«Вічність»
поезії

ТІНІ ЛЮБОВІ       

Спливає оксамитом ніч, немов терпке́ вино
Й стискає подих серце в зашморгу струною
Серед туману пу́стки з пам’яттю німою
Про неймовірне – наче вчора – так давно.

Можливо згадуєш в замрі́ї дні змайну́лі,
Коли розкішно я твій трепет з вуст збирав
Так неквапли́во, ніби спрагу. Пив і напував
Любов коханням. Й раптом ми – минулі.

А почуття тоді тримали небо над собою
Й світи́ гасили зорі ніжно – із обіймів в сни.
Так дивовижно. Квітоцвіти спільної весни
Опали осінню і вмерли.., всніжені зимою.

Тепер вже сутінки малюють профілі на склі
І холод дихає відлунням ледь відчутним.
Ми – тиша. Розчинилися у вимірі відсутнім,
Лишивши лиш дві тіні – плями на Землі.

Сконала зра́дливо ота, що долі обвінчала –
Її ми поховали вдвох між бли́манням тривог.
З розма́ю раю, так буває, зчаклувався смог
Відчуження чуттів: Любов нас не впізнала.