«Вічність»
поезії

ФАТУМ ЖИТТЯ       

Життя – як плесо, сховане в туман,
Де доля вишива щораз сувої днини,
І котить час в свій вічний океан
Крізь таїнства і велич щохвилини.
Ми ж – подорожні невідомих ру́сел
І істин шукачі, і бранці ще й обрядів,
Де кожен крок – то неминучий вузол
З рутини метушні і мрій з-під зорепадів.

Буває, фатум – скульптор і суворий Тор,
Різце́м січе́ у скутім в мармур серці,
Та незгасимий ле́том в душах метеор
Не розірве їх в іскри в запально́му герці.
У кузні цих жарінь, під молотом тривог,
Гартується нетлінна людяності сутність,
І серед безлічі поразок й перемог
Скрізь Провидіння криється присутність.

Бринить буття, мов скрипка вдалині,
Року смичок розніжно крає струни,
І в цій величній, древній таїні́
Арфи звучать й витесуються руни.
Симфонія-розмай живого полотна –
То плач сопілки й ви́громи орга́на,
Де кожна нота пульсу, світла чи сумна,
Лягає у літо́пис як живо́пис й ша́на.

Шаліють бурі, кресять блискавиці,
І зоревії плину сущого позамітають слід,
Але горить вогонь, що зроджений у криці,
І над снігами тла все ж квітне духу цвіт.
Кінець бо – лиш пролог новітнього світанку
І доля – не ворожка й не примхлива гра,
А мудрість сенсу роду й смертного доданку,
Де кожна мить життя – цілюща і свята.