«Вічність»
поезії

ПЕРЕ[ПО]ТВОРЕННЯ

Величний світ здрібнів незмі́рено,
І весело змарнів до неподобства ша́лу,
Де радість зблу́дено, а віру поневірено,
Й пройдисвітам утрапив на поталу.

Ду́мки глибі́нь зміліла в дощ задиркувато
І не скарбни́чі цінностей у ша́ні – лихварі,
Міняйли слів у нім мудря́ть простакувато,
Що світоч – не знання, а світло – ліхтарі.

Любов поцупили у самолюбство людолови,
Кохання ж хіттю зчавлено оманою злягання
Й добро і почуття, мовляв, – то хліб з полови,
Життя ж сенс – не жертовність – існування.

Вагомість ва́желі змінили, мов тюремні вежі
І свободи межі, а ро́звій – буревії у сваволі.
Ду́ші кволі веде провісник марноти по сте́жі,
А не пророк вже мудрості і берегиня долі.