Павло
Гай-Нижник

Архівні документи
Українська еміграція

Королишин М. За об’єднаний український провід
(Спогади. Торонто, Канада)

Це слова Гетьмана Павла Скоропадського, їх можна вважати провідною настановою у його праці під час другої світової війни. Такій думці Гетьман був вірний до кінця свого життя. Можливо, що через свою настирливість створити о6’єднаний провід, Гетьман передчасно помер, шукаючи підтримки то у Ваймарі, то в дорозі з Ваймару до Авґсбургу. Можливо, що питання об’єднаного проводу виринуло вже весною 1939 року, коли Гетьманич Данило, на Квітневій академії в Берліні говорив про творення “своїх авторитетів”: “в нас звикли прислухатися до голосів, не знаючи звідки вони походять і яка їхня ціль; снувати нічим невиправдані надії на чиюсь допомогу, не перевіривши – хто її обіцяє і за яку ціну, а потім розчарування”… “Тільки свої авторитети і їхній голос в українській справі мусять бути дороговказом для кожного українця”.

Свій задум стосовно об’єднаного проводу Гетьман почав здійснювати зразу, як тільки українські діячі (з Волині, Галичини, і взагалі з Генерал-губернаторства) почали відвідувати Гетьмана після закінчення німецько-польської війни.

(Усі ці діячі “приїздили-від’їздили”. Але на місцях свого перебування творили гуртки Союзу Гетьманців Державників).

Сталося так, що сьогодні про працю Гетьмана під час 2-ої світової війни нема жодної документації. Вона пропала під час летунських налетів. Цей важливий період праці Гетьмана у багатьох аспектах українських інтересів, стався прогалиною, з великою шкодою для української справи взагалі, а зокрема для Гетьманського Руху. Бо найдокладніше про працю стосовно створення об’єднаного проводу міг сказати тільки сам Гетьман. Це був його задум. Другим, найбільш компетентним діячем, що міг був дати перегляд української політики і праці Гетьмана під час 2-ої світової війни, – був проф. Д.Дорошенко. Але через тяжкі обставини життя і підірване здоров’я не встиг цього зробити.

А Гетьман працював, не пропускаючи ні однієї події, ні однієї нагоди, щоб не використати її для добра нашої справи. Тільки великий його духовий порив і надзвичайне здоров’я дозволяли йому розгортати багатогранну працю: створення першої парафії УПЦеркви в Берліні в 1939 р. коштувало Гетьманові багато зусиль перебороти різні перешкоди. Але Гетьман тим радів, бо інакше православні українці були б “включені” до Російської Церкви. Для відродження УПЦеркви під час 2-ої війни Гетьман присвятив особливу увагу. Він багато зробив для висвяти проф. І.Огієнка в єпископи УПЦеркви, уважаючи його “Другим Іларіоном”. Якщо становище наших людей з “остом” у якійсь мірі покращало, то це тільки завдяки невтомним заходам і праці Гетьмана. А також зміна ставлення урядових чинників до українських полонених – з польської та совєтської армій – є особливою заслугою Гетьмана, бо наші громадські організації не могли тими справами займатися, за вийнятком окремих випадків. І те, що українську справу не підпорядковано ген. Власову, як голові комітету “для всіх підсовєтських народів” – треба завдячувати тільки невгнутій поставі Гетьмана.

Допомогова праця Гетьмана під час війни, яка перевищала всякі допомоги різних суспільних товариств, – не відома. Найбільше про допомогу в справі полонених українців із совєтської армії міг би був сказати полк. Олександер Сливинський, що очолював відповідну референтуру в Гетьманській Управі. Полк. О.Сл. – це кол. начальник ген.-штабу за Центральної Ради 1917–18 рр. і згодом за Гетьманщини. Помер у Монтреалі у 50-их роках.

Гетьман не втішався будь-якими привілеями в тодішніх німецьких урядових колах, які були наставлені вороже супроти навіть німецьких монархістів, а зокрема проти “емігрантського” українського монархізму. Можливо, що Гетьман зустрічав багато перешкод у своїй навіть чисто гуманітарній праці. Але все таки його гідна й достойна постава мусіла перемагати, хоч відчувалося, що Гетьманів порив до широких патріотичних акцій вимагав рідного ґрунту-простору.

Від створення об’єднаного проводу Гетьман узалежнював всю українську визвольну Справу, особливо беручи до уваги дуже складне міжнародне становище: До 1941 року Совєти, наш окупант, у союзі з Німеччиною. Від 1941 р. Совєти у союзі зі західніми альянтами, які й думати не могли про українське питання, принаймні до закінчення війни. Концепція “нової Европи”, яка не включала боротьби за державність поневолених Росією народів, не давала Українській справі жодних гарантій.

Гетьман керувався думкою, що для кожної потуги приходять моменти, в яких Провидіння опускає свою мантію для поневолених народів. І до того треба бути приготованими, щоб за неї вхопитися.

Гетьман не узалежнював української Справи від зовнішньої політики, але в тодішніх обставинах надавав їй великого значення. З того приводу Гетьман висловлювався виразно:

Українська справа – справедлива й чесна. Великий український народ, носій культури у свій час на Сході Европи, має повне право при ВСЯКИХ обставинах творити своє державне буття. – Ми не пов’язуємо – казав Гетьман – нашої Справи з будь-якими сторонніми силами, і не керуємося симпатіями до одних, або неприхильністю до інших народів. Наш народ спроможний власними силами відстояти своє право бути господарем на своїй землі. Потрібну матеріяльну допомогу Україна прийме на умовах, усталених нормами міжнародніх стосунків. Був час, коли Україна зробила великий вклад для розвитку культури й оборони Заходу. І в майбутньому Україна завжди готова послужити всьому людству своїми надбаннями.

Хоч Гетьман про те не говорив, але треба догадуватися. що з такою думкою він вислав Гетьманича Данила до Лондону в липні 1939 р., щоб засвідчити незалежність свого поступовання в українській Справі і бути приготованим на різні альтернативи.

Гетьман підкреслював, що взаємовідносини між народами творяться тільки на співвідношенні реальних сил – політичних, економічних і ін.

Україна, що стала тереном воєнних фронтів між Совєтами й Німеччиною, жодної сили не могла мати. Але еміграція могла мати силу – єдину – моральну силу в образі свого об’єднаного проводу. Проводу такого авторитетного, щоб і свій народ до нього прислухався і щоб ніхто зі сторонніх чинників не міг без порозуміння з проводом вирішувати загально українські справи. Визнавання “екзильного уряду” чи творення такого уряду – Гетьман уважав посяганням на су веренні права народу й створюванням можливих труднощів на міжнародньому форумі для нашої Справи.

Гетьман був переконаний, що ані в Україні в післякомуністичному хаосі скоро не буде такої сильної групи, щоб взялася за відновлення своєї державности, ані на еміграції нема такої групи, щоб мала можливості взяти на себе відповідальність за відновлення державности своїми силами,

Гетьман вірив, що то вже був догідний час для створення об’єднаного проводу без особливих труднощів, бо виходив з переконання, висловленого ще у 20-их роках, і яке часто пригадував, що “нині перед українцями вже не стоїть питання – творити чи не творити свою державу, а йдеться тільки про якнайлегші шляхи і способи – як нашу державність відновити”.

Це значить, що Гетьман уважав конечним, щоб кожна політична група, а також і окремі діячі, хоч і не мали б за собою організацій, але заступали тільки якийсь політичний напрямок, – повинні були приступити до комітету – проводу для створення єдности. Гетьман аж ніяк не турбувався “тактичними розходженнями”. Він був певний, що його широко компромісове становище створить дух єдности і спільний політичний розум допоможе знайти якнайкращі способи керувати українською справою в тих тяжких обставинах. Його плятформа, як назвав її проф. Д.Дорошенко, – була територіяльно-державна – за звільнення Української Землі і за організацію державної адміністрації. Вона не перешкоджала жодному політичному угрупуванню представити у вільній Україні свій плян побудови держави.

Як пізніше виявилося, це тільки Гетьман міг пропонувати всеукраїнську плятформу, побудовану на міжпартійному компромісі, не побоюючись будь-якої конкуренції – опозиції різних напрямків. Щодо кількости представників від кожного угрупування, то Гетьман не був за обмеженням її. Він не вірив у “переголосування” в Комітеті якоїсь справи, а вірив у здоровий глузд доцільного вирішення і виконання намічених завдань, спрямованих на добро свого народу.

Справа створення об’єднаного проводу не була легкою. Націоналісти, скріплені тисячами нової еміґрації з Галичини (1939 р.), а головно молоддю, – зовсім не виявляли охоти ділитися своєю “більшістю”. Вони були певні, що ті тисячі молоді та підпілля в Галичині вистачать для опанування життя в цілій Україні. Тому старання д-ра Б.Гомзина договоритися з ОУН (тоді ще одною) не мали жодного успіху.

З Генерал-губернаторства почали відвідувати Гетьмана галицькі й волинські діячі. Галицькі діячі пригноблені несподіваною дійсністю і здезорієнтовані, не могли зрозуміти, що ні одна з їхніх партій не була приготована до тих змін.

З-поміж галицьких діячів Гетьман дуже хотів притягнути до праці в Гетьманському Русі сл. п. Дмитра Палієва, якому напевно був би доручив становище голови Гетьманської Управи, а може й Гетьманської Ради. На жаль. Д.Паліїв відмовився залишатися “на еміграції”.

З розмови при каві (осінню 1939 року), на яку Д.Паліїв запросив мене, – в мене створилося враження, що він хотів розгортати працю в напрямі творення військової сили і вжити її для створення української держави.

Усі відвідувачі з признанням висловлювалися про виїзд Гетьманича Данила на Захід. Одні з них погоджувалися з Гетьманом стосовно створення спільного проводу, а інші – не мали ще ніякої думки в цій справі. Найбільшу підтримку Гетьманові давали люди з Волині, і багато з них, разом із давнішою військовою еміграцією в Польщі, включалися в ряди Гетьманського руху і творили його клітини. (Гетьманівна Марія, що між двома війнами працювала у Варшаві лікаркою і бувала на Волині, висловлювалася про Волинь як про духову Гетьманщину. Там Гетьман Павло здобув собі великі симпатії після його виступу проти польської “ревіндикаційної акції” стосовно православних церков у 1938 р.).

Треба згадати, що в цій справі з наших політичних діячів НІХТО, крім Гетьмана Павла, не зайняв становища. Тільки Митрополит А.Шептицький, як духовний Авторитет, засудив у своєму Посланні нищення православних церков.

(Послання Митрополита А.Шептицького надруковане у “Батьківщині” ч.25. 18 грудня 1971 р.). Коли я читав це послання-протест 1938 року, мені здавалося, що це пересторога з Неба.

Мені завжди здається, що коли б не те Послання, то беатифікація Слуги Божого Андрея вже давно пройшла б. Я часто застановлявся, чому ні одна газета не передрукувала бодай по війні того Послання-документу, яке в Галичині було сконфісковане).

У квітні-травні 1940 р. стало відомо, що ОУН поділилася – на ОУНм і ОУНб. Це ще більше ускладнювало справу взагалі, а творення спільного проводу, зокрема. Націоналісти почали розкол саме тоді, коли Гетьман об’єднання всіх наших національних сил вважав найбільшою вимогою часу. Міжгрупові взаємовідносини були тяжкі. Але Гетьман не відступав від свого задуму. Він спрямував увагу на Краків, де було найбільше наших діячів. Д-р О.Назарук, що мав працювати з доручення Гетьмана для створення комітету, захворів і помер. Його, під кінець 1939 р., заступив полк. В.Євтимович. Доки ОУН була одна, то й там не можна було договоритись. Щойно після розколу наладнався зв’язок з ОУНб. Але після кількох зустрічів ОУНб повідомила, що вона творить комітет, бо, мовляв, вона має великі кадри тут і підпілля в Галичині, що дасть підтримку комітетові. Яких два тижні перед німецько-совєтською війною до Гетьмана прибув сл. п. І.Равлик від С.Бандери у справі приступлення до комітету. Війна висіла на волоску. Зволікання з комітетом не було бажаним. Гетьман дав згоду на підтримку комітету. При цьому висловився, що цей комітет не відповідає його задумові і він не вірить, що такий комітет здобуде собі всеоб’єднуючу позицію в Україні. Гетьман настоював, щоб обов’язково притягнути до комітету ОУНм і в той спосіб поєднати працю і оминути зайві непорозуміння.

Після розмови з Гетьманом я говорив з І.Равликом цілком приватно. Ми були знайомі. Ми розмовляли особливо дружньо. Я був переконаний, що І.Равлик сприйняв Гетьманові погляди стосовно комітету з повним зрозумінням і признанням для Гетьмана.

Перед вибухом війни Гетьман дістав відозву краківського комітету з прізвищами членів, а між ними представників Директорії. З радіо в українській мові гетьманці довідалися про Червневий акт. А вкоротці про арешт полк. В.Євтимовича з групою гетьманців у Кракові, що входили до комітету. А після того – про арешт Львівського уряду. Люди з Києва (на початку 1942 р.) привезли вістку про арешти мельниківців. У Луцьку теж пройшли арешти і в привезеному листі до Гетьмана просили рятувати одного з членів Громади, що пішов з похідними групами ОУНб. На підставі анкети Громади[1]) і виказки УДД, Гетьманові вдалося цього студента вирвати, як пізніше писали в подяці, від смерти, досить скоро, умотивувавши, що похідні групи йшли легально на зайняті терени, а цей студент тільки використав нагоду, щоб дістатися додому — в Луцьку. Було тяжче з групою краківських гетьманців, яких звільнено після 6-7 місяців, хоч вони до уряду (у Львові) не входили, а тільки були на списку комітету.

На початку 1942 р. до Гетьмана звернулися Д.Андрієвський і О.Бойдуник за підписом Гетьмана на протесті з приводу арештів у Києві. Протест мали підписати ОУНм, Митрополит А.Шептицький і голова Української Національної Ради в Києві, створеної мельниківцями. Гетьман дав згоду й усталено текст протесту. Одначе ці представники змінили текст і долучили підпис А.Лівицького, як “заступника голови Директорії”. Таке титулування, а також, на думку проф. Д.Дорошенка, слабий зміст протесту, були причиною, що Гетьман не поставив свого підпису. Він зробив це окремо, давши копію представникам ОУНм, а оригінал вислав на адресу міністерства закордонних справ. Гетьман тим підкреслював, що українська справа не є будь-чиєю внутрішньою справою, коли йшлося про чисто політичні питання, як також ніколи не ставив при своїм підписі титулу “Гетьман”. У протесті стосовно поведінки німецької адміністрації в Україні Гетьман сильно наголосив “шкідливу гру” супроти українців: одні чинники на щось дозволяють, а інші вслід ліквідують.

У 1942 році стало відомо, що німці спровадили до Берліну російського престолонаслідника Володимира Кириловича. Цю справу реферував на засіданні Гетьманської Управи св. п. інж. Сергій Шемет, дореволюційний діяч в Україні. Проф. Д.Дорошенко слухав цю інформацію з напруженням і заклопотанням, а опісля сказав: – Це була б для української Справи особлива загроза, коли б німці натякнули на відновлення – хоч би найслабшої, обкроєної російської монархії у той безвиглядний час для відновлення української державности. Наш народ, казав він, зазнав великих втрат, заляканий, може попасти в зневіру і сприйняти російську монархію як останню надію для свого збереження. Д.Дорошенко уважав конечним почати негайні протизаходи в цій справі. Але, здається, що Володимир Кирилович сам відмовився від німецьких пропозицій і виїхав до Франції.

Вже осінню 1941 р. прибуваючі наші люди з різних земель України дуже докладно інформували Гетьмана про всі події в Україні, а також про невеличкі військові з’єднання при німецьких частинах. Гетьман не захоплювався тим, але дуже радів кожною вісткою, що наша молодь підтримує традицію української зброї. Стосовно УПА Гетьман поставився з повним признанням, як до цілком окремої української військової формації. Таке ж згодом було його становище відносно Дивізії “Галичина”. Одначе Гетьман творення української армії і повне її виправдання для українських інтересів бачив тільки при умові створення об’єднаного політичного проводу. Гетьман вірив, що коли б створився був такий провід, то при різних ситуаціях можна було добитися створення збройних сил з полонених українців. Такі великі військові формації, на думку Гетьмана, могли висунути українську Справу на широкий міжнародній форум, щоб у той спосіб “легалізувати” її в світовій опінії, як питання, якого світ не може обійти.

У 1941 р. головою Української Громади став д-р Юрій Русов. Він був “сковородинець” і світоглядово стояв між націоналістами, радше між Д.Донцовим і Гетьманством. Він давав доповіді про Сковороду, або його думками переплітав інші теми, пов’язані з німецькою політикою в Україні, Для цього він підбирав дотепні вислови Сковороди. В той час почав заходити до Громади Д.Донцов, часто зустрічаючись з Гетьманом. Д.Донцов виявляв до Гетьмана великі сим патії та висловлювався з особливим признанням про поставу Гетьмана в усіх тодішніх українських та міжнародніх питаннях. Але Д.Донцов волів би був бачити Гетьмана – “не як монарха, але як вождя”, вважаючи його українським Наполеоном. 3 однієї договореної зустрічі з Д.Донцовим я виніс переконання, що він став би в ряди ГРуху, коди б не Липинський, думки якого він заперечував від початку до кінця.

У лютому–березні 1942 р. Гетьмана відвідав полк. Тиміш Омельченко, голова УНО в Німеччині. Полк. Б.Гомзин, що був присутнім на цій зустрічі, розповідав, що полк. Омедьченко вже на порозі вибачився за свої гострі виступи в пресі проти Гетьмана і висловив йому слушність у становищі до подій. То була, за словами В.Гомзина, зворушлива хвилина, коли Гетьман підійшов до полк. Омельченка, взяв його під руку і запропонував сісти напроти себе. Це була “вояцько-лицарська зустріч”, що перекреслює всі непорозуміння і кличе до спільного чину, казав полк. Б.Гомзин.

І наші бандуристи (після виходу з концтабору завдяки заходам Гетьмана) відвідали Гетьмана однієї літньої неділі по обіді. Вони прибули, як хтось казав, “порадувати Гетьмана” своєю грою на бандурах. Гетьман, дякуючи за гостинний виступ, потішав їх тим, що їхня доля подібна до долі їхніх попередників-кобзарів, які за свої заклики до боротьби за волю, також терпіли тяжкі муки. Гетьман був довго під враженням виступу бандуристів і радів, що вони зберігають наш національний інструмент. Я вперше тоді мав нагоду чути гру на бандурі, особливо з заспівом маєстра Китастого, доторкнутися відомого мені, але досі небаченого інструменту.

Питання зустрічів Гетьмана з прибуваючими нашими людьми з Придніпряпщини – це окрема й обширна тема. Тут згадую тільки тому, що ці люди масовим спрямуванням до Гетьмана, без огляду на політичні переконання, – могли при сприятливих обставинах об’єднатися біля Гетьмана та вирішувати долю України навіть понад голови тих подій, що тоді відбувалися внутрі українців.

Гетьмана відвідували інтелігенти, робітники – старші й молодь. Було багато таких, що діставши адресу Гетьмана, їхали просто до його дому, щоб “побачити Гетьмана, про якого чули від батьків”, їхали зі скаргами й хотіли почути думку Гетьмана про Україну…

Гетьман уважно всіх їх слухав, особливо молодих вояків-полонених та підстаршин, і хліборобів. Гетьман також сам багато розпитував їх про різні справи, щоб створити собі певну думку про тих людей, про яких кружляла пропаганда, головно з кіл Остміністерства, що наші люди на Придніпрянщині нічого не хочуть, крім знищення комунізму, а про свою державу не думають. Та й між старою еміграцією створювався погляд, що ці люди “національно малосвідомі”. Але Гетьман створив свою думку про тих людей, і навіть в одному виступі для членства Громади вимагав відкидати ворожу пропаганду, бо він переконався, що наші люди в жорстокій совєтській дійсності зберегли себе духово цілком добре, а національно – вони сповнені таким глибоким патріотизмом, притаманним Придніпрянщині, що перевищує всі його сподівання на підставі його знання дійсности в Україні між двома війнами. Гетьман, нав’язуючи до думок людей, які не жили під Совєтами, закликав працювати для створення проводу, який зумів би керувати “народом таким, яким він є”, без обвинувачення його в “малій національній свідомості”.

Справа творення українського комітету, запропонованого німецькими чинниками, стала актуальною щойно в 1944-му році. Тоді ж створився був російський комітет під проводом ген. Власова. з підпорядкуванням йому всіх “підсовєтських народів”. Різними каналами Гетьманові пропоновано зустріч з Власовим. Гетьман відмовлявся, кажучи: Власов – російський патріот і німецький полонений, а він, тобто Гетьман, – вільний українець. Про що він міг би говорити з Власовим? У парі з тим Гетьман повів акцію проти підпорядковування Власову українців – військовополонених та привезених робітників.

Мабуть, не було групи вихідців з України, щоб, зупиняючись у Берліні, не відвідала Гетьмана. Останні такі зустрічі були з харків’янами, які запросили Гетьмана на свій вечір, на якому з промовою виступав адв. Ол.Семененко, у якомусь занедбаному кіні, і зустріч з групою Владик й духовенства УАПЦеркви в якійсь шкільній залі з лавками. Ця зустріч викликала гнітюче враження втомою Владик і священиків та аж надто скромним одягом, і сумними обличчями. Я не пригадую прізвищ Владик, але разом з священиками їх було біля 8-10 осіб.

Уся “втікаюча тоді Україна” горнулася до Гетьмана. Але обставини, партійні блуди, а згодом смерть Гетьмана не довели до здійснення задуму і стремлінь Гетьмана створити нашу єдність.

У липні-серпні 1944 р. Гетьман одержав пропозицію організувати український комітет. Гетьман знову відповів міністерству закордонних справ, що справа українського комітету – це справа всіх українців, і поставив вимогу звільнити націоналістичних лідерів. За кілька тижнів був звіль нений С.Бандера з групою його ближчих співробітників. Я поїхав зустріти їх від Української Громади. Але вже не застав ані С.Бандери, ані інших, моїх знайомих з першої половини 1930-их років. Застав я ще яких 4–5 осіб. Між ними двох давніх знайомих ще з юнацьких років.

Вістка про звільнення С.Бандери і про поставу Гетьмана розійшлася дуже скоро між українцями. Телефони до Гетьмана й домівки Громади не вгавали впродовж кількох днів. Вкоротці був також звільнений полк. А.Мельник з групою його ближчих співробітників.

Гетьман дуже докладно поінформував і С.Бандеру і полк. А.Мельника про все, що тільки відносилося до цілости української Справи, особливо обговорив міжнародній відтинок. Відносно комітету Гетьман представив його корисні й некорисні сторони в той час. Користь Гетьман бачив тільки у тому, що маючи комітет, наша еміграція зможе організовано зустріти нову дійсність, – без огляду на поголоски, чи Захід піде чи не піде проти Совєтів. Всі три погоджувалися з тим, щоб комітет створити. Вони договорилися, що кожний з них буде виставляти свої умови, і чиї будуть прийняті, то інші два мають його підтримати. Погодилися теж з думкою Гетьмана, що кожний з них, у випадку прийняття його умов, – особисто очолить комітет і бере за його працю відповідальність.

У міжчасі я дістав повідомлення, що з краю прибув представник УГВР, який хоче наладнати співпрацю УГВР з Гетьманом. Про саму УГВР Гетьманський провід мав дуже скупі й часто суперечні вістки. Офіційних повідомлень не було. Але Гетьман погодився на зустріч. Гетьман зрадів тим, що представник назвав прізвище галицького професора, якого він є сином. Гетьман знав того професора ще з-перед війни. Після того Гетьман запропонував нам двом обговорити можливості співпраці. Ми дуже скоро обговорили всі пункти. Я годився на всі ті пункти, які були бодай в якійсь мірі для Гетьманського руху можливі для здійснення, та на які Гетьман, як я сподівався, погодиться. Затримка була тільки в одному пункті, якого, на мою думку, Гетьман не сприйняв би. Представник УГВР (живе на еміграції) чомусь найбільше впирався якраз за цей пункт. Але після мого з’ясування, що кільканадцять пунктів не заперечують цього одного, і що всі є на користь УГВР, ми підписали договорення по одному примірнику, як цього хотів представник. Гетьман прочитав і висловив признання, що “молоді люди” так легко договорюються.

Але наступного дня представник УГВР поїхав сам до Гетьмана і відкликав вчорашнє договорення. Причиною міг бути тільки не прийнятий в договоренні згаданий пункт.

Таке ставлення делегата (чи когось іншого за кулісами) до співпраці з Гетьманом мене дуже здивувало й розчарувало. Всі пункти договорення майже 100-відсоткове були в користь УГВР – УПА. Хоч у нас не було потрібних інформацій про УГВР – УПА, я годився на саме довір’я в усіх пунктах, які могли допомогти в краю. Коли йшла мова про співпрацю між УГВР та Гетьманом, то я був певний, що йдеться про допомогу в краю, а не на еміграції.

Справа створення комітету затягалася. Якщо С.Бандера на щось погоджувався, то полк. А.Мельник не погоджувався, або навпаки, – казав Гетьман.

(На сторінках нашої преси вже двох авторів (інж. М.Л. та один з отців-капелянів Дивізії) у статтях висловилися, що Гетьман Павло не підтримав комітету, очоленого ген. П.Шандруком тільки тому, бо нібито сам хотів бути головою Комітету. Як безпосередній спостерігач і часто співучасник в різних питаннях, хочу це спростувати: Якщо Гетьман хотів бути головою комітету – то тільки ТОГО, що його сам Гетьман заініціював ще в 1939 році: “Комітет створений нашими власними силами”. Коли б Гетьман хотів бути головою вже іншого комітету (в 1944 р.), то він не ставив би був передумови “звільнити націоналістичних лідерів”, і не годився б підтримувати С.Бандеру чи полк. А.Мельника, коли б їм прийшлося було очолити комітет. – Ген. П.Шандрукові Гетьман сказав особисто: – Уважаю вас українським патріотом, але підтримки комітетові не дам. – Можна думати, що ген. П.Шандрук признав Гетьманові слушність після закінчення війни).

В той день, коли Гетьман хотів переконати полк. А.Мельника, щоб він в дечому поступився ОУНб, – полк. А.Мельник повідомив Гетьмана, що він переговорює з екзильним президентом А.Лівицьким, який прибув до Берліну.

Це почалася нова фаза творення Комітету, на що Гетьман не погодився, обстоюючи думку, що справу комітету мають довести до кінця ті, що вже почали. – Бо, казав Гетьман, – “комітет комітетові не рівний”. Тоді ж широко розійшлася вістка, що проф. Ісаак Мазепа не прийняв пропозиції А.Лівицького очолити комітет, сказавши, що він не бачить в існуючих обставинах потреби творити комітет. А якщо творити, то залишити цю справу Скоропадському з Мельником і Бандерою.

Отець преп. П.Вергун, тодішній Апостольський Візитатор, напевно з думкою допомогти дійти до єдности, запросив усіх чотирьох лідерів на Листопадову панахиду. Гетьман запрошення прийняв. Ще ніколи в тій великій церкві не було стільки людей, як на Панахиді: хідник, подвір’я і церква були битком набиті людьми – католиками і православними. Гетьман входив до церкви середнім проходом, панувала якась особлива тишина. Тільки з боків долітав шепіт:

– Гетьман… Гетьман… Напроти о.П.Вергун – з Євангелією зустрів Гетьмана. Почалася Панахида.

На протилежнім боці, в першім ряді видно було А.Лівицького, високого-щуплого Бульбу-Боровця, полк. А.Мельника з його людьми. А С.Бандера, – казали, чомусь був аж у третій лавці.

Отець П.Вергун сказав зворушливе слово про єдність. На кінець хор і всі люди відспівали Поляглим “Вічную пам’ять”, а опісля – “Боже Великий”… Спів звучав могутньо і молитовно. Здавалося, що всі від душі бажають єдности в обличчі невідомого, що чорними тінями насувалося з усіх боків. Здавалося, що всі лідери зараз таки після Панахиди стиснуть собі руки на очах всіх вірних і скажуть: – Україна потребує нашої згоди і спільних дій.

Під час співу, Гетьман, як завжди, стояв на колінах, задивлений у Престіл спокійними великими сірими очима. Заки він піднявся, всі лідери вже виходили бічним проходом з церкви. Лише люди стояли на місцях, пропускаючи Гетьмана, що знайомим відповідав на поздоровлення .

Гетьман ще мав відбути одну зустріч з С.Бандерою, щоб втримати справу договорення. Їдучи на цю зустріч, я зосередився на моїй першій зустрічі з С.Бандерою, якраз у такому ж осінньому часі, 1933 р. Це була звичайнісінька зустріч, хоч в особливих обставинах. Тільки двоє нас з тієї та з інших зустрічів з С.Бандерою живемо. Подібно, як зі зустрічі з Йосипом Мащаком, головою КЕ після С.Бандери. Сл. п. Й.Мащак в поведінці чимсь нагадував С.Бандеру. На тих зустрічах я створив собі думку про С.Бандеру як про “згідливу людину”. Тому надіявся на успіх і на цій зустрічі. Але на зустріч прийшов Я.Стецько, прізвище якого було мені відоме тільки з преси.

Після обміну стосовно біжучих подій він заявив, що ОУНр вже не зацікавлена справою комітету. Оскільки ані інж. Ілля Сапіга, ані київський професор Гр-ів, яких Гетьман запросив на зустріч, не виявляли охоти відповідати, – то я дав відповідь. Я майже повторив своє “пророцтво” з 1941 року, яке я висловив у розмові з І.Равликом. Ще коротка дружня розмова і ми гарно попрощалися. Тоді Гетьман висловився, що без об’єднання націоналістів тяжко буде створити комітет.

Питання української єдности зупинилося на співі гимну “Боже Великий”… і від Листопадової Панахиди 1944 р. далі не посунулося.

Кожне угрупування йшло окремо на зустріч новій дійсності – зі своїми надіями – для себе.

ОУНм приєдналася до екзильного уряду УНРеспубліки, а ОУНр була певна, що “боротьба на два фронти” запевнить їй провідне місце за ті великі жертви, які вона мала. І в таких політичних думах пройшло майже 40 років дорогого часу, вивершеного дійсністю, яку тепер наша еміграція переживає, подібно, як і під час другої війни.

Тільки Гетьман Павло до останніх днів свого життя був вірний своєму переконанню, що без єдности вся боротьба, хоч би найбільш героїчна, – не дасть Україні бажаних успіхів.

Єдність Гетьман розумів – компроміс на основі визнаних всіми українцями державних інтересів, не відмовляючись від світоглядових настанов кожної групи.

В.Липинський у своїх “Листах” згадує про такий компроміс, що його довершили у квітні 1710 року – представник гетьманських консерватистів Пилип Орлик і представник Запорозьких республіканців – Кость Гордієнко. Але ж це було 270 років тому… Тоді вся Україна жила духом “старої віри”. А теперішні Запорожці, не створивши своєї “нової віри”, відкидають “стару”, хоч вона єдина і завжди нова, доки не створиться в незалежній державі – якась інша – твердить В.Липинський, – Чи зрозуміють сучасні “запорожці”, як їхні попередники – славні “нетяги”, що без Гетьмана – можна й Царгород здобути, але не так легко вибороти Українську Державу і її втримати? Без Гетьмана, як Символу всенаціональної єдности?

Почавши від подій в Карпатській Україні і впродовж другої світової війни, Гетьман Павло завдяки його особливій поставі державного діяча, досвідові і праці – зайняв центральну позицію в опінії наших провідних кіл. Не було, мабуть, важливішого питання українського, щоб зацікавлені наші кола не зверталися до Гетьмана за його думкою.

Та позиція забезпечувала Гетьманові провідну ролю в укладі українського політичного життя в нових – повоєнних обставинах. У зустрічі з новою дійсністю Заходу Гетьман з відкритим обличчям міг повторити своє становище: …боротьба Українського народу за свою державу при ВСЯКИХ обставинах чесна і справедлива.

І таку ж підставу мав Гетьман сказати всім провідним землякам: – Спільно ми могли зробити більше і краще для України. Робім це тепер.

Для здійснення задуму відносно об’єднаного проводу Гетьман мав би допомогу від Гетьманича Данила та широку громадську базу, яку створив би був багатотисячний хліборобський елемент з Придніпрянщини та з інших земель (Який під час совєтських гонінь “на батьківщину” багато потерпів).

Але зі смертю Гетьмана зруйнувалися його благородні задуми, а ціла Українська справа зазнала тяжкого удару, що й донині наш політичний світ не може впорядкуватися.

Заки Гетьманич Данило зміг з Англії прибути до Німеччини в 1948 р. на короткий час, – в Німеччині вже завершувалося міжпартійне договорення на базі УНРади з концепцією екзильного уряду УНРеспубліки. До УНРади ввійшли також обидві ОУН. Гетьманському Рухові залишено місце “опозиційної консервативної партії”, немов би в парляменті держави, а не в еміграції.

Пропозиція Гетьманича, щоб не пов’язувати УНРади з концепцією екзильного уряду – не мала зрозуміння.

Як звичайно, всі нові партії, в мріях про державу, висувають теоретично найкращі проекти-програми. Але їхні проекти в практичному застосуванні до державницької творчости – не завжди успішні.

І партії-члени УНРади в міжпартійній конкуренції дати кращу програму, переобтяжували свій передпарлямент, який сам не мав сильної плятформи, щоб ці програми пересівати та ставити їх на відповідне місце. Як видно було з преси, самі однодумці себе не розуміли. Це створювало атмосферу Вавилонської вежі, яка, не знайшовши в собі опертя, впала.

Чи можливо впорядкувати політичний сектор і тим врятувати громадський відтинок?

Коли б провідні кола всіх прихильників республіканізму (в Україні) захотіли дошукатися, чого бракувало УНРадівській конструкції, щоб їй дати творчий розмах, – вони знайшли б відповідь: бракувало державницької плятформи – пляну, який в Україні творився століттями, а який партії заступили програмами МАЙБУТНЬОЇ держави, яка ще не усвідомлена самими авторами-партіями.

Такий плян-досвід має тільки Гетьманство, що здобуло його на широких фронтах збройної і політичної боротьби та державницькою творчістю впродовж століть.

Наш Мислитель В.Липинський твердить, що тільки на плятформі Гетьманства можна об’єднати всі українські державницькі сили. – Чи готові противники Гетьманства відмовитися в еміграції від своєї “більшости” в заміну за партнерство з консерватистами в Гетьманстві?

В.Липинський каже, що коли б Орликова еміграція змогла була втриматися до 1917 р. і передати Українському народові свої ідеї і ними паралізувати чужі ідеї, – історія України була б іншою. І тепер, зразу після упадку большевизму, заглушена комуністами в Україні консервативна стихія вийде цілою своєю силою на сцену життя. Вона змете все, що буде нагадувати й соціялізм і будь-яку диктатуру. Але є для неї небезпека – каже Липинський, – коли та стихія не зустріне для себе УКРАЇНСЬКИХ монархічних форм організації, – вона може перетворитися в найгіршу руїну, ставши чужою силою.

Тому Липинський каже, що еміграція зобов’язана зберігати Гетьманську ідеологію до слушного для неї часу. Бо в сфері ідеології лежать зародки державного відродженн українського народу.

Чи зуміє Гетьманський Рух промовити до людей “доброї волі”, словами Мислителя, – що “умертвлювання Гетьманського консерватизму – означає смерть нації. І навпаки – сила того консерватизму – це синонім сили нації”.

Для Гетьманського Руху, за вченням Липинського, не лишається нічого іншого, як тільки організаційно й ідеологічно зберігати Гетьманство, що єдино може вивести Україну з колоніяльного буття між Польщею і Росією, – бо таке право і закон національної традиції.

(Цей фрагмент про заходи Гетьмана Павла створити обєднаннй комітет я передав обширніше з видання “У 50-річчя Гетьманства” в 1968 році від Головної Управи Союзу Гетьманців-Державників Канади. – Зробив я це без користування будь-якими документами. Всі мої обіжники від ГУ СГД і від Проводу ГРуху – пропали під час налету. Теж саме сталося і з промовами Гетьмана. Але все сказане – це згадка, передана “власними словами” – бодай побіжно про велику працю Гетьмана, який посвятив себе і свою Родину Українській справі. – М. К.)