Павло
Гай-Нижник

Архівні документи
Українська еміграція

Позиції, перспективи і завдання Гетьманського Руху в світлі матеріялів З‘їзду СГД Німеччини і Австрії

Року 1941, на сходинах Української Громади в Берліні, Сл. пам. Гетьман Павло промовляв: «Ми переживаємо час, коли ревуть гармати, падають великі держави, але повстають і нові. Час надзвичайний, час тяжкий і відповідальний. Тяжкий тому, що наш Народ, скутий чужими формами, чужою організаційною сіткою, йде не за голосом свойого генія і своїх славних войовничих предків, а за наказом чужих зверхників. Та рівночасно це повний значіння час, що ховає в собі можливості і для нашого народу. Я так відчуваю... Ми стоїмо перед великим іспитом».

Коли оглянути пройдене, дійсно «час надзвичайний, час тяжкий і відповідальний». Тяжкий саме для України на шляху до боротьби за визволення. Будучи під зверхністю большевицького загарбника, Україна р. 1941 раптом опинилась в кайданах нового «визволителя». Там і там пролиття української крови. Якщо за першого ката українські борці лавами йшли до концентраційних таборів далекого Сходу і Півночи, то за другого «визволителя» найкращі, найвідважніщі українські сини вмирали і катувались в концентраційних таборах близького Заходу. «Горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі».

Але чаєнята, виведені Матір’ю-Україною, не втратили любови до Неї і взялись за зброю. Утворили УПА. І коли тепер менше чути скоростріли українського партизана, то то не є ознака безсилля, хоч ворог на багато раз переважає чисельно, то є віддих перед Великим Змагом, що блискавично наближається.

Затихли гармати... Один кат впав. Українці сподівались, що заодно буде пред‘явлено ультиматум і до другого ката. Але, навпаки настав час повного незрозуміння ситуації з боку демократичного світу. Більш того, почались поступки і залицяння до цього ката, до ще більшої потвори світу. А на голови наших людей прийшла репатріяція, примусова видача людей, господарювання совєтських місій МВД по всій Европі наче вдома, арешти і переслідування національних комітетів. Це був «танок сатани», допущений Богом не інакше, як кару за гріхи людей.

Воїстину був такий час, що могли втратити орієнтацію найбільші патріоти Українського Народу.

Калейдоскопічні зміни політичних подій і орієнтацій, сподівання на благорозумність східнього колосу щодо мирного співжиття націй, про що свідчать Теґаранська, Ялтинська, і Потсдамська конференції, здезорієнтували політичні організації української еміґрації. Бо те, що наші люди пережили на власних плечах під скіпетром Сталіна і знали, що несе «мудрий із мудрих» для західнього цивілізованого світу, ажніяк не можна було сполучити з поведінкою західніх держав Европи і Америки та збагнути таку, з дозволу сказати, політику. Отож, уболіваючи душею за долю України, наші політичні організації, зрозуміло, довший час не могли знайти потрібної рівноваги, не могли окреслити найраціональніші шляхи у боротьбі за свої ідеали. Дезорієнтація західніх держав мала б викликати національну єдність, щоб всіма силами поборювати всяку безґрунтовність, а зробили навпаки – серед українських політичних організацій пішло розбиття, сварки, заперечення одним одного. Зрештою дійшло до того, що «одна система відновила на піску те, що вже безперечно вмерло і повинно було передатись в забуття, як негідне, збанкротоване в минулому, тому злочинне в перспективі, а друга система, гаряче сприймаючи строкаті події часу, зробилась строкатою по своїй ідеології і тепер розривається в розходженнях, докотившись в теорії до... «безклясового суспільства». Так, в теорії, бо на практиці цього не було і не може бути, як не може бути життя без повітря.

Причини цього ті самі. Як і Народ – наша політична еміграція «скута чужими формами, чужою організаційною сіткою». Наша еміграція «йде не за голосом свойого генія і своїх славних войовничих предків, а за наказом чужих зверхників». Мовляв, сильні світу цього нам вказують соціялістичну моду, отже по моді мусимо і ми вдягатись. Не учимось доброго у чужинців, а мавпуємо зле. Не тільки не чуємо голосу свого генія, а цураємось його. Цураємось історичних надбань від Київських князів, Галицько-волинських королів і славних Гетьманів Всієї України і Військ Козацьких. Наші провідники щоденно в своїй політичній діяльності керуються сказаним великими панами: Черчилєм, Етлі, Труменом, Ачесоном та іншими; забуваючи, що ці пани промовляють в інтересах свого народу, не маючи на увазі інтереси Народу Українського. (Ще ніхто не чув, щоб хтось з цих панів прилюдно вимовив слово «Україна»). Гра в «уряди», в «парляменти» і в лідерів одинадцятичленських партій тут, на еміґрації, є ніщо інше як глум над святими прагненнями нашого Народу. І мимоволі пригадуються слова Св. пам. Гетьмана Павла від 1941 року: «Народи, що їх провідники стають тінями чужих панів, луною чужих слів і відблиском чужої слави, скочуються безповоротно у прірву небуття». Далі: «Україна встане і дужою буде, коли вона супроти зовнішнього світу, супроти зовнішнього тиску, супроти зовнішньго розкладу поставить, з одного боку, свою сталеву єдність, єдність ліпших своїх синів, де б вони не були, а, з другого – не паде духом і збереже свою національну честь, які б не були тяжкі умовини для її існування».

Ми, гетьманці, добре засвоїли наказ не «лідера» одинадцяти-членської партії, а Сл. пам. Гетьмана всієї України, Павла. І ніколи гетьманці не будуть мавпувати зразки азійських «народніх республік». Бо ми ці експерименти пережили на рідних землях, завдяки ним опинились на вигнанні і тепер бачимо, куди ця дорога веде людство.

Нам скажуть, до ми проти єдности. Тисячу разів заявляємо, що гетьманці за єдність, за сталеву єдність, але за єдність проти зовнішнього і внутрішнього розкладу і не на азійський зразок, а на наш традиційний, історичний, український. Ми за єдність, до якої закликав нас Гетьман Павло: «Єдність тоді тільки варта чогось, коли вона на Божий закон, на закон лицарський та на закон Матері-Землі, оперта, коли слова, «зрада» «чвара», та «наймит» будуть із словника тої єдности-спільноти раз і на все викреслені.

«Перші два закони відомі, третій закон каже про вірність заповітам предків наших, що Землю нашу українську понад усе любили та рясно її кров‘ю своєю скропили, себ-то каже він про Традицію».

«Ми, українці, маємо завжди йти своєю власною дорогою, Українською, дорого вікової творчости, узгляднивши, ясна річ, чужий досвід на полі цивілізації, соціяльних і культурних досягнень».

Ось у цьому найвищий вияв українського державницького націоналізму – схороняти своє національне обличчя за найтяжчих часів, схоронити свою власну українську душу, а не в порожнечі дешевих, хоч може й ефектовних слів, бовтатись від одної орієнтації до другої, мавпувати кого хто схоче.

Так СГД ,в Німеччині розглядає пройдене в першому періоді тяжкого часу і, під наведеним кутом зору, вступає в рішаючий період, в період боротьби за самостійність, за торжество ідеалів Української Нації.

Як наступаючий полководець час від часу мусить застановитись над пройденим, опанувати новий терен і прийняти рішення на дальший поступ, – так і перша-ліпша політична організація мусить час від часу робити перевірку пройденого, аналізувати ситуацію і прийняти рішення на майбутнє.

З такою метою і зійшлися біля 50 делегатів-державників, умандатованих від місцевих організацій СГД в Німеччині і Австрії.

Про що ж говорили ми. Що Константували?

З яких позицій виходили? Які перспективи намітили? Які завдання перед собою і українською еміграцією поставили?

На всі ці питання відповідають матеріяли цього видання; в них ми накреслюємо наші шляхи в майбутньому.

Але, щоб було цілком ясно, мусимо додати, пікреслити і зробити наголос в основних питаннях. Особливо потрібно це зробити тепер, коли затихші на короткий час гармати знову в одному місці ревуть і є підстави сподіватись, що в найближчому часі заревуть на весь світ. Ця обставина зобов’язує кожну політичну організацію з‘ясувати свої позиції перед своїм народом відверто, ясно, щоб не було будьяких сумнівів у рішаючі моменти. Ще потрібно нам, гетьманцям, зроботи це тому, що наші «землячки» з т.зв. уенерівського табору не поскупились за весь час свого трагі-голосного існування, – звичайно, лише, в ім‘я своїх вузько-егоїстичних партійних цілей – повішати рябих і чорних, злих і всяких інших собак на наш Традиційний Національний Гетьманський Рух, що єдиний маніфестує – і представляє Україну чужинецькому світові, як властиву національну спільноту з її історичною національною окремішністю.

Ми зі всією рішучістею відкидаємо всілякі наклепи на нас і перед своїм народом заявляємо:

Доповідь проф. В.Гришка одобрив, а резолюції затвердив Й. Св. Гетьманич Данило. Це значить, що Позиції, Перспективи і Завдання Гетьманського Руху, декляровані в цьому виданні, є офіційно схвалені для цілого Гетьманського Руху і доводяться до відому Українського Народу.

СЛАВА УКРАЇНІ, ГЕТЬМАНОВІ СЛАВА!
Краєва Організація СГД в Німеччині і Австрії.

З’їзду Краєвих Організацій СГД Німеччини і Австрії від 17–18 грудня 1950р. по доповідях Краєвих Начальників Д.Левчука і проф. Д-ра І.Марченка на тему: «Діяльність Краєвих Організацій СГД і організаційні завдання».

З цього приводу ініціятиву побратимів про збірку на пресовий. фонд СГД З‘їзд щиро вітає і пропонує Краєвій Організації поширити цю збірку не тільки серед членства, а й серед прихильників і симпатиків СГД як в Німеччині, так і в місцях нового оселення української еміграції.

З’їзд СГД відзначає ініціятиву і наполегливу працю п. Проф. Др-а І.Марченка щодо тривалого видання двотижневика «Ранок». В той самий час З’їзд рекомендує Краєвим Організаціям СГД опрацювати питання про можливість розбудови на базі «Ранку» збільшеного розміром органу СГД.

Високий З‘їзде!

В житті обох краєвих організацій Союзу Гетьманців-Державників на Німеччину й Австрію скликання цього З’їзду є знаменною подією. Досить минуло часу від попереднього З‘їзду, грунтовно змінилися обставини, серед яких живе і діє наша організація, значно змінився склад її членства в результаті виходу організації «на ширші води» та влиття в неї нового підсилення з Рідних Земель в особі нової еміграції, особливо представників хліборобського стану. Грунтовно за цей час змінилося обличчя нашої організації.

З другого боку, ціле еміграційне українство вросло в період історичної відповідальности перед прийдешнім, що ставить, зокрема, нашу організацію перед суворим іспитом. Всі вичуваємо, що зближається рішальна дванадцята година, яка покладе на лезо меча і долю нашої Батьківщини. Де ж буде місце, що його обере наша організація в поході Нації на верхів’я сучасного світу, яка ж її роля в тім поході?

Ось ця зовнішня, супроти нашої організації, виключно серйозна ситуація і наш дещо змінений внутрішньо-організаційний стан склалися на підставові аргументи скликання цього Високого З‘їзду, що має обговорити тематику, апробовану нашим Проводом.

Не дивлячись на поступове змаління нашого членства в Німеччині й Австрії, не зважаючи на від’їзд все більшої скількости його, роля цієї організації СГД не зменшується, а противно, відповідно до важности й рішальности моменту, ще зростатиме. Якщо і дотепер наша організація Німеччини і Австрії була ведучою серед інших краєвих організацій в Союзі Гетьманців Державників, то в наступному її роля має всі дані ще збільшитись.

Що опреділяло її центральне становище досі?

Насамперед, географічне її положення в безпосередньому сусідстві з окупантом нашої Батьківщини, безпосереднє її положення біля «залізної заслони». В терені нашої організації билося серце світового Гетьманського Руху й світив мозок Гетьманської ідеї: тут жили, вчили й серед праці на добро свого народу кінчили життя незабутньої пам’яти Творець другої Гетьманщини Гетьман Павло й ідеолог Гетьманського Руху В.Липинський. Саме в терені нашої організації понад тридцять літ перебуває український. династичний рід – Гетьманська Родина. Кілька літ Її Світлість Гетьманова в ролі Регента Гетьманського Руху дбайливо опікувалась нашою організацією, щоб передати Верховне Керування нею своєму правному Нащадку – Й. Св. Гетьманичеві, разом з перелиттям всіх спадкоємних прав і обов‘язків династичного роду Скоропадських, що сталося 5 листопада 1948 року, знова таки тут в Німеччині.

Саме з терену нашої організації випромінювали основні ідеї Гетьманського Руху не тільки в площині теоретично-ідеологічній, але й практично-ідеологічній. Звідси, з Німеччини і Австрії розїхалися по всіх країнах світу наші чільні й найдостойніші гетьманці. Саме наша організація зростила й виховала багатьох відповідальних гетьманців для інших країн.

Ведуче становище нашої організації в ці роки, по другій світовій війні, опреділялось і тим, що саме в Німеччині існував Европейський КУК, відношення до якого нашої організації визначало і відношення цілого Союзу Гетьманців-Державників. В Німеччині переважно містилися проводи політичних середовищ, взаємини з якими накладали особливу відповідальність на нашу організацію в Німеччині. Тут міститься і т. зв. Національна Рада, відношення до якої нашої організації в значній мірі опреділило до неї цілого Союзу Гетьманщв-Державників.

Географічне положення, особливо в часі загострення міжнародніх взаємин, ще більше піднесе її значення. Ввесь потенціял активного впливу світового Гетьманського Руху в керунку Рідних Земель проходитиме через нашу організацію.

Тут схрещуватимуться впливи всіх політичних середовищ, тут мають перебувати чільні оперативні функціонери нашого Руху сюди має бути прикована основна увага світового Гетьманського Руху. Свідомий своєї відповідальності, даний Високий З’їзд вправі нагадати усім поодиноким краєвим організаціям Союзу Гетьманців-Державників, що в рішальну хвилину на долю нашої організації випаде завдання виявити максимум політично-організаційних здібностей, державного розуму, витривалости. Ми далекі від суб‘єктивної переоцінки своєї ролі, від зарозумілости, від самохвальби, але ми кличемо всіх побратимів в світі об’єктивно і правильно зважити нашу відповідальність і завдання, та просимо о поміч достойно до них підготовитися.

Слово правди Гетьманського Руху, пропаганда нашої ідеї, провідні кадри потрібні всюди, де діє Гетьманський Руху але в терені нашої організації вони потрібні перш за всього. Теперішній кволий стан нашої преси в Европі мусимо за всяку ціну направити, а лишити нашу організацію з інвалідами і немічними гетьманцями не сміємо. На нашу організацію спадає одне з основних завдань світового Гетьманського Руху, тому цю нашу передову позицію не сміємо оголити й обезкровити. Святим обов’язком всіх інших краєвих організацій СГД має бути всебічне підсилення її в мінімум часу. Висловлюємо певність, що наша вимога до наших побратимів в цілому світі буде зустрінута. ними з належною увагою і оцінена як справедлива і конечна.

В обличчі вирішального прийдешнього, Союз Гетьманців-Державників готується виступити, як один з рішальних факторів цілого активного українського загону на боці західніх народів в боротьбі за здійснення і загальноукраїнського ідеалу:

Самостійної, ні від кого Незалежної, Соборної Української Держави.

Гетьманський Рух є свідомий того, що цілий хрестовий похід під проводом ключевих держав світу лише тоді осягне перемогу над найчорнішою реакцією світу, коли в боротьбу буде кинено не тільки одну матеріяльну перевагу зброї, а й морально-ідейну. Без останньої перемогти ворога на величезних просторах і втримати перемогу є тяжким завданням, подолання якого коштуватиме крови зайвих міліонів людей. Найпевнішою зброєю в боротьбі з перманентним агресором є морально-ідейна зброя. Вона має ту перевагу перед матеріяльною, що нею можна і бити ворога завжди і без війни, уже сьогодні. Ім’я найголовнішої з цього роду зброї – гасло усамостійнення народів, де б вони не були, самовизначення їх. Ця зброя є найдошкульніша для агресора і найгостріша. Вона сильніша за атомову зброю. На жаль, значення і ваги цієї зброї світ ще не усвідомив і не сприйняв. В цьому є трагизм і катастрофальна помилка сильних світу цього, що може помститися на найкращих інтенціях його.

Носій української консервативно-державницької думки – Союз Гетьманців-Державників з тривогою за долю світу на повний голос акцентує цю небезпеку і кличе світ негайно повернутися до реалізації ще й досі нездійснених принципів Атлантійської хартії і засад Вільсона. Воля народам, – свобода людині – це є національна святість, це є найсвітліший ідеал усіх підневільних народів. Голос їхньої землі мусить почути світ і вийти назустріч йому з наказу неба. Кування морально-ідейної зброї є першорядним з першочергових завдань Західнього світу. Вона разитиме , ворога в самісіньке серце, як тільки буде пущена в хід. Західній Світ не доглянув, що перманентний агресор, відколи він існує, все чатував і чатує на жертви своєї агресії, підстерігає, розкладає і разить їх саме за допомогою цієї ідейної зброї. Вартість її ворог високо цінує і безоглядно, хоч і лукаво, послуговується нею. Принадність, навіть, фарисейської ідеї величезна. Правдива ж ідейна зброя зрушить сотки міліонів, оправдає пролиту , кров, закріпить перемогу над грізним ворогом, і ощасливить вдячні народи. Даний З‘їзд прилучається до хору усіх під‘яремних народів, що рішуче і категорично домагаються від тих, хто тримає в руках ключі від світової політики, заманіфестувати гасло усамостійнення народів. Тільки тоді перемога над агресором буде забезпечена.

Тут ми підходимо до політичної проблеми, що випливає з повищого світу ідей, тісно в’яжеться з ним та складається для Західнього світу покищо на нерозгадану задачу. Деякі суспільно-громадські чинники, користуючись свободою сучасного Заходу, заініціювали створення Комітету «Вільної Росії» та проектують скликання Конгресу, в цілях винайдення форм структурально-державного тіла, що покищо іменується «Вільною Росією». Не можна знати, а тим більше бути певним, чи офіційна урядова політика Заходу скористає з праці того Конгресу, але пропагандивно-посередній вплив тої праці на реальну політику буде безперечним.

Оскільки та тематика не є абстрактною, а стосується найреальніших інтересів багатьох народів, і в першу чергу Українського, Союз Гетьманців-Державників вважає за свій обов’язок в цьому питанні Зайняти своє непорушне становище. Сама назва Комітету «Вільної Росії» є абсурдальною. «Вільна Росія», чи «Свобідна Росія» це – нонсенс. Саме слово «Росія» є синонімом в’язниці багатьох підбитих Москвою на протязі століть народів. Слово «Росія» асоціюється з ув‘язненням народів. «Росія» – це тотожність поняття неволі народів. Звідси термін «Вільна Росія» те, що «вільна Неволя». Тут і криється абсурдність цього терміну і безплідність праці згаданого Комітету «Вільної Росії» і евентуального Конгресу. Ні один нарід, упокорений Росією, не вибере вільно неволі. Термін «Вільна Росія» є таким нонсенсом, як і «святий Антихрист», «добрий Диявол», чи «солодка сіль». Західній Світ не знає, та мусить знати, що слово «Росія» є імперіялістичне поняття, імперіялістичний комплекс. «Росія» це штучно створений термін московським народом в початках XVIII століття. Московський нарід на своїх порівнюючи вузьких етнографічних теренах історично творив Московське князівство, а згодом Московське царство. Сам же московський нарід не називався російським, лише москвинами, московитами, московитянами.

Свідком цього є об‘єктивна історична наука, яка є до послуг і пізнання Вільного Заходу. І тільки пізніше, коли Московія підкорила собі цілу низку народів, в тому числі і Українську Державу, що в початках носила назву Русь-Україна, а наш нарід – назву руси, русини, руські, тоді Московія, заволодівши русько-українськими землями, перебрала і українську назву Русь, привласнила її і змодифікувала слово «Русь» спочатку на «Русія», а потім на Росія.

Тому український автор «Історії Руссов» писав: «Відомо, що ми були раніше тим, що тепер є московці: влада, першенство і, навіть, ім’я Русь перейшли від нас до них, а ми для них неначе притча во язиціх».

Ось в часі Петра Першого, коли Московська держава, включивши в себе багато народів, в суті справ становила уже імперіялістичний державний комплекс, коли етнографічні межі Московської держави не покривалися межами держави Петра Першого, Московське царство було переіменоване на Російську імперію. Відтоді і гуляють по світі терміни Росія, Велика Росія, а звідси і штучна назва «Великоросіяне», придумана для возвеличення московитів спеціяльно, як і для давніх русів-українців – в цілях пониження штучно створено назву «малоросіян». Такої етнічної групи як «великоруси» чи «малоруси» ніколи нігде не існувало, таких назв ні в літописах, ні в інших історичних джерелах нема і сліду. Клички «великорос» і «малорос» одинаково є ненаукові, антиісторичні, абсурдні, фіктивні, і умруть разом з фікцією «единаго русскаго народа» і «единой Россіи».

Найкраще вияснює імперіялістичний зміст терміну «Росія» наш таки славний земляк Стефан Яворський, який сказав: «великоимянитое Государство Россійское, которого вся имена й титла ни чернилом, ни киноварем, ни златом, ни железньш характиром, ниже пером, но мечем в крови омоченним..., на выях неприятельских паче же реку, в книгах безсмертньгя слави суть написана.. Кровію сіє имя (Государство Россійское –наше) стяжася, кровію купися, от крове родися, кровію воспитася і возрасте кровію». Ось що означає «Росія», ось чому «Росія» справедливо асоціюється з неволею народів. Що термін «Росія» означає тільки імперіялістичний комплекс, нагадаємо до відому ініціяторам Комітету «Вільна Росія» тільки одну з багатьох повчальних московських поезій ХІХ-го століття:

«Или от Перми до Тавриды

От финских хладных скал до пламенной Колхиды

От потрясенного Кремля

До стен недвижного Китая

Стальной щетиною сверкая

Не встанет русская земля?»

Той самий імперіялістичний лейтмотив чуємо з гімну Советського Союзу, що починається словами: «Союзом незламним республіки вільні Навік об‘єднала Великая Русь».

Що ж дивного, що теперішня «Великая Русь» серйозно говорить про Жовту Русь з наміром включити туди і Корею. А чи в сокровенних тайниках сердець московських володарів не живе хотіння пересунути межі Роси аж на терени, на яких мешкають автори ідеї «Вільної Росії»? Чи не очевидна для всіх фальш ідеї «Вільної Росії», якою б Росія не була, монархічною, республіканською, буржуазною, народньою чи архидемократичною?

Виходячи з повищого, Союз Гетьманців-Державників з усією рішучістю і відповідальністю застерігає всіх ініціяторів теперішніх і наступних, аматорів складання різноманітних імперіялі стичних проектів на взірець а-ля Коміте «Вільної Росії», які СГД засуджує та деклярує свою невідкличну готовість поборювати їх всіма засобами, що ними розпоряджає тепер і посідатиме в, майбутньому Союз Гетьманців-Державників стоїть на становищі безумовної ліквідації трагічної фікції в образі «єдиной Россіи», та створення натомість незалежних національних держав: Московської, Української, Білоруської, Кавказьких народів та інших. СГД відповідно до історичної правди закликає Західній Світ зрозуміти, що в природі не існує ні «російського» народу, ні «єдиного русскаго народа», ні «великорусскаго»; натомість, існує московський нарід, який в своїх етнографічних межах має нарівні з іншими одинакове право на волю свого народу в своїй Московській Державі, але без імперіялістичних зазіхань на воскресіння «великої грішниці» – Росії.

Щодо зовнішньо-політичної акції нашого західнього сусіди – польського народу.

Супроти «кривих» ходів зовнішньої політики цього народу, Союз Гетьманців-Державників здекляровуе. свою непорушну, уже давно прийняту засаду, що однаково толерує інтереси всіх сусідів, як рівною ж мірою і польського народу – засаду, що випливає зі святости і непорушности етнографічних земель. Союз Гетьманців-Державників ставить своїм завданням збудувати Незалежну і Суверенну Українську Державу на всіх предковічно-українських землях, що їх заселяли і заселяють та за них боролися численні покоління українських людей від світанку нашої історії.

Виходячи з засади непорушности етнографічних земель всіх народів, Союз Гетьманців-Державників з радістю акцентує стремління ООН в напрямі до тріюмфу цієї засади, зокрема в Кореї, несправедливо розділеної вздовж 38 рівнобіжника та з радістю вітатиме торжество цієї засади і в відношенні польского і інших народів, як єдино реальної і справедливої засади для міжнароднього «модус вівенді».

Політичне життя західно-європейських народів в останні повоєнні роки зактивізувало проблему Західно-Европейської Федерації. Цю проблему повністю поділяють соціялі стичні угруповання всіх європейських народів, в тому числі і українського. Це і натурально. Творення міждержавних комплексів, а то і злиття окремих держав в ширші спільноти зі знесенням етнографічних меж і кордонів є в засаді їх суспільно-політичним ідеалом. Тому ці угруповання не застановляються над проблемою звуження суверенних прав кожного народу. В усякому разі, це звуження не є для них перешкодою до федерації. Союз Гетьманців-Державників стоїть на становищі, що проблема Західно-Европейської Федерації не має перманентної вартости і не є сприйнятна для всіх європейських народів на дальшу віддаль, як тривала ідея. Слушність проблеми Західно-Европейської Федерації диктується міркуваннями кон’юктурального, сезонового характеру. Стабільність політичної ситуації в світі зменшить актуальність цієї проблеми до нуля. Тривала ідея повного суверенітету візьме гору над ідеєю Західно-Европейської Федерації і відсуне її в тінь в часі, коли непевність в політичній ситуації в світі зникне. Союз Гетьманців-Державників не вірить в марксівсько-соціялістичний прогноз, що розвиток модерної техніки вимагав неодмінно нової організації міжнародніх відносин в напрямі створення ширших міждержавних комплексів. Ми не матеріялісти, і не віримо, що в основі міжнародніх взаємин лежить розвиток одинокої техніки. Ми надаємо більше ваги ідеалістичним первням, зокрема, громадській моралі, від якої залежить поступовання тієї чи іншої спільноти.

Нинішня громадська мораль, що актуалізує проблему ширших міждержавних комплексів – федеративних держав, випливає також і в інстинкту самозбереження слабших державних організмів. З хвилиною зникнення небезпеки, з моментом у стабілізування політичної ситуації в світі зміниться і громадська мораль спільноти, що змусить зняти з порядку денного актуальність творення міждержавних комплексів. Отже, Союз Гетьманців-Державників віддає перевагу повному суверенітету кожної нації, визнає пріоритет суверенітету над федерацією держав і розглядає останню хіба як засіб осягнення повного суверенітету, а не як самоціль, як то є у соціялістів – інтернаціоналістів чи комуністів. Ідея Сполучених держав Европи для України з‘актуалізуеться і набере значення лише тоді, коли світові потуги Заходу замість капітуляційного гасла: оборона Европи на Піренеях, на Рейні, чи на Ельбі, висунуть спасенне й мобілізуюче для народів Европи гасло: оборона Европи там, де кінчаються її східні кордони.

В справі агресії північно-кореянського комуністичного уряду на республику Південної Кореї, СГД гаряче вітає рішучу поставу Організації ОН, а особливо уряду Сполучених Штатів Америки, складає своє признання Президентові Труману; висловлює свою солідарність та приєднує і свій голос моральної підтримки в боротьбі з напасником. Схиляючи голови перед першими українськими жертвами в Корейській війні та закликаючи покликаних американською владою до війська українців сповнити свій обов‘язок перед вільними народами, Союз Гетьманців-Державників одночасно не поділяє авантурницьких заходів деяких військових проуенерівських кіл в справі добровільного зголошення українців на корейський фронт, яку акцію СГД розцінює як рвацьку, безвідповідальну і безголову політичну гру уенерівської отаманщини, невиправдану ні здоровим глуздом, ні найменшою державною рацією. Враховуючи обезсилення українського народу у звитяжній боротьбі з окупантами, СГД стоїть на становищі загостреної ощадності національно-еміграційних сил до часу, коли інтереси властивої визвольної боротьби продиктують потребу зі стану мобілізаційного поготівля перейти до бою з ворогом в напрямі Рідних Земель.

Гетьманський рух, що є втіленням національно-консервативної державницько-політичної думки, в перейденім етапі набрав на силі і розрості, став політично-ідеологічною потугою в українському політичному світі, з‘ігнорувати яку, скинути з політичної шахівниці уже ніяк не можна. Гетьманський Рух становить моноліт, що не піддається пошесті розколу, ані не знає найменших відламів. Гетьманський Рух криє в собі такі потенціяльні можливості, яких ми часто не помічаємо і не здаємо собі справи. Якщо в еміграційних умовах Гетьманський Рух потрапив одинокий протиставитись сумі всіх українських політичних організацій на тлі т.зв. Національної Ради і щасливо проніс на полі змагання з нею свій державницький прапор, то се можливо було тільки за умов глухої згоди з нашою політичною лінією позапартійних українських державників, які кожне наше політичне потягнення схвалювали і благословляли. Наша політична лінія виявилась остільки правильною, що на неї мимо волі задивлялись і цілі політичні середовища. Інакше, нас легко можна було зломити. Ми росли і ростемо тихо, без шуму і гаміру, поволі. Аромат нашої ідеологічної сили є всепокоряючим, він розширює нам суспільну базу, він поволі, в міру зросту державницької свідомости, залучатиме в себе ширші верстви переважно з продукуючих шарів населення. Здеклясовані інтелігенти з інших політичних організацій мають ще грунт в еміграційному суспільстві, де бракує голосу від варстатів праці, від продуцентів села і міста. На рідних землях вершитиме справу переважна маса властителів матеріяльної продукції.

Які ж перспективи розвитку Гетьманського Руху в майбутньому? Який маємо шанс на Рідних Землях?

Проаналізуймо ситуацію, що створиться там по ІІІ-й світовій війні. Через усі Українські Землі може не раз і не два прогуляється хвиля огню, заліза і крови. Кладовища й пожарища будуть страшними свідками тієї доби. Майже всі варстати праці міста, як не будуть знищені у властивій війні, то будуть зруйновані і вивезені большевицьким окупантом з України. Там, де тепер димляться заводи і фабрики, спорожніє Україна. Та якою руйнуючою не буде ся війна, на Україні все лишиться один варстат праці – земля, що вимагатиме в першу чергу праці на ній на початках найпримітивнішими знаряддями сільсько-господарського виробництва, яке тільки одне і залишиться. Одужання й відновлення національної економіки неминуче, як було це в віках, має розпочатися тільки від землі – цього тоді, можливо, єдиного повноцінного варстату праці.

Хвилі огню, заліза і крови, а мабуть і атомової зброї, безперечно, прокотяться, головно і переважно нашими містами, винищать в першу чергу населення міст – міського продуцента. Отже, зникне до певної міри, як міський варстат, так і міський продуцент.

Та лишиться земля і збережеться в далеко більш переважаючій пропорції, як то є нормально на Україні, сільський продуцент, (навіть за умови примусового вивезення українського населення в час війни, процент вивезених мешканців міста далеко перевищить процент вивезених селян). З усіх можливих варіантів, цей варіянт є найправдоподібніший. Такою лишиться матеріяльна українська субстанція і так виглядатиме професійно-станово наше населення. І ось серед тих залишків національної господарки і матеріяльної продукції, силами переважно українського консервативного села треба буде видвигнути духа української державности. Ясно, що соціялістичні ідеї грунту там не знайдуть з тої простої причини, що нічого буде, соціялізувати, що українським соціялістам, як професіоналам – політикам, не буде роботи. Соціялісти в тих умовах будуть цілковито зайвими людьми. Справді, соціялістичні ідеї лише там знаходять грунт, де уже є реально намацальні накопичення матеріяльних благ і багатств. Тоді соціялістичні ідеї, як паразитарні організми, легко опановують стовбур капіталістичних накопичень, і з’їдають його, жиручи на його живому тілі і соках, так довго, як живе ще той стовбур. Зі знищенням живого організму того стовбура соціялістичним ідеям забракне поживи. Тому, по великій руїні 3-ої світової війни соціялістичні ідеї не матимуть жадних перспектив не тільки у нас на Вкраїні, а всюди, де світ зазнає глибшої руїни. Соціялістична система господарювання ще не дала позитивного взірця для суспільства, вона ще ніде в світі не сприяла накопиченню матеріяльних благ, хіба що розподілу раніше набутих та нищенню їх.

В тих невідрадних умовах зруйновання української господарки не знайде перспектив для своєї діяльности і блок демократичних партій, що орієнтується, за дефініцією одного в ідеологів цього блоку, Шлемкевича, на вимріяну якусь середню людину, що взагалі становить якусь фантастичну постать, незнану досьогочасним соціологам. Не знати і суспільної ролі тої середньої людини. Ця концепція є глибоко фантастична, надумана і нереальна. Другий ідеолог уенерівського толку проф. Мазепа мотором нації вважає елементи міста, вони творять еліту нації. «Роля міста в творенні провідної верстви була завжди велика – пише Мазепа – а в наші часи вона рішальна». На його погляд, найважливіше мати достатню кількість деклясованих інтелігентів, що їх дає переважно місто, які забезпечать створення державно-адміністративного апарату – і уже матимем щасливу демократичну державу.

Але ситуація, в якій опиниться Україна після ІІІ-ої світової війни, не дасть можливости розпочинати відбудову України за рецептом Мазепи – від міста, бо село спершу домінуватиме над містом економічно, світоглядово, релігійно-морально, а значить, і політично-ідеологічно. То будуть часи, коли національні закони землі неподільно пануватимуть в українському суспільстві, а інтернаціонально-демократичні закони капіталу ледви животітимуть. Тому блок демократичних лартій, як і соціялістичних, не знайде для себе в тих реальних умовах ідейної, інтернаціональної, своїм змістом, поживи. Тому ці два блоки, не маючи грунту в прийдешньому на Україні, намагаються з усіх сил закріпитися в рямцях готового квазі-уряду УНР і його незаконної дитини-лжепарляменту – Національної Ради уже на еміграції.

В тих повоєнних умовах руїни націоналістичні рухи будуть занові і затяжкі для сприйняття переважно селянською, консервативно настроєною Україною. Якщо ж ці рухи і знайдуть собі деяке підґрунтя в політичній свідомості нашого населення, то провідницький принцип цих рухів лише допомагатиме скорше переключити більшість нашого населення ідеологічно на рейки національно-традиційного, знаного йому, історичного, одноособового проводу у формі Гетьманства. В цім напрямі діяльність націоналістичних рухів матиме спільні точки дотику і політично-державницької співпраці з нашим Гетьманським Рухом.

Повоєнна Україна з переважаючим консервативним населенням буде ще більш догідним плацдармом для плекання ідей Гетьманського Руху. Все: і вища індивідуальна, і громадська мораль сільського населення, і варстати праці, і національний склад громадянства з національною традицією, вірою в Бога і консервативно-індивідуалістичним світоглядом – все промовлятиме за сприйняття ідеології Гетьманського Руху, розквіт якої буде залежати від того загону людей, що вже тут на еміграції взяли на себе велику відповідальність, влившись до Союзу Гетьманців-Державників.

Минув уже той час, коли організація Гетьманців, в умовах двадцятих років цього століття під натиском ідей перемігшої тоді демократії, мала основним своїм завданням створити спасенну державницьку ідеологію і закріпити її, бодай, в обмеженому колі ближче знаних і цілковито вірних один одному осіб. Тоді, в ті часи, гетьманська організація у формі УСХД, в цілях вироблення ідеологічного імунітету серед моря демократично-соціялістичних ідей, мусіла замкнутися сама в собі і надати УСХД організаційних властивостей орденського характеру. Обставини того часу оправдували, таке розуміння гетьманської організації. УСХД, як організація орденського типу, блискуче виконала завдання створення гетьманської державницької ідеології, пронесла чистоту цього національного прапору серед хаосу згубних запозичених з-зовні ідей і пустила його на ширші суспільні води, створивши нову організаційну форму СГД, уже не як орденську організацію, а як організацію ширшої національно-державницької провідної верстви. Тому принцип орденського характеру організації Гетьманців мав уступити, одійти уже до історії Гетьманського Руху, бо виникли завдання ширші. Треба було набуту від піонерів Гетьманського Руху спадщину – це національне добро – не тільки зберігати саму для себе, а й запліднити нею бодай провідну верству. Отже, на нинішньому етапі СГД є організацією частини української провідної верстви. Нині СГД є спроможний лише частинне формувати українсько-національне життя, та перед ним стоять завдання поширити свій вплив і організаційна підпорядкувати собі ширші кола провідної верстви з тим, щоби могти уже організаційно виступати на форумі українського життя ширшими лавами свого членства і формувати національно-політичне і суспільногромадське життя українців в напрямі здійснення Гетьманської ідеї. Отже, від тепер СГД мусить уміти найти вихід на ширшу суспільну базу. Звідси зрозуміло, що теперішні потягнення деяких гетьманців в бік творення орденського характеру нашої організації, в суті справи, ведуть до звуження наших завдань, і є нічим іншим, як поступуванням взад. В цім і криласи помилка нинішніх прихильників Орденского типу організації. Ця помилка особливо яскрава на тлі ще дальших завдань, що неминуче стануть, а може і не так в далекому майбутньому, перед СГД на Рідних Землях, коли треба буде нашу ідею буквально зробити набутком українського народу, а Гетьманський Рух – масовим. Не бачимо також жадного сенсу в пропозиціях змінити назву Союза Гетьманців-Державників на нову «Союз Українських Монархістів». Міркування в користь зміни старої назви не можуть компенсувати шкоди, якої б ми зазнали, перефарбувавшись з гетьманців на просто монархістів, яке слово на наших Східніх Землях не позбавлене в уяві народу певного присмаку московського чорносотенства. Ця справа є ясною і не потребує, щоб на ній більше затримувати З’їзд.

Такі перспективи розвитку Гетьманського Руху. Вони виповнюють наше змучене серце світлом надії в реалізацію святої Гетьманської Ідеї.

Переходимо до нашої нинішньої праці на еміграції, сенс якої і полягає в підготовці тріюмфу національно-державної ідеї на теренах України.

Союз Гетьманців-Державників за основу своїх внутрішніх завдань на еміграції ставить організаційно-ідеологічну ділянку. Однак, передумовою для розгорнення успішної організаційної акції, в сенсі вербування нових кіл провідної верстви, є наша активність ідеологічна. Тепер ми не потребуємо розбудовувати нашу ідеологію, маємо своїм завданням її тільки ширити. Наша ідеологія є скристалізована, чітка і ясна. Проте ми її не донесли ще до українського загалу. Наші противники часом встигають перекрутити наші позиції і в невигідному світлі представити їх. Винуватцями є ми самі. Наші клітини Гетьманського Руху часто не дотягують. Відповідальність же цієї хвилини є така велика, що мусимо негайно позиції Гетьманського Руху, бодай в деяких напрямках, насвітлити і звільнити від намулу неправди, перекручувань і наклепів наших нечесних політичних противників. Дещо ми уже на цьому З’їзді СГД маємо з‘ясувати. Частину наших позицій маємо вияснити уже тут. Хочемо, не хочемо, а маємо відповісти всім наклепникам, що пришпилюють нам. найбільш ходячі обвинувачування, ніби ми є реакціонери, за федерацією з Москвою, за поміщицьку земельну посілість, за каральні загони. Де найбільш стислий комплекс питань навколо якого і в приводу тільки якого наші противники кидають в нас болотом. Відповімо для широкого відому українців з трибуни нашого високого З’їзду на повищу напасть.

Чи Гетьманці реакціонери? Так назвали нас московські большевики, а за ними українські соціялісти. Своєю безугавною пропагандою вони не без успіху ширили і ширять цю галіматью всюди. Почали вони цю акцію з 29 квітня 1918р. Тоді ще, в 1918р. Гетьман Павло відповідав: «Здається, що дехто вважає мене в Німеччині за реакціонера. То невірно. Я смію запевнити, що моя програма й демократичні вимоги цієї програми йдуть навіть далі, ніж у панів Шейдеманів і Давидів (соц.-дем. – наше). Я не думаю, щоб вони почали здійснювати й довели до такої далеко йдучої земельної реформи, як це я хочу зробити і як це мені вдається. Я не бажаю тільки скасувати право власности на землю, як це зробив попередній, уряд в III Універсалі, і держуся тієї думки, що кожна реформа повинна переводитися в порядку та спокою. Моя Батьківщина не повинна стати грунтом для соціялістичних експериментів».

Звідси ясно, чому для наших соціялістів і комуністів Гетьман і гетьманці були і є реакціонерами, бо не хотіли і тепер не хотять соціялізувати Україну за рецептом різних інтернаціоналів. Українські консерватори для соціялістів є такими ж реакціонерами, як і англійські, данські, або шведські. Та нещодавно Труман назвав найчорнішою реакцією комуно-большевиків. І ні у кого не виникає сумніву, що гетьманці з усього українського політичного світу засадничо є найпослідовнішими ворогами тієї реакції. Гетьманці супроти большевиків є на найдальшому протилежному соціяльному і економічно-політичному плацдармі. Натомісць, саме наші соціялісти, ідеологічно, політично-програмово і світоглядово є не тільки попередниками большевизму в минулому, а й нині є найбільш співзвучним йому елементом. Який же сенс в лайці нас реакціонерами з боку большевиків-комуністів, а відтак і з боку українських соціялістів? Одно з двох, або віримо Труману, хто є реакціонером, або комуністам і їх предтечам соціялістам.

Чи гетьманці за федерацію з Москвою? Найбільше в цьому нас обвинувачують українські соціялісти, що засадничо (який парадокс?) були, є і будуть федералістами. Ми уже спинялися на європейській федерації народів. Наші соціялісти і до цієї європейської федерації пруть на всіх парах сьогодні. Ми ж до неї ставимось не безоглядно, лише розсудливо, з застереженнями, стримано, критично.

В минулому, на політичному прапорі українських соціялістів усіх мастей було написано: «за федерацією з Росією, за федеративну Росію!» Це і відповідало їх політиці в засаді. У Гетьманців ніколи, ніхто і ніде жодна людина, а тим більше ціла організація не висловлювала і не виписувала жодного слова за федерацію з Москвою в засаді. Отже, ми гетьманці засадничо були і є найпослідовнішими ворогами федерації з Москвою. Саме тому, що гетьманці були проти федеративної ідеї і за самостійність, українські соціялісти їх називали реакцією.

В травні місяці 1918 р. Й. Св. Гетьман Павло говорив: «Здається, що дехто вважає мене в Німеччині за переконаного прихильника федерації з Великоросією. То невірно… Так само неправдива думка, буцім то я хочу перетворити Україну знову в частину колишньої російської держави… Можливо, що в майбутньому настане тісніший економічний з‘вязок з Росією, але це питання дальшого розвитку подій, яких ніхто передбачити не може. Але й тоді Україна не перестане бути цілком самостійною, вільною й незалежною державою».

Ось принципова позиція Гетьмана і гетьманців, в засаді ворожа до ідеї федерації з Москвою».

Деклярація Гетьмана Павла про федерацію з Росією 1918 р. була державно-тактичним маневром, вимушеним зовнішніми обставинами, коли Гетьман, щоб зберегти свою державу, подібно пілоту, що іде на вимушену посадку, проголошує на вимогу Антанти в буті справи теоретичну федерацію з майбутнім некомуністичним урядом Росії, якого тоді ще не існувало. Тому цей акт був тільки теоретичний, він жадних правних наслідків в дійсності не викликав і практичної шкоди нашій державності фактично не приніс і принести не може. Доказом цього є те, що акт цей не був двостороннім договором, підписаним контрагентами, це був односторонній акт, чи вірніше гола деклярація, для неіснуючого контрагента без взятих на себе зобов‘язань, яка може бути анульована також одностороннім актом. Тому, історично ця деклярація жодної конкретно-практичної шкоди не принесла, як ось, скажім, двобічний Варшавський договір з практичним відірванням Галичини й Волині в користь конкретного контрагента. Отже, це далеко нерівні державні документи по своїм практично-правним наслідкам. Деклярація Гетьмана про федерацію була лише тактичним маневром, Варшавський договір – ганебною торгівлею своєї території. І жодні заяви А.Лівицького про те, що правосильнісь Варшавського договору за давністю вигасла, нічого не допоможуть. А.Лівицький ще довго з ним матиме клопіт. Цікаво, як цей «політик» своєму контрагентові правно вияснить, чому важність, підписаного урядом УНР, Варшавського договору за давністю уже вигасла і договір на тій основі не є обов‘язуючим, а народній мандат тому урядові за тою ж давністю (навіть довшою) ще не вигас і важність його і досі зобов’язує, а сам той уряд і досі законний?

Чи не ясно, що пан «президент» або в справі нечинности Варшавського договору неправду сказали, або щодо законности уряду УНР заблудилися. Ми певні, що відповіді не дочекаємось, бо вона квазі-президентові приємності не складе. Які б вимушені обставини не викликали гетьманську деклярацію про федерацію, все ж пізніше Гетьман до згаданої деклярації зайняв засуджуюче становище. Це було відомо Липинському, який в «Листах» також потрактував цей акт за помилку уряду Гетьмана. Ціла Гетьманська організація ніде і ніколи не боронила акту федерації, лише правдиво його вияснювала й насвітлювала. З трибуни цього Високого З‘їзду СГД Німеччини і Австрії перед лицем українського і чужого світу .ще раз заявляємо ясно і недвозначно, що СГД відкидає будь яке значіння акту федерації з 14 листопада 1918 р., в майбутньому не визнає його і не ставить федеративної концепції з Москвою чи будь з ким за свій політичний ідеал. СГД стоїть на становищі повної суверенности Української Держави на всіх предковічно-етнографічних землях України. Гетьманський Рух відкинув акт федерації 1918 року і не в’яжеться з ним.

Нехай же уенерівці в свою чергу засудять і відкинуть прилюдно замовчуваний передостанній абзац 4-го універсалу: «Установчим зборам належить рішити про федеративний зв’язок в народніми республіками бувшої російської держави», з якого видно, що Центральна Рада хоч вимушено і проголосила самостійність України, однак, на федеративну ідею з Росією все ще продовжувала оглядатися. Крім того, нехай уенерівці прилюдно, так як гетьманці, уневажнять вагу і значіння Варшавського договору. Проте вони досі відмовчуються, сподіваючись, що Польща допоможе їм дістатись до влади у Київі ціною зречення Галицько-Волинської землі. Та чи в силі уенерівці односторонньо уневажнити міжнародній двобічний договір? На це треба згоди двох сторін. А Польща охоти до цього не виявляє.

Так є в дійсності з нашими федеративними «гріхами». Шум, що його знімають уенерівці навколо Гетьмансього акту-федерації 1918 р. є тільки димовою заслоною, щоб оправдати свою Каїнову роботу по руйнуванню Гетьманської Держави.

Слідуючим наклепом на нас є, що ми за великоземельні поміщицькі посілости і за визиск трудового селянства. Цю безсовісну брехню видумали на нас большевики-комуністи і українські соціялісти. З цієї високої трибуни З’їду на повний голос декляруємо, що Союз Гетьманців-Державників стоїть на становищі недопущення законом великих приватних маєтностей на Україні, спекуляції й паразитарного ставлення до землі. Земельна політика СГД є спрямована на організацію міцних селянських господарств – товарових продуцентів на засадах привернення непорушного права приватної власности на. землю, як основи культури і цивілізації нашого народу, з розподілом колишніх великих земельних посілостей поміж селянством. Іншими словами, СГД в земельній політиці стоїть за створення індивідуального високопродуктивного сільського господарства, що становитиме економічно-національну основу в державі, за створення хліборобського стану, що являтиме національний хребет українського народу. Розподілятиме і нормуватиме землю сам хліборобський стан, на підставі відповідних законів, прийнятих і затверджених Народнім Представництвом (Сойм). З відновленням Української Самостійної Держави земельна політика СГД скерована буде на ліквідацію колгоспів з негайною передачею колгоспних земель і майна, машинотракторих станцій зі спорудами і реманентом у володіння хліборобського стану для розподілу в індивідуальну власність. З приватною власністю на землю співіснуватиме громадсько-кооперативна і. державна власність (незначний Державно-Земельний Фонд).

Щодо карних загонів, історично – вони повстали на Україні з хвилини приведення туди урядом сощялістичної Центральної Ради в лютому 1918 р. німецько-австрійських військ. Треба зважати на те, що карні експедиції, як тодішнє суспільне явище, комплексно в’яжуться з тою руїною на селі, яку викликали в українській сільсько-господарчій економіці протягом 1917 року соціялістичні агітатори, що змагалися за першість в руїнницькій акції з комуно-большевиками. По евакуації Центральної Ради з Києва під натиском большевиків, на Україні з тою ж силою продовжувало панувати знане всім нищення економічно сильніших господарств. Карні загони, що їх почав творити в цілях самооборони в клясовій боротьбі, з власної ініціятиви землевласницьке авантурницький елемент, під захистом і з допомогою німецько-австрійських військ, є зворотньою стороною одної і тої ж руїнницької медалі. Безсилий уряд Центральної Ради, викликавши вовка з лісу, поносить в першу чергу вину за згадані каральні загони. В часі Гетьманщини 1918 р. українські соціялісти вважали за справу своєї чести і вищий кляс революційности роздмухувати соціяльну бурю на селі, щоби мати претекст за створену ситуацію валити обвинувачування на уряд Гетьмана. Різної масти українські соціялісти основною метою ставили собі завдання зірвати уряд Гетьмана з середини, в якій цілі і провокували дії, наслідком яких продовжувалась акція недержавницького елементу по створенню каральних загонів. Каральні загони були пожаданим явищем не для уряду Гетьманщини, а для тодішньої соціялістично-большевицької «п’ятої колони», яка викликала через своїх агентів пожежу в Державі. В інтересі уряду було якнайшвидше зліквідувати, припинити тодішню клясову боротьбу, розпалену в жорстоких формах аматорами клясової боротьби, які діяли і тепер всюди діють за принципом «чим гірше, тим ліпше». Ідеалом українських соціялістів в часі Гетьманщини була соціяльна агонія, з якої скори стали вони ж такі, українські соціялісти, зрештою зруйнувавши Українську Державу. Пізніше, ті гробокопателі Української Держави провину за карні загони звалили і звалюють спільним хором на уряд Гетьмана, який, як і всякий уряд скрізь і завжди, прагнув співпраці, правопорядку і спокою в Державі. Тільки противники влади викликають хаос. Не можна звалити вини за каральні загони на уряд Гетьмана доти, доки соціялісти не подадуть фактичних розпоряджень Гетьманського уряду щодо підтримки каральних вагонів. З повною відповідальністю заявляємо, що за урядування Гетьмана не було випущено в імени уряду жадного наказу чи обіжника про якусь каральну акцію. Натомість, стверджуємо наявність десятків розпоряджень Гетьманського Правління в керунку ліквідації каральних загонів. Про це чудово знають наші соціялісти, але, звичайно, продовжуватимуть це замочувати і по старому оббріхувати гетьманців, роблячи з себе джентельменів в білих рукавичках. Така є історична правда про каральні загони. То був вияв клясової обраної на власну руку, форми самооборони одних проти других в жорстокій збройно-клясовій боротьбі, в громадянській війні, яку все викликають лівіші партії. Як одні, так і другі дозволу і наказу влади не питали, діяли на власну руку. В інтересі всякого уряду в такої клясової боротьби чи громадянської війни уникнути Український нарід, навчений довгим досвідом, тепер уже цілком в цьому питанні може дати собі звіт і вияснити, хто працював тоді в білих рукавичках, а хто в темних.

Перейдімо до інших закидів. Часто можна, від наших політичних противників чути, що ми гетьманці, як консерватори є назадниками, ретроградами і ніби стоїмо за реставрацію старої Гетьманщини ХVII–ХVIII ст. ст., чи, бодай, за відновлення Другої Гетьманщини 1918 року, так як вона була.

З трибуни Високого З‘їзду СГД маємо з’ясувати українській еміграції і цілому українському народові, що ідеалом СГД є ідея Гетьманська, а не реставрована історична Гетьманщина з усіма її недотягненнями. Як високо СГД не цінить період Гетьманської державности в минулому, як не шанує великих Творців її, одначе СГД є цілковито свідомий нових умовин, нових вимог і завдань, загального технічно-культурального і суспільного поступу, в ногу з яким має йти розбудова Третьої Гетьманщини. Історичній Гетьманщині, як суспільно-структурній і соціяльно-економічній формації, вороття бути не може. Значіння нашого Гетьманського Руху полягає в тім, що він базується на такому творчому консерватизмі, який плекає старе й минуле не задля нього самого, лише поскільки минуле являється умовиною майбутнього, поскільки минуле допоможе нам реставрувати дідівську славу і велич, волю й тисячолітню традицію Української Землі. В цьому шляхетному сенсі ми є правдиві реставратори. Наш Рух рішуче заперечує всякі спроби розбудови майбутнього на голому місці. Наш Рух шукає для гарантії майбутнього грунту в минулому і знайшов його в Гетьманській ідеї, найбільш українській ідеї, супроти всієї решти суспільно-політичних ідей, яким служить ціла сума політичних партій.

Гетьманська ідея, як ідея одноособового проводу, як ідея монархічна, є найбільш традиційна, своїм корінням виростаюча ще з доби Київської державности. Ця ідея опирається на вікові традиції свого народу і тому є глибоко національна. Вона має найглибший грунт в минулому. Гетьманська ідея не є набутком чи приналежністю одної кляси, чи вузької суспільної верстви. Гетьманська ідея не партійна, а понадклясова всенародня й загальнонаціональна, Персоніфікатором якої є особа, що в силу факту самого походження є звязана з історією і традицією Українського народу і виноситься понад партії і кляси на чоло нації. Інші політично-суспільні ідеї потребують для свого розвитку штучної повсякденної підтримки, без якої вони жити не можуть в українському грунті. Гетьманська ж ідея зросла з українського чорнозему і глибоко запала в серце українське. Тому Гетьманська ідея така живуча і вигнати її з глибини серця українського є рішуче неможливо. Якщо правдою є, що сила суспільних ідей пізнається по скількості крови, пролитої за них, то Гетьманська ідея в віках освячена ріками чистої святої козацької крови. Тому майбутнє – за нею. Цим усім вона вигідно відрізняється від інших політичних ідей, рецепованих з-зовні і штучно, пересаджуваних в наше національне підґрунтя. Зіставім нашу Гетьманську ідею з демосоціялістичною.

Сучасний ідеолог останньої проф. Мазепа цілковито ігнорує національно-державні традиції Київської державности, Галицько-Волинської і Литовсько-руської. Негуючи ці періоди, він пише так: «Справді, які традиції для наслідування ми можемо брати в доби нашого середньовіччя?... В Київській державі ще не було навіть самого поняття ні про націю, ні про державу, як про якусь суспільну єдність... В Київській державі існувало невільництво. Забирання людей в полон (фактично в неволю) з інших князівств і земель цієї самої держави було одним з найголовніших джерел зовнішньої торгівлі, з якої, головним чином, князі і їх дружини жили... Ніякої ідеї єдности держави тоді ще не було... Так само за литовської доби недобитки княжо-боярської аристократії кають змогу протягом майже цілого століття вільно жити й розвиватись, але з тих же причин – через відсутність державницької ідеології, вони не дбають про зміцнення свого політичного положення в Литовській державі...

Де ж тут ті традиції, де той «окриляючий дух» ...який справді можна було б брати для наслідування в наші часи? Як можемо вибирати собі за дороговказ ту добу... ? Ні, «цієї далекої доби» ми не мусимо ідеалізувати і не в ній шукати «наших традицій ...навіть перша доба козаччини, аж до 1646 р. ще не дає нам підстав для того, щоб вважати цю добу за вихід ну точку для нашої історичної традиції» – виписує проф. Мазепа.

Що можна сказати про ці писання? Це є ніщо інше. як як резиґнація зі своїх державних періодів, знеславлення нашого минулого, упослідження наших славних предків, глум з історії нашого народу.

З цього одного видно, як вигідно відрізняється традиціоналізм Гетьманської ідеї від безтрадиційної, запозиченої через москалів демосоціялістичної жвачки.

Мусимо пригадати лиш один факт проф. Мазепі з історії Київської державности. Київська князівна Анна – донька Ярослава Мудрого, приймає зі своїм Батьком в 1048 р. сватів від короля Франції Генріха І. Між сватами єпископ з Мо, Готе Савейр, що зачаровується Києвом і Україною. Франц. історик Левекс на одному з засідань Акад. Наук 1802 р. подав у своєму звіті дані про захоплення єпископа Савейра Україною. Єпископ висловлюється: «Край цей більш об'єднаний більш щасливий, більш могутній, більш значний, більш культурний, ніж Франція!» Так думав про Україну Київського періоду чужий учений. Тоді предки наші стояли на вершку слави й державної могутности. А ідеолог українського демосоціялізму проф. Мазепа бачив них тільки плем’я невільників.

Для чого йому треба ганьбити наше минуле? Та щоб сказати, що правдиві ідеї зродилися тільки пізніше, разом в Марксом. «Світова ідея соціялізму набрала у нас форм соціялізму демократичного, західньо-европейського» – гордо твердить Мазепа. Таким чином, всякому видно перевагу української, глибоко традиціоналістичної, наскрізь національно-державницької Гетьманської ідеї, коріння якої сягає на тисячоліття вглиб.

Ідея історично-традиційного національного Проводу, як ідея українського монархізму в національно-традиційних формах дідичного Гетьманства, здійснюватиметься не в Абсолютній Самодержавній монархії і не в військово-феодальній монархії, якими наші політичні противники залякують український нарід. Для тих форм час давно уже минув. Союз Гетьманців-Державників ці віджилі форми монархії давно передав до архіву історії, сам же ісповідує ідеал Трудової Монархії, в якій одиноким мірилом всіх вартостей і становища громадянина в Державі буде труд, що породить і гарантує рівні права і обов'язки для всіх громадян Гетьманської Держави, в якій знайдуть своє застосовання ідеі соціяльного прогресу й соціальної справедливости.

Спинімось і на інших викривленнях наших ідеологічно-політичних позицій і завдань.

Не може Союз Гетьманців-Державників пройти мимо дискусії, що тепер точиться в українській пресі навколо проблеми кадрів української визвольної революції й будівництва, Української Держави. Власне в цій дискусії ходить про місце в процесі побудови Української Держави нинішньої української советської аристократії: комуністичної й позапартійної. Скрайня лівацько-шкідлива позиція в цім питанні занята публіцистом з-під стягу Союзу Земель Соборної України – Павлюком. Його концепція «працюючих паразитів», до яких зачислено і безпартійних, т.зв. советських фахівців, жадної соціологічної вартости не становить, і є плодом фальшивих непродуманих тверджень і викривлено аналізи. Критику цієї шкідливої позиції Багряним треба визнати слушною. Та не робить чести Багряному його неперебірлива, безпідставна атака всіх і вся, в тому числі і українських монархістів, яких він по штукарському, в питанні ставлення до совєтських кадрів, оголосив носіями погляду Павлюка і за звичкою (а йому відвикнути не легко) зайвий раз при нагоді розрядився лайкою на нашу адресу. Сам Багряний несимпатичним, неповажним тоном в своїх писаннях «2–2=4» і «Дніпро впадає в Чорне Море» порушив давню поважну проблему кадрів побудови Української Держави, чим викликав приправлену перцем полеміку. Висловлений погляд Багряного на советські кадри є викривленням наших позицій в цім питанні. Проаналізуймо істоту викривлення.

Ще 24 роки тому В.Липинський писав «Листи до братів-хліборобів» призначені «і для тих ідейних комуністів, що в розпачі за комунізм вхопилися, аби тільки при помочі ідеї безмежно їм дорогу Україну рятувати. – У них не Україна для комунізму, а комунізм для України. Тому вони побачать вкінці свою помилку. А любов до України, хотіння Держави Український і вроджений ідеалізм поможуть їм зрозуміти оцю книгу.

Отже, Липинський відокремлює комуністів ідейних, типу Хвильового, Скрипника, Шумського, Миколенка, у яких комунізм для України, від комуністів – горлорізів і кар'єристів. Тому в одній з промов Гетьман Павло літ тому, в цілях визначення практичної політики проголосив директиву, що Україну будемо будувати, співпрацюючи з усіма українськими політичними групами, навіть з бувшими, комуністичниму елементами, якщо вони попиратимуть ділами ідеї Самостійної України. Ясно, що і Гетьман відокремлював ідейних комуністів від безідейного шумовиння. Ще до виступу Багряного з повищими статтями, консервативно-христіянська газета «Америка» в половині 1948 р. вмістила ювилейну статтю одного з учасників нашого зїзду про Хмельниччину, в якій проблему кадрів майбутньої України піднесено було в зв'язку з фактом використання Хмельницьким української шляхти, як еліти попередньої держави, в процесі побудови нової Гетьмансько-Козацької Держави в цей спосіб:

«Спинімось на прийдешньому. Готуємось в майбутньому побідно крокувати на рідні землі, де новий московський окупант з синів України зорганізував свою советську провідну верству, що рухає сотнями тисяч станків, літаків, комбайнів, міліоновими арміями. Дніпрельстаном, тисячами заводів, заправляє державним апаратом, пише ідеологічні, відповідно препаровані вчені праці, обслуговує редакції газет, постачає кадри інженерів, агрономів, поетів, педагогів, письменників, академиків, дипломатів і шпигів. Повстає старе як світ, питання – якої тактики належить додержуватися щодо української совєтської провідної верстви в новій Українській Державі? Чи майбутня Держава має використати державний досвід і знання попередньої уступаючої советсько-української еліти чи всю її поставимо «к стенке?» – запитує автор і на запит відповідає: «Якщо не забудемо про науку Великого Богдана, то досвід і знання советського «шляхтича», що згодиться служити Українській Державі, маємо з найбільшим ефектом в інтересі Батьківщини використати».

Як бачимо, гетьманці задовго до Багряного засвоїли й виробили свій сталий погляд на дискутовану тепер проблему. Та цей наш погляд Багряний запозичає ні у кого іншого, тільки у нас, відповідно викривлюючи його.

В чому різниця між нами і ним в данім питанні? Ми готуємось залучити українські совєтські і партійні кадри до державного будівництва за умови, якщо вони стануть на службу українській суверенній державній ідеї. Тільки за, умови, коли ті кадри, озброївшись ідеологічно, сприймуть українську національно-державну ідею, вірно служитимуть їй, дадуть доказ на це – вони набудуть статус повноправного українського громадянина.

За рецептом Багряного, члени КП(б)У і ЛКСМУ становлять уже готові кадри нової України, кадри повноправні, домінуючі і превалюючі, (бо наших еміграційних кадрів, як він заявляв, не вистачить, щоб обсадити одну область). Звідси випливає у Багряного домінуюча роля совєтських українських партійних кадрів, що становитимуть хребет нової Держави. Тут і криється викривлення Багряним наших засадничих поглядів в цій проблемі. Не дарма, прочитавши «Листи» Липинського, Багряний уприлюднив свій намір поставити Липинського з голови на уердепівські ноги на взірець Маркса, що перевернув Гегеля.

Аджеж, читаючи Липинського, Багряний не міг не знати його поглядів щодо українських комуністів. А щоб відкрити самому відкриту Америку, він і напустився з черговою лайкою на нас, консеквентних послідовників Липинського, до того ж обвинувачуючи нас за додержання поглядів Павлюка (чи не смішно?) і творячи, таким чином, для себе громоотвід. Наколи б Багряний був зазначив, що проблему кадрів упадаючої держави уже геніяльно розвязав Липинський і що сам він тільки модифікує останнього, може б хтось подумав, що Багряний, як «модерний соціолог» справді поглиблює науку Липинського, і це б не нищило Багряного і як публіциста і як соціолога.

Ми на цім місці змушені спинитися довше, щоб боронити чистоту поглядів гетьманців в практичній політиці в так преважливому питанні ролі провідної верстви занепадаючої Держави в минулому і прийдешньому. Це питання становить основний стрижень науки Липинського щодо значення і ролі суспільних верхів українства. За його спадщиною, українство чинне (а не етнографічне), як проблема, живе і жило вічно в верхах, а не низах нашого суспільства. Звідси його аристократичність українства, висока і виключна роля провідної верстви – української еліти в минулому, теперішньому і прийдешньому. Звідси походить його критика народницьких концепцій з переоціненням народу, який ніби «все може», концепцій, що викривили історичний процес українства і нав'язали його до суспільних низів, концепцій, що зродили «боготворячий» демократизм. Звідси новий підхід Липинського до історичних явищ і подій з засад державницьких, як антитези орієнтації на суспільні низи. Тому, ось сюди, в серцевину вчення Липинського, в проблему ролі і ваги суспільних верхів чинного українства скерував свої народницько-демократичні стріли ідеологічний сучасний противник Липинського – голова Викопного органу проф. Мазепа. Маю на увазі його працю «Підстави нашого відродження», в якій він викпинює з науки Липинського щодо значіння аристократії і зокрема з тверджень Липинського щодо значіння змосковлених і зпольщених останків українського дворянства для відбудови Української Держави. А чи хоче проф. Мазепа направду розуміти зміст цих тверджень Липинського? Поможімо йому. Вказівка Липинського на вагу останків змосковлених дворян українських в сенсі побудови Української Держави в роках 1917–20 є лише конкретним прикладом генеральної й преважливої науково-теоретичної і практично-політичної проблеми значення і ролі української еліти завжди, в усіх віках. Ті змосковлені останки українського дворянства і 1917 році, мають рівно ж таке незаперечне значення в сенсі державницькім, як і зпольщені останки української шляхти в 1648 році, як і змосковлені і збольшевичені останки української советської «шляхти» в майбутній Українській Державі. Значення останньої визнає, навіть, як ми бачили, і такий модерний демократ, як Багряний.

Берімо «одіозних» змосковлених українських дворян тільки для часів 1917 р., коли вони конкретно мали значення. Ніхто не сміє значення тих останків переносити й ширити на сьогодні, коли їх уже майже нема. Для 1917 р. те твердження було настільки чинним і правильним, як і нинішнє твердження про вагу збольшевичених останків совєтської «шляхти» для майбутньої Української Держави. Хіба не ясно, що за якихось 30 літ існування національної Української Держави про збольшевичені і осовєтизовані останки лишиться один тільки спогад, вони перетворяться на загал українських громадян, подібно як в XVII ст. зпольщена українська шляхта після Хмельницького перетворилась у козацький, міщанський чи духовний стан Гетьмащини. Отож, Липинський все мислить концепційно, теоріями на далеку історичну віддаль в минуле і на майбутнє. Приклади ж з історичного життя подає для конкретнішого пізнання його вчення про нуртування в усякому суспільстві нової провідної верстви, що приходить на зміну упадаючої, з досвіду і знання якої користається нова. Так народжується, каже Липинський, синтеза чи рівновага нових поступових сил з консервативними, на якій тримаються держави. Цю концепцію Липинського ми, до відома проф. Мазепи і його політичного табору, вважаємо чинною не тільки для країни, а й для світового суспільства. Чи буде цей табір заперечувати вагу і значення для Прусіі в кінці XVIII ст. зпольщених віками прусаків? Чи можна відкинути вагу і значення для Угорщини онімеченої угорської провідної верстви? Чи можна не визнати історично-державницької ролі для Греції, потурченої після 1453 р. грецької еліти, коли, навіть, один з Палеологів потурчився? Чи не є ми свідками, яку колосальну ролю відограє в Саарській області нині онімечена французька провідна верства з одного боку, і яке значення офранцуженої німецької верстви з другого? Чи хтось сумнівається, що нова еліта Римської імперії включила в свої лави останки грецької еліти, чи в склад германських варварів, які на руїнах Римської імперії створили свою державу, було включено останки Римської Держави, і так без кінця впродовж історії світового суспільства. Чи, зрештою, советська держава не послуговувалась останками буржуазної еліти по 1917 році? Ясно, що ті останки в особі Брусилових, Каменевих. Тухачевських, Павлових. тощо, цілком на сьогодні змаліли, як не зовсім зникли. Це закон життя і тому не поспішаймо повторювати, що Липинський відносно ваги змосковлених українських дворян виявився геретиком. Спадщина Липинського то правдивий граніт науки, то сильно розбудована наукова фортеця, яку легкими кавалерійсько-публіцистичними наскоками проф. Мазепи не взяти, які наскоки є доказом браку відчуття великого і малого.

Спадщину Липинського, як наш дороговказ в ідеологічнім і практичнім сенсі, маємо охороняти як від атак противників, так і від неправильних застосовань з боку наших побратимів. Маю на увазі інформаційний бюлетень К.О.С.Г.Д, в Німеччині ч.1 за листопад, стисліше 3 арт. конституційних основ, де цілком хибно об'єднано демократичний метод організації національної аристократії з клясократичним. Якщо Липинський ставив основною своєю ціллю вияснити три основні методи творення аристократії: клясократнчний, охлократичний, і демократичний, якщо Липинський особливий акцент клав на перевазі клясократичного методу над демократичним, то нам, послідовникам Липинського є рішуче недозволеним ототожнювати демократичний принцип з клясократичним. Слава Богу, завдяки праці Липинського, Гетьманський Рух має ідеологію, дякуючи якій він в українському політичному світі є найсильнішим. Це наша панацея, це наші гордощі. Силою вчення Липинського переймаються наші протиники, часто цілі середовища.

В багатьох політичних організаціях, навіть, сильних організаційно, бракує ідейних напрямних в суспільно-політичній і соціяльно-економічній ділянці, бракує ідеологічних основ і досі не скристалізовано політичного світогляду. Тому вони блудять, випробовують, хитаються як маятник, ідуть кон'юктурними шляхами, ще шукають самі себе, а на нинішньому відтинку часу виявили виразно катастрофальний крен в сторону безклясового суспільства. Така політична лінія засвоєна групою Майстренка і Зак. Пр. УГВР. Ця лінія ніби має свідчити про достосовання цих середовищ до умовин на Рідних Землях, але в суті справи вона зійшла на політичні манівці, на політику без руля і вітрил. Такий сумний, антидержавницький в своїй природі, фінал є без сумніву вислідом відсутності у них стабільної державницької ідеології. 3 огляду на те, що гріх безклясового суспільства поширився і на нашого ближчого політичного сусіда ОУН(р), ми змушені в обличчі небезпеки з титулу «сусідського права» заалярмувати. Маємо на увазі Програмові питання ОУН (див. «Сурма» 1950 р. за листопад) та підпільну брошуру, видану на Україні другим виданням в 1950 р. під заголовком: «Хто такі бандерівці та за що вони борються», передруковану і «Українським Самостійником»). Звертає на себе увагу обставина, що «Укр. Самостійник») передрукував цю брошуру з примірника, що С.Бандера одержав як презент від друзів з Воюючої України. Саме ця обставина викликає загостреність тревоги. Там ми читаємо: «Большевицькі брехуни намагаються представити нас перед совєтськими масами як оборонців інтересів «куркуля» чи «буржуазії». Це також підла брехня. Ми не маємо нічого спільного з цими клясами ні з погляду цілей нашої боротьби, ні з погляду соціяльного походження і клясової приналежності учасників нашого руху. Коли йдеться про соціяльні цілі нашої боротьби, то ми бандерівці, боремося за побудову безкласового суспільства. Ми є проти повороту в Україну як поміщиків, так і капіталістів. Ми є за знищення в Україні нової експлуататорської паразитарної кляси – кляси большевицьких вельмож, складеної з верховодів партії, МВД і МГБ, адміністрації армії. Ми є за суспільну власність на знаряддя і засоби виробництва, проти колгоспів ми виступаємо тому, що вони з'являються знаряддям нещадної експлуатації селянства большевицькою правлячою клікою. Тому що вони є основною причиною нужди і смерти українського села. Ми хочемо, щоб в незалежній українській державі про форму землекористування вільно вирішило саме українське селянство. Які ж, отже, маючи на увазі саме такі соціяльні цілі нашої боротьби, з нас можуть бути оборонці «куркульства» чи «буржуазії»?

Так само обстоїть справа, коли йдеться про соціяльне походження учасників нашого руху. «Буржуя» серед нас ніхто не знайде, хоч би шукав його зі свічкою в руках. Загал західньо-українського селянства – це, в основному, малоземельне, або найвище, середняцьке селянство. Малоземельні і безземельні селяни, наймити, середняки, робітники, студенти, учні середніх шкіл, інженери, лікарі, юристи, учителі – ось хто такі учасники нащого руху за свош соціяльним походженням. Хіба ж ми сини працюючого і експлуатованого народу, сини селян, робітників, інтелігентів, можемо боротися за інтереси експлуататорских кляс? (Всюди підкреслення, крім першого, наші.)

Не треба розводитися над тим, скільки тут жахливих помилок, тяжких блудів, і абсурдних тверджень, і яку дистанцію треба було пробігти, щоб від ідеї власності на землю на основі одноосібних трудових господарств перейти до ідеї суспільної власності на знаряддя і засоби виробництва та безклясового суспільства. Скачок головолімний і то в безодню. Просто неймовірно, щоби націоналістичний табір, сенс народження якого і лежав в тому, аби загоїти травми в українському суспільстві, поділеному і розбитому комуносоціялістичною їдею, аби знесилений український нарід підняти з безодні, зцементувати його розсипані атоми в міцний національний організм, – щоб тепер цей табір сам надумав поглиблювати прірву. Хочеться вірити, що ця концепція є тяжким непорозумінням.

Віримо в здоровий глузд державницьких кадрів цього активного молодого середовища і що саме ці кадри не дадуться тягти воза в безодню їх національно-державницька інтуїція не сприйме ідеї суспільної власности й безклясовго суспільства, хто б її їм не накидав. Соціологічна й соціяльна вартість тих ідей є надто прозора, щоб ціла організація дозволила собі стати під її згубний прапор. Союз Гетьманців Державників вірить, що правдиві державники, в якому б таборі вони не були, на таку метаморфозу не підуть. Сердечно зичимо ОУН(р) аби вона уже найшла себе ідеологічно, світоглядово і політичне на правдиво національно-державницьких шляхах. Зичимо і Зак. Предст. УГВР, аби і воно мрякобісну ідею безклясового суспільства найскорше передало її законному власникові – комунобольшевизмові. Одному тільки п. Майстренкові бажаємо щасливо преуспівати по лінії безклясового суспільства та скорше перетягти на свій бік свого найближчого партнера – УРДП – цього багряного носія українського титоїзму.

Вся політична діяльність Гетьманського Руху має бути скерована на здобуття Української Держави. Ця наша діяльність має йти двома черговими етапами. Перший – це збирання і підготовка української провідної версви до визвольної боротьби в усіх її формах та якнайактивніша участь тих провідних українських кадрів у властивій боротьбі за визволення України.

Другий етап – це розбудова і зцементування Української Національної Держави в сенсі принципів та ідей Гетьманського Руху, виложених нашим ідеологом Липинським. Нинішня політична ситуація є характеру першого етапу. Звідси, основна мета діяльности Гетьманського Руху на першім етапі зводиться до культивування політики, націленої в керунку Рідних Земель, в напрямі мобілізації потенціялу української еміграції і підготови її на вивершення завдань властиво-визвольної акції. Звідси, всій політичній нашій акції має присвічувати основна ідея створення Національно-Визвольного Фронту на якнайширшій суспільній основі. Не тільки наша власна політика будуватиметься на базі визвольної боротьби за визволення України, а й наші взаємини і контакт з іншими українськими організаціями мають служити тій самій ідеї визвольної акції. Така мета опреділює наше поступовання й оцінку наших партнерів.

Гетьманський Рух в нинішній ситуації не бачить вищої політичної цілі за мету створення на еміграції на широкій суспільній основі Всеукраїнського Визвольного Комітету, структура якого дозволила б енергійно впрягти партійні і позапартійні національні сили всіх континентів до праці по лінії створення Національно-визвольного Фронту зі включенням до того Комітету і Закорд. Пред-ства УГВР. Гетьманський Рух стоїть на становищі, що в інтересах майбутньої державности нам рішуче є вказаним негайно створити згаданий Комітет, який і здійснятиме властиво визвольницькі завдання. А в цьому і лежить найвища національно-державна рація на цім етапі.

Українська еміграція не може йти шляхом безголов'я і даремно витрачати порох на боротьбу за «уряди» і обезсилювати себе тим. Гра «в уряди» є не на часі, а на еміграції безцільна й безумна, бо вона непотрібно нищить національну енергію політичної еміграції і стоїть на перешкоді по шляху до завершення повної і органічної консолідації. Спірні питання щодо уряду можуть бути вирішені тільки на Рідних Землях. Не сміємо залишати українських емігрантів в стані перманентної війни за той чи інший «уряд». Саме в цьому і проявляється безумство гри в «уряди». Всеукраїнський Визвольний Комітет має максимально сприяти визвольній акції на Рідних Землях до часу аж поки допровадить українську еміграцію до Рідних Земель; при найденні контакту з діючими силами на Рідних Землях, (УГВР, УПА) Всеукраїнський Визвольний Комітет разом з ними зформують тимчасовий Український Уряд, завданням якого буде допровадити Україну аж поки Український Нарід серйозно зможе заходитися біля настановлення законного Уряду. Таке становище Гетьманського Руху визначило і його негативне відношення до українських незаконних урядів, що іменують себе «законними» та одночасно опреділяє і його позитивне ставлення до українськх політичних факторів, що ідуть дорогою визвольної акції. Отже, наші політичні стосунки з політичними середовищами, що на еміграції грають комедію в «законних президентів», «уряди» і «парляменти» не є випадковими і епізодичними, як рівно ж мірою наші лояльні взаємини з середовищем. ОУН(р) були не надуманими, не кон'юктурними, а обумовленими подібністю політичних позицій в питанні служіння загально-визвольній ідеї. Ця подібність політичних позицій і дала нам можливість співпрацювати з ОУН(р) нині. У випадку більшого зближення цих подібних позицій в напрямку визвольної боротьби може прийти до тотожности позицій, а тотожність уже дасть змогу зреалізувати ідею повстання Всеукраїнського Визвольного Комітету, тільки до цього треба йти тверезо, ширшим суспільним фронтом, залучаючи туди і громадський, і позапартійний сектор, покинувши думку оволодіти визвольною акцією комусь одному. Всеукраїнський визвольний Комітет має відбивати логічну синтезу впливів, значення питоменности та історичного традиціоналізму всіх державно-творчих українських сил.

Питання тактики СГД буде висвітлене в дальших доповідях. Але уже тут треба підкреслити, що яку тактику даний З'їзд не обере, Союз Гетьманців-Державників все буде виходити з інтересів національно державницької рації, а у своїх взаєминах з українським політичним світом все стоятиме на власних ногах, робитиме загально українську політику, на чужім інструменті не гратиме і робити чужої музики, крім національне української, не збирається. Ми за толерантне і разом з тім за критичне ставлення до всіх українських політичних організацій. Однак, на цьому першому етапі – періоді підготовки до здобуття Української Держави – Союз Гетьманців-Державників знаходить найбільше зрозуміння з боку ОУН(р). Цю обставину ми цінимо. Тому стосунки цих організацій нині доброзичливі і лояльні. Ми за поглиблення добросусідських взаємин з усіма нашими середовищами в засаді. Наше відношення до ОУН(р) на далі, як і до всієї решти політичних середовищ обумовлюватиметься зворотньо-взаємним відношенням до нас. Розмови про якийсь організаційний чи ідеологічний, формально зафіксований, бандерівсько-гетьманський блок є маневром противників, розрахованим на віддалення цих організацій, що уже знайшли деякі ділянки співпраці. Ми йтимемо національно-державницькими шляхами і на цих шляхах готові ділити свою співпрацю з кожним, хто не зблудить в них.

Всім давно відомо, що в підложжі світогляду Гетьманського Руху лежить віра в Бога. Це майстерно доведено В.Липинським. Тепер на цьому не спинятимемось. Однак, мусимо, бодай схематично застановитись на тому преважливому моменті, що своєю вагою заслуговує стояти на першому місці нашої бесіди. Це найделікатніше питання Українських Церков.

Останнім разом воно абсорбувало не мало уваги українського еміграційного світу. Навколо нього ломиться не мало списів. На цю тему забирають слово менше діячі церкви: духові і світські, більше журналісти, віруючі і не віруючі, покликані і не покликані; поволі нашаровується гора висловлених думок, переважно неправильних, сила блудів і полемічних тверджень. Обговорення справи Церкви потребує відповідної атмосфери, належної дискусії, тонкого знання справи, релігійного інтересу й відданого служіння Богові. Одначе, є всі познаки найбільшої небезпеки, коли церквою має намір опануват політика, або ще гірше – вулиця. З огляду на те, що і деякі прогетьманські органи, і поодинокі гетьманці висловлюють іноді досить в подражненім тоні невідповідні поглади, вважаємо за святий обов'язок нагадати позицію Гетманського Руху в справі Українських Церков.

Уже давно ця позиція виходить в узнання Гетьманською Державою двох – українських Церков: Православної Автокефальної і Греко-Католицької на правах державних. Гетьманський Рух ніколи не годився з демосоціялістичними проектами повного відділення Церкви від Держави. Особливо в умовах. після плянового нищення Церкви Советською державою, Гетьманський Рух з притиском наголошує, що Українські Церкви обох панівних віровизнань відроджені можуть бути тільки за допомогою Української Держави. Щодо інших віровизнань на Україні, то супроти них Гетьманський Рух не посідатиме позицій виключности й нетолеранції, але й не стане на шкідливий грунт повної свободи релігійних сект. За нинішніх умов розколу Української Православної Автокефальної Церкви на Синодальну і Соборноправну, Гетьманський Рух рішуче стоїть на становищі попертя У.А.П.Ц., що діє на основі канонів Апостольської Православної Церкви, висловлюючи, однак, свої застереження до Синоду, як органу Керування Церквою. Церковна ідея Соборноправности в суті справи веде до впровадження в основі-невіруючих елементів на терен Церкви для перенесення туди світської політики. Цим елементам мало терену громадського життя. Вони тотально хочуть проявити свою владу і в середині Церкви. Здебільшого будучи атеїстами вони горять бажанням опанувати Церкву в намірі перенести туди часто аморальні закони вулиці. Вони не спиняються перед опоганенням святих релігійних почуттів віруючих і своїм втручанням нівечать святість престижу Апостольської Церкви. Вони Храм Божий перетворюють на торжище, де хотять бути непокликаними господарями. Ідея соборноправности все була виявом антагонізму в лоні нашої Української Православної Церкви між Ієархіею і віруючими. Проти цієї антиканонічної ідеї активно виступали найулюбленіші ієрархи Української Церкви: Петро Могила, Сильвестер Косів, а навіть, пізніше і Василь Липківський (хіс. Пригадайте обурення останнього, коли Голова Церк. Ради у відсутність Митрополита в імени радного демосу сам настановив єпископа.)

Соборноправна ідея в еміграційному виданні захитує основи Української церкви, чим породжує скептицизм до неї у православно-віруючих українців, що прагнуть авторитаторности, дисцилінованости і послуху, порядку і твердих приписів в Церкві. Тут криється згубний вплив соборноправства як методу церковного устрою. Тому Гетьманський Рух підпиратиме всіма засобами Українську Автокефальну Православну Церкву, що плекатиме Церковний Авторитет, безоглядний послух і непорушний порядок на основі канонів Апостольської Православної Церкви.

Останнім часом стала помітною тенденція у частини українців актуалізувати справу воз'єднання Греко-Католицької Церкви і УАПЦ, при чому першим аргументом до негайного воз’єднання слушно висувається потребу спасти Українську Православну Церкву від роз'їдаючої її соборноправности, а другим аргументом видвигнуто потребу посісти Українській Православній Церкві місце по стороні Заходу – Риму, чим Українська Православна Церква, мовляв, заманіфестує свій відхід від Москви, свій вибір між Римом і Москвою.

Цей З'їзд СГД має закликати всіх українських державників, а особливо гетьманців і прихильників Гетьманського Руху в данім питанні посісти правильну позицію. Остання є накреслена, нашим ідеологом В.Липинським. Якщо ми в цілому вважаємо себе за послідовників Липинського, то маємо додержуватись поглядів Липинського і в справі воз'єднання христіянських церков, що являється ідеалом всіх хрйстіян від 1054 року. Шукати єдности Христової Церкви ще не означає перестати бути добрим католиком, чи православним. Однак, не сміємо а ні на хвилину забувати, що земні способи осягнення небесних цілей лише принижують і не наближують їх кінечний тріумф. Ідеал воз'єднання Христової Церкви може і має бути зреалізований цілком безболізно, в любові, в радості, обопільній пошані, коли воз'єднання не носитиме ні для одної з Церков ні характеру компромісу, ні, тим більше, віровідступництва.

До того ідеалу, всякий бачить, ближче стоятимуть наші діти; вони в своїх поколіннях духово будуть більш довершенні за нас, вони реальніше вичують зближення тієї хвилі, коли Господь підведе христіянські церкви одну до одної зовсім близько, коли кожна з них ітиме назустріч одна одній, нівелюючи свої розбіжності, коли еволюційно вони підійдуть до смиренних, але величних верховин релігії. То буде благословенний час воз'єднання усіх во Христі.

А в межичасі кожна християнська церква своєю дорогою має підготовляти себе через зближення і нівеляцію диференцій до ідеалу воз'єднання, коли христіяне чутимуть себе один Одному рівними братами одної душі й одного серця, коли вони будуть більш готові славити Бога, в одній Церкві, ще одним Главенством, за одними догматично-канонічними приписами. Внутрішня єдність християн між собою в дорозі до єдности з Богом відкриє духа Істини й розвяже досконало і питання Центру, і Главенства, і Назви єдиної Христової Церкви.

Таке розуміння укладав Липинський у справу воз'єднання церков. Це і є шлях, засвоєний Союзом Гетьманців-Державників. Звідси, очевидно, яку рацію мають висловлення й потягнення частини українців в сторону актуалізації питання воз'єднання уже нині, за всяку ціну, коли українство в цілому до нього ще не підготоване і стоїть перед найреальнішими перешкодами, до яких, крім нашої внутрішньої, духової несовершенности, належить, в першу чергу, наш еміграційний стан, наша відірваність від віруючого українського народу, що на рідній християнській землі терпить від безбожників. Воз'єднання, осягнене в результаті зговорення самих ієрархій, поза участю народу, без його волевиявлення, не було б правдивим воз'єднанням, ідеал якого шануємо.

Негайна актуалізація справи воз'єднання церков віддалила б час реалізації ідеалу воз'єднання та могла б бути використана найбільшим ворогом людства, як тут підняти здеоріентовані українські підсоветські православні маси уже не на вітчизняну, а в обороні православія на священну, релігійну війну і набути в очах православних українців фальшиву авреолю героя релігійного, борця за православіє.

Мильно думати, що українське православіє тільки через акт воз'єднання зможе розірвати з московським православіем. Українське православіє (хоч сьогодні в певній мірі дезоргані¬зоване) в остільки відмінне від московського, як і ціла українська духовість, ціла українська культура. Українське православіе ще чекає на відродження такою ж мірою, як і українська самобутність, українська державність.

Віримо, що в Українській Державі шляхи до воз'єднання православія з другим панівним на Україні – греко-католицьким віровизнанням в одній Христовій Церкві будуть скорочені.

Виходячи з повищого, справу реалізації воз'єднання церков піднесімо за щасливіших часів. Нині ж негайно ставаймо на шлях найбільшої толеранції, на шлях взаемопошани і взаємовближения усіх християнських церков, чим і виконаємо Обов'язок свого покоління.

(Примітка. Доповідач виявляє невідповідність деяких організаційно-структуральних моментів як в системі Гетьманського Руху, так, зокрема, і в основній його організації – Союзі Гетьманців-Державників – супроти нових завдань і перспектив Гетьманського Руху, та наголошує потребу скорегувати їх, як рівною ж мірою і деяких статутово-реґулямінових позицій.)

Це основніші зауваги до нашого організаційного життя. З'їзд обговорить ці зауваги і своє рішення у формі внесків подасть нашій Верховній Владі. Над питаннями молоді і преси спиняться в своїх доповідях Начальники обох Краєвих Організацій СГД в Німеччині.

Слід ще підкреслити, що даний З'їзд СГД лише тоді матиме ширше пропагандивне значення, коли З'їзд схвалить, а Краєві Організації зреалізують постанову про видання окремою брошурою матеріялів цього З'їзду.

Наприкінці доповіді хочеться сказати, що її треба було б продовжити вдвоє і втроє, та чи й тоді все охопиш, над чим працювали і маємо працювати. Дай Боже, осягнути хоч те, що тут було накреслено.

З'їзду Краевих Організацій СГД Німеччини і Австрії від 17–18 грудня 1950 р. по доповіді: проф. Гришка «Позиції, перспективи і завдання Гетьманського Руху» та співдоповідь інж. Сапіги на тему: «Тактика ГР на нинішньому етапі».

З огляду на поважність загальної політичної ситуації, відповідальність часу і завдання Гетьманського руху у близькому прийдешньому, З'їзд є цілковито свідомий тої виключно високої ролі, що припадає на Краєву Організацію СГД Німеччини і Австрії, як передову позицію світового Гетьманського Руху в безпосередній близькості з ворогом по той бік «залізної заслони» та закликав всі інші Краєві Організації об'єктивно і правильно зважити відповідальнісь, ситуацію і ролю її в грядучих подіях та негайно вийти назустріч їй по лінії всебічного підсилення морально-матеріяльного й ідеологічно-організаційного.

З'їзд Краєвих Організацій СГД на Німеччину і Австрію виходить зі слідуючих засад:

1. Демократичний світ західніх народів у своїй боротьбі з перманентним агресором має числити не лише на матеріальну перевагу зброї, але й на морально-ідейну. Першою і домінуючою з цього роду зброї є гасло усамостійнення народів і самовизначення їх обабіч «залізної заслони». З'їзд констатує, що західний світ недостатньо усвідомив ще значення і вагу цієї зброї, а в цьому криється небезпека, яка може привести до непоправних наслідків. В цілях уникнення небезпеки, даний З'їзд прилучає і свій голос до хору поневолених Москвою народів, які рішуче домагаються від державних діячів, що тримають в руках ключі від світової політики, заманіфестувати на повний голос усамостійнення народів обабіч «залізної заслони».

2. З'їзд СГД апелює до вільних народів Західнього світу, закликаючи їх не робити помилки у відношенні структурально-державного тіла, що іменується Росією. Світ повинен знати, що саме слово «Росія» є синонімом в'язниці народів, підбитих московським народом на протязі століть, що «Росія» є імперіялістичне поняття, імперіялістичний комплекс. «Росія» це штучно створений термін московським народом в печатках ХVIII стол. московський нарід не називався, і тепер не є «російським» народом, лише москвинами, московитами. Від тоді, коли московська держава переіменувала себе в Російську імперію, вона заманіфестувала свою імперіялістичну істоту і зродила фікцію «російського» народу а разом і фікцію «великоросійського» від слова «Велика Росія».

З'їзд СГД стоїть на становищі безумовної ліквідації трагичної фікції в обпалі «єдіной Росії» та створення натомість незалежних національних держав: Московської, Української, Білоруської, Кавказьких народів та інших. Московський нарід, який в своїх етнографічних межах має, нарівні з іншими, однакове право на волю свого народу в своїй Московській Державі, але без імперіялістичних зазіхань на реставрацію «великої грішниці» – Росії.

3. З'їзд СГД підкреслює основне завдання Союзу Гетьманців-ДержавникІв збудувати українську Суверенну Державу на всіх предковічно-українських землях, кладучи в основу своїх взаємин з усіма своїми сусідами принцип непорушности етнографічних кордонів. Виходячи з повищої засади, З'їзд вітає стремління ООН в напрямі до забезпечення свободи окремих народів, як єдино реальної і справедливої засади для міжнароднього співжиття вільних націй.

4. До вузлових проблем світової політики належить з'актуалізована останнім часом і справа творення ширших міждержавних комплексів, зокрема, Европейської федерації народів. Щодо останньої З'їзд вважає її за проблему кон'юктурального тимчасового характеру і відмовляється трактувати її як тривалу ідею перманентної вартості на дальшу віддаль. – З'їзд СГД стоїть на становищі, що стабільність політичної ситуації в світі усуне актуальність проблеми Европейської федерації народів і що тривала ідея повного суверенітету народів візьме гору над нею. Тому З'їзд СГД віддає перевагу суверенітету кожної нації, визнає пріоритет суверенітету над федерацією держав і розглядає останню, хіба як засіб для осягнення повного суверенітету, а не як самоціль. Відносна вага і реальність гасла сполучених держав Европи для України з'актуалізується лише тоді, коли світові потуги Заходу замість капітуляційного гасла: Оборона Европи на Піренеях, на Райні чи Ельбі висунуть мобілізуюче для народів Европи гасло: оборона Европи там, де кінчаються її східні межи.

5. З'їзд СГД вважає, що використання сприятливого міжнароднього стану і протирічь між Сходом і Заходом для звільнення України від большевизму конче потрібне. В той самий час З'їзд СГД підкреслює основну засаду, що вибороти Самостійну Незалежну Українську Державу може лише власними силами Український Нарід. Виходячи з цього З'їзд СГД вітає Воюючу Україну в особі Української Повстанчої Армії (УПА) та з глибоким сумом схиляє голову перед Могилами Братів, що віддали своє життя в боротьбі за Волю України.

Справу побудови Держави на рідних землях будуть вирішувати переважно маси продуцентів, людей, що володіють засобами матеріяльної продукції і безпосередньо звязані з нею. Це відбуватиметься, одначе, при відсутності великий власників землі і засобів виробництва.

Беручи на увагу, що, не дивлячись на індустріялізації, всеж збережеться в значно більшій пропорції сільський продуцент, основну рушійну силу в боротьбі за здійснення ідеї Української Державности дасть український хліборобський клас.

Соціялісти в тих умовах будуть зайвими людьми. Соціялістичні ідеї лише там знаходять ґрунт, де є реальні капіталістичні накопичення матеріяльних багатств. В невідрадних умовах після вікової колоніяльної експлуатації, а можливо ще й руїни після ІІІ-ої світової війни, не удасться розпочати відбудову України за рецептом уенерівського ідеолога Мазепи («Підстави нашого відродження») – від міста, бо село ще довший час домінуватиме над містом економічно, світоглядово, релігійно-морально, а значить і політично-ідеологічно. Тому бльок соціялістично-демократичних партій не знайде для себе ідейно-інтернаціональної своїм змістом поживи. Тому цей бльок в обличчі безперспективности для себе в майбутньому і намагатиметься закріпитися в рямцях готового квазї-уряду УНР та його незаконної дитини – лжепарляменту – Національної Ради, уже на еміграції.

Націоналістичні рухи з провідницьким принципом лише сприятимуть скоршему переключенню більшости нашого населення ідеологічно на рейки національно-традиційного, знаноного йому, історично одноособового проводу у формі Гетьманства.

Повоєнна Україна з переважаючим консервативно-селянським населенням буде погідним плацдармом для плекання гетьманської ідеї.

З'їзд СГД відмічав, що по невдалих визвольних змаганнях, на організацію піонерів-гетьманців була припала честь відновити і оформити гетьманську ідеологію. В цілях вироблення ідеологічного імунітету серед моря демократично-соціялістичних ідей, гетьманська організація, тоді у формі УСХД мусіла була замкнутися сама в собі і надати УСХД організаційних властивостей орденського характеру. Але життя висунуло ширші завдання. УСХД мала перетворитися на організацію ширшої національно-державницької провідної верстви, уступивши своє місце, як організації орденського типу, – Союзу Гетьманців-Державників – організації, що мала вийти на ширші суспільні води. Відтепер СГД має всі підстави вийти ще на ширшу суспільну базу, щоби в майбутньому на рідних землях Гетьманську Ідею зробити набутком українського народу, а Гетьманський Рух масовим. Тому потягнення в бік надання орденського характеру нашій організації З'їзд СГД вважає за ніщо інше, як за реґрес, за звуження наших завдань. Рівною мірою З'їзд СГД не знаходить сенсу і в позиціях змінити назву СГД на нову «Союз Українських Монархістів».

1. З'їзд СГД на цьому етапі діяльности ставить своїм завданням розбудовану Гетьманську Ідеологію донести до українського загалу, зберігщи її чистоту, чіткість і ясність.

З'їзд СГД вважає за потрібне деклярувати перед українським загалом такі основні ідеологічні і соціяльно-політичні засади:

А). З'їзд підкреслює, що СГД в засаді був і є найпослідовнішим ворогом федерації з Москвою. Грамота Гетьмана Павла про федерацію з Росією 1918 року була виключно тактичним маневром, вимушеним трагічними зовнішніми обставинами. Згадана Грамота була голою деклярацією для неіснуючого контрагента, без жадних правних наслідків і практичної шкоди нашій державності. СГД відкидає будь яке значення цього акту, тепер і в майбутньому не визнає його і не вважає федеративну концепцію з Москвою за свій політичний ідеал. СГД стоїть на становищі повної суверенної Української Держави.

В). Союз Гетьманців-Державників стоїть на становищі недопущення законом великих приватних маєтностей на Україні, спекуляції і паразитарного ставлення до землі. Земельна політика СГД спрямована на організацію міцних середнього типу селянських господарств-товарових продуцентів на засадах привернення непорушного права приватної власности на землю, з розподілом кол. великих земельних посілостей поміж селянством. СГД бореться за створення індивідуального високопродуктивного сільського господарства, що становитиме економічно-національну основу в Державі, за створення хліборобського стану, що являтиме національний хребет українського народу. СГД за негайну ліквідацію колгоспів і за перехід колгоспної землі і майна, машинотракторних станцій зі спорудами і реманентом у володіння хліборобського стану для розподілу в індивідуальну власність. Оборуч з приватною, як вище зазначено, власністю на землю. СГД припускає можливість існування громадсько-кооперативної і державної власности.

2. З'їзд підкреслює, що СГД ставить своєю метою не реставрацію історичної Гетьманщини як суспільно-структурної і соціяльно-економічної формації, лише реставрацію Гетьманської Ідеї, яка зросла з українського чорнозему, як ідея одноособового проводу ще з часів Київської державності, як ідея всенародня, загально-національна, і персофікатором якої є Особа, що своїм походженням є зв'язана з історією і традицією української нації і тому стоїть понад клясами і партіями. СГД обстоює не абсолютну і не феодального типу монархію, лише Трудову Монархію, що є синтезою української традиції й соціяльного поступу, в якій мірилом всіх вартостей і становища громадянина в Гетьманській Державі буде труд, що гарантуватиме рівні права іобов'язки для всіх громадян.

3. З'їзд СГД деклярує свою готовість активно співпрацювати зі всіма політичними середовищами, що в своїй діяльності послуговуватимуться засадами єдиної християнської моралі та національно-державницькою ідеологією. Одночасно З'їзд застерігає усі середовища, які сповзли чи сповзають на згубні антинаціональні і антидержавницькі концепції безклясового суспільства та ідеї суспільної власности, що достосовання до цих принципів віщує та зближує час загибелі всіх національних святощів і вартостей української нації, а, значить, і цілковитої заглади її.

4. З'їзд СГД деклярує, що ціла діяльність Гетьманського Руху скерована на здобуття Української Держави, яка діяльність розпадається на два чергові етапи. Перший – це збирання і підготовка української провідної верстви до визвольної боротьби в усіх її формах та якнайактивніша участь тих провідних кадрів у властивій боротьбі за визволення України. Другий етап – це розбудова і зцементування Української Національної Держави в сенсі принципів та Ідей Гетьманського Руху. Нинішня політична ситуація є характеру першого етапу, на якому Гетьманський Рух і ставить своїм завданням реалізацію Ідеї Національно-визвольного Фронту на якнайширшій суспільній основі, яка ідея може бути здійснена в еміґрації тільки через створення Всеукраїнського Визвольного Комітету, структура якого дозволила-б включити партійні і позапартійні національні сили всіх континентів до праці по лінії за визволення Батьківщини. Всеукраїнський Визвольний Комітет має максимально сприяти визвольній акції Українського Народу на Рідних Землях до часу аж поки допровадить українську еміграцію до Рідних Земель. Після встановлення тісного контакту з діючою УГВР і УПА на Рідних Землях, Всеукраїнський Визвольний Комітет разом з ними зформують тимчасовий Український Уряд, завданням якого і буде допровадити до того, аж поки Український Нарід зможе фактично заходитися біля настановлення законного Уряду.

Гра «в уряди» на еміграції є безцільна і злочинна, бо постійно тримає еміграцію в стані перманентної війни за той чи інший «уряд» і непотрібно нівечить національну енерґію політичної еміґрації і стоїть на перешкоді повної і органічної консолідації на основі всебічної визвольної акції. Спірні питання щодо уряду можуть бути вирішені тільки на Рідних Землях.

З'їзд СГД наголошує, що реалізація Ідеї Національно-визвольного Фронту уможливиться тоді, коли створення Всеукраїнського Визвольного Комітету спиратиметься на ширший суспільний фронт з залученням туди громадського, позапартійного сектору з одночасним залишенням думки монополізувати визвольну фікцію кимось одним.

З'їзд СГД підкреслює, що в ділянці своїх взаємин з українськими політичними середовищами. Союз Гетьманців-Державників виходитиме з інтересів національно-державницької рації, робитиме загально-українську політику. СГД за толерантне ставлення і поглиблення приязних взаємин з усіма нашими політичними середовищами. Добросусідські відносини між СГД і ОУН(р), як і відношення до всієї решти політичних організацій обумовлюватиметься зворотньо-взаємним відношенням до СГД. СГД ітиме національно-державницькими шляхами і на цих шляхах готовий ділити свою співпрацю з кожним, хто не зблудить з них.