, як того вимагають життєві інтереси української нації.

Згідно з В.Липинським А.Білопольський констатує, що стара землевласницька верства не буде в стані власними силами відвоювати держави, себто, прийти до влади. Доказом нездарности старої правлячої імперської верстви була якраз аграрна передреволюційна анархія. Цією анархією скористалися революційні елементи, найшовши в незадоволених напів-зпролетаризованих елементах села – в малоземельнім селянстві – ту силу, якою вони й зруйнували спочатку царську імперію, а потім і молоду Гетьманську Державу.

Земельна справа в Україні, пише А.Білопольський, мусить бути упорядкована так, щоб повстав міцний і здібний до якнайбільшого розвитку український хліборобський кляс. Щоб стати опорою державної незалсжности і джерелом фізичного розвитку нації, він крім господарності, мусить бути лицарським, войовничим. Передумовою для того є:

1. заведення приватної і спадщиниої власности на землю.

2. сприятливі для приватио-госнодарчої ініціятиви політичні умови,

3. право володіння українською землею в залежности не стільки від мови та походження, як від участи у відпоюванню від зовчішнього ворога та забезпеченню границь Української Держави. А.Білопольський вважає, що старі дореволюційні права на землю втрачені всіми – дідичами і селянами, бо вони не потрапили оборонити границь і внутрішнього порядку. Він думає, що це право перейде природньо до тих, що збройне відвоюють державу. Тому права селян, що не припинили й дотепер боротьби за землю, неможна вважати остаточно втраченими. Право на інші землі лежить відкрите, в тому числі перед бувшими власниками. Для них воно навіть обовязок, Оскілько воно буде здійснене, відновлене та узасадне не мечем, ніхто не буде в стані його заперечити. Такі думки висловлює А.Білопольський.

Лист Гетьманської Управи, апробований з'їздом гетьманців, говорить про відновлення дореволюційного права власности на землю, але фактичне здійснення цього права ставить у залежність від інтересів тих, хто в той мент вже буде на тих землях фактичним їх посідачем, а також у залежності від спроможностей бувшого власника свої землі загосподарити.

Всі згадані праці сходятся на тому, що земельна політика після відродження Української Держави мусить бути скермована на урегулювання розмірів землеволодіння окремих господарств та що основою для такого урегулювання мають бути:

а. потреба мати міцний організований хліборобський кляс,

б. потреба найвищої продукції,

в. забезпечення найвищої продукції.

Всі праці сходятся на тому, що відновлення лятифундій (великих панських посілостей) соціяльно буде не можливе.

«Відновлення господарств з площею в кілька тисяч десятин, пише А.Білопольський, суперечило б вимозі утворення сильного хліборобського клясу, бо для своєї сили він мусить бути численним...»

Більші господарства будуть необхідні – пише А.Білопольський – в кількості, якої потребуватиме урухомлення хліборобського промислу: цукроварство, горільчаний промисел, расове скотарство, насіньові та. селекційні господарства й т.д. ідеальним розміром площі господарства вважає А.Білопольський 25–50 десятин, як це й було пляновано Гетьманським Урядом у Києві.

Роздування соціялістами та демократією небезпеки скупчення великих просторів землі в одніх руках А.Білопольський вважає за нереальне вже хоч би тому, що держава змушена буде усталити певну платню за всю землю, що переходитиме у приватне володіння. Найбільші полегшення в сплатах за землі, як і безплатне наділення за воєнні заслуги й рани, очевидно, не можуть відкрити можливостей для набуття і загосподарення великих посілостей.

Корінь аграрної проблеми – як слушно зауважає А.Білопольський – в найменшій дозволеній площі окремого господарства.

Загально відомо, що Україна це країна аґрарно перенаселена. Аритметичний поділ всієї земельної площі на кількість хліборобських родин лихові не зарадить. Цей факт – зауважує А.Білопольський – не висвітлювався в революційних колах, бо стояв всупереч з вимогами «чорного переділу» і демагогічними, облудни'ми програмами ріжних есерів.

Всі хліборобські господарства, в яких не вистарчає землі, щоб затрудиити хліборобську родину на цілий рік, мусили б бути якнайскоріше зліквідовані, як також необхідно було б поставити перешкоди для подрібнення малих господарств.

Розрахунок показує, що селянська родина з 4 душ, що посідає V-десятинне господарство, має заняття ледви чи на три місяці на рік. Не тяжко було б для держави ліквідувати всі .малоземельні господарства, сплативши ціну землі власникам, але, як вите зазначено, неможливо цього зробити враз, бо створення варстатів праці для звільнених від хліборобства рук неможливо зробити враз. Це можливо зробити тільки поволі, десятиліттями.

Поки не буде Української Держави, – зауважає А.Білопольський – доти розрощення земельного питання лежатиме в площині колонізації Парагваю, Бразилії, Канади... Дискутувати тепер над справою розподілу землі, значить починати справу з кінця з явним наміром її заплутати та ускладнити... («Плуг та Меч», ч.2, стр.19).

Ціні уваги знаходимо також у статті М.Базилевського – «До проблеми організації хліборобського клясу».

Початок панування в Україні Комуністичної Партії – пише М.Базилевський – відзначився повною нівеляцією хліборобського клясу. Ця нівеляція привела до страшного зниження продукції, до голоду й загального зубожіння. Тоді повстав відомий НЕП, що трохи розвязав хліборобові приватну ініціятиву. Пройшло кілька років і хліборобське населення знову диференціювалося, поділившись на: куркулів, середняків і незаможників. Але ця диференціяція не розділила хліборобського клясу. Він інтересами і духом своїм залишився єдиним. Економічні ріжниці тільки сприяли обмінові живих сил у середині самого клясу. Та для Совєтів ця єдність хліборобів і зрост їхньої матеріяльної сили були небезпечні. Почались переслідування спочатку куркулів, а потім і середняків.

Штучним заведенням правових ріжниць большевики напочатку розділили єдину хліборобську масу. Подібне було після знищення кріпацтва в Російській Імперії. Тоді хліборобський кляс в правовім відношенню був штучно поділений на дворян і селян. В той спосіб царська Росія і большеницькі Совєти позбавляли хліборобський кляс єдности. Та пришла революція і знищила поділ на стани. Це було одною з причин, що вернула хліборобському клясові його єдність, і він спільно виступає на арену політичного життя за Гетьманства 1918 року.

Тепер Совєти, одібравши землю у поміщиків і селян, знищивши куркуля і всі станові та класові перегородки, знову створили сприятливі обставини для обєднання цілого хліборобського клясу – бувших багатших і більш культурних з бувшими біднішими. Це підготовляє сприятливий ґрунт для майбутньої політичної ролі хліборобського клясу в Україні. (М.Базилевський: «Можливості організації хліборобського клясу в українській консервативній Державі»).

Наведені думки дають напрям, в якому має йти політика гетьманців-державників в аграрній справі. Ці основні думки не доводиться міняти в залежности від змін обставин, що відбуваються кожного дня доби революцій, що її ми переживаємо, бо ці думки виходять із загальних, далекосягл.их національних і державних цілей і служать дороговказом, як шукати розрішення конкретних питань при яких будь дійсних обставинах.

Смішно виглядав би той гетьманець, що за прикладом націоналіста – емігранта, засівши міцно десь у Парижі, хопився б за накреслення плянів наділення полтавського незаможника. віднятою большевиками від куркуля землею, коли ж той куркуль – потомок реєстрової козаччиниі – в реальній майбутній дійсності буде потрібний незаможникові, як більш активний і свідомий, для зорганізування його визволення від наїзника.

Коли ж хто схотів би знайти конкретну відповідь на питання, наприклад, як думають гетьманці перейти від існуючої колгоспної системи до здійснення своїх ідей, то він легко може її знайти, взявши за вихідну точку наші загальні вище наведені постуляти. Відповідь була б коротко висловлючись така:

Колгоспи – це шкідлива і непридатна форма хліборобства. Вона мусить бути заступлена іншою, на індивідуальній земельній власності побудованою, формою. Але там, де на-сьогодні колгоспи є майже єдиною формою організації хліборобської продукції, раптове в анархічний спосіб знищення їх викликало б очевидно не менш страшну катастрофу, ніж сумної памяти божевільна ссоєтська колективізація. Очевидно треба буде всіх засобів вжити, щоб не допустити до анархічного розтягнення колгоспного господарства, паралельно, по можливості збільшуючи сектор індивідуального дрібного господарства і зберігаючи також продукцію державних господарств (радгоспів), а разом з тим енергійно взятися за створення клясової хліборобської організації, за допомогою якої тільки й можливе буде проведення доцільної земельної реформи.

Робітниче питання в клясократичній Гетьманській Державі.

Робітниче питання в клясократачній Гетьманській Державі не є в нашім уявленні якоюсь «проклятою» проблемою, тяжкою для розрішення. Індустріяльне робітництво в нашім уявленні – це друга після хліборобського клясу підвалина, на яку має спіратися Українська Держава.

«Те, за що робітництво мусить боротися в капіталістичних країнах, пише А.Білопольський («Плуг та Меч», ч.2), ми кладемо в основу української клясократичної державної організації. Робітництво мусить мати свою, законом признану автономну клясову організацію. Організація робітничого клясу в звязку з потребою індустріялізації України є такою ж основною передумовою повстання Української Держави, як і організація хліборобського клясу...»

«При впорядкуванню земельної справи, пише далі А.Білопольський, мусить бути паралельно розвязане й завдання, щоб кожний робітник мав свою власну хату і ґрунт і таким чином перетворився з кочевника-пролетаря в звязаного з ґрунтом члена української нації, зацікавленого, як і хлібороб, в розвитку і зміцненню Української Держави...»

При тім у працях гетьманців завжди підкреслюється шкідливість для самого робітництва, для нації й держави в цілому штучного на марксівський зразок відокремлення тих, що віддають якійсь продукції переважно свою фізичну силу, від тих, що працюють більше духовими, мозговими силами.

Як під хліборобським клясом розуміємо ми всіх затруднених в сільському господарстві, так під робітничою клясою розуміємо ми всіх, що працюють в індустрії, від фізичного робітника до організаторів і керманичів і до найвищої кваліфікації технічних, фахових сил.

Вигідне тільки для політичних карєровичів-демагогів організаційне відокремлення фізичного робітництва від інженерів, адміністраторів і т.д. – мусить бути знищене. Інтереси всіх, працюючих в одній галузі продукції, звязані з успішним розвоєм і добрим проводом цієї галузі, а тому й тотожні. Карери демагогів від такого організаційного обєднання працюючих в одній клясовій (професійній) організації, звичайно, будуть утруднені. Але реальні інтереси всіх працюючих від такого обєднання виграють, бо кляс працюючих в одній продукції буде обєднаний .в своїй менш і більш духово розвиненій і освіченій частинах, а тому зможе одержати більш досконалий провід. Виграє від такого обєднання очевидно продукція й держава, бо таким чином упорядковується одну з найважніших проблем – проблему індустріяльного робітництва.

Церква в Гетьманській Державі.

Становище Церкви в Гетьманській Державі було зясоване в резолюціях Першого З'їзду Гетьманців, надрукованих у «Бюлетені Гетьманської Управи», ч. 7–8. Наводимо головніші точки тих резолюцій:*

* Див. анальогію «Позиції, перспективи й завдання Гетьм. Руху», стор, 43, Аугсбург 1951 р. (Прим. В-ва).

1. Український народ е народ христіянський, а тому має бути носієм христіянської моралі та культури.

2. Основним принципом церковної політики Української Держави має бути релігійна терпимість і рівноправність.

3. Церква не має бути відділена від держави. Свої зносини з ріжними релігійними організаціями уряд веде через міністерство ісповідань.

4. Православна Церква а Великій Україні займає перше місце серед рівних релігійних організацій. Таке саме становище в Західньо-Українських Землях має Церква Греко-католицька.

5. Церква – заступлена в вищих державних установах через своїх вищих достойників.

6. Православна Церква має бути автокефальна. Ця автокефалія має бути проведена в канонічних, себто, відповідних до церковних статутів формах.

7. 3 Римським Престолом Український Уряд установлює конкордат.

Дуже цінні думки про Церкву знаходимо в книзі В.Липинського – «Релігія і церква в історії України» (Філядельфія, 1925).

Кожній людині, пише В.Липинський, – отже і тим, що правлять і тим, якими правлять – вроджений інстинкт егоїстичний, бажання побільшувати свої права і свою владу. Щоб збудувати і зберегти державу треба ці бажання обмежити як у одних, так і у других. Бо необмежені бажання правлячих ведуть до руйнуючого державу зловживання владою і силою. Знову необмежені бажання тих, ким правлять, ведуть до так само руйнуючого бунту, до анархії. Одним з політичних способів обмеження цих егоїстиних бажань є правова, тобто, обмежена одним всенаціональним законом і цим законом однаково всіх обмежуюча монархія. Але, як вчить та ж історія, одних лише політичних, світських засобів для обмеження людських егоїзмів не вистачає.

«Тільки понад людьми стоячий Божий закон і авторитет влади духовної, яка цей Божий закон береже, пише В.Липинський, в стані обмежити людські егоїзми, однаково як сильніших, так і слабших. Тільки религія і церква в стані своєю, владою «не од мира цього», примусити сильніших та здатніших вжити свою більшу силу та здатність для добра слабших. І тільки вона, обмеживши владу сильніших обовязуючими всіх законами громадської моралі, в стіхіі привчити слабших авторитет влади визнавати...»

Розуміється, пише далі В.Липинський, такого впливу релігія і церква не може мати ні тоді, коли вона. стає в державі слухняним знаряддям в руках влади (охлократія), ні тоді, коли вона переходить в стан «приватного підприємства», з яким ніхто не потребує рахуватися (демократія).

«В першому випадку вона сприяє зловживанням влади, тому сама губить авторитет і падає разом зі світською владою. В другому вона не в стані мати організуючого впливу на громадське життя, що теж приводить до анархії...»

Тому гетьманці не хотять ані робити з церкви знаряддя світської влади, ані викидати релігію з політичного державного життя. До релігії та церкви належать справи духового і морального характеру і в цій сфері держава мусить авторитет церкви визнавати; його своїми актами покори перед владою духовною піддержувати; про моральну і духову санкцію, про благословення церкви для своїх діл державних дбати.

Отакий повний і виразний розділ влади світської і влади духовної, але разом з тим не відділювання церкви од держави і отаке визнавання владою світською авторитету влади духовної – пише В.Липинський – буває звичайно тоді, коли правляча організуюча верства належить до клясів войовничих, але разом з тим матеріяльно продукуючих і володіючих засобами продукції; до клясів непаразитарних і не спекулятнських, не споживаючих вже витворені колись і кимсь цінності і не спекулюючих ними, а до клясів творчих, витворюючих нові цінності.

Даючи прожиток матеріяльно непродукуючим творцям духових цінностей, така правляча кляса «жде од них – великої містично-релігійної сили, великої церковної дисципліни та організованости, великої догматичної єдности, а з того має повстати вплив, що сильно обмежуватиме всякі руйнуючі, антидержавні і антигромадські інстинкти в державі...»

Меч служить ідеї. Але тут вони не сполучені в одніх руках, як при охлократії. Ідея (церква) репрезентована окремою непоневоленою мечем організацією і тому вона може тут, коли треба, обмежувати своїм авторитетом духовним зловживання сили меча.

«Тільки не та релігія і церква нам в нашій світській боротьбі за Україну допоможе, пише В.Липинський, яка буде найбільш «національна» та найбільш «українська» і яка во імя «націоналізму» буде визнавати всіх наших «отаманів» і толерувати наші руїнницькі національні прикмети; – не та, яка в себе вбере найбільш елементу земного, світського, політичного, а та, яка найкраще навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу виконувати вічні і загально людські закони творчої громадської моралі.

Та церква і релігія, що, обмеживши розбещений егоїзм і анархізм наших провідників, навчить їх бути добрими провідниками, і обмеживши такий самий егоїзм тих, кому дають провід, навчить їх слухати своїх провідників та вічними бунтами не губити української справи.

Та церква і релігія, що замість дрібного і користолюбного містицизму пасивних, безбожних, безідейних і боязких людей, дасть нам містицизм релігійний людей сміливих та активних. Та церква і релігія, яка замість страху перед чортом (якого ми в образі «Москаля, Ляха, Жида, пана, буржуя, соціяліста, большевика» чи ще якоїсь іншої «причини нашого лиха» перед собою... малюємо) дасть нам любов до Бога,. до правди, до ідеї і замість теперішніх, затроєних ядом зненависти і неспокою... конвульсій... дасть нам, на глибокій вірі і любові оперту, спокійну силу духа для твердого, непохитного і послідовного творення нашого українського діла;

Та церква і релігія, що навчить нас з любовю класти життя своє «за други своя»; що обмежить нашу звичку до зрадництва, егоцентризму та отаманії і навчить нас чесности, посвяти, послуху і дисципліни, а тим самим навчить нас єдности і організованости, без яких ніде і ніколи перемоги не буває; що дасть нам силу моральну перенести терпеливо та мужньо все те горе і всі ті страждання, без яких ні одна війна і боротьба, а тим більше боротьба за одно з найтяжчих в світі діл: – за Державу Українську – обійтись не може..,»

«...Та врешті, церква і релігія, що нашу боротьбу за Україну виведе з її дотеперішньої безпросвітньої егоїстично-матеріялістичної темряви і дасть їй вищу, ідеалістичну, Законом Бога значену печать; що нашу дотеперішню гризню... перетворить в боротьбу за світове місце України, за ту нашу світову місію історичну, яку нам, серед інших націй і держав, дав до виконання Великий Бог на Ним створеній землі...»

_________________________




 
matrix-info БУЛАВА