«Вічність»
поезії

* * *

Не клич мене… Я – квітка нежива,
Що в завірюсі пам’яті згасає.
Твої нещадні і палкі словаs
Стали як лід, що течію зтинає.
Воліла би зійти знов ранком у наш сад,
Де солов’ї ще марять про кохання,
Та вороття немає вже з-за ґрат,
Які звела́ розлука по світанню.
Лебідка я, що крила обпалила
Об холоднечу зорь того доко́ру.
Нам терном інша почуття встелила
Й перетворила казку на потвору.
Прощай, мій місяце… Роса уже гірка
На пелюстка́х надій хитких холоне
Й в долонях лю́бих ще тремтить рука 
Та серце вже в буремнім морі тоне.
Нехай же сад твій знову зацвіте,
Хоч я у ньому – лиш зів’яла м’ята.
Любов була… Як сяйво золоте.
Тепер – розлука. Я – на ній розп’ята.