Павло Гай-Нижник

Тема 5

ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІ І МІГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ: НОВА СВІТОВА ДІЙСНІСТЬ І СУЧАСНИЙ ВИКЛИК ДЛЯ ЄВРОПИ ТА УКРАЇНИ

Download file, PDF

Опубліковано: Гай-Нижник П. Транснаціональні і міграційні процеси: нова світова дійсність і сучасний виклик для Європи та України // Імміграція і транснаціоналізм: навчальний посібник / Анакіна Т.М., Гай-Нижник П.П. та ін.; за ред. П.В.Токаря. – Ужгород: ДВНЗ «УжНУ», 2023. – С.111–155.

План

1. Транснаціоналізація і транснаціоналізм як підпроцес глобалізаційних трансформацій.

2. Зворотний бік глобалізаційного транснаціоналізму:
нові загрози і виклики людству.

3. Транснаціональна міграція – новітня модель імміграційної соціокультури та світу поліідентичностей.

4. Українські біженці тотальної війни як крайня форма вимушеної імміграції: зріз соціально-демографічної катастрофи.

5. Транснаціональні соціальні спільноти – нова форма імміграційної дійсності доби глобалізації.

6. Висновки.

Cучасний світовий порядок перебуває у стані інтенсивної трансформації, що передбачає перерозподіл важелів і обширу впливу та рівноваг як у розумінні контролю над планетарними ресурсами, глобалізованою фінансово-економічною системою, енергетичною сферою, регуляцією й оволодінням новими високотехнологічними комунікаціями і винаходами тощо, так і у пошуку новітніх гуманітарних основ співжиття на планеті та засадничих конструкцій геополітичних взаємин, формул, моделей і механізмів дієвої міжнародної системи безпеки. Україна, що історично і географічно завжди перебувала на перетині світових геополітичних інтересів, глобальних торговельно-економічних шляхів та цивілізаційних процесів, опинилася й перебуватиме у майбутньому у фокусі кардинальних змін планетарного масштабу і є однією з ключових точок на євразійському просторі, де перетворюється сучасність і зароджується нове майбуття світових взаємовідносин.

Суспільство є складною органічною цілісністю, а його частини настільки взаємопов’язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. Проте важливими у перебігу змін є їхня природність і поступовість, що не становлять загрози зламу стрижневих для суспільства національних цінностей та вихолощенню його загальнонаціонального самоусвідомлення, а натомість вакцинуватимуть націю від руйнівних глобалістичних вірусів (мультикультуралізму, національного нігілізму, космополітизму тощо) й водночас сприятимуть розгерметизації облудливої схильності до затхлого ізоляціонізму і надихатимуть до духовного відродження нації та морального вдосконалення людини, до творення історії.

Слід зауважити також, що за розуміння процесів розвитку сучасного світу практично неможливо встановити абсолютний контроль за будь-якою сферою реальності, а в суспільно-політичній сфері зводяться нанівець будь-які можливі мрії про абсолютно контрольоване суспільство. Тож стає очевидним, що думка про можливість тотального планового розвитку суспільства є помилковою й здатною викликати трагічні наслідки. Будь-яка вимушена уніфікація виробничих та соціальних відносин, релігійного життя, національних традицій тощо означатиме намагання контролювати таку складно організовану систему, як суспільство, й може призвести його до застою та деградації. Тому-то й такою ж небезпечною і хибною є будь-яка «соціальна інженерія» щодо сформування концепту національних відносин, національної (багатонаціональної) держави й національної безпеки також і в контексті проблем глобалізму та транснаціоналізму.

Сучасний світ перебуває у перебігу безперервного оновлення і незворотних трансформацій людського самоусвідомлення та взаємообміну не лише культурно-інтелектуальними надбаннями та науково-технічними здобутками, а й, власне, різноманітним досвідом окремих індивідів завдяки безпосереднім чи віртуальним контактам та через взаємодію і можливість вільного пересування планетою цілих груп чи навіть мас з тих чи інших країн, представників окремих соціальних спільнот або ж навіть етнонаціональних груп тощо.

Цьому сприяє не лише поширення в усі закутки Землі інтернет-мережі, розвиток індустрії мандрівок (туризму), досягнення транспортних засобів пересування на далекі відстані у стислий відрізок часу, а й універсалізація культурно-соціальних процесів, суспільно-політичних моделей різних країн та глобалізація світової економіки, а відтак і полегшення завдяки науково-технічному прогресу міграції великої кількості трудових ресурсів та інтелектуальних сил на рівні транснаціональних процесів і трансконтинентальних обширів. Тож сучасний світ невпинно зменшується (принаймні на рівні сприйняття), а можливості людства незбагненно збільшуються.

Людство переступило поріг генетичної революції, кібер- і нанотехнологій, що з винайденням нових енергетичних можливостей створюють нову матрицю майбуття і засвідчують про досягнення ним нової ери цивілізаційної еволюції.

Транснаціоналізація і транснаціоналізм як підпроцес
глобалізаційних трансформацій

Сучасний світ занурений у постійний і перманентний рух взаємодії та взаєморозвитку, а процеси кооперації між країнами постійно набирають оберти, що інтегрують величезні маси людей, фінансові потоки та економічні ресурси у великий єдиний міжнародний простір без меж, кордонів та бар’єрів. Процес глобалізації торкається кожної держави, нації і навіть окремої особи, залучаючи їх у свій колообіг і прагнучи поглинути й розчинити у власній неосуб’єктності. Відтак глобалізація стала головним чинником конвергенції процесу транснаціоналізації та глобальних трансформацій у світі, а сучасна роль транснаціональних процесів і місця в них міжнародних компаній (корпорацій) зростатиме відповідно до рівня осяжності та різноманітних аспектів поглиблення глобалізації та її експансії.

Тож транснаціоналізація (від лат. через (транс.), по той бік, на ту сторону) – це процес посилення світової інтеграції у результаті глобальних операцій транснаціональних (міжнародних) корпорацій та суспільно-політичного розширення меж взаємодії і взаємовпливів державних організмів у структурі планетарного розвитку і формування нової системи світового порядку.

Транснаціоналізм же є підпроцесом глобалізації:

⦁ у соціології і суміжних з нею дисциплінах він означає зв’язок явищ, що виникають внаслідок соціальних взаємодій поза межами національних держав;

⦁ в історичній науці – взаємообумовленість історичного поступу і цивілізаційного розвитку людства в їх причинно-наслідкових взаємовпливах щодо основних віх, які характеризують минуле ключових ареалів людської цивілізації й стали стрижневими і визначальними у формуванні суспільно-політичних, культурно-релігійних і фінансово-економічних моделей її еволюції та формування етично-світоглядної думки, що вплинула на розвиток світу і формувала його майбуття;

⦁ у політології він визначає і характеризує універсальні політичні концепції, теорії і моделі світової геополітичної структури, різновидів суспільно-політичної організації і державно-політичних устроїв, системи міжнародних (міждержавних) взаємин та світової безпеки тощо;

⦁ в юридичній літературі має місце думка, що приватно-правові відносини набувають характеру транснаціональності, коли їх фактичний склад виходить за рамки однієї держави, коли в них присутній іноземний елемент. Отже, з юридичної точки зору транснаціональний – це такий, що виходить за рамки однієї країни, набуває міжнародного характеру, тому з точки зору юриспруденції транснаціональний можна розуміти як такий, що стосується правової системи різних держав, регулюється правом різних держав;

⦁ цей термін також застосовується для глобальної діяльності корпорацій та неурядових організацій або загалом недержавних суб’єктів.

Існує кілька підходів до розгляду поняття глобалізації та її основних теорій. В аспекті першого вектора доцільно згадати теорії світових систем, всесвітньої культури, всесвітнього правління, глобального капіталізму.

⦁ Прихильники теорії світових систем (world-system theory), як наприклад І.Валлерстайн (I.Wallerstein), у 1970-ті роки робили наголос на економічний аспект глобалізації, вважаючи, що економіка виходить за межі однієї окремо взятої держави. Така теорія спирається на єдину концепцію поділу праці, але співіснування при цьому різномаїття культурних систем, де основною рушійною силою взаємодії поміж країнами є економічні зв’язки. Апологети такої думки були прихильниками поширення капіталізму в усьому світі, а сам він та економічний розвиток країн, згідно з цією теорією, поділявся на «центр», «периферію» і «квазіпериферію». Периферія у цій системі координат повністю залежить від центру в усіх відношеннях, тоді як квазіпериферія має більш диверсифіковану економіку. Процес же глобалізації, на їх погляд, полягав у постійній експансії (розширенні) та постійній зміні її центру, а незмінним атрибутом економічної трансформації є циклічні кризи.

⦁ Пріоритетом для прихильників теорії всесвітньої культури (world culture theory), найвідомішим представником якої вважають Р.Робертсона (R.Robertson) і якого асоціюють з появою терміну «глобалізація», були культурні фактори глобалізації. Основою багатьох наукових робіт цього періоду є поняття глобального села («Global village»). Цей термін був введений до наукового обігу М.Маклуеном (M.McLuhan), що широко використовується в його книгах для опису нової комунікаційної ситуації, а згодом – і культурної ситуації. М.Маклуен уявляє земну кулю «стиснутою» до розмірів села в результаті електронних засобів зв’язку, завдяки чому стала можливою миттєва передача інформації з будь-якого континенту в будь-яку точку світу. Тож світ розглядається як єдине ціле, в якому існують чотири основні одиниці – суспільство, міжнародна система, індивід, людство. У рамках теорії всесвітньої культури розвивається й глоболокалізм – напрям, що вивчає «територіальні» особливості глобалізації культури, які знаходять відображення в глокалізації. Глокалізація ж – це процес, за допомогою якого транснаціональні ідеї та інститути набувають особливі форми в певних частинах світу у зв’язку з тим, що універсальні ідеї та процеси, які становлять фундамент глобалізації, можуть усвідомлюватися і засвоюватися різними країнами і соціальними групами по-різному залежно від їхніх цілей.

⦁ Теорія всесвітнього (світового) правління (World polity theory) розглядає політико-правові аспекти глобалізації, формування глобального суспільства, спираючись на універсальні принципи правління. Правління, на погляд прихильників цієї теорії, – це створення системи спільних цінностей, які формуються усіма учасниками «глобального суспільства» (індивідами, громадянами, урядом, міжнародними організаціями) та управляють їх поведінкою. Основу ж глобалізації прибічники теорії всесвітнього правління вбачають у прогресі, особистій незалежності й правах та у державному суверенітеті, позаяк у своїй основі усі держави схожі.

⦁ Теорія глобального капіталізму (global capitalism theory) сповідує безпосередній зв’язок процесів глобалізації і транснаціоналізації. Головним інститутом транснаціональних корпорацій є глобальна ділова еліта світу, а також міжнародні організації (Світовий банк, МВФ) і державні транснаціональні компанії (корпорації). У контексті цієї теорії глобальною політичною елітою є Організація Об’єднаних Націй (ООН), Світова організація торгівлі (СОТ), неурядові організації, політичні партії, інтеграційні угруповання (як, наприклад, Європейський Союз). Прихильники цієї теорії намагаються включити в єдину конгломерацію економічні, політичні та культурно-ідеологічні аспекти глобалізації, але які зосереджені лише на одній політичній системі – капіталістичній.

⦁ Ще однією з основних економічних теорій, що розглядає процес глобалізації, є конс’юмеризм (consumerism). В її рамках перспективу бачили у формуванні глобального гомогенного суспільства (культури) на базі поширення західних інститутів і цінностей. Основним внеском у її концепцію є праця французького вченого С.Латоша «Вестернізація світу». Вестернізація в цьому разі виступає як тотальна сила, якій не можуть і не здатні протистояти локальності.

Інший вектор розгляду теорій глобалізації ґрунтується на постнеокласичній науці (зародилася у 1970-ті роки), представниками якої є В.Стєпін, Д.Гелд (D.Held) та ін. В її основу покладено співіснування соціальних систем, синергетику, де велика роль належить теорії нестандартного Всесвіту, основою якої є поняття «інфляційної фази» – стадії прискореного розширення. Головними її аспектами є комп’ютеризація науки, математичне моделювання, міждисциплінарність, принцип еволюціонізму, синтез наукових знань. Згідно із Д.Гелдом, можна виділити 3 основних напрями (школи) в концептуалізації глобалізації – гіперглобалізм, скептики і трансформісти.

Один з основних скептиків дискурсу глобалізації І.Валлерстайн вважає глобалізацію нічим іншим, ніж підвищеним рівнем інтернаціоналізації. Говорячи про ілюзорність глобального уряду, глобальної економіки і глобальної культури, практично усі представники цього напряму одностайно сходяться на тому, що то є проєкт західних країн (більшою мірою США), які прагнуть таким чином поширити свій вплив на увесь світ. При цьому таке домінуюче становище у світі західної капіталістичної (неокапіталістичної) економіки і культури, заснованої на конс’юмеризмі, ще більше стимулює розвиток фундаменталізму і націоналізму як захисної реакції.

При аналізі глобалізаційних процесів саме скептики схильні ототожнювати глобалізацію з модернізацією. Глобалізація розглядається як поширення західних інститутів модернізації, основу яких становлять капіталізм і демократія. Скептики вважають, що основний потік інвестицій і торгівлі транснаціональних корпорацій концентрується в найбільш розвинених країнах, а самі корпорації більшою мірою представляють інтереси країн, з яких вони походять.

Гіперглобалізм сповідується прихильниками єдиного глобального ринку усіх країн. Стверджується, що глобалізація несе «денаціоналізацію» світової економіки через становлення і розвиток транснаціональних виробничих, торговельних і фінансових мереж (K.Ohmae). При цьому вважається, що національні держави є не більш, ніж простим передавальним механізмом в організації глобальних потоків капіталів і товарів. Таким чином, з цієї точки зору, постійна транснаціональна взаємодія людей через кошти глобальної комунікаційної інфраструктури приводить до підвищення усвідомлення спільних інтересів і проблем, що сприяє їх ефективному вирішенню.

Трансформісти визнають глобалізацію ключовим феноменом сучасного світу, що лежить в основі провідних радикальних трансформацій у всіх сферах розвитку сучасного суспільства – економіці, політиці, культурі, управлінні та ін. Основоположним принципом їхніх поглядів є орієнтація на культурний розвиток і взаємодію країн, культуру як ключовий аспект глобалізаційних процесів.

Як визначає Т.Фрідман у своїй праці «The World Is Flat: A Brief History of The Twenty-first Century» («Плаский світ: скорочена історія ХХІ століття»): «…глобальне поле для конкурентної гри вирівнюється. Світ стає пласким. Настає поєднання усіх світових центрів у єдину глобальну мережу, котра – якщо не втручається політика та тероризм – здатна стати першим вісником епохи непередбаченого процвітання та оновлення…». Багато вчених вважають, що глобалізація суспільства включає у себе не менш важливий процес транснаціоналізації. У зв’язку з цим існуючі теорії транснаціоналізації розглядають як діяльність їх основного агента – транснаціональних компаній (корпорацій), так і їхній вплив на глобалізаційні процеси.

Відтак транснаціоналізація є процесом посилення світової інтеграції у результаті глобальних операцій транснаціональних компаній, які є головним суб’єктом цього процесу. Водночас вона є якісно новим етапом інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку усіх держав і створення транснаціонального капіталу. З іншого боку, транснаціоналізація господарського життя є процесом посилення ролі транснаціональних корпорацій у світовій економіці. Тому транснаціоналізацією можна вважати також і переміщення капіталу з країн з його відносно надмірною кількістю в країни, де він перебуває у дефіциті, проте у надлишку є інші фактори виробництва (праця, земля, корисні копалини), які не можуть бути раціонально використані у відтворювальних процесах через брак капіталу. Відмінності ж між «транснаціоналізмом» та «інтернаціоналізмом» (програмним пунктом робочого руху) чи «наднаціоналізмом» (міжнародно-правовим поняттям окремих форм наднаціонального союзу) повинні бути умовно розмежовані: «інтернаціоналізм» означає дії між державами / державними суб’єктами, а «транснаціоналізм» – це про дії недержавних суб’єктів.

⦁ Існують також теорія використання ринкової влади для транснаціоналізації (школа С.Гаймера / Ч.Кіндлебергера), теорія життєвого циклу товару (створена в рамках Гарвардського проєкту багатонаціонального підприємства під керівництвом Р.Вернона), що була адаптована японськими вченими К.Кодзіма та Т.Озава під аналіз ПІІ, теорія летючих гусей, а також теорія інтернаціоналізації фірми Упсальської школи (її лідер – шведський вчений Я.Югансон).

⦁ Теорія інтернаціоналізації, або теорія міжнародної корпорації, як стверджують її провідні представники, а саме: П.Баклі (P.Buckley), Дж.МакМанус (J.McManus), Дж.Даннінґ (J.Dunning), базується на внутрішньофірмових зв’язках міжнародних корпорацій, які, як вони пояснюють, більш вигідні, ніж зв’язки між різними незалежними фірмами. При цьому Дж.Даннінґ, засновник еклектичної теорії ПІІ (eclectic theory), яка є універсальною теорією прямих іноземних інвестицій, розглядає три аспекти ведення бізнесу на ринках іноземних країн: 1) переваги від володіння цінними активами; 2) переваги від розміщення виробництва за кордоном; 3) переваги від інтернаціоналізації процесу випуску продукції або надання послуг. Відповідно до еклектичної теорії Дж.Даннінґа ведення бізнесу за кордоном за допомогою прямих іноземних інвестицій (ПІІ) доцільно у разі виконання таких умов: наявність конкурентних переваг, обумовлених володінням цінними активами; компанія повинна мати унікальні конкурентні переваги, які дозволили б їй успішно конкурувати з іноземними компаніями на їх вітчизняних ринках. У число активів, які можуть забезпечити такі конкурентні переваги, входить: торговельна марка, запатентована технологія, можливість отримання економії від масштабу тощо. Водночас теорія транснаціональних витрат (витрати, які несе фірма на угоді) визначає дві моделі її поведінки: фірма може інтернаціоналізувати операцію, тобто виконати її силами власних підрозділів (наприклад, відкрити торговельну дочірню компанію); екстеналізувати операцію, тобто скористатися послугами незалежної фірми (наприклад, реалізовувати продукцію через експортну компанію).

На початку 1980-х рр. у світі було зареєстровано понад 11 тис. транснаціональних компаній та 104 тис. іноземних філій, а наприкінці 1990-х їх уже було відповідно близько 53 тисяч і 450 тисяч. За оцінкою Вищого технічного інституту Цюріха, на сучасному етапі домінує 43 тисячі транснаціональних компаній, які забезпечують 70% світової торгівлі та є компаніями США, Західної Європи та Японії. Загальна кількість компаній по всьому світу становить приблизно 37 млн. компаній. Транснаціональні компанії володіють 40% глобального корпоративного багатства і забезпечують 50% світового промислового виробництва.

За відомостями Credit Suisse на 2013 рік спостерігалася така географічна структура транснаціональних компаній (у відсотках):

Отже, виходячи з вищевказаних показників, основною географічною приналежністю транснаціональних компаній є Західна і Центральна Європа (Нідерланди, Велика Британія, Італія, Німеччина), за якою йде Північна Америка (США і Канада) та Китай. Тобто наявні три основні вектори міжнародної торгівлі та руху капіталу, проте деякі вчені прогнозують зміну тенденцій та географічної структури, де лідером стануть США та Китай. Сучасний етап глобалізації дозволяє підключитися до гри величезній масі людей зі всіх країн. Глобалізація сприяє розвитку та відкриває нові перспективи для компаній всіх рівнів. За цих умов глобалізація виступає формою становлення нового етапу транснаціоналізації та складовою частиною глобальних трансформацій.

Усі названі теорії спираються головним чином на емпіричний матеріал транснаціональних компаній розвинених країн. Проте нині транснаціоналізація охопила й багато країн, що розвиваються. По суті, посилюється тенденція формування поліцентричного світу, де дедалі зростаючу роль починають грати транснаціональні компанії країн, що розвиваються, і постсоціалістичних (пострадянських) держав. Ці компанії характеризуються своєю специфікою здійснення ПІІ, яка часто сильно відрізняється від особливостей ПІІ компаній із США, Японії та Західної Європи. Відповідно основні зусилля сучасних фахівців у галузі теорій транснаціоналізації зосереджено у сфері адекватного обліку реалій нових учасників транснаціоналізації.

Зворотний бік глобалізаційного транснаціоналізму: нові загрози і виклики людству

Глобалізація виявилася головним чинником модернізації сучасних економічних стратегій країн та діяльності транснаціональних компаній. Відчуваючи на собі наслідки глобальних трансформацій, транснаціональні компанії розширяють свої кордони та ведуть активнішу міжнародну діяльність.

Однак, поряд з експансією, ростом кількості іноземних філіалів та збільшенням прибутку, це призводить до негативних впливів на навколишнє середовище. Відтак виникають і нові світові загрози, що вже сьогодні попереджають і випереджають людство у породженні майбутніх кардинальних труднощів й у заплідненні прийдешніх колосальних змін.

Україна, як і усе людство, має бути готова вистояти, передусім перед загрозою глобального економічно-продуктового та енергетично-ресурсного колапсу. У досить близькому майбутньому на нас чекатимуть світові брак нафти і доступної традиційної енергії, проблеми забрудненого повітря та довкілля, нестача їжі та чистої прісної (питної) води, кліматичні зміни, пандемії і генні захворювання, перенаселення планети і міграційні напруги, зіткнення національно-етнічних і релігійних культур з концептом мультикультуралізму і секуляризмом, міжрелігійні та міжрасові суперечки, терористичні загрози і ланцюг локальних конфліктів та глобальний перерозподіл сфер впливу між провідними державами світу тощо.

На планеті практично не залишилося чистої води в місцях, заселених людьми. При цьому забруднюються не лише поверхневі, але й підземні, зокрема ґрунтові води. Брак чистої води вже є однією з найактуальніших проблем людства, прісна вода (ресурси якої на Землі становлять лише 2,5–3%) вже нині подекуди є дорожчою, ніж нафта, а більш ніж 1,5 млрд людей живуть у регіонах (на півночі Китаю, в Індії, а також на заході США) і в мегаполісах, у яких відчувається нестача питної води. 40% населення проживає уздовж протікання великих річок. У Китаї, наприклад, аж 20% населення мають доступ лише до 5% питної води, причому 90% річок поблизу міст серйозно забруднені. Від браку води невдовзі потерпатимуть вже 2 млрд людей, а до 2050-го року (коли, за прогнозами, населення Землі становитиме 9 млрд) проблема може ще більш загостритися. Проблему нестачі води поглиблюватимуть промислові забруднення й глобальні зміни клімату (як відомо, рослини на 80–99% складаються з води, тварини – на 60–75%, а місячний ембріон людини – аж на 97%). Щороку у світовий океан виливається в середньому 10 млн т нафти, кожна тонна її розтікається на поверхні води площею понад 12 км2.

У всьому світі чиста питна вода вже стає найнеобхіднішим товаром, а індустрія продажу бутильованої води є однією з найприбутковіших і розвивається шаленими темпами. Щорічно продаються понад 100 млрд літрів води, в основному в пластикових бутлях, що є шкідливим для здоров’я та навколишнього середовища. Прибутки в цій галузі вже досягають понад трильйона доларів на рік – це 40% прибутків нафтових компаній і більше за доходи фармацевтичних компаній. Торгувати водою найближчим часом буде прибутковіше, ніж нафтою.

Загрозливим є стан гідросфери й в Україні, де розораність земель наблизилася до 56%, а в степу – до 63%, де лісистість території країни становить лише 14%, у степу ж – 4,7% (тим часом у водоохоронному плані на водозборах степових річок вона має становити щонайменше 16%). Щороку у водойми України скидають близько 300 млн м3 неочищених стоків (найбільш сумна ситуація складається у степовому Криму, у якому і до анексії забруднення підземних вод фіксувалося на більш ніж 30% усієї його площі), а 90% проб з Дніпра зафіксували перевищення вмісту забруднюючих речовин або показників фізико-хімічного стану поверхневих вод.

Тож наступні війни (відкриті і приховані) вестимуться за чисту питну воду, тобто – за прісну гідросферу! Чи зможе українська нація зберегти незабрудненим цей свій стратегічний і життєдайний скарб і чи буде держава Україна здатна скористатися цим багатством у геополітичному вимірі й захистити його?

У майбутньому вологі райони Землі стануть ще вологішими, посушливі – ще більш засушливими, рівень багатьох великих річок впаде, збільшиться кількість потужних катаклізмів – цунамі, ураганів, торнадо, повеней, нестерпної спеки. Це призведе до нестачі прісної води, а значить, і до нестачі продовольства, поширення пошестей, пандемій, соціально-економічних заворушень тощо.

Відтак майбутнє суперництво планетарного масштабу, в тому числі із застосуванням воєнної сили, розгортатиметься також і за харчові ресурси (за здорову їжу), а відтак і за родючі ґрунти. У зв’язку зі зневодненням планети і зростанням населення небачено злетять ціни на продовольство, багаті держави зможуть закуповувати його у непостраждалих районів, але слаборозвинені країни, безсумнівно, виявляться під загрозою голодних бунтів. На сьогоднішній день понад 1 млрд жителів Землі щодня стикаються з голодом. Через 30 років від голоду і систематичного недоїдання буде страждати вже до 35% мешканців планети. Йдеться, передусім, про регіони Центральної та Південної Азії, Африки. Активно виснажуються сільськогосподарські ресурси Європи та Північної Америки, в тому числі внаслідок постійного застосування хімічно активних речовин, що покликані підвищувати врожайність тих чи інших культур, знищувати комах і т.п. Розпад голодуючих держав стане дійсністю й дестабілізуватиме усю планету.

Наша країна має унікальний аграрний потенціал. Площа чорноземів України становить 27,8 млн га. За прогнозами ж експертів, українська земля здатна нагодувати 300 млн осіб, а до 2050 р. Україна здатна стати найбільшим виробником продуктів харчування у світі. Проте, аби зберегти своє аграрне лідерство, Українська держава мусить зробити сільське господарство частиною «зеленої економіки». Тож Україна має зберегти свої чорноземи, стати світовою житницею та годівницею і спромогтися посісти й втримати цей статус. Держава має бути готовою також сприйняти виклик та атаку згубних експериментів в генетиці, включно з мікроорганізмами, помноженими на щільну населеність міст тощо, адже новітні війни будуть полягати й у грандіозному знищенні посівів зернових або в отруєнні худоби тощо засобом так званих «брудних бомб».

Ми маємо величезні перспективи у розвитку промисловості, літакобудуванні, космічних технологіях, військово-промисловому комплексі та у високоточній ІТ-сфері. Проте чи готова Україна інтелектуально-технологічно увійти в нову епоху людства, яка буде пов’язана з альтернативною енергією, космічними нанотехнологіями, генною інженерією та штучним інтелектом?

Світ переступив поріг епохи генетичної революції, й окремі досягнення генної інженерії вже вступають у протиріччя зі світоглядними основами, торкаються традиційних уявлень про життя і смерть, материнство і батьківство, любов і піклування, харчування тощо.

У недалекому майбутньому, завдяки інноваційним технологіям у біології, робототехніці, штучному інтелекту, прогресивним матеріалам, цивілізація зможе змінити саму природу людини, що стане переломним зрушенням, яке дозволить здійснити заповітну мрію людей – перемогти хвороби, збільшити тривалість життя, розкрити невідомі раніше можливості людського організму. Роботи-помічники, роботи-солдати, роботи в промисловості – цілковита автоматизація виробництва буде коли-небудь дешевше переміщення робочих місць у країни, що розвиваються й, зрештою, позбавить потреби залучення міграційної дешевої робочої сили. З вибухом технологій постануть і новітні загрози, подібні до футуристичного сюжету в «Матриці», нові види терору, й дійсністю може стати навіть «бунт машин».

Усе вищезазначене є досить актуальним на сучасному етапі розвитку людства, позаяк саме останнім часом збільшується напруга у протистоянні між природою та людиною, що спричиняє зміни клімату, виникнення чимраз більшого числа аномалій, стихійних лих тощо. Зокрема, за даними міжнародної благодійної організації «Oxfam», за останні 20 років кількість стихійних лих, викликаних погодними умовами, збільшилася вчетверо. У доповіді «Oxfam» сказано, що з початку 2000 р. кожного року відбувалося в середньому 500 подібних катаклізмів, а у 80-х рр. ХХ ст. ця цифра становила лише 120. За той же період кількість повеней збільшилася у шість разів. Тому сьогодні надважливим є природний (екологічний) чинник у концепції національної ідеї та в стратегії системи національної безпеки, вибору оптимальних шляхів розвитку держави, які б влаштовували людину і, разом з тим, не були б руйнівними для природи.

З року в рік світових ресурсів меншатиме, скоротиться й кількість тих держав, що згодні будуть ними ділитися, а відтак слід розвивати власні ресурси, хоч і така економіка не дає швидких прибутків, необхідно розпочати зусилля із підготовки до локалізації основних галузей економіки і сільського господарства (усе слід намагатися виробляти тут). Отже, проблеми екології (лісів, води, ґрунту, повітря тощо) є питанням національної безпеки, а відтак потреба збереження надр і чистого природного середовища має стати однією зі складових національної безпеки.

Разом з тим глобальні спраги, голод, природні катаклізми, пандемії (і пандемічні інтервенції й, зокрема, бактеріологічні загрози), локальні війни тощо здійматимуть великі міграційні хвилі, що вже спричинили в Західній Європі «кризу біженців», а в перспективі перетворяться на цунамі великого переселення народів.

За даними ООН, загальна частка мігрантів від усіх жителів планети становить близько 3,5%, переважна більшість яких походить з Індії, Мексики та Китаю. Крім того, основна частка мігрантів мешкає лише в десяти країнах: США, Німеччині, Саудівській Аравії, Росії, Великій Британії, ОАЕ, Франції, Канаді, Австралії та Італії.

Отже, глобалізаційні процеси породжують і нові глобальні проблеми людства, що виявляються не лише в екологічних, енергетичних чи продуктових аспектах, а й мають соціально-політичні та культурно-релігійні ознаки, а також посилили і розширили складне питання транснаціональної міграції.

Транснаціональна міграція – новітня модель
імміграційної соціокультури та світу поліідентичностей

Транснаціональна міграція сприймається як міграційна модель, у якій мігранти перетинають кордони національних держав і поселяються в новій країні, але водночас стають носіями соціокультурних цінностей як країни походження (суспільство-відправник), так і суспільства-господаря (суспільство-одержувач), ототожнюють себе з обидвома суспільствами, інтенсивно взаємодіють з країною походження (відправника). Транснаціоналізм – це теорія, яка виникла в Європі в 1990-х роках як теоретична основа для однієї з найважливіших сучасних концепцій, що пояснюють також і міграційні процеси. Транснаціоналізм пояснює нову форму міжкультурних відносин між мігрантом і приймаючою країною, що є новим підходом, який виходить за межі національних, державних, територіальних і політичних кордонів.

Підхід до транснаціональної міграції широко обговорювався в дослідженнях ще з 1990-х років. Раніше «прості» мігранти – це ті, які постійно змінювали своє місце проживання (наприклад, європейські емігранти в США), переїжджають до своїх «будинків» після тривалого перебування (наприклад, заробітчани та мігранти діаспори, які пов’язані з групою / установою (наприклад, релігійно мотивовані), які часто живуть в ізольованих соціальних групах. Переселенці ж характеризуються регулярною зміною місця проживання між двома адміністративними (переважно державними) кордонами. Проте така концепція підриває нову основу в тому, що на додаток до чистих факторів поштовху / потягу та історично-структурних фонів, мігранти сприймаються як суб’єкти, чиї рішення вбудовані в плюрилокальні мережі і сприймаються як результат (психічних та фізичних) витрат. Найвідомішим і найбільш дослідженим прикладом транснаціональної міграції є міграція мільйонів мексиканців між Мексикою і США. Аналіз же міграції як транснаціонального явища зосереджується на транснаціональній діяльності мігрантів на політичному, економічному та соціально-культурному рівнях.

Поняття «транснаціональний» увійшло у сферу соціології та антропології в 1990-х роках у зв’язку з відкриттям багатовимірної політичної, економічної, етнічної та міжкультурної взаємодії іммігрантів із країнами походження. Берлінська Вища школа транснаціональних досліджень у Німеччині та Центр діаспори та транснаціональних досліджень Університету Торонто є найпопулярнішими центрами досліджень у сфері транснаціоналізму.

У системі політології та міжнародних відносин Джозеф С.Най і Роберт О.Кеогейн вперше використали терміни «транснаціоналізм» і «транснаціональні актори» в 1970-х роках, які вони запропонували використовувати для позначення міжнародної діяльності основних неурядових організацій. На їх думку, на відміну від держав і політичних акторів, які враховують територіальні та політичні кордони, норми міжнародного права, транснаціональні організації створили соціальні, економічні та політичні відносини співпраці, які виявляють нові культурні моделі, рамки та ідеології.

Ідеї Д.Ная і Р.Кеогейна отримали подальший розвиток у дослідженнях Мартіна Олброу, британського соціолога, який брав активну участь у розробці транснаціональних дослідницьких програм спільноти. Згідно з М.Олброу, транснаціональна взаємодія через державні та територіальні кордони має відрізнятися від міжнародних відносин. Він стверджує, що міжнародні відносини – це соціальні, економічні, політичні та культурні зв’язки між суверенними державами та їх представниками. М.Олброу протиставляє міжнародні відносини транснаціональним взаємодіям індивідів і груп, які були розділені та розпорошені по всьому світу. Ці багатосторонні відносини підривають ідею існування державних кордонів. Така взаємодія можлива в результаті формування загальних цілей, інтересів та ідентичностей акторів. Отже, члени міжнародних неурядових організацій, незважаючи на наявність кордонів, які їх розділяють, відчувають себе повноцінною частиною інших (неурядових організацій інших країн), і це, на думку М.Олброу, є ключовою характеристикою транснаціональних взаємодій.

Необхідно зауважити, що поряд з транснаціоналізмом вживаються також терміни «транснаціональні соціальні поля», «трансмігранти», «транснаціональні спільноти». Відповідно до цієї теорії діаспори та етнічні групи втрачають своє колишнє традиційне значення і більше не існують, якщо звернутися до теорії транснаціоналізму. З розвитком технологій, падінням цін на авіаквитки і телефонні розмови, особливо з широким використанням інтернету, виїзд родичів в іншу країну перестає сприйматися як повне порушення відносин з батьківщиною. Тобто транснаціоналізм призвів до зміни всієї структури міжетнічних відносин. Відтак існує думка, що зараз потрібно говорити про транснаціональні спільноти, або мережі. Транснаціоналізм же асоціюється з теорією мультикультуралізму і є новою структурою, ніж фундаментальна зміна ідей, як у разі переходу від теорії асиміляції до мультикультуралізму.

Отже, концепції, які раніше були класикою етнології, антропології та міграції й використовуються у вивченні міграції, фактично «не працюють» при вивченні нових діаспор, нових міграційних рухів, трансформації та неефективні у вивченні глобалізації. Нинішні іммігранти завдяки інтернету та новітнім засобам зв’язку і комунікації вже не тільки не втрачають зв’язок з рідною країною, а й активно підтримують її політичний та економічний розвиток і навіть повертаються на батьківщину. Ці нові характеристики міграційної дійсності, звичайно ж, привели до нового підходу у вивченні міграційних процесів у соціальній антропології. Тож за сучасних умов для аналізу та опису стабільних соціальних, економічних, політичних, релігійних та інших взаємодій мігрантів із країною походження дослідники запропонували використовувати терміни «транснаціональне соціальне поле» та «трансмігранти».

Одна із засновниць теорії Ніна Ґлік Шіллер визначає трансмігрантів як людей, чиє життя сильно залежить від контактів по обидва боки кордону. Науковці (Glick Schiller, Basch & Szanton Blanc) зазначають, що коли мігранти входять в економіку та інституції нової країни, вони все одно не розривають зв’язків зі своєю батьківщиною. Вони створюють нові економічні та особисті зв’язки між двома країнами, де вони існують. Тобто мігранти фізично живуть у новій країні, але в той же час їхні інтереси, обізнаність і участь у тому, що відбувається в країні, настільки високі, що вони водночас залишаються членами суспільства відправника (країни походження). Багатостороння взаємодія іммігрантів приводить до включення в загальну сферу спілкування країни, що приймає, соціокультурних характеристик з країни походження. Таким чином, згідно з цими положеннями, міграція – це не переміщення людей з однієї країни в іншу, а спосіб розширення простору соціокультурної взаємодії.

У зв’язку з дискусією про зменшення значення державних і територіальних кордонів у контексті соціальної взаємодії Ґлік Шіллер, Баш і Сантон Бланк ставлять під сумнів обґрунтованість поняття «національна держава». На їхню думку, національні держави піддаються змінам у результаті інтенсивної міграції. Дослідники відзначають, що уряди цих країн мають можливість підтримувати тісний контакт з іммігрантами та біженцями, які проживають у різних країнах. Вчені навіть почали використовувати термін «детериторіалізована національна держава» для опису нового типу держави, який означав, що, на їхню думку, держава нового типу існує незалежно від конкретної території. Тобто «громадяни» такої держави є іммігрантами та біженцями, і вони мають міцні і тривалі зв’язки з країною походження.

Натомість французький соціолог Людвіг Пріс вважав ідею «детериторіалізованої національної держави» методологічно хибною і зазначав, що некоректно оцінювати національну державу без прив’язки до будь-якої території. Тож більш правильно вживати термін «транснаціональні соціальні території», оскільки ця ідея є більш коректною з точки зору реалізації соціальних відносин мігрантів, або ж застосовувати термін «транснаціонального соціального простору». Транснаціональний соціальний простір складається з конфігурації соціальних взаємодій, артефактів, символічних систем, які об’єднують принаймні дві країни. Зазначається, що транснаціональні соціальні простори створюють не лише мігранти, а й взаємодія членів незалежних міжнародних організацій та міжнародних компаній через державні і територіальні кордони.

Одним з головних дослідників і розробників ідеї транснаціоналізму є американський вчений Пеггі Левітт. Він першим виніс на наукову дискусію тему транснаціональних релігійних корпорацій. Його термін transimigrant є одним з основних концептуальних підходів до соціокультурного дослідження мігрантів у рамках транснаціональної ідеї. Проживаючи в приймаючій країні (США), як показало дослідження П.Левітта середовища мігрантів Домініканської Республіки, Мексики та Бразилії, вони (мігранти) підтримують зв’язок з релігійними інституціями своєї країни походження, беруть активну участь у її політичному житті та не відмовляються від голосування. П.Левітт ввів концепцію «соціальних трансфертів» для визначення ідей, вірувань і зустрічей, які мігранти передають один одному в результаті інтенсивних взаємодій без огляду на кордони. На його думку, такі «трансфери» призводять до нової спільної транснаціональної ідентичності. Так виник термін «транснаціональна релігійна ідентичність» для визначення нової релігійної ідентичності мігрантів. Така ідентичність є результатом симбіозу між практиками мігрантів і самозбереженням у приймаючій країні та новою формою релігійної приналежності в приймаючій країні. Це необхідно для того, щоб зафіксувати, тобто систематизувати закономірності, моделі міжкультурної взаємодії, що виникають між мігрантами. Це також є новими моделями міжкультурних відносин, які мігранти формують у транснаціональних просторах.

Отже, транснаціоналізм пояснює нову форму міжкультурних стосунків між мігрантом і країною, що приймає, і це є новим підходом, що виходить за межі національних, державних, територіальних та політичних кордонів. Як уже наголошувалося, транснаціональна міграція сприймається як міграційна модель, за якої мігранти перетинають кордони національних держав і оселяються в новій країні, але водночас стають носіями соціокультурних цінностей як країни походження (суспільство-відправник), так і приймаючого (одержувача) суспільства, ототожнюють себе з обидвома суспільствами та інтенсивно взаємодіють з країною походження (відправником). Слід також зауважити, що в сучасному світі в якості транснаціональних мігрантів дедалі частіше виступають іммігранти з вищим соціально-економічним статусом.

Разом з тим слід зауважити, що значний притік мігрантів несе не лише соціокультурну взаємодію та етнічне взаємозбагачення, а й створює серйозне фінансове та продовольче навантаження на країни прибуття, а самі вони досить часто несуть із собою хвороби, релігійне та культурне протистояння, соціальне навантаження (неповагу до норм та традицій країн перебування), трансформацію трудового та людського потенціалу, що обумовлені структурою міграційних потоків, зростання ксенофобії і злочинності за національною ознакою й, зрештою, терористичну загрозу і внутрішні вибухи громадянських конфліктів.

Вже сьогодні чітко проявляються перші системні проблеми в країнах ЄС не тільки в економіці, але і релігійного, а також расово-національного характеру, які в кінцевому підсумку лише через десятки років незмінно приведуть західно- і центральноєвропейські країни до істотних внутрішніх потрясінь, кардинально змінивши, в першу чергу, етнонаціональне і соціополітичне обличчя сучасної Європи.

Більше того, існує загроза й іншого ґатунку. Суть її криється у закономірностях репродуктивності населення. Відомо, що для елементарного заміщення поколінь загальний коефіцієнт народжуваності має становити 2,1 дитини на одну жінку (низький коефіцієнт народжуваності (<16,0%) забезпечує просте відтворення населення, а 16,0–24,9% – середнє). Вже на сучасному етапі становище європейського суспільства перебуває на рівні виродження (в економічно розвинутих країнах на літніх людей у віці від 60 років та старіше припадає 21% населення, а Італія, Німеччина, Швеція, Греція, Австрія та ін. держави належать до категорії «найстаріших» країн світу). Коефіцієнт народжуваності білого населення там перетнув катастрофічну межу й, наприклад на Кіпрі становить 1,0 дитини, в Андоррі – 1,1, в Боснії-Герцеговині, Польщі й Молдові – 1,3, у Німеччині – 1,4, у Великобританії – 1,7, у Швеції – 1,9 (Франція перебуває на рубіконі 2,1 цього коефіцієнта за рахунок високої народжуваності т.зв. національних меншин і мігрантів). Натомість коефіцієнт народжуваності, для порівняння, в Нігері становить 7,1 дитини, в Чаді – 6,7, в Сомалі – 6,1, в Малі й Афганістані – 6,0, в Південному Судані – 5,9, Буркіна-Фасо – 5,4.

Не варто й нагадувати, що іммігранти-вихідці з мусульманських країн Африки та Ближнього Сходу не інкорпоруються у європейський мовний, релігійний і соціокультурний простір, а відтак утворюють цілісні релігійно-етнонаціональні анклави. Життя в них функціонує не за європейськими принципами і являє собою закриту від європеїдної спільноти систему з власними релігійними, культурними та расовими цінностями, що загрожує породженню пандемій релігійного фундаменталізму і расового екстремізму. Вищенаведені ж індекси народжуваності цілком недвозначно вказують на прийдешні виклики і загрози, що очікують на традиційну Європу та на звичаї і побут європейців. Тож міграційні хвилі з таких країн до Європейського Союзу загрожують незабаром поглинути не лише культурно-релігійну ідентичність європейців, а й їхній расово-антропологічний (європеїдний) тип, який вже за кілька поколінь може зникнути взагалі на терені цього субконтиненту. Європи, яку ми знаємо нині, більше не існуватиме. Вона зникає вже нині на наших очах й застерігає Україну від втрати власних культурної самосвідомості, релігійної душі й етнонаціонального обличчя.

Чи перебуває Україна у зоні ризику «старіння» (депопуляції) нації? Так, вона потрапила до списку з 91 країни, де жінки народжують в середньому менш як двоє дітей. Чи стане привабливою для майбутнього нашестя мігрантів Україна? Безсумнівно! Усі ці та інші загрози, якщо держава заздалегідь не готуватиметься до них і вже сьогодні не вироблятиме дієві запобіжники, як правило, спричинять соціальну нестабільність, поставлять під загрозу цілісність країни, спадкоємність культури та існування нації як такої.

Тож Українська держава має зжорсточити міграційне законодавство (квоту щодо іноземців слід довести до мінімуму й лише для осіб, що займаються науковою діяльністю; громадянство України повинно надаватися неукраїнцям за національністю лише у виняткових випадках). Нелегальні ж мігранти, затримані в Україні, мають залучатися до примусової праці, аби самим заробити кошти на своє переправлення до батьківщини.

Що ж стосується мігрантів-українців, то дослідження показують, що елементи транснаціоналізму поширені й серед українських іммігрантів, які проживають в Європі, і що кількість трансмігрантів, які проживають у двох або більше країнах, продовжує зростати. Зручність пересування між країнами ЄС, низька вартість проїзду та безвізовий режим між країнами дозволяють українцям, як і іншим іммігрантам, які там проживають, жити, працювати, займатися бізнесом та іншою діяльністю. Іншими словами, українські іммігранти, які проживають в Європі, також купують нерухомість в Україні, ведуть бізнес і активне економічне та соціально-культурне життя як у країні походження, так і в суспільстві, що приймає.

Українські біженці тотальної війни як крайня
форма вимушеної імміграції: зріз соціально- демографічної катастрофи

У першій половині 2010-х років Україну щорічно покидали близько 500 тисяч громадян. Ситуація трохи поліпшилася після 2014 року, проте країну все ще покидали понад 100 тисяч людей щороку.

У 2011 р. за межами України мешкало 6,5 млн емігрантів, що становило 14,4% українського населення. Такі відомості наводилися представництвом Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні. Найчастіше українці обирали для трудової міграції Росію та країни ЄС. Серед останніх найбільш популярними були Італія, Чехія, Польща, Угорщина, Іспанія та Португалія. При цьому з українських трудових мігрантів, приблизна кількість яких, за різними оцінками, на тоді становила близько 2,5 млн осіб, 67% були чоловіками, 33% – жінками. Щодо рівня освіти українських трудових мігрантів, то, за даними МОМ, 59% мали повну середню освіту, 17% – базову чи неповну вищу освіту, 14% – вищу освіту, 10% – початкову або незакінчену середню освіту.

Загалом від 2011-го по 2020-й роки до країни не повернулися 2,6 млн громадян України. Єдиним роком з позитивною статистикою став «коронавірусний» 2020-й, тоді через пандемію в Україну повернулося на 80 тисяч громадян більше, ніж покинуло країну.

У 2021 р. Україна посідала 8 місце у світі за кількістю міжнародних мігрантів українського походження. Лише того року країну покинули більш як 600 тисяч українців. Судячи з показників 2021-го року, можна було очікувати, що якщо у листопаді–грудні не було би масового повернення українців додому, то сукупне негативне сальдо за 11 років становило би понад 3,3 млн осіб.

Проте з вибухом нового періоду в російсько-українській війні – тотальною війною, що почалася з повномасштабним вдертям військ РФ 24 лютого 2022 р., демографічне становище в Україні набуло катастрофічних ознак. Протягом першого місяця повномасштабної війни з України виїхали 3,6 млн людей. Ще близько 6,5 млн, за оцінками Міжнародної організації з міграції, покинули місце свого постійного проживання і переїхали в межах країни. У перші дні до прикордонних пунктів пропуску до країн Євросоюзу, з якими межує Україна, насамперед до Польщі, утворилися кілометрові черги. Щодня кордон перетинали до 150 тис. людей.

«Війна в Україні викликала одну з найбільших міграційних криз у світі», – йшлося у заяві УВКБ ООН. Представник цієї організації Метью Солтмарш на прес-конференції в Женеві 22 березня повідомив, що близько 90% тих, хто втік тоді з України, – жінки та діти. За даними ЮНІСЕФ, серед українських біженців понад 1,5 мільйона були дітьми. Такого швидкого потоку біженців Європа не бачила з часів Другої світової війни. За даними пропускних пунктів на кордонах, станом на 22 березня 2022 р. кількість людей, які виїхали до країн, що межують з Україною, становила:

⦁ Польща: 2 млн 144 тис 244 особи (за словами представників органів місцевої влади, люди з України переважно прибували у найбільші міста Польщі, зокрема у Варшаву та Краків, тому спроможність цих міст розміщувати біженок поступово вичерпувалася, тож біженцям радили їхати в інші міста або в інші країни ЄС);

⦁ Румунія: 555 тис. 021 особа (ця цифра враховує також і тих, хто спершу виїхали до Молдови, а з Молдови – до Румунії);

⦁ Молдова: 371 тис. 104 особи (це найвищий показник кількості біженок з України на душу населення, водночас у медіа зазначалося, що лише понад 100 тис. з них хотіли залишитися у цій країні);

⦁ Угорщина: 324 тис. 397 осіб;

⦁ Словаччина: 256 тис. 838 осіб.

Крім того, певна частина українців опинилася тоді і на теренах держав-агресорів – Російської Федерації та Республіки Білорусь. Так, у цих країнах кількість біженців-українців становила:

⦁ Росія: 271 тис. 254 особи (за даними уряду Росії, які могли бути і неправдивими; ймовірно, вони могли включати людей, яких примусово вивезли з тимчасово окупованих територій України; згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 лютого 2022 р. №188-р, від 28 лютого 2022 р. усі пункти пропуску на українсько-російському кордоні були закриті);

⦁ Білорусь: 4 тис. 938 осіб (за даними органів влади Білорусі; ці дані могли включати людей, яких примусово вивезли з тимчасово окупованих регіонів України; як і у випадку з Росією, від 28 лютого 2022 р. усі пункти пропуску на українсько-білоруському кордоні були закриті).

Невдовзі Управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) повідомило перші відомості: у 44 європейських країнах як біженців було зареєстровано 4 млн 816 тис. 923 українці. 83% з числа тих українських біженців – жінки.

Проте й ті показники були лише приблизними. Оскільки всередині ЄС немає обов’язкового прикордонного контролю, оцінки кількості вимушених мігранток з України у країнах ЄС, що не мають кордону з Україною, можна робити на основі інших джерел. Передусім це приблизні підрахунки профільних органів приймаючих країн, що ґрунтуються на кількості безкоштовних квитків на транспорт, виданих біженкам з України для переміщення країною, та / або на кількості людей, які скористалися автобусами, організованими національною владою, муніципалітетами чи громадськими організаціями, аби дістатися до цієї країни з Польщі, Словаччини, Румунії чи Угорщини.

Альтернативним джерелом даних також є відомості мобільних операторів. Про кількість біженок з України у цих країнах можна говорити і на основі даних про реєстрацію у тих чи інших органах, передусім на отримання тимчасового захисту, а також на отримання соціальної допомоги та / чи реєстрацію у місцях тимчасового розміщення для тих, хто його потребує.

⦁ Німеччина. За оцінками Міністерства внутрішніх справ Німеччини, станом на 22 березня 2022 р. у країні перебували понад 232 тис. біженців з України. Йшлося, зокрема, про 232 тис. 462 біженців від війни, яких виявила і зареєструвала федеральна поліція ФРН, наприклад, на австрійсько-баварському кордоні, на вокзалах або в потягах. Проте через відсутність на внутрішніх кордонах ЄС фіксованого прикордонного контролю українцям також дозволяється в’їжджати в країну без візи – тому кількість людей, які тоді прибули до ФРН, ймовірно, була значно більшою. Також не було зафіксовано, скільки біженців могли подорожувати з Німеччини до друзів або родичів в інші країни. Цифра, повідомлена МВС ФРН, не стосувалася також реєстрації в пунктах прийому або в імміграційних органах.

Водночас соціальна інфраструктура Берліна – одного з ключових міст, через які українці потрапляли у Німеччину потягами й автобусами з Польщі та інших країн-сусідів України, – вже була перевантажена, тому представники органів місцевої влади радили біженцям їхати в інші міста країни. Правлячий мер Берліна Ф.Гіффі заявила, що її штат знаходиться на межі можливостей. Біженці ж, що вже прибули до міста і мали потребу у забезпеченні житлом, розподілялися до інших федеральних земель згідно з «кенігштайнським ключем», що базується на податкових надходженнях і чисельності населення федеральних земель. Так було вирішено після зустрічі федеральної міністерки внутрішніх справ ФРН Н.Фезер з міністрами внутрішніх справ федеральних земель і представниками муніципальних головних організацій. Щоб уникнути проблем з розміщенням та доглядом за українськими біженцями, близько 4 тис. осіб повинні були бути доставлені в різні місця Німеччини на 77 автобусах. За інформацією з урядових кіл, тільки до Баварії планувалася 21 поїздка. Була також запланована поїздка, організована федеральним урядом, з Польщі до Гессена. Більше половини автобусних поїздок мали починатися з Берліна. Становище виглядало настільки прикрим і тривожним, що міністерка закордонних справ ФРН А.Бербок тоді на зустрічі ЄС у Брюсселі заявила: «Ми повинні припустити, що в найближчі кілька тижнів буде від восьми до десяти мільйонів біженців».

⦁ Австрія. Міністерство внутрішніх справ Австрії станом на 14 березня 2022 р. оцінювало кількість українських біженців у 117 тис. людей, водночас зазначаючи, що приблизно 75% з них можуть поїхати в інші країни, а понад чверті (майже 30 тис.) прагнули залишитися в цій державі. Ці дані було взято з офіційної реєстрації на підставі реєстру осіб, що отримали посвідчення особи. У Відні було сформовано Відділ кризового управління. За словами міністерки транспорту Л.Гевесслер, Австрія спрямувала спеціальні потяги до Мюнхена та Польщі. Канцлер К.Нехаммер тоді оголосив про готовність Австрії прийняти ще 2 тис. переміщених осіб-українців з Молдови. По усій Австрії було створено 34 стаціонарних реєстраційних пункти. Майже усі біженці спочатку опинялися в єдиному мільйонному мегаполісі Австрії – Відні. Однак з часом українці транспортом перебиралися не лише за кордон, але й до Верхньої Австрії, Штирії та Каринтії.

⦁ Чехія. За даними мобільних операторів, до Чеської Республіки прибули понад 270 тис. біженців України (цифри на 22 березня 2022 р.). З них 205 тис. отримали після прибуття спеціальні довгострокові візи для перебування у країні; від 22 березня вони почали замінятися на посвідки про статус осіб, які отримали тимчасовий захист. Вже тоді міністр внутрішніх справ ЧР В.Ракушан заявив після засідання Центрального кризового штабу, що кількість місць для біженців з України в Чеській Республіці вже досягла своєї межі, і країні знадобиться допомога ЄС і європейські гуманітарні коридори. За статистикою МВС, найбільше людей, які покинули Україну через війну, опинилося в Празі (їх кількість наближалася до 50 тисяч), у Середньочеському краї їх налічувалося майже 30 тис., у Південноморавському – понад 20 тис. осіб. Чеські експерти з питань інтеграції зазначали, що новоприбулі мали високий рівень професійної кваліфікації, і Чехія повинна максимально використати їх освіту. Тому було вирішено спростити та прискорити визнання кваліфікацій, а також посилити курси чеської мови. За словами міністра внутрішніх справ Чехії, у країни вичерпувалися спроможності приймати більше людей. Як і у випадку з Варшавою і Краковом у Польщі та Берліном у Німеччині, ключовим викликом для влади чеських міст став критичний брак житла.

⦁ Словаччина запропонувала допомогу Чехії. За словами прем’єр-міністра Е.Гегера, Словаччина була готова допомогти їй з напливом українських біженців. Словаччина стала на той час транзитною країною для біженців, сказав Е.Гегер на конференції про кризу біженців у зв’язку з конфліктом в Україні. Своєю чергою прем’єр-міністр країни П.Фіала ще на початку березня 2022 р. заявив, що Чехія опинилася на межі кількості біженців, яких вона могла прийняти без особливих проблем. «Якщо цього потребує, наприклад, Чехія, ми можемо прийняти цих людей у Словаччині», – зазначив глава словацького уряду. Наприкінці лютого – початку березня чверть мільйона українців перетнули кордон Словаччини з України з початку бойових дій, близько 44,7 тис. подали заявки на надання тимчасового притулку в країні. Після прибуття до Словаччини багато українських біженців продовжили шлях до інших європейських країн.

⦁ Литва. За даними державного департаменту статистики цієї держави, станом на 24 березня 2022 р. як біженці з України зареєструвалися понад 30 тис. осіб.

⦁ Португалія станом на 22 березня 2022 р. вже прийняла 18 тис. 410 запитів на тимчасовий захист від українських біженців. Реєстрацію здійснювала Служба у справах іноземців та кордонів (SEF). Українські громадяни, які просили про прихисток, отримали в Португалії доступ до податкових номерів, номерів соціального страхування та Національної служби охорони здоров’я, а відтак могли скористатися цими послугами та вийти на ринок праці. Утім, загальна кількість біженців у країні насправді могла бути й дещо вищою.

⦁ Італія. За оцінками Міністерства внутрішніх справ країни, станом на 22 березня до цієї держави прибуло понад 61 тис. біженців з України, які були офіційно зареєстровані, проте справжня їх кількість, звісно ж, була більшою.

⦁ Франція. Міністерство внутрішніх справ Республіки станом на 22 березня 2022 р. оцінювало чисельність українських біженців у 26 тис., з яких 10 тис. 500 осіб на той час вже отримали статус особи під тимчасовим захистом у рамках програми тимчасового захисту, яку ЄС пропонував українським біженцям. При цьому українська громада у Франції перед війною налічувала 40 тис. осіб. Прем’єр-міністр Франції тоді повідомляв, що 2 тис. 400 українських дітей вже почали навчання в країні. Задля цього були вироблені спеціальні положення щодо навчання українських дітей, які прибували на французьку землю, а для українських студентів були надані місця в університетах. Крім того українським біженцям уряд запропонував щонайменше 100 тисяч місць для розміщення.

⦁ Естонія. Дані, оприлюднені Управлінням поліції та прикордонної охорони, вказували, що в період з 27 лютого по 17 березня 2022 р. до Естонії прибуло 25 тис. 190 українських біженців. Із загальної кількості 6 тис. 437 осіб були транзитними, що скорочувало загальну кількість людей, які планували залишитися в Естонії, до 18 тис. 753 осіб. Лише за один день 16 березня було 1 тис. 304 нових прибулих з польського кордону, з них – 488 дітей, а 370 осіб заявили, що планують подорожувати до Фінляндії та Швеції.

За таких обставин українським біженцям доводилося в екстрених умовах адаптуватися у нових суспільствах з іншими культурними, релігійними та світоглядними звичаями, чужою мовою та в інших соціально-політичних системах нових держав вимушеного перебування. Трагізму становищу додав і той факт, що українські біженці, 90% з яких становили жінки і діти, були відірваними не лише від звичного їм соціуму, а й від своїх чоловіків і батьків, друзів і родин, що залишилися на батьківщині. Багатьом з них довелося шукати нову роботу, створювати нову кар’єру і нове місце у новому суспільному просторі вже в якості іммігрантів – вимушених втікачів на невизначений термін.

Отже, Україна втрачає не лише частину свого населення, вона втрачає значно більше – демографічний і репродуктивний фонд, а відтак – і відтворювальну можливість нації. Насправді усі цифри втрат слід помножити щонайменше втричі, адже проблема полягає не лише у тому, скільки жінок виїхало за кордон, а й у тому, що переважна більшість з них, імовірно, більше не народжуватимуть в Україні. Тобто в перспективі країна втрачає й потенційно народжених українців.

Чи повернуться ті жінки-біженки назад? Цілком можливо, але безумовно не усі. Швидше за все, не повернеться від двох третин до половини вимушених іммігранток та їхніх дітей. І це пов’язано не лише з війною, а й із соціально-економічною ситуацією в Україні та з тими можливостями, які відкриваються і надаються мігрантам та їхнім дітям у країнах ЄС. І чим довше триває війна, тим самим геометрично зростає небезпека остаточного неповернення жінок і дітей на батьківщину. До того ж, українці є європейцями, мають певний рівень знання мов, хорошу освіту і навички у різних професіях, релігійну спорідненість (християнство) і побутові традиції, тож їм значно легше інкорпоруватися в європейське суспільство, набувши транснаціональних соціокультурних форм та подвійної ідентичності (особливо у слов’янських державах). Крім того, українці є надзвичайно потрібними країнам ЄС, які таким чином покращують не лише свою демографію та європеїдний генетичний фонд, а й здобувають висококваліфіковану, відповідальну й порівняно дешеву робочу силу. До того ж, країна-приймач українців забезпечує соціальний захист і навчання їхніх дітей, що надзвичайно важливо для ментальності українок.

Такий перебіг перебування та інкорпорації не є завершальним, а тягне за собою ланцюгову реакцію у поствоєнній Україні – ті жінки із дітьми, що не повернуться на батьківщину, спонукатимуть до імміграції з метою воз’єднання сімей і своїх чоловіків. І це ще одна проблема, яка постала перед Україною і яку зобов’язана вирішити держава. В іншому ж разі катастрофа втрати населення та його демографічно-репродуктивного фонду подвоїться в Україні, а такий перебіг подій означає і втрату кваліфікованої та працездатної робочої сили. Крім того, чи залишаться в Україні ті, хто повернувся, і чи, стикнувшись з суворою дійсністю, зазнавши зрештою внутрішнього цивілізаційного стресу і, навіть, внутрішнього конфлікту самоусвідомлення, чи не відбудеться хвиля реімміграції в Європу?

Іншою проблемою, з якою стикнулася Україна, є питання психологічної реабілітації не лише демобілізованих сотень тисяч колишніх вояків, а й збереження психологічного здоров’я сімей (жінок і дітей), в які вони повернуться. Відтак це стане проблемою не лише держави, а й усього українського суспільства. І якщо щодо психологічної реабілітації військовослужбовців Україна може використати величезний досвід США і Великобританії, то є й інша, унікальна для західних демократій проблема, що народилася в Україні за часів війни, – важка психологічна травма жінок і, особливо, дітей. Адже країна і суспільство пережили не лише травму війни і смертей, а й психологічну травму розлучень і внутрішньої міграції, втрати житла тощо, які торкнулися усіх і кожного українця. Схожого світового досвіду за новітніх часів практично не існує. А це вже є проблемою усього українського суспільства, усієї нації.

Транснаціональні соціальні спільноти – нова форма
імміграційної дійсності доби глобалізації

Нові конфігурації системи відносин між мігрантами та тими, хто залишився на батьківщині, американський соціолог А.Портес почав називати «транснаціональними спільнотами». Він пише, що транснаціональні спільноти – це мережа тісних контактів, створена іммігрантами для досягнення економічного успіху та політичного визнання. А.Портес відкрив дослідникам можливості глибше вивчити цю сферу. Детальний аналіз провів німецький соціолог Т.Файст, щоб визначити головних акторів у транснаціональних соціальних просторах. Він також визнає, що як початкова епістемологічна структура, державні та територіальні кордони більше не перешкоджають соціальній, економічній, політичній, культурній та іншій взаємопов’язаній діяльності. Згідно з Т.Файстом, під час міграційного процесу, у зв’язку з перетином кордону, відбувається «злиття» двох або більше національних держав, створюючи таким чином новий єдиний соціальний простір. Такий простір включає переміщення людей (мігрантів, які вступають у транснаціональні відносини) і матеріальних культурних об’єктів, а також вільний обіг цінностей, світоглядів та ідей, важливих для мігранта. Фізично такі соціальні простори можуть включати два або більше регіонів, держав тощо.

Тобто можна відзначити, що транснаціональні соціальні простори будуються на основі взаємодії окремих індивідів, соціальних груп та організацій. У рамках цього підходу виділяють чотири ідеальні транснаціональні соціальні простори: зони контакту та дифузії; малі групи, особливо системи спорідненості; емісійні мережі; громади та організації. Т.Файст виділив три основні типи транснаціональних соціальних просторів, а саме: транснаціональні групи, транснаціональні мережі та транснаціональні спільноти.

Транснаціональні групи – це соціальний простір, який об’єднує родичів, що проживають на різних територіях (їх утворило перше покоління переселенців). Члени «транснаціональної сім’ї» в різних країнах сприймають себе як частину єдиного цілого. Основною формою взаємодії в транснаціональних групах вчений вважає відносини соціального обміну, засновані на взаємності – взаємних зобов’язаннях і взаємодопомозі.

Транснаціональні мережі – це багатовимірна політична, економічна, соціальна, релігійна та інша взаємодія понад і за межами державних та територіальних кордонів. У цих мережах основною формою взаємодії транснаціональних акторів є соціальний обмін послугами та інформацією для досягнення спільних цілей. Агентами міжкультурної взаємодії в цих місцях є мігранти, уряди країн походження та уряди приймаючих країн, а також неурядові організації обох країн. Цих агентів також визначають терміном «транснаціональні актори». Вони живуть у різних країнах, але мають тісні стосунки один з одним. Відтак доречним стає визначення, що мігрант сприймається як такий, що має дві або більше ідентичностей у соціальному, економічному та часто політичному житті кількох суспільств у рамках концепції транснаціоналізму.

З огляду на вищезазначене, дуже важливо вивчати проблеми інтеграції українських мігрантів з точки зору транснаціоналізму, позаяк транснаціональна міграція серед іммігрантів досить поширена, і ця тенденція має усі ознаки до зростання. Слід також зазначити, що існує велика потреба у широкому дослідженні аспектів транснаціональної міграції та соціокультурної поведінки мігрантів у середовищі транснаціоналізму, зокрема серед українських мігрантів у Європі.

При цьому можна констатувати, що українці, які вже проживають у Європі, частіше ведуть подвійне життя саме як трансмігранти. Незважаючи на те, що вони мешкають в європейських країнах, європейські українці вже мають широкі зв’язки з Україною і продовжують своє трудове життя як у країні, де вони живуть в Європі, так і в Україні. Ці іммігранти ведуть бізнес у країні походження та беруть безпосередню участь в економічному житті. Кількість українських іммігрантів, що живуть у Європі, США чи Канаді, відкривають офіси та починають працювати в Україні, дедалі зростає. Серед іммігрантів, які проживають за кордоном, вже достатньо людей, що купують та орендують будинки і нерухомість в Україні, багато з них купують будинки та землю, щоб повернутися в країну походження (на історичну батьківщину) в старості. Таким чином, цілком виправдано можна сказати, що вони ведуть активне соціально-культурне життя як у суспільстві, що відправляє, так і в суспільстві, що приймає, і беруть активну участь у культурному житті країни походження та в масових культурних заходах. При цьому слід зазначити, що іммігранти з вищим соціально-економічним статусом виступають дедалі більше і частіше як транснаціональні мігранти.

Отже, в результаті транснаціональної міграції мігранти стають як ініціатором (суспільством-відправником), так і суспільством-господарем (приймачем), водночас носіями соціокультурних цінностей, ідентифікуючи себе з обома суспільствами. Іншими словами, транснаціональна міграція постала як актуальний науково-концептуальний, науково-практичний напрям сьогодення і як нова модель міграції, за якої вони мають інтенсивні контакти з країною походження (відправника). Водночас серед іммігрантів розвивається транснаціоналізм, зростає кількість людей, які живуть подвійним життям трансмігрантів (як у країні, куди вони їдуть, так і в країні походження). Серед іммігрантів, які проживають в Європі, зростає інтерес до участі в процесах, що відбуваються в країні походження, в соціально-культурному житті. Також існує високий рівень інтересу до економічної та підприємницької діяльності в країні походження.

Транснаціоналізм пояснює таку нову форму міжкультурних відносин між мігрантом і приймаючою країною та являє собою новий підхід до проблематики, що стоїть вище національних, державних, територіальних, політичних кордонів. Можна зробити висновок, що стратегічна лінія транснаціоналізму набула дедалі більшого поширення, і кількість українських іммігрантів, які проживають як трансмігранти, зростає, і вони походять майже з усіх соціальних категорій. Таким чином, концепція транснаціоналізму визначає нові теоретичні рамки в аналізі міграції і водночас соціокультурної поведінки мігрантів. Тобто мігрант тут не сприймається як особа, яка була вислана зі своєї країни і не зобов’язана асимілюватися та інтегруватися попри приналежність до країни відправлення. Мігранти діють як члени двох соціокультурних суспільств і стають носіями обох культур. Іншими словами, іммігрант живе подвійним життям і належить до транснаціональної соціальної сфери, намагаючись брати участь у соціокультурному, а іноді й соціально-політичному житті країни як у державі відправлення (країна походження), так і у державі приймання (одержувач). Тож транснаціональні мігранти не відокремлені назавжди та повністю від своїх країн походження, а живуть подвійним життям, набуваючи і будучи носіями вже обох культур.

Висновки. Новітні глобалізаційні процеси на планеті, поширення мультикультуралізму та космополітизму (в тому числі й у контексті транснаціоналізму і трансміграції), поряд з агресивною культурно-лінгвістичною та світоглядно-цивілізаційною політикою просування ідеологем, наприклад, «американських цінностей», «європейської денаціоналізації» чи концепту «російського світу», висувають перед Україною подвійну загрозу прихованого мовно-культурологічного поглинання (м’якого лінгвоциду) – русифікації та англізації української мови, розмиття сімейних і звичаєвих цінностей народу, нехтування національною гідністю тощо, надто щодо сучасного етапу її розвитку в умовах домінування глобальних інформаційних технологій та світового цифрового павутиння. У цьому контексті нових якісних ознак і змістовності мусить набути національно-патріотичне виховання молоді, сприяння поглибленню історичних знань серед широких кіл населення та створення плідних умов для розквіту національної гуманітарної науки.

Проте, аби вижити та посісти провідне місце у прийдешній новій епосі, Україна мусить звести до мінімуму корупцію, модернізувати національну економіку та технології, надавати і забезпечувати пріоритет у розвиткові мережі освіти та сучасної наукової думки, побороти тенденцію до примітивізації суспільно-політичної думки, плекати просвітництво, зберегти власну культурну спадщину й створити найсприятливіші умови для розвитку національної сучасної культури, мистецтва й літератури тощо. Нація мусить через засоби м’якої сили розпочати власну мовну й культурну експансію у планетарному вимірі, поширювати свої традиційні й продукувати новітні гуманітарні та цивілізаційні цінності.

При цьому, попри глобалізаційні процеси, дедалі більшого значення набуватиме облаштування і плекання власної території, в тому числі й її захист від забруднення та екологічних катаклізмів, бактеріологічних чи пандемічних атак, міграційних хвиль та розмиття національної самосвідомості (ідентичності), уникнення глобального лінгвоциду і маскультури, запобігання розпалювання ззовні соціальних та міжрелігійних конфліктів, пропагандистських і кібервійн, а також протистояння державних урядів «приватним» арміям, тіньовим космополітичним правлінням транснаціональних компаній глобального масштабу чи фундаменталістським релігійно-уніфікаційним рухам та їхнім спробам інкорпорувати своїх менеджерів чи неофітів у суспільно-політичну матрицю державного управління тощо.

Народи і суспільства мусять усвідомлювати майбутні виклики новітніх часів і дійти розуміння того, що світ невпинно зменшується (принаймні на рівні сприйняття), а можливості людства незбагненно збільшуються, що настає пора, коли часу буде менше, ніж ми думаємо. Світові загрози вже сьогодні попереджають і випереджають людство у породженні майбутніх кардинальних труднощів й у заплідненні прийдешніх колосальних змін.

Жодна нація і кожна держава, якщо вони не хочуть бути розчавленими і поглиненими майбуттям, а натомість прагнуть його зберегти і здобути, вже сьогодні не можуть дозволити собі апатії й, ще вчора усвідомивши прийдешні загрози і виклики, вже тепер мусять створювати запобіжники до майбутніх світових перетворень, вже зараз мають готуватися до прийдешніх планетарних змін.

Відтак національна ідея є об’єднавчим чинником спорідненої історичною, культурною та господарчо-побутовою традицією спільноти єдинокровного народу, його ідеалізованою морально-ціннісною мрією та інтелектуально усвідомленою метою щодо створення умов розквіту, фільтром перед небезпекою розмиття традиціоналістичного чинника у глобалістичному вирі й водночас джерелом цивілізаційного загальнолюдського поступу, науково-технічного прогресу та інтеґрації, вдосконалення новітніх гуманістичних орієнтирів і, разом з тим, дороговказом еволюції країни та основою її безпекової стратегії, що унеможливлює занепад етнонаціонального і державотворчого суверенітету народу, стає запобіжником деградації його національної особливості та забезпечує належне місце у планетарному суцвітті народів і гідне становище держави у системі існуючого і прийдешнього світопорядку.