Павло Гай-Нижник

ПОРОЖНЯ МОГИЛА ГЕТЬМАНА
(таємна історія з могилою П.Скоропадського у Вісбадені)

Опубліковано: Гай-Нижник П. Порожня могила гетьмана (таємна історія з могилою П.Скоропадського у Вісбадені) // Павло Гай-Нижник. Особистий сайт. – 2025. – 19 лютого.

Про життя і діяльність Павла Скоропадського (1873–1945) відомо вже досить багато, аби скласти враження про цю багато в чому суперечливу постать в історії України. Зі спогадів його доньки Єлисавети та о. Григорія Онуфріва можна докладно дізнатися й про самотні проводи гетьмана у засвіти в баварському Меттені. Проте маловідомо, що П.Скоропадського ховали у німецьку землю тричі, а до цього часу цілковитою таємницею залишалося й те, що в одній з могил труни з його останками не стало. Саме так – могила гетьмана Павла Скоропадського у Вісбадені була порожньою.

Ця доволі загадкова й, певною мірою, детективна історія з переховуванням труни з прахом гетьмана у таємному місці вперше оповідається на широкий загал.

Як відомо, під кінець Другої світової війни тисячі українських емігрантів, що опинилися у Центрально-Східній Європі, змушені були рятуватися від смерті чи загрози опинитися у радянських концтаборах в Сибіру у зв’язку з нестримним наступом російсько-комуністичної Червоної армії на Захід. Серед них був й гетьман України, очільник Союзу Гетьманців-Державників і верховний керманич Гетьманського Руху Павло Скоропадський.

Дмитро Грищинський, Павло Скоропадський та Єлисавета Скоропадська (Ваймар, залізничний вокзал, березень 1945 р.)

Він разом з донькою Єлисаветою, ад’ютантом Д.Грищинським і старою нянею родини А.Шабуніною від 6 лютого 1945 р., коли вони з невеликим оточенням залишили свою садибу у Ваннзее, прямував на південь Західної Німеччини, аби дістатися містечка Оберстдорф, де на воз’єднання сім’ї чекали дружина Олександра, син Петро та донька Марія (син Данило тоді перебував у Лондоні, а донька Олена на півдорозі від’єдналася від скитальців і прямувала до околиць Вюрцбурґа).

У суботу 15 квітня ввечері подорожуючі дісталися міста Платтлінґ, що в південній Баварії. Там сталася вимушена зупинка й тільки наступного дня можна було продовжити поїздку. Заночували усі на траві перед самим залізничним вокзалом.

Наступного дня, 16 квітня вони вже знаходилися у потязі, коли пролунала сирена тривоги через бомбовий наліт авіації союзників з антигітлерівської коаліції. Було вирішено покинути потяг усім разом. У гетьмана були в руках дві валізки: одна – з документами, інша – з подорожніми речами. Гетьманівна Єлисавета несла батьків портфель. Переляканий натовп потягнув гетьмана та його супроводжуючих до вокзалу. Через наглий приліт бомбардувальників до бункера вже неможливо було дістатися – надто далеко, та ще й треба перебігти зовсім відкриту площу. Врешті усі зупинилися під зовнішньою стіною будинку, між дверима і вікнами, щоби у разі потреби встигнути відбігти. Кругом лунали оглушливі вибухи. Від прямого попадання бомб стали валитися стіни вокзального будинку. Разом з дахом було знесено верхні поверхи. Стіна, під якою стояв гетьман зі своїми супутниками, була ще ціла, але від чергового вибуху страшної сили повалилася й зовнішня стіна.

Вокзал станції Платтлінґ після бомбардування 16 квітня 1945 р.

Опритомніли Єлисавета та Павло Скоропадські аж у лікарні в Деґґендорфі, за 12 км від Платтлінґа, куди перевезли постраждалих.

24 квітня 1945 р. ад’ютант Д.Грищинський перевіз гетьмана, гетьманівну та няню до іншого шпиталю в Деґґендорфі. Тут головний лікар знайшов можливість надати потерпілим спільну кімнату. Є.Скоропадська згадувала про стан батька: «Половина голови в Його була забінтована, але по тій стороні, що була вільна, особливо по виразу ока, я побачила, що Він дуже тяжко хворий. З таблички на ліжку я вичитала, що він має гарячку, щодня 39 і більше. Він мене пізнав, але Йому було тяжко говорити.

Він сказав: “Для мене так тяжко, що я втягнув і Тебе в цю історію. Я так цього не хотів”. Я йому сказала: “Ти не турбуйся, мені цілком добре, я майже здорова”. Він сказав: “У мене зараз момент безсилля. Ти мусиш сама тепер організувати нашу дальшу подорож і взагалі перебрати на себе листування з нашими людьми. Хай приїдуть сюди нам тут допомагати”». Та невдовзі почалися приступи марева, коли гетьман вже не впізнавав свою доньку. Одного разу він назвав її іменем своєї дружини й промовляв: «Аліно, Аліно. Ти прийшла до мене! І Ви всі, мої дорогі діти, як це Ви так таємниче всі прийшли до мене!». Йому ставало все гірше, серце слабло, і лікарі робили впорскування камфори.

Лікарня бенедиктинського чоловічого монастиря у м. Меттен, де помер П. Скоропадський (світлина 1940-х років)

Тоді ж, позаяк фронт нестримно просувався на захід, містечко Деґґендорф невдовзі було оголошене німецькою твердинею, а населення, в тому числі й хворих зі шпиталю, було евакуйовано до Меттена, що неподалік від Деґґендорфа. Тим часом американські війська швидко наближалися й німецька влада вирішила, що місто мають захищати усі – і військові, і цивільне населення. Почали будувати барикади.

У Меттені в лікарні бенедиктинського чоловічого монастиря стан здоров’я гетьмана П.Скоропадського катастрофічно погіршився. Він нікого не впізнавав, навіть рідко приходив до притомності. Вже під вечір 23 квітня стало зрозумілим, що гетьман доживає свої останні години. О 4-й годині ранку 26 квітня 1945 р. Павло Скоропадський помер.

Гетьманівна Єлисавета, в присутності лише греко-католицького священника Г. Онуфріва та двох його помічників, поховала батька 28 квітня 1945 р. на монастирському цвинтарі у Меттені.

Могила П. Скоропадського у Меттені (1945 р.)

У 1946 р. було створено Фонд вшанування пам’яті гетьмана, метою якого було увічнення пам’яті П.Скоропадського, популяризації його імені у світі, збір коштів для втілення цих завдань, а також для зведення усипальниці гетьмана України на православному цвинтарі у Вісбадені – місті, де він народився.

2 квітня 1948 р. П.Скоропадського було перепоховано з Меттена на православному цвинтарі у Вісбадені, поряд з могилою його бабці Єлизавети Тарновської.

Передбачалося зведення на місці поховання гетьмана усипальниці, проте вже влітку 1949 р. її будова припинилася через брак коштів, про що 16–17 липня на 2-й сесії Управи Гетьманського Руху й доповідав полк. О.Сливинський. Як можна дізнатися з листа гетьманової О.Скоропадської до члена Управи Гетьманського Руху проф. В.Гришка від 8 серпня, на завершення першого етапу будівництва у Фонді бракувало близько 1 тис. 500 – до 2 тис. марок. Зібрати належні кошти у повоєнній Європі було вкрай складно, тому В.Гришко, якому Данило Скоропадський доручив опікуватися цією справою спробував, з дозволу гетьманича (як видно з мюнхенського листа, якого Д.Скоропадський отримав у Лондоні 17 серпня 1949 р.), спинитися на двох таких способах набуття грошей: 1) звернення через симпатика Гетьманського Руху, колишнього підхорунжого УГА, генерального вікарія о. П.Голинського, апостольського візитатора УГКЦ у Німеччині до апостольського візитатора УГКЦ і 2) випустити підписний лист до поодиноких заможних осіб. До УАПЦ по фінансову допомогу було вирішено не звертатися через її матеріальну бідність.

Ескіз архітектора Ю. Сластіона до прєкту усипальниці П. Скоропадського на цвинтарі в м. Вісбаден (1950 р.)

У 1950 р. архітектор Ю.Сластіон написав ескіз до проєкту усипальниці Павла Скоропадського на цвинтарі у м.Вісбаден. Були здійснені ескізи, креслення, малюнки усипальниці тощо, проте втілити в життя цей знаковий й амбітний задум не вдалося через низку причин, зокрема й через спротив російської еміграції, радянських чинників і проросійських політичних кіл Німеччини.

Ба більше, ще в листопаді 1949 р. труну з останками гетьмана П.Скоропадського сім’єю було таємно вивезено у надійний і безпечний сховок з вісбаденського православного цвинтаря через непорозуміння з управою кладовища, яка підлягала діоцезії російського митрополита Серафіма. Справу ж зведення усипальниці й взагалі було загрожено припинити через судовий процес.

Крім того російська емігрантська православна церква вже тоді опинилася під впливом кремлівських спецслужб, а управа цвинтаря у Вісбадені шляхом терористичних методів – у руках комуністично-російського елементу. Тож могила П.Скоропадського опинилася під загрозою безчинства і погрому т.зв. комсомольськими методами. Розслідування гетьманців достеменно виявило, що коріння терору щодо вже давно мертвого гетьмана П.Скоропадського та його могили ведуть не до духовенства, а сягають Радянського Союзу, а вісбаденські терористи керуються наказами російських комуністів і кремлівських спецслужб, серед агентури яких було й кілька етнічних українців.

Саме з огляду на такі обставини, труну з останками гетьмана й було таємно вивезено з цвинтаря у Вісбадені, про що навіть не знала адміністрація кладовища, й заховано у безпечному місці. Про місце переховування труни з останками П.Скоропадського було відомо лише кільком особам, які зобов’язалися цю таємницю зберігати, а плани з точним позначенням місця, де була схована труна з останками гетьмана, зберігалися за кордоном Німеччини.

З огляду на цілий комплекс заваджень, для побудови усипальниці гетьмана Павла у Вісбадені, В.Гришко у листі до гетьманової Олександри від 16 травня 1950 р. запропонував відмовитися від цього наміру, а натомість негайно приступити до технічного упорядкування нової могили в іншому підібраному місці та виготовлення в мінімальному часі гарної надмогильної мармурової плити. Перепоховати тлінні останки П.Скоропадського пропонувалося після місячних приготувань, а згодом до мармурової плити на могилі гетьмана передбачалося встановлення й хреста. Доручити цю справу радилося полк. О.Сливинському, позаяк проф. В.Гришко готувався перебратися з Баварії до Північної Америки.

Утім, навіть один з провідних діячів СГД, член Управи Гетьманського Руху В.Гришко не знав про таємницю, що в могилі гетьмана на цвинтарі у Вісбадені його труни й останків немає, як і не знав він про те, що гетьманова Олександра вже давно вирішила, що її чоловік – гетьман П.Скоропадський – в ніякому разі на вісбаденському православному цвинтарі знов похованим не буде. Утім, допоки тривав збір матеріалів до судової справи, факт того, що труна з останками гетьмана загадково зчезла з могили тримався у суворій таємниці, аби про це не дізналися вороги українства з російської еміграції та комуністичним агентам Москви.

Станом на 14 грудня 1950 р. таємниця зникнення і переховування труни з останками П.Скоропадського все ще зберігалася, проте у зв’язку з тим, що все більше гетьманців переймалися проблемою зведення усипальниці на його могилі у Вісбадені, й це питання могло бути порушене на З’їзді СГД Німеччини та Австрії 17–18 грудня 1950 р. в Новому Ульмі, гетьманова О.Скоропадська допускала можливість, у разі його підіймання делегатами, доповісти їм про відсутність в могилі труни. При тому необхідно було взяти з присутніх гетьманців обітниці абсолютної мовчанки, а у протоколі перебігу З’їзду про цю справу нічого не зазначати й ані словом не згадувати.

Олександра Скоропадська
(остання світлина, Оберстдорф, 1951 р.)

Гетьманова Олександра також не застережувала б, якби делегати З’їзду, дізнавшись про таємницю, побажали би перевезти труну з останками гетьмана і перепоховати гетьмана П.Скоропадського в Англії. Тоді таке письмове клопотання слід було таємно передати гетьманичу Данилу до Лондона. Утім делегатів З’їзду так і не було посвячено у ту детективну історію й ця таємниця зберігалася аж до цього часу.

О.Скоропадська воліла таємно перепоховати свого чоловіка П.Скоропадського в Англії, проте цей задум до здійснення доведено не було. 29 грудня 1951 р., на 73-му році життя, дружина гетьмана П.Скоропадського гетьманова Олександра померла у баварському Оберстдорфі.

Зрештою прах Павла Скоропадського було перевезено родиною до Оберстдорфа, що поблизу Мюнхена, й перепоховано на цвинтарі «Friedhof». Могила знаходиться біля огорожі у північній частині цвинтаря ближче до вулиці Am Bannholz та перехрестя з Bahnhofstraße. На ній прилаштовано мармурові плити й встановлено сірий кам’яний козацький хрест.

Павло Гай-Нижник при могилі гетьмана всієї України Павла Скоропадського, гетьманової Олександри, гетьманича Петра, гетьманівен Марії (Монтрезор) та Єлисавети (Кужім) й консула Василя Кужіма (Оберстдорф, Баварія, 16 березня 2018 р.)