«Вічність»
поезії

БАЛАДА МІННЕЗИНҐЕРА       

З легенд стародавніх, що ше́пчуть ліси,
З’являється образ твій, в кро́ні краси,
Де Райн ко́тить хвилі зелені й німі,
І скелі ховаються в синьому сні.

Там ельфи танцюють у місячну ніч,
Троянди цвітуть біля за́мкових віч,
А ти, моя ла́до, на кручі стоїш,
І золотом кіс серце во́я ятри́ш.

Той голос – немов спів чарі́вних унди́н,
Що ма́нить плавця у безодню глибин.
Всі знають, що в цих таємничих очах – 
Є солод і смерть, і мій зоряний шлях.

Я – лицар любові, що втратив свій щит,
А погляд твій – меч, що долає мій світ.
Та казка скінчається пла́чем струни́:
Ти – сон дивоніжний, що зник восени.