«Вічність»
поезії

КОХАННЯ ФІМІАМ – ЖИТТЯ ЛЮБОВІ

Розні́га від тепла́ – легки́й дим фіміаму,
Розвіється що швидко на вітрах чужих.
Й кохання теж, бува́, ширя́ з ідилії у драму
Й тьмяніє блиск краси у післясмак утіх.

Кохання – тільки чи фатальний долі знак,
Як дзвін розбитий, що співав лиш раз. 
А насолода багряні́є як примарний мак, 
Що опіум моло́чить в згу́бовий екстаз.

Чи то душа – стара поштова скринька, 
Де зберігаються листи забутих клятв,
Й Любов щоразу – перша зно́чі зірка, 
А може – мить, як спа́лах – симулякр.

Ми цілувались, наче при́види у сні, 
Під покрово́м німої цноти ночі
І присягалися наві́ки – щирі і ясні́, 
Й світання про́мені були тоді пророчі.

Життя – мозаїка, що сяє в диві вітражем,
Коли ллє Сонце крізь його скло світло,
Але дощу лиш мряка – зча́хне міражем,
Та все ж в розмай воно розба́рвно кві́тло. 

Щастя любові – обеліск безсмертя, а не міт, 
Кохання ж – ро́си почуттів на пелюстка́х, 
Що зми́лують вкінці часу́ суворо-сірий світ
Й сльозами зсо́ляться в розхри́станих літа́х.