«Вічність»
поезії

СЕРПАНОК ЗМЕРЗЛОЇ ЛЮБОВІ

На пероні у мряці, де пихтить паровоз,
Сум журбу загортає під комір пальта. 
Твоя ніжність – далеке відлунення гроз, 
А цілунок впадає на мертві вуста.

О, Пані Прекрасна, ти знову мовчиш,
За серпанком укривши очей таємниці. 
Дзвін кохання співає все тихше й гіркіш
І снігами марі́є, як небо в криниці.

Ти неначе вистава з театру життя, 
Промайнула, згубивши лілею на сцені, 
І розвіялась без обіймань й сум’яття,
Без тріумфу й без масок чуттів на арені.

Все епічно, як сага про втрачений рай,
Як сказання про па́стки від вічних питань
І про пристрасть, що зве до Небес чи на Край, 
Де лише оксамити оман, де плути́ покаянь.

О, Любове одвічна – монументе столітній, 
Височінь на суміжності Дійсності й Сну, 
Обеліск усіх стріч і розлук самоцвітній, 
Що звіща́ в заметілі розквітну весну.

Ліхтарі мерехтять всім про іній-полон,
Про самотності душ, про холодність долонь, 
Сніг кружля на душі й застеляє перон, 
Де лежить змерзле серце – те, де тліє вогонь.