Архівні документи
ОУН - УПА

Горновий О. Про наш демократизм

О. Горновий

Про демократію всюди говорять сьогодні, більш як коли. Демократія можна сказати, переживає сьогодні своє відродження. І це явище цілком природне. Після тих страхіть, терору і безправ'я, що їх пережили народи Европи під гітлерівсько-фашистським ярмом; в обстановці позбавлення елементарних демократичних прав і свобод російсько-большевицькими імперіалістами всіх народів СССР і ново окупованих країн Центральної і Південно-Східної Европи; в обличчі небезпеки утратити демократичні права тим народам, які такими правами ще користуються, не міг не зрости серед усіх народів світу інтерес до демократії, не могли не зміцнити їх прагнення боротися за справжню демократію.

Але разом із ростом інтересу до демократії в усіх народів світу зросло також використовування демократії як прикриття імперіалізму, прикриття політики загарбань і поневолення. Ще ніколи демократія не була так оплюгавлювана, опорочувана, збезчещувана, як це діється сьогодні. Для цього сьогодні існує всесвітня трибуна Організації Об’єднаних Націй.

В такій обстановці нам, зокрема, треба виразно з’ясувати собі на чому полягає наш демократизм, як думаємо ми будувати внутріполітичний лад Української Самостійної Держави, нам потрібно постійно роз’яснювати це народові, щоб він не ставав жертвою обману, чужих і ворожих йому політичних концепцій.

І. Як складався наш демократизм?

Наша Організація не перейшла на демократичні позиції, як дехто думає, щойно сьогодні, коли після розгрому гітлерівської Німеччини, вернулася мода на демократію. Наша Організація завжди була демократичною, а в останні роки /1941–43 рр./ вона вже виразно оформила свою демократичну програму, складену і викристалізувану в огні нашої боротьби. В останні роки наша Організація чітко, в стисло означених програмових постановах висловила те, за що вона приступала боротися і що вона при свойому заснованню накреслила собі лише в загальних рисах. Тим самим в останні роки вже виразно виступив наш демократизм, чого з огляду на нашу молодість ніяк не могло бути раніше. Наш сьогоднішній оформлений демократизм цілком органічно випливає з нашої дотеперішньої боротьби.

Організація Українських Націоналістів що зродилася як протест проти поневоленого становища українського народу, а самого початку поставила своїм найвищим обов’язком добро українського народу , боротьбу за його визволення і побудову Української Самостійної Соборної Держави, яка забезпечить повний розвиток української нації і загарантує українському народу всі права і свободи, яких він зараз позбавлений. І хіба ж все це суперечило і суперечить демократії ? Що ж є найсуттєвішою ознакою справжньої демократії як власне не добро народу, добро народних працюючих мас?! А не за інтереси якихось окремих кляс, ні за інтереси чужоземних сил, ані також за владу для себе, за панування над народом вступили члени ОУН на шлях важкої революційної боротьби, помандрували в тюрми польських, большевицьких, румунських, мадярських, німецьких окупантів і пішли вмирати на шибеницях, а за добро свойого поневоленого народу, за визволення України. Українські революціонери пішли вмирати за те, щоб забезпечити життя українському народові. За інтереси українського народу так густо скропили і скроплюють члени ОУН своєю кров'ю українську землю.

І цим наша Організація на ділі показала свій демократизм. Бо чи ж може бути чистіший демократизм як вмирати за добро народу і його визволення? Не від слів, а від діл зачинається наш демократизм, від коли ми вступили на арену українського політичного життя. Не готовою, блискучою, багатообіцяючою програмою ми найперше заговорили до народу, але суворою, малообіцюючою мовою революційної боротьби. З ніким ми не переліцитовувалися в програмах і народ не пішов за нами тому, що ми давали йому найбільше. Навпаки, ми нічого народові не давали, крім перспективи важкої боротьби, ворожих переслідувань, терору, тюрм і заслань. Але народ пішов за нами, бо він бачив у нас борців за своє визволення, за своє щастя, за те, що він таїв найглибше в душі, чого найбільше прагнув , а чого часто сам висловити не вмів, ні тим більше знайти шляхів до нього. І щойно на кінець ми пред'явили народові свою програму, побудовану на його найістотніших інтересах і прагненнях, здобуту кров'ю його найкращих синів і дочок, викувану в огні довгорічної боротьби. Ми могли дати народові його програму, найтісніше зв'язати себе боротьбою з інтересами народних мас. Отже, демократизм нашої програми випливає з найглибших прагнень українського народу, з його найістотніших життьових потреб і перевіряється нашою революційною боротьбою.

В 1930 роках ми такої програми ще не могли дати, бо ми робили перші кроки, бо в нас не було ще тоді досвіду, а тільки гаряче прагнення вибороти краще життя українському народові. У нас в той час були вже такі три основні виразно освідомленні правди: перше – український народ, розчвертований між окупантів знаходиться на становищі поневоленого народу; друга – вийти з такого становища може український народ, тільки здобувши Українську Самостійну Соборну Державу; третя – здобути Українську Самостійну Соборну Державу може український народ тільки власними силами, шляхом революційної боротьби. На защеплення українськими народними масами цих трьох правд були спрямовані всі перші роки нашої боротьби. Всі інші питання, як внутріполітичного, соціально-економічного ладу і інші в нас з такою ясністю не були освідомленні і тим самим точно розпрацьовані. Це не значить, що вони в нас не заторкувались, не обговорювались, що ми їх не пробували розв'язувати. Так, все це ми робили. Але це були тільки спроби розв'язки, це були лише шукання, це був період, коли всі інші питання знаходилися в процесі свойого формування. А ми в той час були радше ідеологічно-політичним рухом, ідейним ферментом в українському народі, ніж дійсною оформленою політичною організацією.

В цей період всі наші удари в першу чергу були направленні проти всіх шкідливих як українських, так і чужих ідейно-політичних концепцій, якими одурманено український народ. І це зрозуміло. Оскільки ми хотіли з'єднати народні маси для трьох наших основних правд, ми мусіли поборювати всі концепції, які заважали нам у цьому. Нові ідеї можна було сіяти з надією на багате жниво, тільки розчистивши попереду грунт для них, тільки знищивши увесь ідеологічний бур'ян.

Саме на той час припадає гостра наша ідейно-політична боротьба проти різних демократичних і псевдодемократичних систем. І цю власне таку боротьбу дехто оцінює як наші виступи проти демократії взагалі. Та така оцінка може випливати або з несвідомости або зі злоби. Ми виступаємо не проти демократії взагалі , проти її основних засад, бо ж, як це ми вже підкреслили, ми власною боротьбою на ділі, засвідчували наш демократизм, а ми виступали зі справедливою критикою тих чи інших конкретних зразків демократичних і псевдодемократичних ладів, ми вказували на них, як на не відповідні і шкідливі для українського народу. Бо ж демократія – це не щось згори дане, всюди, на цілому світі і завжди однакове, щось самим по собі добре, цілюще, й ущасливлююче, щось, що автоматично гарантує добро народові. Демократія завжди конкретизується в якомусь окремому політичному ладові, через нього діє в житті, на практиці виявляється, в якій мірі вона добра, а в якій шкідлива. І саме проти таких окремих демократичних ладів була направлена наша критика. Але це саме ми з неменшою гостротою робимо також сьогодні.

Наша тодішня критика демократизму була реакцією на безсильність демократизму Центральної Ради, на хиби демоліберального демократизму, на зловживання демократією російсько-большевицькими імперіалістами. А від такої критики ми не відказуємся й сьогодні.

Шукаючи причини нашої програної у Визвольних змаганнях 1917–20 рр. наш рух не міг не звернувся з усією різкістю своєї молодости і глибоко відчутного народного болю проти наївно-упійного демократизму керівників Центральної Ради. Він, не стісняючись, показав перед народом всі гріхи Центральної Ради і взагалі помилки, допущені в 1917–20 рр. Він показав, що в той час, коли треба було якнайсильнішої, прямо залізної влади, що щоб використати сприятливу нагоду для здобуття і закріплення визволення українського народу, Центральна Рада журилася в першу чергу про перемогу революції в Росії, бо вірила, що вона сама собою принесе визволення України; що в той час, коли треба було творити сильну армію, здібну обороняти незалежність України, керівники Центральної Ради турбувалися тим, як би їм звільнитися від тягарів армії і замінити її згідно своїх утопійних теорій соціалізму «народною міліцією»; що в той час, коли треба було насамперед будувати українську державу, керівники Центральної Ради сварилися за свої партійні програми, заявляючи, що або Україна по образу їхньої партії або ніяка. У висліді партійних дискусій про найповнішу «соціалістичну демократію», надій на російську революцію Центральна Рада змарнувала найкращі хвилини, і, коли на Україну рушили російсько-большевицькі загарбники, вона не могла їм протиставитися. І за все це наша Організація бичувала керівників Центральної Ради. Але це саме ми робимо й сьогодні, бо ми не думаємо повертатися до наївної віри в утопійні революцію, соціалізм, до заперечування потреби армії, до ставлення партійних інтересів вище загальнонаціональних.

Наш демократизм будується не на утопійних дефініціях демократії, не на солодких побажаннях, а на реальних вимогах і інтересах народних мас та на реальному забезпеченні цих інтересів. Наш демократизм – це не роз'єднування народу і безсилість державної влади, а, навпаки, - це єдність народу і оперта на ній сила державної влади. Він підкреслює потребу сильної влади на період національного визволення і державного закріплення українського народу. Наш демократизм не заперечує потреби армії і не виховує народу в дусі розкладового пацифізму, а, навпаки, наголошує на потребу збройних сил як того необхідного чинника, який забезпечить нам визволення і стоятиме на сторожі здобутої волі.

І якщо так ми критикуємо демократизм Центральної Ради ще сьогодні, то тим більше ми мусіли робити це в 30-тих роках, коли вперше можна було поглянути з перспективи на помилки 1917–30 рр. і витягнути з них правильні висновки, щоб самим вчитися. До того ж в 30-тих роках наївний демократизм Центральної Ради ще продовжував жити в різних есерівських, соцдемівських, радикальних і інших партіях, групах і групках, ще продовжував отруювати частину громадянства, і його треба було розкрити до кінця та цілком вигнати з українського життя. Нині це вже належить до історії, нині в мас немає і сліду по цьому наївному демократизмові, нині частина наймолодших друзів читатиме про нього як про щось давно минуле. Але так воно не було в 30-тих роках. Тоді ще цей демократизм був досить живучий. Він не щез цілком і сьогодні, але він нешкідливо продовжує доживати свого віку десь по емігрантських закутинах. Щоб, власне показати наймолодшим друзям на прикладі наївний демократизм, ми приведемо в цьому місці рецепту на визволення України, що її подав Союз Українських Соціалістів /це старі банкроти з часів 1917–30 рр., які не помудріли ще до сьогодні/ в Америці у своїй газеті «Українська Громадська Пора», ч.13, 1946 р. На думку цього союзу, для того щоб визволити Україну з большевицької неволі, треба підтримати будування Організації Об'єднаних Націй, а тоді «моральним натиском всієї світової демократії виелімінувати з громадського життя всі диктатури» і «поставити на їх місце вільний демократичний лад, який би забезпечив свободу і самоуправу всім народам» /за українською газетою «Америка», 6.VII.1946 р/. Ось як виглядають наївні демократи /краще тупоумні демократи/. Вони ще сьогодні вірять, що «моральним натиском», а не силою, можна усунути Сталіна і його партію від влади та забезпечити «свободу і самоуправу всім народам»: І не міг же ж наш рух не боротися проти такого демократизму. [?]

Не міг захопити нас і західно-європейський чи американський демократизм. Ні один із його зразків не міг, як і не може сьогодні, служити прикладом для українського народу. І не лише тому, що жодного, навіть найкращого суспільно-політичного ладу не можна живцем переносити на грунт іншого народу, але тому, що західно-європейський і американський демократизм не є повним демократизмом. Незважаючи на формальну рівність і однакові права для всіх громадян, що їх проголошує цей демократизм, він на ділі дає перевагу багатим і за ними забезпечує всі права і свободи. Капіталісти використовують силу гроша, силу свого становища в економіці, щоб захопити керівництво державою чи здобути вплив на уряд і використовувати його в своїх класових інтересах, на шкоду працюючим масам. Народні маси в парляментарних режимах мусять боротися і за ті права, які надає їм конституція, але яких вони не мають в житті. Західно-європейська демократія, хоч і дає особисті свободи громадянам, допускає до визиску однією клясою переважаючі більшости народу і цим створює велику нерівність в суспільстві. Визиск людини людиною доводить до завзятої класової боротьби, яка розриває і послаблює націю. Тим самим така демократія не може стати зразком для нас, які поставили своєю найвищою метою добро цілого народу, добро працюючих, які приступили до боротьби, щоб забезпечити єдність і сили українській нації. Ми точно усвідомили собі, що не може бути повної демократії там, де існує визиск людини, де суспільство роздирається класовою боротьбою.

Ясно, що ми критикували західно-європейську демократію, що ми виступали проти всіх тих, які хотіли пересадити її на український грунт, що ми роз'яснювали народові недостатки такої демократії. Але це саме ми робимо й сьогодні. В 30-х роках ми мусіли робити це тим більше, що на терені земель окупованих польськими, румунськими і чехословацькими окупантами існували власне демократичні режими західно-європейського типу і ці режими жорстоко поневолювали і визискували український народ. Ми на власній шкурі переконувалися, що не може бути демократії там, де існує національне гноблення. Ми тому також гостро поборювали ті українські опортуністичні партії і групи, які вірили, наприклад, в автономію з рук польського уряду і своїм угодовством заражували частину суспільства Західної України.

Ми мусіли найгостріше виступати й проти «демократизму» большевицьких імперіалістів, які використали демократію для прикриття свойого імперіалізму. Поборюючи большевицьку систему, ми вивчили і пізнали всі її таємниці і згодом нам першим довелося дати справжню критику совєтської демократії /не в розумінні видання товстих наукових томів, видання новітнього «Капіталу», а в розумінні короткого, але точного висвітлення підстав і механіки большевицької системи/. І в цьому місці ми схарактеризуємо большевицьку демократію, оскільки це нам буде потрібне, в дальшому для повного роз'яснення нашого демократизму.

Маркс і його послідовники вчили, що після того як пролетаріат захопить владу, знищить поміщиків і капіталістів і перетворить засоби виробництва в державну власність, з того часу держава «сама себе робить зайвою», «сама собою засипляє», «вона відмирає». /Маркс/. Марксові виглядало, що єдиною причиною і основою, на якій можуть творитися кляси є лише приватна власність /і для капіталізму це слушне/, і якщо пролетаріат її знищить та переведе удержавлення засобів і знарядь виробництва, «він тим самим знищить всі клясові різниці і клясові суперечності, а разом з тим державу як державу» /Маркс/. Повне знищення держави можливе при комунізмі. В переходовому періоді – періоді диктатури пролетаріату буде демократія більшости – експлуатованих проти меншости експлуататорів. «Демократія для гігантської більшости народу і придавлення силою, то є виключення з демократії, експлуататорів, поневолювачів народу, – ось яка видозміна демократії при переході від капіталізму до комунізму» /Ленін/. Так виглядала теоретична постановка в Маркса, а пізніше Леніна.

Тим часом після жовтневої революції большевики знищили поміщиків і капіталістів, знищили приватну власність на знаряддя і засоби виробництва шляхом її удержавлення, а у висліді держава не почала сама собою засипляти, а, навпаки, почала ще сильніше придушувати народ, не щезли клясові суперечності, цілком не наступило демократії для гігантської більшости народу, а, навпаки, гігантська більшість позбавлена всякої демократії і замінена в рабів, а незначна меншість виконує владу необмежено, по-диктаторськи.

Як дійшло до цього?

Большевицька партія, спекулюючи на народних інтересах, захоплює за допомогою народу владу і, спираючись на ньому знищує поміщиків та капіталістів, а знаряддя і засоби виробництва удержавлює. Щоб не наставляти проти себе селянства, вона розподілює поміщицькі землі між нього на засаді індивідуального користування. Захопивши владу, партійна кліка розбудовує сильний терористичний апарат /ЧК, ГПУ, НКВД/, і спираючись на ньому, знищує всіх своїх політичний противників, як з-поза партії, так і в партії, а народ позбавляє всяких політичних прав. До рад народ не посилає своїх представників, а партія назначує «своїх людей», яких народ під терором мусить вибирати. Тим самим народ відсувається цілковито від управління державою, партія звільняється від усякої контролі з боку народу й отримує змогу виконувати владу необмежено, незмінно, безконтрольно. До партії належить диктатура, до народу – виборами до рад маскувати диктатуру. Таким чином, держава стає в руках партії знаряддям, зверненим проти народу, а тому, що до держави належать всі знаряддя і засоби виробництва, то тим самим партія отримує можливість безконтрольно, як вона сама хоче розпоряджатися всіми знаряддями і засобами виробництва. Іншими словами, в силу монопольного політичного становища большевицької партії всі знаряддя і засоби виробництва переходять до неї. Працюючі маси не мають не приватної власности на знаряддя і засоби виробництва, ні не керують ними, бо не мають навіть найменшого впливу на політику держави. До того ж, партія відбирає землю від селян і закріпачує їх шляхом заведення сталінських колгоспів. Працюючі маси – всі робітники і селяни, позбавлені засобів і знарядь виробництва не тільки мусять в держави, тобто партії найматися на працю /як це є при капіталізмі /, але партія терором примушує працюючих робити так, як вона хоче, там, де вона хоче і за таку плату як і вона схоче. Працюючі стають рабами, без політичних і без людських прав. Доходить до розподілу на класи експлуататорів – большевицька партія, експлуатованих – працюючі маси, хоч і немає приватної власности. Основою творення кляс при большевицькій системі є привілеї партії необмежено розпоряджатися всіми засобами і знаряддями виробництва, що його дає партії її монопольне, диктаторське політичне становище. Кляса большевицьких експлуататорів також імперіалістична, бо вона поневолює численні неросійські народи.

Отже, широко розрекламована большевицька демократія нічого спільного з демократією не має, бо при ній існує національно-колоніальний гніт, визиск людини і класова нерівність, бо при ній народ усунений від керівництва державою і позбавлений всяких демократичних прав і свобід. Демократія в СССР існує лише як засіб для маскування диктатури й імперіалізму кляс большевицьких вельмож.

Критикуючи в перший період своєї діяльности окремі демократичні і псевдодемократичні лади, наш рух в той час же час не давав ще своєї власної точної розв'язки, своєї виразно оформленої концепції суспільно-політичного ладу в українській державі. Для нього стало лише ясним, що це не може бути наївно-утопійний демократизм Центральної Ради, який привів до краху молоду Українську Народну Республіку і до нового поневолення українського народу, що це не може бути демократизм західно-європейського типу, який допускає визиск людини людиною, доводить до роз'єднання і обезсилення нації і при якому можливе поневолення нації нацією, що це, вкінці, не може бути «совецька демократія», вона взагалі нічого спільного з демократією не має і з'являється тільки прикриттям диктатури й імперіалізму большевицької партії. З цього усвідомлення поволі виростав зруб нашої програми, який набрав форм завершеної будови на ІІІ Надзвичайному Великому Зборі / НВЗ/ ОУН, в серпні 1943р. Та заки це сталося, Організації довелося звести ще гостру боротьбу в своїй середині.

Частина членів ОУН, яка довгий час жила за кордоном, цілковито відорвалася від народу, перестала жити його життям, до того ж емігрантщина здеморалізувала її, і вона, не маючи припливу життєвих соків з народу, попала під вплив чужих ідейно-політичних концепцій, цілком шкідливих українському народові. На добавок вона почала накидати їх Краєві. В першу чергу це була концепція вождизму, яку емігрантська група зокрема сильно, почала роздувати після смерти полк. Євгена Коновальця, коли то цією групою на становище керівника ОУН був висунутий А. Мельник, людина, яка ніяк не відповідала своїм завданням, але яка була слухняним знаряддям в руках емігрантської групи. Посилена пропаганда вождизму мала зміцнити авторитет Мельника, якого він інакше не міг здобути, Край, зайнятий безпосередньою боротьбою, не ознайомлений зі справами за кордоном якийсь час мирився з цією концепцією, особливо за життя Є. Коновальця, який користувався величезним авторитетом. Та зрозуміло, такий стан довше не міг тривати, і між людьми з Краю і людьми з еміграції дійшло до боротьби, яка була по суті боротьбою між революційним і опортуністичним, між здоровим, і загнилим. Крім ідейно-політичних розходжень, на причини цієї боротьби склалися також глибокі тактичні і організаційно-персональні розходження.

В таких обставинах зібрався в лютому 1941 р. ІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН, який виключив з організації А. Мельника, а разом з нею викинув геть хлам вождівських концепцій і цілком звільнив ОУН від спроб зіпхнути її на чужі ідейно-політичні рейки. Збір також прийняв найосновніші принципи нашого демократизму, які опісля стали вихідними при опрацьовуванні програми ІІ НВЗ ОУН. Ці принципи це : Воля Народам. Воля людині. В них замикається вся суть нашої демократії. Ці великі принципи нашої демократії були, отже, прийняті ще далеко до того, заки відродилася мода на демократію, вони були прийняті в дні найбільшого тріумфу фашистсько-націонал-соціалістичної системи, у стіп якої лежали всі європейські держави, яку ще очікували запаморочені успіхи на Сході. А нас очікувала безпосередня боротьба проти цієї системи.

22 червня 1941 р: гітлерівські загарбники розпочали війну проти своїх союзників – сталінських імперіалістів, щоб загарбувати Україну /як також інші народи СССР/ і замінити її в російсько-большевицької колонії на німецьку. Проголошенням Самостійности України 30 червня 1941 р. у Львові ОУН розкрила перед народом справжні імперіалістичні плани Гітлера щодо України зразу, заки вони ще вспіли виявитися у житті. Арешт Керівника ОУН Степана Бандери, арештування українського Уряду на чолі з Я. Стецьком, і значного числа членів ОУН, показали всьому народові, що гітлерівців треба розцінювати як нових загарбників, що проти них треба активно боротися. Організатором цієї нової боротьби тільки могла стати і дійсно стала наша Організація, бо єдина вона була тісно зв'язана з народом і сповнена рішучости боротися за його добро, бо єдино вона стояла на революційних позиціях. Під керівництвом ОУН народно-визвольна боротьба українського народу проти гітлерівців скоро набрала широких і масових форм. ОУН покликала до життя Українську Повстанчу Армію, яка стала всенародною і розгорнула величезну боротьбу проти німецьких поневолювачів. І ця наша боротьба що коштує нам великих жертв, це найкращий доказ проти тих, які пробували і пробують ототожнити наш рух з фашизмом, які вірять ще в большевицьку пропаганду про «українсько-німецьких націоналістів». Ми змогли до кінця, на наочних фактах, розкрити перед народом всю реакційність гітлерівського націонал-соціалізму, що й не справляло більших труднощів, бо він був так нахабно і одверто імперіалістичний, що сам себе розкривав на кожному кроці.

Наш демократизм, наша програма, отже, кувалися в огні безпосередньої боротьби проти всіх основних сучасних суспільно-політичних систем: большевицької, західно-європейського демократизму в його польській, румунській і чехословацькій різновидності, фашистсько-націонал-соціялістичної системи з її мадярською і румунською видозмінами.

На складенні нашої програми, річ ясна, заважив також демократизм українського народу. Український народ, як відомо, демократ в кожному кроці. Він виразно виявив це в своїй історії, він постійно проявляє його в свойому громадському і особистому житті. Завжди, коли український народ будував свій державний лад, він будував його на демократичних основах: народне віче поруч князя в Київській Русі; козацька рада в Запорозькій Січі, з виборним кошовим отаманом залежала від ради, але з необмеженою владою в часі походу; козацька рада, виборність гетьмана, полковий лад в Козацькій Республіці, побудованій Хмельницьким; Центральна Рада у Визвольних змаганнях. Український народ – це народ з високорозвиненими волелюбними почуттями, які він також виявив на протязі своєї історії. Селяни /смерди/ в Київській Державі були особисто вільними, не закріпаченими. В Козацькій Республіці селяни були також вільними. Український народ єдиний, що не знає кріпацтва як своєї національної форми гноблення і визиску людини. Панщина, кріпацтво йшли на Україну з боку польської шляхти та російських царів, і щойно Катерина ІІ в 1783 р. остаточно закріпачила українське селянство.

Ми, зрозуміло, не думаємо повертати сьогодні до демократизму часів Хмельниччини чи відновлювати демократичний лад Запорозької Січі. Ми далекі від їх переідеалізування. І хоч ми горді на них, ми й критично оцінюємо їх. Ми також надто свідомі того, скільки рабськости внесла довга неволя психіки українського народу. Для нас важливе в першу чергу врахувати демократизм українського народу, його любов до волі і почуття правди, щоб побудувати такий суспільно-політичний лад української держави, при якому усі ці його прикмети знайшли дальший свій розвиток, а рабськість повне знищення. Ми завжди змагали, щоб наш суспільно-політичний лад відповідав національному характерові українського народу, щоб він не був відірваний від національного грунту, а органічно виростав з нього. Бо лиш такий лад може найкраще сприяти виявленню і повному розцвітові духовних якостей народу.

Перебуваючи постійно в безпосередній боротьбі, будучи тісно зв'язаними з народом, ми могли точно вивчити цю конкретну історичну обстановку, в якій знаходиться сьогодні наш народ, що забезпечило нас від складення нашої програми у відриві від дійсности.

Шукаючи найкращої і найбільш відповідної для українського народу суспільно-політичної системи, ми керувалися також досягненням науки як української так і світової.

Наш демократизм, наша програма виросли на національному грунті, вони оформилися на нашому історичному досвіді, на вивченні сучасної дійсности, на критичному переоброленні досягнень соціологічних наук взагалі. І всі ці елементи виразно позначаються на нашому демократизмі.

ІІ. Про наші «монопартійні тенденції»

Будучи постійно з нардом, організуючи і очолюючи його боротьбу проти всіх загарбників, наша Організація здобула величезний авторитет в народі. В той час, як всі інші українські партії втрачаючи свої позиції в народі і поволі ниділи та завмирали, наша Організація невпинно зростала, могутніла і після 1944 р. залишилася єдиною активно діючою політичною силою на українських землях. Це своє становище ми здобували тільки власною боротьбою, власними зусиллями, тільки завдяки нашій революційности і готовности вмирати за народ, тільки, дякуючи тому довір'ю, яким нас наділює народ. Ми залишилися єдиними на українських землях тому, що єдині ми мали відвагу і силу лишитися на землях і боротися з народом. Всі інші партії не мали цієї моральної сили, то ж природно, що сьогодні вони мусять обмежити свою діяльність тільки до середовища еміграції. І ці партії погоджуються зо своєю новою ролею, і тільки єдина група А. Мельника – ні. Але замість вдарити себе в груди і сказати «моя вина», вони кричать, що це бандерівці винуваті в тому, що вона не має жодного опертя в народі.

Ще за гітлерівської окупації група А.Мельника пробувала будувати свої позиції на землях під гаслом «Кров на руках Бандери», та у висліді, як відомо, осягнула тільки те, що народ відвернувся від неї, наплювавши її попереду в очі. Під цими самими гаслами вона «діє» сьогодні на еміграції, спекулюючи на необізнаности з боротьбою на землях, в першу чергу, американських і канадських українців. Вона кричить, що бандерівці претендують на монопольне становище в теперішньому нашому політичному житті і в українській державі, що бандерівці змагають до монопольної системи, що вони тому терором знищують своїх противників. /тобто їх/ і т.д. А дехто з емігрантів-українців схильний вірити в це.

Ніхто з нас не витерпів би, щоб не сказати: «Панове мельниківці, і доки ж у вас вистачатиме ще пілідлости і нахабности так брехати в живі очі? Невже ж ми вас виганяли з краю і запирали перед вами двері боротьби, щоб зберегти для себе монополь вмирати в цій боротьбі? Хіба ж не ви самі, пригадайте, як підлі труси втікали з земель? розтрачуючи цим до решти свій мізерний капітал, яким ви подекуди користувалися. Та ж ваші власні прихильники, які щиро вам вірили, але мали відвагу залишитися з народом, горіли з сорому на вид вашої втечі, а сьогодні з презирством дивляться на вас за те, що ви їх обманювали. Знайте, про це панове, як знайте також про те, що ввесь народ з огидою дивиться на вас і кипить обуренням на вашу підлу руїнницьку роботу за кордоном – на ваші нападки на УГВР, на обманювання братів емігрантів, на баламучення чужинців.

Що ж до тих емігрантів-українців, які схильні вірити в «бандерівський терор», ми відповідаємо. Пам'ятайте, що не в парламентах ми ведемо нашу боротьбу, не з-за столиків ми боремося, а в таких умовах, що вам і уявити собі годі, що багато з вас, якщо б в них опинилося, то збожеволіло б за один день. Ми ж мали проти себе гестапівську машину /про яку ви дещо знаєте/, ми маємо проти себе чортівську машину мвд і мгб /про яку ви майже нічого не знаєте/, і ви хочете, щоб в таких умовах ми стосували парламентарні методи боротьби. Ми знаходимося постійно на фронті, ми щодня він-на-він зо смертю, і в нас мусять зобов'язувати суворі закони фронтової дисципліни, в нас мусять діяти військові суди. Без цього ми в жоден спосіб не могли б вести нашої боротьби, а вже ніяк розраховувати на успіхи.

Але ми ніколи не знищували і не знищуємо наших політичних противників. Коли б ми так поступали, то вже багато з тих, що сьогодні роблять нам такі закиди, могло б не жити. Ми знищуємо тільки тих, хто в такі важкі хвилини всенародної боротьби став на послуги ворогові, хто зраджує народові. Супроти зрадників ми безпорадні, і тут ми не дивимося навіть на їх минулі заслуги. Петена звеличали після першої світової війни як рятівника Франції, а після другої світової війни того ж самого Петена судили як зрадника Франції. Про це треба пам'ятати. І ми сьогодні беремо повну відповідальність перед народом за те, кого ми знищили.

Наш демократизм виріс і гартувався в огні жорстокої боротьби, і природно, що він побудований на засадах твердої дисципліни і відповідальности, а не на поблажливості, всепрощенні. Гуманність не полягає на тому, щоб все прощати, але щоб справедливо карати. Ми не думаємо повертати до демократизму Центральної Ради, коли то під її все милостивим крилом вільно розгулювали білогвардійські і большевицькі агенти, коли всякі зрадники народу – Затонські і інші, на спілку з большевиками емісарами снували змови, підготовляли повстання, а голова Центральної Ради Грушевський сам ходив до тюрми, щоб звільнити большевицьких агентів П'яткова і інших. Агентів і зрадників ми караємо.

Наша Організація вже підкреслювала, що вона не змагає до монопольного становища ні тепер, ні в українській державі. Ми проти моно партійної системи, бо вона веде до диктатури над народом, бо вона зводить нанівець демократію, бо вона приводить панівну партію до засклеплення, до відриву від народу, до загнивання і розкладу. Монопартійні системи в фашистській Італії, гітлерівській Німеччині і в СССР , найкраще це підтверджують.

ОУН не тільки на словах підкреслювала, що вона не змагає до монопольного становища, але доказала це на ділі, чи в творенні Консолідаційного Комітету в 1940/41 р., чи то Національної Ради у Львові в червні 1941 р., чи то в кінці, утворенням Української Головної Визвольної Ради в липні 1944 р. ОУН завжди радо витала і витає всякі спроби об'єднання здорових національних політичних сил, вона сама не раз вже ініціювала такі намагання. В рамках такого об'єднання наша Організація змагає зайняти не становище монопольне, але становище, що відповідало б її силі, її участи в українському політичному житті, цій відповідальності, що спочиває на її плечах в національно-визвольній боротьбі, цьому довір'ю, що ним її наділює український народ. То ж цілком зрозуміло, що наша Організація, яка витримала на собі ввесь тягар революційної боротьби, яка сьогодні є єдиною активно-діючою силою на землях, не може зайняти сьогодні якесь другорядне становище. Наша Організація не може погодитися на те, що б вона, яка увесь час керувала визвольною боротьбою українського народу, сьогодні добровільно відсунулася в тінь і відсунула своє місце групам, які в боротьбі не виправдали себе, яких позиції в народі слабі. Це був би не демократизм з нашого боку, а безвідповідальність. Це було б рівнозначне з тим, що здати наше визволення на непевність, на гру випадку і т.д. І народ нам ніколи б цього не простив.

Щоб краще висвітлити вищесказане, ми наведемо ось який конкретний факт з кооперативного життя до 1939 р. в Галичині. Група піонерів с.Н. приступає до організованої кооперативи. Вона з великим трудом проломлює перші леди – заскорузлість і відсталість своїх односельчан і засновує кооперативу. Загальні збори, річ ясна, вибирають піонерів до кооперативної управи. Управа, не маючи найменшого досвіду у веденні кооперації, робить перші кроки. Приходиться це їй важко. Вона мусить відриватися від свойого господарства, тратить багато часу, тратить і власні гроші, але не уступає з обраного шляху, і кооператив поволі, але певно стає на ноги. Минає якийсь час, управа набуває досвіду, кооператива розвивається прекрасно. Вона вже й має свій власний будинок. Населення задоволене, не пізнати давньої відсталости села. Але в той час з'являється в селі група, яка веде наклепницьку роботу проти управи і закидає їй, що вона наживається на кооперативі. Обурені такою невдячністю піонери виступають з управи з думкою: «підіть, попробуйте і ви того добра». Збори вибирають нову управу з групи, яка виступила проти першої управи. По короткому часі нова управа доводить кооператив на край повної руїни. Загальні збори знову вибирають до управи піонерів, і ці мусять від початку з новими зусиллями і витратами відбудовувати те, від чого самі добровільно відмовилися. І чи ж не краще було піонерам дати належну відсіч групі киринників , і залишитися в управі і не допустити до руїни кооперативи, щоб потім знову самим зачинати від початку. Очевидно, що так.

Так само і наша Організація не сміє сьогодні зрезигнувати зі свойого становища, так як зрезигнували згадані піонери села, тільки тому, що інші роблять її найнесправедливіші закиди. Ні, ми мусимо довести нашу боротьбу до кінця, а кінець дасть остаточну оцінку нам.

Наші противники скажуть, що наведений приклад про піонерів кооперативного життя села Н. б'є по нас, бо власне найстарші піонери опинилися в групі А.Мельника, а ми це ті, киринники. Тому додамо: Група А.Мельника – це ті з піонерів, які не витримали тягару піонерської праці і по дорозі відлетіли, а сьогодні кричать з боку, претендуючи на керівну ролю в силу того факту, що й вони колись належали до піонерів. Ми ж ніколи не стояли осторонь піонерської роботи і не йшли на готово. Ми були в числі тих, які пробували перші леди, ми підносили Організацію на ноги, ми забезпечили її бурхливий розвиток, ми винесли найважчі випробування, що спали на нас після 1939 р., вкінці, єдині ми залишилися сьогодні на полі боротьби, коли інші відказалися від неї. І хіба ж це монопартійні тенденції, коли ми єдині залишилися на полі боротьби? Хіба ж це монопартійні тенденції, коли ми не хочемо зректися цієї відповідальности, що на нас сьогодні спочиває? Ми не маємо права так зробити. І хай за це судить нас історія.

Щоб закінчити з питанням наших нібито моно партійних тенденцій, ми ще раз підкреслимо, що такі тенденції були і є для нас чужі. Наш демократизм полягає в тому, що ми допускаємо існування і інших політичних партій, які стоять на національних, позиціях, що ми змагаємо до об'єднання з такими партіями, щоб забезпечити народові єдине і сильне керівництво.

ІІІ. Основні принципи нашого демократизму

В двох попередніх розділах, роз'яснюючи наше становище до поодиноких порушених питань, ми рівночасно вказували, на чому полягає наш демократизм. Але цього для повного розуміння нашого демократизму замало. Тому в цьому розділі ми висвітлимо ще основні принципи нашого демократизму, які оформилися на ІІІ НВЗ ОУН, і на яких побудовані наші програмові постанови прийняті цим же збором.

Приступивши до випрацювання програми, Збір мав вже готову керівну настановку, прийняту ще ІІ НВЗ ОУН в 1941 р. – Воля народам, воля людині. У цілковитій відповідності з цією настановою Збір склав програму ОУН.

Як ми вже згадували, до часу скликання ІІІ НВЗ ОУН наша Організація здобула також багатий досвід. В безпосередній боротьбі проти всіх головних сучасних суспільно-політичних систем, на глибокому пізнанні цих систем склалися засади нашої концепції суспільно-політичного ладу, цілком протилежного цим системам. І ІІІ НВЗ ОУН виразно підкреслив це: «ОУН з усією рішучістю бореться проти інтернаціоналістичних і фашистсько-націонал-соціялістичних програм і політичних концепцій», «ми проти російського комуно-большевизму і німецького націонал-соціалізму», «за побудову Української Самостійної Соборної Держави без поміщиків, капіталістів, і без большевицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів». Тим самим Збір підкреслив, що програма нашого ладу не має нічого спільного з існуючими сьогодні суспільно-політичними системами.

Які ж це основні принципи нашої програми, нашого демократизму?

І. Першим основним принципом нашої демократії є антиімперіалізм.

Він випливає з глибоко усвідомленої правди, що не може бути справжньої демократії там, де існує національний гніт і поневолення.

Кожний народ хоче жити своїм вільним життям на своїй батьківській землі. І ці волелюбні прагнення кожного народу є в найвищій мірі справедливими. Тому хто здавлює такі прагнення не може бути демократом, бо він допускається несправедливости і злочину. А справжня демократія – це ж воля і справедливість. Ми як поневолений народ вже надто добре пізнали, що в складі чужої держави, якою б демократичною вона себе не називала, поневолений народ ніколи не користується жодними демократичними правами. Поневолений народ – це народ, політично безправний, культурно гноблений, економічно визискуваний. Поневолений народ не має рівних прав з народом поневолювачем, а тим самим не має демократії, бо ж демократія – рівноправність.

Імперіалізм, тобто політика загарбників і поневолених інших народів відбирає демократичні права і свободи не тільки у поневолених народів, але також у народів поневолювачів. Імперіалісти визискують власний народ і заставляють платити високі податки, щоб могти вести загарбницьку політику, вони примушують його вмирати в загарбницьких війнах за цілком ворожі йому інтереси. Крім цього, щоб придушувати поневолені народи, імперіалісти мусять розбудовувати великий апарат гноблення, тобто висловлюючись для прикладу конкретно, апарат мвд, мгб та велику постійну армію. Все це своїм тягарем кладеться на народні маси. Імперіалісти деморалізують свій народ, привчаючи його до гноблення інших народів. А народ, який мусить приносити великі жертви в крові майні за чужі йому інтереси, який розбещується своїми імперіалістичними кліками, не може бути вільний, не має тим самим демократії. Часто імперіалісти позбавляють цілком безпосередньо демократичних свобід власні народи /італійський народ при фашизмі, німецький при гітлеризмі, російський як при царизмі, так і большевизмі./

Наш демократизм наскрізь ворожий всякому імперіалізмові і він виявляється не тільки тому, що ми боремось проти чужого імперіалізму за наше національне визволення, але й тому, що в українській державі не буде поневолених народів, що українська держава не вестиме загарбницької політики. В програмі нашій ось як говориться про це: «Не маючи загарбницьких цілей та поневолених і пригноблених народів у своїй державі, народна влада України не витрачатиме часу, енергії та коштів на творення апарату гноблення. Українська народна влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціального ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу».

Український народ не хоче поневолювати інші народи і тому в українській державі національним меншинам будуть забезпечені всі права на рівні з українцями, як також їхні окремі національно-культурні права /пункт 11 і 12 Програмових постанов/. Лише таким шляхом ми з'єднаємо ці меншини для української держави, зацікавимо їх у її рості та зміцнені.

Наш демократизм, отже, полягає у тому, що він на ділі, а не на словах, признає право кожної нації на власну державу, що він за рівноправність всіх народів, за справжню співпрацю та дружбу між народами. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питань у цілому світі» /Програмові постанови/.

ІІ. Черговим основним принципом нашого демократизму є безклясове суспільство. Цей принцип випливає з глибокого усвідомлення того факту, що немає демократії там, де існує визиск людини, де незначна меншість /експлуататори/ експлуатує величезну більшість /працюючі маси/, де суспільство роздирається класовими суперечностями.

Як це ми вже роз'яснювали в першому розділі, при демократії західно-європейського типу експлуататорські кляси, використовуючи силу свойого багатства, урізують працюючим масам права проголошені конституцією, так, що по суті, всіми правами користується тільки горстка багатих. При большевицькій системі кляса большевицьких вельмож прямо позбавляє демократичних свобод працюючі маси і зводить їх до становища рабів. В таких випадках, хоч у різних розмірах, існує соціяльна нерівність: експлуататори живуть у розкошах, експлуатовані – в нужді. Значить, про повну демократію у першому випадку, а про яку-небудь в другому немає й мови.

Щоб усунути соціяльну нерівність, щоб зробити демократію дійсною, а не формальною, для всього народу, а не однієї кляси, ми боремося за знищення всякого визиску людини, спертого чи то на приватній власності, як це є при капіталізмі, чи то на необмеженому привілею правлячої партії розпоряджатися всіма засобами і знаряддями виробництва, як це є при большевизмі. Практично ми боремося проти большевицької системи, тобто над знищенням кляси большевицьких вельмож, які гноблять Україну національно і визискують соціяльно. Тим то наша боротьба за національне визволення зливається з боротьбою за соціяльне визволення. В нас немає національної кляси експлуататорів. Ця незначна кількість українців з походження, що є членами вкп/б/ – це зрадники народу, які або увійшли, зрусифікувавшись до кляси російсько-большевицьких вельмож як повноправні члени, або як прикажчики. Український народ – це працюючі маси селян, робітників і трудової інтелігенції.

Знищивши большевицьких експлуататорів, ми не думаємо вертатися до капіталізму. В українській державі всі засоби і знаряддя виробництва: земля і її надри, води і ліси, фабрики і заводи, транспорт перейдуть до рук народу /п.1,2,3,5 прогр. пост./, стануть народною власністю і народ буде керувати ними через вільно вибраних свої справжніх представників. Все національне представництво , вільно обране і складене з дійсних представників народу буде найкращою запорукою проти того, щоб якась одна партія, захопивши владу, не присвоїла собі право розпоряджатися всіма засобами і знаряддями виробництва так, як це робила большевицька партія в СССР.

Таким чином буде покладений край творенню експлуататорських кляс, бо не буде ні приватної власности на знаряддя і засоби виробництва /буде тільки особиста приватна власність/, ні всевладної, народом неконтрольованої, упривілейованої партії, яка по своїй волі розпоряджається знаряддями і засобами виробництва. Це буде Україна "без холопа і без пана", Україна "без поміщиків, капіталістів та без большевицьких комісарів енкаведистів і партійних паразитів", Україна без експлуататорів і експлуатованих, Україна робітників, селян і трудової інтелігенції. Це власне і буде безклясове суспільство, суспільство без соціяльної нерівности, суспільство яке не роздиратиметься клясовими суперечностями, в якому повністю здійсниться єдність нації.

Наш демократизм, отже, це справжній демократизм працюючого народу для працюючого народу.

3. Третім основним принципом нашого демократизму є народна влада.

Ми в державі, де диктатура однієї партії – вкп/б/ дійшла до найвищого степеня. Ця партія цілком не рахується з народом, вона за допомогою терору жорстоко поневолює і визискує працюючі маси. Народ, крім революційного шляху, не може в жодний інший спосіб усунути вкп/б/ від влади. Нещодавно ми з близька оглядали диктатуру націонал-соціалістичної партії і бачимо сьогодні до чого вона довела німецький народ. Ще раніше під польською, румунською, чехословацькою займанщиною, ми бачили, що в демократіях цього типу влада є залежна від експлуататорських кляс.

Ми боремося за те, щоб в українській державі влада не була одвертою чи скритою диктатурою якоїсь одної кляси чи партії, але, щоб влада належала цілковито народу. Це можна осягнути, коли увесь народ шляхом вільних / без жодного терористичного натиску згори і без жодних скритих і явних обмежень / виборів вибиратиме своїх дійсних представників /яких він схоче, а не яких йому назначать згори / до всенаціонального Парляменту і коли при владі будуть ті, яких більшість народу наділить своїм довір'ям. Це не значить, що при владі не може бути одна партія. Одна партія може бути при владі, якщо у виборах вона здобуде більшість, але ця партія при справді демократичних виборах не зможе лишитися при владі незмінно і всупереч волі народу. При наступних виборах ця партія вільно виявленою волею народу може бути від влади цілком чи частинно усуненою. Така система забезпечить від того, щоб урядова партія не перетворилася в нову клясу експлуататорів.

Крім цього наш демократизм полягає в тому,що він допускає вільну діяльність інших партій, які стоять на національному самостійницькому грунті, а не на продуктах чужоземних сил. Партія чи партії, що мають меншість, можуть боротися на власну більшість, але до того часу, заки її здобудуть, мусять підпорядковуватися більшости. Більшість знову шанує меншість.

Свобода слова і друку, що їх забезпечує наш демократизм, це також дуже важлива зброя в руках народу для оборони його прав, це також велика перешкода для того, щоб якась партія стала диктаторською. Свобода слова і друку обмежується тільки в тому випадку, коли вона використовується на шкоду народу. Ми не думаємо допускати до такої свободи як в 1917–20 рр., коли то одна з польських газет, що виходили тоді на Україні, могла собі вільно виписувати, що не знати, хто має право до України, бо як взяти до уваги те, хто скоріше жив на Україні, то найскоріше на ній жили за…ці . Наш демократизм не розуміє свободи як зловживання нею на шкоду народу, як свободу для одвертих і прикритих ворогів української нації, а як свободу для народу.

Наш демократизм, отже, дійсно залучує ввесь народ до керівництва державою і забезпечує це керівництво за ним, а не за якоюсь клясою чи партією. Тому наш демократизм справді народний.

4. Дальшим основним принципом нашого демократизму є воля людини.

Ніде в світі людина так не потоптана і не принижена як в СССР. Тут людина зіпхнута до становища безправного раба, прикріпленого до землі, прикутого до фабрики, раба, який думає лише про шматок хліба, який живе в постійному страху перед арештом, допитом, засланням, який боїться висловитися зо своїх думок навіть перед найближчими, раба, якого життя ніяк не ціниться, раба, над яким ще й в додатку жорстоко глумляться, знущаються, співаючи йому і заставляючи співати його: «Я країни іншої не знаю, де людина вільно так живе».

Ми боремося за те, щоб українську людину вирвати із цього рабства, щоб високо поставити її гідність, щоб забезпечити її справжню волю. Воля людини в нашому розумінні – це воля, оперта, з одного боку, на глибокій пошані людини до праці, на високому її розумінні загального добра і підпорядкованости всенаціональним обов’язкам, а з другого, на забезпеченні державою людині всіх демократичних прав і свобод. Цими правами є право на працю, заробіток і відпочинок /п. 12/, це вільна праця і вільний вибір праці /п.3/, право на безплатну освіту на всіх щаблях/п.7/, рівноправність жінки і право жінки на легшу працю, охорона материнства і опіка дитиною /п.6/, це право на безплатне користування всіми закладами охорони здоров’я, це забезпечення на старість і на випадок калітства /п.9/, це право на вільний виїзд за кордон /п.10/г/. Наш демократизм вимагає забезпечення за людиною свободи слова, друку, думки, переконань, віри, світогляду і зборів /п.10/. Ніхто не може накидувати людині офіційного світогляду, світогляду якоїсь партії і силою примушувати її такий світогляд визнавати. Українська людина не сміє жити в страху перед поліційним терором, в атмосфері сексотства, що породжує недовір’я навіть до найближчих. Українські суди можуть бути тільки народні і незалежні, щоб бути органами справедливости і органами прав народу, а не органами узаконеного безправ’я і знаряддям придушення народу.

Всі ці права і свободи при тих умовах, що влада буде народна, що суспільство буде безклясове, стануть, напрвду, величезними скарбами української людини. Добробут, радість, здоров’я, культура прийдуть у їх наслідку.

Наш демократизм, отже, справді підносить людину до належного їй становища.

- - - - - - - - - - - - - -

Чотири принципи нашого демократизму не здійснені ще ніде. На них побудована одинока наша програма. В ній ці чотири принципи знайшли своє потрібне розпрацювання, а ще точніше розпрацювати їх, зокрема в питанні встановлення справді народної влади, – це завдання майбутніх українських Установчих Зборів, що складатимуть проект Конституції України. Ми будемо боротися за те, щоб чотири принципи нашого демократизму лягли в основу всієї роботи Українських Установчих Зборів і щоб вони знайшли своє повне втілення в майбутній Конституції Української Самостійної Соборної Держави.

Березень, 1948 р.