«Вічність»
поезії

ГІМН ДОСКОНАЛІЙ НІЖНОСТІ

О, Пані мо́я, погляд твій – Зірниця – 
Крізь Всесвіту Вогонь веде на ешафот. 
Наші чуття – чаклунство й таємниця, 
Що є лиш відблиском нектару Насолод.
Ти – Пристрасті довічної наре́чена Цариця, 
Яка Любов’ю пелена́ від хуртовин турбот.

Немає й в Пеклі сили цю печать зламати,
Й в Чистилищі немає вже скорбот таких. 
Її я прагну наче Віри – цноту увібрати,
Що Про́щею є й Вироком для обраних усіх. 
Благословенна Таїна, дозволь мені співати 
Тобі Осанну віщу в славнях запальних.

Ми – Світло, що нани́зане на Сфери,
Яке веде у серце Бога з тяглості Землі; 
Ти – Ніжність, що усте́лює бар’єри, 
Мій Янголе з Вінцем і Правдою в зерні
Чий погляд – Сяйво з вищої Химери, 
Що Думку зре́чує до Страти уві злі.

Серце піском могло ж бо стати в бурі 
Й не знало б Втіхи блудне у Пітьмі, 
Аж поки, Скарбе Неба у Лазурі, 
Ти, наче Ява, не зійшла, як в сні,
Красою Ери Непорочності в Натурі
Нетлінності Буття і Зцілення в Весні.

І дотик – Благо молито́в, Ефіре чистий, 
Вторинні зради й ґлум стирає що за мить. 
І я – Паломник, втомлений і млистий, 
Що прагне Раю, де твій лик горить
Як Алегорія і Зов, як Космосе іскристий, 
Що у безсмертя Рок і Час благословить.

Ми – схо́ди ввись божественної Волі, 
Де кожен крок – життя й розні́га неземна.
Ми – зорь Кохання й ви́пещення Долі
І вишукана гра її, суми́рна й чепурна
Немовби Мудрість, внесена в подолі
У чрево Вівтаря, де є роса і прісна, і парна́.

В тиші мовчання тремт Єства як Літургія,
Що спалює Преамбули облу́дливі страхи́
До Філософії Пізна́ння у обі́ймах – Ностальгія
Містерії єднання. У Схи́змах щирі також є шляхи
Єдиносущності двох Душ – Священна Хірургія,
Що оживляє Світ і первородні зго́ює Гріхи.

Я, Панно – вже вино, що ніжить Промінь Сходу, 
Серця сплітаю і цілунками Помазую вуста,
Мій Дух уже давно – Просфо́ра твого Роду,
А ти – мій Заповіт. Ми – Розкіш й Простота.
В цій Швидкоплинній Вічності укладено Угоду
Про тимчасовість Пульсу – Сенс й Марнота.