«Вічність»
поезії

* * *

Сміялось сонце… А тепер – зима.
Душа, як скрипка, в ти́ші обірвалась.
Була ти сяйвом – й світла вже нема,
Лиш тінь німа на пам’яті зосталась.
Я кликав ве́сну в замкнені сади,
І зорі розстеляв попід дівочі ноги…
Та розійшлись, мов у ріці сліди,
Наші зчужі́лі вже, далекії дороги.
Самотність й зрада увійшли без слів,
Сіли край ліжка в сукні із туману.
Я так кохав… я так тебе любив! –
Тепер п’ю зварену у пі́дступі оману.
Лети, мій сум, як лебідь, в вирій мрій,
Хай ту́га від розлуки серце відпускає…
Але в душі – лиш вітру дикий вій
І пустка, що в тобі́ надію розчиняє.