hai-nyzhnyk@ukr.net
Custom Search

«Україна – держава-трансформер, яку зібрала й контролює космополітично-денаціональна кланова мафія, що вибудувала в країні новітній неофеодалізм за принципом політико-економічного майорату. У цієї злочинної влади – приховане справжнє обличчя, що ховається під кількома масками, подвійне дно із вмонтованими нелегальними (нелегітимними) додатковими рушіями, механізмами та схемами управління, а шафа її уже давно переповнена потаємними скелетами, яким чим далі тим більше бракує у ній місця і які ось-ось виваляться на світ Божий» Павло Гай-Нижник


Архівні документи
Сучасна Україна


Бадзьо Ю. Влада – опозиція – держава в Україні сьогодні: думки проти течії

(1994 р.)

_______________________

Юрій Бадзьо

Влада – опозиція – держава в Україні сьогодні:
думки проти течії

Бадзьо, влада, опозиція«Не будьмо самовбивцями дарма!» – так сказав поет, закликаючи нас «народжувати себе допоки світу», «допоки є ще в пізнання щаблі». Порада особливо мудра й доречна, коли вона стосується великої справи народження нації та її держави.

Нинішнє становлення української державності відбувається значно важче, ніж нам, українським патріотам, уявлялося напочатку. Економічна криза кидає темну тінь на процес українського державотворення і, що значно гірше, на саму ідею державної незалежності України. Багатьом тьмяніє в очах і, дивна річ, стає ще темніше від – знову пошлюся на поета – «современних огнів» політиків, які наввипередки стараються «просвітити» «сліпую каліку».

Якщо від суєти життя відійти бодай на маленьку духовну відстань, відразу впадає в око невідповідність між історичною вагою подій і процесів та суспільним сприйняттям їх. Розрив між об'єктивною і психологічною реальностями величезний. Неадекватність очевидна.

Перед нашими очима – і з нашою участю? – розв'язуються проблеми, які сотні років стояли перед нами – тривожили, мучили і вбивали нас, убивали в прямому значенні слова! Становлення української національної державності (на українському етнічному грунті) в ході занепаду ранньофеодальної Київської імперії (Київської держави, «Київської Русі»), перерване татаро-монгольською навалою в середині 13-го століття і російською експансією з середини 17-го століття, вдруге (після поразки Української Народної Республіки внаслідок російсько-більшовицької навали в 1918–19 pp.) дійшло свого логічного завершення наприкінці 20-го століття – у факті проголошення державної незалежності України в серпні 1991 року. Легітимність сьогоднішньої української держави поза всяким сумнівом. Основні атрибути державності – підвладність центральним державним органам національної території, повнокровність структур політичної влади, кордони, армія тощо – перебувають іще на стадії становлення, але вони вже не фікція! Україну визнав світ, дипломатичні стосунки встановлено з переважною більшістю держав. Це вже здобуток! Такого український народ за всю свою тисячолітню історію ще не мав! Юридично і політично ми перемогли.

І друга половина епохи: на наших очах – і з нашою участю! – завершується історичне буття потужної багатосотлітньої ідеї – комуністичної. Спроба втілити в життя ідеологію «наукового комунізму» стала драмою для всього світу, трагедією для народів покійного СРСР. Фортеця «реального соціалізму», яка ще кілька років тому мільйонам людей здавалася міцною и вічною, впала.

Саме тепер був би доречним поетів вигук: «О прекрасний час! Неповторний час!» Особливо для нас, для України, яка вийшла з «єгипетської неволі» та компартійного рабства без жодного пострілу і вже третій рік утримується на мирній дорозі державної незалежності і демократії без серйозних суспільних катаклізмів.

Велич епохи очевидна. Натомість звідусіль – справа і зліва, згори і знизу – чуємо суцільний плач і... скрегіт зубовний. Головно політичні плач і скрегіт. Злидні, голод, свавілля партократів, нічого не змінилося і т.д. і т.ін. Хай мені простять нужденні і скривджені, але думаю, що крику в нас більше, ніж болю. Тим паче, що кричать переважно ті, кого зовсім не болить, для кого крик – просто політичний гешефт. Ніхто в Україні не вмирає ні від голоду, ні від холоду.

Після війни жилося незрівнянно важче, проте люди сприймали труднощі з більшою гідністю і по-дорослому: облаштовувалися, загоювали рани. Бо рани були «об'єктивні»?

Але ж сьогоднішні труднощі, якщо можна так висловитися, у стократ об'єктивніші! Украй спотворену структуру української економіки за рік не перебудуєш. Не розірвавши колоніальних і економічно ненормальних виробничих зв'язків із колишньою метрополією, ні держави, ні ринку не створиш. Засоби виробництва зносилися, виробнича технологія відстала не за два роки української незалежності. Мислення, психологія, звички оновлюються не за кілька місяців...

Будівництво української держави не має сьогодні належного ідеологічного й психологічного забезпечення. Це наша найбільша біда, тут наша найзагрозливіша слабкість. Не сформувалася і тим часом майже не формується теорія перехідного періоду, тобто осмислення епохи як перехідного періоду від однієї суспільної системи до принципово іншої не піднесено до рівня теорії. А без теоретичного освітлення процесів люди втрачають історичну орієнтацію, гору беруть емоції, другорядне і похідне, вийшовши иа передній план, послаблює те, що є визначальним. У сфері політики, зокрема, створюється атмосфера, сприятлива для демагогів, авантюристів і отаманів.

«Плачі» загалу, на побутовому рівні, породжуються глибинними джерелами. Надто різка і для багатьох несподівана зміна ідеології та суспільного ладу. Такого навального історичного зламу, як тепер на терені вчорашнього «найпередовішого» (в усьому!) СРСР, людство ще не знало. Світоглядно і психологічно наше суспільство не готове до революційного поступу епохи, а ідеологи й політики не вельми стараються осяяти її світлом аналітичного погляду.

В Україні негативізм суспільної психології, масова деструктивна реакція на економічні труднощі підживлюються і посилюються несприйняттям частиною людності української незалежності. Звичайно, активні антиукраїнські сили в нас і поза нами великі, вони роблять свою чорну справу, але зараз я маю на увазі саме загал (у тому числі й етнічно український), який вину за матеріальну скруту перекладає на державну незалежність України. Думаю, це стан більше підсвідомий, ніж усвідомлений, і свідчить він про глибину денаціоналізації. Тепер уже видно, що для значної кількості людей позитивна відповідь на референдумі 1 грудня 1991 року означала не так принциповий громадянський вибір, як просто імпульсивну реакцію, породжену відштовхуванням від минулого і сподіванням на негайне поліпшення життя. Пропаганда – і офіційна, і опозиційна – підтримувала й сама творила такі сподівання, і з історичного погляду це було правильно, справедливо й виправдано. Наше краще майбутнє краще для всіх! – залежало від перемоги на референдумі! Але краще тільки в перспективі. До ліпшого завтра треба було перейти через нелегке сьогодні. Іншого шляху в нас не було і немає.

На жаль, в Україні не знайшлося авторитетних політичних сил, які підтримали б народ світоглядно й морально, пояснили і пояснювали б людям, шо труднощі головно об'єктивні і їх не оминеш; що треба не панікувати, а братися за справу – як господарі становища. Зрозуміло, це мали б бути передусім, кажучи словами Тараса Шевченка, нові діти «старої матері» – «демократи».

Одначе основна частина «демократів» так захопилася боротьбою «проти», що забула про «за» – про те, що настав час будувати. Вина «опозиції» (організаційно це передусім Рух, відколи він – із березня 1992 p. – перейшов на становище партії, переставши бути рухом) не в тому, що вона критикує владу і прагне перемогти на виборах. Нам якраз дуже бракує серйозної критики влади, в тому числі й Президента; серйозної, тобто аргументованої й доброзичливої. Річ у тім, що наша опозиція, хоч і пробувала називати себе конструктивною, насправді цілком деструктивна, руйнівна. Вона творить у суспільстві атмосферу невгамовної всеохопної конфронтації та негативістського психозу, і в цьому суть. У такій атмосфері слабне творча енергія народу і деморалізується влада. Це призводить до хаосу та анархії. «Низи» затягуються у вир політичних пристрастей, а чиновник намагається вхопити якнайбільше, бо не знає, що буде завтра.

Схематичний поділ суспільства на демократів та партократів і фронтальний наступ перших на других був правильним і позитивно-дійовим тоді, коли треба було звалити Систему – імперію та її суспільний лад. Це було історичним завданням на шляху поступу. Тепер, коли стару систему зруйновано, такий поділ уже неадекватно відображає дійсність, а фронтальна психологічна атака на владу практично, об'єктивно стає атакою на будівничий процес, передусім на українську незалежність. Чому?

За великим історичним рахунком проголошення незалежності України в серпні 91-го року було закономірним наслідком нашої тривалої боротьби за національну свободу. Але з погляду реального політичного процесу в СРСР на початку 90-х років цей великий акт нашої і світової історії відбувся завдяки унікальній політичній ситуації, створеній спробою контрреволюційного антидержавного перевороту в СРСР. Мабуть, лише через боязнь потрапити під тверду государеву руку «центру» в особіантикомуніста Бориса Єльцина українські комуністи так дружно (тільки четверо проти!) проголосували за незалежність України, за її вихід зі складу СРСР. Підкресливши «так дружно», я хочу сказати, що далеко не для всіх українських комуністів вибір незалежності був імпульсивним і випадковим, зробленим лише під тиском обставин. З початку 90-х років у КПУ назрівав політичний розкол, як тоді казали, на імпер-комуністів і націонал-комуністів. Останні прямували до відколу від імперії, до політичної незалежності України.

Процеси були складні й неоднозначні. Про це свідчить і те, що й «демократи» далеко не всі прагнули й домагалися безумовної незалежності України. Частина з них висувала передумову: спочатку чи принаймні водночас із проголошенням незалежності заборонити КПУ. Дехто нині каже, що в той день комуністи могли зробити все, в тому числі й харакірі, політичне самогубство. Дуже сумніваюся, і достатній тут аргумент такий: у Верховній Раді в ті години йшла дуже напружена боротьба за голоси комуністів, які завдяки цьому таки проголосували за Акт, отже, проголосували не тільки під тиском обставин, а й під демократичним тиском українських патріотів, у т.ч. й учорашніх комуністів.

Кажу «під демократичним тиском», бо в вирішальну для нації мить вони піднялися над ідеологічним протистоянням і простягнули своїм супротивникам руку національної солідарності. Це була мить історичного прозріння. Адже національна свобода є передумовою і економічного, і політичного поступу. За нею першість. Так – на шляху загальнонаціональної солідарності – здобували перемогу в визвольній боротьбі всі народи світу. Хто висуває інші пріоритети, той або лукавить, або не спроможний вибратися з тенет власного політичного егоїзму. Розвиток подій у незалежній Україні цілком підтвердив це.

Гадаю, уже тепер доцільно нагадати громадськості, що в перші тижні після вікопомного 24 серпня 1991 року частина «демократів» невтомно нашіптувала людям тезу про неповноцінність Акту, позаяк не було заборонено Компартію. А серед тих сіячів зневіри в українську незалежність, гамівників українського ентузіазму (об'єктивно справа виглядала саме так!) були не тільки ліберали – «інтернаціоналісти» («ліберальні демократи»?) на кшталт Володимира Гриньова, а й запеклі антикомуністи-патріоти: С.Хмара, В.Чорновіл, С.Головатий, Л.Танюк... Усі вони сьогодні творять тверду-твердющу «опозицію», а троєостанніх входять у центральний Провід Руху.

Українська автономія в складі російської держави у 2-й половині 17-го – на початку 18-го століть не втрималася й загинула через те, що не мала під ногами достатньо надійного соціального грунту, а не маючи його, не могла не втратити свою провідну верству, політичну еліту. Соціально-економічною основою українського визвольного руху, очоленого Богданом Хмельницьким, були буржуазні, ранньо-капіталістичні відносини, що зароджувалися в Україні завдяки передусім козацтву. Приєднавшись до Росії і не відірвавшись від Польщі, Україна опинилася між двох феодальних вогнів. Вистояти перед цим потужним соціально-економічним тиском ззовні, до того ж дуже агресивним політично, було неможливо. Тому українське козацьке старшинство перетворилося на вірнопіддане російське дворянство. А надто непокірним просто відрубували голову. Вогник української автономії поступово згас.

Ситуація повторилася на початку 20-го століття. Українська Народна Республіка зазнала поразки, бо наша буржуазія була занадто слабка і не зуміла опанувати суспільство соціальне, а російським більшовикам не так важко було збурити проти неї українські соціальні низи.

В умовах УРСР (цілковито формальної державності), усупереч неймовірним перешкодам, усе-таки йшов об'єктивний процес соціального вирівнювання української нації. На початок 80-х років українці становили в КПУ понад дві третини її членів. За обставин компартійного тоталітаризму це означало, що вони об'єктивно пости панівне становище в усіх сферах життя і стали провідною соціальною верствою та політичною елітою суспільства. Назва цієї еліти сучасною мовою – «партократія», «номенклатура». Український народ, довгий час переважно селянський, поступово набував повнокровної соціальної структури, ставав розвиненою нацією.

Перемогти у національно-визвольній боротьбі і втримати свою державну незалежність може тільки такий народ: будучи соціально розвиненим і маючи власну життєздатну еліту – соціальну і політичну. На початку 90-х років 20-го століття українська держава могла виникнути лише як держава «партократів», «комуністичної номенклатури». Такою вона залишатиметься доти, доки в суспільстві не сформується новий соціальний клас – клас вільних підприємців, широка верства приватних власників, до яких увійде, ясна річ, і «номенклатура».

У всьому цьому немає ніякого історичного ґанджу, ніякої несправедливості. Нова суспільна система завжди починається з зародження, тобто спочатку в старій системі з'являються ростки нового, які, розростаючись, утворюють тріщини в моноліті панівного класу. Такими паростками в КПУ були націонал-комуністи і «демократична платформа».

Де грунт для нового сприятливіший, паростки захоплюють більший простір, і процес відмирання старого ладу йде швидше й успішніше: порівняймо країни Прибалтики (Естонію, Литву, Латвію) з Україною. У нас із відомих причин націонал-комуністичний прошарок значно слабший і політично, і морально, тому й важче, повільніше йде реформування економіки та утвердження нашої державної незалежності.

Історичне щастя України 90-х років 20-го століття полягало в тому, що коли достиглий і перестиглий імперсько-тоталітарний плід від струсу (антидержавний заколот) просто впав, владу було кому підібрати. І цілком закономірно, що вона опинилася в руках «номенклатури». Іншого достатньо розвиненого кількісно та якісно, отже, і придатного для будівництва держави, соціального й політичного середовища у нас просто не було і тим часом немає. Щоб опанувати ситуацію, демократів занадто мало. Справа не стає іншою, якщо мати на увазі лише ключові пости, бо в такому разі «номенклатурне» бюрократичне середовище неминуче відштовхувало б від себе демократів і саме відштовхувалось би від них, і «демократична» влада була б малодійовою й нетривалою, або дійшло б до загальнонаціонального конфлікту. Історія вже підтвердила це. Аж ніяк не випадково, що в Прибалтиці «демократи» вже на перших виборах зазнали поразки і до влади знову прийшла «партократія», а в Грузії політична боротьба призвела до громадянської війни, у якій, знову-таки, перемогла «номенклатура».

Проте суть проблеми не тільки в цьому – у реальній владній (економічно й політично) силі «партократії» і в реальній історичній слабкості демократів. УРСР, тобто реальна Україна наприкінці 20-го століття, могла прийти до незалежності і утвердити свою державну самостійність лише демократичним шляхом: на інший вихід у нас просто не було фізичної вили.

Але ж демократія неодмінно передбачає і демократичне ставлення до своїх політичних супротивників, звичайно, за наявності спільного простору на основі загальновизнаних норм права і моралі (у нашому випадку таким простором є визнання державної незалежності України і політичних свобод). Творці «наукового комунізму», висунувши ідею диктатури пролетаріату, перестали бути демократами. Більшовики, забравши в буржуазії право на політичне життя, заперечили демократію в принципі. І коли я сьогодні бачу перекошені від люті обличчя «демократів», що потрясають «опозиційними» кулаками перед очима «партократів», Голови Верховної Ради і Президента, у моїй уяві постають потворні гримаси більшовизму. До речі, про небезпеку для України антикомуністичного більшовизму як психологічного явища у середовищі українських патріотів я говорив іше у 89-му році, у тому числі й публічно. Відтоді ця тема так чи інакше завжди присутня в моїх політичних розмовах і текстах.

Наш «демократичний» більшовизм іде головно від браку політичної та загальної культури і від психічного виснаження людей унаслідок тривалого й жорстокого компартійного гноблення. Тисячу разів має рацію Президент України, говорячи про хамство нашої «опозиції». Воно ганьбить націю і понижує престиж України перед усім світом, психологічно підтримує люмпенізовані прошарки суспільства.

Та було б півбіди, якби йшлося тільки про престиж країни (хоча від нього сьогодні залежить дуже важливе – політична й економічна допомога нам іззовні). Справа стосується вирішального – єдності нації, загальнонаціональної солідарності на грунті демократії і державної незалежності, політичної стабільності суспільства.

Як часто й дружно кричимо «єдність, єдність!», маючи на увазі єдність «демократів» у боротьбі проти «партократів». Одначе перемоги не буде, якщо ця єдність не стане лише частиною ширшої і вищої єдності – єдності нації на шляху свого державотворення. Таку єдність Україна продемонструвала в серпні 1991 року – і перемогла! Перед референдумом 1-го грудня за незалежність дружно агітували як «демократи», так і «партократи» – і Україна перемогла! Перемогла Україна.

Поза загальнонаціональною і загальнополітичною (тобто на основі взаємного визнання права на політичне життя) єдністю українських демократів і патріотів з «націонал-комуністичною» «номенклатурою» Українська держава не мала перспективи перемогти, без такої єдності вона сьогодні не має перспективи утвердитися як справді суверенна й незалежна.

Це прекрасно розуміють наші вороги – імперіалісти в Росії, п'ята колона в Україні, антиукраїнські сили взагалі. Після проголошення незалежності України основним для них було (і з їхнього погляду розрахунок правильний) – порушити оту єдність, дискредитувати український націонал-комунізм. Звідси народилася теза про Україну як про комуністичний заповідник. Начебто в Росії було менше комунізму й партократії! Цікаво, шо Україні протиставляли якраз Росію.

Натхненним пропагандистом цієї тези, невтомним творцем образу України як комуністичного заповідника стала наша «опозиція», насамперед з особі чільних представників Руху. Якось я був учасником зустрічі (крім мене, були ще В.Чорновіл і Л.Танюк) з групою австрійських парламентарів. Так от, наша розмова швидко й мимохіть перетворилася на дискусію між... мною і моїми співвітчизниками. Співвітчизники щосили намагалися переконати політиків із Європи, що сьогоднішня Україна – дрімучий «комуністичний заповідник», я заперечував, уважаючи (так і нині думаю), що захищав правду і Україну. Статтю п.Чорновола «Годовщина коммунистического путча», написану до першої річниці проголошення Акту про незалежність України і надруковану в одному з ідеологічних центрів п'ятої колони – в газеті «Независимость», сприймав і сприймаю як аморальну, як, по суті, антидержавний виступ.

На тлі комуністичної реакції в Росії, особливо протягом 93-го року, образ «заповідника» збляк, ітодіна політичній кухні недругів нашої незалежності було спечено новий пропагандистський пиріжок – тезу про якесь особливе й неймовірне серед країн СНД відставання України від демократичного поступу, про якусь надзвичайну, просто-таки катастрофічну кризу не тільки в українській економіці, а й у матеріальному становищі людей узагалі. Хто винен? Звичайно, тільки «партія влади»! Отже, геть її!

Робота високопрофесійна, найвищий зразок психологічної війни: коротко (лише два слова!) і доступно для побутового сприйняття. Витворено політичний знак, містифіковано його – закладено глибоко в підсвідомість. «Опозиція» отримала ефективний засіб маніпулювання масовою свідомістю. А що отримала Україна? Українству знову кинуто яблуко розбрату. Воріженьки потирають руки від задоволення і... хвалять «опозицію»! «Останкіно» методично, день у день, подає про Україну майже виключно негативну інформацію і рекламує... лідера «опозиції». Правда, тепер, здається, у «співдружній» телекомпанії з'явився новий еталон «демократії» – Міжрегіональний блок реформ Кучми–Гриньова.

Ніяка держава не може утвердитися й ефективно працювати без «партії влади», без сильної «партії влади», бо, власне, така «партія» і є державою. Справа лише в тому, чи є вона носієм, уособленням національного суверенітету й незалежності народу. За нормальних умов, в усталених, розвинених і стабільних демократичних країнах є «партія влади» як державний механізм функціонуванняізсуспільства і є політичні партії при владі або поза нею (опозиція в тому числі). Опозиція є опозицією не до «партії влади» (до державного механізму як такого), а до партій, що перемогли на виборах і здійснюють ту чи іншу політику. Держава як матеріальна форма (і гарант!) національного суверенітету народу, його державної самостійності стоїть поза цією боротьбою, державність нації ніхто не ставить під сумнів.

Зовсім інакша ситуація в нас. В Україні ще не закінчився процес становлення держави, ще не сформувався державний механізм існування нації, ше не відбулося розмежування між цим механізмом і політичними силами, що ведуть боротьбу між собою. Тому в умовах України повалення «партії влади» означало б практично повернення назад, до періоду загальносуспільного вибору – незалежність чи союз з Росією, «націоналістична» чи радянська державна символіка, одна чи дві державні мови, унітарна чи федеративна держава... Відомо, що комуністи-соціалісти України, українофоби всіх мастей ставлять питання саме так – повернутися до вибору. «Опозиція», засліплена більшовицькою ненавистю до «партії влади», активно допомагає їм у цьому. Зовсім не випадково, що в політичній, наскрізь люмпенізованій війні проти Президента і «партії влади» взагалі лідери нашої «опозиції» опинилися в одному ряду із запеклими комуністами і ненависниками української самостійності. Останні розуміють, – що головне для них напочатку, аби досягнути поставленої мети, – порушити політичну стабільність в Україні, розворушити суспільство, звалити ті ще слабкі й недосить міцно утрамбовані стовпи української незалежності, що їх нам удалося поставити за два роки будівництва держави. За умов економічної кризи і враховуючи, що допомога ворогам нашої державності надійде ззовні вчасно і в потрібних масштабах, дуже ймовірно, що перемога їм забезпечена, що вдруге «націоналістичного» вибору Україна не зробить.

Це розрахунки комуністів-соціалістів і космополітів-шовіністів, а також тих антикомуністів-демократів, які визнають усі людські права і свободи, крім одного – права українців на власну незалежну державу.

А що ж перші, наші «опозиціонери»-патріоти? Тільки жертви крісломанії, світоглядної загумінковості і психічної втоми суспільства? Важко в це повірити, коли бачиш, як лідери «опозиції», люди освічені й професіонали в політиці чи в політології, настирливо цілять у два найважливіші місця державотворення – у стабільність влади (прагнення зганьбити, дискредитувати Президента, державну владу як таку) і в становлення духовно-ідеологічної суверенності українських віруючих, незалежності Української православної церкви (атака на Київський патріархат).

Біда України сьогодні якраз у тому, що наша «партія влади» слабка, слабша, ніж у Росії або, тим паче, у країнах Прибалтики, Вона не цілісна, бо складається з кількох політичних загонів, що ставлять перед собою різну стратегічну мету. Тут і «націонал-комуністи», і імпер-комуністи, і комуністи-реформатори, і «чисті» демократи, і демократи-«інтернаціоналісти», і націонал-демократи — і навіть «опозиціонери»! інакшою «партія влади» й не могла бути, позаяк злам суспільної системи відбувся мирно, демократично, а творення нового ладу й української держави йде еволюційним шляхом. Малюючи «партію влади» одною чорною фарбою, зображаючи її як монолітну силу, ворожу інтересам держави та демократії «опозиція» фальсифікує дійсність і дезорієнтовує суспільство, посилює в країні світоглядний хаос, витворює спрощений і через те малоконструктивний погляд на історичні процеси. «Демократи» у Верховній Раді, окремі представники демократичних партій і позапартійні демократи в Радах (є навіть в Україні Асоціація демократичних Рад!) і державних адміністраціях (ясна річ, їх мало, та все-таки!), представницька і виконавча влада в Галичині (виділимо цей регіон), колишній міністр оборони К.Морозов (хто візьме на себе відповідальність стверджувати, що його наступник – не патріот України?), теперішні міністри Іван Дзюба, Олександр Ємець, Юрій Костенко, нарешті, п'ятеро членів Президії Верховної Ради (серед них і п.Танюк!) – це влада чи не влада? І чому ті люди – не «партія влади»? Бо не хочуть брати на себе відповідальність за стан справ? Тоді треба звільняти місце для «партократів».

Отож, говорячи про «партію влади», треба спочатку уточнити, що мається на увазі. У політичних суперечках неконкретизоване поняття – засіб демагогії, а не чесного шукання істини.

Захищаючи теперішню «партію влади» перед «опозицією», я веду мову про тих колишніх членів КПУ, які відійшли від своєї Системи – вибрали державну незалежність і демократію (багатопартійність і ринкову економіку). Звичайно, не треба спрощувати процес. Частина «колишніх» спочатку просто пристосувалася до обставин, але, пристосовуючись, вона поступово переродилася світоглядно. Це нормальний і закономірний життєвий поступ.

Бадзьо, влада, опозиціяХто не «зрадив» Системі, не «поступився принципами», той або створив Соціалістичну партію, або відновив КПУ. Загальновідомо, що ці суспільні сили є принциповими супротивниками українських «націонал-комуністів», уважають їх зрадниками і ведуть проти них, особливо проти Президента, цілеспрямовану ідеологічну й політичну боротьбу. Вони також входять до «партії влади», послаблюючи її, протидіючи Президентові і гальмуючи становлення демократи і держави. В українському суспільстві оце і є справжня опозиція – опозиція державному курсові на ринкові реформи і на розбудову національної держави (інше питання – як і якими темпами здійснюється цей курс). Якшо мати на увазі стратегічний процес і визначальні потреби національно-політичного та соціально-економічного поступу народу, то треба визнати, що чародєєви й козаренки мають цілковиту рацію, звинувачуючи Президента в тому, що він здійснює «рухівську програму». Згадаймо, що лідери Руху привселюдно (і, як завжди, галасливо) звинувачували Президента у тому самому – що він «узяв» їхню програму.

У цій парадоксальній претензії Руху до Президента найяскравіше виявляється політична незрілість нашої «опозиції», дитячий егоїзм ЇЇ патріотизму. Серйозні й відповідальні політики прагнуть, щоб їхні ідеї суспільство «брало», щоб їх «узяли» передусім владні люди, а наша «опозиція» гнівається, коли треба радіти.

Як тут не згадати болісні міркування Миколи Костомарова у статті «Дві руські народності» – понад сто років тому! – про те, що українство не вміє робити політику, тобто, скажу від себе, розрахувати, виробити конкретний план дій, знайти союзників, когось відколоти від супротивників, з кимось об'єднатися і т.д. і т.ін. Політика робиться на кухні (у прямому і переносному значенні слова), за трибуною чи перед мікрофоном вона тільки виголошується. Ми тим часом «політикуємо» головно за трибуною, тобто займаємося політиканством. За два роки національної свободи новонароджене демократичне українство не спромоглося створити добру політичну газету, масове авторитетне видання, як кажуть, для народу, налагодити систематичний випуск популярних брошур з актуальних питань суспільного життя, всі наші гучно проголошувані коаліції на практиці виявляються фікцією...

Якби наша «опозиція» була зрілою і справді патріотичною, вона зрозуміла б, що її природний союзник і в принципі однодумець – «партія влади» і Президент, точніше – Президентова «партія влади», і справа лише в тому, щоб робити діло, а не галасувати. Якби «опозиція» справді робила політику, відповідальну національну політику (а не дріб'язково-корпоративну), то за два з половиною роки незалежності ми поробили б значно більше загальносуспільних справ, зробили б їх значно краще – і в Верховній Раді, і в уряді, і на решті ділянок життя. Становище нашої країни було б сьогодні відчутно ліпшим, якби опозиція до імперсько-компартійної влади в УРСР не стала згодом опозицією до «партократів» у незалежній Україні, а взялася разом із «націонал-комуністами» творити єдину, міцну «партію влади» незалежної демократичної України. Тим паче, шо йшлося (і йдеться) не про союз із комуністами, а про об'єднання з тими, хто відійшов від комунізму. Цих людей уже не можна називати націонал-комуністами. Тому, говорячи про складові частини теперішньої «партії владик» я взяв це поняття в лапки, тоді як імпер-комуністів назвав без застережень. На жаль, наші сьогоднішні КПУ–СПУ – це якраз імпер-комуністичні угруповання, причому в першу чергу імперські, а вже потім комуністичні – соціалістичні. Нині в Україні націонал-комунізму вже немає, як немає і потреби в ньому та грунту для його існування. Президентова «партія влади», яку я називав умовно «націонал-комуністичною», тепер уже є політичним середовищем національно-демократичного спрямування. Це переважна більшість старої КПУ: з понад тримільйонної української організації КПРС «вірними ленінцями» залишилося тисяч двісті п'ятдесят (сьогоднішні КПУ, СПУ, Селянська партія плюс певна кількість «неоформлених» колишніх). Доля української держави залежить передусім від цієї більшості, вона дає основну частину кадрів на всіх ділянках суспільного життя. Як працюють ці кадри, великою мірою залежить і від ставлення до них «демократів», «опозиції» співробітництво, союзницькі взаємини чи конфронтація, взаємопоборювання. Адже «партія влади», як і все в нашому суспільстві, перебуває ще в процесі становлення, і не виключно Президент винен у тому, що, скажімо, хтось із його представників, як виявляється раптом, займає антипрезидентські позиції.

Узагалі наша «партія влади» потрапляє в кумедні ситуації. Членом президентської Державної думи був головний економічний радник лідера «опозиції», член центрального Проводу Руху. Газета «Голос України», орган Верховної Ради, виступала не раз рупором більше «опозиції», ніж «партії влади», зокрема Президента. Державне телебачення, бувало, явно рекламувало головного «опозиціонера».

До речі, про державне телебачення. На жаль (і в цьому велика слабкість «партії влади»), його в Україні ще немає. Справа не лише в якості передач, коли, приміром, майже всі (за винятком одного-двох) диктори УТН своєю дикцією, загальною культурою і мелодикою мови (виразно неукраїнською), умінням подавати матеріал не відповідають елементарним професійним вимогам, внаслідок чого формують в усього суспільства негативний, провінційний, малоестетичний образ України. Річ передусім у позиції тих, хто має велику силу над суспільством (четверта влада!) і зобов'язаний використовувати свою силу в інтересах держави, державотворення.

У День Збройних Сил України диктор УТН, поплакавши трохи, як і годиться, над матеріальною скрутою народу (не менше!), додає: а надворі лунають фанфари на честь українського війська! Наступного дня інший диктор УТН, зачитавши великий уривок з чергової політичної заяви про всенародні злидні, цитує з вірша В.Симоненка строфу про краплю, що переповнює чашу народного гніву. 17 січня УТН подає цілковито провокаційний антидержавний коментар до виборів президента Криму, на голови мільйонів глядачів зі столичного державного телеекрана сиплеться буквально таке: кримські вибори – це лише увертюра до регіоналізації та федералізації України, регіони все більше тікатимуть від центру... – і жодного слова про імперський шовінізм, інтриги, впливи зовнішніх сил на події в Криму тощо. 30 січня інформація УТН про кримські вибори прокоментована так: Кримові потрібен президент не проросійський, не проукраїнський (?!), а прокримський.

Нормальний власник негайно звільнився б від таких працівників, а наша «партія влади», певне, й не помічає, що веде боротьбу проти... самої себе. Невже настільки зацькована «опозицією»? Не втримаюся, щоб не навести ще один свіжий – класичний! приклад цькування і «демократичної» демагогії. Газета «Вечірній Київ», яка останнім часом стала страшно-«опозиційною», у номері за 12 березня ц.р. під рубрикою «З офіційних джерел» викладає зміст постанови Кабінету Міністрів про заходи щодо державної підтримки преси: з державного бюджету фінансуються державні видання, а також газети і журнали для дітей дошкільного і шкільного віку, якщо серед засновників їх немає комерційних структур і приватних осіб; виданням творчих спілок, за тієї ж умови, надається допомога у сумі половини витрат на придбання паперу і на послуги зв'язку; незалежним виданням може надаватися фінансова допомога з фонду «Незалежна преса України»...

На мій погляд, цілком справедлива й демократична постанова. А «ВК» інформацію про неї подає під заголовком: «Вільна преса урядові поперек горла» (?!).

«Партії влади» і патріотична опозиція в країнах Прибалтики, шоб успішніше долати перехідний період, закликають народ до самообмеження в ім'я утвердження державної незалежності – передумови завтрашнього добробуту. А згадаймо, який галас проти української «партії влади» зчинила наша «опозиція», вкупі з демократами-«інтернаціоналіcтами» і комуністами, з приводу сущої дрібниці – тимчасового скорочення через енергетичну скруту тривалості роботи ТБ.

Отже, слабка, недостатньо згуртована й дійова «партія влади» і слабка, нікчемна «опозиція». Як наслідок – слабка держава, незадовільний стан справ у всіх сферах суспільного життя. Вихід – не в поборюванні «партії влади», а в перетворенні її на міцний, надійний механізм державного функціонування країни шляхом відбору професійно кваліфікованих і патріотично-відданих кадрів із середовища як старої, так і нової (антикомуністичної, демократичної) «номенклатури», із нових політичних середовищ узагалі. Звичайно, наша стара «номенклатура» – не найкращий матеріал для будівництва незалежної демократичної України, але, на мій погляд (далеко не кабінетний), нова ще гірша. Такий трагічний результат нашої трагічної історії, і не заганяймо себе у безвихідь, борсаючись у тенетах відомої взаємозалежності: який народ, такий і уряд; який уряд, такий і народ. Тенета треба розірвати, зробивши все, щоб суспільство відчуло, усвідомило себе нацією, народом, який сам вибирає собі керівництво, відповідаючи за нього перед своїм майбутнім. Бо, зрештою, усі ми – народ, спільнота, об'єднана єдністю і рівністю політичних прав та обов'язків.

Дурна («опозиційна») конфронтація з владою парадоксальним чином повертає нас до політичної психології попередньої епохи з її священним поділом суспільства на «партію» і «народ». Натомість наше демократичне майбутнє в іншому й в одночасності взаємозалежних, внутрішньо суперечливих процесів формування і міцної «партії влади», і розвиненого громадянського суспільства, політично зрілих позавладних суспільних сил, організованих і стихійних. Без сильної, скажемо так, «партії громадянського суспільства» «партія влади» неминуче вироджується у замкнуте, зцементоване корпоративними інтересами бюрократичне середовище, яке панує над суспільством. Такою і була влада КПРС.

Становлення політичної демократи – психологічно тривалий ї непростий процес, непростий для обох сторін – і владної, і опозиційної. Під час президентських виборів у грудні 1991 року проти партій однаково кивали і майбутній Президент, і його перший супротивник. Удавалися вони в політичній боротьбі до проповіді партійного нігілізму й пізніше, щоправда, з, якогось часу Президент звільнився від цієї недемократичної тенденції, тоді як «опозиціонер» усе ще постійно виділяє свою організацію як мало не єдину життєздатну, покликану об'єднати всіх «демократів», ясна річ, під його мудрим керівництвом. Цікаво, що Рух, хоч формально і ввійшов до блоку «Україна», насправді у передвиборній боротьбі йшов окремим загоном, протиставивши себе всім національно-демократичним силам України.

Порозуміння, співпраця нового зі старим на ґрунті демократії й державності – не утопія, не просто добрі теоретичні побажання. Обнадійливі, перспективні порухи до солідарності були з обох сторін, і якщо ті тенденції не закріпилися, розчинилися в політичній суєті, це свідчить про одне: українство відстає від потреб часу і ризикує повторити трагічні помилки своєї історії.

Народний рух України за перебудову народився як певна єдність трьох політичних течій: загальнодемократичної (потенційно з двома відгалуженнями – проросійським та прихильним до національної самостійності), націонал-патріотичної (теж з двома відгалуженнями – демократичним і радикально-націоналістичним) та націонал-комуністичної. Основу складали націонал-демократи і націонал-комуністи. Загостримо ситуацію: у рамках НРУ вчорашні дисиденти співпрацювали з комуністами. І ще одне істотне зауваження: НРУ дійшов до свого організаційного оформлення і при явному сприянні певних політичних сил у тодішній «партії влади» – передусім при сприянні одного з секретарів ЦК КПУ, майбутнього Президента України.

У березні 1992 року Леонід Кравчук, будучи вже Президентом, зробив відважний і дуже ризикований для себе політичний крок: прийшов на з'їзд НРУ і виступив з вітальною промовою, заявивши про готовність співпрацювати з Рухом. Реакція з'їзду була фатальною: більшість, знехтувавши звичайні норми пристойності і національної гідності (бо мова йшла про Президента країни), грубо відкинула простягнуту руку першої особи «партії влади». Це була перемога вульгарного більшовизму над людською порядністю і здоровим глуздом, перемога «опозиції» над визначальними національними інтересами народу.

Що б там хто не говорив з діячів КНДС про своє ставлення до «партії влади», Конгрес національно-демократичних сил України виник як протидія розкольницькій політиці лідерів партії «Рух», як політична позиція на підтримку Президента. Це відразу помітила преса п'ятої колони й дружно накинулася на нову коаліцію саме за це. На жаль, лідери КНДС не знайшли в собі відваги й достатньої політичної принциповості, щоб протиставити себе негативістській стихії і заявити про свою позицію твердо й відверто. КНДС поступово, принаймні на загальноукраїнському рівні, ше й не народившись по-справжньому, перетворився на організаційну примару.

Президент, ставши по суті націонал-демократом і антикомуністом, залишився без політичної і моральної підтримки нових, антикомуністичних, суспільних сил, він опинився між двох, до того ж вульгарних, опозицій – комуністичної і «демократичної», опинився наодинці зі своїм різношерстним апаратом. І при цьому «опозиція» ще має зухвальство дорікати йому, що він спирається на «партократію»!

А на кого спирається Борис Єльцин? Той Єльцин, у якого і проблеми незрівнянно легші, і підтримка була з боку опозиційних до комуністів політичних угруповань («Демократична Росія», «Вибір Росії»). Між іншим, коли «Вибір Росії» удався до практики української «опозиції», стало гірше і йому, і Президентові, і всім демократам Росії.

Чесно і справедливо оцінюючи діяльність Президента України, треба дивуватися не тому, що він допускався помилок і не до всього доходили його руки, а тому фактові, що вже третій рік Україна йде дорогою незалежності і демократії – іде, обходячи смертельно небезпечні пастки і, на моє тверде переконання, усе далі відходячи від того рубежу, по той бік якого у нас була одна перспектива – повної національно-державної, отже, й етнічної, загибелі.

Усе це – тема окремої розмови, а зараз обсяг статті примушує мене обмежитися лише кількома загальними, найважливішими, на мій погляд, міркуваннями.

Фантастичні прогресивні зміни в світовій історії другої половини 80-х – початку 90-х років 20-го століття сталися завдяки двом українцям (якщо всю складність і неоднозначність процесів зводити до уособлення їх на вершині владної ієрархії), точніше, завдяки українській натурі в особі двох політичних постатей – Михайла Горбачова і Леоніда Кравчука. Тільки м'яка українська вдача Горбачова (реформатора і... російського великодержавника!) могла так плавно і майже без катастроф спустити в прірву небуття велетенську, всю в тріщинах, єгипетську піраміду імперії-наддержави і комуністичного тоталітаризму.

В українській історії (або: на українському відтинку цих епохальних і потенційно дуже небезпечних своїми першими наслідками подій) аналогічну роль зіграв і відіграв Леонід Кравчук.

І в першому, і в другому випадках таємниця успіху в одному: в умінні йти урівень з часом, не випереджати події, вести корабель історії річищем суспільної психології, а в нашого Президента ще й інше – керуватися правильними стратегічними розрахунками.

Моя перша, імпульсивна реакція на Мінську угоду про створення СНД була панічною: Україна потрапила в смертельну пастку. Та охолонувши трохи, зрозумів, що сталося: з дороги української незалежності відкинуто грубезну колоду, ім'я якої – СРСР.

Після української перемоги на референдумі 1-го грудня Президентова «партія влади», не повторивши помилок Центральної Ради, почала з основного – із творення національних Збройних Сил. Аналогічним за історичною вагою її політичним кроком стало запровадження інституту представників Президента і, відповідно, створення нових владних структур – державних адміністрацій. Це означало, що другий (після Компартії, фактично розпущеної) організаційний моноліт тоталітарної системи – моноліт Радянської влади – було розколото, одну з його частин протиставлено іншій і взято за основу при творенні нових вертикальних структур виконавчої влади – по суті, перших власних владних структур незалежної України. Щоб забезпечити еволюційний характер зміни політичного ладу, було зроблено видатний крок, знайдено чи не єдино можливий надійний вихід. Революційний шлях вів до конфронтації та конфліктів.

Про економічні процеси в незалежній Україні, про подолання Україною економічної кризи, яке є найважливішою обставиною для утвердження нашої державності, говорити мимохідь ризиковано. Одначе зовсім обминути питання тут не можна. Тому зазначу тільки одне: і зміна форм власності, і реформування системи народногосподарського управління, і структурна перебудова української економіки – усе це проблеми більше політичні, ніж власне економічні, і це треба мати на увазі, об'єктивно оцінюючи позицію Президента у галузі економічної політики.

Узагалі, прискіпливо обмірковуючи діяльність першого Президента незалежної України, я бачу в його принциповій політиці тільки одну безперечну помилку: поспішливе вивезення з України тактичної ядерної зброї. Близько до цього стоять домовленості в Масандрі, але тут із погляду практичної політичної ситуації в той момент не все ясно. Можливо, у тих стратегічно важливих справах, крім усього іншого, зіграли свою негативну роль і суто людські обставини? Маю на увазі те, що в минулому році, десь із весни, у роботі Президента відчувалася якась утома, певна розгубленість перед труднощами і перед провінційною нахабністю опозиційних наскоків.

Ситуація надзвичайно небезпечна через те, що безпосередньо пов'язана з фундаментальною проблемою історичного процесу – з проблемою політичного лідерства – і торкається особистих якостей Президента, сказати б, українськості його натури. Справа ось у чому. Коли суспільний поступ полягав у тому, щоб зруйнувати Систему, щоб спустити віз з гори, не потрощивши все, Леонід Кравчук був видатним майстром часу: правильна стратегія полягала в тому, шоб поспішати, шоб не оголювати перед усіма історичний сенс подій. Такий час, на жаль, для України ше не минув, і стратегія залишається загалом у силі, проте на передній план вийшла все-таки нова історична потреба – йти попереду, не просто спрямовувати події в потрібне річише, а й явно вести народ за собою, творити свій власний політичний час. Із цієї об'єктивної потреби постають часті й небезпідставні загалом докори Президентові у недостатній твердості поведінки. Очевидно, це першорядна для України й непроста для Президента психологічна проблема. Президент мусить її розв'язати, він не має права відступати. В Україні сьогодні немає політичного діяча, який міг би гідно й надійно взяти з Президентових рук естафету українського державотворення. Такий висновок – плід моїх тривалих і нелегких роздумів.

На щастя, останні місяці показали, що є ще порох у Президентовій порохівниці. Тут я виділив би два стратегічні моменти: твердість щодо розв'язання проблеми ядерної зброї в Україні (переконаний, що іншого реального шляху в нас немає) і перехід до якісно нового етапу реформування нашої економіки, причому без перетрушування старих кадрів, що теж важливо з політичного погляду. А втім, зазначені два моменти взаємопов'язані.

Політична мова Президента стала енергійнішою, пружнішою, оцінки й спрямованість – однозначнішими. Це вже мова лідера країни – не тільки формального, а й фактичного. Саме це потрібно Україні найбільше – і саме тепер.

Річ у тім, що в Україні настає новий період державотворення, складається нова політична ситуація. Маю на увазі не ті чи ті наслідки майбутніх виборів до Верховної Ради, а політичне явище, яке виразно окреслилося в ході підготовки до виборів, у ході боротьби за владу: ми стали свідками формування й організаційного оформлення у всеукраїнському масштабі п'ятої колони, що виступає під прапором демократії та ринкових реформ. Такою колоною вважаю Міжрегіональний блок реформ Гриньова – Кучми. Це другий, демократичний, загін ворожих Українській державі, українству взагалі, політичних сил. Перший – КПУ – СПУ і всі вчорашні.

Програма МБР – федералізація України, дві державні мови, подвійне громадянство, інтеграція України в СНД (читай: поступове злиття з російською державою) – це усвідомлена й цілісна програма знищення української державності, не тільки нашої незалежності. Хоче чи не хоче цього «господін професор» – це невідворотний шлях до громадянської війни, отже, і до війни з Росією, Чи, може панове гриньови–кучми думають, що Україна після трьох років незалежності смиренно всуне свою голову в ярмо імперії? Байдуже, яке воно, це ярмо, – комуністичне, демократичне чи ліберально-демократичне.

Підбадьорені комуністичною реакцією в Росії і спекулюючи на економічних труднощах, піднімають голову комуністи-соціалісти України. Становище ускладнюється тим, що об'єктивно складається блок КПУ–СПУ з МБР Гриньова–Кучми. Національний прапор у комуністів і в антикомуніста Гриньова один – неукраїнський, антиукраїнський. Однакові в них і тактика та стратегія: перемогти на виборах, неодмінно провести дострокові вибори Президента і (це дослівне формулювання в обох програмах) змінити політичний курс української держави, ≪ізоляціоністський≫ курс, як каже інтелектуал Гриньов і його побратими-стратеги в Москві. «Ізоляціонізмом» вони називають курс, що виводить Україну з-під диктату Москви і спрямований на утвердження державної незалежності та національної гідності українського народу.

Нині всі антиукраїнські й антидемократичні сили в Україні і поза нею покладають великі надії на дострокові перевибори нашого Президента. Розрахунок простий: вибори, проведені в умовах економічної кризи, неодмінно принесуть поразку Леонідові Кравчукові і його буде усунено з політичної арени.

Ставлення до Президента і вимога дострокових президентських виборів в Україні, неодмінно в червні, є лакмусовим папірцем не тільки для російського шовінізму, а й для українського отаманства і української політичної глупоти.

Президент, відмовившись брати Участь у таких виборах, повівся гідно. Аргументація його принципова й переконлива.

Розвиток подій в Україні і в світі за останні місяці приводить нас до однозначного висновку: сьогодні найважливіший історичний інтерес незалежної демократичної України полягає в тому, щоб узагалі зняти з порядку денного питання про дострокові вибори Президента України. Поза політичними спекуляціями підстав для таких виборів немає.

Досі, натикнувшись на вмілу політику Леоніда Кравчука, російському імперіалізмові не вдавалося спровокувати в Україні збройні конфлікти і таким чином знищити нашу державу. Тепер ставку зроблено на п'яту колону, на її демократичний прихід до влади.

У серпні-грудні 1991 року Доля справедливо винагородила нас за всі наші страждання і великі жертви в імперській неволі та в неволі комуністичного тоталітаризму. Якщо сьогодні зрадимо їй, ми станемо самогубцями.



 
matrix-info БУЛАВА