Павло ГАЙ-НИЖНИК

МИКОЛА ЛЕБЕДЬ: ЗДОБУТТЯ І ВТРАТА УРЯДУЮЧОГО ПРОВІДНИЦТВА В ОУН
(ВЕРЕСЕНЬ 1941 – ТРАВЕНЬ 1943)

Завантажити файл, pdf

Вступ. Досліджено і проаналізовано обставини і причини зайняття й втрати Миколою Лебедем посади урядуючого провідника в Організації українських націоналістів самостійників-державників (Революційному Проводі ОУН).

Методи. Методологія дослідження ґрунтується на принципах науковості, історизму, критичного аналітизму, системності. Під час дослідницької роботи використано як загальнонаукові (аналізу і синтезу, систематизації та узагальнення), так і спеціально-наукові методи: проблемно-тематичний, хронологічний, а також системно-структурний.

Результати. Наукова новизна статті полягає у розкритті маловідомих сторінок історії Революційного проводу Організації українських націоналістів загалом й місця і ролі у її керівництві Миколи Лебедя зокрема. Безпосередньо йдеться про обставини посідання та втрати М. Лебедем посади урядуючого провідника ОУН, виникнення і загострення протиріч його бачення політики і внутрішнього функціонування Організації з рештою членів керівництва ОУН, зокрема з М. Прокопом, І. Климів, Р. Шухевичем та іншими.

Висновки. Встановлено, що основною причиною усунення М. Лебедя з посади урядуючого провідника ОУН були його методи керівництва у Проводі Організації, а також розходження з окремими членами Проводу ОУН у питаннях тактики і стратегії діяльності ОУН в умовах репресій проти націоналістів-революціонерів та перебігу воєнних дій німецько-радянської війни на теренах України тощо. З'ясовано, що на особистісному рівні М. Лебедь увійшов у гострий конфлікт з М. Прокопом ("Володимиром", "Гармашем") та з І. Климівим ("Легендою"). Невдовзі глибокі протиріччя з Р. Шухевичем ("Туром"), Д. Маївським ("Косарем", "Тарасом") та З. Матлою ("Дніпровим") призвели до сепаратного позбавлення М. Лебедя ("Рубана") важелів урядування і провідництва Організацією, яке у серпні 1943 р. було легітимізовано рішенням Третього (надзвичайного) Великого збору ОУН.

Вступ

Після придушення німецькими окупантами проголошеної 30 червня 1941 р. Української Держави й початку терору та репресій проти націоналістів-революціонерів, з початку 1942 р. перед революційною ОУН постало нагальне питання зміни свого ставлення до нацистського Райху та перегляду тактики й стратегії щодо боротьби за державність. Водночас настав час й аналізу власної державотворчої теорії та ідеологічних засад з огляду на досвід практики спроби розбудови Української Держави протягом 1941 р. та відомостей і спостережень від похідних груп про народні настрої й сприйняття програмових постанов ОУН населенням Осередньої (Центральної) та Південно-Східної України.

15 вересня Поліція безпеки і СД райхскомісаріату "Україна" рапортувала в Берлін: "Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших районах України. Там пропагують національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично жодного сприятливого підґрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому" (Проблема, 2004, c.26). Цього ж дня всі поліцейські органи Райху (поліція безпеки, СД, ґестапо, таємна польова поліція, Абвер) провели перші масові арешти членів ОУН(б) на окупованій території України та в інших країнах. 16 вересня 1941 р. С.Бандеру, якого від 6 по 25 липня утримували у берлінській тюрмі, після чого він до 15 вересня перебував під домашнім арештом, було запроторено до центральної в'язниці Берліна, а за чотири місяці переведено до концтабору "Заксенгаузен", поблизу Оранієнбурґа. Двох братів С.Бандери поляки-капо (фольксдойче) забили до смерті у концтаборі в Аушвіці. У ті ж вересневі дні у столиці Німеччини арештові було піддано й інших знаних членів ОУН(р) – Я.Стецька, І.Ґабрусевича, О.Тюшку, В.Стахіва, Н.Процика, Ю.Хименця, О.Антоновича. Масові арешти відбулися у Кракові, Львові й по усій Західній Україні. У наступні два роки німцями було заарештовано й убито 80 % керівного складу ОУН(р) (Літопис, 1997, c.79–97; Torzecki, 1972, s.247).

Мета статті полягає в дослідженні, аналізі та висвітленні обставин і причин зайняття й втрати Миколою Лебедем посади урядуючого провідника в Організації українських націоналістів самостійників-державників (Революційному Проводі ОУН). На жаль, історіографія лише частково і фрагментарно висвітлює зазначене питання, про яке, зокрема, тією чи іншою мірою йдеться у доробках П.Гай-Нижника (Гай-Нижник, 2016; Гай-Нижник, 2017; Гай-Нижник, 2019), Я.Гайваса (Гайвас, 1964), С.Галамая (Галамай, 2003), В.Дзьобака (Дзьобак, 2005), З.Матли (Матла, 1970), С.Мудрика-Мечника (Мудрик-Мечник, 1997), О.Панченка (Панченко, 2001), І.Патриляка і О.Пагірі (Патриляк, & Пагіря, 2008), М.Прокопа (Прокоп, 1966; Прокоп, 1976), Г.Мотики (Motyka, 2006), Р.Торжецького (Torzecki, 1972) та ін., а отже, дослідження та аналіз вказаної проблематики потребує комплексного підходу із залученням певної бази джерельних матеріалів.

Виклад основного матеріалу. Опинившись у становищі відкритого антиукраїнського повороту політики офіційного Берліну й репресій з боку німецької окупаційної військової влади, Провід Організації скликав 19 вересня 1941 р. І конференцію ОУН, що відбулася у с.Сороки поблизу Львова. Її делегатами були лідери Організації, котрі тоді ще перебували на свободі – М.Лебедь ("Рубан"), М.Прокоп, Д.Мирон ("Орлик"), І.Климів ("Легенда"), І.Павлик, І.Ребак, В.Кук, М.Степаняк. Тоді ж фактичне керівництво Організацією перебрав на себе Микола Лебедь, що зосередив значну увагу й зусилля на створенні Служби безпеки ОУН (Панченко, 2001, c.67). Було вирішено працювати у двох рівноцінних напрямках: користуватися усіма нагодами легальної роботи в культурних, політичних, адміністративних структурах окупаційної влади і одночасно перевести основну частину організаційних кадрів на нелегальне становище, готуючись таким чином до тривалої боротьби з Третім Райхом. Тоді ж назву Організації було змінено на ОУН самостійників-державників – ОУН СД.

У той же час німецькі спецслужби з виявлених при обшуках матеріалів та зі свідчень заарештованих ОУНівців довідалися, що "бандерівський рух у зимові місяці, надто в колишніх польських областях, вирішив розгорнути мережу своїх організацій, що охоплюють всю країну, і там навряд чи знайдеться хоч одне село, котре не було б охоплене цією мережею… Найважливіші функціонери організації постійно пересуваються і ніколи не затримуються на одному місці довше, ніж на одну ніч" (Украинские, 2012, c.494).

У цей час (на початок 1942 р.) Провід ОУН СД склався у такому особистісному складі: М.Лебедь ("Максим Рубан") – урядуючий провідник, Д.Мирон ("Орлик") – крайовий провідник ОСУЗ, І.Климів ("Легенда") – перший організаційний референт, В.Кук ("Леміш") – другий організаційний референт, М.Прокоп ("Володимир", "Гармаш") – референт пропаганди, С.Галамай – вишкільний референт; М.Турчманович ("Кречет") – політичний референт, М.Арсенич ("Михайло", "Максим", "Дем'ян") – референт Служби безпеки, Д.Грицай ("Дуб") – військовий референт, Д.Клячківський ("Охрім") – крайовий провідник ПЗУЗ, Я.Старух ("Синій"), М.Степаняк ("Сергій") – крайовий провідник ЗУЗ, З.Матла ("Дніпровий") – крайовий провідник ПУЗ (ГДА СБУ, ф.6, спр.75135фп, арк.11–12, 94–96; Галамай, 2003, с.109; Літопис, 2012, с.104). Німці припускали, що підпільний центр Організації міститься у Львові. Водночас накази, виявлені в перебігу затримань і арештів, вказували, що перехоплені взимку розпорядження застерігали активістів-нелегалів від акцій та провокацій, а всю працю підпільників наказувалося розгорнути на розширення організаційної та розвідувальної мережі до часу, поки не настав би момент сказати окупантам "останнє слово". Насамперед членам ОУН предписувалося здійснювати пасивний спротив, саботаж усіх заходів, що започатковувалися німцями, спротив постачання сільгосппродуктів до Німеччини й відправки робочої сили у Райх тощо. Німці також виявили докладні інструкції щодо ведення партизанської війни (Украинские…, 2012, с.494–495).

У квітні 1942 р. на своїй ІІ конференції, яка відбувалася біля с.Новий Яричів у кількох кілометрах від автошляху Львів–Київ, ОУН СД ще раз зазначила, що вважає "рішуче непридатним для нового українського життя систему капіталістичну, тоталітарну, комуністичну, націонал-соціялістичну, бо українська держава, яка має вирости з питомо українських прагнень у формі української націократії (панування нації на своїй землі), є прогресивнішою за всі інші системи", додаючи, що "свою історичну місію на Сході Европи Україна виконає, взявши до уваги конкретні особливості її минулого й сучасного, зсинтезувавши все природньо-прогресивне, на що спромоглися українці в минулому" (ОУН, 1955, с.63).

У Конференції під головуванням М.Лебедя взяли участь В.Кук, І.Климів, З.Матла, Д.Мирон, М.Прокоп, Я.Бусел, М.Степаняк та інші¹, які в досить бурхливих обговореннях порушили також і проблеми, що назріли у зв'язку із зустріччю західноукраїнського елементу з населенням східноукраїнських теренів (Матла, 1970, с.48). Конференція знову висунула вимогу готуватися до збройної боротьби "в слушний час", коли Радянський Союз буде розбитий, а Німеччина виснажиться. У тому, що СРСР зазнає поразки у війні з Німеччиною керівництво ОУН СД не мало сумнівів аж до кінця 1942 р., а отже на порядок денний навіть не висувалася перспектива вироблення форми та рівня взаємин з Об'єднаними Націями, що вели війну з нацистським Райхом. Разом із цим керівництво ОУН СД починало усвідомлювати, що український національно-визвольний рух перебуває "в сучасній складній і мінливій міжнародній ситуації" й, отже, мусило провадити "далекосяжну політику, яка передбачує різні можливості закінчення війни" (ОУН, 1955, с.62). Тому Провід ОУН СД бере курс на недопущення партизанщини, а натомість вирішує організувати та очолити "широкий всенародний рух" через мобілізацію планово сил на усіх ділянках.

¹ Щодо складу учасників цієї конференції, відомості свідків різняться. Так, М.Степаняк (на допиті в МДБ) називав таких десять осіб: І.Климів ("Легенда"), Д.Клячківський ("Білаш"), В.Кук ("Леміш"), М.Лебедь ("Максим Рубан"), Д.Маївський ("Косар"), З.Матла ("Дніпровий"), Д.Мирон ("Орлик"), Я.Старух ("Синій"), М.Степаняк ("Сергій"), М.Турчманович ("Кречет"), а натомість М.Лебедь (у спогадах) стверджував про таку десятку з них: М.Арсенич, Д.Грицай, І.Климів, В.Кук, М.Лебедь, Д.Маївський, З.Матла, Д.Мирон, М.Прокоп, М.Степаняк (ГДА СБУ, ф.6, спр.75135фп, арк.26–28, 62; Лебедь, 1983, с.152).

Тоді ж з'явилися думки, що невдовзі суттєво вплинуть на трансформацію певних ідейно-програмових засад ОУН та на зміну її тактики й організаційно-керівної структури в майбутньому. Одна з них полягала в тому, що з огляду на очевидний подальший розвиток світової війни й можливу поразку у ній ІІІ Райху, Організація мусить виявити себе перед Заходом супротивником націонал-соціалістів і зміцнити свої сили до такої міри, аби Британія та США мусили б рахуватися з нею. Тож слушно було вирішено не втягуватися у нерівне збройне протистояння з Вермахтом, а натомість розпочати пропагандистську антинімецьку діяльність.

Другу пропозицію висунув Д.Мирон, який наголосив на необхідності наближення програми ОУН до розуміння й свідомості народних мас Центрально-Східної України (населення ОСУЗ). Отже з його подачі у постанови конференції було включено тези про націоналістичні погляди М.Хвильового та інших українських антибільшовицьких сил у СРСР, які єднають їх із загальними устремліннями ОУН. Потім, наприкінці літа – на початку осені 1942 р. на одному із засідань Проводу ОУН це питання знову порушить М.Степаняк. Він, зокрема, висловить думку (сприйняту, до речі, негативно), що основні причини перших політичних невдач похідних груп ОУН на Центрально-Східних теренах полягали не в помилках у конспірації чи у недопрацюванні СБ тощо, а в тому, що пропагандистсько-політична робота західноукраїнських ідеологів-підпільників була відірвана від місцевих реалій, самі вони не були готовими до світоглядної дійсності Наддніпрянщини, а отже ОУН не змогла здобути популярність у Центрі та на Сході України без опертя на місцеві кадри. Незабаром, вже на наступному засіданні Проводу Організації на початку листопада 1942 р. з подібними по суті міркуваннями виступив і М.Прокоп, який півроку працював на східноукраїнських землях (СУЗ) і щойно звідти повернувся (ГДА СБУ, ф.6, спр.75135фп., арк.136–138). Так розпочалася низка глибинних обговорень тактики дій та ідеологічних і програмових засад ОУН, які невдовзі вплинуть на еволюцію теорії суспільно-економічного ладу майбутньої Української Держави та концепції державно-політичної моделі в програмових постановах ОУН.

Іншим важливим рішенням було розпочати пошук союзників у визвольній боротьбі серед поневолених народів із метою створення єдиного антиімперського союзу. Зокрема, погляди було звернено до найближчого народа-сусіда – поляків, з якими варто було би заручитися згодою якщо не про спільні дії, то принаймні про нейтралітет (ГДА СБУ, ф.6, спр.75135фп., арк.26–28, 35).

За критику діяльності Проводу ОУН до участі в конференції М.Лебедем не було допущено М.Прокопа (його реферат, тим не менш, було розглянуто, але оцінено більшістю негативно, за винятком М.Степаняка і М.Турчмановича). Як наслідок – невдовзі М.Лебедь вивів М.Прокопа зі складу Проводу ОУН і відрядив до Києва (ГДА СБУ, ф.6, спр.75135фп., арк.145–146). Гаряче обговорення викликали й останні дії І.Климіва та його різка критика М.Лебедя як уповноваженого провідника. Усе це було сприйнято учасниками конференції як спроба вчинення перевороту в Організації й, отже, поведінку І.Климіва ("Легенди") було засуджено, проте вибір міри покарання за сваволю покладався особисто на М.Лебедя ("Рубана"). Вердикт не забарився: після конференції І.Климіва було знято з поста організаційного референта та усунено зі складу Проводу ОУН. Невдовзі він був призначений начальником організаційного відділу у військовій референтурі, а згодом "Легенда" став фактично основоположником і політвиховником перших відділів оунівської УПА (ГДА СБУ, ф.13, спр.376, т.60, арк.281–282). Найближчого часу у складі Проводу ОУН вольовими рішеннями М.Лебедя відбуватимуться нові зміни, що, окрім іншого, згодом гикнеться йому власним становищем у Проводі ОУН.

Відповідно до рішень II конференції, осередки ОУН СД розпочали підготовчі заходи для розгортання власних збройних сил (Патриляк, & Пагіря, 2008, с.484–511). Ця робота з різним ступенем інтенсивності велася як у Галичині, так і на Волині й Поліссі, де вже існували збройні підрозділи УПА "Поліська Січ" Т.Боровця ("Бульби")². Зокрема, командири радянських партизанських загонів доповідали Українському штабу партизанського руху (УПІПР), що з початку 1942 р. у Рівненській області почали виникати загони націоналістів чисельністю від 50 до 300 бійців. Ці загони, за повідомленнями, займалися в основному вишколом і заготівлею продовольства. Щоб не бути поміченими німцями, вони часто маскувалися під радянських партизанів (Проблема, 2004, с.27). Протинімецька діяльність боївок ОУН навесні і влітку 1942 р. виявлялася переважно в актах пасивного опору і саботажу дій німецької сторони – проти здавання населенням продовольчого "контингенту", виїзду населення в Німеччину на роботи тощо.³

² Як зазначається у "Звіті робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА", в документах нацистської поліції безпеки і СД, які кожні два тижні надходили до Берліна з окупованих східних областей, на зламі 1941 і 1942 pp. з’явилася рубрика "український рух опору". Його складовими частинами німецькі експерти називали ОУН(р) і ОУН(м), а також загони отамана Т."Бульби"-Боровця, котрий політично пов’язував себе з Державним центром УНР. Найбільш активними учасниками руху опору визнавалися бойовики ОУН(р) і "бульбівці". З числа членів ОУН(м) до учасників руху опору можна віднести тільки тих, хто гуртувався навколо О. Ольжича (голова ПУН А.Мельник та його найближче оточення залишалися фактично на пронімецьких позиціях).

³ Впродовж квітня–травня 1942 р. німці завдали ударів по підпільних структурах ОУН(р) на Волині–Поліссі. Проте націоналісти демонстрували нездоланну здатність відновлювати зруйновані структури і поповнювати свої лави новими людьми. За німецькими оцінками, основні сили ОУН(р) влітку 1942 р. розміщувалися в двох основних центрах: генеральному комісаріаті "Волинь–Полісся" (крайовий провід ОУН на північно-західних українських землях (ПЗУЗ) на чолі з Д.Клячківським) і на північно-східних українських землях (ПСУЗ) із центром у Києві. Останній після загибелі Д.Мирона очолював А.Сак. Активно виявляв себе Дніпропетровський підпільний центр на чолі з В.Куком.

У липні 1942 р. німецька розвідка довідалася з конфіскованих у Рівному нелегальних матеріалів, що ставлення ОУН СД до Німеччини визначатиметься залежно від позиції Райху в питанні самостійного волевиявлення українців. Було з'ясовано, що Провід ОУН міркував, що у війни є позитивний бік: Німеччина розіб'є старого ворога України – Москву, з іншого ж, негативна – та ж таки Німеччина вороже ставиться до самостійної Української Держави. Так, в одному з повідомлень начальника Поліції безпеки і СД в Берлін від 10 липня 1942 р. зауважувалося з цього приводу на здобуті конспіративні вказівки бандерівському підпіллю:

"1. Задля уникнення розпилення сил активна боротьба тільки проти Москви.

2. Відносно Німеччини відійти в сторону, чекати, берегти сили, жодних непотрібних непродуманих акцій, внутрішня й організаційна підготовка та розгортання мережі ОУН, щоби, нарешті, у потрібний момент змогти “сказати останнє слово”" (РГВА, ф.500к, оп.1, спр.775, арк.240).

У жовтні 1942 р. у Львові М.Лебедь (як тогочасний урядуючий провідник) скликав конференцію військових референтів, у якій взяли участь військовий референт Центрального Проводу Д.Грицай ("Перебийніс"), старшина зі спеціальних доручень при військовому референті Центрального Проводу І.Климів ("Легенда"), військові референти: Галичини – Л.Павлишин ("Вовк"), Волині та Полісся – В.Івахів ("Сом"), центральних і східних українських земель – М.Медвідь (Motyka, 2006, s.112–113). Нарадою було прийнято остаточне рішення про розгортання "збройних сил ОУН" – підпільної української армії, завдання з організації якої було покладено на робочу групу Проводу у складі В.Івахіва, Л.Павлишина та М.Медведя (Вовк, 2003, с.155). По цьому вже на початку листопада 1942 р. у Львові відбулося таємне засідання Центрального Проводу, на якому були присутніми й дієві учасники похідних груп та підпільників у Великій Україні, що попередили керманичів Організації про нацистський терор і передбачали можливе швидке повернення радянських військ. Отже було прийнято рішення про посилення спротиву німцям, виконання смертного вироку убивцям провідника підпілля у Києві Д.Мирона та про приготування до майбутньої окупаційної сили – більшовизму (Прокоп, 1976, с.67).

Тим часом на військовій конференції Проводу ОУН СД, що відбулася у Львові на початку грудня 1942 р., розгорілася запальна дискусія щодо тактики і стратегії повстанського руху в умовах окупації⁴. Зокрема, урядуючий провідник М.Лебедь був противником негайного повстання проти окупаційної адміністрації, але визнав необхідність приступити до створення власних збройних сил⁵. Разом із тим М.Лебедь не міг визначитися у питаннях, коли починати воєнні дії й проти кого. Тому після палких суперечок, було вирішено створювати військові з'єднання, в яких члени ОУН СД мали б посісти командні посади. Фактично – це було офіційним відправним терміном з боку ОУН(б) щодо створення УПА, хоча низові структурні бойові загони Організації вже вели повстанську боротьбу з німецькими окупантами протягом усього 1942 р. Зі свого боку Л.Шанковський окремо підкреслював, що початок конфлікту в керівництві ОУН СД поклала т.зв. партизанська відозва М.Лебедя ("Рубана") із засудженням військових дій повстанців проти німців, яка й викликала жорстке обурення з боку І.Климіва ("Легенди") й Р.Шухевича ("Тура"), за якими стояли військовий сектор ОУН СД і теренова мережа Волині та Полісся⁶.

⁴ 4 грудня 1942 р. у Львові в рамках широкомасштабної облави німцями було заарештовано 18 оунівців, в т.ч. трьох членів Проводу ОУН – Я.Старуха, Д.Грицая та І.Климіва, якого того ж дня до смерті закатував ґестапівець В.Вірзінґ.

⁵ Для порівняння нагадаємо: після нападу Німеччини на СРСР головне командування "Союзу збройної боротьби" (від 1942 р. – Армія Крайова) видало наказ, за яким усі поляки на окупованих територіях зобов’язувалися дотримуватися нейтралітету щодо обох воюючих сторін, не допомагати жодній з них, а натомість "стояти зі зброєю при нозі"; керівник сербських націоналістів Д.Михайлович уникав збройної боротьби з італійськими і німецькими окупаційними військами, аби зберегти сили для боротьби з хорватами і партизанами Й.Броз Тіто; лідер китайських комуністів Мао Цзедун уникав відкритих боїв з японцями з метою заощадити сили і ресурси для боротьби з військами націоналістів під командуванням Чан Кайші.

⁶ Див. статтю Л.Шанковського "Легенди про початки УПА й факти" (Мудрик-Мечник, 1997).

Водночас варто зауважити на спогади З.Матли, який писав, що ще у 1942 р. "Роман Шухевич не раз ділився враженнями та спостереженнями з підсовєтської України і висловлював свій погляд: треба глибшої аналізи, застанови й деякого часу, щоб мати ясний образ і погляд, як розв'язувати питання, що їх поставила війна перед Організацією. Що мусять прийти деякі зміни, це для Р.Шухевича було самозрозумілою річчю, як і для багатьох інших провідних людей Організації" (Матла, 1970, с.48). На порядку денному стояло також питання об'єднаного українського військово-політичного фронту. Тому наприкінці 1942 – на початку 1943 рр. почалися спроби примирення з ОУН(м), групою колишніх членів Організації (І.Мітрінґа, Б.Левицький, д-р Турчманович, В.Ривак та ін.), з колишніми легальними партійними діячами з Польщі (В.Мудрим, С.Біляком та ін.) тощо, проте всі вони висловлювали недовіру в дотриманні домовленостей керівництвом ОУН, критикували безапеляційний тон та програмово-ідеологічну політику Революційного Проводу.

Тож, аби об'єднати також і вояків в УПА, як у збройній силі усього українського народу (а вже тоді стояло питання, що не всі вони є і будуть членами ОУН), становище і здоровий ґлузд вимагали пошуку нових підходів та позицій. Таким чином, як свідчив З.Матла, "вже в другій половині 1942 р. в тодішніх виданнях пороблено деякі зміни: менше вживано висловів “націоналізм”, “націоналістичний”, а частіше появляються окреслення “самостійність”, “самостійницький”, або “самостійницько-державницький”. Крім того, злагіднено критику інших політичних угруповань" (Матла, 1970, с.51). Виникла також думка й про створення об'єднаного політично-визвольного центру, що був би рупором і символом усієї нації, а не окремої політичної сили. Розмови з цього приводу вже відбувалися між Р.Шухевичем, З.Матлою, М.Прокопом, М.Степаняком і Д.Маївським), а згодом й поза членством в ОУН самостійників-державників.

Проте М.Лебедь остерігався таким чином послабити Організацію й, до того ж, внаслідок свого характеру, прагнув будь-що зміцнювати домінантну роль ОУН СД в політичному середовищі та в збройній боротьбі. Власне, ні для кого не було секретом, що М.Лебедь був націоналістом-ортодоксом, людиною, замкненою у собі, недовірливою й водночас жорсткою, безкомпромісною і диктаторською натурою, що повсякчас намагалася приймати рішення одноосібно та прямолінійно. Наприкінці 1942 р. внаслідок організаційного і теоретико-ідеологічного конфлікту лави Організації покинув один з її провідних ідеологів І.Мітрінґа з групою своїх прихильників (Гайвас, 1964, с.85).

З огляду на розбіжність поглядів у керівництві ОУН щодо стилю та методів прийняття рішень у Проводі Організації та щодо збройного чину, 17–21 лютого 1943 р. у с.Теребежі поблизу м.Олеська (Львівщина) відбулася III конференція ОУН самостійників державників (ОУН СД)⁷. У ній взяли участь: М.Лебедь ("Максим Рубан"), Р.Шухевич ("Тур"), В.Охримович ("Бард"), М.Прокоп ("Гармаш", "Володимир"), Д.Маївський ("Косар", "Тарас"), З.Матла ("Дніпровий"), Р.Кравчук ("Петро"), М.Степаняк ("Сергій"). Відтоді вплив уповноваженого провідника ОУН Миколи Лебедя було суттєво послаблено.

⁷ Назву ОУН СД було офіційно надано Організації на цій конференції з подачі М.Лебедя, проте вона так і не прижилася, тож вже за кілька місяців у серпні 1943 р. на ІІІ Великому (надзвичайному) зборі ОУН її замінили на ОУН на Українських Землях (ОУН на УЗ).

Частина делегатів, переконана у близькій поразці Німеччини, висловлювалася за те, аби якнайшвидше розпочати боротьбу з німцями. Зокрема крайовий провідник ОУН на ЗУЗ Михайло Степаняк запропонував почати повстання проти німців і вибити їх з України до приходу Червоної армії, створити національний уряд і домогтися його визнання західними союзниками СРСР. Однак, з іншого боку, делегати (крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ Д.Клячківський і військовий референт Проводу ОУН Р.Шухевич) вказували на необхідність боротьби з комуністами (радянськими партизанами) та поляками (ЦДАВО України, ф.3833, оп.1, спр.102, арк.1–4). Боротьба ж проти німців, на їхню думку, мала б носити характер самооборони народу. У зізнаннях М.Степаняка, які стосуються постанов III Конференції, йдеться про таке: "Пізніше під впливом Романа Шухевича політика ОУН у питанні збройної боротьби відійшла від постанов конференції і пішла у напрямку, який в практиці застосував на Волині командувач УПА "Клим Савур" (Д.Клячківський), тобто боротьби проти червоних (радянських) партизанів і поляків" (Кокін, 2000). "Тур" (Р.Шухевич) піддав критиці позицію "Леміша" (В.Кука), який підтримував думку М.Степаняка щодо загальноукраїнського збройного зриву проти німців, у тому числі й в Галичині. На цій III-й конференції ОУН власне й були остаточно вирішені питання створення УПА і визначені головні вороги українського визвольного руху – нацисти і більшовики⁸. Окремо було також наголошено на недоторканності українських етнічних теренів з боку будь-яких народів і держав, яких загрожувано "нещадно поборювати", а також зазначалося, що "організатором і керівником Визвольної Боротьби Українського Народу являється Організація Українських Націоналістів Самостійників Державників (ОУНСД)" (ОУН, 1955, с.74–89).

⁸ Радянські підпільники і партизани в роки війни датували утворення Української повстанської армії весною 1943 р., проте в українській емігрантській літературі утвердилася інша дата – осінь 1942 р., яка є історично правдивою й підтверджується архівними документами.

Невдовзі, 13 травня 1943 р. на терміново скликаній нараді Проводу Організації, що відбувалася в одній з місцин Золочівщини, Р.Шухевичу та його прибічникам вдалося остаточно усунути М.Лебедя з очільництва в ОУН (Панченко, 2001, с.69; Motyka, 2002, s.2). У засіданнях наради тоді взяли участь: М.Лебедь, Р.Шухевич, Д.Маївський, М.Прокоп, М.Степаняк та З.Матла (інші члени Проводу не змогли прибути на ці збори). Йшлося, зокрема, про організаційні питання, про УПА і дії військових відділів Т."Бульби"-Боровця та ОУН(м), про становище на Волині й Поліссі, де на той час відбувало свій рейд партизанське з'єднання С.Ковпака, а також про намагання й шляхи підпорядкувати окремі збройні підрозділи одному військовому центрові з метою уникнення отаманщини та покращення успіхів у боротьбі з нацистами та комуністами. Тож постали питання негайної розв'язки щодо підходів і бачення М.Лебедем подальшого ведення внутрішньої української політики і бойових операцій та незгоди з його позиціями усіх інших членів Проводу, що були присутніми на нараді. Після ж того як М.Лебедь заявив, що відповідальність за подальшу долю ОУН і боротьби підпаде, відтоді на членів Проводу, які не погоджувалися з його становищем, Р.Шухевич, Д.Маївський, М.Прокоп, М.Степаняк і З.Матла на власній окремішній нараді того ж дня вирішили усунути М.Лебедя з провідництва Організацією. Тимчасово, до скликання надзвичайного Великого збору, очолити ОУН СД було запропоновано З.Матлі, який відмовився від посади на користь Р.Шухевича як на більш досвідчену особу у військових справах.

Головування у Проводі ОУН 13 травня 1943 р. перебрав на себе Роман Шухевич. Водночас "з практичних моментів, з уваги на тодішні надзвичайно трудні й небезпечні умови, в час, коли треба було скоро вирішувати, – постановлено створити вужче тіло, що його завданням було б виносити вирішення між засіданнями Проводу в комплекті" (Матла, 1970, с.53). Цей вужчий керівний орган дістав назву – Бюро Проводу, до складу якого увійшли три члени: Р.Шухевич (голова), З.Матла та Д.Маївський. Тоді ж це рішення було закріплено й занотовано у відповідному документі-постанові присутніх членів Проводу й підписано трійкою нових лідерів під псевдонімами: "Чупринка" (Шухевич), "Вишня" (Матла), "Дуб" (Маївський) (Прокоп, 1966: 1866). Було також визначено: два місяці не оприлюднювати загал про цю реорганізацію в керівництві (М.Лебедя було повідомлено про нове провідництво Організацією тоді одразу ж), а також протягом до трьох місяців скликати надзвичайний Великий збір, аби найвищий орган ОУН затвердив чи відхилив це рішення. Посаду ж уповноваженого провідника взагалі було скасовано і таким чином М.Лебедя було усунено від впливу у Проводі ОУН СД.

"У його нехіті та побоюваннях піти на зміни політики щодо людей інших політичних переконань, та у зв'язку з перенесенням тягару боротьби на мілітарний сектор визвольної боротьби в той воєнний час, – пояснював З.Матла рішення щодо усунення від керма М.Лебедя, – треба шукати причин його відходу від керівництва ОУН(р) і змін у структурі Проводу ОУН(р) весною 1943 року" (Матла, 1970, с.52). Радянські ж спецслужби в одній з довідок на Р.Шухевича зазначали, що саме він був ініціатором скликання конференції, на якій й було усунено з провідництва М.Лебедя, а серед причин – те, що "“Максим Рубан” не забезпечив політичного та організаційного керівництва роботою ОУН і розгорнення операцій УПА у запіллі радянських військ, а також противився вимогам більшості проводу ОУН запровадити в практику роботи принципи внутрішньої організаційної демократії і перейти до створення нової політичної організації" (Роман Шухевич, 2007, с.93).

Що ж до рис характеру Р.Шухевича, то на допиті в УМДБ один з лідерів ОУН В.Чижевський ("В.Дячук") оповідав, що "за своїми особистими якостями Шухевич є честолюбний, не любить, коли йому суперечать, піддається впливу інших людей, має звичку не висловлювати свою особисту думку до тієї пори, поки не висловляться інші люди, щодо людей вимогливий, проте поряд із цим намагається вести себе по-приятельськи.

Його прикмети: років зо 40, вище середнього зросту, міцної статури, обличчя продовгувате, рудий, коси зачісує набік, ніс довгий з горбочком, очі сірі, пронизливі, погляд різкий, у русі енергійний, губи тонкі завжди стиснуті" (ГДА СБУ, ф.65, спр.18756, т.1, арк.213), а в орієнтуванні МДБ ще додавалося, що у Р.Шухевича обличчя також було у веснянках, брови широкі, розмовляв він тихо, швидко, м'яким голосом, у рухах був швидким (ГДА СБУ, ф.65, спр.38/1, арк.112; ф.65, спр.18756, т.2, арк.3).

Цікаво, що на запитання: у чому полягала "головна причина, що зайшла та зміна, значиться, як він [Лебедь] уступив, а з другого боку, прийшов на провідника Шухевич?" яке А.Бердій задав свого часу Я.Стецьку, той припустив таке: "Окрім персональних питань, то може його [Лебедя] різкості у поведінці з людьми, може його такому аподектичному ставленню проблем і його таким своєрідним монократичним підходом до розв'язки питань, що окрім того, були ще глибші причини. Я думаю, що йшлося про те, щоби революційна стихія більше розлилася, щоби вона більше вибуховою стала, і щоби рамців технічно-організаційних, була поширена на ідейно-мобілізуючі широкі маси, вишколеними ідейно-політично і військово кадрами. І, що так виглядало, що тре було щось, що якась така була там, яку та стихія мусіла перервати, я б сказав. Схоже то була властива причина поза його тими, такими питоменними елементами в праці. […] Широке розгорнення революційних процесів тоді почалося. Але є одне, що передумовою до того б були все-таки кадри, а Лебедь мав той позитив, що він умів кадри тримати. І при всіх інших його мінусах і плюсах, бо то його великим плюсом є, чи б[уло] дивно мені тепер, він дуже відважна людина, дуже рискант, очайдух, а з другого боку видається, що він так якби був невдоволений з де[чим] із зі свого минулого, так якби чогось жалів. […] То є певні епохи в життю нації і коли людина, сповнивши своє, мусить знати коли відійти" (Розмови…, 1985, с.99–100).

Разом з тим свіжі віяння та думки, спричинені обміркуванням доповідей похідних груп, зустрічами з людністю у Центрально-Східній Україні та усвідомленням нової дійсності у більш масштабному і глибинному обширах, спонукали до ідейної еволюції не лише частини Проводу ОУН, а й до визнання потреби зміни тактики та ідеологічно-організаційних засад в межах усієї Організації. Підштовхували її до цього й націоналісти-наддніпрянці, такі, зокрема, як П.Сак та Й.Позичанюк. Редагована останнім газета "За самостійність" вже у 1942 р. писала, що "треба наш рух запліднити політичною думкою і досвідом політичної еліти Східніх і Осередніх земель" (НДБ ЦДІА м.Києва. Арк.11). Того ж року питання оновлення ідейно-програмових засад ОУН відповідно до викликів часу підіймали у своїх публікаціях й інші такі впливові теоретики Організації, як Д.Маївський-"П.Дума" ("Лицем до народу"), Р.Бжеський-"Ю.Дажбожич" ("За єдиний революційний фронт"), М.Палідович-"Карпатський" ("До питання аграрної проблеми в Україні"), "О.Іваненко" ("На порозі четвертого року війни"). У 1943 р. цієї теми торкалися також М.Дужий-"М.В.Вировий" ("Україна і Росія"), Й.Позичанюк-"Шахай" ("Тактика щодо російського народу"), М.Прокоп-"В.В.Садовий" ("До основ нашої міжнародньої тактики"), О.Логуш-"О.І.Степанов" ("За правильний підхід") та ін.

Своєрідною ж квінтесенцією цього дискурсу та виру потреби теоретичного та організаційного оновлення можна вважати заклик у брошурі "ОУН на СУЗ (1941–1943 рр.)", в якій, зокрема, зазначалося: "Без огляду, який вислід буде мати ця війна, стоїмо перед конечністю нової переоцінки цінностей у всіх ділянках нашої роботи. Першим предметом переоцінки – це ідея нашої боротьби, наша ідеологія і зв'язана з цим філософія та наш світогляд. Коли правильно хочемо поставити це питання, мусимо вийти з критики двох сьогодні воюючих ідей: імперіалістичного націоналізму, що проявився як фашизм і гітлеризм, і змасакрованого інтернаціоналізмом російського імперіалізму, що проявився як більшовизм. Обі ці ідеї спричинили сьогоднішню війну, здемаскувались і скомпромітувались, хоч до війни мали вплив, більший або менший, на життя народів. Сьогодні людство ожидає нової ідеї, – цю роль носія нової ідеї – ідеї волі, – повинна перебрати на себе українська революція – найсильніща і природна революційна сила в нинішньому світі. Цього ми свідомі, чи зуміємо зробити і в якій мірі, від цього залежати буде наш майбутній ріст або заник. Розбудова нашої ідеї в філософському, господарському і політичному напрямку – наше найближче завдання" (ЦДАВО України, ф.3833, оп.1, спр.210, арк.10).

Влітку 1943 р. модель політичного укладу майбутньої Української Держави в програмових засадах ОУН на українських землях (ОУН на УЗ), як від травня стала називатися Організація, зазнала кардинальних змін, а поштовхом й спонукою до цього стали доповіді похідних груп з Великої України. 25 серпня 1943 р. на Тернопільщині на хуторі Веснівка поблизу с. Слобода Золота Козівського району завершився Третій (надзвичайний) Великий збір ОУН, який затвердив свої рішення як програмні постанови Організації.

Надзвичайний Великий збір, під виглядом наради мужів довір'я УЦК (ГДА СБУ, ф.5, спр.445, т.1, арк.191; ф.6, спр.75135фп., арк.35; ф.13, спр.372, т.69, арк.11) тривав від 21 по 25 серпня 1943 р. в умовах надзвичайної конспірації за участі таких визнаних авторитетів, як: Микола Арсенич, Яків Бусел, Ростислав Волошин, о.Іван Гриньох, Роман Кравчук, Микола Лебедь, Омелян Логуш, Дмитро Маївський, Зиновій Марцюк, Василь Охримович, Михайло Палідович, Йосип Позичанюк, Мирослав Прокоп, Дарія Ребет, Михайло Степаняк, Василь Турчковський, Роман Шухевич та інші. М.Лебедь посів посаду шефа закордонної референтури й виїхав до Західної Європи. На Волині й Поліссі рух продовжив очолювати Д.Клячківський ("Клим Савур"), в Галиччині – Р.Кравчук, в Центральній та Східній Україні – В.Кук. Службу безпеки вів М.Арсенич, а пропаганду провадив М.Прокоп (ОУН, 2008, с.212–224). На зборі було обрано й новий склад керівництва Організацією. Центральний Провід очолило Бюро Проводу, а саме: Р.Шухевич, Д.Маївський та Р.Волошин.

Головою Проводу ОУН на УЗ було затверджено Романа Шухевича, який того року очолив не лише ОУН, а й політичну і збройну (як головний командир УПА від листопада 1943 р.) національно-визвольну боротьбу українського народу за здобуття самостійної соборної Української Держави. Ад'ютант крайового командира УНС, а отже командира УПА-Захід (липень 1943 – травень 1944 рр.) та інспектор КВШ УПА-Захід (від травня 1944 р.), що виконував окремі доручення Головного командування УПА В.Чижевський ("В.Дячук"), до речі, на допиті у київському УМДБ в ніч з 24 на 25 травня 1946 р. свідчив, що поведінка Р.Шухевича у зв'язку з усуненням від очільництва ОУН М.Лебедя та його подальша політика викликали невдоволення, власне, самого М.Лебедя, Д.Грицая, О.Луцького і низки інших провідних членів, які звинувачували "Т.Чупринку" у тому, "що він намагається відсторонити Бандеру від керівництва організацією" (ГДА СБУ, ф.65, спр.18756, т.1, арк.212–213). Пізніше, на початку літа 1945 р., Д.Грицай через того ж таки "В.Дячука" просив передати С.Бандері, "що Шухевич веде організацію до розвалу і висловив невдоволення Шухевичем за його політику в ОУН" (ГДА СБУ, ф.65, спр.18756, т.1, арк.212–213). Активними ж прибічниками Р.Шухевича В.Чижевський назвав Д.Ребет, М.Прокопа, М.Волошина, Д.Клячківського ("Клима Савура"), В.Сидора ("Шелеста"), В.Кука ("Юрка Медвідя") та ін.

Зауважимо, що після певних суперечок Великим збором було затверджено лінію Романа Шухевича / Дмитра Клячківського на створення повстанських формувань (УПА) і відкриту збройну боротьбу проти "двох окупантів-імперіалістів" – III Райху і СРСР. Становище Р.Шухевича в керівному середовищі визвольного руху значно зміцнилося. Йому вдалося подолати спротив М.Лебедя та М.Степаняка, котрі виступали проти активізації дій УПА на антибільшовицькому фронті, вважаючи, що це "призведе до масового знищення українського народу" (Дзьобак, 2005, с.67), і накреслити заходи щодо подальшої розбудови структур і запілля повстанської армії, підвищення її боєздатності. Р.Шухевич ("Тур") зумів також переконати учасників Надзвичайного Великого збору у необхідності демократизації політичних та ідеологічних засад ОУН, зробити їх зрозумілими і прийнятними для самостійницьких елементів Наддніпрянської України.

Висновки. Отже, основною причиною усунення М.Лебедя з посади урядуючого провідника ОУН були його методи керівництва у Проводі Організації, а також розходження з окремими членами Проводу ОУН у питаннях тактики і стратегії діяльності ОУН в умовах репресій проти націоналістів-революціонерів та перебігу воєнних дій Німецько-радянської війни на теренах України тощо. На особистісному рівні М.Лебедь увійшов також у гострий конфлікт з М.Прокопом ("Володимиром", "Гармашем") та з І.Климівим ("Легендою"). Невдовзі глибокі протиріччя з Р.Шухевичем ("Туром"), Д.Маївським ("Косарем", "Тарасом") та З.Матлою ("Дніпровим") призвели до сепаратного позбавлення М.Лебедя ("Рубана") важелів урядування і провідництва Організацією, яке у серпні 1943 р. було легітимізовано рішенням Третього (надзвичайного) Великого збору ОУН.

Mykola Lebed: acquisition and loss of governing leadership in the OUN
(september 1941 – may 1943)

Background. The aim of the research is to study, analyze and cover the circumstances and reasons for Mykola Lebed's occupation and loss of the position of ruling leader in the Organization of Ukrainian Nationalists of Independent Statesmen (Revolutionary Leadership of the OUN).

Methods. The research methodology is based on the principles of scientificity, historicism, critical analysis, systematics. During the research work, both general scientific (analysis and synthesis, systematization and generalization) and special scientific methods were used: problem-thematic, chronological, as well as system-structural.

Results. The scientific novelty of the article is to reveal the little-known pages of the history of the Revolutionary Leadership of the Organization of Ukrainian Nationalists in general and the place and role of Mykola Lebed in its leadership in particular. It directly concerns the circumstances of M. Lebed's tenure and loss of the position of the ruling leader of the OUN, the emergence and exacerbation of contradictions in his vision of policy and internal functioning of the Organization with other members of the OUN leadership, including M.Prokop, I.Klymiv, R.Shukhevych and others.

Conclusions. It was established that the main reason for removing M.Lebed from the post of the ruling leader of the OUN was his methods of leadership in the leadership of the Organization, as well as differences with individual members of the OUN leadership in tactics and strategy of the OUN in repression against nationalist revolutionaries and hostilities and the German war against the Soviet Union on the territory of Ukraine, etc. It has been established that on a personal level M.Lebed entered into a sharp conflict with M.Prokop ("Volodymyr", "Garmash") and with I.Klymiv ("Legend"). Soon deep contradictions with R.Shukhevych ("Tour"), D.Mayevsky ("Kosar", "Taras") and Z.Matla ("Dniprovyi") led to the separate deprivation of M.Lebed ("Ruban") of the levers of government and leadership an Organization that was legitimized in August 1943 by the decision of the Third (Extraordinary) Great Assembly of the OUN.

Keywords: Lebed, OUN, Shukhevych, national liberation struggle, Revolutionary Leadership.