Павло Гай-Нижник

"Поляризація", "денацифікація" та "демілітаризація" в сенсових ідеологемах Кремля як наратив ціннісних маніпуляцій та casus belli

Опубліковано: Гай-Нижник П. П. "Поляризація", "денацифікація" та "демілітаризація" в сенсових ідеологемах Кремля як наратив ціннісних маніпуляцій та casus belli // Російсько-українська війна як конфлікт ідентичностей, цінностей та ідеологій: аналітична доповідь. – К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса НАН України, 2025. – С.32–38.

З часів розпаду СРСР Росія не полишала намірів відновити геополітичні потуги як на пострадянському просторі, так і у світі. Одним із засобів реалізації її зовнішньої політики як і у часи існування СРСР залишилося розпалювання воєн і збройних конфліктів.

Як відомо, удаваними (оголошеними) причинами нападу Росії на Україну В.Путін назвав тріаду зі звинувачень щодо офіційного Києва й, відповідно, завданнями офіційної Москви: денацифікація, демілітаризація і нейтралізація (в сенсі міжнародного воєннополітичного статусу України та недопущення її вступу до НАТО). Вимога нейтрального статусу України, власне, як і всі інші вимоги в їхніх часових конфігураціях чи маніпулятивних контекстах і наративах, зрештою, нерозривно пов’язувалися з так званою кремлівською ідеологемою демонтажу однополярного світу та з новітньою концепцією зовнішньої політики Росії щодо руйнації існуючої глобальної системи безпеки. При тому президент РФ наголошував, що чудово віддає собі звіт у можливих наслідках своїх дій і готовий зіткнутися з зовнішньою протидією, але не має наміру відступати, попри погрози Заходу санкціями і наслідками.

Варто зауважити й на вживаному наративі "поліцентричність", що змінив уживану В.Путіним "багатополярність", хоча й у сенсовому навантаженні (в розумінні геополітики Кремля) вони залишалися тотожними. В.Путін, як і раніше Д.Медведєв, застосовував його цілком свідомо (а в наступні роки цей наратив він вживатиме, комбінуючи з "багатополярністю"), адже термін "поліцентризм" означав удосконалену стратегію процесів глобальних, національних і суспільних трансформацій, співвідношення і зміну об’єктивного та суб’єктивного факторів та характеру упорядкування тощо. Він спрямований на формування постглобального суспільного середовища, де мається на меті розмивання жорсткої ієрархії структурування світового порядку через гібридні взаємовтручання, які розриватимуть усталені міжнародні правила, фрагментуватимуть глобальні безпекові структури, посилюючи децентралізацію її управлінської спроможності й сприяючи спонтанним процесам у міжнародній системі впливів і рівноваг. Відтак глобальність має ставати все більш багаторівневою і множинною, що вимагатиме для її нехаотизації варіативності зусиль, комплексних засобів і сукупності опор, а надто – в суспільствах чи регіонах, де переплітаються і стикаються культурноцивілізаційні світи та множинні інтереси, що здатні спричинити нібито спонтанні суспільні вибухи чи з тліючих замирень розгорітися у потужні зіткнення та криваві війни.

При цьому В.Путін на прикладі України фактично попереджав, що суверенні рішення держав без отримання згоди з боку РФ, зокрема й щодо економіки (як-то прагнення асоціюватися з ЄС чи співпраці з СОТ) можуть загрожувати їм великими проблемами, зокрема переворотами, хаосом і громадянськими війнами з величезними жертвами. В.Путін цілеспрямовано і монотонно просував ідеологему світового протистояння і глобального хаосу, до якого нібито ведуть планету США і Захід. При цьому він знову намагався змістити фокус уваги на політику розширення НАТО на Схід Європи як наслідок перемоги Заходу у холодній війні і розпаду СРСР.

Тим часом зовнішньополітична тактика В.Путіна набула наступального характеру. Зокрема, посилилися звинувачення США щодо виходу з договору про ПРО, а також висунуто умови щодо договору про утилізацію плутонію, з якого Москва вийшла в однобічному порядку, тощо. Ба більше, В. Путін волів, аби війська НАТО були згорнуті до позицій кінця 1990-х років, щоби США відмінили "закон Магнітського" й, заодно, скасували санкції, які були накладені на РФ з часу окупації нею Криму, а Росії за це ще й була б виплачена компенсація.

Після Революції Гідності в Україні у публічній риториці В.Путіна почали з’являтися закиди щодо поширення в українському суспільстві ідеології неонацизму. Окрім звичних тез про неонацизм, державний переворот у Києві та підступне просування НАТО на схід тощо, він згадував (і згадує), що логікою так званого проєкту "анти-Росія", який начебто був утілений в життя в Україні "під протекторатом, контролем з боку західних держав", є постійне культивування образу внутрішнього і зовнішнього ворога.

Вперше В.Путін публічно озвучив наратив "демілітаризація України" за дві доби до розв’язання РФ повномасштабної війни. Тож коли вранці 24 лютого 2022 р. російські війська вдерлися в Україну, В.Путін у своєму зверненні з приводу оголошення так званої "спеціальної воєнної операції" заявив, що її мета – "прагнути до демілітаризації і денацифікації України".

Те, що В.Путін вкладав у наративи "денацифікація" і "демілітаризація", яскраво виявилося у висунутих Росією умовах до України, зафіксованих у проєкті Договору про постійний нейтралітет і гарантії безпеки України від 15 квітня 2022 р., який розглядався на той час на перемовинах у Стамбулі. Росія, зокрема, зажадала від України зробити російську мову офіційною. Україна протягом 30 (тридцяти) днів після підписання цього проєкту Договору мала би зняти всі обмеження щодо використання російської мови на своїй території. Москва наполягала, щоб російська мова використовувалася нарівні з українською в уряді, судах, освіті, публічному мовленні.¹

¹ Йшлося про такі законодавчі акти України (додаток 2 проєкту Договору): Конституція України (ст.10, 11, 12), "Про забезпечення функціонування української мови як державної", "Про освіту" (ст.7. Мова освіти), "Про корінні народи України", "Про державну службу" (ст.2. "Визначення термінів"), "Про судоустрій і статус суддів" (ст.12. "Мова судовиробництва і справовиробництва в судах"), "Про телебачення і радіомовлення" (ст.9. "Захист інтересів і національного телерадіомовлення"; ст.10. "Мова аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації)", "Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації", "Про повну загальну середню освіту" (ст.5. "Мова освіти в закладах загальної середньої освіти"), "Про фахову передвищу освіту" (ст.46. "Мова освітнього процесу"), "Про культуру" (ст.5. "Мова в сфері культури").

Проєкти містили й вимогу заборонити в Україні "фашизм, нацизм, неонацизм та агресивний націоналізм" і з цією метою скасувати шість українських законів (повністю або частково), які стосуються суперечливих аспектів історії, зокрема, оцінок діяльності українських націоналістів під час Другої світової війни.² Серед того, що вимагав В.Путін, була, зокрема, й заборона називати місця пам’яті іменами борців за незалежність України.

² Зокрема, йшлося про такі законодавчі акти України: "Про очищення влади" (ст.1 ч.7; ст.4 ч.2), "Про засудження комуністичного та націоналсоціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки", "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років" (ст.7), "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років", "Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті" (ст.1; ст.2, ч.1), "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (ст.5, пп.2, 16).

Україні, незважаючи на можливість вступу до ЄС, не було б дозволено вступати до військових союзів, таких як НАТО. Україна, на вимогу Кремля, мала погодитися ніколи не утримувати, не виробляти і не купувати ядерну зброю, не допускати в країну поставок іноземної зброї та військ і не надавати свою військову інфраструктуру, включаючи аеродроми та морські порти, у розпорядження будь-якої іншої країни. Також Київ мусив утриматися від проведення військових навчань з іноземною участю та від участі у будь-яких військових конфліктах.

Збройні сили України, на вимогу Кремля, мали бути скорочені до певного мізерного розміру фактично поліційного характеру.³ За будь-яких остаточних погоджень чи "золотій середині" у цій сфері

³ Росія прагнула обмежити все – від чисельності військ та танків до максимальної дальності стрілянини українських ракет. Москва ж хотіла, щоб чисельність ЗСУ становила лише до 85 тисяч військовослужбовців (з них – до 15 тис. військ національної гвардії, для яких не допускалося мати важке озброєння, за винятком бойових броньованих машин). Москва хотіла, аби в розпорядженні ЗСУ було лише 342 танки, 519 артилерійських гармат, 1 тис. 029 одиниць бронетехніки, 102 літаки (бойових – 50, допоміжних – 52), 35 гвинтокрилів (бойових – 10, допоміжних – 25) та 2 військових кораблі (водотоннажністю до 3200 т), 10 бойових катерів і 10 допоміжних суден (і катерів). Кремль також прагнув обмежити чисельність і дальність дії українських ракет кількістю 96 одиниць РСЗВ з максимальною дальністю у 40 кілометрів. Кількість українських мінометів, відповідно до російських планів, мала бути скорочена до 147 одиниць, тоді як Україна хотіла мати до 1 тисячі 080 одиниць. Вимогою росіян щодо протитанкових ракет було 333 одиниці. Щодо ПУ (БМ) ЗРК Повітряних Сил ЗСУ, то Москва ж наполягала на 190 одиницях з максимальною дальністю до 75 км. БПЛА (літальних апаратів типу "Елерон" розвідувального призначення передбачалося 138 одиниць).

у майбутньому це означало би доконане обеззброєння ("демілітаризацію", якщо користуватися путінською риторикою). Росія ж зберігала за собою право вето щодо ухвалення рішення про надання країнами-гарантами зброї Україні у разі небезпеки, а також можливість блокування потенційного застосування військової сили іншими державами для допомоги Україні.

Кремль зажадав визнання Україною та світовим співтовариством входження до складу Російської Федерації Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, Республіки Крим та Севастополя.

Аналіз вимог РФ до України свідчить, що причини війни полягали не у міфічному "неонацизмі" чи мілітаризації, а у відмові України відігравати роль маріонетки-сателіта, неоколонії Росії.

Водночас свої дії, спрямовані проти Заходу, РФ намагалася "обумовити" такою трійкою ідеологем: деколонізація (обгортка для звинувачень у расизмі і неонацизмі), деполяризація (обгортка для денонсації світової системи безпеки та переформатування глобальної економіки) і примус до світоглядної дегуманізації (обгортка для денонсації демократичних цінностей як екзистенційна війна за керований хаос й утвердження визнання авторитаризму як цивізаційного світогляду "інакшої демократії").

Отже, головним завданням В.Путіна стали конфліктизація світу й перетворення Російської Федерації на новий полярний полюс світового правопорядку у багатополярному (поліцентричному) світі. На особливу увагу заслуговує й вісь, що об’єднує Китай, Росію, Іран та Північну Корею, яку на Заході вже інколи називають CRINK і яка виникла внаслідок розгортання повномасштабної війни РФ супроти України. Цей своєрідний вільний альянс оформився на основі взаємної зневаги до світового порядку, який очолює США, й військова співпраця в його рамках відбувається пліч-о-пліч з економічними зв’язками.

Геополітика і грандстратегія Росії (В.Путіна) визначально були спрямовані саме у руйнівному намірі дегуманізації людства та чимдалі набирали тактики і засобів необґрунтованої, нестримної і безкарної сваволі. Війна з Україною остаточно зруйнувала залишки притомного чи здорового прагматизму у зовнішній політиці Кремля. Тож безперечним і доконаним є глибока переконаність Кремля (В.Путіна), що Росія перебуває у стані війни з західним ліберальним порядком, який він розглядає як екзистенційну загрозу.

Для В.Путіна підвищення ставок і градусу світової напруги набуло незворотного характеру. Водночас він провадить вивірену і продуману, жорстоко контрольовану пропагандистсько-маніпулятивну кампанію у створеній ним екосистемі дезінформації, яка базується на його власному уявленні про т. зв. "русскій мір" та на неоімперській концепції, в рамках яких він розробив грандстратегію повернення Росії до її радянських часів і відновлення країни як наддержави.

В.Путін також прагне до фундаментальної зміни алгоритму відносин в Європі. В цьому контексті сучасна російсько-українська війна, найбільш вірогідно, розглядається як засіб послаблення Європи для подальших агресивних дій проти ЄС із витісненням НАТО зі Східної Європи.

Аналіз подій, пов’язаних із сучасною російсько-українською війною, дозволяє стверджувати, що сьогодення і майбуття для України та українського народу полягає не лише у світоглядному протистоянні чи цивілізаційному зіткненні, а також і у безперервній війні (у прихованій "м’якій" чи у відкритій "жорсткій", а здебільшого – у гібридній "комбінованій") за право існування. Водночас ця війна є й викликом і випробуванням як для Європи, так і для усього Світу.

Відвернути війну континентального масштабу можливо не лише через відновлення територіальної цілісності України, а через зміну конструкції влади у Росії, а також трансформації архітектури системи світової безпеки та оновлення міжнародних відносин.

Водночас падіння путінського авторитарного режиму за збереження у будь-якій формі Російської Федерації не відверне загрози розпалювання нових війн, розв’язаних Москвою.

Здійснений аналіз свідчить принаймні про те, що, по-перше, у Росії вивчають і моделюють гіпотетичні політико-психологічні та економіко-енергетичні поведінкові моделі західного істеблішменту; по-друге, в Україні та на Заході переважно нехтують взаємообумовленістю публічної риторики кремлівської верхівки та відомостей розвідувальних служб з проєкцією на політичну перспективу в режимі realpolitic; по-третє, український політикум переважно зорієнтований на вирішенні поточних завдань, але перебуває поза орбітою стратегічної сейсмології державного розвитку та національної безпеки.

Комплексний аналіз публічної риторики В.Путіна (та й інших автократичних лідерів) є не лише актуальними з огляду ретроспективи, а й дає змогу визначити основні риси його маніпулятивнопропагандистської тактики.

Наративи В.Путіна, зокрема щодо "неонацизу" загалом чи "денацифікації" України, "рашизму" чи "русского міра", світової "багатополярності" чи "поліцентричності", "нейтралітету" чи "демілітаризації" України тощо, не витримують критики ані з огляду історичної правди, ані з огляду realpolitik, проте не варто недооцінювати їхні пропагандистсько-дезінформаційні впливи.

Україна мусить діяти симетрично на своєму інформаційному фронті. Отже, слід посилити не лише контрпропаганду Москві, а й посилити інформаційну війну, викриваючи не лише дезінформацію і маніпулятивні наративи, а й доносячи до світового суспільства загрозливу сутність рашизму та справжні сенси геостратегії Кремля. Такі дії необхідно провадити не лише із використанням провідних світових і регіональних мов, серед них й російською та мовами народів, які живуть на території сучасної Російської Федерації.

Вочевидь, крім того, при державних структурах мають бути створені спеціалізовані міжвідомчі аналітичні підрозділи, які б у режимі online моніторили, зіставляли, узагальнювали та аналізували публічну риторику лідерів (вищих посадових осіб) держав, що становлять гіпотетичну і наявну загрозу національній безпеці, з метою вироблення запобіжників і комплексу дій (у синтезі з даними розвідки тощо), протидії ворожій пропаганді і дезінформації та викриття і спростування маніпулятивних наративів.