hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Архівні документи
УСРР - УРСР - СРСР


Судовий процес 1977 року
(«Справа Руденка-Тихого»)

(1 липня 1977 р.)


_________________


Судовий процес 1977 року («Справа Руденка-Тихого»)
Виступ прокурора Аржанова
(скорочено, говорив 2 годинi i 20 хвилин)


Iдеться не про побутову справу, а про особливо небезпечний державний злочин i антирадянську дiяльнiсть Тихого i Руденка. Обидва вони активно виступають з антирадянською дiяльнiстю. Це противники соцiялiзму, помiчники i агенти ворожих країн. Цi вiдщепенцi i зрадники Вiтчизни з метою пiдриву i послаблення радянської влади виготовляли, помножували, зберiгали i поширювали наклепницькi документи, що плямують радянський державний лад.

Руденко розповсюджував, пiславши до ЦК свiй "Реферат по питанням полiтекономiї" в 1960 роцi. У 1963 роцi (вiн) пiслав до ЦК пiд псевдонiмом "Федоров" антирадянську працю "Всесвiтнiй закон прогресу". У 1972 р. (вiн) пiслав вiдкритий антирадянський лист одному з секретарiв ЦК КПУ. А другий лист -- до вiддiлу Науки при ЦК КПУ. (Вiн) розповсюджував мiж Сахаровим i Турчином антирадянську працю "Енергiя прогресу" i "Економiчнi монологи" в 1974 роцi. Написав i зберiгав антирадянськi вiршi i поеми: "Заграва над серцем", "Прощання з партквитком", "Де ми", "Вiдповiдь бувшому друговi", "Перед пуском Канiвської ГЕС". Руденко написав i розповсюджував антирадянськi поеми "Iсторiя хвороби" i "Хрест".

У 1975 р. (вiн) написав антирадянський лист до Сахарова. Написав антирадянське оповiдання "Перший рядок", роман "Орлова балка" -- в 1976 р., "гнозис i сучаснiсть", "Пiсляслово" до "Енергiї прогресу", антирадянський лист до Турчина (1974 р.), знову лист До Сахарова (1976 р.), "Передмову" Григоренка до "Економiчних монологiв", "Не хочеш бути падлюкою -- в тюрму!", "До людей доброї волi", лист на iм'я прокурора Москви i Києва, листи Бердника (1972-1977 рр.), лист до Бориса Ковгара (з ЗО сiчня 1972 р.), "Хронiка опору" В. Мороза, "Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя" I.Дзюби, листи до Барладяну, Й. Терелi, Надiї Свiтличної i багато iнших.

Виготовив, зберiгав i розповсюджував антирядянськi документи: Деклярацiю, Меморандуми чч. I, 2 i 3. Багато з вичислених документiв попало на Захiд, вони були там опублiкованi, а в захiднiх ворожих часописах друковано статтi про них.

Бажаючи бiльш активно дiяти проти радянської влади, Руденко сприятелювався з психiчнохворим Григоренком i в його квартирi, а також у квартирi Гiнзбурга передавав документи iноземним кореспондентам. Вiн помножив i поширив у Москвi (перераховує прiзвища) наклепницький пасквiль "Не хочеш бути падлюкою -- в тюрму!". Давав Гiнзбурiговi документи для передачi iноземним кореспондентам. Лист пхихiчнохворого Йосипа Терелi (Руденко) приймає за факти i використовує в своїх цiлях. (Вiн) виготовив, спiльно з Григоренком, листа-звернення до комунiстiв Америки i Канади. (Вiн же) доручив Григоренковi пiдписати за нього "Послання".........телефонiчне вiв антирадянську розмову з Богданом Ясенем, i ця розмова була опублiкована в часописi "Свобода". Написав листа до Богдана Ясеня, в якому просить, щоб йому допомогли наладнати зв'язок з (Американським?) конзулятом у Києвi, а то московськi дисиденти свобiдно спiлкуються з кореспондентами, а київськi такої можливости не мають.

Олексi Тихому прокурор iнкримiнує його статтi "Українське слово", "Думки про рiдну мову", "Сiльськi проблеми", "Роздуми про українську мову та культуру на Донеччинi", Деклярацiю, Меморандуми чч. I, 2 i 3, а також зберiгання вогнепальної зброї. Прокурор говорить: "Шкiдлива дiяльнiсть Тихого замаскована i продумана. Тихий наполегливо намагався провести її в життя. Тихий твердить, що наявнiсть росiйських шкiл i вузiв це порушення суверенiтету української держави".

Прокурор звинуватив Тихого в примусовiй українiзацiї iншомовних громадян, тому що Тихий писав, що на керiвнi посади не треба приймати тих, хто не знає української мови, i цим сiяв ворожнечу мiж росiйським i українським народами. Прокурор говорив ще дуже багато, а вкiнцi вимагав:

Для Руденка Миколи Даниловича: 7 рокiв суворого режиму i 5 рокiв позбавлення волi за ст. 62, частина 1 Карного Кодексу УРСР. Для Тихого Олекси Iвановича: 10 рокiв таборiв особливо суворого режиму i 5 рокiв позбавлення волi за ст. 62, ч. II i за ст. 222, ч. II. Карного Кодексу УРСР, а також признати Тихого особливо небезпечним злочинцем-рецидивiстом за ст. 26, 42 КК УРСР.

Захист Тихого Олекси Iвановича


Адвокат Корецький сказав, що Суд, керуючись ст.III Конституцiї СРСР (В одержанiй копiї так i написано "ст. III Конституцiї СРСР". Має бути ст. 158 – Вид.), назначив його для оборони Тихого О.І., звинуваченого за ст. 62, ч. II i ст. 222, ч. II Карного Кодексу УРСР.

– Я зупинюсь на ст. 222 – "Про зберiгання вогнепальної зброї". У домi матерi Тихого, пiд покрiвлею (солом'яною) в коморi знайдено стару нiмецьку Гвинтiвку, поржавлену майже наскрiзь. Ця обставина повинна притягти особливу увагу. Для того, щоб признати Тихого (винуватим) у зберiганнi зброї, потрiбнi докази. Якими доказами оперував прокурор?

– Гвинтiвку знайдено в домi Тихого, значить, вiн її ховав. Бiльше нi одного доказу не подав. На попередньому слiдствi допитано багато свiдкiв. Всi вони говорять, що старший брат Тихого – Микола – в часi вiйни збирав зброю, яку кидали нiмцi вiдступаючи, i сам партизанив проти нiмцiв. Потiм його покликали до армiї, i вiн згинув на вiйнi, так i не поспiвши розказати кому-небудь про цю гвинтiвку. Маються переконливi докази, що Тихий нiякого вiдношення до гвинтiвки не має.

– Бiльше серйозним є звинувачення Тихого за ст. 62, ч. II Карного Кодексу УРСР. Це зв'язане з антирадянською агiтацiєю i пропагандою. Я не в станi доказати, що тут вiн не винуватий, бо тут провина його доказана, але не в повнiм об'ємi. Уже сам факт пiдписання Тихим Деклярації i Меморандумiв так званої Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсiнкських Угод мiстить у собi склад злочину. У цих документах Група обвинувачує уряд, немов вiн у 1933 роцi штучно створив голод на Українi, i вживаються такi термiни, як "геноцид" i "етноцид", якi можна вживати лише у вiдношеннi до гiтлерiвських нацистiв. Було сказано, що Тихий у 1972 роцi розпочав свою ворожу дiяльнiсть. Судимiсть 1957 року Тихий вiдбув повнiстю до 15 лютого 1964 року. Значить, 15 лютого 1972 року проминуло 8 рокiв i за цих 8 рокiв Тихий не вчинив анi єдиного проступку; тому сьогоднiшню судимiсть не можна враховувати як рецедив, бо (це) покривається восьмирiчним строком давности. Прошу Суд врахувати i те, що Тихий уже немолода людина i має стареньку матiр, про котру вiн повинен подбати. Прошу врахувати i те, чому Тихий ступив на цей шлях: тому, що на нього мали вплив такi люди, як Лук'яненко i iншi.

Захист Руденка


Адвокат Алексевнiн Федiр Iванович запитав, чи не противиться Руденко, якщо вiн буде обороняти його росiйською мовою.Руденко не противився.

Примiтка: Судочинство велося страшно ломаною українською мовою. Ще ранiше суддя питав Руденка i його дружину, чи вони дають вiдвiд адвокатовi Алексевнiну. Руденки вiдповiли, що поскiльки iншого адвоката брати вже пiзно, – адже вже шостий день суду! – то вони згiднi, щоб iнтереси Руденка в цiй iнстанцiї заступав Алексевнiн.

Адвокат Алексевнiн: Я не можу вiдкидати i оспорювати провини мого пiдзахисного Руденка, тому що це доказано наявними в справi речевими доказами. Але я прошу суд прослiдити причини, чому вчинено злочин, де корiнь злочину i наскiльки цей корiнь мiцний, i чи є перспективи, що Руденко пiд впливом радянської дiйсности може змiнити своє вiдношення до радянської держави i суспiльства. Не можна сказати, що все, що вiн зробив, уже вершина його життя. Я вважаю, що час iде i все змiняється, i коренi його злочину з часом вiдiмруть. Цi коренi не чисто полiтичного характеру. Поки не стали вiдомими вчинки Сталiна в перiодi культу особи, цебто до 1956 року, життя Руденка було не тiльки цiлеспрямоване на користь радянської влади, але вiн i багато зробив для скрiплення радянської влади.

Коли критика засудила одну iз збiрок його вiршiв, його твори перестали друкувати. Потiм виключили з партiї, iз Спiлки Письменникiв. Цi обставини вплинули на Руденка. Виникла особиста образа. Це призвело до почуття незадоволення i несправедливости. Його не хотiли вислухувати. Це призвело до бурхливого вибуху емоцiйних явищ, i Руденко став шукати причини, пригадувати культ особи, став збирати документи засуджених, став думати про долю українцiв i т. д. Особиста образа переросла у виклад своїх думок у творах.

Зустрiчi з Сахаровим, Григоренком, а також з його однодумцями, якi були тут свiдками, також мали на нього вплив. Вони не вартi мого пiдзахисного, але Руденко контактував з ними, знаходячи задоволення у дискусiях. Усе це помагало Руденковi заглушити бiль. Крiм цього, дуже похитнулося i матерiяльне становище. Уся суть цих переживань вилилась у цих документах, якi вилучено в нього в часi обшукiв. Я вважаю їх необ'єктивними; вони не грунтуються на перевiрених фактах. Руденко помилявся не тiльки в оцiнцi нашої дiйсности. Вiн говорить, що серйозно сприймав статтю 19 Загальної Деклярацiї Прав Людини ООН. У статтi 19 дiйсно йдеться про Права Людини. Одначе тi права не можуть бути використанi на шкоду нашої держави i народу! Ось у чому найглибша помилка М.Руденка!

Але це не значить, що Руденко мав за мету скинути радянську владу. Вiн мав справу з бюрократами, котрих вiн уважав потенцiяльно небезпечними. Тут нема цих головних коренiв, з яких можна зробити висновок, що Руденко особливо небезпечна людина.

При виборi мiри покарання прошу суд урахувати пояснення деяких думок, про якi Руденко говорить, що його несправедливо розумiють. Наприклад, в останнiх рядках поеми "Хрест" вiн мав на думцi щось iнше, а не повалення радянської влади. Прошу врахувати i те, що частина творiв не була розповсюджувана. Наприклад, "Кредо єдности" читала тiльки одна людина – письменник О.Бердник. "Реферат по питаннях полiтекономiї" Руденко пiслав тiльки до ЦК."Економiчнi монологи" – тiльки Сахарову. Брошура "Українська iнтелiгенцiя пiд судом" попала до нього випадково, i вiн її нiкому не показував, "До людей доброї волi"..,

Листа вiд Барладяну не розповсюджено. Не розповсюджувано i листа Шахiн-Шаху Iрану. А щодо анонiмних матерiялiв, якi вiн знайшов у поштовiй скриньцi, так вiн сам називає їх смiттям. До деяких документiв Руденко сам ставиться критично. Руденко каже: "Я вiдмежовую бюрократичнi викривлення вiд самої радянської влади". Ця заява Руденка свiдчить про те, що вiн не консерватор i вiн у станi стати на вiрний шлях, яким вiн iшов довгий час i на якiм вiн зробив дуже багато для свого народу i держави.

Вiд 1935 року Руденко був членом ВЛКСМ, ще перед вiйною, у 1941 роцi вiн був уже членом КПРС. У суворий для нашої країни час вiн, не закiнчивши навчання i приховавши вiд лiкарської комiсiї, що вiн слiпий на одне око (лiве), пiшов захищати батькiвщину вiд гiтлерiвських загарбникiв. Був бiйцем кавалерiйського полку вiддiлу особливого призначення Наркомату, потiм закiнчив школу i був полiтруком роти на Ленiградському фронтi. У жовтнi 1941 р. важко поранений, але не зважаючи на це вiн продовжував проводити в життя полiтику нашої партiї серед бiйцiв. У травнi 1946 року (В одержанiй копiї так i написано "У травнi 1946 року".Мабуть, це було в 1943 роцi – Вид.) вiн був заступником начальника полiтчастини Кавказького фронту, 15 березня 1946 року йому надано звання майора 111-го Захiднього i Бiлоруського фронтiв. У 1944 роцi нагороджений орденом Червоної Зiрки, а згодом i медалями.Усе це видно з документiв, наявних в справi. Є в справi i якнайкращi характеристики Руденка М. Д.

(Зачитує виписки з рiзних характеристик):


1. "...Руденко почувається важко хворим, але продовжує працювати..."
2. "...Руденко веде велику пропагандивну роботу, партiї Ленiна вiдданий..."
3. (Ця характеристика дана Президiєю Спiлки Письменникiв):
"...Руденко дисциплiнований, морально стiйкий, багато разiв був обираний заст. секретаря парторганiзацiї i секретарем парторганiзацiї Спiлки Письменникiв. Його романи "Вiтер в обличчя" i "Остання шабля" здобули широкого читача. Руденко М.Д. приймає активну участь у громадському життi СПУ. До виключення з партiї i Спiлки Письменникiв Микола Руденко проробив величезну роботу, опублiкував бiльше нiж ЗО книг i зробив велике шляхетне дiло у вихованнi нашої молодi".

Я вважаю, що прокурор Аржанов вибрав для Руденка дуже сувору мiру покарання, i думаю, що я маю право прохати полегшення. Я вiрю, що Руденко, маючи духовний i iнтелектуальний потенцiял, знайде той шлях, яким вiн iшов ранiше. Прошу врахувати, що Руденко є iнвалiдом Вiтчизняної вiйни. Та крапля крови, що пролита на вiвтарi Вiтчизни, також принесла перемогу нашiй батькiвщинi. Руденко важко хворий, i таке довге ув'язнення дуже згубно вiдiб'ється на його здоров'ї. Я прошу Суд виявити гуманнiсть i вибрати для Руденка мiнiмальну мiру покарання.

Останнє слово Тихого Олекси Івановича, 1927 р. нар.


Я змушений заявити, що моє останнє слово буде вiдноситися виключно до справи. Прошу записувати всi мої слова; думаю, що менi буде потрiбно 4 до 6 годин для виголошення останнього слова.

Суддя: Якщо будуть повторення або знущання з суду (вiн мав на думцi глузування з суду!), ми вас перервемо. Ви, Тихий, надто багато знаєте. Було б краще, якби ви знали менше.

Тихий: Як я вже говорив, винуватим себе не признаю нi за єдиним пунктом звинувачення. Менi доводиться захищатися не тiльки проти слiдчих, якi зфабрикували "справу", прокурора, але i проти мого адвоката. Його професiйний обов'язок – захищати, а не обвинувачувати. Вiн повинен був заявити, що за статтею 62 не обов'язкова присутнiсть адвоката, i вiдiйти. Так зробив адвокат на попередньому моєму судi. А адвокат Корецький все-таки виступив. При чому вiн, як я i сподiвався, половину своєї промови побудував про карабiн. У справi нема анi одного доказу в цьому пунктi, i вiн це знав. Я змушений розповiсти про своє життя. Я -громадянин СРСР, українець, до жадних партiй не належав. До КПРС мене не приймуть, але я й не хотiв би бути її членом через декотрi пункти її статуту. На 18-му або 19-му роцi я прочитав повну збiрку творiв Ленiна. Я завжди дивився на життя власними очима. Я пам'ятаю 1933 рiк, голод, пам'ятаю вiйну, фашистiв, пам'ятаю, як вiшали, облави, утiкачiв i т. д. Я вчився в Транспортнiм i в Сiльськогосподарськiм iнститутах, працював на будовi в Златоустi. Уже тодi моє кредо було: "Шлях до свободи лежить через тюрму". Потiм я закiнчив Московський унiверситет. Працював у школi. У школi знайшов я своє покликання. Працював у сiльськiй школi, бачив село зблизька, i знутра. Вже тодi я мав зустрiчi з МВС. Тодi "бунтаревi" тiльки приглядалися, але "сварливiсть з бюрократами" не вважали достатньою основою до арешту. Всi пам'ятають ХХ-й з'їзд КПРС. На виробничiй нарадi в школi я мав доповiдь про необхiднiсть перебудови школи вiдповiдно до науки Макаренка. Я заявив, що наша школа зайшла в глухий кут i її треба перебудувати за Макаренком. Я сказав, що як кому, а по-моєму, комунiзм у нас не будується. Потiм почалися запитання секретарiв райкомiв, потiм лист (до речi, росiйською мовою, ненависть до якої менi iнкримiнують) до Президiї Верховної Ради – "Не можу бiльше мовчати!". Потiм двi групи КДБ везуть мене до Донецька, де я розповiв їм усе, що думав. Там слiдчi зфальсифiкували справу. Там прокурор також вимагав 10 рокiв. Там я вiдхилив адвоката i проти нього менi не довелось захищатися. Там також головним було те, що я закiнчив Московський унiверситет. Прокуроровi тодi також не треба було виступати з реплiкою, як i тепер її нема. Суд не довiв анi одного злочину, якi менi iнкримiновано, але на основi "внутрiшнього переконання" присудив 7 рокiв i 5 рокiв позбавлення прав. Мiй засуд не єдиний. Я пам'ятаю i iншi...

Суддя: – Тихий ! Тихий! Не треба згадувати вирокiв всiх тих, з ким ви сидiли. Так ви можете говорити i шiсть годин i вiсiм!..

Тихий: Я писав до всiх iнстанцiй i всюди одержував одну вiдповiдь: – "Засуджений правильно". Чому я настоюю на стенографуваннi або магнiтозапису, на акуратне ведення протоколу? Тому, що через 20 рокiв ознайомився зi своєю попередньою "справою" – i що ж? У протоколi немає багатьох запитань, якi я ставив свiдкам, нема мого останнього слова. Свiдчення, в основi, записанi вiрно, але ж там тiльки "школа зайшла в глухий кут". Де ж тут злочин проти радянської влади?

У справi є три довiдки. Перша – 1958 року, де той же прокурор Сударов, котрий виступав на судi, постановив: "Дальше ведення справи порядком нагляду припинити, а справу передати на зберiгання до Донецького КДБ". Довiдка з позначкою "Таємно".

Через дев'ять рокiв Носков Ю. Я. також таємно пише таку ж довiдку.

Третя довiдка знов прокурора Носкова.

Суддя: Чому ви розповiдаєте нам про ту справу, переходiть до цiєї справи.

Тихий: Чому я говорю про цю справу? I тому, що за ту "справу" менi хочуть добавити три або вiсiм рокiв. Я вважаю неправильним, що суд не має навiть копiї вироку першого суду. Я звертався з проханням приєднати його до справи, але менi вiдмовлено. Чи можна пiсля такого досвiду вiрити, що суд винесе справедливий вирок? Хто ж пiдриває авторитет радянської влади? – Тiльки прокурори, суди i КДБ, але не такi, як я чи Руденко. А справу 1957 року спрятано i нiчого довiдатися не можна.

У Тихого (це у мене) зроблено обшук. Шукали "Товаро-матерiяльних цiнностей, вкрадених з магазину ч.7", а знайшли статтi, листи, друкарську машинку. Все забрали. Взяли i мене. Посадили до КПУ. Я хотiв поговорити з прокурором – не дозволили. Я проголосив голодiвку. Потiм приїхав Мельников з Донецького КДБ, показав опуси Стебуна i iнших, при менi роздер двi папки, а через рiк появився акт, що папки розiрвав не Мельников, а iнший КДБ-iст, а й то в присутностi свiдкiв.

Попереднiй суд був закритий, а цей – вiдкритий. Але я думаю, що ця публiка не випадкова. Не випадково також мої рiднi з'явилися в залi суду аж на шостий день.

У моїх статтях мова йде виключно про українську мову i культуру. Мою статтю, за яку вiн хоче мене судити, прокурор не хотiв зачитати, бо видно, що там нiчого нема. Прокурор зажадав довiдки про наявнiсть українських шкiл у Константинiвському районi, але чому вiн говорить про цiлу Україну i про Константинiвський район, а не про той об'єкт, який намагався прослiдити я? – Тому, що цi данi вигiднi йому! Щодо мови i української культури в Донбасi, то ситуацiя вам ясна.

Прокурор говорить, нiбито я не визнаю поняття "радянський народ". Я син українського народу, але я i син радянського народу, я син свiтового суспiльства.

Усi знають, i прокурор i захисники, що судочинство в судах УРСР ведеться, у вiдповiдностi до статтi 19 КПК (Кримiнально-процесуального кодексу), українською мовою. Але на мої скарги вiдповiдали по-росiйськи. Або, наприкл., свiдок Скрипкiн не знає української мови, а я знаю росiйську, i тому протокол ведеться росiйською мовою.

Я знаю закони, i хоча з деякими з них я не згiдний, я їх не порушу. Так було з законом про мову в школах. Я писав свої пропозицiї в часi обговорювання закону про школи. Їх не друкували i навiть вiдповiдi я не одержав. Але пiсля того, як закон прийнято й затверджено, я його не порушу.

Всi звинувачення проти мене вигаданi слiдчими i пiдтриманi прокурором. Декотрi документи попереднiм слiдством не були дослiдженi, тому що появилися пiсля пред'явлення звинувачення. Про iншi я можу сказати: статтю "Роздумування про українську мову i культуру в Донбасi" вiдiслав Непрак до архiву, а через чотири мiсяцi – до КДБ. Чому ж менi цiлих п'ять рокiв не пред'являли звинувачення за цю статтю? – Мабуть, тому, що там нiчого нема. Друга праця – лист-звернення до Грушецького. Я просив, щоб допитати колишнього заст. голови облвиконкому Iльяшенка, а також Пахарєва, котрий давав оцiнку моїй працi. Суд вiдхилив це моє домагання, очевидно, щоб не виявилися деталi нашої розмови з Iльяшенком. Тодi ж ця пряця була вiдiслана до КДБ i там пролежала чотири роки.

Я не шовiнiст, не нацiоналiст, не людоненависник. У статтi я писав щось проти "iнтернацiоналiзацiї" Донбасу. У промовi прокурора i в "справi" лапки вже зникли. Поскiльки на судi цi документи не дослiджувалися, то не можна менi їх iнкримiнувати. Зате цi документи дали Стебуновi, щоб вiн написав. I Стебун написав. Прокурор переконував суд, що це провокацiйне твердження, але прокурор будував усе на слiвцях типу "iнтелектуальний геноцид", "духовна кастрацiя", вирваних iз контексту. Але це повнiстю лiтературнi слова i нiчого в них нема, та i крiм них також. Менi iнкримiнують лист до Грушецького пiсля розмови в Облвиконкомi. У ньому є данi, але на моє домагання зачитати його прокурор сказав: "Вiн хоче виступати тут...". I листа не зачитали.

Суддя: (Попереджує, щоб не ображав органiв слiдства. Каже, що вiдбере право на останнє слово.)

Тихий: – Лист до невiстки – чисто побутовий. Судове слiдство його не дослiджувало. Речення з нього прокурор коментує самовiльно. "Сiльськi проблеми" – чорновик, забракований автором варiянт статтi до "Лiтературної газети", яка закликала читачiв взяти участь у дискусiї на цю тему, Прокурор говорив, що Тихий займається шкiдництвом в завуальованiй формi i з неї треба здерти маску. Але смiшна заява прокурора про те, що я переконував Андроса, що не варт держати десять курок. Що таке стаття "Ви i ми" – я не маю уявлення. Потвердженням, що вона моя, є те, що надрукована на моїй машинцi. Але ж моя машинка була в КДБ – як знаряддя злочину!

Поруч з цим у 1967-68 роках Тихий вiв антирадянську пропаганду. Але яка ж це пропаганда, коли вона велася серед однiєї єдиної людини – Андроса? Я просив суд урахувати, що я буду мати запитання до Андроса, але Андроса нема. Все, що я маю, це копiя листа вiд нього. Вiн пише: "Товаришi показали менi дещо з вашого, i я тепер знаю, який Ви". Андрос у судовому слiдствi посвiдчив, що жадної пропаганди серед нього я не вiв. Всi ви знаєте древню iстину: "Один свiдок - не свiдок". А тим бiльше, коли розмова була сам-на-сам. Професор Стебун у своїй красивiй промовi свiдчив прямо так, як це записано в статтi 62 Карного Кодексу. Але дивно, що я, спiлкуючись протягом 13 рокiв з рiзними людьми, вибрав саме проф. Стебуна, щоб пропагувати серед нього.

Свiдок Скрипкiн не навiв нi єдиного факту, вiн сказав тiльки: "Говорив з усiма тiльки по-українськи". Так, я розмовляв по-українськи з росiянами, грузинами, вiрменами, i вони мене чудово розумiли. Звертаю увагу Суду на те, що Скрипкiн складав свої зiзнання в 1974 роцi. I вiн не сам туди пiшов, а його викликали. Значить, КДБ мало там своїх людей, котрi пiдказали – викличте он цього. Сядристий також не сам пiшов, а його викликали до КДБ, допитали, i вiн сказав: "Так, розмовляв українською мовою". Щодо Леонової, то вона говорила про працi, яких менi не iнкримiнують, значить – її зiзнання не можуть бути доказом. У судовому слiдствi доведено, що жадного поширювання не було.

Менi справдi винесено попередження на основi таємної ухвали з 25 грудня 1972 року. Але я не можу погодитися з попередженням, винесеним згiдно з необнародованим законом. Тодi ж, пiсля попередження, я звертався до суддiв з заявами, щоб мої папери розглянено на судовому засiданнi. Але в справi нема анi однiєї моєї заяви до суду (а їх було чотири), нема також документiв про затримання мене в червнi 1976 року, про те, що мене тримали в КПУ. А розглядати мої статтi в судi вiдмовилися.

"Нотатки" Стебуна до моїх творiв пiдпадають пiд статтю 125 Карного Кодексу. Його зiзнання викривляють хiд розмов i зустрiчей з ним. Головуючий не дав менi можливости завдати Стебуновi всi питання, якi я хотiв. Слiдство не звернуло уваги на той факт, що на мої працi є i позитивнi рецензiї з боку учителiв i офiцiйних установ. Чому ж я не шукав зустрiчей з тими, хто позитивно поставився до моєї працi, а вибрав для агiтацiї проф. Стебуна?

У промовi прокурора е одна фраза, яка заслуговує на увагу: "Товаришував з людьми, засудженими за особливо небезпечнi державнi злочини". – Виходить, що такi люди неначе прокаженi. Я не знав, що КДБ так думає, i тому протягом IЗ рокiв сам товаришував з багатьма людьми i зустрiчався зi своїми друзями, засудженими за "особливо небезпечнi державнi злочини".

Приємно, що прокурор не сказав про те, що моє нутро вороже; вiн сказав тiльки про "замасковане нутро". Далi. Менi iнкримiнується обговорювання Деклярацiї i Меморандуму. Свiдки Лук'яненко i Руденко посвiдчили, що жадного обговорювання не було. Я є членом Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсiнкських Угод i пiдтверджую, що авторами Звернення є всi, хто пiдписав його й iншi документи. Вони мають визначену мету i не мiстять нiчого антирадянського. Через те i прокурор перечив проти їх зачитання, що виявляється порушенням статтi 314 Кримiнально-процесуального кодексу УРСР. Якщо б цi документи мiстили що-небудь антирадянське, я б їх не пiдписав.

У коментарi до ст. 62 КК пояснюється, що таке агiтацiя i пропаганда. Iз цих документiв видно, що анi менi, анi Руденковi цих злочинiв не можна iнкримiнувати. Там не написано, що агiтацiєю можна вважати розмову з однiєю людиною. Там же роз'яснюється, що належить уважати лiтературою (антирадянською або контрреволюцiйною) в розумiннi статтi 62. Видно, що частина iнкримiнованих менi документiв ("Сiльськi проблеми", "Ви i ми") не можуть вважатися (контрреволюцiйною) лiтературою.

Суддя запитував Руденка, як до нього вiдносилися слiдчi i тюремна адмiнiстрацiя. Мене вiн забув запитати, отже я скажу сам.

Слiдчий Чорний i iншi при пiдтримцi керiвника слiдчої групи Наговiцина i прокурора Носкова:

1. Вимагали зiзнань щодо фактiв, яких менi не iнкримiновано.

2. Заставляли давати зiзнання щодо фактiв, якi не можуть бути приєднанi через строк давности, i таких, якi не мають вiдношення до справи.

3. Вiдхиляли мої клопотання про допит свiдкiв, про приєднання до справи нових матерiялiв i при цьому звинувачували мене в затягуваннi слiдства.

4. Вiдмовлялися зачитати постанову попереднього слiдства.

5. Слiдчий не дозволив дописувати в протоколi мої замiтки, що є порушенням статтi 85 КПК УРСР.

6. Iз точно (тiльки що) вказаних причин я вiдмовився складати зiзнання, але мене возили на допити i заставляли по чотири – шiсть годин сидiти перед пустим столом, без права читати, рухатися i вставати.

Суддя: Тихий! Ви скiльки годин розповiдаєте нам про це!..

Тихий: 7. Я не знаю, чи приєднанi до справи мої заяви.

8. В перебiгу перших шести днiв менi не давали нiяких книг i газет. 36 днiв менi не давали окулярiв. Хоч при арештi я мав при собi грошi, дванадцять днiв менi не дозволили купити навiть махорки.

9. Тюремна адмiнiстрацiя губила мої скарги, затримувала вiдповiдi на них. А моєї скарги прокуроровi щодо нагляду не вiдiслали. Наприклад, сiм днiв у каналiзацiї стукало, а на всi скарги адмiнiстрацiя не вiдповiдала. У камерi шiсть днiв щось стукало круглодобово. Пiсля скарги начальниковi тюрми перестало.

10. Наглядачi самовiльно скорочували час прогулянок до 50-40 хвилин.

Тепер про право на захист: менi вiдмовили, щоб мої iнтереси обороняв захисник, назначений менi Президентом МАЮД. Менi вiдмовили, щоб мої iнтереси захищав мiй син. Замiсть того менi накинули "захисника", проти котрого я змушений захищатися. Цей "захисник" i Суд не реагують на мiй вiдвiд, що становить порушення статтей 45 i 46 КПК УРСР. Суд заборонив Руденковi висловити свою думку про мене. Поскiльки ми проходимо у тiй самiй справi, я хочу сказати свою думку про Руденка. Я вважаю, що це має значення для суду...

Суддя: Я знiмаю це питання. Це по-вашому має значення, а по-нашому не має. Ви кажете, що знаєте статтю 319 КПК. Ви її не знаєте. (Суддя зачитує статтю 319 про останнє слово пiдсудного.)

Тихий: Якщо б я не знав цiєї статтi, ви мене давно позбавили б слова. Але раз це питання знято, я замовкаю. Я ознайомився з творами Руденка...

Суддя: Це я також знiмаю!

Тихий: Я вважаю, що не було жадної злочинної чинности. Жадної провини у видi прямого замiру в мене не виявлено.Жадних мотивiв користи я не мав.

Тут багато говорив мiй "захисник" про негативний вплив на мене з боку Лук'яненка i iнших. Тому заявляю, що цiле своє життя я пережив свiдомо.

Дивнi маршрути, що привели мене i Суд до Дружкiвки. Навiщо мене привезли сюди, коли я арештований за постановою прокурора УРСР Глуха Ф.К., на основi прокурора Москви Севастюка? Дивно, що суд iде не в Києвi, не в Донецьку, звiдки майже всi свiдки, а в Дружкiвцi. Це для мене незбагненно, але за цим, очевидно, таїться щось незаконне.Пiсля мого арештування з Києва до Донецька прибула бiльша група свiдкiв. Якщо мене...

Суддя (перериває): Суд iде до кiмнати нарад. Вирок буде завтра увечорi, о годинi п'ятiй-шостiй, або скорiше пiслязавтра зранку.

Останнє слово Руденка Миколи Даниловича
Громадяни суддi!


Сьогоднi перед судом стоїть Слово. Пригадуєте? Споконвiку було Слово, i Слово було у Бога, i Слово було Бог. Усе через Нього сталося, i без Нього нiщо не сталося, що сталося.

Так починається Євангелiє вiд Йоана. Як би ми не заперечували iдеалiзму, а все ж iстина лишилася: людина з'явилася на землi тодi, коли на земськiй кулi з'явилося слово. Немає слова – немає людини.

Кажуть, людина створила працю. Але працюють i бобри -звалюють дерева, будують греблi. Позбавити людину працi -рiвнозначне з позбавленням її Природи. Помилки тут немає, але немає теж i цiлковитої правди.

Можна заперечити: в роботi бобрiв немає свiдомости, а в починi працi людини стоїть Думка. Так, це правильно. Але Думка i Слово – це властиво одне й те саме, бож ми, як вiдомо, думаємо з допомогою слiв. Отже, хочемо ми чи нi, а мусимо визнати: людина бере початок вiд Слова. Можна ще сказати й таке: Слово знайшло себе в Людинi. Воно, Слово, знаряддя самого Всесвiту. Це – Логос, себто знання Всесвiту про самого себе. Всесвiт не просто iснує, вiн повинен знати, як i задля чого вiн живе. Живе вiн задля того, щоб думати. Осмислює себе з допомогою Слова. Осмислює себе в Людинi...

Звiдси виходить, що вам, громадяни суддi, доводиться судити Всесвiт. Нi бiльше, нi менше! Вам його доводиться судити за те, що вiн Словом своїм оселився в Людинi.

Якраз це малося на увазi, коли фiлософи i юристи працювали над текстом Загальної Деклярацiї Прав Людини. Всесвiт не має меж. Себто слово людини також не повинно бути обмежене. Воно повинно вiльно йти через кордони сердець, душ, держав – iнакше воно перестане бути Словом. Сьогоднi, щоб якось вiдчути перевагу над бiблiйними часами, люди винайшли термiн "iнформацiя". Але що це таке "iнформацiя" -матерiя чи не матерiя? Нi, не матерiя. Алеж та iнформацiя, яка не вийшла наверх з людської голови, не є iнформацiєю. Вона вмре разом з людиною. Слово пiддається самознищенню -воно не здiбне пробити фiзичну оболонку Людини, щоб виконати своє призначення. Отже, людина, яка зi страху чи з iншої причини заморожує Слово в собi, властиво не живе.

Земську кулю можна порiвняти з Космiчним мозком, люди на нiй – невтрони. Активнiсть життя цього мозку залежить вiд того, наскiльки вiльно люди спiлкуються мiж собою, себто обмiнюються Словом – iнформацiєю. Для оцiнки суспiльства – прогресивне воно чи регресивне – iснує тiльки одне мiрило: свобода слова, свобода iнформацiї. Iнших критерiїв немає, бож не про мурашник мова, працю якого також високо шануємо, – мова про людське суспiльство. А людське суспiльство – це Слово. Або, як сказав Олекса Тихий, який сидить поруч мене: "Мова народу – народ!" Це знаменнi слова, святi слова!

Понад три мiсяцi мене допитували – i щоденно пiдполковники КДБ втовкмачували менi в голову ось таку iстину: у нас за переконання не судять – у нас судять за дiяльнiсть. Але що таке дiяльнiсть письменика, дiяльнiсть фiлософа? Я говорю про себе i про Тихого. Тихий – фiлософ не тiльки згiдно з дипломом Московського унiверситету. Тихий – фiлософ усiм своїм єством. А це значно важче, нiж бути фiлософом за дипломом. Отже, я запитую: що таке наша дiяльнiсть?..

Наша дiяльнiсть – це висловлювання наших переконань. Наша дiяльнiсть – це Слово. I нiщо iнше! Така дiяльнiсть має дуже нескладну назву: бути Людиною. Не комахою, не безмовною черепахою, а Людиною. Щоб бути Людиною, треба не тiльки думати, але i висловлювати свої думки, iнакше людина не буде вiдрiзнятися вiд черепахи.

Тому власне ст. 19 Загальної Деклярацiї Прав Людини, яку я зацитую з пам'ятi, зформульована так:

"Кожна людина має право на свободу переконань i на вiльне висловлювання їх. Тут включається право шукати, отримувати i розповсюджувати iнформацiю будь-якими засобами та незалежно вiд державних кордонiв."

Деклярацiя узаконена пiдписом нашого уряду. Отже, вона повинна бути законом i для нашого суспiльства.

Зараз, громадяни суддi, прошу звернути увагу ось на що: з декiлькох тисяч сторiнок моєї творчости, яку слiдчi оцiнили як особливо небезпечний державний злочин, тiльки 200-300 сторiнок я показував друзям. Усе iнше – поезiя, проза, фiлософiя – це мiй письменницький архiв. Робiтники КДБ вдерлися до мого помешкання, конфiскували архiв i проголосили його державним злочином. У чому ж полягає цей злочин? А в тому, що я не здiбний думати iнакше, як з допомогою пера. В цьому випадку Слово навiть не було висловлене – нiхто цих творiв не бачив, нiхто не читав, нiхто не знає. Архiв є архiвом. Тодi де ж є злочинна дiяльнiсть? На якiй основi цi твори потрапили до обвинувачення? Виходить – ви, громадяни суддi, судите не мене – ви судите Всесвiт. Наскiльки це доцiльно, не знаю. Але знаю, що це якраз так. Ви судите Всесвiт за те, що вiн такий, як вiн є, а не такий, яким хотiв би його бачити КДБ.

Там, у КДБ можна почути й таке: ваша дiяльнiсть полягає у наклепi на радянський суспiльний лад. Але подивiться: в документах, якi я виготовив, згадано коло 100 полiтв'язнiв. Якщо йдеться про конкретнi факти, то тут слiдчi органи не висунули менi нiяких претенсiй. Тодi де ж є наклепи, коли факти правдивi?

Я уважав i вважаю, що цi люди засудженi незаконно. Іх засудили за те, що вони твердили: в нашiй країнi вiдсутня демократiя. Цi їх твердження квалiфiковано не як переконання, а як дiяльнiсть. Озброєнi бюрократи, намагаючись доказати наявнiсть демократiї, запроторили їх за колючi дроти.

Я кажу вам, шановнi громадяни, таким способом доказати наявнiсть демократiї неможливо. Навпаки, це ще раз переконує про її вiдсутнiсть. Тодi, вслiд за людьми, в оборонi яких я виступив, арештували й мене. Мої слова також визнано не як переконання, а як дiяльнiсть, скеровану на шкоду радянськiй владi.

Де ж дiяльнiсть – у чому вона полягає? Тiльки в одному: у висловлюваннi моїх переконань. У тому, що я сказав: у нас порушується Загальна Деклярацiя Прав Людини. Та ж вона, Деклярацiя Прав, передбачає необмежену свободу висловлювати переконання – незалежно вiд державних кордонiв! Та хiба цi арешти, якi нiчим не мотивованi, крiм кадебiстської софiстики, потверджують голосне твердження, що Деклярацiя не порушується? Навiть дитинi ясно: навпаки – потверджують, що її порушують.

Хто ж тут справжнiй злочинець? Злочинець той, хто намагається забрати природне право людини: вiльно, необмежено думати, вiльно i необмежено висловлювати свої думки. Це якраз i є святе право бути Людиною. I без цього права бути Людиною взагалi неможливо.

Найбiльшою нетолерантнiстю до слова визначався росiйський цар Микола I, якого за його нетолерантнiсть прозвали Палкiн. Але навiть Микола Палкiн покарав, тодi ще невiдомого, поета Лєрмонтова тiльки засланням з Петербургу в чинну армiю на Кавказi. Алеж Лєрмонтов був царським офiцером – яка ж це була для нього кара? Властиво її не було. А згадайте, як Лєрмонтов ганить "катiв ненажерну юрбу, що стоїть коло трону". Вiн страшить її майбутнiм судом – безпощадним, вiд якого нiхто її не врятує. Його пророцтво здiйснилося на Миколi II.

У Росiї поет завжди був пророком. Пророком робили його самi коронованi деспоти. Вони творили пророкiв за допомогою тюремi заслань. Своїм обмеженим розумом вони не могли збагнути: нiщо так не захитує деспотизм, як тюрма. Охороннi засоби деспотизму неминучо стали його могилою. Це можна вважати законом iсторiї.

Нi, я не вважаю, що всi мої мiркування непомильнi. Але я не помиляюся в основному: нiякого злочину супроти радянської влади я не вчинив. Усе, що я робив, було скероване не проти радянської влади, а проти бюрократичних спотворювань нашої держави. Що такi спотворювання iснують, у цьому я глибоко переконаний. Моє переконання я дiстав вiд Ленiна. У попереднiй промовi я це докладно пояснив, повторювати не буду. Кожне моє слово, уся моя громадська пристрасть скерованi на усунення цих спотворювань. Виходить, моя творчiсть i мої виступи скерованi не на знищення, а на змiцнення радянської влади. I якщо в цьому випадку Слово стало чином, то я щасливий, що я дозволив собi його висловити.

*) © Copyright «Український правозахисний рух». Смолоскп. Торонто, Балтимор. 1978.    




 
matrix-info БУЛАВА