«Вічність»
поезії

КЛАРНЕТИ НІЖНОСТІ КРАСИ

Ніжність! Аж стру́ни!.. Аж гомін і квіт!
Сонце у гру́дях! В душі – наче янголів хор!
Симфонія вітром гаями пода́лась в політ
Срібним відго́моном арф між дібров.
Небо шепоче і хоче: Кохай! Сон у трави поліг
Й колиха́є: Цілуй аж за світу край. Чуєш? 
Вишні цвіт си́пле, як сніг навесні, біля ніг.
Споку́са ж питає крізь музику ту: Почаклуєш?

Все розтануло в краплі цілунку, у вуст глибині,
У шелестінні обі́ймів луни́ від фіалкових ле́нів.
Оксамит весь зомлів і стожари зійшли в вишині,
Зорі ж злили́ся у пари як в ма́рі над крилами кленів
Й роса аж зітхала у цноті в кришта́лі – дзвін в рай. 
Порозліта́лись метелики зойків з захмарних леге́нів
І розсипа́лись кора́лі у лоні в полоні – в розмай…
Як зерна любові, де м’ята п’є ро́зкіш єлеїв.

Муза лунає як міт. І пророцтва звучать корифеїв!
Всесвіт у ні́гу заквіт від краси, а мить грає в кларнети.
Насоло́да ж у щастя в запле́ті вже сяє у думі з есеїв – 
Мудрість їх знає у тій простоті й розчиняє тенети.
Сповівалися ніч зі світанком чаруючим та́нком,
В коловерті нектар – наче в космосі диво-планети – 
Вічна казка, де геній тендітній надвечір і ранком,
Ідучи́ тихим ґанком, роздаровує таїнства злети.