«Вічність»
поезії

МИ       

Зостанься світлом у мої́м саду,
Де осінь колихають піснею дощі, –
Навіть босо́ніж у твій світ піду,
Мов за весною, в свя́точнім плащі.

Твоя природа – стягнута струна,
Що душу розбентежує і рве
У вихорі чуттів, очей, де глибина,
Яку ніхто не ніжив й не збагне.

О, так, ми – зо́рі, що лягли у ковилу́,
Ми – два крила, що небо обійня́ли,
І барви ми, що вніч зквітни́ли млу
Пелю́стками цілунків, що кружляли.

Твоя любов – мій найсвятіший храм,
Де думи – молитви́ з дитячих снів.
І ми – щасливі – між комедій й драм,
Віншу́ємо життя без злуди зайвих слів.

Нехай репі́же буть, а скрізь ширяє вій,
І куля із землі тріщить від зла й облу́ди –
Довіра й щирість збережуть сувій,
Де Бог на двох запише – будуть люди.

Тож най летять у безвість ретязі́,
А час карбує зморшки нам під очі – 
Я все віддам за усмішку в сльозі,
Яка зася́ює пітьму́ посе́ред ночі.

Ми не лукавили, йшли чесно в майбуття,
Крізь суховії й гро́ми, чрез вітри́ й тумани.
Ти в нім – бенте́га й спокій, мрія й забуття
І ві́дчай із надією… Ми – зцілення, і рани...

О, так – всі вільні подорожніх обирати,
Або ж серця́ обох роздерти об граніт,
Та над усе – навчитися кохати і плека́ти
Когось того́, хто твій тримає світ.